Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Київ "Каравела" 2005 '276. 11(075. 8) Гриф надано



Сторінка3/23
Дата конвертації16.04.2016
Розмір5.37 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23
§ 4. Основні ознаки літературної мови

Літературна мова характеризується такими найголовнішими озна­ками:



  • унормованість;

  • стандартність;

  • наддіалектність;

  • поліфункціональність;

  • стилістична диференціація;

  • наявність усної і писемної форм вираження.

Унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чіт­ких, обов'язкових правил вимови звуків, наголошування, вживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструк­цій тощо.

В українській літературній мові виробились стабільні мовні норми, які встановлюють найтиповіше і найхарактерніше в мовному вжитку.



Мовна норма - це сукупність правил реалізації мовної системи, прийнятих на певному етапі розвитку суспільства як взірець.

Літературна норма виконує важливі суспільні функції - вона забез­печує взаєморозуміння членів суспільства, полегшує процес спілку­вання. Норми літературної мови створює весь народ в особі найвидат-ніших майстрів слова, і вони турботливо охороняються суспільством як його велика культурна скарбниця.

Мовна норма — категорія історична: будучи певною мірою стійкою, стабільною, що забезпечує її функціонування, норма водночас зазнає змін. Це випливає з природи мови як явища соціального, яке перебу­ває в постійному розвитку з творцем і носієм мови - суспільством. Для розвиненої мови, на думку мовознавців, основним принципом встановлення літературного стандарту є підхід, за яким „реалізації мовлення", що не визначаються нормою (мовою) - випадкові або під впливом білінгвізму та ін. - відповідно залишаються за її межами, незважаючи на ступінь їх поширення, а основною ознакою норми є, власне, її прагнення до стабільності, незмінності31.

Наявність норм літературної мови, однак, не заперечує паралель­ного існування мовних варіантів, тобто в межах норми можуть бути варіанти, які не порушують системних відношень мовної одиниці. Серед варіантів розрізняють:



  • нейтральні, тобто які не обмежені вживанням лише в певному функціональному стилі. Наприклад, форми давального відмінка імен­ників, напр.: директорові — директору, товаришеві — товаришу; осо­бові та безособові синтаксичні звороти, напр.: робота закінчена - ро­боту закінчено тощо;

  • стилістично забарвлені, тобто які співвідносні з певними сти­лями мови. Наприклад, лексичні варіанти балакати, мовити слова го­ворити чи граматичні варіанти робить, просить, які у формі інфініти­ва закінчуються на -ть, дієслів робити, просити вживають у розмов­ному чи художньому стилях, а інші відповідно в усіх стилях мови.

Українська літературна мова має розвинену систему орфоепічних, акцентуаційних, орфографічних, пунктуаційних, лексичних, словотвір­них, граматичних, стилістичних норм.
Види літературних мовних норм
1. Орфоепічні норми - це сукупність правил вимови голосних, приголосних звуків та звукосполучень у потоці мовлення. Дотриман­ня цих норм забезпечує безперешкодне сприймання виголошеного текс­ту, а також унеможливлює спотворення змісту слів і речення в цілому. Наприклад, у реченні: Грип - це інфекційне захворювання ніхто не сплутає слово грип зі словом гриб. Однак оглушення кінцевих дзвін­ких приголосних основи, на жаль, - поширене явище українського роз­мовного мовлення, якого слід уникати. В іншому разі ми ризикуємо бути смішними, коли, вживаючи, наприклад, слово міг (чоловічий рід минулий час від дієслова могти), вимовляємо кінцевий глухий звук [х], а не дзвінкий [г], пор.: Він справді міг, я не заперечую.


Пилинський М. Мовна норма і стиль. - К., 1976. - С. 52; 88.



1. Акцентуаційні норми передбачають дотримання правил наго­лошування слів. Йдеться, звичайно, про виділення складу в слові та слова в реченні чи фразі. Наголос - це неодмінний елемент інтонації української мови, який творить її ритмомелодику, сприяє розрізненню значення слів чи їх форм, допомагає виділити в реченні важливе за змістом слово, напр.: відомості -відомості, видання -видання, об'єд­нання - об 'єднання; руки -руки, братів - братів; Андрій їде до Киє­ва, або Андрій їде до Києва, або Андрій їде до Києва.

  1. Орфографічні норми - це єдині загальноприйняті правила пе­редачі звукової мови на письмі, а саме: написання слів і їх частин, вживання великої літери, написання слів разом, окремо і через де­фіс, правила переносу слів із рядка в рядок. Орфограмою називають правильне написання, яке треба вибрати із низки можливих графіч­них варіантів. Наприклад, відповідно до правила „дев'ятки", що сто­сується слів іншомовного походження, пишемо літеру и, а не е в сло­вах стипендія, директор; а от написання літери е в словах типу де­кан, депутат правилом пояснити неможливо. Такі випадки написання слід запам'ятовувати.

  2. Пунктуаційні норми - це система правил вживання розділо­вих знаків у реченні, тексті (кома, крапка, тире, двокрапка, крапка з комою, три крапки, дужки, лапки, знак оклику, знак питання). За до­помогою розділових знаків здійснюють структурне, смислове та ін­тонаційне членування писемної мови на значущі частини, що дає змогу читачеві усвідомити зміст тексту відповідно до задуму автора. Для прикладу наведімо відомий вислів, зміст якого визначає вживан­ня коми: Стратити, неможливо помилувати, або Стратити не­можливо, помилувати, або Стратити, неможливо помилувати? Пунктограми є різних типів - одні оформляють кінець речення, інші вживаються в межах речення чи відділяють одне речення від іншого у структурі тексту.

  3. Лексичні норми регламентують використання слів відповідно до їх лексичного значення та не допускають вживання жаргонних, ді­алектних, просторічних слів. Наприклад, не слід сплутувати значень слів адрес (письмове вітання кого-небудь з нагоди відзначення видат­ної події в його житті) та адреса (місце проживання чи перебування кого-небудь або місцезнаходження чого-небудь). Порушенням лексич­них норм є вживання слова файний у літературній мові чи слова хаба­рник у діловій мові. Замість них треба говорити гарний; людина, яка зловживає службовим становищем.

  1. Словотвірні норми встановлюють закономірності утворення нових слів за наявними в мові словотвірними моделями. Часто в усно­му мовленні спостерігаємо відхилення від норм українського слово­творення під впливом російських відповідних лексем. Однак треба па­м'ятати, що в кожній мові діють свої закони і багато слів, які мають спільний корінь в інших слов'янських мовах, можуть відрізнятися пре­фіксами, суфіксами, напр.: напій (рос. напиток), ліки (рос. лекарст­во), заплатити (рос. уплатить)11.

  2. Граматичні норми охоплюють правила творення та вживання форм слів, їх поєднання у словосполучення та речення. Ці норми ви­вчаються в морфології та синтаксисі, закріплені в граматиках україн­ської мови, довідниках, правописі. Наприклад, можна почути поєд­нання іменника біль' у значенні „відчуття фізичного страждання" з прикметниками жіночого роду сильна, головна, нестерпна. Таке пору­шення морфологічної норми пов'язане з помилкою у визначенні роду іменника (біль' - це іменник чоловічого роду і узгоджується з прикмет­никами сильний, головний, нестерпний). Іменники біль2 у значенні „білі нитки; білість" або біль3 в значенні „хвороба рослин" виступають омо­німами до зазначеного слова і мають граматичну форму жіночого роду. Значення роду впливає і на відмінкові закінчення, пор.: бол-ю (чол. рід) і бол-і (жін. рід). Граматичну форму слова може визначати наго­лос, напр.: стола, але столу.

Правила поєднання слів у словосполучення та речення тісно пов'я­зані зі значенням та граматичними ознаками слова. Наприклад, близькі за значенням дієслова оволодіти та опанувати виявляють різні синтак­сичні особливості - оволодіти (ким? чим?), а опанувати (кого? що?); дієслово дякувати керує формою давального, а не родового відмінка залежного слова (вам, друзям, колективу); прийменник згідно з (із, зі) передбачає форму орудного, а не родового відмінка іменника (нака­зом, положенням, статтею).


32 Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити: Посібник / За заг. ред О. Сербенської. - Львів, 1994. - С. 90-91.

Синтаксичні норми регламентують доцільність використання мовних засобів у конкретних стилях мови. Добір мовних елементів відповідає потребам сфер комунікації, меті і завданням висловлюван­ня. Вказуючи на ці норми, ми часто кваліфікуємо їх не як „правильні", а як „доцільні", „кращі" саме для цієї ситуації. Наприклад, нормою офіційно-ділового стилю є вживання книжних слів, канцелярської лек­сики, усталених мовних зворотів (акредитація, набувати чинності, за­свідчити підпис, доповідна записка) чи термінів з різних галузей знань для наукового стилю. Саме за нормами офіційно-ділового стилю від­повідь студента на іспитах оцінюють на відмінно, добре, задовільно, незадовільно, а не блискуча, достатня, посередня, погана відповідь. Безперечно, існують вимоги щодо граматичних форм, синтаксичних конструкцій, які підпорядковані насамперед позамовним чинникам.

Стандартність. При всій різноманітності мовних засобів, функціо­нально-стилістичних варіантів, літературна мова зберігає свою вну­трішню єдність і цілісність. Цю ознаку називають стандартністю.

Наддіалектність. Виникнувши на основі одного з діалектів, лі­тературна мова поступова втрачає вузькодіалектний характер і набу­ває наддіалектного, тобто вбирає в себе багато особливостей інших говорів, повсюдно поширюється, стає обов'язковою для всіх членів суспільства. Сучасна українська літературна мова сформувалася на базі середньонаддніпрянських говірок, але в процесі свого розвитку вийшла за межі одного діалектного масиву, збагатилась мовними одиницями з інших діалектів і розширила сферу вживання на всю територію України.

Однак праці Ю. Шевельова, як і нові мовознавчі розвідки, що про­довжують започаткований ним напрям вивчення шляхів формування і розвитку літературної мови, спростовують поширене в радянському мовознавстві твердження про обмеженість діалектної бази загально­національного стандарту середньонаддніпрянськими говорами. Дослід­ник зазначає, що сучасна українська літературна мова „сміливоможе бути названа мішаною щодо діалектної основи, і, отже, традиційне підручникові твердження про її київсько-полтавську основу вимагає якщо не цілковитої ревізії, то принаймні додатку: з великим галиць­ким нашаруванням. Але ці нашарування так тривало відкладалися в українській мові і так органічно в неї всотані, що виділити їх з усієї системи сучасної літературної мови -річ взагалі цілком неможлива.




" Шевельов Ю. Внесок Галичини у формування української літературної мови. - К., 2003. - С. 94-95.

2 5-354

1 схід, і захід України складали свої внески в літературну мову... "33. А остаточне утворення спільного для всієї України літературного стан­дарту на засадах діалектної многоосновності, органічного поєднання елементів різнодіалектного походження відбулося у 20-х роках XX ст. у добу „українізації"34.

Поліфункціональність - одна з найважливіших ознак літератур­ної мови, яка виявляється у здатності виконувати різні функції. Літера­турна мова може передавати найрізноманітнішу інформацію в різних сферах суспільного життя. Для цього вона володіє великим багатством мовновиражальних засобів.

Стилістична диференціація. Сучасна українська літературна мова становить складну і розгалужену систему структурно-функціональних та емоційно-експресивних стилів, які забезпечують можливість задо­вольнити мовні потреби української нації

Функціонуючи у різних сферах суспільного життя, мова набуває типових ознак. їх носії мови усвідомлюють як певні різновиди, що об'єднують мовні одиниці за функціональним призначенням у відпо­відні структури - функціональні стилі (офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовний)35.



Відомо, що стильова диференціація є ознакою високорозвиненої літературної мови, відбиває багатство матеріальної і духовної культу­ри народу.

Наявність усної та писемної форм вираження. Літературна мова має дві форми вираження -усну та писемну. Обидві форми викорис­товують ті самі літературні норми, але кожна з них має свою специфі­ку (табл. 1). Вона визначена насамперед призначенням: усна форма розрахована на слухача, а писемна - на читача. Форми відрізняються одна від одної і способом передавання мовлення: усна форма пов'яза­на з вимовою звуків і їх акустичним сприйняттям; писемна - з графіч­ним відображенням мовлення і читанням.


Масенко Л.Т. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. - К., 2004. - С. 17. Див.: Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української літературної мови: Підруч­ник. - 3-тє вид., переробл. і доповн. - Тернопіль, 2000. - С. 6. Питання про поділ на функціональні стилі, на думку О. Пономарева, досить складне, в основу кла­дуть різні засади, тому виділяють різну кількість функціональних стилів.

Усна та писемна форми реалізації безпосередньо пов'язані з різни­ми видами мовленнєвої діяльності (слухання - читання, говоріння -письмо) та між собою. Часто виникають ситуації, коли заздалегідь під­готовлений письмовий текст треба озвучити, тобто подати як вид ус­ного мовлення. Суттєвої відмінності між обома формами, наприклад,


Способи наближення писемного мовлення до усного

  1. Замінити довгі речення короткими.

  2. Обов'язково використовувати звертання до слухачів.

  3. Вживати вставні слова, які допомагають впорядкувати послідов­ність викладу думок (по-перше, по-друге, наступне), висловити влас­ну оцінку повідомлюваного (на нашу думку, як бачимо, можна сказа­ти), зберігати смислові причинно-наслідкові зв'язки (отже, таким чином, можна зробити висновок, загалом).

  4. Ставити прямі та непрямі запитання (вони сприяють активізації уваги слухачів), напр.: Які форми існування літературної мови знає­мо? і одночасно давати відповіді на них: Існує дві форми реалізації літературної мови — усна та писемна.

  5. Повторювати час від часу предмет думки, напр.: документи -ділові папери - вони.

  1. Обов'язково робити паузи між частинами тексту, щоб дати слу­хачам можливість осмислити почуте. Бажано змінювати силу голосу, висоту тону. Темп мовлення варто обрати середній. Взяту тональність (робоча чи урочиста, піднесена чи буденна) треба зберігати протягом усього виступу.

  2. Не вживати надміру слів іншомовного походження та вузько­спеціальних слів-термінів або коротко пояснити зміст використаних слів.

  3. Виділити у тексті місця, які обов 'язково треба переказувати (влас­ні враження від явища, предмета, події, особи тощо), - це забезпечить якнайтісніший зоровий контакт зі слухачами.

  4. Намагатися замінити віддієслівні іменники дієсловами, які роб­лять усне мовлення динамічним, пор.: Це може бути свідченням завер­шення формування першої стадії. — Це свідчить про завершення фор­мування першої стадії.

  5. Дієприкметникові та дієприслівникові звороти краще замінити окремими реченнями, пор.: Починаючи вивчати проблему, спочатку опрацюйте необхідну літературу. — Коли починаєте вивчати пробле­му, краще спочатку опрацюйте потрібну літературу.

  6. Зайвий раз не ускладнювати речення, пор.: Цей факт можна оцінити як нагадування. — Цей факт є нагадуванням.

  7. Якомога менше вживати цифрових даних. Якщо це неможливо, то будувати речення (текст) так, щоб числівники були у формі назив­ного відмінка, пор.: Дефіцит вимірюється б мільйонами 924 тися­чами 549 гривнями. — Дефіцит становить 6 мільйонів 924 тисячі 549 гривень.


Розділ 1

УКРАЇНСЬКА МОВА ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ В АСПЕКТІ ТЕОРІЇ СТИЛІВ ТА КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ
§ 1. Стилі сучасної української літературної мови

Обслуговуючи найрізноманітніші сфери суспільного життя, літе­ратурна мова залежно від її функцій, спрямування і суспільного при­значення може характеризуватися певними специфічними засобами, не втрачаючи, звичайно, своїх загальнонародних властивостей. Колек­тивно усвідомлені різновиди літературної мови, що об'єднують мовні одиниці за їх функціональним призначенням у певні структури, станов­лять систему функціональних стилів.

Саме слово стиль (з лат. stilus - паличка для письма) має кілька значень: 1) сукупність ознак, які характеризують мистецтво або ін­дивідуальну манеру художника; 2) сукупність прийомів у викорис­танні засобів мови, властива якому-небудь письменникові або літе­ратурному творові, напряму, жанру; 3) характерна манера поводити­ся, говорити, одягатися і т. ін. Як термін його вживають у літературі, мистецтві, архітектурі та інших науках. Щодо мовного стилю, то він передбачає добір мовних засобів (лексичних, граматичних, фонетич­них тощо) у будь-якій сфері людської діяльності (політика, наука і техніка, справочинство, художня література тощо) відповідно до мети і завдань спілкування.

Мистецтво добирати й ефективно використовувати систему мов­них засобів з конкретною метою та в конкретних умовах і обставинах спілкування визначає рівень культури мовлення людини і загальний рівень духовної культури нації. Тому дуже важливо „озброїти" сучас­ного студента, якого б фаху він не навчався, знанням стилістичного багатства літературної мови та вміннями послуговуватися ними для активного спілкування з діловими партнерами, ведення документації, під час публічних виступів тощо.

В основі функціонально-стилістичного розмежування мови лежать позамовні (екстралінгвістичні) та власне мовні чинники. Кожен із функціональних стилів становить своєрідні експресивно-смислові принципи добору, поєднання і вмотивованого вживання слів та вира­зів, синтаксичних конструкцій. Розрізняють загальні та специфічні стилістичні риси. Загальні властиві всім функціональним стилям та відповідним їм жанрам, які виділяються в межах функціонального стилю, а саме: єдність конструктивного принципу, своєрідність ком­позиційної організації матеріалу та стилістичних структур. Специфіч­ні стилістичні риси характеризують лише окремі функціональні стилі та реалізуються у властивих їм жанрах.

Основні параметри функціональних стилів:



  • сфера вживання;

  • призначення;

  • жанри реалізації;

  • загальні позамовні ознаки;

  • власне мовні особливості;

  • підстилі.

У сучасній українській літературній мові виділяють такі функціо­нальні стилі з властивими їм підстилями:

1. Науковий:

а) власне науковий;

б) науково-навчальний;

в) науково-популярний.

2. Офіційно-діловий:


а)законодавчий;

б) адміністративно-канцелярський;

в) дипломатичний.

3. Публіцистичний:

а) стиль засобів масової інформації;

б) художньо-публіцистичний;

в) науково-публіцистичний.

4. Художній:

а) епічний;

б) ліричний;

в) драматичний;

г) комбінований.

5. Розмовний:

а) побутовий;

б) світський.


6. Релігійний, або конфесійний:

а) стиль проповіді;

б) стиль богослужбових книг, відправи;

в) стиль богословської літератури.

Виділяють також епістолярний стиль, ораторський стиль, однак диференційні ознаки цих стилів перекриваються ознаками більш узагальнених структурно-функціональних стилів (офіційно-ділового, публіцистичного, розмовного)'.

Поняття ділова українська мова співвідносять здебільшого з дво­ма функціональними різновидами літературної мови - науковим та офіційно-діловим стилями1. Дослідження історії їх становлення, ха­рактеру лексичних та граматичних структурних компонентів, жанро­вого багатства, специфіки усної та писемної форм вираження - основ­на мета курсу української мови професійного спілкування.



Науковий стиль сучасної української літературної мови почав роз­виватися з середини XIX ст. (не беремо до уваги старої української мови, основні традиції якої в науковому стилі втратилися в середині XVIII ст.), коли журнал „Основа" почав друкувати науково-популярні статті. Свого часу російський письменник М. Чернишевський писав: ,лЧастане час, коли українською мовою видаватимуть не тільки ху­дожні твори, а всякі книги, серед них і учені трактати з усяких наук".

Перша серйозна спроба поставити питання про науковий стиль укра­їнської мови в теоретичному плані належить П. Житецькому (1836-1911). Він накреслив перспективу його розвитку, брав активну участь у вироб­ленні норм українського правопису, написав глибокі наукові досліджен­ня з історії української мови, літератури, фольклору. Проте умов для практичної реалізації цього не було ще тривалий час.


1 Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В.М. Русанівський, О.О. Тараненко, М.П. Зяблюк та ін. - К., 2000. - С. 602.

2 Деякі науковці поняттям „ділова мова" охоплюють три стилі - офіційно-діловий, науковий, розмовний, оскільки, на їхню думку,, ділова мова містить близькі, взаємо-проникні й навіть спільні мовні засоби різних рівнів" (Див.: Зубков М.Г. Українсь­ка мова: Універсальний довідник. - X., 2004. - С. 74).

Першою українською науковою установою справедливо вважають Наукове товариство імені Шевченка у Львові (1893); Українське нау­кове товариство у Києві (1907). Ці наукові установи видавали „Запис­ки", а також спеціальні збірники секцій (філологічна, історико-філо-софська, математична, природничо-технічна, медична). З кінця XIX ст.

більш-менш інтенсивно розгортається видання наукових праць, перед­усім науково-популярних, українською мовою переважно з гуманітар­них дисциплін (історія, література), менше з економіки, права, філо­софії; поодинокі наукові праці з географії, біології, геології, медици­ни; майже не видавалися з фізики, математики, хімії. Оцінюючи цей факт, відомий український мовознавець І. Верхратський 1910 року писав: „У нас літератури наукової руської немає".

Від 90-х рр. XIX ст. науковий стиль української мови починає від­носно активно розвиватися. У його розвиток великий внесок зробили українські вчені М. Драгоманов, І. Франко, А. Кримський, В. Гнатюк, К. Михальчук та ін. Переважно це сфери гуманітарна та суспільна. У лексиці української наукової літератури кінця XIX - початку XX ст. вже помітно представлена загальнонаукова термінологія, напр.: аргу­мент, аспект, аксіома, гіпотеза, дедукція, дефініція, експеримент, ече-мент, класифікація, принцип, система, теорія, форма, формула та ін.

Закінчення процесу формування наукового стилю української мови в усіх його жанрових різновидах припадає на XX ст. Він досягає тако­го рівня розвитку, що дає змогу передати найскладніші здобутки люд­ської думки в будь-якій сфері наукових знань. В українській науковій мові виробилися власні принципи використання словесних і граматич­них засобів загальнонаціональної літературної мови, а також у ній представлені й індивідуальні манери письма відомих учених. Усе це є показником її стилістичної зрілості та багатства.



Сфера вживання. Науковий стиль можна розглядати як функціо­нальний різновид мови, вживання якого обмежується сферами науки, техніки та освіти.

Призначення. Мета наукового мовлення - повідомлення про ре­зультати наукових досліджень, доведення теорій, обґрунтування гіпо­тез, класифікацій, роз'яснення явищ, систематизація знань.

Жанри реалізації наукового стилю - монографія, наукова стаття, відгук, рецензія, анотація, лекція, доповідь на наукові теми, виступи на наукових конференціях, наукові дискусії тощо.

Загальні позамовні ознаки.

Основними загальним екстралінгвістичними ознаками наукового стилю є:

- чітка визначеність предмета думки і принципово об'єктивне до нього ставлення (предметність та об'єктивність). Об'єктивність випливає із суспільної функції наукового мовлення: вона містить у собі ті елементи знання, які характеризують явища та факти об'єктивної дійсності. У текстах наукових праць досягається за допомогою встав­них слів і словосполучень, які засвідчують ступінь достовірності по­відомлення. Завдяки цим конструкціям той чи інший факт можна по­дати як достовірний (справді, достовірно відомо), припустимий (тре­ба думати, очевидно), можливий (можливо, ймовірно). Вимогою об'єктивності викладу є вказівка на джерело повідомлення, автора висловленої думки (на думку науковців, за даними). Об'єктивність ви­кладу досягається відсутністю особових форм дієслів та використан­ням форм інфінітива, дієприкметників пасивного стану, безособових предикативних форм, напр.: треба розглянути, запропонований доку­мент, було проаналізовано. Суб'єкт дії залишається невизначеним, оскільки вказівка на нього в такому разі не є обов'язкова. Виклад ве­деться від третьої особи, основна увага зосереджена на предметові наукового опису, змісті, логічній послідовності.



- смислова точність, ясність - це ознаки, які характеризують різні етапи породження і сприйняття тексту, одна з головних умов за­безпечення наукової та практичної значущості інформації. Суть її по­лягає у правильному і недвозначному поясненні фактів і явищ об'єк­тивної дійсності та взаємодії між ними.

Точність - це характеристика процесу й результату творення текс­ту, аясність - процесу його сприймання. Наукова мова - це та ділянка словесної роботи, на якій найгостріше відчувається все, що стосуєть­ся точності вислову. Точність для науки, а з нею і для її мови, є первин­ним завданням, якому підпорядковані всі засоби висловлювання, зок­рема наукова термінологія.

Однак активно діє в науковій мові й інша тенденція - бажання бути доступним навіть для читачів, які не мають спеціальних знань, прагнення авторів до ясності викладу. Цим зумовлена заміна інтер­національних термінів з неясною етимологією словами національ­ної мови з прозорою етимологією. Цей факт підтримує існування в науковій мові дублетності, тобто існування інтернаціональних та національних термінів, як явища, в принципі, небажаного в науково­му стилі, напр.: квантитативний — кількісний, дистрибутивність — розподільність, імпліцитний — прихований, транзитивність — пере­хідність тощо. Здебільшого порушення ясності викладу зумовлене намаганням деяких авторів надати своїй науковій праці уявної нау­ковості, „вербально-термінологічного снобізму"3. За навмисним ускладненням стилю мови науки відчувається бажання зробити оче­видні й прості речі більш недоступними. Причиною неясності може стати неправильне розташування слів у реченні, напр.: Чотири подіб­них автомати обслуговують кілька тисяч людей. Важко одразу збаг­нути, хто є реальним суб'єктом дії - автомати чи люди. Іноді доступ­ність і дохідливість називають простотою. Проте не можна сплу­тувати простоту викладу, яка сприяє тому, що науковий текст читається легко, тобто думки автора сприймаються без ускладнень, з примітивністю. Слід також розрізняти простоту викладу й загаль­нодоступність наукової мови. Популярний виклад виправданий лише в тому разі, коли наукова праця призначена для масового читача. Головне у мовностилістичному оформленні наукової праці щодо ясності - зробити її доступною для того кола читачів, якому вона призначена.




' Зелінська Н.В. Який він, науковий стиль? // Культура слова. - К., 1990. ■- Вип.. 33.

- С. 13-17.

- лаконічність, стислість наукової мови означає вміння уника­ти непотрібних повторів, надмірної деталізації. Кожне слово і вислів служать тут одній меті: якомога стисліше донести суть справи. Мовна надмірність найчастіше виявляється у вживанні слів і словосполучень, які не мають жодного смислового навантаження: невиправдані повто­ри, надмірність канцелярської лексики. Канцелярського відтінку, на­приклад, надають науковому текстові віддієслівні іменники, часто каль­ковані з російської мови. їх краще замінити дієсловами, напр.: для опису - щоб описати, для доведення — щоб довести, для пояснення — щоб пояснити, при визначенні - визначаючи. У сучасних наукових текстах перевагу надають іменниковим конструкціям, які, хоч і не виходять за межі синтаксичних норм української мови, є все-таки результатом на­слідування традицій російської мови. Надмірно вживати абстрактні іменники означає ускладнити текст. Для оптимального перекладу ро­сійських синтаксичних одиниць іменникового типу чи конструкцій з десемантизованим дієсловом в українській мові є власні засоби, пор.: с полным основанием — впевнено, в основном - переважно, прийти к убеждению — переконатися, находиться в противоречии — суперечи­ти, иметь место бути, заниматься исследованием — досліджувати.

Іменниковим конструкціям слід віддавати перевагу лише тоді, коли без них неможливо обійтися.



- відсутність образності, емоційності. Проблема співвідношен­ня раціонального та емоційного, суб'єктивного та об'єктивного у нау­ковому стилі є однією із найскладніших. Багато вчених вважає, що науковому стилю не властива емоційність викладу і що ця традиція настільки усталилася, що перебороти її сьогодні дуже важко. Припус­кають, що аскетична традиція походить ще з Ньютона і започаткувала в ті часи лицемірну скромність звичаїв англійських середньовічних церковних університетів (Кембридж). Вона змушує аж до сьогодні багатьох авторів ретельно вилучати з наукових повідомлень усе, що, на їх думку, безпосередньо не стосується одержаних результатів і ви­користаних методів. За часів Відродження „аскетична традиція" почас­ти зумовлювалася мовою викладу: для вираження наукових понять використовували класичну мову - латинську, експресивну функцію виконували національні мови. За невеликий проміжок часу, в який наука розвивалася незалежно від релігії, вона не змогла ще повністю відмо­витися від схоластичного (метафізичного) стилю. У сучасній науковій літературі, стверджують дослідники української наукової мови, „аске­тичний стиль" продовжує існувати за інерцією, часом гальмуючи роз­виток пізнання4. Скажімо, науковці давно помітили, що сухий запис чи документ, які лежать в основі історичного дослідження, дають лише віддалене уявлення про реальний процес. Сьогодні приходять до ви­сновку, що науковий стиль допускає елемент емоційності як друго­рядний, підпорядкований, периферійний. При цьому, звичайно, слід враховувати доцільність, виправданість введення емоційних елемен­тів у тканину наукового стилю.


4 Див.: Непийвода Н.Ф Мова української науково-технічної літератури. - К., 1997.

Мовознавці доводять, що на перших етапах освоєння певної нау­ки образність надзвичайно корисна, оскільки осягнення нового до­свіду відбувається на основі асоціацій, які виникають у попередньо­му досвіді, зокрема в буденному житті. Зрозуміло, що набуття знань про предмет чи явище приводить до втрати образного "ореолу" - за терміном користувач перестає бачити асоціації, однак саме ці асоці­ації зумовлюють глибоке проникнення в сутність наукових понять. Тому на перших етапах пізнання важливою є прозорість внутрішньої форми терміна.

Звичайно експресивність наукового стилю насамперед виявляєть­ся на лексичному рівні, шляхом добору емоційно забарвленої лекси­ки, напр.: ворожа теорія; величезні (колосальні) успіхи, здобутки. Одним із джерел проникнення емоційності, експресивності є цитування з художніх творів, а також індивідуальність мови науковця. Відома емоційність наукового стилю педагога В. Сухомлинського, напр.: „35 років педагогічних радощів і розчарувань переконали мене в тому, що праця — це одне з найчистіших і найблагородніших джерел емоційно­го стану діяння, творіння". Однак втрата міри, перебільшення ролі емоцій лише зашкодять ясності викладу. Крім того, науковий стиль об'єднує низку підстилів. Встановлено, що в науково-технічному різ­новиді власне наукового підстилю емоційність є нульовою, а в науко­во-гуманітарному сягає 0,02%5.

Основними власне мовними особливостями наукового стилю є:


  • строга унормованість (відповідність нормам літературної мови);

  • широке використання абстрактної лексики;

  • безособовість;

  • монологічний характер викладу, зумовлений змістом;

  • завершеність та повнота висловлювання;




  • тісний зв'язок між частинами висловлювання, логічна послідов­ність;

  • використання лаконічних, але високоінформативних атрибутив­но-іменних словосполучень;




  • використання умовних знаків та символів;

  • первинність писемної форми;

  • відсутність підтексту та ін.


3 Дядюра Г.М. Експериментальне дослідження функціонування образних засобів у науковому тексті // Мовознавство. - 2001. - № 3. - С. 53-60.

Мову науки найчастіше ототожнюють з науковою термінологією. А проте перше поняття набагато ширше, ніж друге. За всієї значущос­ті спеціальної термінології не тільки вона становить специфіку мови науки. Особливості стилю наукового викладу виявляються і в синтак­сисі (в побудові речень), і в структурі абзацу, і в членуванні тексту, і в інтонації, і навіть у ритміці всього викладу. Отже, специфіка науково­го стилю виявляється в сукупності мовних засобів різних рівнів, тобто в тих функціональних семантико-стилістичних категоріях, які харак­терні для мовного стилю.

Внаслідок різнорідності галузей науки та освіти науковий стиль поділяється на такі підстилі:

власне науковий (науково-технічний та науково-гуманітарний). Він пов'язаний з такими жанрами, як монографія, рецензія, наукова стаття, наукова доповідь, курсова, дипломна, магістерська робота, ре­ферат, тези тощо.

Зразок власне наукового підстилю:

Нинішній стан розбудови незалежної України характеризують складні процеси розбудови її економіки. Час показав, що подолати кризові явища в суспільно-економічному житті нашої держави лише політичними методами без докорінних змін в економіці неможливо. Об 'єктивною потребою є прискорене формування ринкової інфраструк­тури та перехід до ринкових методів господарювання. Важливою скла­довою ринкових відносин є фінансові. Пов 'язані з формуванням та ви­користанням грошових фондів держави та коштів суб 'єктів господа­рювання, вони охоплюють усі фази процесу відтворення: виробництво, розподіл, обмін і споживання. Тому спроба осмислити реалії, описати поняття і терміни фінансової справи відповідає потребам сьогодення, має свою безперечну науково-практичну актуальність (Загородній А., Вознюк Г., Смовженко І. Фінансовий словник. - 2-ге вид., випр. і до-повн.-Львів, 1997).

науково-популярний - застосовують для дохідливого, доступ­ного викладу інформації про наслідки складних наукових досліджень для нефахівців. Реалізується в статтях науково-популярних часописів, книжках, призначених для широкого кола читачів.

На відміну від власне наукового викладу в науково-популярній лі­тературі виявляється діалектична єдність емоційно-чуттєвого сприй­няття дійсності та логічного її пізнання, бажання в доступній, зрозу­мілій неспеціалістові формі ознайомити читача з науковими знання­ми. В основі наукової популяризації лежить засада: про невідоме говорити через відоме, зрозуміле. Цим і пояснюється наявність поляр­них внутрістильових ознак: об'єктивність і суб'єктивність, абстракт­ність і конкретність (навіть наочність, ілюстративність).

Зразок науково-популярного підстилю:

Поняття вартості є, можна сказати, всеохопним, оскільки засто­совується до величезної кількості явищ економічного і фінансового життя — товарів, послуг сировини, інтелектуальної і фізичної праці тощо. Все в економіці має свою вартість. Розібратися у цьому склад­ному феномені допоможе подана інформація^ журн.).

науково-навчальний - це мова навчання в усіх типах закладів освіти та мережі просвітницьких установ, товариств. Реалізується в підручниках, посібниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного та образного викладу наукової інформації. Не виключає використання образних засобів мови, елементів емоційності.



Зразок науково-навчального підстилю:

Усі суб'єкти господарської діяльності у взаємозв'язку складають єдине ціле економічного механізму суспільства. Мета і характер діяль­ності суб 'єктів господарської діяльності можуть бути різні. Тому за цими ознаками їх можна поділити на підприємницькі (комерційні), котрі функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і не-підприємницькі (некомерційні), існування яких забезпечується бюджет­ним фінансуванням державою. Суб 'єкти господарювання з підприєм­ницьким характером діяльності являють собою підприємництва (Еко­номіка підприємництва: Підручник / За заг. ред. Й.М. Петровича. -Львів, 2004).

Офіційно-діловий стиль сучасної української літературної мови безпосередньо пов'язаний зі становленням і розвитком української ділової мови - засобу взаємовідносин державних, партійних, громад­ських органів, підприємств, установ, організацій, а також справочинст-ва й документації.

У процесі розвитку суспільства неминуче виникає потреба оформ­лення державно-правових суспільних відносин, регулювання діяль­ності різних сфер суспільного життя, а звідси потреба мати книжну мову для ведення ділової документації, офіційного і приватного лис­тування. Дослідники стверджують, що після прийняття християнства в Київській Русі функціонували два книжні стилі української мови -конфесійний та офіційно-діловий. Церковно-релігійну сферу обслу­говувала старослов'янська (або церковнослов'янська) мова, якою пи­сали релігійні тексти, створювали літературу високого стилю. Тогочас­ний офіційно-діловий стиль представляла староукраїнська (давньо­руська) літературна мова в таких жанрових розгалуженнях, як княжі грамоти („Грамота великого князя Мстислава Володимировича і його сина Всеволода 1130 року", грамоти Галицько-Волинського князівст­ва XIV ст.), листи князів і воєвод, правові кодекси („Руська правда" ­основний закон Київської держави XI ст.), княжі та церковні устави, акти („Устав Володимира Мономаха", XI ст.). Основними джерелами цих документів, що дійшли до нас, є літописи - Галицько-Волинський (поч. XIII ст.), Лаврентіївський (1377), Іпатіївський (1425).

Після монголо-татарської навали західні й більша частина півден­но-західних земель Давньої Русі потрапили під панування Литви та Польщі. Ускладнюється державний апарат, а отже, збільшується кіль­кість документів, зростає їх жанрова диференціація, зокрема розбудо­вується юридична галузь, зразком чого є Литовський статут (1588).

У часи Хмельниччини (XVII-XVIII ст.) активно розвивалися жан­ри дипломатичного та законодавчого підстилю офіційно-ділового мо­влення, що зумовлено державним устроєм гетьманської України. У листах міжнародного характеру, універсалах, наказах та інших доку­ментах гетьманських і полковницьких канцелярій поступово виробля­лася стала структура, формувалися мовні стандарти, вдосконалював­ся діловий стиль. Визначним законодавчим документом цієї пори є „Конституція" Пилипа Орлика (1710).

Наступні століття позначені безправ'ям української мови на дер­жавному рівні у Російській імперії та цісарській Австро-Угорщині, а отже, офіційно-діловий стиль розвиватися не міг. Після кількавікової перерви українська ділова мова зазнала вже лексико-синтаксичного впливу і російської, і австро-угорської, і польської канцелярій.

Відродження офіційно-ділового стилю пов'язано з діяльністю дер­жавних органів УНР. Важливими законодавчими документами стали Універсали Центральної ради (1917-1918), Акт Злуки УНР і ЗУНР (1918). У цей час з'являються перші словники, що пропагують україн­ську ділову мову, напр.:



Російсько-український діловодний словник / Уклад. Л. Падалка. — Полтава, 1918;

Українська мова. Російсько-український словник та зразки паперів українською мовою / Уклад. Д. Лебідь. - Чернігів, 1918.


6 Див.: Ботвина Н.В. Міжнародні культурні традиції: мова та етика ділового спілку­вання. - К., 2000. - С. 44.

Подальший розвиток української ділової мови проходить у радян­ську і пострадянську добу. Виділяють три періоди в історії формування сучасної української ділової мови: 20-30-ті роки; 40-80-ті роки і 90-ті роки6. Кожний із них пов'язаний з певною мовною політикою держави.

Зокрема, перший - із українізацією. Добрим наслідком цього процесу була поява нових спеціальних словників. Вони свідчили про намагання протистояти російському впливові на українську ділову мову, напр.:



Короткий російсько-український технічний словник фінансових термінів (на правах рукопису). —К., 1924 (надруковано на склографі);

Бузинний О., Щепотьєв В. Короткий російсько-український слов­ник. Практичний підручник діловодства українською мовою. -К, 1924;

Російсько-український словник банкового діловодства / За ред. В.1. Орловського, ЇМ. Шелудька. -К., 1925;

Російсько-український словничок реместв, професій та підпри­ємств/Уклад. ЇМ. Жигадло. - Харків, 1925;

Лінкевич Е., Михайлович Б., Скрипник. П., Степаненко І. Практич­ний російсько-український словник ділової мови. - К.; Харків, 1926;

Осипів М. Російсько-український словник щонайпотрібнішиху діло­водстві слів: Практичний порадник. - Харків, 1926;

Фразеологія ділової мови / Улож. В. Підмогильний та С. Плужник. -К, 1927.

Усе ж за цей короткий час не вдалося подолати суперечностей між потенційними можливостями структури української мови і викорис­танням цієї мови в офіційно-діловій практиці. Життя ділової мови було неповноцінним, неповнокровним.

Уже 50-ті роки активна політика русифікації призвела до змін у ді­ловій мові, штучно наблизивши її до російської. Якщо офіційно-діло­вий стиль існував у посібниках, то про інше свідчила практика ділово­го спілкування, лексикографічні джерела та живе мовлення. Активно наступав на ділову сферу і суржик, напр.: міроприємства, співпада­ти, приймати участь, заключати договір та ін.

У 90-ті роки спостерігаємо бурхливий розвиток офіційно-ділового сти­лю, спричинений новими політичними умовами - здобуттям Україною незалежності. Процеси демократизації української літературної мови, перегляд лексико-стилістичних і правописних норм, боротьба із засмі­ченням мови з проекцією на важливі сфери суспільної діяльності торкну­лися й ділової мови. З'являється велика кількість словників, довідників, посібників з українського ділового мовлення. Багато з них присвячені струк­турним та мовним правилам оформлення сучасних документів, напр.:



Молдованов М.І., Сидорова ГМ. Сучасний діловий документ: Зраз­ки найважливіших документів українською мовою. — К., 1992;

Паламар JIM., Кацавець ГМ. Мова ділових паперів: Практ. посібн. - К., 1995;

Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: Навч. посібн. - К., 1997;

Універсальний довідник-практикум з ділових паперів / С.П. Бибик, І.Л. Михно, Л.О. Пустовіт, ГМ. Сюта. - К., 1999 та ін.

Розширення соціальних функцій української мови, самих сфер ужи­вання зумовило потребу унормувати терміносистеми багатьох галузей життєдіяльності, проаналізувати частотні російські кальки, потік за­позичень, що заполонив україномовний простір, піднести культуру мов­лення, що впливає на якість ділової мови.



Сфера вживання. Офіційно-діловий стиль слугує для спілкування в державно-політичному, громадському, економічному житті, законо­давстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.

Призначення - регулювати офіційні ділові відносини в зазначе­них вище сферах та обслуговувати громадянські потреби людей.

Жанри офіційно-ділового стилю. Офіційно-діловий стиль вжива­ють у текстах указів, законів, наказів, розпоряджень, звітів, діловому листуванні, а також під час виступів на зборах, ділових нарадах, прес-конференціях, у бесіді з діловими партнерами чи в розмові керівника з підлеглим.

Загальні позамовні ознаки офіційно-ділового стилю. Основни­ми загальними екстралінгвістичними ознаками офіційно-ділового стилю в плані змісту є:

  • офіційний характер - характер і зміст інформаційних зв'язків між учасниками ділового спілкування (установами, організаціями, за­кладами, підприємствами, посадовими особами, працівниками) рег­ламентуються чинними правовими нормами, залежать від місця в ієрархії органів управління, компетенції, функціонального змісту їхньої діяльності.

  • адресність - специфіка ділового спілкування полягає в тому, що, незалежно від того, хто є безпосереднім відправником ділової інфор­мації і кому безпосередньо вона адресована, офіційний автор та адре­сат документа завжди відомий, здебільшого ним є організація.

  • повторність дій і ситуацій - це суттєвий чинник ділового спіл­кування. Управлінська діяльність - це завжди „гра за правилами". Вна­слідок цього повторність управлінської інформації приводить до регу­лярності використання однакових мовних засобів.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка