«наукова думка»



Сторінка5/8
Дата конвертації16.04.2016
Розмір2.6 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

16.ХІ 1900

Я бачила, як ти хиливсь додолу,

Пригнічений своїм важким хрестом,

Ти говорив: «Я втомлений... так, справді...

Я дуже втомлений... Боротися? Навіщо?

Я одинокий і... нема вже сили...»

Ти говорив так просто і спокійно,

Щось в голосі тремтіло, мов сльоза,

Та полиском сухим світились очі,—

Як завжди... Я стояла біля тебе,

Не зважилась ані за руку взяти,

Ані схилитися до твого чола,

Ані тебе підвести... Я дивилась,

Як ти хилився під своїм хрестом...

...І потім довго я дивилася на тебе,

Тоді, як ми з тобою розлучились.

Тоді, як тільки образ твій, мій друже* Привиджувавсь мені в безсонні ночі,

Все голос твій бринів: «Я втомлений... так,

справді...»

І брала я тоді паперу картку білу,

Хотілося мені зібрати тії сльози,

Що в голосі бриніли невидимо.

Колись отак,— розказує легенда,—

Хустиною святая Вероніка Зібрать хотіла сльози й піт Христа.

Та на хустині замість поту й сліз Зостався образ у вінці терновім Того, хто впав знебулий під хрестом.

О, кожний раз, як я збирала сльози Твої, мій друже, на папір біленький,

Я бачила те чудо Вероніки...

То, може, станеться і друге диво Євангельське? Прийду, як Магдалина, Тобі віддать остатнюю послугу,

І саме в ту хвилину, як у тузі Я буду гірко плакать, що навіки Тебе втеряла,— раптом я побачу,

Що ти воскрес і просіяв від слави Життя нового і нових надій.

І я впаду в нестямі на коліна,

І руки простягну до тебе, і на ймення Тебе покличу вголос... Але ти?

Що скажеш ти тоді? Чи, може, й ти Пошлеш мене веселу звістку дати Твоїм забутливим і потайним друзям, Що тричі одрікалися від тебе?

І поки я, не тямлячись від щастя, Носитиму по людях любу провість,

Ти підеш панувать в нову країну слави І на землі збудуєш рай новий Для себе і для тих, кого покличеш.

Чи буде ж місце там для Магдалини? Однаково, аби вчинилось дивої

18/ХІ 1900

id *


*

Чи пам’ятаєте, коли я говорила Оті слова: «Якби мені знаття,

Коли я вмру, я б заповіт зробила,

Аби з музикою, що люба за життя,

Мене ховали». Тільки що злетіли Слова ті з уст, як вже здались на сміх:

«Ви б, може, й танцювать примусити хотіли На ваших поминках приятелів своїх?»

І почалась балачка погребова...

Її спогадувать, здавалось би, не варт,

Та я її спогадую до слова,

Бо розбудив в душі поважне щось той жарт.

Моя душа не буде «со святими»,

Не буде «вічна пам’ять» по мені,

Чужі мені пісні з словами тими І дзвони сі, потвори мідяні.

Коли вже треба голосить по трупі,

Нехай музика плаче, та без слів,—

І жаль, і сміх, і плач, і пісня вкупі —

То буде так, мов лебединий спів.

А та юрба, що посумує вранці,

Увечері нехай іде в танець.

Се дивно вам — після погребу танці? Звичайний то смутним пісням кінець!

Та що ж, нехай не зрушу я нічого, Зірвавшися в безодню забуття,

Аби не ранила так смерть моя нікого,

Як ранило мене моє життя.

[30.ХІ 1900]

Уста говорять: «він навіки згинув!»

А серце каже: «ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча? Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б’ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Так завжди, чи в піснях забути хочу муку, Чи хто мені стискав дружньо руку,

Чи любая розмова з ким ведеться,

Чи поцілунок на устах озветься,

Струна бринить лагідною луною:

«Я тут, я эавжди тут, я все з тобою!»

Чи я спущусь в безодні мрій таємні,

Де постаті леліють ясні й темні,

Незнані й знані, і наводять чари,

І душу опановують примари,

А голос твій бринить, співа з журбою:

«Я тут, я завжди тут, я»все з тобою!»

Чи сон мені склепить помалу вії,

Покриє очі втомлені від мрії,

Та крізь важкі, ворожії сновиддя Я чую голос любого привиддя,

Бринить тужливо з дивною журбою:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

КОРОЛІВНА

— Королівно, ясна панно, ви себе навік згубили І Що з’єднало вас зо мною, вбогим лицарем без спадку?

— Мій лицарю, любий пане, се мені гірка образа,—

я ж не звикла продавати свого серця за червінці!

— Королівно, ясна панно, стану вашому належить багряниця і корона,

а не ся буденна одіж.

— Мій лицарю, любий пане, та невже я вам миліша

в багряниці та короні, ніж у простих темних шатах?

— Королівно, ясна панно, я зовсім безславний лицар, бо від зрадницької зброї умираю вдома, в ліжку.

— Мій лицарю, любий пане, хай впаде за зраду сором, слави ж маєте доволі:

ви обранець королівни.

— Королівно, ясна панно, чує серце, що загину,— хто ж вас буде боронити від неслави, поговору?

— Мій лицарю, любий пане, не боюсь я поговору,—

все чиню по власній волі, бо па те я королівна.

— Королівно, ясна панно, тяжко буде вам дивитись, як мене ховати будуть простим звичаєм, непишно.

— Ой лицарю, любий пане!

Не вражайте мого серця!

Що мені по всіх пишнотах, якби мала вас ховати?

— Королівно, ясна панно, заклинаю вас коханням, майте гідність і в жалобі, як належить королівні.

— Мій лицарю, любий пане, нащо сі страшні закляття?

Се ж найгірше в світі лихо — непрозора, горда туга...

* * *

У сільській убогій церкві грають Requiem органи, хор голосить Miserere, люд 8Ітхае De profundis.



В домовині труп лицарський, біля нього королівна стала тихо та поважно, мов до шлюбу наречена.

Не тремтить серпанок чорний, що вкрива її обличчя, і горить спокійним світлом у руці воскова свічка.

По кутках дівчата плачуть, а в юрбі йдуть поговори:

«Он ота його кохала...»

«Он ота вінка втеряла...»

«Он ота босоніж бігла і ловила ва стремена...»

«Хто ж ота, що стала поруч коло гробу?» — «Королівна».

* * *


У палаті королівській темний смуток і тривога серед челяді двірської,— щось король сьогодні гнівний:

очі мечуть стріли гострі, гучно брязкають остроги, руки стиснулися міцно на хресті злотистім шпаги.

На порозі паж маленький став наляканий, несмілий і промовив ледве чутно:

«Ясна панна там чекав...»

Твердим голосом відмовив гнівний владар: «Що ж, хай прийде, хай почув привселюдно від отця свого прокляття».

Ще не встиг король скінчити слів безжалісних, недобрих, як в юрмі загомоніло:

«Гей, дорогу королівні!»

Поміж лицарів блискучих, поміж дам препишно вбраних королівна йде поволі у буденних чорних шатах,

без серпанку й покривала, з непокритою косою; не спуска очей журливих, не схиля блідого чола.

Затаїло дух лицарство, пишні дами всі поблідли, ждуть, мов грому серед бурі, королівського прокляття.

Але що се? тихо й смутно вабринів старечий голос:

«Ти прийшла, кохана доню? Сядь, спочинь, моя дитиіго...»

Ледве вчула королівна ту лагідну, тиху мову, затремтіла вся і впала, мов росиночка, додолу.

Мов росинка, що холодна та бліда трималась довго, цілу ніч на верховітті, поки сонце не пригріло...

Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторона, Ти мені заповідав скрасити могилу твою В білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі,

Ти мені заповідав носити жалобу мою

Так, як носять в легендах царівни мовчазні, хороші.

Довго ждать мені, друже, ще мармур не тесаний твій, Ще немає на чому повитись плющу жалібному,

Не цвітуть ще осінні троянди в порі весняній,

Камінь, темряву й кров маю тільки ще в серці сумному, Не вдаюсь я царівною людям в жалобі моїй.

Ох, як часто мене опановують сни зловорожі,

Сниться все, що я голову радо на страту несу,

Але то тільки сни,— я повинна стоять на сторожі,

Бо мені заповідано в спадок жалобу й красу,

Білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі...

7/VI 1901, Kimp [olung]

*

«Квіток, квіток, як можна більше квітів І білого серпанку на обличчя,



Того, що звуть ілюзією...» Боже!

Як часто ті слова вчуваються мені Посеред ночі: «Квітів, безліч квітів!

Я ж так любив красу!..» Мій бідний друже, Я принесла тобі всі квіти, що дала Скупа весна твого скупого краю,

Я всі зібрала і в труну вложила,

Всю ту весну убогу поховала.

Ти спиш в землі між мертвими квітками, І страшно думати мені про них І про твій сон, я краще знов укрию Серпанками ілюзії твій сон,

Щоб не чіпать страшних містерій смерті;

Я досить слухала її прелюдій,

Вони мені морозили всю кров,

Вони мене у камінь обертали;

Я досі того вимовить не можу,

Чого мене навчила пісня смерті.

Ні, ні, мій друже, спи спокійно, спи,

Я не скажу нікому слів таємних.

Квіток просив ти? дам тобі їх більше,

Ніж та ворожая весна дала,

Весна та люта, що тебе забрала.

Я дам живих квіток, зрошу їх кров’ю,

І заблищать еони, немов рубіни,—

Не так, як ті бліді, убогі квіти Весни лихої,— і не будуть в’януть,

І в землю не підуть, і не умруть,

І ти знов оживеш в вінку живому Живих квіток; ілюзії серпанок,

Серпанок мрій моїх тебе скрасить,

Та не закриє, будеш ти сіяти,

Як промінь сонця в мареві легенькім,

Що стелеться по золотому полі.

Нехай собі минає рік за роком,

Нехай мій вік уплине за водою,

Ти житимеш красою серед квітів,

Я житиму сльозою серед співів.

7/VI 1901

Козак умирає, дівчинонька плаче:

«Візьми ж мене в сиру землю з собою, козаче!»

— Ой, коли ж ти справді вірная дівчина,

Буде з тебе на могилі хороша калина.

«Ой, що ж тобі, милий, з того за потіха,

Щоб я мала червоніти серед мого лиха?

Ой, що ж тобі, милий, з того за відрада,

Щоб я мала процвітати, як мені досада?

Чи то ж тобі стане миліш домовина,

Як я буду зеленіти — німа деревина?»

— Як упадуть роси на ранні покоси,

То не в мою домовину, а на твої коси,

Як припече сонце веснянії квіти,

Хай не в’ялить моїх костей, тільки твої віти.

Ой, так не затужить і рідная ненька,

Як ти, моя калинонько, моя жалібненька...

Ой, ще ж над миленьким не зросла й травиця, Як вже стала калиною мила-жалібниця. Дивуються люди і малії діти,

Що такої пригодоньки не видали в світі:

«Чия то могила в полі при дорозі,

Що над нею калинонька^цвіте на морозі,

Що на тій калині листя кучеряві,

А між цвітом білесеньким ягідки криваві». Шуміла калина листом зелененьким:

«Ой, що ж се я німа стою над моїм миленьким? Поки ніж не крає, дерево не грає.

А хто вріже глибоченько, тому заспіває.

А хто вріже гілку, заграє в сопілку,

То той собі в серце пустить калинову стрілку».

20/VI [1901]

В інші гори я полину, але спогад не покину , по зеленій Буковині, по привітній господині.

21/VII 1901

Мрія далекая, мрія минулая стала сю ніч надо мною, мов якась постать похила, знебулая над дорогою труною.

Мріє! та ж ми вже навік попрощалися, гострим ножем розрізнились, в сні тільки часом на мить зустрічалися, але і в сні не мирились.

В нас не було ні розмови ворожої, ні голосної образи, та не було тії хвильки погожої, щоб не принесла урази.

Крапля до краплі — гіркою отрутою вщерть переповнилась чара...

Нащо те згадувать? Тінню забутою хай промине тая хмара.

Мріє, не стій при мені жалібницею, мов наряджаєш до гробу, нащо ти встала з труни упирицею, вдягнена в чорну жалобу?

За що мені ти журбою великою очі і серце покрила?

Чи то за те, що гіркою осикою мертвої я не прибила?

Чи то за те, що пісні найщирішії я на прощання співала?

Чи то за те, що квітки найчистішії на домовину поклала?

Чи то за те, що ніколи зневагою я не тривожила тіні?

Може, за те, що з сумною одвагою я не лягла в домовині?

Не докоряй мені, мріє загублена, і не хились надо мною І Мертва й похована ти, моя люблена, он уже й хрест над тобою.

Кожна ураза тобі подарована, мир нехай буде між нами.

Спи ж ти, піснями журби зачарована, спи під моїми квітками.

Буркут, 10/VIII 1901

Ой я постреляна, порубана словами, душа моя на рани знемагає, неначе стрілами і гострими мечами, мене його рука здалека досягає.

Ой ви, слова, страшна, двусічна зброє, спиніться, дайте спокій на хвилинку, уже ж ми в серце ранені обоє, хоч я не стала з ним до поєдинку.

Не стала я, ой ні, додолу впала, мої слова не зброя, а ридання, я вилила усе, що в серці мала, стлумила тільки се одно благання:

«Добий мене, дай згинути одразу!»

Ох, як сей поклик з серця поривався, та знала я, що тим завдам уразу, і змовкла я, і голос мій порвався,

і заніміло серце. Краща доля була тим лицарям, 8 сідельця збитим,— по праву давньому була їм щира воля гукнути: «Вбий мене!»... і — бути вбитим.

S.-Remo, 17/ХІІ 1901

Ти хотів би квіток на дорозі моїй?

Нащо сипати їх попід ноги?

Хай живуть вони в ніжній красі чарівній,— я сама їх знайду край дороги.

До маленьких, низеньких сама нахилюсь, до високих очима докину, обережно та ніжно лицем притулюсь, стрівши в білім убранні тернину.

Будуть шарпати одіж суворі гілки і скривавлять колючками руки, та гілкам не поможуть лагідні квітки, ні, вони надгородять за муки.

Та й за віщо б ті квіти карали мене, я ж не буду їх рвати руками, ні під ноги топтати, мов зілля дрібне, тільки злегка торкнуся уста'ми.

Не плямив поцілунок мій зроду квіток, чи то пишні були туберози, чи квітки, що зродив найпростіший садок, чи до краю вразливі мімози.

23/11 1902

Де тії струни, де голос потужний, де теє слово крилате, щоб заспівали про се лихоліття, щастям і горем багате?

Щоб понесли все приховане в мурах геть на просторі майдани, щоб переклали на людськую мову пісню, що дзвонять кайдани?

Єрусалим мав свого Єремію, що голосив серед поля; чом же свого Єремії не мав наша вруйнована воля?

Полум’ям вічним на жах всім нащадкам Дантове пекло палає;, пекло страшніше горить в нашім краю,— чом же в нас Данта немає?

Гей, блискавице, громова сестрице, де ти? Ровбий 8лії чаїрві Хай ми хоч раз заговоримо громом так, як. весиялії хкариї

24/V 1902

ОСІННІ СНІВИ

1

ДО LADY L. W.25



Ти, як осінь, умреш, розіллєшся слізьми

над квітками, багрянцем і злотом,

передсмертний твій спів пролетить над людьми —

вітер лине отак над болотом,

де й вода вся важка, мов свічадо тьмяне,

вбрана в ряску й слизьке баговиння;

очерет тільки мертвий свій шелест почне,

обізвавшись на те голосіння,

та й замовкне... і вітер замовкне сумний,

об різку осоку розітнеться...

Так нехай хоч тепер спів бринить голосний!

Може, що на той спів відгукнеться.

Може, щастя, що ходить по ясній луці, геть за річкою, там, на схід сонця, хоч один квіт червоний, що мав в руці, перемінить в твого оборонця.

І від нього ще раз, хоч на мить на одну, спалахнуть злото, квіти й багрянець, і красу небувалу, дивну, чарівну дасть обличчю остатній рум’янець,

і, мов крик бойовий, обізветься в речах безнадійне і марне бажання; і тріумфом остатнім ваблисне в очах розпачливе осіннє кохання.

О, тоді не картайся, що сміло береш, без вагання, палкими руками небезпечний той дар. Ти, як осінь, умреш, розіллєшся над щастям сльозами...

2

ОСІНЬ


Рветься осінь руками кривавими до далекого сонечка любого; кров на шатах препишних шаріється, оксамит і парчу залива.

Так для сонечка осінь убралася, мов цариця у свято врочистее, все, що е на сім світі найкращого, все зібрала на пишний убір.

Але дні все коротшають, міняться, гляне сонечко й знову захмариться... Журить осінь-сухітниця сонечко, бо нема в ній весняних надій.

Рветься осінь. Терни невидимії їй все тіло поранили, змучили, а вона розпачливо всміхається: «Сонце, сонечко, глянь, я сміюсь!»

Заховалось за горами сонечко, з гір повіяло холодом, вогкістю, сиві хмари на небо насунули,

«Ось я йду!» — обізвалась зима.

Осінь шарпнула шати кривавії, аж до ніг їй упали, розсипавшись, непокрита, нічим не захищена, застогнала: «Іди, бо вже час...»

З

ОСТАННІ КВІТКИ



Ох, розкрились троянди червоні, наче рани палкі, восени, так жалібно тремтять і палають — прагнуть щастя чи смерті вони?

Не осиплються тихо ті квіти, не настане життя в них нове, ні, ударить мороз до схід сонця і приб’є поривання живе.

ПЛАЧ ЄРЕМІЇ

«Як злото стемніло,— змінилося срібло пречисте!»

Ще листя сухе так недавно ясніло...

«Як 8ЛОТО стемніло!..»

Мов око сліпе, мрів озеро млисте...

«Змінилося срібло пречисте...»

Щось давне так смутно в душі забриніло... «Як 8ЛОТО стемніло!..»

На серце лягло щось страшне, урочисте... «Змінилося срібло пречисте...»

1902, Зелений Гай

« *


*

Ні, ти не вмреш, ти щастя поховаєш під білим покривом несправджених надій, кришталі сліз над ним порозсипаєш, убрані в іскри любих, марних мрій;

І буде спати щастя, мов царівна, що на скляній горі знайшла труну, життя ж твоє, мов нитка, довга, рівна, протягнеться кудись удалину.

І часто ти безсонними ночами до любої труни шукатимеш стежок

і сльози литимеш старечими очами,— від них сріблом горітиме сніжок.

Коли ж, утомлена блуканням одиноким, на сніговій постелі ляжеш ти, щоб більш не встати, перед сном глибоким останню мрію вгледиш:

Ось іти

зібрався лицар молодий в дорогу, на гору ту скляну, де щастя спить, в душі несе і віру, і тривогу, пустеля перед ним, як жар, горить.



Він без дороги йде все цілиною, з усмішкою твої стежки мина,

і бачиш ти, що він вже під горою, де спить твоя царівна чарівна.

Він на горі єдиним поцілунком розбив труну і щастя оживив, отим єдиним, легким подарунком навік царівну горду покорив,

і взяв її на руки, мов дитину,

і весело у замок свій поніс, за ними йшла весна, і всю долину покрив квіток весняних цілий ліс.

Квітки цвітуть, і золотом багряним, немов огнем, долина пойнялась, співає щастя над своїм коханим, і ні одна сльоза не пролилась.

А ти лежиш, і тіло одиноке смертельний сон і холод обійма, і мрія та про щастя яснооке іде в туман, мов загадка німа...

27/VI [1902]

Осінній плач, осінній спів посеред літа золотого непереможно забринів із серця мого.

Ох, то ж за те, що восени, сумного, млистого поранку, я раз невчасно завела собі веснянку.

30/VI 1902

НІОБЕЯ


Діти, діти мої, чи я ж вас навіки втеряла?

За що покарана я? За те, що так гордо впевнялась на дітей моїх любих, на їх чарівную красу і на славний мій рід, що я з Прометея походжу?

Що ж, богине страшна, хіба діти мої, що ти вбила, пе найкращі були серед людських і божих дітей?

Вбити їх ти могла, а сплямити красу не здолала, і, хоч у горе закована, все ж я дочка Прометея — і милосердя для себе не буду я в тебе благати!

Хоч би й хтіла тепер ти мені милосердя подати, вже б не змогла, бо скінчилася влада твоя надо мною. Ось я стою, мармурова, в камінних кайданах, тільки очі мої ллють потоки палющії сліз.

Сліз моїх зупинити не можеш ти, люта богине, бо й прометеївська гордість безсила була проти них. ...Діти, діти мої! Мов живими я бачу усіх вас, тільки постаті ваші в сльозах, мов проміння тремтять... Ти, найстарша моя, в білих шатах, велична і пишна, наче постать богині, була ти подібна до мене, тільки тепера ніхто б не пізнав, що я мати твоя.

Мармур оцей не такою мене одягає тепера, як була я тоді, коли поруч з тобою стояла.

Люба сестричка твоя, голубка, моя жалібниця, гірко б заплакала, вгледівши бідну матусю, впала б до третьої доні моєї у рідні обійми, тая ж одважна була, і розсудлива, й тихо-завзята, завжди готова^усіх захистити одним своїм серцем, тим-то до неї горнулись мої всі малятка, сльози свої їй несли, вона ж дарувала їм усміх.

Любі мої! Ви і в горі, і в радощах все були вкупі,

паче троянди рожеві на кущику спільнім,

а брати коло вас, наче гілля троянди колюче,

всякому рану готові були заподіять,

хто б зневажив сестричок. Мій старший, найперший,

він був мов кедр на верхів’ї гори, негнучкий перед

вітром,

Ох, чому і за віщо так марне загинула сила, що братам додавала одваги і певності в бою?



Тихо схиливсь його брат кипарисом лагідним

та смутним, третій, молодший, мов плющ, його щільно руками

обняв,

а наймолодший — мій вогник, багаття моє найдороя«че, як він востаннє спалахнув! вся батьківська кров



обізвалась!

Він переможцем здавався в остатню хвилину життя!.. Всі полягли як один, тільки зброя та диски лишились, он вони між покрасами донь, між ляльками маляток, марні, зайві, хіба що на тее потрібні, щоб викликати з очей моїх знову потоки раптові, якби часом ті сльози спинились в камінних очах.

Ой, не спиняться, ні! будуть литись отак до загину, а як вихор зненацька або землетрус мене скине, камінь об камінь розіб’є, на дрібний пісок

розпорошить,

то джерела гірські понесуть мене в море з риданням, потім хвилі морські голоситимуть вік надо мною,— і не вмре моя туга, мій жаль не загине у світі...

...Ох, якби ж хоч одно, хоч найменше зо мною

зосталось,

те дитяточко любе, моє немовляточко рідне!

Може б, устонька гожі так міцно могли притулитись до грудей кам’яних, що збудили б життя в моїм серці, і гарячая кров поборола б холодний сей мармур, і камінні сі руки, простягнені марне у безвість, знов обняли б теє тільце злотисте і ніжне, мов квітка, і камінні уста, що поблідли й склепилися в горі, знов би могли цілувати ті оченьки, іскорки ясні.

Або вже б серце розбилось, і я б, як людина, сконала, та не стояла б страшною потворою, каменем в тузі. Мертва ж бо я і тепер, а тільки живі мої сльози...

Хто дасть моїм очам потоки слів?

Ні, нащо сльози, то ж не сніг нагірний, а туга щонайглибша мав литись гіркими хвилями. Нагірний сніг ще може розтати від проміння весняного, в долину вбігти джерелом раптовим, а на верхів'ї, що біліло снігом, віночок зацвіте рясних квіток.

А туга... се, як море: перекотить всі хвилі, в краю в край, по цілім світі, остатня хвиля пробіжить по сліду найпершої, а перша дожене остатню, і таким невпинним колом, без краю, без мети ітимуть хвилі моєї туги... краще їх спинити...

Нагірний сніг, се жалощі твої.

Як тільки щастя сонечко пригрів оті сніги, вбіжать вони раптово і принесуть остатній дар мені, поринуть в течії моєї туги, доллють її, повніше стане море, і голосніше заридають хвилі...

А в серденьку твоєму цвіт весняний, то білий, то рожевий, то червоний, віночком еацвіте, і той віночок заквітчає те щастя молоде, що поцілунком визволяв серце.

...Чи тільки справді то сніги біліють?

А може, то розжеврілася туга, як те залізо, що біліє біллю, вмінивши на страшнім вогні три барви?

І що, коли не вагартує серця, а спалить і спотворить пал страшний?

І що, коли замість віночка щастя покриють серце плями від огню?

Ой, що ж тоді моє все море туги проти сього несвітського нещастя?

І чим мені валити той вогонь,

щоб не палив того серденька,— слізьми?

Чи, може, крів’ю? Так, вона гвоя... бо я готова сльози й кров віддати, щонайчистішу кров, 8 самого серця, щоб тільки пал вгасити і не дати йому сплямити серця дорогого.

Ой, де ж воно, оте новее щастя, нехай эасвітить, хай мені покаже, чи то сніги, чи туги лютий пал. Нехай тоді або доллється море, або вже висохне. Тоді й пустиня холодна й нерухома буде там, де грала туга бурею живою, і не стривожить жаль спокою смерті.

...Ні, мало і сліз тих, і слів, і думок, і серця стискання, і болю, й ламання у розпачі рук, і стогнання, і мук... Одно зостається — мовчання.

Обкладинка збірки «Думи і мрії» (1899)



Обкладинка збірки «Відгуки» (1902)

Ще не вдарив мороз, а вже втомлений лист в’яне, жовкне...

Спів цикади дзвінкий перейшов в тихий свист — хутко вмовкне...

Гострим полиском хвилі спалахують після бурі у місячну віч, наче військо мечами двусічними хоче знять вражі голови з пліч.

Зброї полиск і гомін розкотистий — се неначе повстання гуде, наче сила народна узброєна без упину на приступ іде.

Кожний меч — проміпь світла небесного — впав згори й знов угору зроста; кожний гук — відгук сили одвічної, що руйнує й будує світа.

Людське море, ти, сило народная, з чого ж ти собі зброю скуєш?

Що повстане на місці порожньому того світа, що ти розіб’єш?.,

8/ХІ 1902, San-Remo

НА ЗЕММЕРІНГУ

Кучері темні уквітчала хмарка цвітом з гранати огнистим, лине туди, де эдалека біліє

шпиль своїм чолом пречистим.

Лине і щедро квітки розсипає геть по всім небі навколо, хоче зогріти палкими квітками тее холоднеє чоло.

Квітка торкнула, і сніг эагорівся, мов золотеє багаття, шпиль усміхнувся новою красою, наче по слову закляття.

Пташкою хмарка летить до шпилечка...

Ось вони, ось вони в парі!

Як же вони поєдналися щільно в спільнім великім пожарі!

1902

1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка