Міністерство освіти І науки україни уманський національний університет садівництва кафедра соціально-гуманітарних І правових дисциплін матеріали заочної науково практичної конференції «українська національно культурна ідентичність : джерела



Сторінка1/5
Дата конвертації10.09.2017
Розмір1.22 Mb.
  1   2   3   4   5
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УМАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ САДІВНИЦТВА

КАФЕДРА СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНИХ І ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН

35921381.jpg

МАТЕРІАЛИ ЗАОЧНОЇ НАУКОВО - ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ

«УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО - КУЛЬТУРНА ІДЕНТИЧНІСТЬ : ДЖЕРЕЛА, СЬОГОДЕННЯ, ПОГЛЯД У МАЙБУТНЄ»

Умань - 2015

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УМАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ САДІВНИЦТВА

КАФЕДРА СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНИХ І ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН

МАТЕРІАЛИ ЗАОЧНОЇ НАУКОВО - ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ

«УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО - КУЛЬТУРНА ІДЕНТИЧНІСТЬ : ДЖЕРЕЛА, СЬОГОДЕННЯ, ПОГЛЯД У МАЙБУТНЄ»

26 листопада 2015 р.

Збірник наукових статей

Умань – 2015

УДК 304.44

ББК

Рекомендовано до друку кафедрою соціально-гуманітарних і правових дисциплінУманського національного університету садівництва

(протокол № 4 від 26. 11. 2015 р.)

Рецензенти:

Балановський Я. М. кандидат політичних наук, доцент (Уманський державний педагогічний університет ім. П. Тичини) ;

Мудрак Р. П., доктор економічних наук, професор (Уманський національний університет садівництва) ;

Прокофєв Г. Л., кандидат педагогічних наук, доцент (Уманський національний університет садівництва)

Редакційна колегія:

Шатохін А. М., доктор соціологічних наук, професор (головний редактор);

Костюк М. В., кандидат історичних наук, доцент (заступник головного редактора);

Ямчук П. М., доктор філософських наук, професор (відповідальний секретар)

Українська національно-культурна ідентичність : джерела, сьогодення, погляд у майбутнє : збірник наукових статей за матеріалами Всеукраїнської заочної науково - практичної конференції, 26 листопада 2015 р. / Міністерство освіти та науки України, Уманський НУС. – Умань : ВПЦ «Візаві» (Видавець «Сочінський»), 2015. - 106 с.

ISBN


УДК 304.44

ББК


©Уманський національний

університет садівництва, 2015



ЗМІСТ

Стор.

Переднє слово……………………………………………………………….6

І. С. Пахольчук

РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ ЯК ІМПЕРАТИВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНЦІВ………………………….7



Єрей Дмитро Белей

МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ………………………………16



М. М. Ісаєнко

ФЕНОМЕН ВЛАДИ В ПРАЦЯХ НІКОЛО МАКІАВЕЛЛІ ТА ЙОГО ФІЛОСОФСЬКА РЕЦЕПЦІЯ ВІКТОРОМ ПЕТРОВИМ……………………27



І. Г. Коваленко-Чукіна

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В XVIIXVIII СТ…..30

В. О. Скомаровський

БІЛЯ ДЖЕРЕЛ РАННЬОХРИСТИЯНСЬКОГО ВЧЕННЯ:

ФІЛОН АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ………………………………………………34.

В. Г. Погрібняк

СВОБОДА СОВІСТІ ЯК ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКА ЦІННІСТЬ

ТА ФАКТОР СТАНОВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

В УКРАЇНІ………………………………………………………………………41



В. І. Доморослий

УКРАЇНСЬКИЙ ПАРЛАМЕНТАРИЗМ: МИНУЛЕ І СУЧАСНІСТЬ……….48



А. М. Шатохін

В. Й. КЛЮЧЕВСЬКИЙ ЯК СОЦІОЛОГ ІСТОРІЇ ……………………………53



М. В. Костюк

РЕКРЕАЦІЙНО-ТУРИСТИЧНІ РЕСУРСИ КРИМУ:

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ, ПРИРОДНІ,ЛАТЕНТНІ………………………..58
Л. В. Машковська

ОСОБЛИВОСТІ ПОРЯДКУ ЗАСТОСУВАННЯ, ВИДИ

ТА ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

НЕКОМЕРЦІЙНИХ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ………………63



М. Б. Рижій

ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНОГО КОНФЛІКТУ………………………………………68



В. В. Дмітрієва

ПРОБЛЕМА ДУХОВНОГО ТА МОРАЛЬНОГО

ВИХОВАННЯ МОЛОДІ………………………………………………………..72

Л. Ю. Очеретенко

ШЛЯХИ АКТИВІЗАЦІЇ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СТУДЕНТІВ…….75



О. П. Гарбар

КУЛЬТУРА ПЕДАГОГІЧНОГО СПІЛКУВАННЯ……………………………81



О. А. Поліщук

ПРАВОВА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ПРОФЕСІЙНОГО РОСТУ МАЙБУТНЬОГО МЕНЕДЖЕРА ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ……………………………………………………………………89



Т. О. Шевчук, І. Ф. Чорнобаб

ВИХОВАННЯ ЕМОЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ СТУДЕНТІВ…………………….94



П. М. Ямчук

ПРОБЛЕМАТИКА ІДЕНТИЧНОСТІ ТА ПСИХОПОЕТИКИ

УКРАЇНСЬКОГО МОДЕРНУ В СУЧАСНОМУ ФІЛОСОФСЬКО-ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОМУ ПРОЧИТАННІ (рецензія)………………………99

Відомості про авторів………………………………………………………..104

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Наступного року наша країна відзначатиме своє Двадцятип’ятиріччя. Для світової історії це – мить, а для нас, українців, - ціла епоха. За цей період наша держава стала визнаною в усьому світі, на усіх континентах.

Народилося ціле покоління однолітків Незалежності. Саме вони сьогодні визначають обличчя України. Саме від них залежить наше майбутнє.

Шлях України до незалежності був надзвичайно складним й суперечливим. Протягом століть боротьби за свою державність довелось подолати потуги ворогів знищити Українську націю, зберегти свою мову, свою культуру, свою ментальність, своє право на існування в сучасному світі.

У ХХІ столітті Україні довелось й доводиться сьогодні захищати омріяну державність, зберігати її єдність, боронити її кордони. Немає сумніві, що це нам вдасться, бо ми того варті.

Збірник наукових статей, який ми пропонуємо читачеві, присвячений становленню й сучасному стану української національної ідентичності. Науковці – викладачі та студенти – поділилися результатами наукових досліджень історії й сьогодення України, формування громадянського суспільства, духовного і культурного життя українців. Особлива увага приділена проблемам вищої аграрної освіти, підготовці й вихованню студентської молоді не лише як кваліфікованих фахівців аграрних професій, але як патріотів, громадян з активною життєвою позицією. Сподіваємося на увагу і прихильність читачів.



Редакційна колегія

І.С. Пахольчук

РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ ЯК ІМПЕРАТИВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНЦІВ

Кінець ХХ – початок ХХІ століть характерні стрімким розвитком глобалізаційних процесів, які докорінно трансформують суспільне життя. Глобалізація надзвичайно актуалізувала проблему національної ідентичності, яка трансформує, розчиняє її у глобальних процесах демократизації, економізації, комунікації, інформатизації, міграції, культурної стандартизації та ціннісної універсалізації. Надаючи державним кордонам більшої прозорості, процеси глобалізації розмивають традиційні джерела національної ідентичності.

Від того, як відбувається національне самовизначення індивідів значною мірою залежить загальний напрямок політичного й соціально-економічного розвитку суспільства. Уявлення про національну належність і відповідні зразки ідентичності безпосередньо впливають на повсякденну поведінку людей, їхні орієнтації щодо внутрішної та зовнішної політики. Нарешті, національна ідентичність постає як засіб оцінки свого місця в глобалізованому світі та вивчення характерних рис інших національних спільнот.

Пошук національної ідентичності стає визначальною соціокультурною тенденцією сучасного світу. Для деяких суспільств криза національної ідентичності набула таких форм і масштабів, що її подолання означає не лише вибір адекватної стратегії розвитку, а й перетворюється на проблему національної безпеки.

Проблема національної ідентичності є вкрай гострою в сучасній Україні, яка перебуває в силовому полі суперечливих соціально-цивілізаційних тенденцій – глобалізації та національно-етнічного, державного уособлення, модернізації й вибору зовнішньополітичної стратегії. Набуття Україною незалежності передбачає формування цілісної громадянсько - політичної, самоідентифікованої спільноти, спроможної протистояти внутрішнім і зовнішнім викликам. В Україні триває процес становлення повноцінної держави - нації зі своїми інтересами. Нова українська ідентичнасть має сприяти подоланню нестійкості та амбівалентності національного самовизначення українців, ідейно-політичного протистояння, конфронтації між різними, часто несумісними формами само ідентифікації.

Національна ідентичність є предметом всебічної уваги західних і вітчизняних дослідників, які вивчають цю проблему з різних методологічних позицій. Серед західних учених, чиї спроби осмислити проблему національної ідентичності за умов цивілізаційних зрушень та соціокультурної ціннісної динаміки були найбільш плідними, варто назвати, насамперед, Б. Андерсона, З. Баумана, Г. Блумера, П. Бурдьє, А. Віліса, Е. Гелнера, І. Гофмана, М. Гроха, Р. Дарендорфа, Х. Лінца, Е. Сміта, Ч. Тейлора, С. Шульмана та ін. Активно обговорюється західними дослідниками й проблема трансформації національних ідентичностей країн Західної Європи в контексті європейської інтеграції. У працях К. Більда, Г. Вайнштейна, А. Давидсона, М. Денджерфілда, Е. Райтера, Ч. Тейлора та інших учених наводяться аргументи як на користь існування європейської ідентичності, так і проти.

Відносно новою проблема національно-культурної ідентичності в євроінтеграційних процесах є для вітчизняних дослідників. Лише нещодавно її почали обговорювати на концептуальному рівні в працях В. Андрущенка, Л. Губерського, В. Воронкової, Т. Воропай, П. Гнатенка, В. Євтуха, В. Кременя, Л. Нагорної, М. Поповича, М. Степика, Г. Яворської та ін.

Для посткомуністичних країн поворот до Європи тісно пов’язаний з питаннями ідентичності та, принаймні для деяких верств суспільства, бажанням залишити позаду негативну спадщину минулого або уникнути небажаних асоціацій з іншими їхніми сусідами по колишньому СРСР. Особливо гостро проблема ідентичності постає для нашої держави. Україна перебуває в силовому полі суспільно-цивілізаційних тенденцій – глобалізації і національно-державного уособлення, модернізації і постмодернізації, а для значної частини суспільства, попри відкриту агресію Росії, – орієнтації на Захід чи на Схід. Все це породжує ситуацію «системної кризи суспільства», частиною якої є проблематичність державної, національно-культурної, соціальної, релігійної та ідеологічної ідентичності.

Сучасна українська нація формувалася за несприятливих обставин. Окремі дослідники, а здебільшого політики, навіть стверджують, що процес творення української нації не закінчився й досі, оскільки цю націю не об’єднують ані спільна мова, ані спільна історична пам’ять, ані спільна церква, тобто три елементи, визнані за основоположні для національної ідентичності [1, с. 33 – 35].

Навіть після Революції Гідності в контексті розбудови громадянського суспільства можна виокремити низку складових, які вказують на те, що в країні, її політичній системі, попри тести на демократію у вигляді виборів, розбудові політичних інститутів, демократична система, по суті, зависла, бракує сталості всіх складових демократії. Адже так і не відбулося реальної консолідації демократії, тобто тих складових норм та інститутів, які визначають громадянськість суспільства, роблять демократичні перетворення незворотними, а євроінтеграцію перспективною.

Революція Гідності, нав’язана Російською Федерацією гібридна війна, спонукають українську націю здійснювати пошуки свого подальшого самовизначення у світі, визначаючи свою культурну належність із спорідненими, насамперед, європейськими культурами з метою політичної співпраці й подальшого свого розвитку. Саме «організації створені всередині однією цивілізації (європейської – І. П.), як правило, добиваються більшого успіху і роблять більше, ніж міжцивілізовані організації» [2, с. 16].

Входження України до Європейського Союзу як колективного утворення органічно передбачає формування європейської ідентичності в межах єдиного соціокультурного простору. Усвідомлення себе «європейцем» – навіть не так у ментальному, як у політичному сенсі – це шлях до справжнього згуртування народів і держав, що творять європейську спільноту. «За всіх етнічних і конфесійних відмінностей європейські народи, – зазначає І. Дзюба, – об’єднувала спільність історичного походження, території, християнської віри, культурних та політичних традицій» [3, с. 9].

Україна з часів Київської Русі, особливо із запровадженням християнства, розвивалася в горнилі цих цивілізаційних процесів. На жаль, з приєднанням у другій половині ХVІІ століття до Московії, Україна надовго випала із загальноєвропейського ідентифікаційного та інтеграційного процесів. Наразі, продовжує І. Дзюба: «Україні доводиться мати справу не лише зі спільними для всього людства проблемами ХХ і ХХІ століть, але й з проблемами, що перейшли з ХVІІ століття, з ХVІІІ століття, з ХІХ століття. Проблемне поле української нації виглядає розлеглішим і складнішого рельєфу, ніж у більшості модерних націй» [3, с. 11].

Сьогодні спостерігається так званий «інтеграційний» етап кризи ідентифікації зумовлений орієнтацією зовнішньої політики України на приєднання до ЄС. Адже процес становлення української національної ідентичності, як і процес формування європейського співтовариства й досі незавершені. І набуття ще однієї європейської ідентичності може спровокувати наступну хвилю кризових тенденцій у самосвідомості українців. Тільки вибудувавши щодо європейських культур власну українську модель ідентичності, можна отримати єдине реальне підґрунтя, аби влитися в європейське культурно-політичне коло.

З огляду на головне соціополітичне завдання нашої країни – консолідацію держави і суспільства, важливим механізмом становлення громадянського суспільства є формування ідентичності. Збереження цілісності держави та її зміцнення, розвиток громадянських зв’язків, розбудова громадянського суспільства належать до фундаментальних національно-безпекових інтересів України. Їхня повноцінна реалізація передбачає не лише політику державних інституцій, але й активну участь громадян у політичному процесі, що, в свою чергу, тісно пов’язано з формуванням особистості як такої, її моральних якостей, поведінки і здатності до саморозвитку.

Для формування громадянського суспільства в складних суспільствах, до яких належить Україна, доцільним є запровадження принципів демократичного узгодження інтересів між соціальними групами. Цей постулат є фактичною складовою європейської ідентичності.

В Україні після здобуття державної незалежності, а, особливо, після Революції Гідності та на тлі агресивної війни проти нашої держави з боку путінської Росії відбуваються інтенсивні зміни в системі ідентичностей суспільства, у якій національна ідентичність разом з етнічною належать до найбільш стійких. Ці типи ідентичностей супроводжують людину протягом усього життя, дозволяють знаходити своє місце в спільноті.

Зруйнованість етнокультурних та національних ідентифікаційних пластів свідомості українського суспільства призвела до штучного утворення у значної частини населення так званої «розколотої свідомості», «подвійної ідентичності» поміж українською та російською або, пізніше, російсько-радянською [4, с. 41]. Під впливом тоталітарного ідеологічного тиску і притаманної радянському режимові системи економічних, політичних та культурних відносин відбулися суттєві зміни в національній ментальності і самосвідомості.

Такий стан, на думку багатьох вчених, є не чим іншим, як кризою ідентичності, на яку впливають кілька чинників. М. Розумний серед них виділяє наступні: 1) параметри і критерії української етнонаціональної ідентичності із стереотипним образом селюка українця, сформованим протягом ХІХ-ХХ ст. у межах романтично-народовського дискурсу, оновленим консервативно-революційною ідеологією націоналізму середини ХХ ст.; 2) імперська російська культурна традиція, що наполегливо відтворювалася і підживлювалася пропагандистською машиною СРСР; 3) ідеологічна й психологічна спадщина комунізму, що лежить в основі ідентичності так званої «радянської людини»; 4) наслідки ліберальної вестернізації, пов’язані з гіпертрофованими ліберальними цінностями, перетвореними на цинічний культ споживання, недовіру до держави і заперечення ідейних мотивацій тощо [5].

Серед цих об’єктивних обставин спільних і для інших пострадянських країн є одна суб’єктивна – глибоко специфічна саме для нас. Це – глибока деукраїнізованість, знекоріненість – емоційна, культурна, світоглядна – значної частини суспільства, особливо, керівного політико-адміністративного, економічного, виробничого корпусу, що прямо впливає на їхню здатність розуміти проблеми України і знаходити їм адекватну відповідь. «Наші соціально-етичні недуги є, – як зазначає Іван Дзюба, – зворотною стороною драматичної недостатності національної консолідованості суспільства, його культурної незідентифікованості» [3, с. 19].

Наразі спостерігається так званий «інтеграційний» етап кризи ідентифікації зумовлений орієнтацією зовнішньої політики України на приєднання до ЄС. Проте процес становлення української національної ідентичності, як і процес формування європейського співтовариства й досі не завершені. І набуття ще однієї європейської ідентичності може спровокувати наступну хвилю кризових тенденцій у самосвідомості українців.

Тільки вибудувавши щодо європейських культур власну українську модель ідентичності, можна отримати єдине реальне підґрунтя, аби влитися в європейське культурно-політичне коло. У період трансформаційних змін необхідна переорієнтація потреб у духовну сферу, що допомагає індивіду відображати реальне буття на основі особистісного осмислення його явищ, власних моральних цінностей, які наразі мають імперативне загальноєвропейське значення.

Велику роль у їх формуванні серед студентської молоді покликані виконувати кафедри суспільствознавчих дисциплін. Однак, зневажливе ставлення до ідеології, як це зараз маємо в українському суспільстві, що відбилося навіть у Конституції України (ст. 15), а відтак і на статусі суспільствознавчих дисциплін, неконструктивне. Цілком деідеологізовані суспільства історії невідомі. Настанова на деідеологізацію та плюралізм, проголошені на початку 90-х рр. ХХ ст., швидко обернулися витвором найгіршого варіанту ідеології – ідеологією некритичного наслідування, запозичення чужого досвіду, легітимізацією соціально неусталених і незрілих ідеологічних парадигм, які не тільки не наближають наше суспільство до його соціальної та політичної консолідації, а й посилюють суспільний розбрат на найбільш глибинному рівні. Відсутність офіційної державницької ідеології сприяє не консолідації суспільства, а його розшаруванню за національними, мовними, релігійними та культурними ознаками, неухильно веде до взаємної опозиційності, протидії і навіть до протистояння виокремлених національно-культурних сегментів, про що наразі чи не найпереконливіше засвідчують події на Кримському півострові, у Донецькій та Луганській областях. Дивно якось відбувається: в той час, коли представники інших народів шукають те, що їх об’єднує і прагнуть відповідати цим ідентитетам, то деякі українці шукають те, що їх роз’єднує, робить, на їх думку, подібними до іншого народу.

Значення державної ідеології добре усвідомили творці доктрини «русского міра». Адже метою проголошеної Путіним в найгірших традиціях малоросійства безжальної ідеологічної війни, зазначає Юрій Щербак, – є «дискредитація української держави, самої ідеї нашої самостійності, приниження народу, прищеплення йому почуття хохляцької меншовартості та історично-національної амнезії, зневаги до нашої мови та духовних цінностей, внесення вірусів розбрату, сум’яття й розколу серед різних груп громадян великої європейської країни» [6]. Кінцева мета – розчленування України на Новоросію, південно-західний край тощо в так званих «духовних скрєпах» «русского міра».

Інтеграція України у європейські і світові структури, з відстоювання якої і почалася Революція Гідності, сприятиме утвердженню української нації та держави в Європі та світі, але йти у Євросоюз слід сильною державою, яка заново самоідентифікувалася як європейська і самостійна у своїх рішеннях. «Безсилля доволі часто провокує насильника. Готовність до війни (зокрема морально-психологічна) може її відвернути – страх отримати відсіч зупинив вже не одну агресію» [7, с. 26].

Отже, формула «Інтеграція без збереження національної ідентичності» нам не підходить. Ми ще не пройшли шлях її остаточного утвердження, робимо лише перші кроки. Україні насамперед необхідно виконати обов’язок перед самою собою, реалізувати місію остаточного самоутвердження як суверенної держави. Ще І. Франко підкреслював, що «консолідування якихось вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей… може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені» [8, с. 284]. Інтегруючись у європейські економічні та політичні структури потрібно, насамперед, мати міцну культурну основу. Без цього наше суспільство не матиме перспектив. Бо саме культура розвиває особистість людини, формує нові покоління. І саме культура головним чином формує національну (так само – інтернаціональну, європейську) ідентичність.

Наразі в набутті Україною національної та європейської ідентичності все виразніше проявляються позитивні тенденції. Як зазначає О. Абрамович: «В політичній сфері та українській ідентичності агресивні прояви Російської Федерації викували ненароком узи нової громадянської української національної ідентичності, об’єднавши російськомовне та україномовне населення. Агресія переможена… народним спротивом всіма разом – етнічними українцями, росіянами, євреями та іншими» [9].

Членство України в Європейському Союзі, за що віддала життя Небесна Сотня, що жертовно відстоюють у боротьбі з московським агресором воїни АТО, має стати чинником зміцнення як української національної, так і європейської ідентичності, посилення внутрішньої інтеграції ЄС, консолідації позицій європейських держав у питаннях зовнішньої та оборонної політики. Європейська перспектива важлива як для України, так і для Європи. Тому потрібна взаємна співпраця. Європейський вибір України – це повернення до нашої національної ідентичності, усвідомлення і переосмислення більш ніж тисячолітнього нашого самобутнього історичного шляху від Трипільської цивілізації і до асоціації з Європейською спільнотою.



Список використаних джерел:

  1. Черкес Б. С. Національна ідентичність в архітектурі міста / Б. С. Черкес: Монографія. – Львів, 2008. – 268 с.

  2. Тенденції впливу глобального інформаційного середовища на соціокультурну сферу України [О.С. Онищенко, В.М. Горовий, В.І. Попик та ін.]. – К.: НАН України. Нац. б-ка ім. В. І. Вернадського, 2013. – 197 с.

  3. Дзюба І. Україна перед Сфінксом майбутнього / І. Дзюба // Український історичний журнал. – 2002. – № 3. – С. 3 – 22.

  4. Палій Г. Становлення єдиної національної ідентичності в Україні / Г. Палій // Політичний менеджмент. – 2005. – № 2 (11). – С. 38 – 52.

  5. Розумний М. Фактори сучасної національної самоідентифікації українців / М. Розумний // Український центр політичного менеджменту [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=67&c=1534

  6. Щербак Ю. Королівство кривих дзеркал / Ю. Щербак // Літературна Україна. – 2013, 25 квітня.

  7. Горбулін В. П. Україна і Росія: дев’ятий вал чи Китайська стіна / В. П. Горбулін, О. С. Власюк, С. В. Кононенко. – К.: НІСД, 2015. – 132 с.

  8. Франко І. Поза межами можливого/ І. Франко // Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1986. – Т. 45. – С. 276 – 285.

  9. Абрамович А. Украинцы должны поставить Путину памятник / А. Абрамович [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.profi-forex.org/novosti-mira/sms/entry1008273267.html

Єрей Дмитро Белей

МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ

Якщо ми уважно подивимося на наших політиків, на різних очільників політичних партій тощо, то побачимо, що одні з них змальовують майбутнє нашої країни виключно з Євросоюзом. Інші говорять про те, що нам буде добре житися з Росією. Ще інші твердять про розділення нашої країни на частини, як запорука історичної справедливості та добробуту українців. Є й такі, які припускають, що ми можемо рухатися своїм вектором розвитку, хоча це й непросто та вимагає неабияких зусиль.

Однак, говорити про майбутнє без минулого, без його спадщини, без істинного розуміння хто ми і чого хочемо насправді просто неможливо. Можу припустити, що в декого з читачів (слухачів) виникне запитання: а до чого тут священик і Церква загалом. Одразу хочу відповісти, що українську національно-культурну ідентичність не можна розглядати без Церкви (зокрема Української Греко-Католицької Церкви – далі УГКЦ) чи її представників. Оскільки саме завдяки діяльності УГКЦ, її єпископів та священиків, цю ідентичність вдалося не просто зберегти, але й донести до сердець багатьох.

Прагнучи якомога доступніше висвітлити поняття української національно-культурної ідентичності я вирішив представити її на прикладі однієї церковної постаті, яка вміла по-справжньому цінувати свій народ, вірити в нього, берегти його, підкреслювати його самоідентичність, незалежність та жагу до свободи й розвитку. Ця постать – це славетний муж, Мойсей українського народу, геніальний керівник, вдалий політик, милосердний самарянин і просто Людина – митрополит Андрей Шептицький.

Майбутній митрополит народився у відомій українсько-польській родині, яка бере свій початок ще з ХІІІ століття, а його предками були галицькі бояри, відомі з часів Лева Даниловича. Попри те, що народився й зростав у римо-католицькому обряді, а також отримав належне аристократичне виховання, його серце тяжіло до монашого життя і східного священства, що суперечило родинній традиції. Але поклик серця переміг і у віці 24 років майбутній митрополит постригається в ченці Чину Святого Василія Великого (василіани) та приймає чернече ім’я Андрей.

У 1892 році 27-річний монах був рукоположений на священика. В 1899 – на єпископа Станіславова. А в 1901 році призначений митрополитом Галицьким і Архиєпископом Львівським УГКЦ.

Закінчивши докторські студії в університетах Кракова, Вроцлава, Мюнхена та Відня високоосвічений представник монашого середовища добре розумів надзвичайну вагу вищої освіти та мріяв про те, щоб у Львові створити Український Католицький Університет. Коли польська влада не дозволила йому цього зробити, він не склав рук, а як перший крок до майбутнього університету, заснував Львівську греко-католицьку богословську академію на чолі з отцем доктором Йосифом Сліпим (майбутнім наступником митрополита).

Як добрий пастир свого стада, усі свої зусилля й багатолітню працю, власні графські маєтки (а це кілька мільйонів доларів за сучасними обрахунками) митрополит Андрей використовував для того, аби допомогти українському народові пережити лихоліття та піднятися на вищий духовний, соціальний та державний рівень. Двічі був арештований за свої переконання та євангельську ревність: спершу царською Росією у 1914-1917 роках, а потім і владою Польщі у 1923 році. Проте, такі випробування не зламали його непохитної волі бути вірним пастирем Божого українського народу. І свідченням цього є його рішучі кроки по захисту знедолених при тогочасних окупаційних режимах.

Коли на Холмщині та Підляшші нищили православні церкви, митрополит Андрей, будучи греко-католицьким єпископом, єдиний виступив на захист наших православних братів, кажучи, що «таке варварство жодним чином не можна оправдати». Усе своє життя митрополит працював над відновленням єдності між православним Сходом і католицьким Заходом. Він вірив, що Господь дав українському народові особливе посланництво в цій справі. Завдяки своїм унійним зусиллям владика Андрей був справжнім предтечею сучасного екуменічного руху, особливо в царині православно-католицьких відносин. І за це слушно вважається великим екуменістом Європи свого часу.

Митрополит Шептицький відомий в історії і як великий поборник прав людини. Він ніколи не мовчав, бачачи страждання ближнього. Коли на Великій Україні панував голодомор, спричинений сталінським режимом, очільник УГКЦ, чи не єдиний в Європі, виступив на захист приречених на голодну смерть українських селян. А разом зі своїм єпископатом видає відоме послання «Україна в передсмертних судорогах». Відтак організовує масовий рух допомоги голодуючим братам і сестрам в часі більшовицької окупації.

Під час Другої Світової Війни, коли, здавалося, шаленіло пекло на землі, душпастирський талант владики Андрея проявився з особливою силою. Він був єдиним, хто, в окупованій нацистами Європі, виступив на захист євреїв, пишучи листа до Гітлера і Послання до свого народу «Не вбий». А разом зі своїм братом Климентієм врятував не одну сотню єврейських дітей.

В часи війни та окупацій владика Андрей скликав низку Архиєпархіальних соборів, головною темою яких був теоцентризм – шанування Бога, Йому служіння, наслідування й уподібнення, як найвища мета людського життя. Тобто в момент найбільшої загрози для Церкви та народу митрополит Андрей шукав відповіді не в людській, а в Божій мудрості. І це взірець до наслідування для нашого сучасного духовенства й монашества, дипломатії й державних мужів, працівників медицини, освіти й культури, меценатів і доброчинців.

Час-від-часу можна почути, що митрополита Андрея називають церковним олігархом, оскільки його тогочасні матеріальні статки були дуже великими. В такому випадку слід зауважити, що поняття заможної людини сьогодні є суттєво дискредитоване. Адже в сучасному розумінні багач, олігарх – це той, хто живе лише для себе, думає лише про себе і про своє задоволення та лише себе любить. Натомість постать митрополита є цілковито протилежною. Так, він не був бідною людиною. Але завдяки своїм можливостям він створив українську національну економіку в стані бездержавності українського народу. На початку ХХ ст. саме він, через мережу греко-католицьких парохій, заснував десятки різних кооперативів, а також український земельний банк. Самі греко-католицькі священики навчали селян як ефективно управляти землею, як розвивати кооперативи тощо. Тобто митрополит Андрей Шептицький навчав розвивати власну мережу економічних стосунків, щоб отримувати здорові легальні прибутки та розвиватися як суспільству, як народові. І при цьому в нього й думки не було зробити Церкву монополістом у цій сфері діяльності. Іншими словами владика Андрей був великим державотворцем.

Поряд з цим митрополита Шептицького вважають великим меценатом. Не було б цілої плеяди митців, художників, науковців, якби не стипендії, що їх надавав владика Андрей на навчання. Наприклад: сьогодні не було б сучасного українського монументального мистецтва. Загально відомо, що 100 років тому митрополит подарував українському народові, зневаженому і позбавленому своєї державності, величезну колекцію сакрального мистецтва, колекцію культури українського народу, яку він сам збирав багато років. І таким чином започаткував Український Національний Музей у Львові. Це в той час, коли ніхто не говорив про існування українського народу як такого.

Особливою рисою митрополита Андрея була опіка сиротами, вбогими і найбільш відкинутими суспільством людьми. Для багатьох галичан відомий той факт, що прості львівські сироти називали митрополита «татусю». По сьогодні у Львові існує лікарня митрополита Шептицького, що він заснував її для вбогих і немічних, які не могли собі дозволити лікування. Засновував читальні, школи, дитячі садки. Іншими словами, Божий слуга, митрополит Андрей, все, що мав і чим володів, намагався поставити на служіння не собі, а народові. І саме це є тою відмінною рисою від того служіння чи радше способу життя, яке сьогодні провадять наші олігархи. Тобто митрополит був заможнім, але не був багачем, у тому сьогоднішньому розумінні.

На святковій академії в Києві, яка відбулася 1 листопада цього року з нагоди 150-ліття від дня народження митрополита Андрея Шептицького, головний раввин України, Яків Довбляйх, сказав: «Добрим керівником / адміністратором є той, хто добре керує, але геніальним керівником є той, хто виховує керівників, які би могли на його прикладі самостійно діяти». Саме такою була риса митрополита Андрея Шептицького. І саме цієї риси так бракує в сьогоднішньому суспільстві, яке сміливо можемо назвати егоїстичним.

У нашому народі лунає чимало думок про оправдане відділення Церкви від держави, аргументоване тими чи іншими негативними фактами співпраці. Натомість соціальне вчення владики Андрея зводиться до кількох фундаментальних думок: митрополит вчив любити, любити найперше Господа Бога і любити ближнього. Тобто все його соціальне вчення випливало з любові до ближнього. І тут лунають думки: але ж і Христос вчив любити ближнього!

Приклад: За часів митрополита у Львові 8 разів змінювалася влада. Були одні окупанти, їх змінювали інші. Тоді на короткий час воскресла Українська національна держава, потім вона знову впала. І вочевидь, що багатьох тогочасних людей турбувало питання: А яка влада легітимна? Яка влада походить від Бога? Бо знаємо слова ап. Павла, що всяка влада є від Бога (пор. Римлян 13:1). І ось митрополит Андрей дає геніальну відповідь. Він каже: «Всяка влада дана для того, щоби служити людині. І тільки така влада, яка служить в любові своїм підлеглим, [тобто своєму народові], може називатися владою від Бога». Якщо хтось приходить до влади чи захоплює її для того, щоби служити лише собі і пригноблювати людей, то він дискредитує цю владу. І тоді її легітимність падає на очах.

Митрополит Андрей написав безліч пастирських повчань, якими охоплював усі сфери й верстви галицького суспільства, надихаючи духом любові та батьківськими настановами, задля духовного росту як цілої спільноти, так і кожного зокрема.

«Я завжди чинив так, як мені веліли мої переконання, засновані на вірі й любові до Бога та ближнього. Мій мотив – служити Богові та ближньому. Ніколи я не зробив того, що б не випливало з тієї любові. Ціла моя національна діяльність була завжди логічною християнській послідовності засад, яку століттями визнавали мої предки» – (з листа митрополита до своєї племінниці в 1908 році).

Ще один важливий момент соціального вчення митрополита – це його бачення патріотизму. На його глибоке переконання ми, українці, мусимо бути патріотами. Ось що він казав: «Християнин може і повинен бути патріотом. Але його патріотизм не може бути ненавистю і не сміє накладати обов’язків противних вірі. Те, що видавалося б патріотизмом, а було би ненавистю чи було би протилежним до християнської віри – не є правдивим патріотизмом».

«Любіть усі своє, свого тримайтеся і про своє дбайте. Але стережіться ненависті, бо ненависть – це почуття не християнське. Стережіться між собою ненависті і роздору, злишньої партійності, об’єднуйте свої сили, бо сили розділені завжди є слабкими». Слова дуже прості, але в той же час говорять про дуже глибокі речі. І ці елементи соціального вчення митрополита в сучасних обставинах є просто життєдайними для нас.

За незбагненним Божим Провидінням Україна знову стала об’єктом нападу з боку темного варварства, яке претендує стати «новим» словом у світовій політиці. У наше життя повернулися давні теми: історична кривда з боку Росії, псевдо справедливі війни, потреба національної консолідації та оборони.

Будучи прикутим до інвалідного крісла, владика Андрей серцем відчував особливості воєнного лихоліття. Спотворення війною людських стосунків і Божого ладу в суспільстві владика описав у посланні вже 1 вересні 1939 року:

«Час воєнний утруднює людині кермуватися вказівками тверезого, ясного розуму, освіченого вірою. Верх беруть почування, вразливість, пристрасть, а з того нерозважні кроки, шкідливі не тільки для одиниці, але і для загалу, для цілої родини, громади й народу. Ця небезпека в положенню особливо труднім, в якім находиться наш народ стається прямо грізна» – (Пастирське послання до духовенства про обов’язок перестерігати вірних перед намовами провокаторів та агітаторів).

Мине ще кілька років, але війна не змінить свого нелюдського обличчя:

«В часі війни навіть між тими, що не воюють, або й тими, що їх ніщо не ділить, нагромаджуються такі небувалі кількості непорозумінь, спорів, ворожнечі, часом навіть і ненависти, що не пізнається цього світу і людей, яких зналося добре ще кілька літ тому. Люди діляться, всюди собою зайняті, не мають часу для ближнього, не мають з чого дати йому хоч добре слово, усі стали нервові, роздражнення нервів прибирає форми неврастенії, істерії і суспільне, чи може радше товариське життя, стає подібне до того принципіяльного «bellum omnium contra omnes» [війна всіх проти всіх (з лат.)], наслідком чого проста зичливість і християнська любов ближнього стає товаром дуже рідкісним, дорожчим від масла чи сала» – (Пастирське послання на Великдень для читачів часописів «Краківські Вісті», «Львівські вісті» та «Рідна Земля»).

Здавалося б, у воєнний час перестають діяти євангельські принципи, радше вони заміщаються одвічним законом помсти: око за око і зуб за зуб. Добрий пастир знає, що в таку пору в серцях людей може наступити велике духовне затемнення. І вони, шукаючи порятунку, здатні завдати одне одному невиліковних ран. Тоді й ворогові зручно поміняти тактику, легше підбурити до насильства, дезорієнтувати й дезорганізувати суспільство, чинити всякі диверсії тощо. І все це публічно мотивується патріотичними гаслами або воєнними обставинами. Для митрополита Андрея це час цілковитої руйнації того, що він плекав усе своє життя. І цієї руїни слід остерігатися й тепер:

«Не давайте наклонюватися до яких-небудь актів насильства або непослуху, заховуйте розвагу й спокій, єдність і згоду, керуйтеся в усім розумом, просвіченим вірою. Божий Закон хай буде правилом Вашого поступовання й Вашою ціллю. Ідучи дорогою цією без ніякого сумніву найлучше послужите Батьківщині й будучности нашого народу» – (Пастирське послання до духовенства про обов’язок перестерігати вірних перед намовами провокаторів та агітаторів).

«Ніякі людські згляди і ніякі дані приречення не оправдовують гріха проти Божої заповіди… Можуть прийти хвилі, в яких будуть вам радити поступування противне вашій совісти і Божому  законові. В таких хвилях поступайте завсігди як християни, вірні й послушні Божому законові» – (Про організацію парохій і громади).

Бачачи схильність рідного народу до частої взаємної ворожнечі, владика Андрей невтомно боровся за національну єдність, до якої кличе й нас сьогодні:

«До осягнення наших національних ідеалів треба нам єдности… Треба нам, оскільки це тільки можливе, усунути всякі роздори і все, що ділить, і всіма силами змагати до осягнення, по змозі, якнайбільшої єдности» – (Лист до православних архиєреїв в Україні).

«Як довго не буде між нами християнської єдности, так довго й найслабший противник буде від нас сильніший» – (З послання «Не убий»).

«Найбільшою небезпекою є внутрішні роздори, поборювання себе взаїмно і випливаюча з роздорів атаманщина, котра вже так дуже много причинилася до руїни і упадку усіх наших подій при першій нашій пробі побудувати Укр[аїнську] Державу» – (Про організацію парохій і громади).

Учасникам ненасильницького протесту на Майдані не раз здавалося, що митрополит Андрей є поміж ними. Чому? Та тому, що Майдан молився. Українська Революція гідності не була б такою успішною, якби не молитва. Про це значення молитви нам треба пам’ятати і сьогодні, коли на Сході України точиться війна з російськими військовими угрупованнями. Ось чому ті з нас, хто самовіддано формував молитовний Майдан, напевно, відчують свою душевну суголосність з такими висновками митрополита Андрея:



«Ми є свідками історичних подій, які на всі часи стануть ясним доказом, чим є молитва для людства» – (Пастирське послання до духовенства про церковне правило та розпорядження для духовенства про обов’язок священика відмовлювати церковне правило).

Все те, – що видавалося неможливе і нездійсниме, виявилось можливе, бо й найбільші перешкоди усуваються тоді, коли Бог якесь діло благословить і хоче його довести до кінця – (Звернення владики Андрея з приводу завершення ІV Архиєпархіяльного Собору).

Відчуваючи свій відхід до вічності митрополит Андрей висловив два важливі пророцтва для українського народу. Одне з них вже здійснилося і стосувалося воно Української Греко-Католицької Церкви:



«Наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками. Але держіться, не відступайте від віри… . Тяжкий досвід, який впаде на нашу Церкву, є хвилевий. Я виджу відродження нашої Церкви. Вона буде гарніша, величавіша від давньої та буде обнімати цілий наш народ…».

Втім, попереду здійснення ще одного пророцтва митрополита Андрея, даного ним у той же смертний час, – пророцтва про Україну:

«Україна увільниться зі свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорівнювати другим високо розвинутим і цивілізованим  державам світу. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як я кажу, тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа опікувалися все нашим народом, який стільки витерпів, і щоби ця опіка тривала вічно».

Мабуть у кожного виникло запитання: А як наблизити той час розвиненої України? І відповідь знову дає митрополит Андрей Шептицький:

«Не зривами одної хвилини, лише безупинним напруженням і безупинними жертвами аж до крови і смерти многих поколінь двигається народ. І легше часами кров пролляти в одній хвилині ентузіязму, чим довгі літа з трудом сповнювати обов’язки і двигати спекоту дня і жар сонця, і злобу людей, і ненависть ворогів, і брак довір’я своїх і недостачу помочі від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати свої завдання, не чекаючи лаврів перед побідою, ані винагороди перед заслугою!» – (Слово митрополита Андрея до української молоді).
Список використаних джерел:


  1. Пастирське послання Глави УГКЦ з нагоди Року митрополита Андрея Шептицького (27.12.2014 року Божого) [Електронний ресурс] –Режим доступу:

http://news.ugcc.ua/documents/nehay_bozha_mudr%D1%96st_povede_naspastirske_poslannya_blazhenn%D1%96shogo_svyatoslavaz_nagodi_roku_pamyat%D1%96_mitropolita_andreya_sheptitskogo_72534.html

  1. Блаженніший Святослав: «Від сьогодні вся Вселенська Церква називає митрополита Андрея Шептицького праведним» (19.07.2015 року Божого) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://news.ugcc.ua/audio/glava_ugkts_v%D1%96d_sogodn%D1%96_vsya_vselenska_tserkva_nazivaie_mitropolita_andreya_sheptitskogo_pravednim_74330.html

  2. У двобої з системою: Митрополит Андрей і більшовицька влада (27.10.2015 року Божого) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://ugcc.kiev.ua/blog/u-dvoboji-z-systemoyu-mytropolyt-andrej-sheptytskyj-i-bilshovytska-vlada

  3. Слово Глави УГКЦ на відкритті міжнародної наукової конференції до 150-річчя митрополита Андрея Шептицького «Як будувати Рідну хату» (30.10.2015 рокуБожого) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://news.ugcc.ua/news/glava_ugkts_v%D1%96dkriv_u_kiiev%D1%96_naukovu_konferents%D1%96yu_do_150r%D1%96chchya_mitropolita_andreya_sheptitskogo_75181.html

  4. Виступ Глави і Отця УГКЦ на святковій академії присвяченій 150-літтю від дня народження митрополита Андрея Шептицького (1.11.2015 року Божого) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://news.ugcc.ua/photo/glava_ugkts_sluhayuchi_proroch%D1%96_slova_vladiki_andreya_mi_povinn%D1%96_v%D1%96dkriti_dlya_sebe_yogo_mudr%D1%96st_yakoyu_v%D1%96n_vede_nas_u_maybutnie_75219.html

  5. Блаженніший Святослав у програмі «Добра розмова» на радіо Воскресіння (3.11.2015 року Божого) [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=-m-53y5cccA

М. М. Ісаєнко
ФЕНОМЕН ВЛАДИ В ПРАЦЯХ НІКОЛО МАКІАВЕЛЛІ ТА ЙОГО ФІЛОСОФСЬКА РЕЦЕПЦІЯ ВІКТОРОМ ПЕТРОВИМ

Від початку нашої доповіді окреслимо кілька стислих концептуальних зауваг, які, так би мовити, перекидають змістовний місток між ще досі неактуалізованою спадщиною минулого – ХХ століття й актуальними запитами століття ХХІ, запитами сьогодення. Відомий вітчизняний історик, літературознавець, археограф, археолог, філософ Віктор Петров, вивчаючи не лише пізньосередньовічну, а й ренесансну державотворчу думку на прикладі найбільшого, як вважається, її репрезентанта, в праці «Християнство, Новий час і сучасність» доходить до наступних висновків: «Макіавеллі не критикує християнської релігії як такої. Він не виступає проти неї із запереченням як її противник. Для нього важить виключно політична акція, державна функція володаря, і саме з цього погляду він і розглядає християнство, в яких взаєминах знаходиться християнство, релігія й політика…. Концепція влади у Макіавеллі має не тільки а-релігійний, не тільки а-моральний, а й – а-соціальний характер. Вона має індивідуалістичний або, швидше, навіть суб’єктивістичний характер. Мова йде про владу володаря. Для Макіавеллі існує… суб’єкт влади, особа володаря, носій влади як такий, влада в її суб’єктному, особистому втіленні, власне не влада і не держава, тим паче не вітчизна, країна й народ, а володар, вождь. Ідея влади й держави розвинуться згодом, ідея країни-вітчизни й народу-нації ще пізніше. За доби Ренесансу, як і за доби Абсолютизму, владу ототожнено з володарем і державу з особою державця» (1, с. 1649).

Прокоментуймо ці положення. Одразу й дискусійно привертає увагу думка В. Петрова стосовно того, що «Макіавеллі не критикує християнської релігії як такої. Він не виступає проти неї із запереченням як її противник», оскільки знаємо афористичні міркування Н. Макіавеллі, на кшталт «мета виправдовує засоби» тощо. Тому – маємо певну суперечність у міркуваннях В. П. Петрова, коли йдеться з одного боку – про відсутність у Н. Макіавеллі критики й тим більше – заперечення християнства й питомий аморалізм міркувань італійського філософа, який, як слушно констатує В. П. Петров сформулював власну концепцію влади як таку, що «має … а-релігійний… а-моральний характер». Мораль і моральність Європі, як відомо, подарувало християнство, а відтак – маємо справу або зі свідомим ціннісно-смисловим розривом між сутнісними концептами, або з ігноруванням цього розриву. Ігноруванням, обумовленим причинами різного характеру та походження.

Отже – не в усьому можемо ми погодитися з таким розумінням спадщини ренесансного мислителя українським постпросвітницьким вченим. Так само – маємо право подискутувати з трактуванням В. Петровим концепції влади у Н. Макіавеллі: «він … розглядає… в яких взаєминах знаходиться християнство, релігія й політика». Дистанціювати християнство, релігію й політику одне від одного для вченого, свідомо віддаленого від морально-етичних засад віри є цілком зрозумілим. Але проводити розмежувальну риску між цими поняттями для вченого – репрезентанта києворуської христицентичної, христонаслідувальної традиції є цілком неможливим, адже саме ця триєдність становить основу вітчизняної державності.

Втім, є в розумінні В. П. Петровим концептів державотворення у філософії Н. Макіавеллі й тези, з якими слід погодитись: «Концепція влади у Макіавеллі… має індивідуалістичний або, швидше, навіть суб’єктивістичний характер. Мова йде про владу володаря. Для Макіавеллі існує.. суб’єкт влади, особа володаря, носій влади як такий, влада в її суб’єктному, особистому втіленні». Н. Макіавеллі й справді будував власну концепцію державотворення на принципові заперечення триєдності: «релігії-моральності-соціальності». Відтак – індивідуалізм й абсолютизований суб’єктивізм для нього втілювався у особі володаря як носія влади як такого. В. П. Петров, на наш погляд, слушно акцентує на трактуванні Н.Макіавеллі універсуму державної влади як «влади володаря. Для Макіавеллі існує… суб’єкт влади, особа володаря, носій влади як такий, влада в її суб’єктному, особистому втіленні, власне не влада і не держава, тим паче не вітчизна, країна й народ, а володар, вождь».

В. подібній персоналізації владних інституцій ясно відчувається тяжіння до побудови державності як універсуму, залежного від тиранічної волі земного володаря. Не волею громадян, не законотворчими інституціями й установленнями і навіть не волею Божою повинен керуватися земний володар, а лише власною самохіттю, власними бажаннями. Тому «вітчизна, країна й народ» потрапляють в цілковиту залежність від волі, а частіше від сваволі цього самодержавного володаря. «Аз єсмь цар» – наголошував майже сучасник Н. Макіавеллі, самодержавний володар Московського царства Іван Грозний. Так само мислять і діють деспотичні володарі всюди і завжди. Але якщо вітчизна, країна й народ за волею самовладного правителя опиняються на другорядних місцях, то годі й сподіватися на соціальний, а тим більше – державотворчий прогрес, оскільки «за доби Ренесансу, як і за доби Абсолютизму, владу ототожнено з володарем і державу з особою державця».



Від тих часів минуло багато століть. Європа й світ пройшли чимало випробувань, пов’язаних, не в останню чергу, на наш погляд, саме зі слідуванням волі тиранічних можновладців, які народжувалися набагато пізніше ніж розробив свої концепції Ніколо Макіавеллі. Віктор Петров, який прожив все життя в ХХ столітті, який жив у СССР під владою Сталіна, і в Німеччині під владою Гітлера добре знав на практиці, до чого приводить людину й суспільство абсолютизація земного володаря, створення – в порушення Заповіді Господньої – із земного тирана – кумира. Він не міг не відчувати, що не можна «владу ототожнювати з володарем, а державу з особою державця». Він знав, що в Україні – середньовічній – бароково-ренесансній, окупованій ким-би не було – таких володарів ніколи не було.

Список використаних джерел:

  1. Петров В. Християнство, Новий час і сучасність / В. Петров // Розвідки: У 3-х т. – К., 2013. – Т. 3. – С. 1647 – 1658.

І. Г. Коваленко-Чукіна

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В XVIIXVIII СТ.

Ідентичність українців складається з безлічі рис минулого і теперішнього. Головна з них ґрунтується на сприйнятті коренів національної культури та державності. Серед важливих і надзвичайно актуальних проблем українського націєтворення та формування модерної української нації особливої ваги набувають ті, що стосуються з’ясування змісту української національної ідеї, особливостей української ментальності, визначення напряму національного розвитку.

Історично українська національна свідомість розвивалась переважно в умовах відсутності повнокровної державності, але стійкість духу нації, його здатність до самовідтворення у вкрай несприятливих умовах життя багатьох поколінь зробили можливим проект сучасної України як суверенної демократичної держави.

Питання про корені нації й початок її державності завжди є для неї надзвичайно важливим, бо воно пов’язане з визначенням історичної долі цієї нації, формуванням її національної самосвідомості і, в кінцевому підсумку, послуговує обгрунтуванню національно-культурної її єдності, укріпленню духовної міці створюваного нею громадянського суспільства.

Становлення української національної ідентичності відбувалося одночасно з формуванням модерної української нації, з перетворенням етнічної спільноти в політичну на тлі процесів українського державотворення. Розглядаючи історію становлення національної ідентичності українців, треба чітко розрізняти ідентичність культурних і політичних еліт й ідентичність мас. Маємо на аналітичному рівні розрізняти етнічну (культурно-релігійну, мовну) і національну ідентичність (політичну).

Національна ідентичність – це насамперед уявлення про себе, як про національну спільноту, про націю. Коли особистість вважає себе частиною такої спільноти й усвідомлює особливі відмінні риси даної спільноти, можна стверджувати факт існування національної ідентичності. Тут ідеться не лише про відокремлення «ми» від «не ми».

Українська нація належить до числа історичних європейських народів, що в свій час, у I тис. н. е. визначили основні риси етнічного обличчя Європи. З точки зору україно-центричної моделі української державності різні регіони внутрішнього життєвого простору нашої держави мають неоднакову цінність для її самоідентифікації. Особливо важливими в цьому плані є землі, в яких формувалась нація, — Київщина, Галичина, Полтавщина, Чернігівщина, Поділля тощо. Історичним ядром української нації є Київська земля, саме на ній та навколишніх теренах склалась перша форма української державності — Київська Русь.

Становлення національної ідентичності відбувалося за схемою ототожнення України з Руссю, а українців – з руським народом. Велику роль у розвитку української нації відігравав релігійний чинник. Після розпаду давньоруської держави в XIII ст., стимульованого татаро-монгольским нашестям, політичний центр української нації змістився на захід – у Галицько-Волинське князівство (ще в XIV ст. воно продовжувало існувати). Пізніше україно-руські землі тривалий час були під владою чужих держав. Це зумовило певні ментальні й мовні відмінності між західними та східними українцями.

Основою національної ідентичності української спільноти було православ’я. З моменту прийняття князівською владою християнства у його східному, грецькому, варіанті православна віра визначала зміст і культурно-історичні особливості українського буття. За умов політичної нестабільності православна церква перебрала на себе роль національної інституційності, виступаючи при цьому організуючою і стабілізуючою силою суспільного життя.

Після входження у XVII ст. України до складу Російської держави і перенесення центру релігійного життя до Москви посилився денаціоналізуючий вплив московського православ’я.



Відбувалася й колонізації Причорноморя, яке у XVIII ст. підпало під владу Російської імперії та було заселене на той час переважно кочовими племенами. До цієї колонізації також були прилучені росіяни та інші народи імперії. Внаслідок процесів урбанізації й асиміляційної політики Росії (а потім — і більшовицької імперії), населення в цих регіонах, особливо в Донбасі та в Криму, стало переважно російськомовним. Як наслідок православна церква стала активним чинником імперського шовінізму. Перенесення в XVII ст. патріархату з Києва до Москви збіглося з втратою політичної незалежності та перетворенням України на периферію Російської імперії. Таким чином, у XVII–XVIII ст. ідентичність визначали такі фактори: мова, культура, історія і, передусім, віра.

Формуванню національної ідентичності перешкоджало й те, що Росія, на відміну від Речі Посполитої, не відчужувала українців за релігійною ознакою. Отже, рух України і українців до своєї ідентичності супроводжувався глибокими протиріччями і був, по суті, парадоксальним: ті соціальні й духовні сили, які мусили б стати її носіями в Україні, формували імперську ідентичність.



Отже, процес збирання земель у межах нашої країни скінчився лише в середині XX ст. Тривалий час українці, що складають переважну більшість населення України, хоча й усвідомлювали себе єдиним народом, однак проживали в різних державних утвореннях, зазнаючи величезного асиміляційного тиску з боку тих націй, які панували в цих державах. Внаслідок цього існують більш або менш значні регіональні відмінності між українським населенням, що, безсумнівно, позначається й на процесах національної консолідації.

Відсутність національної самосвідомості, неідентифікація себе з політичною нацією зіграли вкрай негативну роль у демократичному розвитку України. Не сформованість, розмитість української ідентичності вказують на її залежність від багатьох об’єктивних і суб’єктивних чинників. Фактором, який негативно вплинув на процес формування української ідентичності, була відсутність української держави в XVI–XVII ст. Бездержавний статус України зумовлював пошук нових, досить нечітких, таких, як конфесійна єдність, аргументів для утвердження національної ідентичності. Фактори політичної єдності або реальності такої спільноти, як «українська нація» були на той час несуттєвими. Українська шляхта прагнула зміцнити свої станові привілеї у рамках Речі Посполитої, але її «автономізм» не мав національного підґрунтя. Найбільш вагомою підставою для її розвитку мала стати українська національна держава, відсутність якої у XVII–XVIII ст. і спричинила невизначеність української ідентичності.



Отже, процес збирання земель у межах нашої країни скінчився лише в середині XX ст. Тривалий час українці, що складають переважну більшість населення України, хоча й усвідомлювали себе єдиним народом, однак проживали в різних державних утвореннях, зазнаючи величезного асиміляційного тиску з боку тих націй, які панували в цих державах. Внаслідок цього існують більш або менш значні регіональні відмінності між українським населенням, що, безсумнівно, позначається й на процесах національної консолідації.

Список використаних джерел:

1. Когут З. Коріння ідентичності. Студії ранньомодерної та модерної історії / З. Когут. – К.: Критика, 2004. – 351 с. 

2. Рудницька Т. М. Етнічні спільноти України: тенденції соціальних змін / Т. М. Рудницька. – К. : Ін-т соціології НАНУ, 1998. – С. 52.

3. Кузьменко В. На порозі надцивілізації / В. Кузьменко, О. Романчук. – Львів: «Універсум». – 1998. – С. 63.

4. Петрук Н. Українська духовна культура XVI–XVII ст.: соціальна організація і формування простору національного буття / Н. Петрук.– Хмельницький, 2007. – 288 с.

5. Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення /М. Рябчук. – К.: Критика, 2000. – 303 c.


В. О. Скомаровський

БІЛЯ ДЖЕРЕЛ РАННЬОХРИСТИЯНСЬКОГО ВЧЕННЯ:

ФІЛОН АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ

Найвідомішим представником релігійної філософії в Александрії на початку першого тисячоліття н. е., де інтенсивно змішувались впливи грецької, єгипетської і близькосхідної культур був Філон (біля 25 р. до н. е. – біля 50 р. н. е.), який походив з родини єврейських жерців. Свої філософські твори Філон редагував у формі коментаря до «П’ятикнижжя» Мойсея. Головні пророчі положення Мойсея уявлялись Філону неспростовною істиною. Але, знаходячись під сильним впливом грецької ідеалістичної філософії – платонізму, піфагореїзму і стоїцизму – єврейський мудрець не міг вже сприймати ці ідеї буквально і вперше в історії інтелектуальної думки піддав їх алегоричному тлумаченню.

Філон мав своєю метою поєднати іудейство з античною філософією, щоб дати євреям уявлення про вчення грецьких філософів і зробити так, щоб у думках греків також залишалось місце для єврейських вчень. Філон намагався довести не тільки можливість, а й необхідність поєднання біблійної віри з грецькою філософією. У своєму вченні Філон дотримується думки про формальну зверхність іудейства над філософською культурою античності. Для нього все записане в книгах Мойсея було ніщо інше як божественна істина: пророки говорили з наснагою від Бога. З цими переконаннями Філон не розставався навіть тоді, коли залучав до своєї системи грецьку філософію, бо саме у Мойсея, на думку Філона, грецькі філософи черпали весь свій ціннісний матеріал. Філон був переконаний, що грецькі мислителі свою мудрість «пили із джерела іудейського божественного закону» [1]. Але те, що запропонував Філон грішило певними спотвореннями. У дійсності ж існувала глибока прірва між вченнями грецьких мудреців і божественними одкровеннями іудейства. Філону прийшлось для виправдання свого сумнівного принципу звернутись до штучного методу, алегоризму, перетлумаченню того, що у прямому сенсі не підходило до його системи. Від штучного єднання непоєднуваного виявились не тільки певні неузгодженості у його системі, але й мали місце явні суперечливості.

Характерною особливістю у його вченні виступає дуалізм між Богом і матерією. Дуалізм обумовлював всю систему побудови Філона, що торкнувся всіх її складових. Філон виходить із трансцендентного поняття Бога, яке не проглядалось ні в іудейському вченні, ні у грецькій філософії. Бог у нього стоїть на недосяжній висоті і різко відрізняється від світу. Тільки Богу, у певному сенсі слова, властиве буття. Але, стверджуючи Боже буття, не можна дати переконливе поняття про Бога. Адже Бог нескінченно піднесений над світом, а всі наші поняття складаються із зовнішньої уяви про світ або внутрішньої рефлексії про нього у середині самої свідомості, яка за своєю природою, є обмеженою і не відбиває суті нескінченності. Тому можна тільки говорити про те, що Бог є, але не про те, який Він є. Бог, з цієї точки зору, позбавлений будь-яких властивостей. Він не з’являється на світ у часі, Він вічний, нетлінний і незмінний. Бог не може бути позитивно визначений. Будь-яке намагання визначити обмеженими можливостями людини безмежну Його природу призводить тільки до хибної думки. Єдиний предикат, який можна прикласти до Бога, це Його власне буття. Філон постає не тільки проти пантеїстичних уявлень про розчинення Бога у світі, але уникає взагалі будь-яких порівнянь Бога з предметно-речовим світом. Як абсолютно нескінченний Бог взагалі не має образу, у тому числі людського, який міг би обмежувати його сутність, бо це неможливо.

Але у вченні про Бога Філон не до кінця послідовний. Визначаючи Бога через негацію, тобто Бога не можна визначити обмеженими людськими знаннями, він, все ж, приписує йому позитивні риси. Бог, за Філоном, поєднує у собі усі досконалості, і від нього вони розсіюються по всьому світу. Бог все наповнює собою і в усе проникає; Богу взагалі властиве творення, а тому позитиви, які властиві Богу, мають місце і у предметно-речовому світі. Серед позитивних якостей Філон особливо виділяє блаженство і могутність.

Будучи віддалений, на думку Філона, глибинною прірвою від світу речей, Бог не може увійти у безпосередній контакт з ним, бо все досконале не повинне осквернятись дотиком предметного світу. Різка протилежність Бога і світу, повна залежність останнього від Нього, змусило шукати Філона посередників завдяки яким, божеству розділеним між Ним і речовим буттям нездоланною прірвою, відкрилась би можливість діяти у цьому світі. Вчення Філона про істот-посередників вміщує у собі різнорідні уявлення, а саме: і діючі першопричини стоїків, і іудейське вчення про ангелів, і грецька міфологізація про демонів. Панівне місце займають діяльні першопричини стоїків: перед створенням чуттєвого світу, Бог, на думку Філона, повторюючи Платона, спочатку створив надчуттєвий світ ідей. Ці ідеї мали служити не тільки прототипами речей, але і причинами або силами, що їх творять.

Названі духовні сили, через яких Бог упорядковує матерію, виступають його як би слугами і замісниками, посередниками між ним і світом речей, а також посланцями до людей. За функціями істот-посередників, так і за приписаними ним іменами, важко визначити, чи є вони особистісними істотами чи ні; мабуть вони одночасно і ті, і інші. У вченні Філона про посередників пересікаються двоякі уявлення: релігійні (коли розуміються особистісні істоти) і філософські (коли він має на увазі абстрактні ейдоси). Філон зв’язує обидва уявлення, не помічаючи їх несумісності. Нестійкий погляд Філона на природу посередників неминуче відбилось і на його уявленні про їх походження. У його творах зустрічаються висловлювання із яких буцімто витікає, що він веде їх походження від божества у вигляді еманацій. Проте, оскільки Філон не говорить про це, ми не маємо права приписувати йому вчення про еманації подібно східних, чи неоплатонічних вчень.

Чисельність активних сил у системі Філона визначити неможливо: їх дуже багато. Відношення, тобто координація або субординація цих сил чітко не визначені. Більш чітке визначення бачимо у вищий силі: у єдиного істинного Бога, у якому живуть дві вищі сили – благо і могутність. Через своє блаженство Він все створив і упорядкував, а через свою могутність Він усім управляє. Третя сила, яка поєднує дві перші, називається Логосом. Логос займає дуже важливе місце у системі Філона. «За Філоном, грецька філософія і біблійна мудрість мають одне джерело – божественний розум, Логос. Проте, біблійна мудрість, породжена божественним Логосом (Словом), яка безпосередньо відкрила себе пророкам, глибинна і неспростовна, а грецька філософія є лише людським відтворенням відображеного у Всесвіті Логосу… Логос – це світовий порядок, краса і гармонія; це закон, через який реалізується загальний зв'язок, схожий на тяжіння магніту. Логос – це царство вічних пізнавальних ідей, тотожних божественним думкам. Все це, як бачимо, типове античне розуміння Логоса, що перегукується з платонівським «Тімеєм» [2, с. 62]. Логос є всеохоплюючим посередником між Богом і світом. Логос – це ідея, що суміщає у собі всі інші ідеї (ейдос ейдосів) це сила, що включає у себе всі інші сили; це – об’єднання всього надчуттєвого світу. «Проте далі з’являється вже зовсім не античний мотив» [2, с. 62]. Тут Філон виступає як монотеїст. Логос вже характеризується іншим чином. Логос тут виступає нескінченним і вічним за своєю божественною природою. Він є представником і посланцем Бога: він – архангел, який повідомляє людям Божу волю; він – знаряддя, за допомогою якого Бог створив світ. Логос тут є вже представником світу у його відношенні до божества, первосвященик, який проголошує у світі молитви до Бога. Відношення Логоса до Бога, а у зв’язку з цим і особистості Логоса, у Філона не поясненні певним чином і не визначені. З одного боку Логос, як атрибут Бога тотожній з його премудрістю, а з іншого – він окрема істота, як бог у небесному смислі, або другий бог. До світу Логос відноситься як первообраз до образу, як сила до явища; разом з тим, він виступає душею світу, – сила, яка рухає його внутрішнє життя. Він є зв’язком, що поєднує всі частини світу, вічний закон Бога у світі і живий всеохоплюючий розум.

Світ як витвір опосередкованих істот, особливо логоса, як образ своїх божественних первообразів може включати у себе лише одне добре і прекрасне. Відповідно, зло будь-якого роду недосконалості, безсумнівно існуюче у світі не може бути віднесене до виробничої сили опосередкованих істот і, тим більше, мати свою основу у Бога. Звідси, витікає необхідність у другій першопричині всіх існуючих недоліків. Такою визначається матерія. Вона є дещо спотвореною, неякісною, нежиттєвою, хаотичною і неупорядкованою масою. Із матерії, за допомогою Логоса і інших сил, Бог створив чуттєвий світ (так як матерія виступає у якості другого принципу поряд з Богом, то у Філона не може, власне, йти мова про світо творення, але тільки про світо упорядкування). Всі відносини Бога до упорядкованого світу, однаково як і до його збереження, відбувається через тих же посередників – ідей і божественного Логоса, а піклування світом є, за своєю суттю, продовженням творчого упорядкування дійсності.

З чіткою недвозначністю дуалізм Філона проявився у його вченні про походження людини. Людські душі належать до тих сил, якими заповнений повітряний простір між Богом і матерією, тобто до ангелів і демонів у зв’язку з тим, що вони знаходяться ближче до землі. Внаслідок цього вони притягуються землею і входять у тіла. Відповідно, душі представляють собою еманації божества. Тільки нижчі частини, проявляючи певну здібність виникають шляхом народження і передаються із роду в рід. Розум, на відміну від душ, завжди приходить до людей із зовні. Бог вдуває свій дух (пневму) у людину. Тіло ж, навпаки, належить матеріальному світу. Воно – джерело усякого зла, в’язниця, у якій перебуває дух, труп, який душа волоче за собою, домовина або могила, із якої вона знову постане до істинного життя. Чуттєвість, гріх – пов’язані з тілом людини і невід’ємні від нього. «Людина, – писав Філон, – поєднана з розумною душею і нерозумним тілом, хоча ні душа за свою природою не характеризується якоюсь добротою, ні тіло – злим. Після втілення душа буде залишатися розумною, коли буде володіти тілом. Якщо вона буде коритися тілу, вона перетвориться на плотську нерозумну душу» [3, с. 57].

Для іудеїв звернення Філона до античної філософії було неприйнятне. У стародавніх єврейських джерелах, за виключенням Йосипа Флавія, ім’я Філона не згадується, хоча у деяких з них, а саме у деяких мідрашах (тлумачення і розробка корінних положень Письмової Тори) відчувається вплив його ідей.

Проте, «філософія Філона багато у чому впливала на становлення неоплатонізму і християнства. Для християнських авторів творчість Філона послужило основою синтезу єврейської і античної думки, а його концепція Логосу лягла в основу християнського вчення про Ісуса як посередника між Богом і людиною. Про авторитет, яким Філон користувався у християн свідчить легенда про його зустріч з апостолами Петром і Іоанном. Хоча питання про вплив ідей Філона на Євангеліє від Іоанна недостатньо вивчене, послання апостола Павла, і в першу чергу, його «Послання до євреїв», прослідковуються стилістичні і ідейні схожості з працями Філона. Особливо глибокий вплив мав Філон на отців церкви, і в першу чергу на Климента Александрійського, Орігена і Амвросія Медіоланського, які запозичили багато його ідей і його алегоричний метод біблейської екзегези» [4].

Отже, філософія Філона складається із грецької і єврейської думки, яка ґрунтувалася на думці, що од віку існували два основних принципи: Бог – істота духовна, і хаос – матерія, із якої створений світ. Бог – істота незбагненна для людського розуму. Із божественного начала спочатку виник духовний світ, світ ідей, прототипів, завдяки діяльності яких упорядковані і створені предмети матеріального світу. Розумна сила цих прототипів проникає у матерію і із цього темного хаотичного матеріалу творить, за своїм образом, матеріальний видимий світ. Ця діюча сила духовного світу є ніщо іншим як логос, «розум», «сенс». Ці три модифікації є одним і тим же. У філософії Філона Логос виступає зв’язком, що поєднує видимий матеріальний світ з невидимим Богом. Логос якби належить до двох основних начал: Богу і матерії. У Бога він знаходиться у стані спокою, у матерії – це діюча сила. Логос не тільки намісник Бога у видимому світі, він «другий Бог». Логос виступає первородним сином Бога. Логос у Філона поділяється на незчисленну кількість істот, кожна з яких – прояв якої-небудь якості або його дії. Як Логос з’явився від Бога, так і від Логоса з’явилася людина, тому людина володіє розумом (має у собі логос) і має свободу.

Філон вважав, що викладене у його філософії вчення має місце у Старому Заповіті. На думку Філона, слова святого писання мають, окрім буквального смислу, інший, вищий, алегоричний. Він знаходиться у заповідях закону Мойсея, оставляючи за ними силу божих повелінь. Вчення Філона мало величезний вплив на християнських гностиків.



Список використаних джерел:

1. Посонов М.Э. Дохристианский и внехристианский гносис [Электронный ресурс] – Режим доступа: www.gumer.info/bogoslov_Buks/History_Church/Posnov/Gnozis.php


  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка