Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Київ "Каравела" 2005 '276. 11(075. 8) Гриф надано



Сторінка2/23
Дата конвертації16.04.2016
Розмір5.37 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23
§ 3. Українська національна та літературна мова. Тенденції розвитку української літературної мови на сучасному етапі

Національна мова - це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Національною мовою української нації є україн­ська мова. Формування української національної мови відбувалося на основі мови народності в період інтенсивного становлення української нації (друга половина XVIII - початок XIX ст.) як стійкої спільності людей, що мають спільну територію, економічні та політичні зв'язки, літературну мову, культуру. Сьогодні нею розмовляє більша частина нації, тобто вона має загальнонаціональний характер.

Поняття „національна мова" охоплює всі мовні засоби спілкування людей - літературну мову та діалекти15.


14 Шевельов Ю. Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова? - К., 1994.

15 Полюга Л.М. Співвідношення понять „українська національна" та „українська літе-
ратурна" мова // Українська історична та діалектна лексика. - К., 1995. -
С. 178-183.

Діалект (від грец. аіаіекіш - розмова, говір, наріччя) - це різновид національної мови, вживання якого обмежене територією чи соціаль­ною групою людей. Відповідно розрізняють територіальні та соціаль­ні діалекти.

Територіальний діалект є засобом спілкування людей, об'єдна­них спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історико-культурних традицій, самосвідомості16. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч - діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літератур­ною) існування національної мови.

Основними наріччями української діалектної мови є:



  1. Північне (східнополіський, середньополіський, західнополісь-кий діалекти).

  2. Південно-східне (середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий діалекти).

  3. Південно-західне (лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський діалекти).

Територіальні діалекти в системі національної мови - це залишки попередніх мовних формувань, які часто фіксують ті зміни, що відбу­лися у фонетичній, граматичній, лексичній будові на певному історич­ному етапі розвитку. Саме вони лягли в основу і розвинулись у само­стійну національну українську мову. На захист народної мови став свого часу І. Франко, заявляючи:

Діалект, а ми його надишем

Міццю духу і огнем любови

І нестертий слід його запишем

Самостійно між культурні мови.

Соціальний діалект - це відгалуження загальнонародної мови, вжи­ване в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення17, тобто має виразну корпоративно-групову форму його породження та існування. Соціально-професійна диференціація суспільст­ва, а отже, і його мови залежить від розвитку продуктивних сил. Тому соціально-діалектні відмінності в межах національної мови зберігають­ся, на відміну від територіально-діалектних, які поступово нівелюються.


Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В.М. Русанівський, О.О. Тараненко, М.П. Зяблюк та ін. - К., 2000. - СІ34. Там само. - С. 135.

Серед різновидів соціальних діалектів звичайно виділяють професійні та групові жаргони, арго, різновиди утаємничених засобів спілкування.

Метамовна свідомість сучасного українця, на думку дослідників української жаргонології18, переважно не розрізняє специфіки жаргон­ної лексики серед інших лексичних пластів, наприклад, лайка, вульга­ризм тощо; немає уявлення про соціальну диференціацію української мови (кримінальний, молодіжний, професійний жаргон із його різно­видами). Вивчення української мови такої, якою вона мусить бути, а не такої, якою вона є, визначило погляд на жаргон як матерію грубу, словесне хуліганство, бруд. Лише в окремих випадках функціональ­но-стилістичний параметр жаргонної лексики пов'язують із „потуж­ною сміховою першоосновою, що є складником культури як такої та національної сміхової культури зокрема" і стверджують, що виживан­ня та зміцнення комунікативної потужності української мови великою мірою залежить від присутності в свідомості мовців національного сміхового вербального простору19.



Літературна мова - це унормована, загальноприйнята форма на­ціональної мови. Вона не протиставляється національній мові, бо, уза­гальнюючи засоби виразності загальнонародної мови і будучи найви­щим досягненням культури мовлення народу, відіграє у складі націо­нальної провідну роль, виступає важливим чинником консолідації нації. Поділ мови на літературну та народну означає тільки те, що ми маємо, так би мовити, мову „сиру" і оброблену майстрами.

Першою пам'яткою, яка відбивала усі фонетичні та морфологічні особливості української літературної мови, вважають Пересопницьке Євангеліє (1556-1561). Щоправда, окремі фонетичні риси української мови виявляються у писемних пам'ятках ранішого часу, зокрема Га-лицько-Волинському літописі (XIII ст.).




Ставицька Леся. Короткий словник жаргонної лексики української мови. -К., 2003. Там само. - С. 11-12.

Історично в Україні існувало два типи літературної мови: слов'я-норуська як результат взаємодії старослов'янської (церковнослов'ян­ської) і давньоруської книжної мови та староукраїнська, що розвину­лася на основі книжної давньоруської мови і живого українського на­родного мовлення. Першу використовували переважно в конфесійній літературі, а другу, яку називали ще мова проста, руська, діалект руський, - у ділових та юридичних документах, літописах, полеміч­ній і навіть релігійній літературі. Ця мова була державною не лише в

Україні, а й Литві та Молдовському князівстві. Про це свідчать грамо­ти ХІУ-ХУ ст., Литовський статут, у якому записано: ,ї4 писар земьс-ки мает поруску литерами и словы рускими вси листы, выписы и по-звы писати, а не иншим языком и словы"20. За словами І. Огієнка, „.мова вкраїнська зробилась тоді державною мовою, нею вчили по школах, нею вчили по церквах, нею суд вели і нашою мовою балакали тоді і вища старшина, і в королівськім палаці"2'.

Староукраїнська мова довго перебувала під упливом давньоруської писемної традиції, яка затримувала відтворення фонетичних змін, по­яву нових українських слів. Значним був уплив також старослов'ян­ської, польської, латинської, грецької, західноєвропейських мов, а з середини XVII ст. російської мови. Зразком такої староукраїнської мови є художні твори українського філософа, поета другої половини XVIII ст. Г. Сковороди, напр.:

Всякому городу нрав и права;

Всяка имЬет свой ум голова;

Всякому сердцу своя есть любовь,

Всякому горлу свой есть вкус каков або

Будь славен вовЬк, о муже избрание, вольность! отче, герою Богдане!

Мову творів Г. Сковороди український мовознавець Ю. Шевельов назвав „мовний Еверест". Українській літературній мові випадало за­лишатися на цій вершині або спуститися вниз, наблизитися до народ­них джерел. Народ у той час говорив інакше, про що свідчили україн­ські народні пісні XVII ст. („їхав козак за Дунай", „Ой не ходи, Грицю" та ін.), народні думи. Саме мову Полтави, простих людей відтворив 1. Котляревський, пишучи безсмертну „Енеїду" (1798), яка поклала по­чаток новій сучасній українській літературній мові, пор.:



20 Цит. за: Українська мова: Енциклопедія. - С. 216-217.

21 Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського
народу. - К.,1992. - С. 24.



Еней був парубок моторний І хлопець хоч куди козак, Удавсь на всеє зле проворний, Завзятіший од всіх бурлак.

І. Котляревського вважають зачинателем нової української літера­турної мови, традиції якої продовжили Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гре­бінка, П. Гулак-Артемовський. Основоположником сучасної україн­ської літературної мови є Т. Шевченко. Саме він став реформатором української літературної мови, творцем нової української літератури. На відміну від І. Котляревського, мова Т. Шевченка була зорієнтована на весь україномовний простір, хоча, звичайно, з кількох фонетичних варіантів слова чи кількох паралельних морфологічних форм він виби­рав ті, які чув на рідній Звенигородщині. Народномовна основа тво­рів Т. Шевченка виступає досить виразно на всіх рівнях - фонетич­ному, лексичному, морфологічному, синтаксичному. Заслуга Т. Шев­ченка перед українською культурою полягає насамперед у тому, що він надав літературній мові внутрішньої естетичної впорядкованос­ті, збагативши народну мову органічним введенням у неї елементів з інших джерел і тим самим віддаливши мову літератури від побуто­вої мови 22.

Предметом уваги Т. Шевченка була не проста мова, а її зміст в устах народу і народні почуття. Високо цінуючи заслуги І. Котляревського перед українським народом, він писав про творця „Енеїди":

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце з неба сяє

Тебе не забудуть!

Не применшуючи ролі своїх попередників, Т. Шевченко, однак, стверд­жував, що „Енеїда " Котляревського - добра, а все-таки сміховина ", а „ покійний Основ 'яненко дуже добре приглядався на народ, та не при­слухався до язика, бо може його не чув у колисці од матері, а Гулак-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся "23.

Коли в українців з'явився Шевченко, питання про те, бути чи не бути українській мові, українській культурі, перестало існувати. Сво­їм словом він утвердив український народ серед інших народів світу, став виразником його дум і прагнень, заявивши про це на весь голос:

Возвеличу малих рабів отих німих.


22 Русанівський В.М. Зазнач, праця. - С. 180-181.

23 Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 10 т. - К., 1949-1963. - Т. 3. - С. 175; 375.


Я на сторожі коло них поставлю слово!

Як висловився Г. Грабович, „ він співець і пророк, що передав голос свого народу, він духовний батько відродження української нації"1''.

На 20-40-ті роки XIX ст. припадають спроби граматичного вивчен­ня української мови. Важливу роль у процесі нормалізації української літературної мови відіграла перша граматика народної української мови О. Павловського „Граматика малороссийского наречия" (1818).

Ідею стандартизації української літературної мови в першій поло­вині XIX ст. культивували також автори граматик, написаних у Гали­чині та на Закарпатті (І. Могильницький, І. Левицький, І. Вагилевич, Й. Лозинський, Я. Головацький, М. Лучкай). На думку дослідників, „українська мова в Галичині першої половини XIX ст. була своєрід­ною діагностичною ознакою існування українців в умовах Габсбурзь-кої монархії, в ім'я поступу яких мову унормували і розвивали"25. За­кріпленню норм української літературної мови сприяла поява 1837 року на Західній Україні збірки „Русалка Дністровая" (автори М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич), в яку ввійшли народні пісні, оригінальні твори та переклади з сербської та чеської мов. І. Франко назвав факт появи видання „Русалки" „явищем наскрізь революційним". Це справді був своєрідний „маніфест" відродження української мови та літерату­ри в межах Галичини, сила якого виявлялася в мові - не книжній, штуч­ній, а народній, подібній до тієї, якою писав Т. Шевченко.

Попри всі спроби уніфікації, єдності української літературної мови домогтися було дуже важко. На початку XX ст. Наддніпрянщина корис­тувалася літературною мовою Т. Шевченка, Галичина й Буковина -галицьким варіантом, Закарпаття - „русинською" мовою. Який з цих варіантів був в офіційному вжитку? Якоюсь мірою всі три. Однак най­виразніші зразки офіційно-ділової мови були створені на Наддніпрян­щині, напр.:


24 Grabowich G.G. The as Mythmaker. - Cambridge, 1988. - C. 1.



25 Мацюк Г. Прескриптивне мовознавство в Галичині (перша половина XIX ст.). - Львів,
2001. - С. 7.


Народе український! Впали вікові пута. Пришила воля всьому при­гніченому людові. . . Настав час ... пробудження до нового, вільного, творчого життя після більш як двохсотлітнього сну. Уперше україн­ський тридцятимілліоний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто Ти і як хочеш жити... (Із відозви Української Централь­ної ради від 22 березня 1917 року „До українського народу").

З метою викликати довіру національних республік до центральної влади після створення 1922 року СРСР було взято курс на „націоналі­зацію". У 1921 році при УАН створений Інститут української мови, посилено роботу над впорядкуванням українського правопису, підго­товкою термінологічних словників тощо. Наукові праці співробітни­ків Академії наук видавались переважно українською мовою (80 %).

Сумний спогад навіюють 30-90-ті роки XX ст. Ось своєрідний мартиролог української мови цього часу:

1933 - Телеграма Сталіна про припинення „українізації". З україн­ського правопису вилучено літеру ґ.

1938 - Посилення процесу полонізації українців у Галичині.

1958 - Пленум ЦК КПРС ухвалив постанову про перехід україн­ських шкіл на викладання російською мовою.

1970 - Міністерство освіти СРСР видало указ про захист дисерта­цій російською мовою.

1990 - Верховна Рада СРСР прийняла „Закон про мови народів СРСР". Російській мові надано статус офіційної.

Образно про такі сторінки історії української мови писала поетеса Л. Костенко:

Я скоро буду виходити на вулиці Києва з траурною пов 'язкою на рукаві -умирає мати поезії мого народу!

Усе називається Україною -універмаг, ресторан, фабрика. Хліб український, телебачення теж українське. На горілчаній етикетці експортний гетьман з булавою.

І тільки мова чужа у власному домі. У шовінізму кігті підсвідомі.

Масовим стали випадки відмови від вивчення української мови в середніх школах України. Виявилося, що вивчати її не обов'язково. Зречення мови свого роду, народу гостро засуджували українські пат­ріотично налаштовані письменники. Страшним присудом таким ман­куртам звучали слова Д. Павличка:



Ти зрікся мови рідної!

Тобі твоя земля родити перестане!

Зелена гілка в лузі на вербі

Від дотику твого зів 'яне!

Ти зрікся мови рідної- нема Тепер у тебе твого роду і народу! Чужинця мати ждатиме дарма! В твій слід він кине - сміх й погорду! Ти зрікся мови рідної!

Наслідком існування СРСР стала повна русифікація населення вели­ких міст східних та південних областей України, катастрофічне змен­шення українських шкіл у Харкові, Києві, Черкасах, Дніпропетровсь­ку, Сімферополі та інших містах.

Тому 1989 року виникла доконечна потреба і можливість у зв'язку зі змінами в політичному житті країни надати українській мові держав­ного захисту. Прийнятий 28 жовтня 1989 року Верховною Радою УРСР Закон „Про мови в Українській PCP" закріпив державний статус укра­їнської мови, гарантував всебічний її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя, напр.:

Стаття 2. Державна мова Української PCP.

Республіканські і місцеві державні, партійні, громадські органи, під­приємства, установи і організації створюють всім громадянам необ­хідні умови для вивчення української мови та поглибленого оволодін­ня нею.



Стаття 6. Обов'язок службових осіб володіти мовами роботи органів і організацій.

Службові особи державних, партійних, громадських органів, уста­нов і організацій повинні володіти українською і російською мовами, а в разі необхідності - і іншою національною мовою в обсязі, необхід­ному для виконання службових обов'язків.



Стаття 11. Мова роботи, діловодства і документації.

В Українській PCP мовою роботи, діловодства і документації, а та­кож взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, під­приємств, установ і організацій є українська мова.



Стаття 27. Мова навчання і виховання в загальноосвітніх школах.

В Українській PCP навчальна та виховна робота в загальноосвітніх школах проводиться українською мовою.



Стаття 28. Мова навчання в професійно-технічних училищах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах.

В Українській PCP навчальна та виховна робота в професійно-тех­нічних училищах, середніх спеціальних та вищих навчальних закла­дах провадиться українською мовою, а у випадках, передбачених час­тинами другою і третьою статті 3 цього Закону, поряд з українською -і національною мовою більшості населення.



Стаття 33. Мова засобів масової інформації.

В Українській PCP мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова.



Стаття 33. Мова оголошень і повідомлень.

Тексти офіційних оголошень, повідомлень, плакатів, афіш, рекла­ми і т. ін. виконуються українською мовою. Поряд з текстом, викладе­ним українською мовою, може бути вміщено його переклад іншою мовою.



Стаття 36. Мова маркування товарів.

Маркування товарів, етикетки на товарах, інструкції щодо корис­тування товарами, виробленими в Українській PCP, виконуються укра­їнською мовою.



Стаття 39. Мова власних імен.

Громадяни Української PCP користуються правом іменуватись згід­но з національними традиціями. їхні імена передаються з національ­ної мови українською мовою в транскрипції26.

Законодавчо закріпила функціонування української мови як держав­ної Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 черв­ня 1996 року:

Стаття 10.

Державною мовою України є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов націо­нальних меншин України.


Див.: Відомості Верховної Ради (ВВР). - 1989. - NЎ45.

Різне розуміння і застосування положень статті 10 Конституції Укра­їни викликало практичну необхідність у їх роз'ясненні та офіційній інтерпретації.

16 грудня 1999 року Конституційний Суд прийняв рішення про офі­ційне тлумачення статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого само­врядування та використання її у навчальному процесі в освітніх закла­дах країни.

Конституційний Суд ухвалив, що положення частини першої стат­ті 10 Конституції України, за якою „державною мовою України є укра­їнська мова", треба розуміти так: українська мова як державна є обо-в 'язковим засобом спілкування на всій території України при здійс­ненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, що визначаються законом.

Поряд з державною при здійсненні повноважень місцевими органа­ми виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та місце­вими органами самоврядування можуть використовуватися російсь­ка та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визнача­ються законами України.

Мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-тех­нічних та вищих державних та комунальних навчальних закладах Укра­їни є українська мова27.

Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до вико­нання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.



Попри те, що Конституційний Суд дав чітку орієнтацію суспільст­ву в розв'язанні мовних питань та визначенні напряму мовного будів­ництва, сама історія нашої держави, суспільної свідомості та підсвідо­мості, довжелезний список заборон української мови, що здійснював­ся протягом сторіч, моральна неготовність великої частини населення повсякденно користуватися українською мовою переконує в тому, що вирішення проблеми її життєдіяльності в різних сферах життя суспі­льства не відбувається безболісно.


Цит. за: Абетка української політики 2000- 2001: Довідник / За ред. М. Томенка. - К., 2001.

Сьогодні немає і не може бути громадянина України, якого б обхо­дило мовне питання. Поет і народний депутат Б. Олійник переконаний: ,, Завдання мови — творити громадянина ". Саме тому великий резонанс у суспільстві викликали парламентські слухання „Про функціонування української мови в Україні", проведені Комітетом з питань культури і духовності Верховної Ради України 12 березня 2003 року. В них взяли активну участь найширші кола громадськості, науковці, осві­тяни. Було прийнято низку ухвал, зокрема щодо вироблення механіз­мів атестації державних службовців на знання української мови та запровадження системи курсів української мови для державних служ­бовців усіх рівнів, створення спеціальних україномовних програм у комп'ютерній мережі Інтернет та на лазерних дисках, широке обго­ворення в засобах масової інформації актуальних проблем сучасного стану української мови та завдань щодо підвищення її авторитету і престижу тощо.

На сучасному етапі спостерігаємо такі основні тенденції роз­витку української літературної мови28:


Див.: Баранник Д.Х. Українська мова на межі століть // Мовознавство. - 200 і. - № 3.

  • С. 40-47; Ділова українська мова: Посібник для студентів вузів / За ред. Н.Д. Бабич.

  • Чернівці, 1996. - С. 22 - 25 та ін.




  • розширення суспільних функцій, сфер застосування, входження її в нові галузі знань, зокрема інформатику;

  • поповнення української мови великою кількістю номінативних словосполучень, що відображають реалії економічного, політичного та культурного життя сучасної України, напр.: альтернативні вибори, гілки влади, інформаційний простір, правова держава, соціальний за­хист, ринкові відносини;

  • поява нових, активізація вживання та розширення значень рані­ше відомих слів, напр.: довкілля, підписант, перемовини, голубі шоло­ми, намет;

  • інтенсивне збагачення за рахунок запозичень української термі­нології, зокрема: а) суспільно-політичної: імідж, консенсус, брифінг, електорат, піар; б) бізнесової: реприватизація, менеджмент, інвес­тор, маркетинг, сертифікат; в) технічної: комп 'ютер, принтер, факс, дискета та ін.;

  • переміщення певної частини спеціальної лексики до розряду широковживаної, зокрема економічно-фінансових термінів: аудитор, емісія, інвестор, ліцензія, менеджер; юридично-правової лексики та фразеології: державотворення, законопроект, плюралізм; парламент­сько-дипломатичної лексики: електорат, ротація, толерантний;


  • 29 Для обговорення запропоновано проект нового правопису: Український правопис:

    Проект найновішої редакції. - К., 1999. м Ажнюк Б.М. Мовні зміни на тлі деколонізації та глобалізації // Мовознавство. -

    2001. -№3. - С.54.

    встановлення тісних контактів української мови з різними мова­ми світу, посилення явищ інтернаціоналізації українського словотво­ру. Наприклад, спостерігаємо активне використання складних наймену­вань, що містять іншомовні компоненти: автошоу, експрес-анкета, прес-секретар, хіт-парад, гала-концерт, бізнес-леді). За останні 10-15 років простежуються явища, які нівелюють національні риси укра­їнської мови, знижують її естетичні якості, - тотальне „засмічення" іншомовними словами, і це при тому, що існують українські назви, напр.: брифінг (зустріч), дивіденд (прибуток), презентація (показ, озна­йомлення), шоп (магазин), ноу-хау (знаю як);

  • намагання вилучити зі словника української мови ті іншомовні сло­ва, які стали органічними її елементами, і замінити їх давніми або штучно створеними, особливо в галузі термінології та професійної лексики, напр.: аеродром —> летовище, снаряд —> гарматень, кулемет —> скорострії, вертоліт —> гвинтокрил, фотографія —> світлина, слайд —> прозірка;

  • лібералізація норми (особливо в галузі слововживання, вимови й правопису29) як небажане явище, що супроводжує „збільшення" укра­їнської мови в комунікативному просторі України, напр.: кажу, люб­лю, грошей, пересічний, читання. Природніше було б, якби збільшен­ня „кількості" відбувалося одночасно із зміцненням нормативності. Якщо поняття „стабільність", стверджують мовознавці, „не стане одним із правописних пріоритетів, то не за горами той час, коли нове покоління кодифікаторів, вихованих епохою глобалізації, захоче повер­нути первісне звучання всім „перекрученим" формам, інакше кажу­чи, їх англізувати, германізувати, франкізувати і т. ін. Це змінить сучасне обличчя української мови. Можливо, зробить його європейсь-кішіш. Чи стане воно від цього привабливішим для самих українців? "30;

  • звільнення від нашарувань умисної русифікації лексичної, гра­матичної системи та правопису української мови;

  • зближення діалектів з українською літературною мовою;

  • зростання зацікавленості у вивченні української мови громадян інших країн з метою навчатися, працювати в Україні чи навіть отрима­ти українське громадянство.

Українська мова входить у XXI ст. як мова, що успішно забезпечує складні, відповідальні та багатоаспектні потреби державного та етно­культурного розвитку українського народу, має функціонально дина­мічну й відкриту для подальшого розвитку структуру. Треба лише спри­яти цьому.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка