«наукова думка»



Сторінка7/8
Дата конвертації16.04.2016
Розмір2.6 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

хвиля
Хвиля йде, вал гуде — білий, смілий, срібний, дрібний, нападе на сухеє баговиння, на розсипане каміння, білим пломенем метнеться, стрепенеться, скине з себе все, що ясне, й гасне...

Хвиля смутна, каламутна, вже не ясна, вже пе біла, відпливає посумніла, мов до гробу.

Із плачем до себе горне баговиння тьмяне, чорне, мов жалобу.

І зітхає, і втихає, рине в море величезне й чезне...

Чи вона йде до дна?

Може, буде там покірно, мов рабиня, тихо, вірно, колихать малі молюски, гаптувать прозорі луски, на коралі класти карби, вартувати морю скарби, і слугою під вагою там вона довіку стане й не повстане?

Чи полине межи сестри, межи милі, вільні хвилі, розтечеться, розпливеться, энову сили набереться, потім зрине

і гучна, і бучна, переможно валом сплесне і воскресне?

[Євпаторія, 8/VIІ 1908]

МУЗИНІ ХИМЕРИ

{Гумореска)

Поет


(сидить за столом, крутить в руках перо над білим аркушем паперу; крутить довго, але папір все зостається білим. Зітхає)

Ой музо-чарівнице, ти, вірна помічнице, прилинь до мене з неба!

Муза

(прилітає невидимкою з невідомого краю, але, здасться, не з неба. По голосу чутно, що вона «не в настрою»)



Чого тобі ще треба?

Поет Ох люба, не питай...

Муза Як так, то прощавай!

Поет


(почуває, що муза хоче зникнути, і хапається затримати її)

Спитай, чого не треба нещасним слугам Феба!

От працювати мушу, щоб підживити душу, на вбраннячко дружині, на забавки дитині, собі ж хоч би на хліб...

Муза (з понурим сарказмом)

Мені ж на що? на гріб?

Поет


Не химеруй, кохана, бо мусимо до рана списати сей папір.

Муза


Ти, наче землемір, призначуєш границі для «музи-чарівпиці»...

Поет ( радісно )

Тісні тобі границі?

Достанем ще з полиці 1

(Хоче достати ще паперу)

Муза (спиняв його)

Не поспішай, ще час!

Дозволь тебе спитати:

Який «сюжет» у нас?

Поет


(не завважав іронії в питанні музи. Заклопотано)

Тобі се ліпше знати...

Муза

Ах, так? Се кепська справа.



(Безгучно сміється, але поет таки чує той сміх — серцем)

Поет


Не будь така лукава!

Ні, музо, будь гречденька, дотепна, чепурненька, а про сюжет дарма, не треба нам ярма!

Нам треба лиш настрою, ми очаруєм грою відтінків, барв і слів.

Муза Так всякий би воліві

Поет

Нам треба трохи злості, і ніжності, і млості, жорстокості, й любові, і сміху, й сліз, і крові, і святості, й розпусти...



Муза (сердито)

Гороху і капусти!

А ще чого? Скажи!

Поет Єдина, поможи.

(Складає благально руки, муза обертається до нього плечима і скандує собі на пальцях щось без слів, зовсім у невідповідному ритмі. Поет починає гніватись.)

Та доки ще благати?

Ти мусиш помагати!

Се слово тямиш — «мус»?

Муза ( байдужо)

До нього рима — «дзус», нічого я не мушу і пальцем, знай, не рушу.

Не я тобі служу, а ти мій раб, ще й вірний, ти мусиш буть покірний всьому, що накажу.

Звелю писати оди...

Поет

(роздратовано перебиває)



Сто літ як вийшли з моди!

(Ущипливо.)

Осмілюсь довести — тепер не в моді й ти.

Якби дізнались друзі, що я молюся музі, то був би й сміх і жаль, попав би я в шпиталь, неначе божевільний...

Муза ( ображена)

Прощай. Тепер ти вільний.

Живи собі по модії (Зникає.)

Поет (з одвагою розпачу)

Ґ

Давно б так!., я в пригоді поможу й сам собі, не пропаду в журбі.



(Хапає перо і пише, що тільки на думку спадає, але спадає таки небагато, через те, що, погризши досхочу перо, поет починає гризти олівець. З тяжкою бідою записує половину потрібного числа аркушів, зітхає ще важче, ніж перед початком роботи.)

Нехай вже завтра докінчу...

Чи ще багато — полічу...

(Лічить листки.)

Перечитати б... Страшно щось...

Ну що, як знову «не вдалось»?

Та ні, читати не потрібно,

Воно написано так дрібно, а тут і світло гасне...

Все до ладу...

(Задумується.)

Прекрасне убрання справлю їй — муар,— дадуть чималий гонорар.

Се буде свято їй тепера...

А тая муза, то химера!

То стародавня байка, міт...

(Задумується глибше.)

Чого се на душі, мов гніт?

Так якось... мов оскома...

От, просто перевтома!

Ще й сам собі я заважав, чогось у думці розважав про речі давнії, забуті, хто зна коли й від кого чуті, і так мене кортіло їм дати душу й тіло.

Але даремна та жага, ніхто ж не дасть мені й шага за ті немодні хрії.

(З болем.)

Та гарні тії мрії.

Такі хороші та здатні, аж тане серденько в мені!

(Нестямився, як узяв до рук перо і став писати на яких попало клаптиках, шпарко, ретельна, в радісним блиском

в очах.)

Муза


(некликана з’являється і ніжно обіймає поета) Прости! хоч я не в моді!..

Поет (палко стискає її)

Без тебе жити годі!!!

І. ХАМСІН

Рудий Хамсін в пустині розгулявся, Жагою палений, мчить у повітрі, Черкаючи пісок сухими крильми,

І дише густим полум’ям пекучим.

Якесь весілля дике! Мов сопілка —

Співа пісок, зірвавшися зненацька З важкої нерухомості своєї,

А камінці на бубнах приграють.

Хто ж там у жовтій та сліпучій млі На честь Хамсінові таночки водить?

Щось віє покривалами тонкими,

Так прудко-прудко крутячись у танці... Якісь таємні вітряні дівчата,

Веселі діти смутної пустині?

«Чужинко, не дивись! Засиплю очі!»

І заздро загорнув Хамсін полою Киреї жовтої своїх танечниць.

Ніхто не сміє бачить їх. Араб Серед пустині падає додолу,

Як на молитві. «Вже ж! Молись! Молись! Я давній бог, я той могутній Сет,

Що тіло Озірісове нетлінне Розшматував і кинув у пустиню.

Ох, як тоді Ізіда заридала».

І звеселився спогадом Хамсін,

І вся пустиня мов знялася вгору І в небо ринула. На жовтім небі Померкло сонце — око Озіріса —

І стало так, мов цілий світ осліп...

Феллах працює мовчки, тихий, пильний,

Будує дім,— там житиме пустий,

Летючий рій мандрівців, і густий Зросте навколо сад. Феллах — всесильний.

Оази робить він серед пустині,

Лиш не для себе... Он уже він пише Бігунчик по піддашші... Поколише

Гарячий вітер одіж на людині,

Обсушить піт... і далі по рівнині Пролине... знов і знов... Пустиня дише.

III. АФРА 29

Тихо. Повітря стоїть нерухоме, як води стоячі. Закам’янів на бананах широкий порепаний лист.

Ніжні мімози — і ті розгорнули листочки гарячі, Мліють без мрії...

Ой, звідки се вирвався свист? Сурмлять у сурми і гатять в різкі тарабани!

Гей, схаменіться! Хто сеї муки хотів? їм байдуже! Гучно силу свою англічани Берегом Ніла несуть, щоб Єгипет почув і тремтів.

Ледве пройшли, як замкнулася тиша за ними,

Наче в таємному храмі велика запона важка.

Пальми поникли покірно гілками сухими, смутними, Наче на їх налягла невидимого бога рука.

Небо, збіліле від спеки, вже сивіє, мов попеліє,

День до останку згорів і лишилася нічка бліда;

Світла немає, а темрява наче не сміє В тишу пекучу вступити. Не видно зірок ні сліда;

Так, наче світ спорожнів. Не співа на добраніч

пташина.


Тільки безгучно літають великі, чудні кажани,

Гасла неначе розносять, щоб стишилась ціла країна. Летом своїм оксамитним ще збільшують тишу вони...

IV. ВІТРЯНА НІЧ

Чорна-чорна та глибока ніч —

(Є такі тут погляди жіночі) —

Вітер мчить шалено із півночі,

Мов тікає від погоні пріч.

Розігрівся щось вітрець мій рідний, Став палкий, неначе той Хамсін, Запальний, рвачкий Сахари син,—

Чи давно ж покинув край мій бідиий?

Там він по конаючих снігах Волочив важкі та вогкі шати, Забирався холодом до хати І стогнав, мов пугач по лугах.

Чи його коханням запалила Раптом ця пустиня золота,

Що над нею він огнем літа,

Мов його й не північ породила?

Він влетів до мене у вікно,

Наче приском в темну хату кинув Тим дзвінким піском... і геть полинув! Що ж, лети, про мене все одно.

Ти чужий тут став у сій країні,

Не приніс для мене ні луни Здалека, з моєї сторони,—

Тільки спів кохання для пустині.

Чи пе сподобались пустині Його зальоти? Чи згадав Далеку милу й заридав Дрібними слізьии на чужині?

Шепоче вітер в мокрім листі:

«Се ж я з твоєї сторони Приніс оці плакучі вісті,—

Якої ще тобі луни?..»

VI. ТАЄМНИЙ ДАР

Плакати довго Єгипет не вміє. Умив свої пальми,

Руно зелене та буйне ланів понаднільських скропив І підновив позолоту блискучу в розлогій пустині,

Та й усміхається знову,— таємнії радощі Сфінкса!

Бачу: єгиптянок очі сміються з-під чорних серпанків,— Жінку Іслам пригнобив, але очі зосталися вільні!..

Співом свій крам вихваляють жінки й чоловіки,

Гордо важенную ношу несучи на головах гарних,

Так, мов на їх спочивають подвійні Єгипту вінці.

Весь у червонім іде водонос,— мов жартуючи, дзвонить Ясним начинням і швидко жадібному люду Воду холодну, солодку з важкої баклажки вділяє,

Жартом її приправляє, 8 усміхом плату бере.

Вбогі феллахові діти пустують безжурно на сонці; — Жваві маленькі головки! Цікаві очиці зорять...

Мов для забави дитячої просять «бакшиш» у мандрівця. Дав чи не дав,— аасміються, неначебто їм і дарма.

От, аби був очерету солодкого дрібний уламок; —

Смокчуть і раді-веселі, мов панство-багатство посіли. «Звідки ся радість?» — гадаю... І мариться щось мені

в думці,

Так, наче голос таємний забутую править легенду:

«В давню давнину, як Ніл народився в пустині,

Мати його положила в розкішну зелену колиску,

Батько я високого неба промінням утішним дивився,

Як його син виростав не по днях — по годинах,

В силу вбирався і ніс тую силу до моря...

Отже, при тім народженні зібрались премудрі Гатори,

Сім їх було і несли вони всі для дитини дари.

Перша сказала: «Даю тобі ситую землю в обладу». Зважила друга: «Три жнява нехай тобі буде на рік».

Третя промовила: «Ра буде вічно ласкавий до тебе».

Руку четверта простерла: «Ось пальмовий щит проти

Сета».

П’ята мовчазно папірус, і лотос, і камінь поклала.



Шоста шепнула: «Ніхто не вгадав твоїх таємниць».

Сьома всміхнулась крізь сльози і мовила щиро:

«З заздрощів вічну неволю судили боги твоїм дітям,

Я ж у незламную радість озброю народную душу,—

Гніт фараонів, кормига чужинців її не здолає».

Так на початку віків обіцяли премудрі Гатори...

Вірю: до скону віків не порушиться слово богинь!

Єгипет, Гелуан.

23—30 марця, 1910 р.

сон
Тепло та ясно... Чи се Єгипет?

Так, се Єгипет... синій намет неба високого міниться сяевом...

Ох, та й високе ж! Як вільно, як радісно, Так, се Єгипет...

Тихо та любо... чи се Вкраїна?

Так, се Вкраїна... Он і садок, батьківська хата і луки зеленії, темнії вільхи, ставочок із ряскою.

Так, се Вкраїна...

Можна спинитись... годі блукання...

Все буде добре... Рідний мій край вкупі зі мною одужав від злигоднів, небо не хворе, не плаче, не хмуриться, люди веселі і я... не будіть...

Все буде добре...

7/1V 1910

Князь Володимир за Дніпром на вловах запізнився.

І сам незчувся, як в бору самотній опинився.

Дарма, таж не боїться князь ні ворога, ні звіра, водяників, лісовиків розпудить нова віра.

Князь може полювати й сам, аби була охота, от тільки зморою лягла полуденна духота.

І

PONTOS AXEINOS'



При березі гори в жалобі, снігами лямовані хмари всі чорні, мов покрив на гробі, під ними узгір’я, як мари...

Така тут земля. А на морі... Чайки якось хижо кигичуть, злу радість я чую в тім хорі, мов згубу на нас вони кличуть.

Рипить корабель, стогне тяжко, здригається, наче конає, угору здіймається важко, ще важче уділ поринає.

Маленький гурток подорожніх притих, не почуєш і слова, лише по каютах порожніх іде якась жаска розмова.

То вітер часами закине з віконечка снігом-крупою і в двері покинуті лине, злий холод несучи з собою.

День, вечір, ніч, ранок — все біле, все тьмяне, ні темне, ні видне: за хмарами сонце зомліло, від місяця мла тільки блідне.

Мандруємо вогким туманом назустріч сліпій сніговиці...

Так линуть малим караваном у вирій запізнені птиці.

[16/1. Чорне море,

попід Анатолійським берегом]

II

У ТУМАНІ


Боже! куди се я плину сим біловійним туманом? Може, я лину на безвість в вогкі летючі сніги?

Може, то тільки легенда край той, осяяний сонцем, край той, куди я збиралась болі свої віднести?

Може, то казка знадлива тії смарагдові яуки, плеск тепловодої річки, злотоіскристі піски?

Може, то відьма-гарячка спогади й мрії зібрала, з них на вогні мого палу дивний зварила напій

і пройняла мені душу непереможним безумством тим, що людину заводить на бездоріжжя страшні?

Може, і в сніжних пустелях fata morgana 30 панує, марева срібно-блакитні сіючи в білих снігах?

Може, прокинуся хутко з сеї примар и-омани десь на безлюднім просторі і без надій на життя?..

[17/1. Море]

Ill

НА СТОЯНЦІ



На помості корабельнім розгорілося багаття, то матроси розпалили, щоб закляклі руки гріти.

І крізь мокру сніговицю бачу я вогонь червоний, наче сонце, що конав у молочній білій млі;

а навколо нього мріють наче тіні чорних птахів — то матроси італьянські • посідали у плащах.

Ті плащі в Палермі ріднім гріли так ретельно, щиро,— що ж се трапилося з ними в стороні сій бусурманській?

Пропускають зимний вітер, наче плетива венецькі, кожна жилочка тріпоче...

о, зрадливії плащі!

В густій, білій сітці снігу служка бігає маленький, наче рибка, що попала необачно в клятий невод.

Се так гріється хлоп’ятко — вірить в кров палермітанську, що кружляє в нього в жилах більш, ніж в той чужий вогопь.

А від злості та натуги ніжна мова італьянська так спотворилась, мов хижих прибережних чайок крик.

Та дарма, він звик до того, звик до лайок і до чайок, він не думає про теє, він зовсім про інше марить:

...Ось він вернеться додому і на сонці серед площі буде грати лепсько в паці, а виграна все за ним!

Потім вкупі з товариством у гарячий порох ляже серед вулиці, так просто, і почне плести, плести...

Аж роти пороззявляють Кекко, Джанні й Паоліно, бо вони всьому повірять, тії «раки сухопутні».

Вже ж він їм накаже дива!

І про зміїв попідводних, і про турків-людожерців, про Великого Могола.

А вони йому за теє найсолодших помаранчів залюбки дадуть, накравши у єпископа в садку...

Тут його матрос по плечах стусонув, заклявши люто:

«А не підеш ти з дороги?!

От душа без покаяння!»

Поруч з іншими покірно сів малий коло багаття і простяг, мов на молитві, до вогню ручки тоненькі.

Постать згорбилась легенька, смагле личко посмутніло, лиш в очах перебігають ясні блиски від багаття.

Ох, коли б скоріше, хлопче, мрії ті твої справдились, бо й на їх позаздрить може який-небудь злий божок...

[17.1. Стоянка в морі проти Самсуна]

IV

МРІЇ В БУРЮ



Лежу самотна в накритті важкому, від холоду, чим можу, боронюся, щоб не впивався в тіло пазурами, і бурю слухаю...

Як тонко свище Шнурок від лота, мов співає пісню. Стерно рипить, мов голосом старечим на бурю скаржиться, на трудну путь. Машина бухає і стогне важко, мов велетенські груди в агонії...

Вже другий день блукаємо по морю, втеряли шлях, од берега відбились.

Ніхто не відає, куди нас кинуть свавільні хвилі. І здається часом, що так судилось плавати довіку, як мореходцям проклятим в легенді.

Закрию очі, сплю — не сплю і марю. Здається, мовби мчу я у санках по сніговім шляху, так швидко-швидко, з замету на замет, з гори в долину. Рипить сніжок, співає полозок, санки летять під білії намети ялин лапатих, поміж колонади струнких, поважних сосен, через ріки, у сталь заковані. Шугає вітер, а сніжні зорі все мені цілують чоло гаряче. Без ваги лечу в шалену сніговицю на погибель...

В діл з кручі рантом кинулись санки... Ох!.. Прокидаюсь. То міцніє буря.

Гудок ридає, гасла подає.

Стук, брязкіт, падає, що може впасти, ніхто вже й не вважає,— хай там гине! — Всяк сам, неначе краб, держиться чіпко...

Блиснуло сонце, але хвилі чорні, мов крила птаства хижого... А далі покрила все сліпа та біла хуга.

І знов я трачу тямок в тяжкій мрії.

...Се я лечу на дикому коні.

Упала охляп і держусь за гриву.

Кінь скаче вчвал щосили є, щодуху.

Я чую, як у ньому серце б’ється,

От-от розірветься... Ой коню, швидше!..

За нами мчить зле-лютая погоня, якась орда велика, незчисленна, вона гукає, гоготить, регоче злорадим сміхом, людоїдським. Чорна, страшна орда... Ой коню, коню, шзидше!.. Чи то не кулі тонко заспівали?

[Цо гримає? Чи грім, чи гаківниці?

Що так сичить? бичі з живих гадюк? Боюся озирнутися. Боюся зомліти, як угледжу їх обличчя бридкі та дикі, щоб з коня не впасти і не дістатися їм на поталу...

Гей, коню, вчвал!.. Перелетіти прірву. Орда за нами. Ой, вона ще ближче!

От зараз кинеться, і нас розірве, і вип’є миттю нашу кров гарячу, і чорним роєм наші трупи вкриє... Спіткнувся кінь! Упав...

О мрії-мари! Страшніші ви, ніж сяя справжня буря. Вже краще буду так, без сну лежати, дивитимусь, як тут по білій стелі від бурних хвиль перебігають тіні,

чигатиму, чи не заблисне промінь, і буду слухати без марних жахів потужний моря спів, та й — будь що буде!

[20/1. В морі на бездоріжжі]

V

ЗЕМЛЯ! ЗЕМЛЯ!



Земле чужая, яка ж бо ти рідна для мене! Мати-землице, рятуй свою бідну дитину!

Зрадило море мене, за любов заплатило знущанням. Чуєш? і досі радіють з жарту лихого чайки.

Що ж се? я бачу — і ти постраждала від зради?

Пишна земля візантійська, наче вдова в простих шатах, в тяжкім покрові снігів тихо сумує, бо сонце, сонце кохане її — полюбило сперечницю-хмару... Мати-землице, потішся! Нехай там зрадливого друга ввабила інша на час,— діти з тобою зостались, лихо, і зрада, і горе — все їх зближає до тебе, а як доповниться чаша — вернуться в надра твої. Щастя такого не має мати-людина ніколи.

Ти щасливіша над всіх. Земле, радій і цвіти!

[21/1. Перед Босфором]

VI ЕПІЛОГ

Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі, той не знає, як людині боротьба і праця милі.

Хто не жив посеред бурі, не збагне журби безсилля, той не знає всеї муки примусового безділля.

Як я заздрила тим людям, що не мали відпочинку,

поки їх нелюдська втома з ніг валила на часинку!

День і ніч — вони не варті,— довгий труд, коротка зміна. День і ніч — вони в роботі, аж німіли руки й спина.

Певне, їм тоді здавалось, що немае гірше муки...

Ох, борці, якби ви знали, що то є безсилі руки!

Що то е — лежати тихо, мов сумний розбиток долі, і на ласку здатись бурі та чужій сназі і волі.

Що ж зосталося такому? Тільки думати-гадати...

Ви, борці, прийміть сі думи. Більш не маю що вам дати.

15-21/1 1911,

Чорне море коло Анатолії

Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?

Ви чули, раз я завела жалі та голосіння,— то ж була буря весняна, а не сльота осіння.

А восени... Яка журба, чи хто цвіте, чи в’яне, тоді й плакучая верба злото-багряна стане.

Коли ж суворая зима покрив барви й квіти — на гробі їх вона сама розсипле самоцвіти.

Не він один її любив, віддавна Україну поети славили в піснях, пемов «красу-дівчину».

Від неї переймали сміх, і жарти, і таночки, її байки, немов квітки, сплітали у віночки.

Той в ній давнину покохав, той мрію молоденьку.

Він пертий полюбив її, як син кохає неньку.

Хоч би була вона стара, сумна, змарніла, бідна, для сина вірного вона єдина, люба, рідна;

хоч би була вона сліпа, каліка-недоріка,— мов рана ятриться в ньому, любов його велика.

Вкраїна бачила не раз, як тії закоханці надвечір забували все, про що співали вранці,

і, взявши дар від неї, йшли до іншої в гостину; вони пе знали, що то є любити до загину.

Він перший за свою любов тяжкі дістав кайдани, але до скону їй служив без зради, без омани.

Усе знесла й перемогла його любові сила.

Того великого вогню і смерть не погасила.

ІНШІ


РЕДАКЦІЇ

FA

(Сонет)



Фантазіє! Ти сило чарівна,

Що збудувала світ в порожньому просторі, Вложила почуття в байдужий промінь зорі, Збудила мертвих з вічного їх сна,

Мету вказала буйній хвилі в морі,—

До тебе обертаюсь я сумна:

Скажи мені, фантазіє дивнб,

Як помогти в безмірнім людськім горі?

Як світ новий з старого збудувати?

Як научить байдужих почувати?

Як розбудити розум, що заснув?

Як час вернуть, що марне проминув?

Як певную мету вказати розпачливим? Фантазіє! Порадь, як жити нещасливим?

1890.


Я знаю, так, се хворії примари,

Не час мені вмирати, не пора,

Та налягли на серце чорні хмари Лихого пречуття, душа моя вмира.

Вдяглися мрії у смуткові шати І понесли мене в дивний мовчазний край,

І там прийняв мене в зеленії палати Плакучих верб і кипарисів гай.

Серпанком чорним жалібниці-мрії Мені покрили очі, змеркнув світ,

І залунали скарги жалібнії Моїх покинутих пісень-сиріт.

Так, я умру, і в світі запалає Покинутий вогонь моїх пісень,

І стримуваний пломінь засіяє,

Вночі запалений, горітиме удень.

І прийде той, чий образ я носила З піснями вкупі в серденьку свому.

«Вона для тебе сей вогонь лишила»,—

Його пізнавши, скажуть всі йому.

Він гордо скаже: «Ні!» — і гордо здійме чоло, І гордо піде геть, не глянувши назад.

Як перше не приймав, так і тепер не прийме Ласкаво-прикрих жалів і порад.

Благаю вас, пісні, мої пісні крилаті,

За ним услід, мов іскорки, летіть,

Побудьте з ним в його самотній хаті, Верніться і мені про нього розкажіть.

Коли коханий мій і там у самотині Так само гордо відречеться нас,

Тоді, мої пісні, нехай у домовині Край мого серця поховають вас.

Коли ж він з тугою та з гіркими сльозами Згадає втрачену, зневажену любов,

Тоді, мої пісні, розстанемось ми з вами, Лишіть мене в труні, летіть до нього знов.

28.ХІІ 1896

He всі мої квітки пішли з тобою В сирую землю, дощ її змочив,

Ту землю, дощ, мій друже, а не сльози.

Я сліз моїх в могилу не лила,

Я кинула в могилу тільки квіти,

Усі ті квіти, що мені дала Скупа весна твого скупого краю,

Але не всі мої квітки сховались В сирую землю, бо не все пішло В могилу, ні, не все, що я любила.

Уста говорять: так, ніколи, більш ніколи!

А серце їм не вірить: чи даремне ж В мені бринить струна вічно тремтяча? Бринить, як любий голос той, що став без гуку Ще за життя,— він став без гуку В житті, але не в пам’яті моїй,

Не в серці, ні, бринить, бринить той голос,

У кождий час, у кождую хвилину.

Чи я сміюсь, чи плачу, він говорить:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Чи хто мені стискає дружньо руку,

Чи я проваджу з ким розмову любу,

Чи поцілунок на устах озветься,

Струна бринить, немов луна далека:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Чи я спущусь в глибінь прозору мрії,

Де постаті леліють ясні й темні,

Незпані й знані, і наводять чари,

І душу опановують,— все голос промовляє:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Чи сон мені склепить палкії очі,

Розмарені, утомлені від мрії,

То крізь важкі ворожії сновиддя Бринить струна тужливим, дивним співом:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

І кожний раз на голос того співу Із мого серця квіти виростають,

Оті, що ти пе вмів зірвати за життя,

Що ти пе взяв з собою у могилу,

Нехай живуть, нехай жалобу красять Кривавими рубінами, нехай Тремтять, як голос той, що промовляє: «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Кіш polung,

7/VI 1901

Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона, завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний; так з передвіку було і гак воно буде довіку, поки житимуть люди і поки ростимуть терни.

Але стане вінцем лиш тоді плетениця тернова, коли вільна душею людина по волі квітчається терном, гордо й одважно скидаючи з себе квітчасті покраси, тямлячи вищу красу, ніж ту, що кричить на майданах: «Гей, люди добрі, ходіть, я кождому в руки даюся!»

Путь на Голгофу велична тоді, коли знає людина, на що й куди вона йде, не прагнучи інших тріумфів, знаючи вищу величність, ніж ту, що з престолу гукає: «Я з ласки божої цар, бо, гляньте, сиджу на престолі!»

Хто ж без одваги й без волі дає себе тернові ранить,— сили не маючи досить, аби від тернів боронитись,— боже, пожальсь тії крові, що марну колючку напоїть, ліпше б вона на обличчі краскою втіхи заграла, очі комусь звеселяючи серед безжурного свята.

Крик Прометея лунає безліч віків скрізь по світі, він заглушає собою потужні громи олімпійські. Тисячі тронів упало і людських, і божих, але Титанова круча стоїть, наче вічна твердиня духа того, що, немов ураган, без упину іскорку, вхоплену з неба, в могутній вогонь роздимає. Краще бринять від того ураган> пошарпані струни, ніж у майстерних руках срібнострунні злотистії арфи, зграйно й добірно настроєні до дифірамбів облесних. Так було завжди і так воно буде довіку, поки житимуть люди

і поки бринітимуть струни.

Тільки ж той крик Прометея на струнах удати здолають руки того, хто у серці іскру небесну ховає, рід свій веде з Прометея і предківський спадок шанує, тямлячи іншу красу, ніж ту, що на ярмарку завжди руки до бубна призводить, а ноги до скоків безладних.

Той Прометея нащадок, дотепний до струн найдорожчих, руки до крові скалічить об струни незграйні волові, серця риданням домовить тих струн недомовлені жалі,— знаючи добре ціну і музиці, й музикам, і струнам, щирого злота пісень не продасть за злотистую арфу.

ПРИМІТКИ


У першому томі творів Лесі Українки зібрані всі поезії, надруковані в трьох прижиттєвих збірках — «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), а також поезії, друковані поза збірками та опубліковані після смерті поетеси.

У всіх попередніх виданнях поезій Лесі Українки в основі композиції лежав хронологічний принцип. У даному виданні том поезій укладено інакше: спочатку представлені три прижиттєві збірки, підготовлені до друку самою Лесею Українкою, а далі в хронологічному порядку подаються твори, надруковані за життя поетеси поза збірками та опубліковані посмертно з автографів. До тому не включаються поеми, надруковані в прижиттєвих збірках. Разом з поемами, написаними пізніше, вони зосереджені у другому томі цього видапня.

Надаючи великого значення композиції своїх збірок, прагнучи, щоб кожна збірка становила собою одне художнє ціле і сприймалася як завершений художній витвір, Леся Українка не дотримувалася хронологічного принципу розташування поезій всередині збірки. її прижиттєві збірки мають чітко окреслені хронологічні межі, жоден твір в них не передруковувався двічі, до збірок включалися не всі опубліковані на той час твори, а лише ті, які поетеса вважала кращими.

Після 1902 р. Лесі Українці не довелося видати більше жодної оригінальної збірки поезій. Єдине видання її поетичних творів, здійснене па Наддніпрянській Україні (попередні збірки друкувалися за кордоном — у Львові та Чернівцях) і задумане як підсумковий «вибір цоезій», мало донести до читачів найкращі твори, переглянуті і доопрацьовані для нового видання.

Під назвою «На крилах пісень» збірка вибраних творів Лесі Українки після довгих цензурних поневірянь вийшла з друку в Києві 1904 р. Найкращі, найгостріші громадянські поезії були вилучені і видання або скалічені цензорським олівцем.

У бібліотеці Лесі Українки збереглися авторські робочі примірники збірок «На крилах пісень», Львів, 1893 (ф. 2, № 1262), та «Думи і мрії» (ф. 2, № 1261) з власноручними помітками і виправленнями в тексті, зробленими поетесою в час підготовки до друку київського виданая збірки вибраних творів «На крилах пісень».

Вивчення історії укладання і друку прижиттєвих збірок Лесі Українки дає можливість зробити висновки, що виявленням останньої авторської волі щодо більшості текстів творів першої збірки «На крилах пісень» (1893) є текст першого розділу київського видання збірки «На крилах пісень» (1904), що не зазнав цензурного втручання. За основний текст ліричних творів, що входять до збірок «Думи і мрії» (1899) та «Відгуки» (1902), повинні служити тексти цих видань з урахуванням авторських уточнень, зроблених для видання 1904 р. Більшість творів з цих зрібок надрукована у київському виданні «На крилах пісень» з цензурними купюрами.

Твори, надруковані Лесею Українкою поза збірками, подаються в останніх авторських редакціях, за текстом останніх прижиттєвих публікацій. Неопубліковані твори подаються за автографами, які в більшості своїй зосереджені у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР у фонді Лесі Українки (ф. 2) >.

НА КРИЛАХ ПІСЕНЬ

Перша збірка поетичних творів Лесі Українки «На крилах пісень» вийшла друком у Львові на початку 1893 р. У виданні збірки брав безпосередню участь І. Франко. Йому надсилала Леся Українка частинами рукопис збірки, він наглядав за складанням книжки у друкарні Наукового товариства ім. Шевченка. У бібліотеці НТШ збереглася частина набірного примірника рукопису збірки (ф. 2, № 747).

Збірка складається з поетичних творів, написаних у 80-х роках, та ранніх поем «Самсон» (1888), «Місячна легенда» (1891—92), «Русалка» (1885).

Наукове товариство ім. Шевченка — наукове товариство буржуазно-ліберального напряму, засноване 1873 р. В окремі періоди діяльності, коли в ньому брали участь передові діячі української культури І. Франко, В. Гнатюк, О. Маковей, М. Пав-лик, товариство видало ряд цінних праць. Проте на більшості видань НТШ позначились буржуазно-націоналістичні концепції.

СІМ СТРУН

Вперше надруковано як цикл у збірці «На крилах пісень», Львів, 1893, стор. 3—8.

У чистовому автографі циклу — в альбомі «Poesie» (ф. 2, № 11, стор. 15—24) в два твори під назвою «Fa. Сонет». Перший з них переписаний після поезії «Мі», другий — з авторською позначкою «Ѵаг. 2» — після поезії «Sol». За життя Лесі Українки у складі циклу «Сім струн» друкувався тільки другий варіант поезії _ «Fa» (вперше надрукований у журн. «Зоря», 1891, № 4, стор. 64, під заголовком «Сонет»). Перший варіант, опублікований у журн. «Життя і революція», 1928, № 2, стор. 154, подається у розділі «Поза збірками» даного тому.

1 Далі у примітках зазначатимемо лише номери фонду та автографа.

В автографі поезії «Мі» після першої строфи йшла строфа, опущена у першодруку: ■

Спи без завадоньки!

Жодної зрадоньки Ти ще не знав,

Ані розрадоньки В серці не мав.

У київському виданні збірки «На крилах пісень» опущено ще одну строфу — третю в першодруку:

Туга даремная!..

Доля таємная Тебе чека;

Ясна чи темная?

Хто зна яка!

Поезія «La» в автографі мала сім строф. Остання, сьома строфа у першодруку опущена.

Я вірю в ті чари, я вірю в ту силу,

Бо серцем я їх почуваю,

Провісницю чар тих, фантазію милу,

Від щирого серця вітаю.

Датується 1890 р. за автографом в альбомі «Poesie», в якому дата [18] 90 р. проставлена майже під кожною поезією циклу.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 44—51.

«З о р я» — український літературно-громадський журнал ліберально-буржуазного напряму. Видавався у Львові в 1880—1897 pp.

...д ядькові Михайлов і.— Цикл присвячений М. П. Дра-гоманову. Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895)—український публіцист, учений і громадський діяч буржуазно-демократичного, потім ліберально-буржуазного напряму, рідний брат матері Лесі Українки.

ЗОРЯНЕ НЕБО

Вперше надруковано у збірці «На крилах пісень», 1893, стор. 8—10, як цикл з чотирьох віршів. Остання, п’ята поезія («В небі місяць зіходить смутний...») друкувалася тут після циклу під заголовком «Зоря». У київському виданні збірки «На крилах пісень» ця поезія приєднана до циклу, заголовок знято. Поезія «Зоря» вперше надрукована в журн. «Зоря», 1891, № 12, стор. 227.

Автографи перших чотирьох поезій не збереглися. Автограф п’ятої поезії — ф. 7, № 124, арк. 61.

У київському виданні збірки «На крилах пісень» опущено другу строфу першої поезії («Зорі, очі весняної ночі...»)

Різно дивляться яснії зорі,

Кожна зірка інакше сіяє,—

В кого серце у тузі та в горі,

Той виразно по зорях читає.

Датується орієнтовно 1891 р.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 23—2Ѳ.

КОНВАЛІЯ


Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1884, № 22, стор. 186. Передруковано у збірці «На крилах пісень», 1893, стор. 11—12, з деякими різночитаннями.

Автограф не зберігся.

Датується за першодруком.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 6—7. НАПРОВЕСНІ

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1889, № 9, стор. 150. Автограф не зберігся.

Датується орієнтовно 1889 р. на підставі першодруку. Подається за першодруком.

CONTRA SPEM SPERO!

Вперше надруковано у збірці «На крилах пісень», 1893, стор. 13—14.

Автограф поезії (ф. 2, № 11, стор. 11—12) має дві строфи, відсутні у першодруку. Після п’ятої тут іде така строфа:

Я співатиму пісню дзвінкую,

Розганятиму розпач тяжкий,—

Може, сам на ту гору крутую Підійметься мій камінь важкий.

Після сьомої йде така строфа:

Буде погляд мій вельми палати,

Може, згинуть всі хмари сумні,

Може, зірка, як буде сіяти,

Ясний промінь пошле і мені.

Для київського видання «На крилах пісень» Леся Українка скоротила твір ще на дві строфи — опущено сьому і восьму строфи першодруку:

Я не дам свому серденьку спати,

Хоч кругом буде тьма та пудьга,

Хоч я буду сама почувати,

Що на груди вже смерть наляга.

Смерть наляже па груди важенько,

Світ застеле суворая мла,

Але дужче заб’ється серденько,

Може, лютую смерть подола.

Датується за автографом.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 42—43.

«коли втомлюся Я ЖИТТЯМ ЩОДЕННИМ...»

Вперше надруковано у збірці «На крилах пісень», 1893, стор. 14—15.

Автограф —ф. 2, № 11, стор. 26—29. Між автографом і першодруком — ряд суттєвих різночитань. Так, у першодруку опущено

епіграф «— A quoi penses tu? — A l’avenir. V. Hugo. 93», а також текст після 33-го рядка:

Повинністю громадською — уклінність, Патріотизмом — лютість до чужинців,

Набожністю — запеклість фанатичну.

Після 35-го рядка:

Любов’ю до людей — забаву панську Після 54-го рядка:

Палала в очах туга ідеалу,

І дід побачив і спитав у хлопця:

«Куди ти дивишся, моя дитино?

Що бачиш ти в далекому просторі?»

Після останнього рядка:

Але в просторі бачу я країну,

Осяйну, наче світло ідеалу,

Неначе світло правди... О, дідусю!

В нас на землі нема такого раю.

Питаєш ти, що бачу я в просторі?

Прийдешність бачу я, віки потомнії

Датується за автографом.

До київського видання збірки «На крилах пісень» 1904 р. Леся Українка твір не включила.

Подається за збіркою «На крилах пісень», 1893, стор. 14—15,

Мій ШЛЯХ

Вперше надруковано у вбірці «На крилах пісень», 1893, стор. 16. Автограф — ф. 2, № 11, стор. 3—4. Між автографом і першодруком є суттєві різночитання. Першодрук коротший за автограф на дві строфи. Опущено п’ятий і шостий рядки першої строфи автографа:

Непевна путь, мій друже, в нас обох,—

Ходи! Шлях певний швидше знайдем вдвох.

Замість них стоять п’ятий і шостий рядкн другої строфи:

Самій не довго збитися в путі,

Та трудно з неї вбитись у гурті.

А перші чотири рядки другої строфи опущено зовсім:

Ох, довгий шлях сей, тяжко йти по йому, Найтяжчий для того, хто одинокий!

Та не сама я на шляху тяжкому,

Я не сама мандрую в світ широкий.

Опущено шосту строфу:

Коли кому замріють тії зорі,

І він їх привітає гімном вільним,

Хоч не побачу я нічого у просторі,

Не пазову співця я божевільним.

Бо часом ясний промінь світовий Не видно через порох шляховий...

Датується за автографом.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 35, В’ЯЗЕНЬ

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1889, № 23, стор. 335. Автограф — ф. 2, № 747, стор. 1—4.

Датується 1889 р. на підставі першодруку.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 20—22.

СПІВЕЦЬ

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1889, № 21, стор. 350—351, Автограф — ф. 2, № 747, стор. 19—20.



Датується 1889 р. на підставі першодруку.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 27—29,

РОЗБИТА ЧАРКА

Вперше надруковано у збірці «На крилах пісень», 1893, стор. 21, Автографи —ф. 2, № 11, стор. 31; ф. 2, № 746, стор. 13; ф. 2, № 747, стор. 10.

Датується 1891 р. за автографом — ф. 2, № 11.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. ЗО.

СОСНА

Вперше надруковано у збірці «На крилах пісень», 1893, стор. 21—22.



Передруковано в журн. «Зоря», 1893, № 19, стор. 368. Автографи —ф. 2, № 702 (чорновий), ф. 2, № 11, стор. 6, та ф. 2, № 747, стор. 11 (чистові).

Датується 1892 р. за автографом — ф. 2, № 11.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 31.

«ЯКЩО ПРИЙДЕ ЖУРБА, ТО НЕ ДУМАЙ її...»

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1891, № 15, стор. 286— 287, під заголовком «Розвага».

Автограф — ф. 2, № 747, стор. 14—15.

Датується орієнтовно 1891 р. на підставі першодруку. Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 32.

САФО


Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1884, № 23, стор. 195. Автограф — ф. 2, № 1407, з посвятою «Любій Шурі Судовщи-ковій на спомин».

Датується за автографом.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 8.

Судовщикова Олександра Євгенівна (1867—1924) — товаришка Лесі Українки, згодом українська письменниця, відома під псевдонімом Грицько Григоренко, дружина брата поетеси Михайла Косача.

ДО МОГО ФОРТЕПІАНО

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1892, № 8, стор. 149—150.

Автографи —ф. 2, № 11, стор. 8—10 (ранній), та ф. 2, № 747, стор. 17—19. Між ними суттєві різночитання. Текст раннього автографа і першодруку довший на три строфи від тексту збірки «На крилах пісень» 1893 р. Після останнього рядка п’ятої строфи («Що на мене, мов хмара грізна, йшло») тут йшла строфа шоста:

Тепер ота осіння хмара сива Мене дедалі більше покрива...

Знов смуток? Що ж почну я нещаслива?

Хто ж восени весняночки співа?

Після останнього рядка восьмої строфи автографа («Далеко линув думок легкий рій») йшло ще дві строфи:

Мій друже! Ті хвилиноньки яснії,

Я при тобі найбільше мала їх,

Твої кохані струни голоснії Будили зграї красних мрій моїх.

Хоч я не завжди щиро говорила '

З людьми, хоч тяжкий розпач свій Від рідних, милих, найлюбіших крила,

Та не від тебе, любий друже мій!

Під час підготовки київського видання збірки «На крилах пісень» Леся Українка опустила ще дві строфи, що в першодруку йшли як строфи шоста і восьма:

Серед недолі, тяжкого туману Були й для мене промені ясні.

Годину мала не одну кохану,

Як забувала всі жалі свої.

Від мене, друже, не таїв нічогої Свої всі гуки ти мені віддав,

На тяжкеє страждання серця мого Мені лагідную потіху славі

Датується за автографом.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 40—41.

ДОСВІТНІ огні

Вперше надруковано у збірці «На крилах пісень», 1893, стор. 25.

Автографи — ф. 2, № 11, стор. 69—71; ф. 2, № 747, стор. 22.

Готуючи київське видання збірки «На крилах пісень», Леся Українка опустила дві строфи. Після слів «Навколо все спить, як в могилі» йшла строфа третя:

Розкинула темная ніч свої чари,

Налинули сни, мов ті хмари,

Мов чорнії хмари страшні,

І сняться мені все дивні Привиддя, непевнії чвари.

Опущена і сьома строфа, якою у першодруку закінчувався вірш:

З віконечок ллється стяга та просвітла,

Одрадість у серці розквітла,

Огні золотії мигтять,

Одвашним промінням зорять,

Мов кличуть: до праці! до світла!

Датується 1892 р. за автографом — ф. 2, № 11.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 53—54.

В МАГАЗИНІ КВІТОК

Вперше надруковано в газ. «Буковина» 28 березня 1891 р. під заголовком «Квіти».

Автограф — ф. 2, № 747, стор. 23—25.

До київського видання «На крилах пісень» 1904 р. поезія не ввійшла.

Датується орієнтовно 1890 р.

Подається- за збіркою «На крилах пісень», 1893, стор. 26—27.

«Буковина»— українська газета ліберально-буржуазного напряму. Видавалася у Чернівцях в 1885—1910 pp., пізніше — у Відні.

НАДІЯ

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1887, № 24, стор. 413, з підзаголовком «Пісня заволоки».



Автограф не зберігся.

В рукописі збірки «На крилах пісень» (ф. 2, № 747, стор. 27) —і авторизована копія з датою: Луцьк, 1880.

Датується за цією копією.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 5.

У поезії йдеться про долю тітки Лесі Українки Олени Антонівни Косач (в одруженні Теслеііко-Приходько), засланої за участь у революційному русі.

СЛЬОЗИ-ПЕРЛИ

Вперше надруковано в журн. «Народ», 1891, № 7, стор. 115— 116, як цикл з трьох віршів під заголовком «Ридання».

Автограф першого вірша циклу «Сторононько рідна! Коханий мій краю!» у альбомі «Poesie» (ф. 2, № 11, стор. 38—39) мав заголовок «Ридання». Чистовий автограф циклу під назвою «Сльози-пер-ли» з посвятою Іванові Франку — ф. 2, № 747, стор. 29—32.

У чистовому автографі другого вірша циклу («Україно! плачу слізьми над тобою...») Леся Українка викреслила дві строфи — другу і п’яту:

Чи я ж би такої бажала роботи?

Чи я ж би терпіла бридкі твої пута?

Багато у серці моїм і одваги, й охоти...

Та й я ж у кайдани закута!

От знову ридання оті навіснії У грудях мені закипають.

Ой доле! Невже сі ридання тяжкі голоснії Отак надаремне лунають?

У київському виданні збірки «На крилах пісень» 1904 р. цикл пе надруковано.

Датується орієнтовно 1891 р. за першодруком.

Подається за збіркою «На крилах пісень», 1893, стор. 29—31. «Народ» — український громадсько-політичний журнал прогресивного напряму. Видавався у Львові і Коломиї в 1890— 1895 pp.

СОН

Вперше надруковано у збірці «На крилах пісень», 1893, стор. 32—34.



Автограф —ф. 2, № 747, стор. 17—19.

Готуючи поезію до друку у київському виданні збірки «На крилах пісень» 1904 p., Леся Українка скоротила твір на три строфи. Опущено строфи 14, 15 і 16:

Тут наступила чорна тьма без сонця,

Я в розпачі ламаю руки, плачу,

Богиню кличу... Коли се з віконця Я бачу світло, ясний промінь бачу!

Той промінь думки просвітив нездольні,

Ще хвиля — й світ весь затремтить від гуку,— Зрадіють всі невільники бездольні...

Та що се нагле затримало руку?

Ох, я ж загинуть маю!.. І від страху Від жалю розум паче хмари вкрили,

Як тяжко! Моє серце повне жаху:

Умру без слави, навіть без могили!..

Датується орієнтовно 1891 р.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 17—19. Поезія присвячена О. Судовщиковій.

СОН ЛІТНЬОЇ НОЧІ

Вперше надруковано у збірці «На крилах пісень», 1893, стор. 35—36.

Автографи — ф. 2, № 11, стор.. 72—74, та ф. 2, № 747, стор. 20— 21. У автографі № 747 закреслено шосту строфу:

Багато ночей з того часу минуло

Осінніх, зимових, зпов літні пройшли,

Та щастя того, що колись промайнуло,

Ті ночі побачить мені не дали.

Датується 1892 р. за раннім автографом.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 33—34.

СОНЕТ

Вперше надруковано у збірці «На крилах пісень», 1893, стор. 36. Автограф — ф. 2, № 747, стор. 42.



Датується за автографом.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 52.

НА РОКОВИНИ ШЕВЧЕНКА

Вперше надруковано у збірці «На крилах пісень», 1893, стор. 37—38.

Автограф — ф. 2, № 747, стор. 15—16.

Датується орієнтовно 1889 р.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 55—56. «СКРІЗЬ ПЛАЧ, І СТОГІН І РИДАННЯ...»

Вперше надруковано у збірці «На крилах пісень», 1893, стор. 38. Автографи —ф. 2, № 11, стор. 25, та ф. 2, № 747, стор. 45.

До київського видання збірки «На крилах пісень» 1904 р. Леся Українка поезію не включила.

Датується 1890 р. за раннім автографом.

Подається за збіркою «На крилах пісень», 1893, стор. 38.

ДО НАТУРИ

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1889, № 8, стор. 133, під заголовком «До природи».

Автографи — ф. 2, № 746, та ф. 2, № 747, стор. 18.

Датується орієнтовно 1889 р. на підставі першодруку.

Подається ва збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 12.

ВЕЧІРНЯ ГОДИНА

Вперше надруковано у збірці «На крилах пісень», 1893, стор. 38. Автограф не зберігся. В рукописі збірки «На крилах пісень» (ф. 2, № 747, стор. 19) авторизована копія.

Датується орієнтовно 1889 р.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 13. ЗАВІТ АННЯ

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1889, № 2, стор. 25. Автограф — ф. 2, № 746. У рукописі збірки «На крилах пісень» 1893 р. (ф. 2, № 747, стор. 51—52) — список поезії рукою Олени Пчілки. Між текстами автографа і списку чимало різночитань. Опущено окремі рядки. Після 33-го рядка автографа йшов текст:

Яснії очі були, але в очах тих сльози блищали;

Погляд лагідний він мав, але в погляді смуток глибокий: Жаль і благання, надія і туга-журба одбивались.

Руки до мене простяг і мов кликав кудись за собою.

Любо всміхався, а сльози котились. Ті сльози Падали в серце мені; і од сліз тих надія ясная,

Радісна тиха надія, мов квітка лелії, розквітла.

Датується 1888 р. на підставі листа Лесі Українки до брата Михайла (вересень, 1888 p.).

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 10—11.

_ Олена Пчілка — літературний псевдонім Косач Ольги Петрівни (1849—1930), української письменниці ліберально-буржуазного напряму, матері Лесі Українки.

на давній мотив

Вперше надруковано у збірці «На крилах пісень», 1893, стор. 41—43.

Автографи —ф. 2, № 11, стор. 5—7, та ф. 2, № 747, стор. 53—55.

Датувться за раннім автографом.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 37—39.

пісня

Вперше надруковано в журн. «Зрря», 1888, № 16, стор. 261.



Автографи — ф. 2, № 746, стор. 5, та ф. 2, № 747, стор. 26.

В обох автографах закреслена друга строфа:

Цвітуть квіти веснянії,

Швидко й посихають.

Мої літа найкращії Марно пропадають!

До київського видання збірки «На крилах пісень» 1904 р. поезія не ввійшла.

Датується орієнтовно 1888 р. на підставі першодруку.

Подається за збіркою «На крилах пісень», 1893, стор. 43.

у ПУТЬ

Вперше надруковано у збірці «На крилах пісень», 1893, стор. 44—45.



Автограф — ф. 2, № 747, стор. 60—61.

Датується орієнтовно 1891 р.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 14—15.

ОСТАННЯ ПІСНЯ МАРІЇ СТЮАРТ

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1888, № 24, стор. 405, під заголовком «Прощальна пісня Марії Стюарт» з такою авторською приміткою: «Сонет сей написала славутпа безталанниця Марія Стюарт, сидячи у темниці, 1586 р. 22 листоп[ада], після того, як дізналась, що смертний вирок її вже підписаний жорстокою спе-речницею Єлизаветою. Чулая лебединая пісня Марії, зложена в таку хвилину, дивує ще більше штучною літературною формою сонета».

Автографи — ф. 2, № 746, стор. 7, та ф. 2, № 747, стор. 61.

Датується орієнтовно 1888 р. на підставі першодруку.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 9.

Вперше цпкл надруковано у збірці «На крилах пісень», 1893, стор. 49—56.

Автограф — ф. 2, № 747, стор. 31—43.

Готуючи видання 1904 p., Леся Українка відредагувала цикл, зробила кілька скорочень. У п’ятому вірші циклу («Великеє місто. Будинки високі...») опущено три останні строфи:

В широкім просторі губилося око,

А думка питала,

Де щастя шукать вона мала,

Любові й надії — у небі високо?

Чи в морі спокою б шукала?

Ні, думко! даремне в світовім просторі Притулку шукати,

В безодню дарма поринати;

Любов і надія не в зорях, не в морі,—*

Між людьми поради питати!

Шукай, може, душу там знайдеш де щиру І розум величний;

Де правди не згас промінь пишний,

Там треба шукати любові та миру.

Спокій же знайдеш колись вічний.

У шостому вірші циклу («Далі, далі від душного міста!») опущено другу строфу:

Тож сповнилось мені те бажання,—

Подались ми на море хутенько,

І по хвилях морських погуляння Почали ми в неділю раненько.

У сьомому вірші циклу («Ой високо сонце в яснім небі стало...») опущено третю сгрофу:

Ходім же турецький замок оглядати,

Щоб нашу і славу, і лихо згадати,—

Згадать давню славу, козацькую волю,

І тяжку недолю, турецьку неволю;

Тут колись гуляла доля і воля кривава,

Тяжко-важко доставалась та чужая слава!

Далі опущено сьому строфу:

Чи на те ж козацтво гинуло в неволі,

Побивалось тяжко, шукаючи долі,

Чи на те лилися кривавії ріки,

Щоб усе пропало й забулось навіки?

Та коли судилось марно лицарям загинуть,

То невже про них і гадку нащадки закинуть?

Датується 1888 р. за автографом.

Подасться за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 57—66. Комаров Михайло Федорович (1844—1913)—український бібліограф, критик і фольклорист ліберально-буржуазного напряму. Приятель сім’ї Косачів.

Вперше надруковано у збірці «На крилах пісень», 1893, стор. 66—78, як цикл із «Заспіву» і дванадцяти поезій.

Збереглися автографи лише окремих поезій циклу в рукописному альбомі «Poesie» (ф. 2, № 11). На стор. 29—31 тут записано тексти двох віршів без заголовків з датами замість них: «Євпаторія. 16 серпня» («В час гарячий полудневий...») та «Серед моря 17 серпня» («Досить невільная думка мовчала...»). Обидва вірші датовані 1890 р. На стор. 59—68 записані поезії «Безсонна ніч» («Євпаторія, 91 р.»), «Братові на спомин 8 липня 1891 р. Євпаторія» («Нічко дивна! Тобі я корюся...»), «Південний краю! Як тепер далеко...» (1891 р.) та «В темний вечір сиджу я в хатині...» (1891 p.). Автографи решти віршів не збереглися.

Готуючи видання збірки «На крилах пісень» 1904 p., Леся Українка уточнила форму посвяти, опустила «Заспів», у вірші «Негода» вилучила п’ягу і шосту строфи:

Сильне море! Нащо стільки сили?

Тільки стогін відповідь на неї.

Краще б хвилі вже разом покрили Тую здобич потуги твоєї.

Коли ж треба тобі, сильне море,

Десь подіть свою силу напрасну,—

Обернись на се поле просторе,

Затопи сю країну нещасну!

Датується за автографом і першодруком.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 67— 85, з відновленням «Заспіву» за першодруком.

В ДИТЯЧОМУ КРУЗІ

Вперше надруковано у збірці «На крилах пісень», 1893, стор. 103—106, під спільним заголовком «Дитячі» чотири поезії: «На зеленому горбочку...», «Літо краснеє минуло...», «Мамо, іде вже зима...», «Тішся, дитино, поки ще маленька...». За ними — поезія «Веснянка». У виданні 1904 р. всі ці вірші об’єднані в цикл під назвою «В дитячому крузі».

«На зеленому горбочк у...» Вперше надруковано в альманасі «Перший вінок», Львів, 1887, стор. 176—177.

Автограф не зберігся.

Датується за першодруком 1885 р.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 86.

«Перший вінок» — український літературно-художній альманах, у якому було вміщено твори українських письменниці.. Виданий 1887 р. у Львові.

«Літо краснеє минуло...» Вперше надруковано в альманасі «Перший вінок», Львів, 1887, стор. 230—231, під заголовком «Поле».

Автограф не зберігся.

Датується на підставі першодруку 1884 р.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 87.

«Мамо, іде вже зим а...» Вперше надруковано у журн. «Дзвінок», 1890, N° 22, стор. 169.

Автограф — ф. 2, № 11, стор. 32.

Дата за автографом 1891 р.

Подається за збіркою «На крилах пісепь», К., 1904, стор. 88—89.

«Дзвінок» — україпський журнал для дітей і юнацтва ліберально-буржуазного напряму. Виходив у Львові у 1890—1914 pp.

«Тішся, дитино, поки ще маленьк а...» Вперше надруковано в «Ілюстрованій бібліотеці для молодіжі, міщан і селян», Чернівці, 1891, № 3, стор. 33, під заголовком «До руской дитини».

Автограф — ф. 2, № 11, стор. 34.

Датується за автографом 1891 р.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 89—90.

ВЕСНЯНКА

Вперше надруковано у збірці «На крилах пісень», 1893, стор. 107—108.

Автограф — ф. 2, № 5. В автографі немає посвяти. Тут в ще одна строфа, відсутня у першодруку:

Ховаю я сльози,

Співаю пісні голосні,

Хоч люті морози Прибили мене навесні.

Ти ж, сестро, гуляєш,

Ти лиха не знаєш,—

Весняного ранку Співай, моя люба, веснянку!

Дата в автографі: «Весняного ранку 6 квітня 1890 р.».

Подається ва збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 90—92.

1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка