Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Київ "Каравела" 2005 '276. 11(075. 8) Гриф надано



Сторінка1/23
Дата конвертації16.04.2016
Розмір5.37 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


Зоряна Мацюк, Ніна Станкевич

УКРАЇНСЬКА МОВА ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Київ "Каравела" 2005

УДК 811.161.2'276.11(075.8) Гриф надано

ББК 81.2УКР-9 Міністерством освіти і науки України

М 66 (лист № 14/18.2-1489 від 29.06.2005р.)

Рецензенти:

О. В. Кровицька,

кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник відділу української мови Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича

HAH України;

М. С. Скаб,

доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри історії та культури української мови Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича.



Зоряна Мацюк, Ніна Станкевич М 66 Українська мова професійного спілкування: Навч. посібн. - К.: Каравела, 2005. - 352 с.
ISBN 966-8019-43-1

Посібник містить загальнотеоретичні відомості про мову і мов­лення, основні функції мови, конкретизує зміст понять українська національна і літературна мова, мова професійного спілкування з позиції теорії стилів та культури мовлення.

Докладно описано особливості усного та писемного ділового мов­лення, види та форми їх реалізації, а також орфоепічні, лексичні, морфологічні, синтаксичні норми мови професійного спілкування.

Призначений для студентів вищих закладів освіти різного рівня акредитації, майбутніх фахівців банківської, фінансової, економіч­ної, юридичної та інших галузей, викладачів, усіх, хто бажає під­вищити загальний рівень професійного мовлення.

Посібник може зацікавити вчителів та учнів загальноосвітніх шкіл.

УДК 811.161.2'276.11(075.8) ББК 81.2УКР-9

© Зоряна Мацюк, Ніна Станкевич, 2005


ISBN 966-8019-43-1 © Видавництво "Каравела", 2005

Зміст
ПЕРЕДМОВА 5
ВСТУП 7

§ 1. Мова як суспільне явище. Основні функції мови 7

§ 2. Місце української мови серед інших мов світу.

З історії становлення та розвитку української мови 13

§ 3. Українська національна та літературна мова. Тенденції

розвитку української літературної мови на сучасному етапі 17

§ 4. Основні ознаки літературної мови 29
Розділ 1. УКРАЇНСЬКА МОВА ПРОФЕСІЙНОГО

СПІЛКУВАННЯ В АСПЕКТІ ТЕОРІЇ СТИЛІВ

ТА КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ 37

§ 1. Стилі сучасної української літературної мови 37

§ 2. Культура мови і культура мовлення. Комунікативні ознаки

культури мовлення 52

§ 3. Словники як джерело інформації. Роль словників

у підвищенні мовної культури 61


Розділ 2. КУЛЬТУРА УСНОГО ПРОФЕСІЙНОГО МОВЛЕННЯ .. 81

§ 1. Основні норми усного професійного мовлення 81

§ 2. Види і жанри усного професійного мовлення 95

§ 3. Український мовленнєвий етикет 109


Розділ 3. ЛЕКСИЧНІ НОРМИ МОВИ ПРОФЕСІЙНОГО

СПІЛКУВАННЯ 120

§ 1. Загальна характеристика лексики сучасної української

літературної мови 120

§ 2. Термін у системі професійного мовлення 131

§ 3. Синоніми 143

§ 4. Омоніми 149

§ 5. Пароніми в діловому мовленні 152

§ 6. Абревіатури в діловому мовленні. Правила

скорочування слів 158

Розділ 4. МОРФОЛОГІЧНІ НОРМИ МОВИ

ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ 165

§ 1. Нормативні аспекти граматичних категорій іменника

(рід, число, відмінок) 165

§ 2. Прикметник у професійному мовленні 180

§ 3. Норми вживання числівника в професійному мовленні 187

§ 4. Займенник у діловому мовленні 196

§ 5. Дієслово в діловому мовленні 202
Розділ 5. СИНТАКСИЧНІ НОРМИ МОВИ ПРОФЕСІЙНОГО

СПІЛКУВАННЯ 211

§ 1. Особливості синтаксису ділового мовлення 211

§ 2. Порядок слів у реченні 214

§ 3. Однорідні члени речення 216

§ 4. Координація присудка з підметом 221

§ 5. Складні випадки керування 223


Розділ 6. ДОКУМЕНТ ЯК ОСНОВНИЙ ВИД ПИСЕМНОГО

ДІЛОВОГО МОВЛЕННЯ 229

§ 1. Документ, його функції. Класифікація документів 229

§ 2. Основні реквізити документа, їхня характеристика 233

§ 3. Загальні вимоги до оформлення та особливості мови

ділових паперів 245

§ 4. Характеристика найуживаніших документів. Вимоги

до їх змісту та оформлення 250

§ 5. Різновиди наукових робіт 275


Програма курсу „Українська мова професійного спілкування".. 291

Плани практичних занять 296

Самостійна робота студентів 302

Орієнтовна тематика рефератів 307

Контрольні питання 308

Типові помилки у слововживанні 310

Література 344

Додатки 346

ПЕРЕДМОВА

Вихід України на світову арену як незалежної самостійної держави загострив багато проблем - економічних, політичних, соціальних. Не­відворотно постало питання про стан української мови, яка століття­ми перебувала на периферії наукового та офіційного-ділового життя. З наданням українській мові статусу державної реально виникла потреба державних службовців, фахівців різних галузей господарства доско­нало володіти державною мовою для ефективного виконання посадо­вих обов'язків. З метою забезпечити належний рівень володіння навич­ками ділового мовлення Міністерство освіти і науки України впрова­дило для студентів вищих навчальних закладів різного рівня акредитації курс української мови з професійним спрямуванням.

Пропонований посібник зорієнтований на формування знань про специфіку усної та писемної форм реалізації ділової української мови (наукового та офіційно-ділового стилів) з урахуванням фахової спря­мованості навчання майбутніх економістів, менеджерів, банківських працівників, фахівців з проблем економічної соціології.

Посібник містить виклад основних теоретичних положень про суть та функції мови, загальних питань походження та історії розвитку укра­їнської літературної мови, висвітлює тенденції розвитку української мови на сучасному етапі.

Характеристика вимог щодо усного професійного мовлення перед­бачає виділення основних орфоепічних та акцентуаційних правил, форм і жанрів усного ділового мовлення (публічний виступ, телефон­на розмова, ділова бесіда). Аналіз особливостей писемного ділового мовлення пов'язаний з визначенням змісту, структури, порядку скла­дання та оформлення різних видів документів, використання яких зу­мовлено навчальною та науковою роботою студентів і майбутньою професійною діяльністю.

Посібник сприятиме активізації та поглибленню знань грамати­ки, лексики, фразеології та синтаксису сучасної ділової мови, а та­кож розвиткові та удосконаленню вмінь і навичок роботи з текстами наукового та офіційно-ділового стилю в межах сфери професійного спрямування.


Словник-довідник, доданий до посібника, допоможе уникнути ти­пових помилок у вживанні слів та побудові словосполучень, пошире­них у системі ділового мовлення.

Зважаючи на відсутність єдиної програми з курсу ділової україн­ської мови, схваленої Міністерством освіти і науки України, у посіб­нику подано програму, затверджену вченою радою Львівського націо­нального університету імені Івана Франка, плани практичних занять, орієнтовну тематику рефератів та перелік контрольних питань.

Зміст і структура посібника узгоджуються з навчальними планами для студентів різних економічних спеціальностей.

Посібник може бути корисний усім, хто цікавиться проблемами професійного ділового мовлення, а також бажає підвищити загальний рівень культури мовлення.

ВСТУП
§ 1. Мова як суспільне явище. Основні функції мови

Мова - це єдина, цілісна, складна система знаків: фонем (звуків), морфем (частин слова), слів, речень, яка служить для називання пред­метів, явищ об'єктивної дійсності та понять, є засобом спілкування, обміну думками і формування думок.

Мова - явище фізичне, фізіологічне, антропологічне, суспільне. Умова його існування - людське суспільство. Це феномен людської цивілізації. Зв'язок мови й суспільства обопільний. Вона - одна з го­ловних ланок ланцюга "суспільна свідомість - праця - мова", що ро­бить людину власне людиною. Мова - найважливіше знаряддя соціа­лізації людини. Суспільна сутність людини виявляється уже в тому, що вона щодня спілкується, пристосовується до свого оточення, зміц­нює суспільні зв'язки, взаємодіє зі суспільними групами.

Мова - засіб спілкування, мислетворення, інтелектуального та ес­тетичного освоєння світу, нагромадження і збереження людського до­свіду, а також умова подальшого поступу усього людства.

Мова лежить в основі духовного єднання людей у певну спільноту, вона є „найдосконалішим, незамінним засобом етнічної (національ­ної) єдності" (В. Чапленко), „найголовнішим і найміцнішим цемен­том, що об'єднує етнографічний народ і перетворює його в свідому націю" (І. Огієнко). У ній виявляється генотип нації, досвід її буття, закладено код нації, її ментальність. Мова - найважливіша ознака на­ції і засіб репрезентації її у світі.

Формою існування мови є мовлення - конкретний, практичний вияв мови, „мова в дії", реалізація мови у різних сферах життєдіяльності.

Щоб осягнути роль мови в суспільстві, варто розглянути її функції, важливі для суспільства взагалі і для кожного окремого носія мови. Узагальнити їх можна як функції спілкування, повідомлення і впливу.

Комунікативна функція.

Мова є засобом спілкування і порозуміння між людьми.

Це одна з найголовніших соціально-практичних функцій мови. Вона є важливою для кожної людини, для існування суспільства і для життя самої мови.


Усе життя людини - це її спілкування з оточенням і взаємний вплив один на одного. Спілкування, стосунки з іншими людьми - життєва доконечна потреба, а водночас і найбільша розкіш, яка дає щастя. Не­можливість спілкуватися означає важку і гнітючу самотність.

Досліджуючи закони спілкування, психологи визначили, що контакти людини зі світом вкладаються у сім кіл спілкування, перше з яких - це сім'я, де вона народилася, а найширше, сьоме, - спілкування зі світом (цьому сьогодні сприяють розвинені інформаційні технології). Поміж ними - стосунки між друзями, партнерами, колегами, „службовими людьми", земляками. У кожному з цих кіл людина формує свою мовну поведінку. Професійне спілкування - одна з важливих ланок цього ланцюга.

Мова - засіб обміну інформацією у всіх суспільно важливих сфе­рах комунікації: політиці, науці, у галузі економіки, виробництві і ді­ловій сфері, в освіті, культурі та ін. Обслуговуючи потреби суспільст­ва у забезпеченні інформаційних процесів, мова утверджує свою полі-функціональність, повнокровність і силу. Спілкування дає життя самій мові, адже мова, якою ніхто не спілкується, стає мертвою.

Мова - це універсальний засіб спілкування. Описи усіх можливих знакових систем, які спроможні передати інформацію, лише доводять, що це „роди мов", - мова зору, слуху, дотику. „Без розуміння мови немає мови взагалі"'. Невербальна комунікація є похідною від мовної комунікації, бо всі можливі знаки і сигнали нам щось „промовляють".



Мислетворча функція.

Мова - засіб людського мислення: творення, оформлення і вира­ження думки.

Мова - це „дійсність думки", „тіло думки". Вона не є відображен­ням світогляду, який склався, а діяльністю, що його становить. Мис­лити - означає оперувати мовним матеріалом, словами, реченнями. Без цього органічного зв'язку мовлення і пізнавальна діяльність людини неможливі. Мислення - це внутрішнє мовлення.

Кожний момент діяльності зумовлюється думкою і її носієм - мовою.



Номінативна функція.


1 Смаль-Стоцький Р. Українська мова в Совстській Україні. - 2-ге вид. - Нью-Йорк; Торонто; Сидней; Париж, 1969. - С. 9.

Мова є засобом називання усіх предметів, ознак, дій, кількості, усьо­го навколишнього світу, реальних та ірреальних сутностей. Цей про­цес науковці називають лінгвалізацією, або омовленням світу.

Попри однаковість реалій, кожна нація бачить світ по-різному. Укра­їнська мова - це самобутня мовна картина світу української нації. По­рівняймо: українське слово лікарня пов'язане зі словами лікувати, ліки, тоді як російське больница асоціюється зі словами болеть, боль; укра­їнське шанувальник має зв'язок зі словами шанувати, пошана, а ро­сійське поклонник - зі словами поклоняться, поклонение. Разом з іншими факторами етнотворення мова формує національний менталі­тет, національну культуру і духовність нації. В основі українського менталітету закладена „природа світовідчуття, оригінальна цивіліза-ційна рефлексія на навколишній світ"2. Омовлені загальнолюдські по­няття існують поряд із національно вагомою лексикою з мовного і со­ціально-культурного простору саме української нації, напр.: лани ши­рокополі, садок вишневий, дівчина як калина, доля стелиться рушниками, чорнобривці посіяла мати, День злуки, тридцятикіло-метрова зона відчуження, скнилівська трагедія, Помаранчева рево­люція та ін.

Процес омовлення світу можна уявити і як щоденні відкриття ма­лої дитини, яка пізнає світ за допомогою мови: називання предметів (іменники), дій (дієслова), ознак (прикметники) - ось її перші дотор­кання до усього навколо; і як потужний Ніагарський водоспад інфор­мації, що сходить на нас завдяки поступу людства. Назвімо, наприк­лад, нові спеціальності, що з'явилися останніми роками на економіч­них факультетах: „Менеджмент організацій", „Інформаційні системи в менеджменті", „Банківська справа", „Фінанси і кредит", „Економіч­на соціологія", „Економічна статистика" та ін. Кожна із цих галузей має свою потужну терміносистему.

Пізнавальна функція.

Мова - засіб пізнання світу і накопичення людського досвіду.

У пізнанні нового, раніше не відомого мова є обов'язковим чинни­ком. „Роль думки і мови в пізнанні світу нагадує прокладання тунелю: думка у мовній формі вгризається в породу невідомого і застигає у вигляді кріплень, без яких тунель обвалився б"3.


2 Шевченко Л .1. Інтелектуальна еволюція української літературної мови: Теорія ана­лізу. - К., 2001. -С. 175.



3 Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація: Тези про місце і роль мови в національному відродженні України. - Дрогобич, 1994. - С.59.

Мова - енциклопедія людського досвіду усіх попередніх поколінь.

Думки, виражені за допомогою мови, збереглися на камені і глиняній табличці, на пергаменті і папері. „Вся людська культура й цивілізація нерозривно зв'язані з цим величезним сховищем людських знань і до­свіду, що їх нагромаджено за весь час існування людства як суму знань видатних людей усіх поколінь"4. Вивчаючи інші мови, ми пізнаємо інший світ, іншу культуру і збагачуємо свій досвід і знання. Культурологічна функція.

Мова - носій культури, засіб нагромадження суспільно-історично­го, культурного надбання народу - творця мови.

Оволодіваючи мовою, людина опановує і культуру народу. Мова -„генофонд культури" (О. Гончар), „жива схованка людського духу" (П. Мирний). Вона духовно єднає покоління, дає змогу сягнути куль­турних скарбів минулих століть.

Мова - це міст між культурами. Через мову можна глибше пізнати традиції і здобутки чужої культури. Українська мова - це ключ до ба­гатої української культури.

Естетична функція.

Мова - засіб творення позитивних емоцій, краси.

Естетика мови - це ресурси і можливості мови виступати в кон­тексті мистецтва. Словесне мистецтво - це творення художніх образів у всіх родах і жанрах літератури, у публіцистиці, ораторському слові. Творчість Гомера, Есхіла, Данте, Шекспіра, Байрона, Шіллера, Гюґо, Бальзака, Бічер-Стоу, Марка Твена, Пушкіна, Льва Толстого, Достоєв-ського - це сторінки світової величі мистецтва слова, які не залишать байдужими жодного, хто до них доторкнеться. Український фольклор, пісні, мистецьке слово І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського, О. Гончара та інших наших великих майст­рів слова - невичерпне джерело естетичної насолоди.

Однакове задоволення, позитивні емоції ми маємо від слова писем­ного і живого, якщо митець уповні виявив естетичний потенціал сло­ва або якщо воно звучить досконало. Читання художньої літератури, заучування напам'ять улюблених віршів - це виховання відчуття кра­си мови, примноження краси нашого буття.



Експресивна функція.

4 Томан І. Мистецтво говорити: Пер. з чеськ. - 2-ге вид. - К., 1989. - С.20.


Мова є засобом вираження внутрішнього світу людини.

Мову вживають не лише для простого повідомлення, а й для вияву своїх переживань, почуттів, емоцій. Радість, щастя, здивування, сму­ток, гнів, неспокій та глибинні порухи почуттів людини розкриваються для інших через мову. А вся система мовних засобів, що висловлюють світ емоцій, віддзеркалює неповторність світобачення і світовідчуття української нації, особливості морально-етичних принципів і релігій­них настанов.



Ідентифікаційна функція.

Мова є засобом ототожнення в межах певної спільноти.

Вона єднає між собою представників певної нації у часі і просторі. Завдяки мові ми усвідомлюємо себе українцями, відчуваємо свою спіль­ність з тими, хто далеко від нас, із тими, хто жив до нас. Мова - це той „найважливіший, найдорожчий і найміцніший зв'язок, що з'єднує від-жилі, живі й майбутні покоління народу в одне велике історичне живе ціле. Вона не тільки виражає життєвість народу, але є саме це життя" (К. Ушинський).

Мова консолідує націю. „Національно-мовна свідомість об'єднує народ як у науково-культурному житті, так і в суспільно-політичному, спрямовує його на діяння. Мова - довговічніша за будь-яку форму су­спільної організації. Випливаючи з непізнаних глибин людської при­роди, вона стає цементуючим ферментом нації"5. Ця функція пов'яза­на з набуттям національної гідності.



Етична функція.

Мова - засіб дотримання норм поведінки, моральних правил.

Досягається це існуванням сукупності мовленнєвих етикетних фор­мул та настанов щодо їх використання. Ввічливість, чемність, тактов­ність, шанобливість, стриманість - визначальні ознаки українського мовленнєвого етикету.

„Етичне в мові, - зауважує Н. Бабич, - це конкретно-історична сис­тема мовних засобів (ресурсів) відповідно до форми моральної свідо­мості й поведінки людини, що передбачає ефект добра"6. Слово добро­зичливе, добродарне має бути в основі етики спілкування.



Фатична функція.

Панько Т.І. Мова і культура нації // Мова і культура нації: 36. статей. - Львів, 1991. - С.4. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. - Львів, 1990. - С. 21.


Мова є засобом фатичного спілкування.

Фатична комунікація (дослівно - беззмістовна, пуста) - це обмін неінформативними з погляду реальної комунікації повідомленнями, які виконують важливу етикетну функцію, „своєрідна мовна гра, яку зобов'язані підтримувати члени суспільства, дотримуючись етикетних настанов"7. Йдеться про зачин розмов, стримані відповіді, стереотип­ні запитання про життя, сім'ю, справи, здоров'я, врожай, як-от: Як спра­ви? Дякую, добре. А у вас? Як життя? Що нового? Як успіхи? та ін. Поетеса Ліна Костенко порівняла цей обмін репліками з "настільним тенісом розмов". Характер цих запитань і відповідей умовний, але для встановлення контакту, підтримання розмови вони дуже важливі. Фа­тична комунікація має національну специфіку, а також відповідає нор­мам народної етики. Без дотримання фатичних ритуалів не буде мати успіху дипломатія, ділові перемовини.




7 Білоус М. Фатичне спілкування українців // Мова і культура нації: 36. статей. -Львів, 1991.-С. 20.

Це перелік основних функцій мови. Мова - безмежний океан, який оточує людину. Кожний порух думки, імпульс почуттів, волі, намір самовираження пов'язаний із використанням мови. Охоплюючи усі сфери суспільного життя, мова супроводжує поступ суспільства. Тому функції мови можна розглядати докладніше. Волюнтативна: мова є засобом вираження волі щодо співрозмовника - прохання, запрошен­ня, поради, спонукання. Виховна: слово прищеплює моральні припи­си, виховує національно-свідомого громадянина, естетичне світовід­чуття. Магічно-містична: йдеться про існування особливої таємни­чої, магічної, гіпнотичної сили слова. Ця сила слова своєю дією може впливати на душевний і фізичний стан, поведінку людини. її викорис­товували в давнину в замовляннях, або заговорах, які мали практичну функцію, але за словесною формою вони були справжніми мистецько-поетичними творами. Колядки, щедрівки, примовляння - це приклади віри українського народу в магічно-дієву силу слова. Магія слова ви­являється і в тому, що воно здатне викликати уявлення, образи пред­метів, істот, які не існують взагалі. Філософсько-світоглядна: мова прив'язує етнос до його природного оточення, ландшафту, предметно­го обжитого космосу, з рослинністю та звіриною включно, який ста­новить неорганічне тіло народу. Державотворча: мова є виявом са­морозвитку держави, головним чинником, який консолідує сучасне українське суспільство в націю. Цю функцію мова може виконувати з опорою на всі основні функції, забезпечуючи підвищення авторитету української мови, формування національно-свідомої еліти, культурного, інформаційного, засадничо-ідеологічного суверенітету.

Усі функції мова не виконує окремо, вони взаємодіють між собою, впливають одна на одну або ж близькі за своєю суттю. Скажімо, фатич-на функція випливає з етичної, естетична є складовою культурологіч­ної, нагромаджувальна є результатом пізнавальної, а державотворча функція реальна лише за умови дії усіх. Повнота виконання функцій означає ефективність мовоіснування.


§ 2. Місце української мови серед інших мов світу. З історії становлення та розвитку української мови

У системі сучасних мов світу (за різними джерелами, їх нарахову­ють від 2,5 до 5 тисяч) українська мова займає своє визначене місце і має довгу та складну історію.

Українська мова належить до:

індоєвропейської сім "імов (час розпаду 2,5-3 тисячі років до н.е.);

слов'янської групи мов (праслов'янська мова проіснувала 2,5 тисяч років і почала розпадатися приблизно в III - IV ст. н.е. Цей про­цес закінчився в VI ст., і можна вже говорити про консолідацію трьох етномовних груп - західнослов'янської(польська, чеська, словацька, верхньолужицька і нижньолужицька мови), південнослов'янської['(бол­гарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови), східно­слов'янської (українська, російська, білоруська мови);

східнослов 'янської підгрупи мов.



Серед слов'янських мов українська мова на лексичному рівні має найбільше розбіжностей з російською (38 %), менше відмінностей виявляється порівняно з польською (ЗО %) і найменше - з білорусь­кою мовою. Порівняймо співзвучність слів білоруської мови з вірша народного поета Білорусі Янки Купали з відповідними українськими словами:

Чаму у сзрцьі беларускім

Песня Тарасова

Одгукнулася, запела

Зразумельїм словом?

Чаму вецер з Украины З думкаю крылатай Далетау да Беларусі І шумеу над хатай?
З-поміж рис, якими українська мова відрізняється від інших східно­слов'янських, можна виділити такі: Фонетичний рівень

  1. Поява на місці давніх звуків ы та і звука и високого піднесення переднього ряду, перед яким приголосні звуки завжди тверді, напр.: тихий, низький, кислий.

  2. Голосний е не пом'якшує попередні приголосні звуки, напр.: теплий, село, небо.

  3. Поява голосного звука і на місці давнього звука ь (ять), напр.: ліс, сіно, хліб (пор. у російській мові лес, сено, хлеб).

  4. Чергування о,езіу новозакритих складах, напр.: дім - дому, піч - печі.

  5. Шиплячі, губні та звукр в кінці слова завжди тверді, напр.: плащ, голуб, повір.

  6. Після шиплячих та й перед наступними споконвічно твердими приголосними звук е змінюється на о, напр.: жонатий (пор. женити­ся), шостий (пор. шести), копійок (пор. копієчка).

  7. Приголосний л змінився на в у формах дієслів минулого часу чоловічого роду, напр.: писав, читав, знав (пор. у російській мові пи­сал, читал, знал).

Морфологічний рівень

  1. Збереження окремого типу відмінювання (IV відміна) іменни­ків середнього роду, напр.: теля, курча, ім'я (пор. родовий відмінок теляти, курчати, імені).

  2. Збереження давніх закінчень -ою, -ею іменників (І відміна) у формі орудного відмінка однини, напр.:рукою, петлею, душею (пор. у російській мові рукой, петлей, душой).

  3. Закінчення давального відмінка однини -ові, -еві (-єві) іменни­ків чоловічого роду, напр.: батькові, синові, лікареві, Андрієві.

  4. Повні стягнені форми якісних прикметників жіночого, серед­нього роду та множини, напр.: добра, добре, добрі (пор. у російській мові добрая, доброе, добрые).

  1. Збереження форм інфінітива на -ти дієслів, напр.: писати, чи­тати, брати (пор. у російській мові писать, читать, брать).

  2. Наявність складної форми майбутнього часу дієслів, напр.: пи­сатиму, читатиму, працюватиму.

  3. Чергування приголосних г, к, х із з, ц, с у відмінкових формах іменників, напр.: нога, рука, вухо — нозі, руці, вусі тощо.

Отже, українська мова - це самостійна давня слов'янська мова, яка має свої особливості на фонетичному, морфологічному рівнях. Це під­тверджується також на рівні лексики, фразеології та правопису8.

Про красу і багатство української мови у порівнянні з іншими сло­в'янськими мовами говорив видатний український та російський мово­знавець XIX ст. І. Срезневський:

Сила людей переконана, що ця мова є однією з найбагатших мов слов 'янських, що вона навряд чи поступиться богемській щодо рясно­ти слів і висловів, польській щодо барвистості, сербській щодо при­ємності, що це мова, яка навіть у вигляді необробленому може ста­ти нарівні з мовами обробленими; щодо гнучкості й багатства син­таксичного - це мова поетична, музикальна, мальовнича ".

Історія розвитку української мови - це довготривалий, складний процес, який віддзеркалює історію її народу-носія, є неодмінною умо­вою розуміння глибинних змін, що відбуваються в мові, можливістю усвідомити цінність та самобутність мови, є „інструментом реанімації національної свідомості"9.

Питання походження української мови досі є предметом особливої уваги науковців. Відповідаючи на питання „З якого часу існує україн­ська мова?", звичайно, слід пам'ятати слова О. Потебні про те, що по­ява мови - це „ не народження дитини і не падіння яблука, про яке при спостереженні можна сказати, що воно сталося о такій-то годині, хвилині. Тут встановлюється тільки сторіччя, пізніше за яке могло відбутися виділення мови ".


8 Див.: Царук О.В. Українська мова серед інших слов'янських: етнологічні та грама­тичні параметри. - Дніпропетровськ, 1998.



9 Русанівський В.М. Історія української літературної мови: Підручник. - К., 2002. - С. 149.

Традиційно вважали, що українська мова походить із давньорусь­коїяк мови спільної для трьох братніх народів (українського, російсь­кого та білоруського) і сформувалась на основі її південноруських ді­алектів. Найважливіші фонетичні, лексичні та граматичні особливості української мови почали зароджуватися та розвиватися ще з XII ст. У XIV - XVI ст. вона вже склалася у своїй фонетичній системі, граматич­ній будові, словниковому складі як окрема слов'янська мова - мова української народності, а в подальшому історичному розвитку - мова української нації.

Прихильники теорії самостійницького розвитку (І. Огієнко, С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, В. Ганцов, П. Ковалів, Ю. Шевельов, Г. Пів-торак, В. Німчук, В. Русанівський та ін.) гостро критикували теорію російського мовознавця О. Шахматова про походження української мови із спільноруської прамови. Так, посилаючись на праці видатно­го українського історика М. Грушевського, який вважав, що „за поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IVст. н.е., коли ми вже маємо відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього як про частину слов'янської групи племен", І. Огієнко робить висновок, що на Сході слов'янства ніколи не було й не могло бути якоїсь однієї спільної русь­кої мови10.

У тому, що структурно одноманітної живої мови східних слов'ян у добу Київської Русі не було, переконує мовознавець В. Німчук" . Він науково доводить, що говорити про розвиток сучасних східнослов'ян­ських мов з єдиної монолітної давньоруської мови немає підстав. Якщо це так, то вслід за істориками мови треба визнати, що східнослов'ян­ські мови почали формуватися після розпаду праслов'янської етномов-ної спільності (У-УІ ст.) з пізньопраслов'янських діалектів східного ареалу без посередництва східнослов'янської прамови12.


10 Огієнко І. [Митрополит Іларіон] Історія української літературної мови. - К., 1995. -


С. 52-69.


11 Німчук В.В. Періодизація як напрямок дослідження генези та історії української
мови // Мовознавство. - 1998. - № 1. - С. 3-13.


12 Півторак Г. Проблема східнослов'янської прамови // Мовознавство: Доп. та по-
відомл. на IV Міжнар. конгр. україністів. - К., 2002. - С. 271.


13 Горбач О. Засади періодизації історії української літературної мови й етапи її роз-
витку // Мовознавство:
Доп. і повідомл. II Міжнар. конгр. україністів. - Львів,
1993. - С. 8-12.


У своєму розвитку українська мова пройшла кілька етапів. Як до питання становлення, так і до проблеми періодизації науковці підхо­дять по-різному. Поширеною є періодизація, запропонована О. Гор­бачем |3:

1 .Протосхіднослов'янська доба

500/800-900/1000 по Хр.

2. Старо-українська доба

900/1000- 1350 по Хр.

3. Середньо-українська доба

1350/1400- 1750/1800

4. Ново-українська доба

1780/1800-XX вік

За теорією Ю. Шевельова14, у розвитку української мови слід виді­ляти чотири періоди від часу розпаду праслов'янської мови: 1) прото-українська мова (УІІ-ХІ ст.); 2) староукраїнська (ХІ-ХІУ ст.); 3) серед-ньоукраїнська (кінця XIV - початку XVIII ст.); 4) нова українська мова.

Кожен із періодів мав свої особливості - мова невпинно розвивала­ся, набувала нових ознак, розширювала чи звужувала сфери вживан­ня, змінювала свій статус, зазнавала утисків, заборон, насильницької асиміляції, знову відроджувалася й сьогодні сягає найбільших держав­них висот.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка