Міністерство соціальної політики україни державний комплекс соціальної реабілітації дітей-інвалідів Рекомендації щодо застосування реабілітаційних методик у роботі центрів соціальної реабілітації дітей-інвалідів Розділ ІІІ



Сторінка5/8
Дата конвертації11.04.2016
Розмір1.24 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Кліщовий (весняно-літній) енцефаліт. На території Росії спостерігається у вигляді епідемічних спалахів і окремих випадків здебільшого на Далекому Сході, в Сибіру та на Уралі. Були зафіксовані епідемічні спалахи кліщового енцефаліту в Югославії, Чехословаччині, Угорщині, Австрії.

Вірус передається людині через укус кліщів. Крім укусу кліща, зараження можливе і при вживанні молока інфікованих тварин. Крім гризунів, резервуаром вірусу можуть бути птахи та дикі і домашні тварини.

Захворювання починається гостро після нетривалого інкубаційного періоду (7-21 день), можливі скарги на слабість, дратівливість. У гострій стадії захворювання спостерігаються пригнічення і розлади свідомості.

У хронічній стадії формуються психічні розлади за типом епілепсії. Вони характеризуються формуванням змін особистості й порушеннями розумового розвитку за епілептичним типом. Можливий розвиток психозів депресивно-параноїдної і галюцинаторно-параноїдної структури, з ідеями переслідування, отруєння, зоровими і слуховими галюцинаціями (И.И. Лукомский, 1948, 1954; И.Б. Галант, 1965).



Комариний (японський, літньо-осінній) енцефаліт. На території Росії зустрічається, в основному, на Далекому Сході, спричиняється нейротропним вірусом, передається людині через укус комара. Під час епідемій захворювання досить часто спостерігається в дітей.

Гостра стадія звичайно протікає за типом кліщового енцефаліту. Вона починається з високої температури. Потім з’являються порушення свідомості від пригнічення до коми, галюцинаторно-параноїдальні й депресивно-параноїдальні психози. Можливий розвиток гострої стадії у вигляді підвищеної сонливості, що нагадує летаргічний сон при епідемічному енцефаліті. У період видужання спостерігаються астенічні порушення. У хронічній стадії розвиваються мнестичні розлади, ознаки стійкого органічного зниження психічної діяльності аж до органічної деменції. Перебіг захворювання вкрай гострий, стан важкий. Летальність в окремі епідемії досягає 75%.



Параінфекційні енцефаліти (менінгоенцефаліти). До цієї групи захворювань відносяться енцефаліти, що виникають як ускладнення загальних інфекційних захворювань, найчастіше при епідемічному паротиті й корі, набагато рідше при вітряній віспі й краснусі. Вони розвиваються переважно в дітей, проявляються потьмаренням свідомості (від глухнення до коми). Прояви захворювання більш важкі, ніж при епідемічному паротиті. Вони характеризуються більш глибоким і тривалим потьмаренням свідомості й більш вираженими психічними розладами.

Ревматичний енцефаліт. Гостра стадія захворювання протікає за аналогією з гострою стадією параінфекційних енцефалітів.

Хронічна стадія характеризується поступовим зниженням психічної діяльності з послабленням пам’яті, психопатоподібними розладами у вигляді різкої емоційної збудливості, конфліктності, агресивності. Спостерігаються ревматичні психози з перевагою астено-депресивних, іпохондричних, параноїдальних і галюцинаторно-параноїдальних станів. Можливий розвиток симптоматичної епілепсії, псевдопаралітичних станів.

Значні труднощі викликає диференціація довготривалих психозів при ревматичному енцефаліті від психопатій.

Постінфекційні психопатоподібні стани в хронічній стадії захворювання, на відміну від психопатій, характеризуються підвищеною психічною виснаженістю, психоорганічними змінами особистості з різним ступенем виразності, обмеженням кола інтересів, труднощами при засвоєнні нових знань.

Гостра стадія епідемічного енцефаліту з летаргічними розладами вимагає диференціації щодо пухлинних процесів головного мозку. Диференціальний діагноз ґрунтується на особливостях неврологічного стану й результатах рентгенографії черепа й електроенцефалографії головного мозку.

Галюцинаторні та параноїдні психози в хронічній стадії розвитку енцефаліту вимагають диференціальної діагностики з аналогічними станами при шизофренії. Опорними пунктами в діагностиці є анамнестичні дані про перенесений гострий стан, а також особливості добової динаміки психічних розладів з їх посиленням у нічний час, афективна насиченість переживань.

Ревматичний енцефаліт може закінчуватися повним видужанням, але набагато частіше прослідковується розвиток неврологічних і психічних порушень із переходом у хронічну стадію.
Інтернет-ресурси


  • http://ru.wikipedia.org/wiki/Энцефалит

  • http://medinfa.ru/26/encefalit/

  • http://mosmedclinic.ru/e/э/88



Менінгіти
Менінгіт – запалення оболонок головного мозку. У клінічній практиці під терміном «менінгіт» звичайно мають на увазі запалення м’якої мозкової оболонки. Перша стаття про бактеріальну інфекцію в якості причини менінгіту була написана австрійським бактеріологом Антоном Вайксельбаумом у 1887р.

Найчастіше менінгіт виникає внаслідок проникнення до м’яких оболонок різних сторонніх мікроорганізмів, починаючи від вірусів і закінчуючи найпростішими. Менінгіт виникає як самостійне захворювання або як ускладнення іншого процесу.

Симптоми менінгіту, що найбільш часто зустрічаються, – головний біль, ригідність шиї, одночасно з лихоманкою, зміненим станом свідомості та чуттєвості до світла (фотофобією) або звуку. Іноді у дітей можуть спостерігатися тільки неспецифічні симптоми, такі як дратівливість та сонливість. Єдиним способом підтвердження або непідтвердження менінгіту є спинномозкова пункція.

Лікувати менінгіт у домашніх умовах неможливо за відсутності адекватної антибіотикотерапії. Наприклад, менінгококовий менінгіт у 95% випадків закінчується смертю. Менінгіт, особливо при несвоєчасному лікуванні, може викликати важкі ускладнення: глухоту, епілепсію, гідроцефалію та проблеми з розумовим розвитком. Деяким формам менінгіту (які викликаються менінгококами, гемофільною паличкою, пневмококами або вірусом паротиту) можна запобігти щепленням.

Наслідки менінгіту зустрічаються приблизно в половини хворих. Це головні болі, судоми, послаблення пам’яті, які виникають періодично. Якщо менінгіт пройшов без ускладнень, наслідків може і не бути і людина повністю одужує. У випадках, коли менінгіт пройшов із важкими ускладненнями, можливі більш суттєві наслідки аж до повної глухоти і сліпоти та розумової відсталості. Слід враховувати, що за статистикою, такі важкі наслідки бувають тільки у 1 – 2% хворих на менінгіт. У особливо тяжких випадках можливий летальний наслідок.

Класифікація менінгіту

За характером запального процесу: гнійний та серозний.

За походженням: первинний та вторинний.

За етіологією:



  • бактеріальний (менінгококовий, сифілітичний тощо);

  • вірусний (епідемічний паротит, краснуха);

  • грибковий (кандидозний, туберкульозний);

  • протозойний (токсоплазмоз);

  • змішаний.

Бактеріальний менінгіт

До введення в терапію сульфаніламідних препаратів та пеніциліну помирало 30-70% хворих менінгококовим менінгітом. Але незважаючи на сучасне лікування, летальність тримається у зв’язку з тим, що прогресуюче захворювання обмежує можливості терапевтичного втручання. У тих, хто вижив, часто виявлялося зниження інтелекту, розвивалася гідроцефалія, глухота та сліпота, залишалися стійкі паралічі й епілептичні напади або некрози, які призводили до ампутації кінцівок.



Вірусний менінгіт

При вірусному менінгіті прогноз більшості уражень сприятливий. Повне видужання відмічають протягом 2 – 7 днів. Головний біль та інші симптоми можуть зберігатися протягом 1 – 2 тижнів.



Грибковий менінгіт

Туберкульозний менінгіт до застосування протитуберкульозних засобів закінчувався смертю, а зараз при своєчасному початку лікування, що триває багато місяців, як правило, настає повне одужання. За відсутності специфічної терапії, хворі помирають до кінця місяця, але навіть неспецифічна терапія може подовжити термін життя хворого до 1,5 – 2 місяців. Іноді виникають рецидиви і ускладнення, такі як: епілептичні напади, гідроцефалії, нейроендокринні розлади. Стаціонарне лікування продовжується до 2 – 3 тижнів.

Дитина, яка перехворіла на менінгіт, потребує особливої уваги і чуйності. Її слід поступово привчати до здорового способу життя, щоб зміцнити здоров’я і не допустити ускладнень та наслідків перенесеної хвороби.

Отже, в більшості випадків хворі на менінгіт виліковуються повністю, але у деяких розвиваються судомні напади, які потребують тривалого лікування. Наслідком менінгіту можуть бути також необоротне погіршення інтелектуальних функцій і параліч.

Таким чином, енцефаліти та менінгіти – це важкі захворювання, які складають значну групу інфекційних захворювань нервової системи, що можуть призвести до розумової відсталості різного ступеня тяжкості.
Інтернет-ресурси


  • http://ru.wikipedia.org/wiki/Менингит

  • http://health.mail.ru/disease/meningit/

  • http://medlistok.com/meningit.asp


3.4. Епілепсія


Епілепсія
Епілепсія – це захворювання, для якого притаманні нічим не спровоковані напади, в основі яких лежать гіперсинхронні електричні розряди нейронів головного мозку. Це захворювання відоме ще з античних часів, про нього згадують єгипетські лікарі, Гіппократ тощо. За різними даними, частота захворювань варіюється, у середньому, від 16 : 10 000 до 1 : 1 000 населення.

Причиною епілепсії визначають збільшену спадкову або набуту готовність мозку до розвитку судом. Виникненню хвороби сприяють травми, інфекції тощо. Розрізняють первинну епілепсію як самостійне захворювання та вторинну як синдром при іншій хворобі (фенілкетонурія, черепно-мозкова травма, нейроінфекції тощо).

Первинна епілепсія добре лікується, з часом хворий може повністю відмовитися від прийому пігулок. Вторинна розвивається в будь-якому віці та важко лікується.

У деяких випадках хворі на епілепсію не потребують оформлення інвалідності. При постійному прийомі ліків можливо вести активний спосіб життя з мінімальними обмеженнями.

Звичайно хвороба розвивається з 5 до 15 років. При відсутності лікування частота та вираженість нападів збільшується. Розрізняють багато форм епілептичних нападів. У дітей спостерігається близько 40 різних нападів, що залежать від того, які відділи головного мозку знаходяться в стані збудження та беруть участь у його реалізації. Всі ці напади відрізняються клінічною симптоматикою, підходами до лікування та прогнозом.

Основна мета в лікуванні епілепсії полягає в досягненні ремісії при медикаментозному лікуванні, відміні у подальшому медичних препаратів та досягненні повної ремісії. Клінічними проявами є судомні та безсудомні напади й епілептичні зміни особистості.

Хворі у стані великого судомного нападу потребують кваліфікованої допомоги. У разі відсутності допомоги можлива смерть. Звичайно перед нападом (за декілька годин або добу) виникають «передвісники»: головний біль, нездужання, поганий настрій, передчуття біди, що насувається. Деякі хворі за цими ознаками вже можуть передбачити напад і прийняти необхідні заходи безпеки.

Необхідно враховувати, що при безсудомних нападах у хворих спостерігаються періоди поганого настрію, нудьги, агресивного відношення до оточуючих та себе. Вони можуть причинити біль собі, упереджено ставитися до близьких, знущатися з них. Такі стани виникають без видимих причин.

Питання затримки розвитку дитини або зниження інтелектуальних здібностей внаслідок епілептичних нападів обговорюється у науковій літературі протягом багатьох років, але однозначної відповіді воно немає. Безсумнівно, що часті епілептичні напади у дітей раннього віку призводять до затримки психомоторного розвитку. У результаті частих генералізованих нападів (особливо епілептичні статуси) можливий поступовий розвиток слабоумства.



Зміни особистості при епілепсії характеризуються психічними та емоційними порушеннями: зниження уваги, емоційна нестійкість, роздратованість, схильність до запальності. У подальшому такі порушення можуть погіршуватися та призвести до так званого епілептичного слабоумства. Ступінь змін особистості залежить від тривалості та важкості захворювання, своєчасності та ефективності лікування. Мислення таких хворих стає повільним: вони не можуть відокремити основне від другорядного, переключити увагу з одного матеріалу на інший тощо.

У деяких випадках хвороба дозволяє дітям нормально розвиватися як фізично, так і інтелектуально, але слід враховувати необхідність постійного спостереження в лікаря, безперервність прийому ліків (раптове припинення лікування викликає загострення хвороби), створення спеціальних умов навчання та реалізації інтересів, дотримання режиму. Стан хворого на епілепсію безпосередньо залежить від соціальних факторів, від відношення до них батьків, педагогів, оточуючих. Важливе значення має правильний вибір майбутньої професії, вирішення соціальних питань.

При професійній орієнтації дитини з епілепсією необхідно враховувати обмеження, пов’язані із хворобою: забороняється праця на висоті, біля вогню, на воді, на всіх видах транспорту, з нервово-психічним напруженням тощо.
___________________________
Джерела інформації


  • Гузеева В.И. Эпилепсия и неэпилептические пароксизмальные состояния у детей. – М.: Медицинское Информационное Агентство, 2007.

  • Петрухин А.С., Пилаева О.А., Воронкова К.В., Холин А.А. Эпилепсия излечима! Рекомендации для больных и их близких. – М.: Литтерра, 2010.

  • Киссин М. Я.. Клиническая эпилептология. – М.: ГЭОТАР-Медиа, 2011. – 256 с.

  • Сараджишвили П.М., Геладзе Т.Ш. Эпилепсия. – Москва, «Медицина»,1977.

  • Болдырев А.И. Эпилепсия детей и подростков. – М.: Медицина, 1990.

  • Фернандес Р., Самуэльс М. Эпилепсия. Неврология / Под редакцией М. Самуэльса / Пер. с англ. – М., Практика,1997. – 640 с.

  • Карлов В.А. Эпилепсия. – М.: Медицина,: 1990. – 336 с.: ил.

  • Эпилепсия у детей и подростков / Под ред. В.Я. Деглина, В.П. Кудрявцевой. – М.: Гос. изд-во медицинской литературы, 1962.

Інтернет-ресурси




  • http://ru.wikipedia.org/wiki/Эпилепсия

  • http://www.ru03.ru/index.php?Main_Name=epilepsia

  • http://health.mail.ru/disease/epilepsiya/

  • http://www.nmedik.ru/lechenie/other/epilepsiya.html

  • http://medi.ru/doc/140004.htm

  • http://www.epilepsiya.ru/



3.5. Дитячий церебральний параліч


Дитячий церебральний параліч (ДЦП)
Дитячий церебральний параліч (ДЦП) – непрогресуюче ураження мозку, яке обумовлене впливом несприятливих факторів у пренатальному, перинатальному і ранньому постнатальному періодах, що завжди супроводжується руховими та найчастіше ортопедичними порушеннями.

Термін «дитячий церебральний параліч» використовується для характеристики групи хронічних станів, при яких уражена рухова і м’язова активність із порушенням координації рухів. Він об’єднує ряд синдромів, що виникають у зв’язку з пошкодженням мозку на ранніх етапах онтогенезу.

Основним клінічним симптомом ДЦП є порушення рухової функції, пов’язане із затримкою та неправильним розвитком статокінетичних рефлексів, патологією тонуса, парезами, паралічами, порушенням координації, насильницькими рухами. Окрім порушень у центральній нервовій системі, вторинно упродовж життя виникають зміни у нервових і м’язових волокнах, суглобах, зв’язках, хрящах. До основного симптому ДЦП – рухових розладів – у значній частині випадків приєднуються порушення психіки, мовлення тощо.

У 1958 році на засіданні Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я в Оксфорді у класифікації хвороб термін «дитячий церебральний параліч» затвердили і дали наступне визначення: «Дитячий церебральний параліч – непрогресуюче захворювання головного мозку, що уражує його відділи, які керують рухами і положенням тіла, захворювання проявляється на ранніх етапах розвитку головного мозку».

І понині йдуть дискусії з приводу цього терміну. У спеціальній літературі можна знайти велику кількість різних термінів для позначення цього типу порушень.

За останній період опубліковано багато досліджень щодо проблеми дитячого церебрального паралічу. В основному, це роботи з питань неврологічного, ортопедичного, відновлювального лікування дітей із ДЦП.

На теперішній час ДЦП розглядають як хворобу, яка виникла в результаті ураження мозку, перенесеного у пренатальному періоді чи в період незавершеного процесу формування основних структур і механізмів мозку, що обумовлює складну структуру неврологічних та психічних розладів. Спостерігається не тільки уповільнений темп психічного розвитку в цілому, але й нерівномірний, диспропорційний характер формування окремих психічних функцій (Семенова, Мастюкова, Смуглін, 1972; Ковальов, 1985; Калижнюк, 1987 та ін.).

Кількість захворювань на ДЦП має тенденцію до збільшення і складає 6 випадків на 1000 новонароджених. Причиною виникнення церебральної патології у 70 – 80% випадків є вплив на мозок комплексу шкідливих факторів.

Етіологія даного захворювання різноманітна. Сучасна медицина описує більш ніж 400 факторів, що впливають на перебіг внутрішньочеревного розвитку.

Слід звернути увагу на той факт, що при церебральному паралічі мають місце ураження мозкових структур в осіб переважно чоловічої статі. У середньому, ДЦП у хлопчиків зустрічається в 1,3 рази частіше і має більш важкий перебіг, ніж у дівчат.

Перша чітко оформлена класифікація ДЦП, в основі якої лежать клінічні критерії, належить 3. Фрейду (1897 – 1961):


  • геміплегія;

  • церебральна диплегія (двосторонній церебральний параліч);

  • генералізована ригідність;

  • параплегічна ригідність;

  • двостороння параплегія;

  • генералізована хорея;

  • подвійний атетоз.

Ця класифікація дозволила виділити типи ДЦП, які потім були покладені в основу всіх наступних класифікацій.

У спеціальній літературі запропоновано більше двадцяти класифікацій ДЦП. Вони засновані на етіологічних ознаках, характерних клінічних проявах, патогенетичних особливостях.

Розповсюдженою є класифікація К. Bobaht і B. Bobaht. Вони поділяють церебральні паралічі за наступними формами:


  1. Диплегія спастична.

  2. Тетраплегія (тетрапарез):

  • спастична;

  • атетоїдна;

  • дистонічна (у міру свого розвитку м’язова дистонія в поєднанні з атетозом чи хорео-атетозом стає провідним синдромом; при тетраплегії одна сторона може бути уражена більше, ніж друга).

  1. Геміплегія спастична. Іноді при цій формі в дітей старшого віку може з’являтися атетоз у дистальних відділах кінцівок.

  2. Моноплегія спастична (спостерігається рідко). Коли діти дорослішають, чітко видно, що це, в дійсності, легка форма геміплегії.

  3. Параплегія спастична. У «чистому» вигляді практично не спостерігається. Як правило, це диплегія з легким ураженням рук, яка в ранньому віці чітко не виявляється.

Ця класифікація не виділяє атактичну форму ДЦП, тому що, на думку авторів, вона зустрічається дуже рідко. Частіше атаксія сполучається зі спастичністю, атетозом або з тим та іншим одночасно.

У сучасній клінічній практиці використовується найчастіше класифікація К.А. Семенової (1979), в яку включені особисті дані автора й елементи класифікацій Д.С. Футера (1967) і М.Б. Цукер (1947).

Згідно з цією класифікацією виділяють п’ять основних форм ДЦП:


  • подвійна геміплегія;

  • спастична диплегія;

  • геміпаретична форма;

  • гіперкінетична форма;

  • атонічно-астатична форма.

На практиці виділяють ще змішану форму ДЦП.
Подвійна геміплегія це найважча форма ДЦП, що виникає при значному ураженні мозку в період внутрішньочеревного життя. Всі клінічні прояви пов’язані з вираженими деструктивно-атрофічними змінами. Має місце псевдобульбарний симптом. Значно порушені всі найважливіші функції: рухові, психічні, мовленнєві.

Рухові порушення виявляються вже в період новонароджуваності, коли, як правило, відсутній захисний рефлекс, значно виражені всі тонічні рефлекси: лабіринтовий, шийні, рефлекс із голови на тулуб, із таза на тулуб. Не розвиваються ланцюгові настановні рефлекси, тобто дитина не може навчитися самостійно сидіти, стояти і ходити.

Функції рук і ніг практично відсутні. Завжди переважає ригідність м’язів, що підсилюється під впливом інтенсивних тонічних рефлексів, які зберігаються (шийного й лабіринтового). Через підвищену активність тонічних рефлексів дитина в положенні на животі чи спині має значно виражені згинальну або розгинальну пози. За підтримкою у вертикальному положенні, як правило, спостерігається розгинальна поза при звисанні голови. Всі сухожильні рефлекси дуже високі, тонус м'язів у руках і ногах різко порушений. Довільна моторика зовсім чи майже не розвинена (Т.Г. Шамарін, Г.І. Бєлова, 1999).

Психічний розвиток дітей знаходиться, звичайно, на рівні розумової відсталості у по-мірному або важкому ступені.

Мова відсутня: анартрія чи дизартрія.

Прогноз подальшого розвитку рухової, мовленнєвої та психічної функцій украй несприятливий. Діагноз «подвійна геміплегія» вказує на повну інвалідність дитини.



Спастична диплегія – це найпоширеніша форма ДЦП, відома під назвою хвороби чи синдрому Літтля. За поширеністю рухових порушень спастична диплегія є тетрапарезом (тобто уражені руки і ноги), але нижні кінцівки уражені значною мірою.

У дітей зі спастичною диплегією часто спостерігається вторинна затримка психічного розвитку, яка за умови вчасно розпочатого та правильно проведеного лікування до 6-8 років може бути усунена; 30–35% дітей зі спастичною диплегією страждають розумовою відсталістю легкого ступеня. У 70% дітей спостерігаються мовленнєві розлади у формі дизартрії, значно рідше – у формі моторної алалії.

Важкість мовленнєвих, психічних і рухових порушень варіюється в широких межах. Це пов’язано із терміном і силою дії шкідливих факторів. У залежності від ступеня важкості ураження мозку, вже у період народжуваності слабко виражені або зовсім не виникають вроджені рухові рефлекси: захисний, повзання, опори, крокові рухи немовляти тощо, тобто порушується основа, на базі якої формуються настановні рефлекси. Хватальний рефлекс найчастіше, навпаки, підсилений, так як і тонічні рефлекси: шийні, лабіринтовий; причому ступінь їх виразності може зростати до 2-4 міс. життя дитини.

Різко підвищений тонус м’язів язика так, що він виявляється приведеним до кореня, а рухливість його різко обмежується. Очі дитини піднімаються вгору. Таким чином, ушкодженими виявляються і функції зору та мовлення.

При наявності симетричного шийно-тонічного рефлексу при згинанні голови виникає згинальна поза в руках і розгинальна в ногах, а при розгинанні голови, навпаки, виникає розгинання рук і згинання ніг.

До 2-3 років прояви патологічних рефлексів стають стійкими, і з цього часу, в залежності від ступеня важкості рухових порушень, розрізняють важкий, середній і легкий ступені спастичної диплегії.

Діти з важким ступенем спастичної диплегії самостійно не пересуваються або пересуваються за допомогою милиць. Маніпулятивна діяльність рук у них значно знижена. Ці діти себе не обслуговують або обслуговують частково. У них відносно швидко розвиваються контрактури і деформації у всіх суглобах нижніх кінцівок. У 70-80% дітей спостерігаються мовленнєві порушення, у 50-60% – затримка психічного розвитку, у 25-35% – розумова відсталість. У цих дітей протягом 3 – 7 і більше років не редукуються тонічні рефлекси і з труднощами формуються настановні випрямні рефлекси.

Діти із середнім ступенем важкості рухового ураження пересуваються самостійно, хоча з дефектною поставою. У них непогано розвинена маніпулятивна діяльність рук. Тонічні рефлекси виражені незначно. Контрактури деформації розвиваються меншою мірою. Мовленнєві порушення спостерігаються у 65-75% дітей, ЗПР – у 45-55%; у 15-25% – розумова відсталість.

Діти з легким ступенем важкості рухового ураження відмічають незручність і уповільненість темпу руху в руках, відносно легке обмеження обсягу активних рухів у ногах, переважно в гомілковостопних суглобах, незначне підвищення тонусу м’язів. Діти самостійно пересуваються, але хода їх залишається недосконалою. Мовленнєві порушення спостерігаються у 40-50% дітей, ЗПР – у 20-30%, розумова відсталість – у 5%.

Прогностично спастична диплегія – це сприятлива форма захворювання відносно подолання психічних та мовленнєвих розладів і менш сприятлива відносно становлення локомоцій.

Дитина, що страждає спастичною диплегією, може навчитися обслуговувати себе, писати, опановувати низкою трудових навичок.

1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка