Міністерство освіти та науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки та інновацій самарський інститут бізнесу та управління кримський інститут бізнесу освіта та наука в умовах глобальних викликів



Сторінка8/22
Дата конвертації15.04.2016
Розмір3.56 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК РИНКУ ОСВІТНІХ ПОСЛУГ І РИНКУ ПРАЦІ В КОНТЕКСТІ ПЕРСПЕКТИВ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ
Сучасна трансформація українського суспільства знаменує рух назустріч людям, підносячи роль людини в процесі соціально-економічного розвитку. Основним суб’єктом суспільного виробництва стає творчий працівник інновативного типу, здатний відповідати на виклики майбутнього. Підготовка такого працівника потребує злагодженої дії механізмів ринку праці та ринку освітніх послуг [1] .

Проте, реформування української економіки виявило гостру проблему невідповідності структури та рівня підготовки кадрів новим вимогам сучасного виробництва, яке намагається рухатися за траєкторією новоствореної вартості, технологічної модернізації замість тиражування старих процесів і продукції. Механізми адаптації до ринкових змін, напрацьовані різнорівневими закладами освіти, діють здебільшого за логікою теперішнього формування ринку освітніх послуг, слабко орієнтуючись на сигнали ринку праці. Система підготовки спеціалістів та робітників безпосередньо не пов'язана з потребами підприємств, орієнтуючись переважно на ринкове співвідношення попиту та пропозиції на певний напрям підготовки тощо. Результати функціонування ринку освітніх послуг реалізуються поза його межами і остаточну оцінку одержують на ринку праці. В цих умовах дослідження проблеми взаємодії ринку праці та ринку освітніх послуг є вельми актуальною та злободенною.

Загальні питання реструктуризації знань, імперативи перебудови навчання в умовах глобалізації та науково-технічного прогресу, характеристики державного управління впровадженням інновацій в освіту, а також методологічні проблеми визначення потреби у кваліфікованих кадрах досліджено у низці наукових публікацій О.Грішнової, В.Онікієнка, І.Петрової, М.Семикіної та інших.

Водночас характеристика механізму взаємодії ринку праці й ринку освітніх послуг є дискусійною в теоретичному плані, а управління цим взаємозв’язком є недостатньо розробленим і застосованим на практиці.

Реалії реформування ринків праці та освітніх послуг в Україні висвітлюють значні суперечності їх розвитку. Ідеться, по суті, про наявний дисонанс між ними впритул до протистояння, коли продукт ринку освітніх послуг відкидається ринком праці, і не зважаючи на це, продовжує відтворюватися автономно від потреб кінцевих споживачів [1].

Імовірність працевлаштування й рівень заробітків працівників, які мають вищу професійну освіту, є значно більшими, ніж тих, хто має нижчу кваліфікацію, особливо якщо врахувати, що суттєвий попередній трудовий досвід переважної кількості працівників в умовах формування системи ринкового господарювання практично зне­цінився, а тому позиції молодих працівників і людей старшого віку багато в чому зрівнялися [2]. Реакцією стало суттєве підвищення попиту на вищу освіту. Це позитивно відбилося на ринку праці, який на даному етапі характеризується відносно високим освітнім рівнем зайнятого населення.

Одночасно використання освітнього потенціалу визначається зростанням рівнів зайнятості осіб із вищою освітою (як видно з рис.1), що свідчить про віддачу інвестицій у навчання. Аналіз розподілу найманих працівників на підприємствах країни за рівнем освіти та видами економічної діяльності показав, що в таких сферах, як сільське господарство, будівництво, промисловість, торгівля переважають працівники з неповною або базовою вищою освітою. З повною вищою освітою працюють у таких галузях економіки, як фінансова діяльність, операції з нерухомістю, державне управління, освіта тощо.

Рис. 1. Рівні зайнятості населення України за освітою, %

Практика довела, що освітній рівень підвищує шанси на одержання не тільки більш високих заробітків, але й роботи як такої. Рівень оплати праці значною мірою залежить сьогодні й від престижності професії - найбільш перспективними та високооплачуваними є нові професії з тих, що потребує ринкова економіка. Між тим з 2005 р. в Україні достатньо гостро постала проблема дефіциту кадрів робітни­чих спеціальностей (рис. 2).

Рис. 2 Навантаження незайнятого населення на одне вільне робоче місце (вакансію) за професійними групами працівників, осіб

Варто звернути увагу на те, що на фоні гострого дефіциту кадрів робітничих спеціальностей складається регресивна професійно-кваліфікаційна структура ринку праці. Більше 70% вакансій призначені для робітників масових професій і фахівців середньої ланки [3]. Із цього випливає висновок, що структурний дисбаланс на ринку праці має стійкий характер і зумовлений, головним чином, невідповідніс­тю професійно-кваліфікаційної структури підготовки кадрів вимо­гам ринку праці. Зокрема, кількість такої категорії найманих працівників, як технічні службовці (тобто технологів, конструкторів, інженерів різного фаху), зменшилася з 837,1 тис. осіб у 2000 р. до 727,3 тис. осіб у 2008 р. Кількість кваліфікованих робітників сільського та лісового госпо­дарства, риборозведення та рибальства за цей період знизилася від­повідно з 620 до 234,8 тис. осіб. Кількість операторів і складальників устаткування та машин зменшилася з 3112,2 до 2642 тис. осіб. Натомість суттєво зросла кількість представників найпростіших про­фесій - з 3637,6 тис. осіб у 2000 р. до 4866,6 тис. осіб у 2008 р. Також зросла кількість осіб, які належать до вищих державних службовців, керівників, законодавців (з 1464,5 до 1580,7 тис. осіб) [3].

Наведені дані можуть опосередковано свідчити про зменшення потреби у високо­освічених фахівцях різних галузей, що пов'язано з певним звужен­ням споживчого ринку, який наповнюється товарами вітчизняного виробництва. Якраз масове ввезення споживчих товарів імпортного виробництва зменшує потребу у висококваліфікованих працівниках виробничої сфери. Тому головним завданням державної соціально-економічної політики має стати розроблення дієвих заходів імпортозаміщення та стрімкий розвиток власного виробництва.

Отже, проведений аналіз ще раз підтвердив той факт, що ключову роль в суспільному розвитку відіграє науковий потенціал країни.

Головним завданням сьогодення є перетворення української нації в сучасну європейську, яка здатна ефективно відповідати на виклики глобалізації та протидіяти фінансовим, технологічним та інформаційним монопольним проя­вам. Як найважливіший пріоритет в освітній галузі варто відзначити необхідність збільшення обсягів підготовки висококваліфікованих фахівців — «інформаціональних робітників», які згодом могли б позиціонувати себе інтелектуальним ядром української нації. Це можливо забезпечити на базі інноваційно-інвестиційної моделі економічного розвитку України, яка ґрунтується на високих технологіях, досягненнях фізики, генної інженерії, інформатики, комп'ютерної та телекомунікаційної техніки, сучасного менеджмен­ту тощо.

Список літератури:

1. Український ринок праці: особливості розвитку та ефективність функціонування / [І.Л. Петрова, В.В. Близнюк, Г.Т. Куліков та ін.]; за ред. І.Л. Петрової; НАН України; Ін-т екон. та прогнозув. – К., 2009. – С. 128

2. Становлення середнього класу: домінанта національної стратегії України / [Баліцька В.В., Близнюк В.В., Крикун О.І., Мусіна Л.А., Скрипниченко М.І. та ін..]. – К.: Четверта хвиля, 2009. – С. 114 – 126

3. Статистично–аналітичний огляд стану ринку праці у І півріччі 2009 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua

Костенко Ганна Геннадіївна

Сумський державний педагогічний університет, м. Суми


ТЕОРІЯ КУЛЬТУРИ ШКОЛИ В КОНТЕКСТІ ОСВІТНІХ РЕФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ
Сучасні дослідження в галузі освіти характеризуються значним посиленням наукового інтересу до концепції організаційної культури. Для теоретиків освіти, особливо американських, організаційна культура стала однією з ключових позицій у дослідженнях, які стосуються організаційних змін в освіті. Крім того, теорія культури школи частково пояснює випадки неефективності освітніх реформ на рівні конкретних освітніх закладів незважаючи на те, що були задіяні впливові зовнішні фактори. Оскільки освітня система України перебуває в стадії модернізації, вважаємо за доцільне проаналізувати основні положення теорії культури школи, з огляду на те, що саме вивчення культури школи та її зміна є підґрунтям для планування та здійснення фундаментальних змін у системі освіти.

Зазначимо, що концепція організаційної культури зародилася в антропології. Так, антропологи визначають культуру як «систему загальноприйнятих значень і символів з їх прямими і непрямими значеннями, засвоєних свідомо та несвідомо, яка поділяється всіма членами соціальної групи» [2, 12]. Отже, організаційну культуру можна визначити як систему загальноприйнятих усіма членами організації позицій, цінностей, сподівань, ідей, які впливають на поведінку та спосіб дій членів організації [1].

Культура охоплює всі аспекти життя людини, включаючи спосіб людського самовираження, спосіб мислення, поведінки, вирішення проблем тощо. Тому очевидно, що культура притаманна будь-яким організаціям і певний тип організаційної культури впливає на ефективність діяльності організації. Так, американські теоретики освіти зазначають, що «сильна культура завжди була і залишається провідною силою у забезпеченні тривалого успіху в американському бізнесі» [1, 669]. Освітні організації не є виключенням. Батьки, вчителі, керівництво та учні часто відзначають, що школа, яку вони відвідують, має свої особливості порівняно з іншими навчальними закладами такого ж типу. Незважаючи на те, що визначати і контролювати культуру школи складно, вона є надзвичайно впливовим фактором існування шкільної організації. Саме ігнорування цього аспекту життя школи часто є причиною невдач освітніх реформаційних процесів. Більше того, американський дослідник Т. Серджіованні висловлює впевненість у тому, що культурний аспект існування шкільної організації пов’язаний з конкретними успіхами в навчально-виховному процесі [3]. Культура впливає на все, що відбувається в школі: стиль одягу шкільного персоналу, теми розмов учителів, їхнє бажання приймати зміни, навчальну практику, стиль взаємин між учителями, учнями, батьками, керівництвом школи тощо.

Потрібно зазначити, що визначення культури школи часто неоднозначні. Проте більшість із них визначають культуру школи як систему документально незатверджених, але визнаних усіма членами шкільного колективу норм, цінностей, переконань, традицій та ритуалів. Така система складається в кожній школі впродовж тривалого часу внаслідок спільної роботи членів шкільного колективу, спільного вирішення проблем та розв’язування різного роду суперечок. Комплекс неформальних очікувань і цінностей формує специфічний спосіб мислення членів шкільного колективу, впливає на те, як кожен із них почувається в колективі та поводиться в межах школи. Саме культура робить кожну школу особливою, що потрібно враховувати під час здійснення реформ освіти.

Отже, кожна школа як організація має свою власну культуру і культура однієї школи відрізняється від іншої. Відмінності між культурами різних шкіл спричинюють відмінності між навчальними досягненнями учнів, продуктивністю вчителів і успіхами шкіл взагалі. Тому під час здійснення змін у системі освіти, її удосконалення та модернізації необхідно враховувати особливості культури конкретних шкіл.

Література



  1. Burello L. Transforming context and Developing culture in schools / L. Burello, Reitzug U. // Journal of counseling and development. – 1993. – Vol. 71, July/August. – P. 669–677.

  2. Erikson F. Conceptions of school culture: An overview / F. Erikson // Educational Administration Quarterly. – 1987. – Vol. 23, № 4. – P. 11–24.

  3. Sergiovanni T. Leadership and excellence in schooling / T. Sergiovanni // Educational leadership. – 1984. – Vol. 41. – P. 4–13.

Корж-Усенко Лариса Вікторівна

Сумський державний педагогічний університет

ім. А.С. Макаренка, м. Суми

МІСІЯ УНІВЕРСИТЕТУ: КЛАСИКА І МОДЕРН

Актуальність теми пов’язана з необхідністю привернути увагу до осмислення таких концептуально – засадничих питань як перегляд традиційної усталеної місії університету, його призначення, мети, завдань, домінуючих функцій, власне сутнісних ознак вищої освіти крізь призму динамічних перетворень глобалізованого освітнього простору. Адже місія університету є критерієм формулювання стратегії, без чого перспективи його розвитку є примарними.

Університет як соціальний інститут зберігав свою цілісність упродовж багатьох століть, незважаючи на зміни структури і напрямів діяльності, зумовлені як національно-історичними особливостями, так і вимогами часу. Зазнавала суттєвих коректив і місія університету, що неодноразово доповнювалася, набувала іншого значення на різних етапах його становлення і розвитку.

Думки багатьох науковців сходяться на пріоритетності гуманістичної місії, а саме в тому, що університет покликаний не тільки гострити розум і память, але й розвивати особистість, її здатність до самоосвіти і прагнення до самореалізації, учити мислити критично і креативно, брати на себе відповідальність, самостійно приймати рішення в залежності від ситуації, формувати соціально-затребувану людину. Сучасні дослідники звертають увагу на те, що раніше університет сприймався як альма-матер для обраних, найбільш гідних студентів з відповідним культивуванням атмосфери елітності, вищості, а нині в контексті демократичної системи цінностей і реалізації ідеї масової вищої освіти в розвинених країнах, акценти зміщуються в бік потреби підготовки критичної маси молодих людей, потенційних носіїв нових ідей і практично доцільних рішень на користь суспільства.

На сьогодні місія університету є суттєво трансформованою, порівняно з первинним його покликанням. Пройшовши етап визначення університету як «храму науки» – місця передачі й поширення знань, пошуку істини, формування наукового пізнання, через обґрунтування єдності навчання, наукового дослідження і виховання, вона перетнулася з ідеєю організації його як освітньо-науково-промислового комплексу, своєрідного мегаоб’єднання, що підлягає законам ринку і бізнесу. Характерними ознаками сьогодення є створення корпоративних університетів, поширення прикладних знань, приєднання до промислових консорціумів, а отже, девальвація академічних цінностей, що спричинило проблеми кадрової політики, якості навчання і викладання – спільні для світового простору.

У XX ст. і відбулося суттєве розширення функцій університету, поглиблення професіоналізації змісту навчання. Сьогодні йому доводиться витримувати жорстку конкуренцію у виконанні традиційної функції підготовки й перепідготовки кадрів з курсами, майстер-класами, іншими сучасними експрес-формами. На порозі третього тисячоліття університет опинився перед вибором: або він запропонує нову регулятивну ідею, спробуючи віднайти свою «нішу» в модерній культурі, або йому доведеться прийняти правила гри бюрократичних, споживацько-зорієнтованих корпорацій, що загрожує йому як соціокультурному феномену втратою своєї унікальності.

Перед університетом відкривається ряд можливостей, які або допоможуть університету знову віднайти себе, або він ризикує остаточно позбутися свого істинного призначення, забезпечить збереження лідируючих позицій у вищій освіті чи перетворитися на одного з численних партнерів у мережі освітніх послуг.

Історичне покликання університету доби глобалізації визначається його постійною участю в діалозі культур. Адже університет – це унікальний соціальний інститут, здатний виконувати миротворчу місію, бути мостом миру і порозуміння між народами. Підсилюється соціальна місія університету – генерувати прогресивні ідеї, формувати та виражати громадську думку, оскільки університет як «інтелектуальне місто» має право на власну позицію.

Відтепер для функціонування університету як суспільної інституції замало виконувати нагальні соціальні завдання, дбаючи про духовне життя мешканців раціональної національної держави. Без сумніву, університет продовжує жити і працювати, проте принцип його роботи кардинально змінюється: або він керується логікою виробництва та споживання знань, пропонуючи якнайширший спектр освітніх послуг, або ж з щосили бореться з державою, що світовому рівні зменшує фінансування університету як публічного закладу. Натомість університет покладається на свої права, здобуті в культурі модерну.

Місія сучасного університету полягає в тому, що він не тільки повинен бути осередком культури, науки та освіти, але й стати центром комунікації, інформації та продукування знання.

Зміни сучасної університетської освіти повинні бути спрямовані, головним чином, на формування «нової людини», нового рівня світогляду вільної особистості, здатної діяти в обмежених умовах, у гармонії з оточуючим середовищем, коли у суспільстві має забезпечуватися рівне задоволення потреб у розвитку і якості життя, культури та освіти, включаючи можливості для прийдешніх поколінь.

Багато вітчизняних і західних інтелектуалів констатують кризовий стан сучасного університету, пропонуюючи різноманітні шляхи реформування і модернізації університетської освіти. Всі вони розуміють, що повноцінне збереження істинного покликання університету за сучасних умов – неможливе, оскільки докорінним чином змінюється суспільне середовище та його потреби.

Український університет також опинився в неоднозначному становищі та потребує негайних практичних рішень щодо удосконалення вищої освіти. Перед ним постає складне завдання – створення інституційної моделі, що сполучає філософію бізнесу із філософією культури, утилітарно-прагматичне з духовним, вузькофахове з загальнокультурним. Український університет, репрезентуючи не лише державу, але також народ і національну культуру при визначенні кола своїх завдань, повинен виходити, по-перше, з національних пріоритетів, продукуючи ідеї інтелектуалів, що далі їх розвиватимуть.

Потрібно пам’ятати, що головною особливістю при розробці нових стандартів вищої освіти є збереження позитивного вітчизняного освітнього досвіду. Це означає, що реформування університетської освіти полягає не в появі дедалі більшої кількості закладів і багатобальної системи. Йдеться про якомога доцільніше використання і розподіл наявних ресурсів з урахуванням нагальних потреб, реальних можливостей і перспектив.

Отже, для того, щоб реформувати університетську систему, необхідно спочатку створити сприятливі умови для втілення інноваційних ідей. При цьому слід ураховувати, що перш ніж втілювати будь-яку новацію в університетську практику, потрібно чітко вмотивувати її переваги порівняно з чинною системою вищої освіти України. Зараз відбувається перехід до нової історичної форми університету – глобального університету, який повинен визначитися із пріоритетністю своїх функцій, щоб не перетворитися на один із механізмів ринкової економіки.

Таким чином, на сучасному етапі університетська освіта опинилася в двозначному становищі: з одного боку, вона є рушієм науково-технічного прогресу, а з іншого – в надрах освітнього процесу увиразнюються консервативні тенденції до збереження стабільності та внутрішнього опору інноваційним явищам усередині галузі. Ці суперечності мають бути поєднані у найоптимальнішому варіанті з метою збереження класичної місії університету, що склалася історично, та визначення його нового призначення в інформаційному суспільстві.

Криуленко Лілія Євгенівна

Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, м.Луганськ


ІГРОМАЙСТЕР ЧИ ЗВИЧАЙНИЙ ВЧИТЕЛЬ ПОЧАТКОВИХ КЛАСІВ

(підготовка студентів у ВНЗ)


Активне оновлення педагогіки вищої школи спрямоване на удосконалення підготовки майбутніх учителів початкових класів, створення сприятливих умов для підвищення рівня інтелектуальної активності студентів, організацію творчої пізнавальної діяльності. Майбутніх учителів треба озброїти сучасними знаннями та дати їм належну практичну підготовку. Особливої актуальності набуває проблема формування не звичайного педагога, а педагога-ігромайстра, який вміє працювати активно, творчо і як актор! І найголовніше – вміє володіти дитячою аудиторією!

З метою якіснішої підготовки студентів до майбутньої професійної діяльності з молодшими школярами потрібне оволодіння основами ігрової майстерності. Адже молодший шкільний вік – це вік гри, де дитина найшвидше сприймає навчання й розвиток через гру.

Звичайно, кожна дитина з радістю піде на урок до вчителя-ігромайстра, де включені ігри, пісні, танці, навчання й розвиток, а не до звичайного вчителя зі звичайним уроком за партою з програмними книжками. Ігромайстрів потрібно «вирощувати» в педагогічних ВНЗ, навчати основам ігромайстерності й організовувати практичну ігрову діяльність у школах. «Центром тяжіння» ігрового простору є ігромайстер. Саме він моделює ігрове спілкування, добирає доцільні ігри або блоки ігор, прогнозує конкретні результати, комплектує зміст ігор потрібним матеріалом, уводить в резонанс своєї гри ігровий простір, що виникає у полі гри і, тримаючи руку на пульсі емоційних вібрацій, корегує збуджену ним випромінювальну енергію всіх учасників ігрового процесу, спрямовуючи її на облагородження душ. Таким чином, гра є інструментом досягнення педагогічної мети.

Наприклад, пісня-прогулянка «Ми йдемо» стимулює розвиток творчих компонентів особистості, таких як уява, мислення, інтуїція, сприяє напрацюванню вміння генерувати ідеї, прищеплює уміння продуктивно діяти як в індивідуальному, так і в колективному плані. Від вчителя-ігромайстра гра вимагає здатності до імпровізації, гнучкості в демонстрації уміння створювати допоміжні сюжетні завдання й підводити дітей до їх розв’язання.



Ми йдемо! (пісня-прогулянка)

Ми йдемо, ми йдемо,

Ми шляхи долаємо.

Перешкоди ні на мить

Нас не можуть зупинить.

(Яма!!!)
Ми йдемо, ми йдемо,

Ми шляхи долаємо.

Перешкоди ні на мить

Нас не можуть зупинить.

(Сонечко!!!)


Ми йдемо, ми йдемо,

Ми шляхи долаємо.

Перешкоди ні на мить

Нас не можуть зупинить.

(Галявинка!!!)

Ігромайстер пропонує дітям піти на прогулянку, але попереджає про можливість на шляху певних перешкод. Наприклад, яма. Як будемо діяти? Діти пропонують варіанти подолання такої перешкоди (інтерактивне опитування). Ігромайстер підбиває підсумки «мозкового штурму» і, наголосивши на тому факті, що наша яма була невеличка, пропонує перестрибнути її. Якщо хтось не зробив цього, найближчі сусіди беруться за нього і нібито «перетягують» через яму. Вчитель просить поаплодувати виконавцям дій, адже вони рятували людину, не залишили її в біді. У такий спосіб активізують тих, хто надто кволий, млявий, неохочий.

Потім репетирують подолання інших перешкод, серед яких: тин, копиця, стежинка, галявинка, сонечко, хащі, дикі звірі, море. Інші перешкоди, що виникнуть під час прогулянки долають імпровізаційно відповідно до їх змісту. Останнім словом бажано назвати «друзі» (діти радісно обіймаються). План прогулянки і серію перешкод вчитель-ігромайстер повинен скласти заздалегідь. Ця прогулянка може відбуватися у класі, у коридорі чи на вулиці.

Літери, цифри, форми, кольори вчитель-ігромайстер також уводить в дитячий світ через гру. Наприклад, літери можна випікати вдома, шукати у класі, вигадувати казки про них, про їх форму і як вони здуваються (С), стукають себе у груди (Я), дзижчать (Ж), фиркають (Ф) і т.д. А ще літери гарно запам’ятовуються, коли їх викладають з різних матеріалів: камінців, паличок, ґудзиків, мозаїки, кубиків, пластиліну.

Ми провели опитування серед молодших школярів з метою з’ясування ролі вчителя в організації дитячих ігор. Аналіз цієї роботи дозволив зробити висновок, що для молодших школярів важлива не тільки сама гра, але й те, як саме її пропонують, проводять й оцінюють вчителі. Деякі вчителі відказуються від гри, роблячи акцент на зрілий вік. Ю.Ігнатович з цього приводу пише: «Если учитель молод, пусть он сам примет участие в играх; если же года или здоровье не позволят ему лично принять участие в играх, пусть он ими руководит… Обхождение его с детьми должно быть непринужденное, не опасаясь, что от этого пострадают его влияние и степенность».

Виділимо дві основні позиції керівництва (участі) вчителя-ігромайстра – «поза» й «усередині» поля дитячої гри:



Позиція вчителя-ігромайстра


Варіанти та їх характеристика

Ігромайстер «поза» поля дитячої гри



Ігромайстер організовує гру, не приймаючи на себе ніяких ролей; разом з цим він дипломатично впливає на вибір гри, її атмосферу.

Ігромайстер не приймає участь у грі, але керує нею через інших дітей, які взяли на себе командні ролі. Цей варіант найбільш зручний; вміло дібрана дія вчителя здається дітям власним винаходом. Недарма А.С.Макаренко підкреслював, що «изобретать надо так, чтобы детям казалось, что они изобретают сами»

Ігромайстер «усередині» ігрового поля



Вчитель-ігромайстер бере участь у грі в якості нейтральної особи, судді, члена журі, радника, консультанта, посередника. Здається, що вчитель «поза» грою, але саме він контролює її розвиток.

Вчитель-ігромайстер приймає участь у грі, керує нею, приймаючи на себе роль керівного характеру. У даному випадку його позиція найвигідніша, тому що командна роль надає йому права безпосереднього керівництва грою

Вчитель-ігромайстер приймає участь у грі, але бере на себе рядову роль, підкоряючись правилам гри разом з усіма її учасниками. В даному випадку він може бути прикладом, стимулюючи хід гри своєю поведінкою.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка