Національна академія наук україни інститут філософії імені Г. С. Сковороди соціальні практики в глобальному вимірі київ – 2007 ббк



Сторінка8/14
Дата конвертації12.04.2016
Розмір3.57 Mb.
#2094
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14

* * *
Процеси глобалізації і трагедії двадцятого сторіччя викликали необхідність теоретичної рефлексії над ціннісно-смисловим способом людського орієнтування. Граничні обрії останнього кодифікуються й символізуються поняттям соціального ідеалу. Значна девальвація його в попередніх епохах екзистенційно сприймається у формах ностальгії, меланхолії, надії, що дістає своє відображення в соціально-філософських концепціях. Критична й прагматична думка “приземлює” трансцендентні настанови-орієнтири, критерії ідеалу, намагається спрямувати практики до соціальних ідеалів справедливості, громадянського суспільства, цивілізованості, еколого-гуманістичної стабільності й рівноваги. Глобалізація (особливо в її інформаційно-технологічній складовій) супроводжується якісно новим витком відносин соціальної диференціації і діяльності: усталюється соціальна атомізація, влада набуває анонімно-маніпуляційного характеру, діяльність мотивується в просторі ситуативного реагування, особистісний світ і статус замінюються віртуальною міфотворчістю в інформаційній мережі. Нерівномірність глобалізаційних процесів, атемпоральність їх перебігу, а також вітчизняний комплекс “ доганяючого розвитку” відлунюються напруженням і розгубленістю, оцінюються як ціннісна дифузія й “втрата ідеалів”. Однак песимістичним і есхатологічним настроям і рефлексіям реально протистоять не тільки (“природні” людині) життєво визначальні, смислові інтенції, але й практики, що відповідають на виклики з височини трансцендентного, вічного, удосконаленого. Ідеї “глобального світового порядку”, “вічного” або “нового” світу, “вдосконаленого, справедливого й гуманного суспільства”, пройшовши шлях спокуси, не охолонули, а змінюють свій методологічний та світоглядний фокус: універсальним нормам, цінностям і ідеалам протипоказані як ідеологічно марковані проекти, так і колонний рух під наглядом влади. Соціальні ідеали в сучасному суспільстві здатні наповнити інтелектуальний, емоційний і практичний ресурси мотивації у локальних полях життєдіяльності людей (за умови її правового забезпечення). Тим більше, що “прозорість” меж глобального простору працює як фактор, що мотивує реформаційну діяльність, виходячи з можливості безпосереднього порівняння умов і якості життя.

При цьому навантаження в реалізації ідеалу лягають (як і завжди) на конкретного індивіда, з врахуванням “інтерсуб’єктивного повороту”: особистісна самореалізація й самоактуалізація включають Іншого не як “тло” (і тим більше – утилітарний ресурс), а як автономну особистість, яка прагне до реалізації автентичних ідеалів. Ідеальною конфігурацією взаємин “Я – Інший” стає взаємодопомога. Але й при цьому на творчість особистісної біографії як персональної історії, що репрезентує ідеали (істини, справедливості, добра, людяності, краси, національної самобутності та ін.), лягає основне навантаження: біографія є тілесно-практичним “втіленням” ідеалу, зразком і прикладом, “тиглем”, у якому трансцендентне виявляє іпостась людини.

Узагальнимо погляд на тематизацію проблеми соціального ідеалу в умовах глобалізації. Питання лишається відкритим: слід чи ні розмірковувати над непопулярним сьогодні питанням: “Можливо чи ні розчути в ситуації глобалізаційних перетворень запит на ідеали гуманізму?” (Підкреслимо – не “ідею гуманізму”, а ідеали). Можливо чи ні налаштовувати слух на цей запит в наш час, після історичного спотворення гуманізму, його негації, всебічної знецінюваної критики? На “гуманістичну риторику” скоріше можна почути закиди щодо утопічності, застарілого романтизування, непрактичності або ж “абстрактного” моралізування. І все ж таки, незважаючи на “об’єктивні” обставини, запит на гуманістичні ідеали існує, він лунає з “безмовного простору”. (Цей простір складається з: попередньої історії, коли гуманізм було девальвовано і він виконував роль знаряддя антигуманізму; “безмовної” більшості “маленьких” людей, які “виживають” в умовах глобалізаційного тиску і позабули вже те, яким чином можна сподіватися хоча б на більш-менш впевнене “завтра”; нарешті, це – запит майбутнього: яке послання воно отримає від нас, сучасників? Які наші найвищі сподівання, надії, ідеали спроможні “повернутися” до нас і які є підстави для продовження діалогу?) Цей “безмовний простір” можна відчути, йому можливо надати артикуляційної форми, рівня філософського дискурсу. І, головне, для практичної реалізації відповіді на цей запит потрібні креативні (гармонійно витончені) зусилля, – індивідні і взаємодієві, – енергійного рівня, не менш високого порівняно з тими зусиллями, що рухають науково-технічний прогрес.

Якщо ж дуже лаконічно підсумувати тему невизначеної долі соціальних ідеалів за умов глобалізаційних трансформацій, то резюме може вміститися в одній тезі. А саме: запит щодо можливості соціальних ідеалів нагадує запит грецького кініка “Шукаю людину!”, з уже відомою рефлексивною аберацією; сучасна людина проголошує запит у простір Інтернет мережевої комунікації: “Шукаю суспільство! Шукаю спільноту! Шукаю спільності…!”. Можливість майбутнього починається з можливості дослухання цих запитів одних Інших іншими Іншими.

1. Зиновьев Александр. Глобальный Человейник. – М., 2006.

2. Гіденс Е. Нестримний світ: як глобалізація перетворює наше життя. – К., 2004.

3. Теретичний семінар “Чи сучасна сучасність” 15. 04. 05. Російського Державного гуманітарного університету. http//www.rsuh/ru/news

4. Философский энциклопедический словарь. – М., 1983.

5. Бек У. Космополитическое общество и его враги// Журнал социологии и социальной антропологии. – М., 2003. – № 1.

6. Апель К.-О. Трансформация философии. – М., 2001. Див. також розробку “комунікативної парадигми” в працях провідного вітчизняного фахівця А. М. Єрмоленка.

7. Методологічні засади “філософії можливого” див.: Эпштейн Михаил. Философия возможного. Модальность в философии и культуре. – СПб., 2001.

8. Бек У. Собственная жизнь в развязанном мире: индивидуализация, глобализация и политика.http://www.soc.pu.ru/publications/pts/bek_3.shtml

9. Флад К. Политический миф. Теоретическое исследование: Пер. с англ. А. Георигиева. – М., 2004.

10. Е. Чоран. Механика утопии // Иностранная литература.– 1996 – № 4.

11. Лекторский В.А. Идеалы и реальность гуманизма // Вопр. философии. – 1994. – № 6.

12. Лосев А. Ф. Классическая калокагатия и ее типы//Вопросы эстетики. – М., 1960. (Калокагатію можливо визначити як практику вдосконалення досконалого.)

13. Кримський С. Б. Запити філософських смислів. – К., 2003.

14. “Шукаю людину!” – добре відомий вислів, але трансформований пам’яттю завдяки антропологічній акцентуації; насправді вислів Діогена Сінопського в автентичній формі мав вигляд “Шукаю чесну людину!”, тобто мав етичний зміст. А які почуття виникають на іншу ремарку Діогена, котру він адресував Олександру Македонському: “Мені б краплиною щастя краще бути, а не бочкою розуму!”? //Антология кинизма. Антисфен, Диоген, Кратет, Керкид, Дион. Фрагменты сочинений кинической мысли. – М., 1984.



3.2. МНОЖИННІСТЬ ТА ВАРІАТИВНІСТЬ СОЦІАЛЬНИХ ПРАКТИК

ЗА УМОВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Соціальне” як зв’язок відображення відображень.



Основа складності та невизначеності суспільства

Складність і розвитку, і пізнання суспільства визначається тим, що соціум, суспільство становлять собою не дуальність буття та свідомості, а їх буття і свідомість, певний нерозривний, нероздільний континуум, у якому свідомість не детермінована буттям, а немовби розлита по ньому і належить кожній його точці (як і його форма, і зміст). І в цьому полягає парадокс буття та свідомості: те, що здається предметним, об’єктом, фактом, утримує в собі свідоме зусилля, згорнуті в одній точці (скам’янілі) передумови. Тому-то протилежністю буття є не свідомість, а небуття, а протилежністю свідомості – несвідомість. Саме така єдність і зумовлює всю складність та невизначеність суспільства та чинить перепони його пізнанню (особливо для такого, яке спирається на причинно-наслідкове мислення).

Хоча пізнання, на перший погляд, континуальне, насправді воно є дискретним процесом, має зазор (непомітний соціальним теоріям), який неможливо ліквідувати, – між змістом (предметом), який сприймається, та здобутими в процесі пізнання об’єктивними змістами мислення. Цей зазор становить сам акт пізнання, що сягає у вічність історії суспільства та розвитку індивіда, його біографії, досвіду. Складність, багатомірність акту пізнання нашаровується на багатомірність самого змісту предмета, в якому “зняті”, утримуються в згорнутому вигляді “попередні” передпосилки його бачення та відображення, і утворює нову, “ще складнішу складність”. Усе це робить неможливим відтворення в єдиному рефлексивному акті того, що пізнаємо, знаємо (зміст нашого твердження), та сам акт пізнання (чого вимагає “правильне” пізнання), що спричинює протистояння в класичних теоріях світу та індивіда та протистояння свідомості і буття. Саме в цьому криються причини того, що соціальне пізнання завжди упирається в розділення світу на суб’єкти та об’єкти.

“Об’єктивні ірраціональності”, результати минулих відображень стають тими формами, що індукують нові, непередбачені змісти, добудовуючи (вибудовуючи) їх як перетворені форми, а останні спрацьовують вже як предмети, тому що спонукають до дії. Саме тому, що та чи інша визначеність предмета, ситуації спрацьовує предметно, питання як про “об’єктивність” і “суб’єктивність”, так і про істинність чи хибність визначення в практичному розумінні не має сенсу як такого (основне значення визначення полягає в тому, що воно спонукає до дії). Істинним чи хибним може бути лише пізнання, а культура просто існує. Тому відображення-пізнання перманентно “змінює” ситуацію: коли нова ідея захоплює маси, відбувається її перевизначення, виникає “нова” реальна об’єктивна ситуація. Наступний крок – це подальша “формалізація” ситуації: інституалізація ідеї, структурування мас та ін. Після здійснення та “об’єктивації” ситуація стає незалежною від свідомості.

Однак значущі та “успішні” в практичному плані “визначення” ситуації не відбуваються будь-коли та будь-де. За будь-яких визначень набирають сили об’єктивні обставини діяльності, що не змінюються ніякими визначеннями, ніякими зусиллями ідеального характеру, тому що розміщені в іншій площині, передусім в іншому часовому вимірі, “поперек” даної ситуації. Вони, ці обставини – визначення, відображення – вже здійснилися, є зоб’єктивованими продуктами минулих відображень, визначень та перевизначень, що відбулися, а питання проте, чи дадуть вони змогу здійснитися новим визначенням ситуації, є питанням специфічної логіки культури.

З огляду на це інакшого смислу набувають такі категорії, як “спільне” та “соціальне”. Взаємодія суб’єктів утворює різноманітні композиції суспільних зв’язків, де редукція індивідуального до загального є лише однією з форм кооперування. Загальне-соціальне тут виникає внаслідок виокремлення спільних ознак як вирізнення спільного у індивідів, як абстрагування від таких ознак. У метатеорії “соціальне” дещо відрізняється від “загального”. Тут соціальне є певним зв’язком, утвореним різноманітними відображеннями – не суб’єктами об’єктів, а такими, що утворені всіма позиціями суб’єктів, які належать до різних вимірів реальності. Режим існування такого соціального не “схоплюється” та не описується абстрактно-метафізичними схемами класики і теоріями соціальної та комунікативної дії.

Отже, “соціальне” є певною системою, певним зв’язком, утвореним відображеннями відображень, а суспільство при цьому постає складною, утвореною відображенням системою, що породжує “власне” відображення. “Евристична” цінність такого підходу не відкидає індивідуального характеру дії та взаємодії, але водночас дає змогу зрозуміти причини складності, нелінійності розвитку суспільства.

Суспільство за такого розуміння можна зобразити у вигляді певної сукупності елементів, їх відображень і, крім того, відображень відображень (оскільки суб’єкти системи наділені свідомістю, вони відображають “об’єкти” системи і в тому числі “об’єкти”, які наділені власною свідомістю і, в свою чергу, також відображають певний стан системи, тобто суб’єкти відображають ту систему, елементами якої вони є). Отже, соціальна система становить різноманітність відображень, які є елементами цієї системи і, своєю чергою, породжують подальше різноманіття відображень.

Соціальні об’єкти є “об’єктами” для тих суб’єктів, які розміщені нібито “ззовні” системи. Водночас вони є суб’єктами, що відображають стани тієї системи, “всередині” якої вони містяться. А “третє око” і собі “ускладнює” картину ще й своїми відображеннями. І кожне з цих відображень являє собою елемент, закодований в індивідові низкою перетворень, ланцюг яких, принаймні деякі його ланки, пропущено, а самі перетворення виражені наочними формами. Уся система має вигляд прозорої, усі ланки якої можна простежити в ланцюгу перетворень, а саму систему перетворень відтворити; однак практично вона не піддається відтворенню та розумінню в одному акті.

“Минулі” відображення, що вже стали елементами системи та функціонують як елементи, факти, предмети, закодовані низкою перетворень так, що ці перетворення-відображення опущено і індивіди у власних діях відштовхуються від їх замісників-представників як від чогось безпосередньо даного, очевидного та достовірного. Тому в соціальних теоріях важко розрізнити ті відносини, що складаються навколо суб’єктів так, як вони себе усвідомлюють (це те, що Вебер називав соціальними діями, – поведінка людей, які співвідносяться один з одним за смислом та орієнтуються на це), і той рівень відносин, завдяки яким відбуваються такі дії, які лежать в їх підгрунті (“невидимий” для раціональності рівень відносин).

У даному разі мова йде про нову, некласичну метафізику, в якій ситуація не передує результатові, а є певним результатом, “практичною”, в кантівському значенні цього слова, тому що визначається потім, post factum. Метафізика такого процесу не існує a priori, хоч би яке a priori ми мали на увазі: логіко-гносеологічне, мовне чи комунікативне; це – метафізика конкретної полісуб’єктності (якщо маємо на увазі введення в соціальну теорію індивідуальності та пов’язаної з нею повсякденності), що якимось чином об’єднує різноманітність соціальних типів, культурних епох та повсякденностей. У межах цієї метафізики форма іншого виявляється не проекцією “Я”, що визначається позицією суб’єкта, а формою процесу, в якому задіяно як безпосередні, так і опосередковані характеристики всіх позицій усіх суб’єктів, залучених у взаємодію.

Нова метафізика реальності потребує дещо інакших категорій та понять. Але як можна показати невидиме та описати невловиме? Інакшої за наочної –предметної – мови немає. Невизначеність та незворотність потребує непрямого звертання, але “натякати” на них можливо лише за допомогою “знайомих” усталених категорій та понять. Тому навіть якщо стверджуємо, що поділ на суб’єктивності та об’єктивності втратив свій сенс, ми однаково користуємося цими усталеними категоріями. Робочими поняттями в даному разі виступають суб’єктивні об’єктивності (суб’єктивні за утворенням, а об’єктивні – за своїми практичними наслідками, тому в класичному значенні – і суб’єктивні, і об’єктивні, водночас – несуб’єктивні і необ’єктивні). Їх невизначений статус посилюється складністю інтерпретації їх смислів: розуміння їх “уявного смислу” нічого не додає до розуміння їх “справжнього смислу”, смисл, яким вони прикриваються в суспільстві, є перевертнем, що приховує справжній смисл. “Те, що вони думають, не завжди є тим, що вони думають”, “індивіди не завжди знають, що вони знають”. У суспільстві, скоріше, навпаки – “індивіди лише думають, що вони знають, насправді вони знають зовсім інше”. Оцей-то пласт, зріз соціальної реальності лишився не поміченим, не дослідженим соціальними теоріями. Це – явища дещо іншого порядку, вони являють собою “видимості”, уявлення, які нібито суб’єктивні (але ні в якому разі не психологічні), проте живуть самостійним, не залежним від індивіда життям, не зрозумілі для нього, не схоплюються дослідником в одному акті, бо є дискретними за своєю сутністю та за своїм утворенням. За допомогою таких утворень розривається “закономірність” суспільного процесу і з’являється можливість розуміння появи інновацій, нового (у класичних соціальних теоріях нове зводиться, в кращому разі, до відхилень від закономірностей).

Можна сказати, що будь-яке відображення є певною новою інтерпретацією буття, яка щоразу так чи інакше змінює, перетворює (спотворює) ситуацію. Тому в розуміючій соціології власне інтерпретація і є способом існування буття. Але це – не формальна єдність інтерпретованого та інтерпретації. Проінтерпретоване буття може мати відповідних референтів, а може й не мати, тобто бути хибним, таким, що не існує з погляду відповідності їм, але при цьому самопороджувати “відповідне” буття.

Усвідомлене містить не лише “відображення змісту”, але і його “ідеологічну” інтерпретацію, яка полягає в тому, що разом із “змістом” у предметі знаходить своє місце відображення умов, в яких предмет формується, – власне метамова, властивості внутрішньої організації суб’єктивності, внутрішньої структури живої праці, яка застосовує певні смислові категорії, значення, знаки тощо. В останніх – об’єктивних формах мислення, які формують, завершують буття, занотовано суспільну свідомість (смисли, предметні значення, символіку культури). Ці категорії сприйняття фіксують усю палітру мотивацій – психологічних, анімістичних, міфологічних, космологічних та ін. Їх неможливо відтворити як контрольовану людиною конструкцію предмета, бо вони належать іншій реальності, відмінній від предмета відображення. При цьому ці властивості організації свідомості як організованого цілого відтворюються в кожному відображенні, в кожній точці простору та в кожний момент.

Відображення, що становить собою відображення однієї системи в іншій, опосередковане системою змістових суспільних зв’язків, системою обміну діяльності між людьми, створюють таку складність, в якій вже немає сенсу розрізняти предмет та свідомість, реальне та уявне, бо в ній різноманітні ефекти породжуються системою як на боці суб’єкта, так і на боці об’єкта. Закодовані в культурних матрицях смислів, знаків, значень “видимості” свідомості функціонують так само, як і реальності, та, безперечно, впливають на реальність, утворюють певні предметності. І відношення між цими предметами-продуктами, які фактично є відношеннями свідомості, поставленими на голову, становлять дійсну соціальну реальність, в якій вже практично неможливо розрізняти свідомість та несвідомість, реальність та нереальність.

Така складність відображення компенсується (спрощується) за допомогою перетворених форм – неадекватним з “внутрішнього” для самої ситуації погляду та найбільш придатним щодо всього розрізу ситуації. Перетворені форми – поняття, напевно, найбільш придатні для опосередкованого відображення складності суспільства. Завдяки перетвореним формам вдається ввести в соціальну теорію такий важливий чинник розвитку суспільства, як об’єктивність того, “що привиджується”, узаконити істинність “хибного”.

Щось подібне до перетворених форм знаходимо у К. Корнеліуса, коли він розглядає символізм, символ. Останній установлює тривалий зв’язок між двома термінами; при цьому один термін “представляє” інший. Як наслідок утворюються та починають жити самостійним життям єдність того, що означується, та його означення. Подавати одне через інше дає змогу уявлюване. Саме індивідуальне та соціальне уявлюване, вважає Корнеліус, надає реальним фактам того смислу, який не можна вивести із реальних фактів, визначає їх місце і формує символічне. Уявлюване перетворюється в автономний фактор соціального життя.

Завдяки уявлюваному стає неможливим відділити означуване від означаючого, значення символів – від тих елементів, які представлені цими символами, простежити ланцюг перетворень, що призвів до такого зображення дії. Уявне таке могутнє, що викривання раціонального відбувається одночасно з формуванням нового уявного, яке грунтується на псевдораціональному, або квазіпредметному.

Уявлюваність виникає досить довільно, замісник визначається досить випадково, і вже згодом закріплюється (нероздільно) соціальним уявним, що таким чином посилює довільність та невизначеність усієї суспільної організації [1, 156]. На елементарному рівні, вважає Корнеліус, ця “невизначеність виявляється феноменом “наддетермінації” символів, яка полягає в тому, що багато “знаків” можуть бути пов’язані з одним і тим самим об’єктом означення. До цього потрібно додати і зворотний феномен, який можна назвати “надсимволізацією” смислу, коли один і той самий знак виражає багато значень, коли в одному коді можуть бути еквівалентні змісти, а в будь-якій мові – “риси багатослів’я”.

Що ж відображає поняття перетворених форм? Результати відображення – усвідомлені продукти, що не належать індивідові чи певним соціальним групам, – є багатовимірними явищами-ефектами цілісної системи, які породжуються не об’єктами і не суб’єктами, а саме системою в цілому. Тому такі ефекти ми не можемо розташувати лінійно (як такі, що слідують один за одним) в реальній послідовності простору та часу, бо вони, хоча належать різним площинам, спрацьовують разом, одночасно, і система утримує їх у згорнутому, спакованому вигляді. Вони достатньо спонтанні і не піддаються предметній мові, яка упорядковує їх за допомогою причинно-наслідкового зв’язку та розуміє вже зрозуміле, і потребують виявлення за допомогою різноманітних опосередкувань та “натяків”. Але для успішного функціонування суспільства потрібно водночас утримувати та координувати різноманітні рівні, мати на увазі всі передпосилки та припущення, що вплинули, спричинили даний ефект. А оскільки не існує іншої мови крім наочної, єдина можливість це зробити полягає в наданні такій “багатоманітності” наочної форми за допомогою замісника чи представника. У такий спосіб і відбувається будь-яке відображення – ненаочне, нездійсненне в одному акті подається наочною формою, яка спрощує, спотворює всі припущення, передпосилки, спресовуючи їх в одній точці. Виникає ефект псевдоповної дії, складається враження, що в одному акті, зусиллі утримуються всі рівні передпосилки та припущення… І відбувається це завдяки перетвореній формі, яка функціонує незалежно від поєднання зв’язків, що привели до її утворення; перетворена форма спрацьовує незалежно від того, знаємо ми про неї чи ні.

Феномен свідомості або усвідомлення розтягнутий та протягнутий в багатьох вимірах, які неможливо нині уявити. Розгортання цих вимірів базується на предметно-діяльному механізмі, онтологічні корені якого переплетені з елементами вільної незалежної дії. “Предмети усвідомлення” нашаровуються на базис такої дії і один на одного та починають жити і рухатись у термінах систем відліку різноманітних шарів свідомості. Коли феномен свідомості трансформується в ідеологічній розмірності, або коли якесь інакше культурне, предметно-знакове нашарування своєю “природною установкою” закриває феномен свідомості, то останній починає рухатися в термінах предметів зовнішнього світу, набуває його значень. Тому певний стан свідомості є не продуктом якогось магічного перетворення матеріального в ідеальне, а далі – організації свідомості навколо матеріального (наприклад, класового інтересу навколо певних виробничих відносин), а ефектом структур, виникнення та динаміку яких неможливо простежити, з’ясовуючи, як індивід себе усвідомлює, на що орієнтується, чим мотивується і в якій діяльності є задіяним. Неправильно розкривати безпосередню соціальну детермінацію думки – це можна робити лише пошуком опосередкованих, проміжних ланок.

Щоб збагнути утворення свідомості та буття, які неможливо уявити, потрібен спеціальний апарат аналізу, який виробляється метатеорією. Дослідник повинен виводити не причинні, а системно–причинні зв’язки, розглядаючи явища як ефекти дії системи. Саме поняття “система” вказує на те, що ми не можемо розташувати ефекти в реальному, крок за кроком простежуваному просторі, де б цей ефект посів місце поряд з іншими. Різноманітні шари системи спрацьовують разом та одночасно. І щоб якось уявити їх дію, всебічно і одночасно, застосовуються терміни “система” або “простір системи”. І в цьому просторі утворюються стани свідомості та виникають ефекти, які “упаковують” одночасну дію різних рівнів системи в перетворену форму.

Ніякий цілісний ефект неможливо розгорнути в послідовність об’єктів з усіма їх властивостями. У точках перехрещення світу та його спостереження ми маємо справу з об’єктами, котрі належать кільком рівням, але нікому із них окремо. Тому безпосередньо їх побачити неможливо. Ненаочне осягнення здійснюється, якщо в одному акті думки утримаються всі координації думки, усі передпосилки. А це можливо в перетвореній формі, в перетвореній дії системи. Акти думки, як і реальні акти, не завжди виконуються на рівні суб’єкта думки, хоча виконуються в цілому. Виконання їх можливо за умови, якщо є наочності, які уособлюють усі ланки та яким делегуються усі функції . Фактично такі феномени в нашій свідомості, як орієнтири нашої діяльності, нашої мотивації, і з’являються як представники пропущеного та неохопленого. Для цих орієнтирів в дійсності немає референтів. Одним словом – те, що індивід не знає, виявляється через наочну вигаданість і завдяки їй реалізується, поєднується з іншими елементами дійсності.

Перетворені форми суміщають несумісність бачення системи “ізсередини” та “ззовні”, “видимі” ефекти та “залежності, що привиджуються” і тому не вкладаються в схему істинності та хибності. На них позначається подвійний зв’язок, який створюється мовою об’єкта та мовою його опису, внаслідок чого відновлюється об’єктивність опису системи. З погляду наукового знання, перетворена форма – це відтворення предмета у вигляді уявлення про нього. Але в культурі неможливо відділити інтерпретоване від істинного буття, предмет від уявлення. Перетворені форми – це треті, відмінні як від буття, так і від свідомості форми – “реальні абстракції” як системні ефекти, що примушують діяти (позаяк можливо відтворити всю ситуацію в одній дії), всупереч знанню про них, повністю довіряючи “замісникам”.



Каталог: Fadejev


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка