Національна академія наук україни інститут філософії імені Г. С. Сковороди соціальні практики в глобальному вимірі київ – 2007 ббк


МОЖЛИВОСТІ ТА МЕЖІ ТЕОРІЙ СОЦІАЛЬНОЇ ДІЇ



Сторінка3/14
Дата конвертації12.04.2016
Розмір3.57 Mb.
#2094
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

2. 2. МОЖЛИВОСТІ ТА МЕЖІ ТЕОРІЙ СОЦІАЛЬНОЇ ДІЇ

Найбільша таїна суспільства полягає в непередбачуваності його розвитку, в тому, що його мав на увазі І. Кант, коли йшлося про “практичність”. Для нього практичність означає, що те, що відбувається в суспільстві, визначається post factum, після здійснення і ніколи наперед, заздалегідь, незважаючи на всі зусилля теоретиків передбачити його. Різні суспільні теорії не здатні пояснити, чому в суспільстві, попри все, трапляється те, на що не має для цього достатніх підстав (з теоретичної точки зору). В їх межах не вдається зрозуміти, як у суспільному бутті з’являється щось нове, незадане та непердбачене. Саме цікавість до таких феноменів і спонукає замислитись над проблемою невизначеності суспільного розвитку та різноманітності практик.

Соціальна феноменологія (у вузькому значенні – феноменологічна соціологія) вважає, що соціальну структуру потрібно розуміти як результат взаємодії людей, інакше структура лишається натуралістичним об’єктом у дусі класичної методології ХIХ століття. Завдання, що постають перед цією філософією, – якимось чином поєднати безпосередню взаємодію людей, “індивідуальну взаємодію” з надіндивідною структурою. Відповідно до них вона переглядає смисл суб’єкт-об’єктного відношення, а саме – виявляє приховані передумови спрямованості суб’єкта на об’єкт, залежності об’єкта як об’єкта від свідомості, де об’єкт розглядається як такий щодо різноманітних варіацій та інваріантів форм діяльності. У спробах вийти за межі суб’єкт-об’єктного відношення соціальна феноменологія намагається відійти від “предметної” соціальності, предметного боку буття; відтак замість суб’єкт-об’єктного відношення виникає суб’єкт-суб’єктне. Соціальність вводиться через “Іншого”, іншу свідомість, “іншу індивідність” за допомогою інтерсуб’єктивності. Таке розуміння позначилось і на розумінні поведінки в теоріях “соціальної дії”.

Інтерес до цих теорій зумовлений тим, що вони, як класичні, так і некласичні, намагаються, на відміну від багатьох інших теорій класичного спрямування, зоб’єктивувати суб’єктивності, віднайти об’єктивності, виходячи з індивідуальностей безпосередніх людей та їхніх дій. Такий, “неметафізичний”, характер соціальних теорій, безперечно, не може не викликати цікавість у постмодерному світі, зосередженому на одничиному та неповторюваному. Однак, як показав подальший аналіз, в основі своїй теорії соціальної дії спираються на осмислену, спроектовану дію, тому насправді (і навіть у щюцівському варіанті) утверджують раціональність та визначеність суспільства і, врешті-решт, спираються на повторюваність та загальність. Спинимося на деяких із них.

У підгрунті теорій соціальної дії лежить соціальна дія, а структури суспільства постають у них як різномантіні форми її втілення. Наприклад, основне поняття класичної веберівської теорії – “соціальна дія”, яка тлумачиться як осмислена дія. А будучи осмисленою, вона зрозуміла та раціональна. Вебер вважає, що сама соціологія “є наукою, яка намагається, витлумачуючи, зрозуміти соціальну дію і тим самим казуально пояснити її процес та вплив” [1], але трактує її неоднозначно. Смисл у нього – це й те, що визначає в даній ситуації індивід сам для себе, і водночас певний середній смисл учасників дії, крім того – ще й “чистий тип смислу” –теоретично сконструйований, метафізичний. “Дійсний характер дії” виявляється внаслідок її тлумачення (побудови мотиваційного ряду, конструювання ймовірного процесу розвитку). Саму ймовірність Вебер виводить із повторюваності дії, подібності її до тієї, яка вже була, та з “адекватності” її власному смислу.

Врешті-решт будь-яка соціальна подія чи факт підводиться під певний чистий тип, що конструюється адекватно смислові, який визначається в тій чи іншій теорії. Крім того, саме розуміння смислу Вебером грішить двозначністю: те, що розуміє індивід, той смисл, який спонукає його діяти, може не збігатися (і часто не збігається) з тим смислом, якого надає йому той, хто намагається його зрозуміти, –сторонній учасник дії. Тому, за Вебером, будь-який “суб’єктивний смисл подій” потрібно розуміти якщо не як середньозначущий, то як такий, що його припускають, що, власне, зводить веберівську цілераціональність соціальної дії до суб’єктивно зумовленої, установленої.

Стверджуючи, що раціональна дія, “розумно” орієнтована на те, що “об’єктивно насправді є” [1, 63], являє собою дію, яка може здійснюватися, якщо актор знає всі обставини і усі наміри її та вибудовує на цій підставі систему об’єктивних можливостей, з якими потрібно погоджувати дію, яку виконують за умови глибокого знання причини, М. Вебер показав, що чисту модель раціональної дії можна розглядати лише як антроплогічний опис практики. І не лише тому, що реальні агенти лише як виняток можуть володіти повнотою інфомації та мистецтвом її оцінювати, що його передбачає раціональна дія. Навіть тоді, коли дія спрямована на отримання прибутку, коли об’єднуються економічні та соціальні умови раціональної дії, яку можна здійснити на різноманітних ринках, практики залежать не лише від тих середніх шансів на отримання прибутку, які існують, власне, лише в розахунках, а й від специфічних шансів, які є у окремого агента або у класу агентів, залежних від капіталу, і в певному розумінні виступають інструментом присвоєння можливостей, що теоретично, знову-таки в середньому, пропонуються всім. Лише в продуманому та придуманому експерименті, який нейтралізує смисл соціальних реалій, соціальний світ набирає форми універсуму можливостей, рівноможливих для будь-якого суб’єкта.

Яке місце в теорії Вебера займає ірраціональність? Спробуємо відповісти на це питання. Раціонально зрозумілою є дія, в якій зрозумілі як зв’язки, цілі, що причинили таку дію, так і її наслідки. А якщо цілі та цінності, що спонукають до вчинку, виявляються не прозорими для індивіда, то вони, згідно з парадигмою Вебера, потрапляють до розряду ірраціональних. З’ясовується, що ірраціональна поведінка не піддається аналізу не тому, що вона лежить за межами розуміння, а тому, що є хибним випадком чистих сконструйованих типів цілераціональної дії. Відтак у Вебера не лишається місця для інновацій, для появи нового та його дослідження. Те, що не зрозуміле, лишається незрозумілим, а реальність поза “ідеальними типами” (схемами, конструкціями) не співідносна, не вкладається в ложе соціологічного факту чи закономірності.

Ідеальний тип є результатом мисленої обробки емпіричного матеріалу, так би мовити, ідеалізацією, де певні, властиві об’єкту дослідження риси вирізнені, інші не беруться до уваги, а сам предмет виявляється об’єктом як абстрактно-всезагальною теоретичною схемою. Такий ідеальний тип слугує, скоріше, не з’ясовуванню зв’язків емпіричних явищ, а моделюванню залежностей ідеалізованих об’єктів у межах теоретичної конструкції [1, 17], де конфігурація відношень понять на рівні теоретичної моделі не є відображенням емпірично фіксованих залежностей досліджуваних явищ.

Постає питання: як у такому разі М. Вебер приводить у відповідність емпірію з теорією? Відповідь: з допомогою ідеалізуючого припущення. Ідеальний тип, вважає Вебер, відповідає дійсності в ідеалізованій ситуації цілераціональної дії. Таку дію неможливо зафіксувати емпірично, вона являє собою граничний випадок раціонально співвіднесених поставлених цілей та засобів, що застосовуються для цього. Чим прозоріший зв’язок між метою та засобами, тим ближчою є реальна дія до цілераціональної. Завдання теорії полягає в тому, щоб з допомогою емпіричних методів виявити відхилення реальних дій від ідеально-типових та пояснити причини таких відхилень. Ідеально-типова дія є “правильно-раціональною”, тимчасом як досліджуване відхилення від неї емпірично виглядає таким, що здійснюється випадково.

Певним чином “емпіризуючи” трансцендентальний ідеал, М. Вебер не забуває про його загальнозначущість. Тому він виступає категорично проти розуміння, якого досягають за допомогою одиничного суб’єктивного переживання, оскільки його результати не можуть бути всезагальними (загальноприйнятими) та необхідними. Ідеальні типи й призначені для того, щоб реконструювати суб’єктивне в об’єктивних формах – соціально-значущі смисли дій, те, що повторюється. Зрозуміти – означає віднайти смисл засобами теорії. Однак далі пояснення зрозумілого потребує емпіричних методів. Отже, розуміння вимагає визначення статистичної вірогідності того, що дії певного типу за певних обставин здійснюватимуться. Тобто результатом розуміння виступає статистичний закон, в якому синтезовано теорію та емпіричні дослідження.

Осмисленість Вебер вважає наслідком інтерсуб’єктивної домовленості і передумовою соціального світу, але саму цю осмисленість не проблематизує. Він проймається вірою у факт такої домовленості, стверджуючи факт існування осмисленої соціальної (тобто орієтованої на іншого) дії як такої, що не підлягає сумніву як самоочевидне. А основним аргументом осмисленості виступає її повторюваність.

Подібно до Вебера А.Щютц також під дією розуміє продуману людську поведінку (тобто “таку, що грунтується на складеному заздалегідь проекті”) [2] і, пише, що “..ми сприймаємо дію іншої людини з точки зору мотивів та цілей “. Розглядаючи межі одиничної дії (unit act), він наполягає на “розрізненні” смислу дії, залежно від того, якої точки зору дотримуються, – суб’єктивної чи об’єктивної. “Ніяким чином ми не можемо говорити про одиничний акт з суб’єктивного погляду і водночас робити припущення, що межі цього акту визначені спостерігачем” [2, 41]. Лише актор знає, коли дія почалася і коли вона закінчилась, оскільки “лише система мотивів визначає для нього значення конкретного акту, який він збирається здійснити” [2, 38 – 39]. Хоча більша частина повсякденної діяльності здійснюється без усвідомлення її актором проекту дії, для Щютца це означає, що “такі проекти криються в минулому внутрішньому житті актора або тимчасово перебувають поза його полем зору та …приховані в майбутньому” [2, 39].

Щютц вважає, що, попри важливість вивчення соціальної дії у веберівському значенні цього слова, потрібно встановити зв’язок соціального світу з повсякденним життям, що, власне, він і робить. На його думку, хоча об’єктивістський тип соціальної науки має право на існування і може ігнорувати суб’єктивну точку зору, для теорії соціальної дії це не припустимо. Остання “має брати до уваги суб’єктивну точку зору повною мірою, інакше вона втратить власне підгрунтя, а саме – зв’язок з соціальним світом повсякденного життя та досвіду. Бережливе ставлення до суб’єктивної точки зору – це єдина і достатня гарантія того, що соціальна реальність не буде замінена вигаданим, неіснуючим світом, сконструйованим якимось науковим спостерігачем” [2, 50].

Якщо для Вебера лише цілеспрямовані, осмислені дії можуть стати предметом наукового аналізу, а будь-яка мета є точкою відліку, яка визначає структуру дії, то для Щютца в основі феноменологічної соціології лежить, передусім, поняття суб’єктивного значення дії, особистого смислу. “Саме це розуміння діючою особою залежності мотивів та цілей від її біографічно визначеної ситуації має на увазі суспільствознавець, коли говорить про суб’єктивне значення.. Строго кажучи, лише діюча особа знає, що робити і чому вона це робить” [3].

Проте, на думку Щютца, елементи одиничного акту можуть бути проінтерпретовані і збоку, спостерігачем, яким винайдена концепція “актора”, призначена саме для означення типової соціальної людини. Це – “та частина особистості Іншого (alter ego), яка виявляється у виконаній дії та проінтерпретованій спостерігачем як типове. Водночас саме цей Інший (ego) визначає час власної дії, вирішує, які фактори його особистості значущі для даної ситуації або яке з його кількох Я повинне діяти. Отже, власна “роль” не збігається і не може збігатися з концепцією “актора”, сформованою стороннім спостерігачем” [3, 43].

За Габермасом, раціональною є будь-яка дія, щодо якої індивід здатний висунути раціональне, слушне судження. Дія не буде раціональною доти, поки в судженнях про неї не будуть усвідомлені цілі та засоби її досягнення. Для Хабермаса важливо, щоб усвідомлення відбулося в мові, через мову. Тому остання відграє особливу роль у його теоріях спілкування та взаємодії.

Стратегічну дію можна визначити як взаємодію, змотивовану егоцентричними уявленнями про особисту користь, підкріплену мовними “діями”. Стратегічна модель дії визначає мову як один із багатьох засобів спілкування, через які орієнтовані на власний успіх та користь діячі намагаються вплинути один на одного, щоб змусити свого партнера діяти так, як це йому (діячу) вигідно. Для нормативної дії, так само як і для драматургічної, важливим є досягнення учасниками взаємодії консенсусу або “спільної мови”, для чого в природі мови є на те всі підстави. У нормативній моделі мова є засобом культурної трансмісії, передавання та відтворення культурних цінностей і норм. Драматургічна модель визначає її як засіб самопрезентації, формами якої є, наприклад, міміка або мова жестів. І лише комунікативна модель дії подає мову як єдиний та необхідний засіб порозуміння між учасниками взаємодії, причому “той, хто говорить”, та “слухач” одночасно намагаються на “горизонті” сформувати спільне поняття про ситуацію дії. Стратегічна, нормативна та драматургічна дії є частковими, “граничними” випадками комунікативної моделі дії. У цьому сенсі стратегічна дія виступає як ситуативна згода тих, хто орієнтований лише на досягнення своїх власних цілей. Нормативна дія – як сумісна дія тих, хто лише актуалізує вже наявні норми і, нарешті, драматургічна дія – орієнтована на глядача спроба самопрезентації. При цьому “використовується” лише одна функція мови: вирішення суперечностей, що заважають міжособистій взаємодії, тоді “як комунікативна модель дії припускає виконання усіх функцій мови” [4].

Жоден із учасників взаємодії не володіє інтерпретаційною монополією, тобто не має права нав’язувати своє розуміння ситуації партнерові. Завдання кожного із них полягає в тому, щоб спроектувати думку партнера щодо ситуації на власне її визначення так, щоб “його” світ та “мій” світ перетворились на “наш життєвий світ” [4, 150]. У разі досягнення суспільного розуміння ситуації суб’єкти починають далі діяти разом, у відповідності з комунікативною моделлю дії.

Як бачимо, в теорії Габермаса припускається подвійне спрощення, дія ототожнюється із взаємодією і розглядається як окремий випадок комунікативної дії.

У зазначених теоріях соціальної дії діяльність людей фіксується немовби в двох планах: у її зовнішньому виявленні (з боку стороннього спостерігача) та у виявах її внутрішніх мотивів, того, що притаманне самому “актору”. “Подвійний” характер опису людської діяльності створює відповідну установку на її подвійну інтерпретацію. І тоді незрозуміло, що вважати об’єктивним – те, що “думають” суб’єкти, те, що уявляється таким, чи те, що його привносить третє око. Теорії соціальної дії заплутуються в об’єктивностях та суб’єктивностях, не в змозі їх логічно сумістити; відтак позитивний бік теорій соціальної дії перетворюється в її недолік.

Показовим з цієї точки зору є дискусія між Щютцом та Парсонсом про предмет концептуалізацій явищ суб’єктивності та інтерсуб’єктивності. Що в діях акторів, у соціальній дії насправді належить діячам, а що привнесене схемами інтерпретації? Щютц ставить таке питання: “Які з елементів теоретичної схеми дії (action frame of reference) є дійсними категоріями мислення актора і тим самим суб’єктивними в строгому значенні цього слова, а які – просто придатними схемами інтерпретації з боку спостерігача, і тим самим об’єктивними категоріями? [5, 29]. Він вважає позитивною парсонівську ідею, що теорія дії не має смислу без врахування суб’єктивної точки зору діючого суб’єкта. Однак, як вважає Щютц, Парсонс шукає не справді суб’єктивні категорії, а всього лише “об’єктивні категорії для інтерпретації суб’єктивної точки зору” [5, 36]. У такому гріху можна звинувачити й інших теоретиків соціальної дії.

Хто в даному випадку правий? На перший погляд, Парсонс. Насправді в згаданій дискусії Щютц критикує Парсонса за те, що той сприймає як даність те, що саме собою зрозуміле, багато явищ, які насправді потребують дальшого дослідження. Така позиція, на думку Щютца, правомірна, якщо Парсонс “припускає, що весь соціальний світ зі всіма його структурними підрозділами просто даний нам, як він є” [5,104]. Проте сам Щютц, критикуючи Парсонса, не ставить кантіанського питання про сприйняття “зовнішнього світу”, про пізнання цих даностей, а каже лише про соціальний світ у певному просторі та часі, який є продуктом діяльності людей, суб’єктів дії, про світ такий, яким його бачить спостерігач. Внаслідок цього у нього виникає концепція існування багатьох світів.

Ототожнення соціальної дії із взаємодією, зведення її до міжособистого контакту (і веберівська цілераціональна, афективна дія, і щютцівська повсякденна дія, габермасівська комунікативна дія – все це приклади міжособистої взаємодії), яка заплутується в суб’єкт -об’єктних категоріях, є спільним недоліком теорій соціальної дії. Так, незрозуміло, що ж все ж таки є суб’єктивним – те, що “насправді” думають індивіди, чи те, що привносить “третє “ око – дослідник ситуації, чи це якийсь середній смисл та значення, результат домовленості учасників взаємодії? Спроба віднайти справді суб’єктивне в соціальній дії, яка, на думку Вебера, завжди осмислена, а отже, раціональна, за Щютцом, грунтується на певному проекті, у Габермаса є раціонально-мовно виправданою дією, неминуче призводить до таких суперечностей...

У центрі теорії П. Бурдьє – структура габітусу [6], яка, безперечно, спирається на соціальну дію, але не зводиться до неї. “Габітус”, згідно з Бурдьє, – це система сталих диспозицій, структурованих структур, принципів, що породжують та організовують практики й уявлення. Габітусні структури наслідують певні правила, є певним чином детермінованими та зоб’єктивованими, однак не є продуктом свідомої організації. Вони адаптовані до певної мети, до розв’язання певних завдань, однак свідомо не спрямовані на них і в них не мається на увазі оволодіння операціями щодо її досягнення. Стратегії габітусу лише здаються детермінованими майбутнім, такими, що спрямовуються передбаченням власних наслідків і таким чином посилюють ілюзію цілеспрямованостті. А насправді, постійно намагаючись відтворювати об’єктивні структури, продуктом яких вони є, ці стратегії детерміновані минулими умовами виробництва та формування..

Будучи продуктом історії, габітуси виробляють практики, як індивідуальні, так і колективні і, відповідно, – саму історію за схемами, породженими історією. Вони забезпечують активну присутність минулого досвіду, який, існуючи в кожній соціальній одиниці, кожному соціальному тілі (організмі, за Бурдьє) у формі схем сприйняття, мислення та дії, постають надійнішими за всі формальні правила та явним чином сформовані норми, відтак надаючи гарантію тотожності та постійності практик у часі.

Яким чином у такому разі габітуси, не підпорядковані правилам, об’єктивно їх наслідують? За допомогою антиципацій – практичних гіпотез певного типу, що грунтуються на минулому досвіді, який лежать в основі сприйняття та оцінювання будь-якого наступного досвіду. Як набута система схем, габітуси дають можливість вільно продукувати будь-які думки, сприйняття та дії, але в межах, властивих особливим умовам виробництва даного габітусу. Тобто свобода можлива лише в межах певних рамок. Бурдьє вважає, що габітус дає змогу вільно, але під контролем, породжувати думки, сприймати, виражати почуття, діяти, бо він зумовлений, лімітований історичними та соціальними умовами свого власного формування. У ньому минуле, діяльне та діюче, функціонує як акумульований капітал, що виробляє історію та забезпечує таким чином безперервність у змінах. Тому габітус, і в цьому полягає його парадокс, не припускає ні звичайного механічного відтворення заданого, ні створення чогось нового, не зумовленого існуючим. Але тоді не зрозуміло: як з’являється нове?

Габітус здійснюється в конфронтації та через конфронтацію – габітусу та події. Остання може виривати його з випадкових обставин та робити з нього проблему, пропонуючи також принципи її вирішення. Габітус, вважає Бурдьє, припускає появу нового, дає змогу виробляти багато практик, до того ж непередбачених (одночасно відповідних ситуації) і разом з тим обмежених у своїй різноманітності. Тобто нове є продуктом певного класу об’єктивних закономірностей, можливо лише в межах цих закономірностей, об’єктивно пристосоване до логіки, характерної для поля, об’єктивне майбутнє якого ці закономірності передбачають.

Крім того, габітус здійснюється і через взаємодію наступних об’єктивацій історії: об’єктивацію в тілі та об’єктивацію в інституціях. Логіка дії, вважає Бурдьє, виводить два стани капіталу – об’єктивованого та інкорпорованого. Об’єктивований в інститутах капітал інтеріозується за допомогою інкорпорованої “моделі” як ансамблю суб’єктивних значень сукупності об’єктивних структур, в які агента було інтегровано в процесі власної соціалізації. Практичний смисл узгоджується з об’єктивним смислом.

Габітус утворюється саме внаслідок інтеріоризації об’єктивних соціальних структур у формі соціально структурованих ансамблів практичних схем або інкорпорованих структур, призначених функціонувати як структуруючі структури, які породжують практики та уявлення. Він відтворює зовнішні соціальні структури під виглядом внутрішніх структур особистості. Якщо інтеріоризація, практичне освоєння принципів виробництва практик не досягає дискурсивного та рефлексивного рівня, агент просто наслідує практики інших.

Габітус, з одного боку, є “соціальним почуттям” і, як почуття, спонтанний та нераціональний. З іншого боку, він упорядковує ненавмисність з допомогою готових “формул”, здатний вільно виробляти практики, але водночас є каркасом, який обмежує цю властивість [6, 17]. Набута у такий спосіб система породжуючих схем робить можливим вільне продукування будь-яких думок, сприйняття та дій, уписаних у межі, властиві особливим умовам виробництва певного габітусу і лише йому.

Бурдьє досить докладно описує механізм послідовності та упорядкованості з точки зору саме структур габітусу, чим віддає належне об’єктивізмові. Система диспозицій (минуле) проникає в сьогодення та намагається продовжуватися в майбутньому, актуалізуючись у практиках, структурованих відповідно до його принципів та внутрішнього закону, через який безперервно здійснюється закон зовнішньої необхідності, який не зводиться до безпосереднього, ситуативного примусу.

“Інтеріоризація зовнішнього в габітусі дає змогу уникнути альтернативи між силами, пов’язаними з минулим станом системи, зовнішніми щодо тіл та внутрішніми (мотивами, рішеннями, що виникли в даний момент). Вона надає можливість зовнішнім силам реалізуватися відповідно до специфічної логіки організмів, у яких вони інкорпоровані, тобто постійним, систематичним та немеханістичним чином [7].

Структура Бурдьє побудована не із субстанцій, не предметно, а утворюється з диспозицій і взаємодій, визначається місцем – це, власне, сітка позицій, що визначається певним співвідношенням, розташуванням одного до одного – наближеністю чи віддаленістю, взаємним розташуванням у просторі щодо одного. Зрозуміло, що в суб’єктів, які займають подібні (близькі) позиції, перебувають в одній структурі, належать до одного класу, збігаються умови життя, погляди, інтереси, установки; тому їхні дії мають бути подібно-об’єктивно зумовлені.

Як виникають відмінності, неподібності у представників однієї і тієї самої структури? Цю проблему Бурдьє вирішує, вирізняючи габітуси певного часу або класу та індивідуальні габітуси. Останні становлять собою лише відхилення від загальних габітусів, “особистий” стиль, який мають продукти одного габітусу, тому співвідносяться з загальним стилем не лише завдяки конформізму, але й завдяки відмінності, яку становить “манера” як така. Будь-яка індивідуальна система диспозицій є одним із структурних варіантів інших, вираженням одиничності позиції у середині класу.

За допомогою структури як певного класу об’єктивних закономірностей Бурдьє намагається вирішити основну проблему теорій соціальної дії – сумістити суб’єктивне з об’єктивним. Об’єктивні закономірності виходять, безперечно, із “здорового глузду” і пристосовані до логіки, характерної для даного конкретного поля. Саме тому вони породжують “розумні”, об’єктивні способи поведінки…в межах даної структури.

Отже, Бурдьє не зміг вийти за межі структурного конструктивізму (соціальна дія та дія взагалі, на його думку, є породженням структури-габітусу, випливає із структури). Нове в його теорії – це лише певна відмінність (індивідуальність) габітусу, отримана в процесі інтеріоризації інституалізацій та зумовлена місцем, взаємодією в структурі та міжструктурними зв’язками.

Узагальнюючи вищесказане, можна дійти висновку, що соціальні теорії виявилися нездатними пояснити, яким же чином з’являється нове. Безперечно, концепції “соціальної дії” були продуктивні в протистоянні позитивістським уявленням про структуру соціального як предметних форм та підкреслювали людський, індивідний характер соціальних взаємодій. І в цьому їх безперечний плюс. Але й через це вони звужували поле соціальності до масштабів безпосереднього спілкування, до спілкування “face to face”, заплутувались в об’єктивностях та суб’єктивностях, зводячи різноманітні соціальні контакти до форм безпосереднього людського спілкування, забуте про такий зріз соціальності, як опосередковане спілкування між людьми, відштовхуючись від індивідного та суб’єктивного, перетворили суб’єктивне в якийсь середньозначущий об’єктивний смисл, з якого вибудовуються надіндивідні соціальні структури.

У межах цих теорій важко пояснити явище інновації, причини зміни структур. Водночас проблематичним є пояснення сталості соціальних форм, безперервності розвитку суспільств, розділених у часі та в просторі. Не так вже важко зрозуміти просторову сталість соціальної форми, виходячи з уявлення її як жорсткої структури, “всередині” або “навколо” якої збираються люди. Складніше зрозуміти, як і чому зберігають між собою сталість соціальні форми в часі, та пояснити, яким чином пов’язані розділені, дистанційовані один від одного в часі індивіди, чому через певний час з’являються такі суспільні форми, яким чином у такому разі “спрацьовує” структура.

Корнеліус Касторіадіс не належить до теоретиків соціальної дії, скоріше його можна вважати соціальним феноменологом, який спирається на психоаналітичні засади, розроблені Фройдом та його послідовниками. “У зоні невизначеності міститься найістотніше з точки зору історії”, – пише він [8, 140]. Невизначеність у Корнеліуса визначається первинним уявленням, як індивідуальним, так і соціальним, котре утворює, “установлює” суспільство. Суспільство, “згідно з ним”, – це система уявлень, прив’язаних до певної системи значень. Критика раціональності Корнеліусом та теорій, що на ній базуються, безперечно, корисна для розуміння обмежень, які цими теоріями визначаються.

Невизначеність у Корнеліуса – це наслідки функціонування усталених законів суспільства, які неможливо передбачити заздалегідь. [8]. Як побічний ефект функціонування суспільних законів, вважає Корнеліус, утворюється, так би мовити, незапланована з боку функціональності соціальних відносин форма соціального життя, яка, проте, не входить у суперечність з попередніми формами і спрямовує суспільство в зовсім інший щодо передбачуваності напрям.

Раціональність, на думку Корнеліуса, спирається на логічну причинність, яку автор піддає нищівній критиці саме на засадах уявного. Причинність у нього – це заперечення будь-якої мінливості, змін, утвердження подвійної тотожності, яка полягає в повторенні одних і тих самих причин, що спричинюють одні й ті самі наслідки, тобто в кінцевому підсумку – тотожність причин та наслідків, оскільки, як і причини, так і наслідки неодмінно належать один одному, а разом – причинно-наслідковому ряду. У такому разі нове в суспільстві конструюється за допомогою ототожнюючих операцій над тим, що вже існує. А визначення відбувається шляхом підведення нових об’єктів під уже освоєні значення та визначення, що, власне, не дає змоги утворитись новому, сприяючи лише виявленню повторюваності.

На цій підставі Корнеліус критикує марксизм, структуралізм, раціоналістичну діалектику, які намагаються звести все до однієї системи, котра має охопити все без залишку. Притаманний їм раціоналізм становить ієрархію основного та неосновного, істотного та другорядного. На думку Корнеліуса, в теорії суспільства неможливо відділити важливе від неважливого і охопити все в одній замкненій системі – структурі. “ Будь-яка раціоналістична діалектика, – пише він, – є необхідним чином замкнена в собі діалектика. …“Істина” будь-якого визначення являє собою не що інше, як посилання до сукупності детермінацій, і без цього посилання кожний момент системи зберігає свою довільність та невизначеність” [8, 69]. Будь-яка структура вимагає досягнути цілісності без будь-якого остатку. Ніщо не має лишатися поза нею, в протилежному разі система буде неповною і втратить будь-яку значущість”. Звідси, доводить Корнеліус, випливає, що будь-яка систематична діалектика повинна прийти до “кінця історії” чи то у формі абсолютного знання Гегеля, чи то у формі “цілісної людини” Маркса.

Не уявлення є формою раціональності, а раціональність – формою уявного, вважає Корнеліус. Раціональність у сучасному світі – це лише форма, зовнішній необхідний зв’язок, влада силогізму, а засновки силогізмів беруть свій початок в уявленні. Тому акцентування на силогізмі, нав’язлива ідея “раціональності”, відділена від усього іншого, формує уявне другого порядку. Псевдораціональність сучасного світу – одна з історичних форм уявного. Оскільки вихідні моменти раціонального – в уявному, то раціональність, вважає Корнеліус, врешті-решт виявляється ірраціональною у власних підвалинах” [8,175].

Основними робочими поняттями традиційної логіки, яка, на думку Корнеліуса, є ототожнюючою, такою, що зводить все різноманіття до єдиної множини, певної схеми, є “legein” та “teukhein”. Традиційна логіка –онтологія розуміє суспільство саме як набір елементів з їх певними зв’язками, відносинами, однозначно та наперед визначеними і розділеними. У межах традиційної логіки суспільство нагадує множинне, визначення якого Корнеліус бере у Кантора. “Множинне – це об’єднання в єдине ціле цілком визначених та цілком різноманітних об’єктів нашої інтуїції або нашої думки” [8, 281]. Теорія, яка базується на розумінні суспільства як множинного, задається твердженням, що воно може бути побудоване за певною схемою. “Збирати в єдине ціле задані, цілком визначені та різноманітні об’єкти – це також, безперечно, означає володіти їх схемою об’єднання”, – пише Корнеліус [8, 282]. Кожен елемент множинного визначається таким (саме елементом цього множинного) імпліцитно, ще до об’єднання, самою схемою об’єднання. І далі Корнеліус пише, що “утвердження множинного як тотожної самій собі єдності не знищує відмінності його складових, але накладається на це множинне, – тимчасом як внутрішні відмінності елементу тимчасово знищуються в процесі актуалізації, бо розглядаються як сторонні або такі, що не мають значення” [8, 283]. Елемент множинного визначається так, як його означено, і тим, в яке ціле, в яке множинне його включено. Множинне визначає властивості своїх елементів, а предикат, ознака як схема об’єднання визначає саме множинне.

Традиційна онтологія розуміє спадкоємність лише як тотожність, в новому шукає подібне до того, що було, бо вважає, що все, що є, завжди було і буде детермінованим. Закон існує через тотожність, з якою співвідносить зовнішню різноманітність феноменів.

“Legein” – вимір соціального уявлення (і мови в тому числі), що ототожнює, зводить все до єдиної множинності, і “Teukhein” – вимір соціальної дії, що ототожнює, зводить все до єдиного множинного, – основні, на думку Корнеліуса, категорії традиційної логіки, формують суспільних індивідів, їхні форми поведінки, становище, звички, форми практик.

З погляду Корнеліуса, розвиток суспільства позначений невизначеністю та певною непрозорістю, проте дослідник не погоджується з ірраціональністю суспільства у власних підвалинах. У суспільстві, і передусім в економіці, можна досягнути значної раціоналізації, якщо свідомо підійти до з’ясування причин та наслідків розвитку економіки і на цій підставі “модифікувати” структуру суспільства.

Чи можливе цілковита раціоналізація економіки? “У тому, що стосується економіки, – вважає Корнеліус, – праксис спрямований не до повної раціоналізації як до завершеного стану, а до раціоналіазції як до безперервного процесу реалізації умов її автономії” [8, 99].

Незважаючи на те, що уявне, невизначеність Корнеліус вважає основним фактором розвитку суспільства, усвідомлення цілей, шляхів розвитку суспільства, на його думку, є чинником розвитку автономії суб’єкта, а отже – розвитку праксису. Криза дійсної історичної реальності полягає в тому, що цілі реалізуються “сторонніми” засобами, в існуючій системі люди лишаються пасивними та обмежуються виконанням нав’язаних завдань, є позбавленими будь-якої автономії. Тому, гадає Корнеліус, зміст соціальної революції полягає в трансформації суспільства через автономізацію дій людей та установлення суспільної системи, організованої так, щоб забезпечити автономію кожного.

Невизначеність у Корнеліуса межує із плинністю буття, його постійною установлюваністю. Головне – не обмежувати суспільство певними раз і назавжди визначеними межами, уміщувати його в якусь завершену структуру, бо щоразу все визначається заново, хоча пізнавати (усвідомлювати) щось на певному етапі можна та необхідно. У Корнеліуса автономія полягає в невизначеності суб’єкта та його дії. Суб’єкт щоразу змінюється на основі власного досвіду, який він творить та який творить його. Звідси випливає безперервна модифікація як об’єкта, так і суб’єкта і відносин між ними. Розуміння такої автономії у Корнеліуса досить невизначене та абстрактне. Власне, він визначає її через протиставлення дії, що базується на покладанні мети та визначенні засобів її досягнення, тобто на “технічній діяльності” (на власне раціональній чи цілераціональній дії).

Така автономія (як безперервна модифікація та творення індивіда, суспільства) припускає і навіть вимагає усвідомлення. “Автономією можна назвати владу свідомого над несвідомим” [8, 117]. Однак досягнення такого усвідомлення у Корнеліуса лишається досить абстрактним та невизначеним. “Невизначеним” є й саме розуміння ним уявного, яке покладене в основу самої невизначеності [8, 9]. Уявне не є образом когось чи чогось. Воно являє собою безперервну, по суті своїй, не зумовлену нічим творчість (як суспільно-історичну, так і психічну) символів (форм), образів, які лише й можуть дати підставу для вираження типу, “образу чогось”. Історія є творчістю як мисленою дією або думкою, що виявляється в дії.

Механізм такої творчості у Корнеліуса, на жаль, не зрозумілий. Пояснюючи творчість, він спирається на такий же самий абстрактний час. На противагу “логічному” та “раціональному” простору, потрібному для рефлексії, щоб осягнути одне й те саме як цілісність, потрібен справжній час – не календарний, ототожнюючий, а феноменологічний, уявний, який є схемою, що знищує одну фігуру та утворює іншу [8, 248]. У такому часі з’являється справді нове, не просторове нове, що утворилося внаслідок зміни положення в просторі, а таке, яке є “самопородженням абсолютної інакшості, що не піддається детермінації”. Узагальнюючи, можна констатувати, що хоча Корнеліус і приділяє значну увагу невизначеності як фактору розвитку суспільства, вона сама лишається у нього невизначеною та незрозумілою.

Отже, соціальні теорії потребують такого знання, яке багато в чому і по-різному передбачає безпосередню даність людських взаємодій, які водночас безпосередньо не є заданими і в цьому сенсі просторово не представленими формами соціальності, формами, що не належать одній площині, єдиному часовому виміру.

Лінійність та одномірність модерних та постмодерних теорій є безперечним наслідком причинно-наслідкового мислення, результатом певного абстрактного теоретизування. Задані таким теоретизуванням абстрактні характеристики буття конкретизуються завдяки припущенню про множинність та різноманітність тих форм людського буття, що перебувають за його сьогоднішніми межами. Така конкретизація можлива за умови, що ми маємо на увазі процесуальність буття. Поле різноманітності буття, яке ми фіксуємо в даний момент, виявляється лише просторовим зрізом поліфонічного процесу. Розуміння цього спонукає до необхідності відмовитись від якоїсь привілейованої методологічної позиції, від теорії взагалі та звернутися до метатеорії.

Як бачимо на прикладах розглянутих теорій соціальної дії, суспільна теорія обмежена власними теоретичними межами, тому що описує суспільство як певну міцну структуру, систему елементів, яка в іншій парадигмі набирає інакшого категоріального вигляду. Розвиток такої структури постає лише як вихід за структури межі, як її зміна. Перевага метатеорії в такому випадку полягає в тому, що вона не описує суспільство як набір тих чи інших елементів, а розкриває чи принаймні намагається розкрити, закономірності, механізми розвитку та функціонування тих чи інакших соціальних теорій. Метатеорія (від грецького meta – після, за, позаду) – це теорія, що вивчає мову, структуру та властивості якоїсь іншої теорії, в даному разі – соціальної.

Метатеорія дає змогу взяти до уваги і водночас переступити форми повсякденності, обстоювати meta різноманітних “здорових глуздів”, неспівмірних контекстів соціальних взаємодій, “розривів” у повсякденних структурах груп та субкультур, що формально належать даному суспільству. Соціальна теорія змушена в такому разі з прийняттям багатоманітності практик вибудовувати різноманітність структур. Неминуче виникає проблема виходу за межі окремої позиції (окремої структури) та пошуку форм, що кооперують різні точки зору та різні просторові, часові топоси. З усіх теорій лише метатеорія як надтеорія спроможна це зробити.

З погляду методології, звертання до метатеорії означає принципову нередукованість буття та його пізнання до одного просторового виміру, до пізнання як безперервного процесу і вимагає пов’язати ситуацію з різноманітними площинами, розміщеними в різних часових вимірах (просторах), поперек щодо даної ситуації.

Метатеорія констатує, що буття набуває чинності лише у вимірах свідомості, в об’єктивних утвореннях континууму буття та свідомості як “об’єктів” метатеорії. Для неї об’єктами виступають об’єктивації вимірів свідомості, те, “як” ми розуміємо яке “щось”. Метасоціальна теорія відкриває інший, відмінний від теоретичного, кут зору на суспільство, з погляду тих суспільних “суб’єктивних” факторів, які діють як об’єктивні чинники. У метасоціальному сенсі зміст у соціумі може бути лише предметним, тобто спричинюючим, хоча об’єктивності предметностей є “суб’єктивними” теоретично.

Крім об’єктивності раціо та суб’єктивної ірраціональності, метатеорія виокремлює шар об’єктивної ірраціональності – дивних, незрозумілих утворень, що діють як об’єктивні фактори, попри їх прозорість та зрозумілість. Саме ці “об’єктивні ірраціональності”, будучи результатами минулих відображень, колись утворені якимось мисленим актом, стають тими формами, що індукують нові, непередбачені змісти, добудовуючи (вибудовуючи) їх як перетворені форми. Так, суміщаючи об’єктивне із суб’єктивним, утримуючи різноманітні різночасові посилки соціальних дії, вдається взяти до уваги складність та багатомірність суспільства, що визначає всю його невизначеність.

1. Вебер М. Основные социологические понятия / Пер. с нем. М.И. Левиной // Вебер М. Избр. произведения. – М., 1990.

2. Ѕсhutz А., Luсkmаnn Тh. Тhе Ѕtruсturе оf thе Lіfе Wоrld. Еvаnѕtоn, Ill.: Northenwestern University Press, 1973, і далі зазначає Шютц в праці “Феноменологія та соціальні науки”. Ѕсhutz А. Рhеnоmеnоlоgу аnd thе Ѕосіаl Ѕсіеnсеѕ // Соllесtеd Рареrѕ І: Thе Рrоblеm оf Ѕосіаl Rеаlіtу. Тhе Наguе: Martinus Nijhoff, 1962. Р. 488.

3. Ѕсhutz А. Тhе Рhеnоmеnоlоgу оf thе Ѕосіаl Wоrld. Еvаnѕtоn, Ill.: Northenwestern University Press, 1932/1967.

4. J. Habermas. The theory of Communicative Action. – Boston, 1984.

5. The Theory of Social Action / Ed. by R. Grathoff. – Bloomington, 1978.

6. П. Бурдье. Практический смысл. – СПб., 2001.

7. П. Бурдье. Практический смысл. – СПб., 2001.

8. Корнелиус К. Воображаемое установление общества, – М., 2003.



Каталог: Fadejev


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка