Міністерство соціальної політики україни державний комплекс соціальної реабілітації дітей-інвалідів Рекомендації щодо застосування реабілітаційних методик у роботі центрів соціальної реабілітації дітей-інвалідів Розділ ІІІ



Сторінка6/8
Дата конвертації11.04.2016
Розмір1.24 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Геміпаретична форма характеризується одностороннім ураженням руки й ноги. У 80% випадків розвивається в дитини в ранній постнатальний період, коли внаслідок травм, інфекцій тощо пошкоджуються пірамідні шляхи головного мозку, що формуються. При цій формі уражена одна сторона тіла: ліва при правосторонньому ураженні мозку й права – при лівосторонньому. При даній формі ДЦП, звичайно, більше уражується верхня кінцівка. Правосторонній геміпарез зустрічається частіше, ніж лівосторонній.

У 25-35% дітей спостерігаються легкий ступінь розумової відсталості, у 45-50% – вторинна затримка психічного розвитку, яку можна подолати, якщо вчасно розпочати відновлювальну терапію. Мовленнєві розлади спостерігаються у 20-35% дітей, частіше за типом псевдобульбарної дизартрії, рідше – моторної алалії.

Після народження в дитини з такою формою ДЦП всі вроджені рухові рефлекси виявляються сформованими. Однак вже в перші тижні життя можна виявити обмеження спонтанних рухів і високі сухожильні рефлекси в уражених кінцівках; рефлекс опори, крокові рухи, повзання гірше виражені в паретичній нозі. Хватальний рефлекс менш виражений в ураженій руці. Сидіти дитина починає вчасно або з невеликим запізненням, при цьому поза виявляється асиметричною, що може призвести до сколіозу.

Прояви геміпарезу формуються, як правило, до 6-10 місяців життя дитини, а потім поступово наростають.

Починаючи з 2-3 років, основні симптоми захворювання не прогресують, вони багато в чому подібні з тими, які спостерігаються в дорослих. Рухові порушення мають стійкий характер, незважаючи на проведену терапію.

При важкому ступені ураження у верхній і нижній кінцівках спостерігаються виражені порушення тонусу м’язів за типом спастичності та ригідності. Обсяг активних рухів, особливо у передпліччі, кисті, пальцях і стопі, мінімальний. Маніпулятивна діяльність верхньої кінцівки практично відсутня. Зменшені кисть, довжина всіх фалангів пальців, лопатка, стопа. У паретичній руці і нозі простежується гіпотрофія м’язів та уповільнений ріст кісток. Діти починають ходити самостійно тільки з 3-3,5 років, при цьому спостерігається грубе порушення постави, формується сколіоз хребта та перекіс таза.

У 25-35% дітей виявляється розумова відсталість, у 55-60% – мовленнєві розлади, у 40-50% – судомний синдром.

При середній важкості ураження рухової функції порушення тонусу м’язів, трофічні розлади, обмеження обсягу активних рухів менш виражені. Функція верхньої кінцівки значно порушена, однак хворий може брати предмети рукою. Діти починають ходити самостійно з 1,5-2,5 років, накульгуючи на хвору ногу, з опорою на передні відділи стопи.

У 20-30% дітей спостерігається ЗПР, в 15-20% – розумова відсталість, у 40-50% – мовленнєві розлади, у 20-30% – судомний синдром.

При легкому ступені ураження порушення тонусу м’язів незначні, обсяг активних рухів у руці збережений, але відмічається незручність рухів. Діти починають ходити самостійно з 1р. 1міс. – 1р. 3міс. – без перекату стопи у хворій нозі.

У 25-30% дітей відмічається ЗПР, у 5% – розумова відсталість, у 25-30% – мовленнєві розлади.

Причиною гіперкінетичної форми ДЦП найчастіше є білірубінова енцефалопатія як результат гемолітичної хвороби немовлят. Рідше причиною може бути недоношеність із наступною черепно-мозковою травмою під час пологів, при якій відбувається розрив артерій, що постачають кров’ю підкоркові ядра.

У неврологічному статусі в цих хворих спостерігаються гіперкінези (насильницькі рухи), м’язова ригідність шиї, тулуба, ніг. Незважаючи на важкий руховий дефект, обмежену можливість самообслуговування, рівень інтелектуального розвитку при даній формі ДЦП вищий, ніж при попередніх.

Після народження в такої дитини вроджені рухові рефлекси виявляються порушеними: рухи мляві й обмежені. Смоктальний рефлекс послаблений, порушена координація смоктання, ковтання, дихання. У ряді випадків тонус м’язів знижений. У 2–3 місяці можуть спостерігатися раптові м’язові спазми. Знижений тонус змінюється дистонією. Настановні ланцюгові рефлекси значно запізнюються у своєму розвитку. Затримка формування настановних рефлексів, м’язова дистонія, а згодом і гіперкінези порушують формування нормальних поз і призводять до того, що дитина тривалий час не може навчитися самостійно сидіти, стояти й ходити. Дуже рідко дитина починає ходити самостійно в 2 – 3 роки, найчастіше самостійне пересування стає можливим у 4 – 7 років, іноді тільки в 9 – 12 років.

При гіперкінетичній формі ДЦП можуть спостерігатися гіперкінези різного характеру, вони найчастіше поліморфні.

Гіперкінез виникає з 3 – 4 місяців життя дитини у м’язах язика і тільки до 10 – 18 місяців з’являється в інших частинах тіла, досягаючи максимального розвитку до 2 – 3 років життя. Інтенсивність гіперкінеза підсилюється впливом екстероцептивних, пропріоцептивних й особливо емоційних подразників. У спокої гіперкінез значно зменшується і практично повністю зникає під час сну.

Порушення тонусу м’язів проявляється дистонією. Нерідко у дітей спостерігається атаксія, що маскується гіперкінезом. У багатьох хворих спостерігаються збіднення міміки, параліч відводячого і лицьового нервів. Майже у всіх дітей виражені вегетативні порушення, значно знижена маса тіла.

Порушення мовленнєвої функції зустрічаються у 90% хворих, частіше у формі гіперкінетичної дизартрії, ЗПР – у 50%, порушення слуху – у 25-30%.

Інтелект у більшості випадків розвивається цілком задовільно, а труднощі в навчанні можуть бути пов’язані з важкими розладами мовлення та мимовільної моторики через гіперкінези.

Прогностично це цілком сприятлива форма відносно навчання й соціальної адаптації. Прогноз захворювання залежить від характеру й інтенсивності гіперкінеза.



Атонічно-астатична форма зустрічається значно рідше інших форм, характеризується парезами, низьким тонусом м’язів при наявності патологічних тонічних рефлексів, порушенням координації рухів, рівноваги.

Від моменту народження виявляється неспроможність уроджених рухових реакцій: відсутні рефлекси опори, автоматичної ходи, повзання, слабовиражені чи відсутні захисний і хватальний рефлекси. Знижений тонус м’язів (гіпотонія). Ланцюгові настановні рефлекси значно затримуються в розвитку. Такі хворі починають самостійно сидіти до 1 – 2 років, ходити – до 6 років.

До 3 – 5 років при систематичному спрямованому лікуванні діти, як правило, оволодівають можливістю довільних рухів.

Мовленнєві розлади у формі мозочкової чи псевдобульбарної дизартрії спостерігаються у 60 - 75% дітей, має місце ЗПР.

Характерними симптомами є атаксія, гіперметрія, інтенційний тремор. У тих випадках, коли має місце виражена незрілість мозку в цілому і патологічний процес поширюється переважно на передні його відділи, виявляється розумова відсталість частіше в легкому, рідше – у помірному ступені виразності, спостерігаються ейфорія, метушливість, розгальмування. Ця форма прогностично важка.

Змішана форма – форма ДЦП, що найбільш часто зустрічається. Спостерігається сполучення всіх перерахованих вище форм: спастико-гіперкінетична, гіперкінетично-мозочкова тощо. Порушення мовлення й інтелекту зустрічаються з однаковою частотою. Іноді захворювання протікає як спастична форма, а надалі з’являються й проявляються все виразніше гіперкінези.

За руховим дефектом розрізняють три ступені важкості ДЦП при всіх перерахованих формах захворювання:



  • легкий – фізичний дефект дозволяє пересуватися, користуватися міським транспортом, мати навички самообслуговування;

  • середній – діти потребують часткової допомоги оточуючих при пересуванні й самообслуговуванні;

  • важкий – діти цілком залежать від оточуючих.

«Найбільш важка діагностика цього захворювання у перший рік життя дитини. Раннє встановлення діагнозу значно покращує прогноз захворювання та позитивно впливає на ефективність лікування» (Семенова К.А., 1974 р.). Тому навіть до установлення діагнозу можна провести нескладні профілактичні заходи, які дозволять знизити цей ризик.

Лікування ДЦП складається із комплексної реабілітації, що включає медикаментозну терапію, масаж, ЛФК, оперативне втручання, ортопедичні заходи: гіпсування, протезування, використання ортопедичного взуття тощо.

У дитини з ДЦП тією чи іншою мірою вимкнена із діяльності найважливіша функціональна система – рухова. Виражена рухова патологія, нерідко у сполученні із сенсорною недостатністю, може бути однією із причин недорозвитку пізнавальної діяльності та інтелекту.

За результатами ряду дослідників, «якість життя» вимірюється не тільки за потребами самих хворих на ДЦП, але й за якістю життя їх родини. Чим менше відчуває родина наслідки захворювання своєї дитини з порушенням психічного і фізичного розвитку, тим вище «якість життя».

Таким чином, підвищення «якості життя» дітей з обмеженними можливостями здоров’я може бути досягнуто, в першу чергу, за рахунок найбільш повної їх соціалізації.
Соціалізація осіб із ДЦП включає: ранню соціалізацію (від народження до шкільного віку), навчання (шкільне та професійне), соціальна зрілість (трудова активність), завершення життєвого циклу (з моменту закінчення постійної трудової діяльності).

Напрямками соціалізації є:



  • розвиток особистості дитини (міжособистісного спілкування);

  • підготовка до самостійного життя;

  • професійна підготовка та можливість працевлаштування.

Найбільш ефективна соціалізація в умовах інтеграції. Вона передбачає пристосування інваліда до входження в суспільство, його адаптацію до існуючих навколишніх умов. Інвалід в цьому процесі підготовки повинен бути не тільки об’єктом інтеграції, але й обов’язково суб’єктом, активним учасником цього процесу. Крім того необхідна також підготовка суспільства до прийняття інваліда.

Хоча ДЦП повністю вилікувати неможливо, проте при правильному лікуванні та соціальній реабілітації, у більшості випадків за допомогою спеціалістів можна добитися значних успіхів, навчити дитину самообслуговуванню, самостійному пересуванню, адаптувати її до особистих рухових дефектів, тобто виховати так, щоб вона почувала себе повноцінною особистістю, потрібною суспільству.


Джерела інформації


  • Аксенова Л.И. Социальная педагогика в специальном образовании. – М.: Издательский центр «Академия», 2001. – С. 133 – 138.

  • Дети с отклонением в развитии: Метод. пособие / автор-составитель Н.Д.Шматко. – М.: «АКВАРИУМ ЛТД», 2001. – С. 54 – 72.

  • Ипполитова М.В., Бабенкова Р.Д., Мастюкова Е.М. Воспитание детей с церебральным параличом в семье. – М., 1980.

  • Левченко И.Ю., Приходько О.Г. Технология обучения и воспитания детей с нарушением опорно-двигательного аппарата: Учеб. пособие для студ. пед. учеб. Заведений. – М.: Издательский центр «Академия», 2001. – С. 6 – 34.

  • Семенова К.А. Детские церебральные параличи. – М., 1968.

  • Специальная педагогика: Учеб. пособие для студ. высш. пед. учеб. заведений / Л.И.Аксенова, Б.А.Архипов, Л.И.Беляков и др. / Под ред. Н.М.Назаровой. – М.: Издательский центр «Академия», 2000. – С. 316 – 322.

Інтернет-ресурси




  • http://ru.wikipedia.org/wiki/Детский_церебральный_паралич

  • http://www.api-centre.ru/dcp/

  • http://www.doctorblum.ru/children/painful_syndromes/

  • http://www.osteopatia.ru/detskiy-tserebralniy-paralich-ili-dtsp-osteopaticheskoe-lechenie-dtsp-u-detey



3.6. Ранній дитячий аутизм


Ранній дитячий аутизм
Термін «аутизм» увів у 1912 р. Е. Блейєр для позначення особливого виду мислення, яке регулюється емоційними потребами людини і не залежить від реальної дійсності. Аутизмом вважають хворобливий стан психіки людини, що характеризується замкненістю, відсутністю потреби у спілкуванні, наданням переваги своєму внутрішньому стану контактам з оточуючими. Аутизм, таким чином, розглядався як хвороблива форма психологічної самоізоляції, як втеча від зовнішнього світу в автономний світ внутрішніх переживань. Умови виникнення аутизму можуть бути різноманітними. Незначною мірою він зустрічається при конституційних особливостях психіки (акцентуація характеру, психопатія), в умовах хронічних психічних травм (аутистичної особистості). Також може проявлятися як груба аномалія психічного розвитку (ранній дитячий аутизм). У тяжких випадках необхідні корекція і лікування, що включають налагодження контактів із зовнішнім світом.

Ранній дитячий аутизм (РДА) – «синдром Каннера» – це порушення в розвитку емоційно-особистісної сфери дитячої поведінки.

Одним із перших, хто описав ранній дитячий аутизм, був Л. Каннер (1943 р.). Він відзначав уроджену недостатність в установленні афективного контакту з людьми і позначив це явище як «інфантильний аутизм», що з’являється вже в ранньому віці. Узагальнив основні прояви і виділив їх в самостійне захворювання. Майже одночасно з Л. Каннером схожу клінічну проблему намагалися вирішити Н. Аспергер, що описав цей стан як аутичну психопатію (1944р.), і С.С. Мнухін, який підкреслював органічну природу розладу (1947р.).

Епідеміологічні дослідження, проведені в різних країнах, показали, що частота проявів дитячого аутизму складає 3-6 випадків на 10 тис. дітей, до того ж він зустрічається у хлопчиків у 3-4 рази частіше, ніж у дівчат. Останнім часом все частіше підкреслюється, що навколо «чистого» клінічного синдрому групуються багаточисельні випадки схожих порушень у розвитку комунікацій та соціальної адаптації. Привертає увагу те, що сучасна психологія та дефектологія все частіше звертаються до цієї проблеми через високу поширеність даної аномалії психічного розвитку (21 – 26 на 10 тис. дітей).

На сьогоднішній день немає чіткого уявлення щодо патогенетичних механізмів РДА. Сучасні міжнародні діагностичні системи МКБ-10, DSM-IV, наголошуючи на значущості біологічних порушень, що лежать в основі РДА, називають в якості причин аутизму, як самостійного розладу, психодинамічні і середовищні причини, органічні неврологічно-біологічні порушення, біохімічну патологію та генетичний фактор.

Ґрунтуючись на аналізі матеріалів публікацій та наукової літератури, можна зробити висновки, що аутизмом хворіють люди, по-перше, з генетичною до нього схильністю, по-друге, в результаті впливу зовнішніх факторів (родові травми, віруси і вакцини, отруєння важкими металами тощо), що призводять до дисфункції мозку.

В університеті Рочістера виявлена мутація певного гену у батьків, що відіграє вирішальну роль у формуванні головного мозку на ранній стадії розвитку ембріона.

Існує достовірна статистична взаємозалежність між синдромом слабкої Х-хромосоми та наявністю аутизму.

Британські вчені підтвердили, що однією з причин виникнення аутизму може бути чоловічий гормон тестостерон. При його перенасиченні ліва півкуля мозку не може нормально розвиватись. Якщо раніше подібна думка була гіпотезою, то теперішні дослідження її підтвердили.

Причиною аутизму, як і багатьох інших психічних захворювань, може бути конфлікт між генами, успадкований від матері та батька. Ряд факторів свідчить про те, що зміщення балансу активності генів у сторону батька дитини може призвести до аутизму, а в материнську – до депресії, психозу, паранойї.

У ході масштабного дослідження, проведеного міжнародною групою вчених, були отримані нові докази генетичної природи аутизму. Стало відомо, що в розвитку цього захворювання важливу роль відіграє ген неурексин-1, а також ген, який розташований в 11-й хромосомі.

Зокрема, дані досліджень показали існування зв’язку між аутизмом і впливом на організм важких металів. Якщо ці дані правильні, то відкриття може означати, що аутизм у деяких випадках можна вилікувати медикаментозно.

Однією з можливих причин виникнення аутизму та інших розладів мозку є нестача білка Cdk-5, що спричиняє розвиток синапсів, які зв’язують нейрони та лежать в основі здатності людини вивчати матеріал та запам’ятовувати його.

На основі того факту, що аутизм тісно пов’язаний з епілепсією та проблемами в навчанні, вчені схильні шукати причину цієї патології в біологічному та хімічному дисбалансі. Припускається зв’язок аутизму з рядом перинатальних ушкоджень, вродженої краснухи, фенілкетонурією та судомами немовляти. Аутизм пов’язаний також з порушенням розвитку так званого миндалевидного тіла – ділянки головного мозку, що регулює емоції та здатність взаємодії з людьми.

Американські вчені виявили у хворих зміни в «мініколонках», які є структурно-функціональними одиницями мозку. Саме ці зміни обумовлюють особливості поведінки.

Існує гіпотеза, що є зв’язок між аутизмом та посиленим ростом мозку в дитинстві. У «аутистів» віком 3-4 років розміри мозку перевищують нормальні на 10-13%. Ця патологія є результатом аномалій у деяких структурах мозку. Вчені вважають, що якщо знайти причину, яка примушує мозок рости на ранніх етапах життя, тоді з’явиться можливість відновити методи профілактичного лікування.

Таким чином, спеціалісти (Х. Аспергер, Т. Пітерс, С.С. Мнухін, К.С. Лебединська) вказують на поліетіологію (багаточисельність причин виникнення) синдрому РДА та його полінозологію (проявлення в межах різних патологій). Клінічна картина синдрому, на думку більшості авторів, характеризується як поліморфна та протирічна (Л. Вінг, М.С. Вроно, В.М. Башина, В.Є. Каган, І.Д. Лукашова, С.В. Немировська), що, на перший погляд, суперечить визначеності основних критеріїв захворювання. Однак ця суперечливість сама може розглядатися як специфічна характеристика синдрому.

Один із найвідоміших дослідників аутизму М. Раттер (1978) виділив наступні критерії виражених форм РДА, які враховують фахівці, що займаються проблемою аутизму:


  • проявлення специфічних симптомів до 30-місячного віку (в останній час внесені зміни щодо їх прояву до 48 місяців);

  • особливі глибокі порушення соціального розвитку, що на пряму не пов’язані з рівнем інтелектуального розвитку;

  • затримка та порушення розвитку мовлення прямо незалежні від інтелектуального рівня дитини;

  • прагнення до стабільності, що проявляється у стереотипах, надпристрастях до об’єктів і опору змінам середовища.

Отже, на сьогодні існують три основні блоки діагностичних критеріїв розвитку та поведінки:

  • порушення в соціальній взаємодії;

  • порушення комунікабельності та уяви;

  • значне зниження інтересів і активності.

Найбільш яскраво РДА проявляється у віці від 2 до 5 років, однак його поодинокі симптоми проявляються і раніше.

У немовлят не спостерігається «комплекс пожвавлення» при контакті з матір’ю, який властивий здоровим дітям. Вони не посміхаються, коли бачать батьків, бувають байдужими до своїх близьких, не реагують емоційно на те, що вони прийшли або пішли, іноді немов не помічають їх присутності. Діти перших місяців життя не фіксують на очах людини свій погляд, що характеризується як «застиглий і нерухомий», посмішка звернена в нікуди. Відчувається напруга при спробах взяти їх на руки чи торкнутися них. Іноді ж діти охоче йдуть на руки до всіх. Вони можуть не реагувати на якісь зовнішні подразники, що іноді вважається як порушення роботи органів чуття. Нерідко в дітей ніби відсутнє вміння розрізняти живі та неживі предмети. Але якщо звичне навколишнє оточення змінюється (поява нової іграшки, зміна часу годування або прогулянки), дитина може дуже бурхливо реагувати на це. Плач не припиняється до тих пір, поки режимні моменти не будуть відновлені або доки не приберуть нову іграшку чи іншу річ.

Поведінка дітей із цим синдромом, як правило, одноманітна. У здорових дітей 3-6-місячного віку провідним видом діяльності стає гра: діти тягнуться до іграшок, хапають їх, тягнуть до рота. У дітей з РДА в цьому віці гри не буває взагалі або вони здійснюють тривалі маніпуляції лише з однією добре знайомою іграшкою. Пізніше аутичні діти віддають перевагу неігровим предметам: вони годинами здійснюють одні і ті ж дії, які віддалено можуть нагадувати гру: наливають і виливають воду з посуду, перекладають з одного місця на інше різні предмети, які зазвичай не мають ігрової спрямованості (мотузки, папірці, котушки, гудзики, цвяхи і таке інше).

Діти з РДА усвідомлено прагнуть до самотності. Вони почувають себе краще, коли залишаються наодинці. Контакти з матір’ю можуть бути різними. Діти можуть відноситися до неї індиферентно, тобто не реагувати на її присутність чи відсутність, а можуть гнати її від себе. Також існує симбіотична форма контактів, коли дитина не може довго знаходитися без матері, тривожиться, якщо її немає, але в той же час ніколи не проявляє до неї ніякої ласки.

Для дітей з РДА характерні порушення рухової сфери. У них невпевнена та незграбна хода, слабка диференціація дрібної моторики. Часто відсутні привітальні рухи, а вже на другому році життя дитини з’являються комплекси стереотипних рухів: підстрибування, потрушування кистями рук, обертання навколо себе.

Діти з РДА мають свої особливості формування вітальних функцій і афектної сфери. Вони можуть бути гіпозбудженими: в’яло смокчуть груди, не реагують на фізичні незручності (холод, голод, мокрі пелюшки), відзначається їх мала рухова активність. Такі діти можуть годинами сидіти в одній і тій же позі, не міняючи її. Ходити вони починають пізно.

Діти, в яких відзначається гіперзбудливість, зазвичай погано засинають і сплять; їх сон переривчастий, неглибокий. Вони неспокійні, тривожні, схильні до частих змін настрою, що іноді пов’язано з погодними явищами (відомий термін «діти дощу»). Часто діти проявляють агресію по відношенню до самих себе. Інший вид гіперзбудливості при РДА має психопатоподібну спрямованість. У них часто спостерігається агресія по відношенню до близьких, нерідкі спонтанні істерики.

Звичайно, мовлення не викликає інтересу для дітей з РДА. Розвиток мовлення відбувається по-різному та відзначається своєрідністю. Мовлення не має для них регулюючої функції. Аутична дитина не фіксує погляду на тому, хто говорить, не відгукується на звертання. Темпи її розвитку нерівномірні та асинхронні. В одних дітей мовлення з’являється раніше, ніж у здорових, у інших, навпаки, затримується. Лепет може з’явитися вчасно, до 3-4 місяців, як і у здорових дітей, але може бути відсутнім зовсім або слабо вираженим. Деякі аутичні діти від гуління відразу переходять до вимови слів. Перші слова можуть з’явитися навіть раніше визначеного терміну, проте у цих словах не буде смислової наповнюваності. Вони вимовляються ніби в нікуди, не звертаючись ні до кого конкретно. Для мовлення аутичної дитини характерна недостатність або відсутність звукоскладових комплексів, звуковідображувальних та звуковідтворювальних слів. Незалежно від термінів появи експресивного мовлення, виявляються різноманітні порушення його розвитку та існує відсутність або недостатність комунікативної функції мовлення. У таких дітей можуть спостерігатися порушення звуковимови, мовлення їх часто невиразне, нерозбірливе. Однією з яскравих характеристик мовлення аутичної дитини – відлунювання (ехолалія), частіше – відсторонене повторення почутої будь-де фрази поза зв’язку з реальною ситуацією. Також спостерігається наявність аграматизмів у мовленні: фрази оформлюються з порушенням звичного порядку слів та виглядають «іншомовними».

До 5 – 6 років діти можуть не звертатися до дорослих із питаннями, часто самі не відповідають на питання, які їм задають, або дають на них односкладні відповіді. У результаті корекційної роботи в частини дітей комунікативна функція мовлення покращується. Вони починають відповідати на питання, а потім говорити спонтанно. Характерно вживання недитячих висловлювань, запозичених у дорослих, химерність мовлення. Пізніше діти задають незвичні питання, які мають надцінний характер (наприклад, «Коли буде кінець світу?»).

Викривлена послідовність мовленнєвого розвитку також може проявлятися в ранньому формуванні монологічного мовлення без попереднього діалогу. Одночасно з цим можна відзначити досить розвинене «автономне мовлення», розмову із собою. До цих проявів додаються неологізми, скандовані фрази, протяжна інтонація. Часто мовлення викликає враження штампованості, «механічності». Іноді діти римують слова; вживають по відношенню до себе займенники і дієслова в другій і третій особі. Мовлення може бути примітивним і одночасно містити складні звороти і вислови.

Аутичні діти досить рано виявляють зацікавленість під час читання дорослими, особливо віршів. Якщо при відтворенні віршів дорослий ненавмисно або спеціально пропускає будь-який рядок, діти протестують і навіть плачуть. Така пристрасть до віршів пояснюється наявністю в них ритмічності.

Інтелект при РДА має свої особливості. Дослідниками встановлено, що у більшості цих дітей спостерігається відставання в інтелектуальному розвитку, у деяких інтелект зберігається. Вважається, що порушення пізнавальної діяльності є вторинним результатом поведінки, яка значною мірою перешкоджає формуванню інтелектуальних функцій. У цього кон-тингенту дітей часто виникає інтерес до форми, кольору різних предметів за відсутності інтересу до їх звичайних, функціональних значень. Часто відзначається хороша механічна слухова і зорова пам’ять. Вони можуть запам’ятовувати великі частини тексту, віршів, газетних статей. У аутичних дітей дуже добре розвинена просторова орієнтація. Запас знань цих дітей дещо знижений. Вони мислять шаблонно, стереотипно. В аутистів зазвичай рано розвиваються елементи абстрактно-логічного мислення, і конкретно-практичний бік його проходить із запізненням. Асоціативний процес хаотичний. На думку В.В. Лебединського, інтелект страждає більше при виконанні завдань, що вимагають соціальної компетенції. Маючи значні теоретичні знання, діти з РДА зазнають утруднень у простих життєвих ситуаціях, що вимагають інтуїції і досвіду. Тому навчання для таких дітей не стає провідним видом діяльності. Частіше вони віддають перевагу завданням, які вимагають стереотипних рішень, – складанню схем, кресленням різних таблиць.

Діти з РДА схильні до патологічного фантазування. У цих уявленнях переплітаються колись почуті казки, побачені фільми, змішуються реальні та вигадані події. Фантазії зазвичай яскраво забарвлені й образні. Нерідко вони відрізняються підвищеною агресивністю. Діти можуть довго розповідати про мерців, скелети, вбивства, часто приписують собі негативні риси вигаданих героїв. Також дитина може вважати себе будь-якою твариною – зайчиком, собачкою. У цих випадках вона вимагає годувати її по-особливому, може лягати спати на підлозі тощо. У шкільному віці ці діти нерідко пишуть вірші, оповідання про події, що начебто сталися з ними. Вони прив’язуються до тих людей, які слухають їх оповідання і не заважають їм вигадувати. Зазвичай це випадкові, малознайомі люди. За допомогою цих фантазій дитина може намагатися позбутися почуття власної неповноцінності та своїх страхів.

У дітей з РДА часто спостерігаються різні страхи. Уже на ранніх етапах розвитку вони проявляють страхи перед чимось новим і незвичним. Нерідко труднощі виникають при спробах введення прикорму. Дитина активно чинить опір новим видам харчування, а пізніше стає перебірливою в їжі. Вона може відмовлятися від певних продуктів, реагуючи на їх заміну плачем або криком. У настрої відчувається тривожність. Діти бояться окремих осіб, речей, шуму побутових предметів, яскравого світла і кольору, одягу з високим коміром, зачинених дверей. У аутичних дітей найбільш часті страхи, пов’язані із зміною звичної обстановки і з несподіваними подразниками. У них, як правило, відсутній страх темряви, що підтверджує зв’язок цього феномену з типовими для РДА пошуками комфортної обстановки без сенсорних подразників. Найчастіше страхи прив’язані до якоїсь психотравмуючої ситуації з реального минулого дитини. З часом вони втрачають свій зв’язок з травмуючою ситуацією, набувають химерного і незрозумілого характеру, іноді залишаються на довгі роки. Характерним проявом страхів може бути так звана «генералізована агресія», яка спрямована не на когось особисто, а проти всього світу, але вибухи її бувають надто інтенсивними та руйнівними. Крайнім проявом відчаю таких дітей є самоагресія, що представляє реальну загрозу їх життю та здоров’ю.

Слухове сприйняття теж має свої особливості. На відміну від здорових, аутичні діти можуть не реагувати на слухові подразники. Зазвичай вони краще реагують на тихі звуки і не сприймають гучні. Багато педагогів відмічають у дітей з РДА любов до музики. Іноді тільки музика допомагає батькам коригувати поведінку дитини.

Однією із специфічних особливостей дітей з РДА є відсутність вже з раннього віку зорового контакту з оточенням. Діти дивляться «крізь» навколишні об’єкти або крізь людей. Вони можуть зосередити свою увагу на яскравій плямі, візерунках на стіні, листі дерев тощо. Багатьох аутичних дітей притягують рухомі предмети. Як афектно-позитивні сенсорні подразники в дітей виступають колір, форма, розмір або рух предмета. Сам предмет в цілому і його співвіднесеність з навколишнім вони не сприймають. Іноді гіперсензитивність може призводити до ілюзорних розладів.

Рання та диференційна діагностика РДА часто визначає шляхи психічного розвитку та соціальної адаптації дитини з аутистичними проявами, так як своєчасний початок психолого-педагогічної корекційної роботи в поєднанні, у випадку крайньої необхідності, з лікарською терапією сприяють максимальній мобілізації ресурсів психічної активності дитини: емоційної, когнітивної, моторної сфер.

У літературі представлені різні підходи до класифікації РДА та станів, подібних до нього. В їх основі різноманітні критерії. Сучасні автори диференціюють синдром аутизму в різноманітних клінічних структурах. Аспергер (1968) виділив його в ранньому дитячому аутизмі (синдром Каннера), шизофренії, олігофренії, порушеннях слуху, аутичній психопатії (позначеною сьогодні як синдром Аспергера).

Г.Є. Сухарева (1974) та В.М. Башина (1980) розглядають РДА як частину раннього шизофренічного процесу.

В.Є. Каган (1981) розрізнює аутизм при шизофренії, шизоїдній психопатії; резидуально-органічний аутизм; парааутистичні реакції невротичного характеру. Він відзначає закономірну етапність при формуванні відношення до оточуючого в аутичної дитини, що розгортається у повільному та асинхронному вигляді.

О.С. Нікольська (1985 – 1987) пропонує наступну класифікацію РДА, що є найбільш розповсюдженою:


  • 1 група – з перевагою відчуження від оточення;

  • 2 група – з перевагою аутистичного нехтування оточенням;

  • 3 група – з перевагою аутистичного заміщення оточення;

  • 4 група – з перевагою надзагальмованості у відносинах із оточенням.

Основним критерієм виділення цих груп є характер і ступінь порушення взаємодії з навколишнім середовищем, тобто тип самого аутизму.

Діти I групи РДА повністю відчужені від зовнішнього світу. У них спостерігається «польова поведінка» (тобто відбуваються рухи в «полі» без активного контакту з оточенням; карабкання по меблях, тулубу дорослого; довге пасивне розглядання безпредметних об’єктів; ритмічні вокалізації). Дитина постійно переходить від одного предмета до іншого, але миттєво втрачає до них інтерес, стає ніби відмежованою від зовнішнього світу. Зазвичай такі діти недостатньо реагують на голод, холод і не проявляють почуття задоволення. Обличчя такої дитини амімічне і виражає повний спокій. Діти шукають найбільш зручну для себе зону. Вони ніколи не наблизяться до об’єктів, що викликають сильні емоції. Такі діти зазвичай легко і граціозно рухаються.

На першому році життя цих дітей відмічається гіперсензитивність до сенсорного та афективного дискомфорту, зміни обстановки. Спостерігається випереджальний розвиток мовлення. На другому році, частіше після соматичного захворювання, психогенії виникає і різкий, нерідко катастрофічний розпад мовлення, навичок, відзначається зростання аспонтанності, втрата візуального контакту, реакції на звертання, фізичний дискомфорт. Ці прояви дозволяють кваліфікувати даний варіант аутичного дизонтогенезу як регресивний.

Зорові і тактильні враження мають для дітей цієї групи афективне значення. Вони можуть довго сидіти і дивитися у вікно, а потім несподівано почати перестрибувати з одного стільця на інший чи балансувати на них. Іноді такі діти дозволяють дорослим кружляти себе, підкидати, але при цьому ніколи не вступають з ними в емоційний контакт.

Діти I групи мають найгірший прогноз розвитку і потребують постійного догляду.

Діти II групи характеризуються аутистичним відкиданням довкілля: захопленістю руховими, сенсорними, мовленнєвими стереотипіями, імпульсивними діями, одноманітністю гри із залученням неігрових предметів, вираженістю порушення почуття самозбереження, багаточисельними страхами гіперсензитивного характеру, симбіотичним зв’язком із матір’ю, а також нерідко відставанням у психічному розвитку. У перші місяці життя відмічається порушення вітальних функцій, частіше за типом гіперзбудженості, іноді – рідкі судомні припадки.

Такі діти активніші, вони можуть встановлювати вибіркові контакти з оточенням. Ці контакти потрібні дітям для задоволення фізичних потреб. У дітей вже з’являються почуття задоволення, страху, сльози і крик. У їх поведінці спостерігаються різні штампи, мовні і рухові, які адекватно застосовуються за стереотипних умов. Діти цієї групи не можуть адаптуватися до обстановки, що змінилася. Вони відчувають страх, у них немає зацікавленості до нового. Через цей страх вони агресивно реагують на будь-яке порушення звичного в їх побуті. Дитина вимагає збереження постійності в оточенні і створює навколо себе бар’єр. Будь-які неприємні для себе дії ззовні дитина заглушує приємними сенсорними відчуттями. Зазвичай вона отримує їх стереотипними способами, як правило, самоподразненням. Подразнення очей можливе прямим натисканням на очне яблуко чи мигтінням у полі зору різних об’єктів, їх рухом або викладанням простих орнаментів. Вухо може дратуватися прямим натисканням, шелестінням і розриванням паперу, прослуховуванням однієї і тієї ж музики. Вестибулярний апарат дитина подразнює за допомогою різноманітних стрибків, розгойдувань, завмирання в незвичних позах.

За допомогою цих аутостимулюючих прийомів діти афективно адаптуються. У них прослідковуються простіші стереотипні реакції на оточення і виконання побутових навичок. Поведінка манірна, рухи численні, у дітей спостерігаються химерні гримаси і пози. Зазвичай вони мало контактують з оточенням, мовчать або відповідають уривчасто. Складні емоційні переживання дітям недоступні. Для дітей цієї групи прогноз сприятливіший, ніж для дітей І групи. При відповідній тривалій корекції їх готують до навчання в загальноосвітній школі частіше, ніж у спеціальній загальноосвітній для дітей із вадами розумового розвитку.

До ІІІ групи відносяться діти з перевагою аутистичного заміщення навколишнього надцінними пристрастями, особливими, абстрагованими інтересами та фантазіями, розгальмованістю потягів. Страхи мають характер марення. У сюжеті гри, у відносинах із близькими може проявлятися агресивність. Відмічається слабкість емоційних проявів. На першому році життя типовий м’язовий гіпертонус, напруженість або опір, коли дитину беруть на руки. Нозологічна кваліфікація групи має певні труднощі – мова може йти як про в’яло протікаючу шизофренію, так і про аутистичну психопатію (варіант синдрому Аспергера).

Для цих дітей характерні вже складніші форми афектного захисту, які можуть проявлятися у формуванні патологічних потягів, фантазіях, іноді агресивних. Ці фантазії розігруються спонтанно і знімають страхи та переживання дитини. Мовлення таких дітей зазвичай розгорнуте. Полохливих і гидливих дітей тягне до всього страшного, неприємного. Ці потяги стереотипні, вони можуть спостерігатися в дитини роками, що формує певну аутичну поведінку.

Контакт з навколишнім світом обмежений лише їх потягами, усю свою поведінку вони співвідносять тільки з ними. Їх не можна довільно зосередити. Вони можуть володіти формами афектного мовлення і вільно виражати власні спонукання в монолозі, але не в діалозі. Від матері вони менш залежні афектно і не потребують постійного контролю й опіки.

При тривалій і активній психолого-педагогічній корекції діти цієї групи можуть бути підготовлені до навчання в загальноосвітній школі.

У дітей IV групи переважає процес надмірного гальмування. Цим дітям властиві, передусім, неврозоподібні розлади. Вони вразливі, полохливі, боязкі. У них загострене почуття власної неспроможності, що посилює їх соціальну дезадаптацію. Контакти з оточенням обмежені і призводять до формування патологічної залежності від близьких, діти постійно потребують схвалення і захисту. Контакти із зовнішнім світом зазвичай здійснюються через матір, з якою діти знаходяться в сильному емоційному зв’язку.

На першому році життя відмічається м’язовий гіпертонус; слабкість реакцій на фізичний дискомфорт; нестійкість настрою; метео- та вегетативна лабільність; фізична і психічна виснажливість. Надприв’язаність до матері – не тільки як до джерела захисту, але й до емоційного донора та посередника у важких соціальних контактах. Даний варіант РДА з нозологічних позицій може, вочевидь, являти собою особливу форму конституційної аномалії розвитку (дійсний синдром Каннера), а при легкій вираженості – варіант аутистичної психопатії Аспергера.

Діти важко засвоюють нові зразки поведінки і використовують стереотипні, вже знайомі форми. Вони педантичні і мають певні ритуали в поведінці. Іноді у цих дітей спостерігається затримка мовленнєвого, моторного й інтелектуального розвитку. Вони довго зберігають невмілі рухи, їх мовлення уповільнене й аграматичне. Незважаючи на досить хороші передумови, інтелектуальний розвиток також затриманий. Вони не розуміють прихованого змісту слів і сприймають усе буквально, особливо в людських стосунках. Проте часто з’ясовується, що їм доступне глибше розуміння. Поведінка таких дітей може неправильно оцінюватися близькими, тобто нижча за їх рівень розвитку. Стереотипна поведінка не дає можливості реалізації в таких дітей самостійної адаптації. Ці діти можуть бути підготовлені до навчання в загальноосвітній школі.

Виділені 4 групи різняться за типом поведінки, ступенем афектної дезадаптації. Належність дитини до певної групи не є постійною. Дитина може бути віднесена до іншої групи, якщо в її поведінці починають переважати риси того рівня, що знаходиться поруч. Тут може спостерігатися як негативна, так і позитивна динаміка. При негативній динаміці відбувається регрес розвитку, тобто перехід на нижчий ступінь афектної адаптації. При позитивній динаміці дитина починає засвоювати і надалі активно використовувати афектні механізми більш високого рівня. Це враховується при підборі методик корекційного впливу і вихованні дитини.

Необхідно виділити істотний чинник позитивного руху. Стимуляцію аутичної дитини треба направляти на більш високий, ще несформований рівень. Якщо закріплюється потреба в новому виді вражень, підвищуються контакти з довкіллям і на їх основі формуються механізми наступного рівня регуляції, то прогноз сприятливий. Якщо цього не відбувається, то емоційний розвиток дитини буде значно обмежений.

Дослідження таких вчених, як Л.С. Виготський, А.Н. Граборов, Г.М. Дульнєв та існуючий світовий досвід показують, що в основу корекційної роботи повинні бути покладені наступні принципи:


1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка