Міністерство освіти І науки україни одеський національний університет імені І. І. Мечникова



Сторінка6/12
Дата конвертації15.09.2017
Розмір2.39 Mb.
#55048
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Висновки до другого розділу


У другому розділі дослідження ми аналізували польські та українські родинно-побутові драми другої половини ХІХ – початку ХХ століття на тему влади землі. Серед п’єс спільного тематичного спрямування ми обрали тексти драм С. Черкасенка «Земля», Є. Карпенка «Земля», Л. Яновської «Олена», Я. Каспровича «Świat się kończy», В. Оркана «Skapany świat», «Wina i kara», Л. Стаффа «Połydnica», Е. Зегадловича «Lampka oliwna» як найбільш показових щодо формування трагедійної картини світу: естетики, поетики, пафосу. Внаслідок переорієнтації культурно-антропологічних парадигм змінюється людське світобачення, тому відчутним стає процес долання закладених у попередні часи системних категорій. Під час аналізу польських та українських п’єс трагедійного характеру ми постійно тримали у фокусі фактор взаємовпливу та взаємозміни тематики твору із його жанровою ідентифікацією. Важливим при визначенні жанрової природи п’єс порубіжжя є врахування літературної традиції, авторських установок та естетичних тенденцій доби.

Таким чином, під час використання вище зазначених чинників при вивченні поетики польських й українських драм прояснюється картина спільних та відмінних ідейно-поетикальних компонентів. Ми дійшли висновку, що авторські стратегії базувалися на двох факторах: вплив літературної традиції та культурно-антропологічні трансформації.

Каноном української драматургії є драма водевільно-комедійного характеру, сформована на основі творчості І. Котляревського (комічна опера «Наталка Полтавка», водевіль «Москаль-чарівник»), репертуар родинно-побутової драми театру корифеїв. Культурно-антропологічні віяння доби, які закорінювалися у працях Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, І. Франка, В. Винниченка, З. Фройда, К. Юнґа, на ідейному рівні вплинули на традиційний родинно-побутовий та мелодраматичний жанровий різновид в українській драматургії. Відчутними стають психологічні, екзистенційно-онтологічні мотиви, у яких висувалися декадентські настрої занепаду культури, ідея страху людини перед неминучою смертю, самотність кожної особистості, боротьба особистості із неминучістю, протистояння індивідуальності натовпу, протиставлення стереотипів (симулякрів) символам. Згідно з культурологічною концепцією Р. Коляжової, епоха зламу сторіч моделює трагедійну картину світу із трагедійним героєм у центрі, трагізм буття якого полягає у неможливості подолання своїх страхів, пристрастей, ментально-культурницьких стереотипів. Тому ми вбачаємо риси трагедії у змістовно-ідейному та певною мірою композиційному плані (катастрофа у фіналі) української драми. Завдяки цьому тексти п’єс на тему владу землі, яка була властива українській літературі із творами про село і для села, змінюють свою художню функцію. Побутово-натуралістичне зображення набуває значення узагальнення, типізації представленої у тексті дійсності; селянин зростає до ролі трагедійного героя; розвиток драматичної дії мотивується не зовнішніми обставинами, а психологічними чинниками чи глибинним шаром підсвідомих архетипів; трагедійні мотиви провини й покарання, жертовності, руйнації усталеного устрою (катастрофа) стають прийомами іронізування, пародіювання, сатири над деформацією патріархальної моделі мислення українського селянства, що певною мірою є результатом продовження комедійно-водевільної традиції української драматургії. Отже, поетика української родинно-побутової драми другої половини ХІХ – початку ХХ століття, насичуючись елементами елітарних жанрових різновидів: трагедійними мотивами, психологічною мотивацією та культурно-антропологічними тенденціями, увиразнює іронію, пародію, одивнення деформованої патріархально-селянської дійсності як прийоми авторського бачення. При цьому зберігаються мелодраматичний сюжет, натуралістичний план зображення, зовнішній родинний конфлікт.

Різна модальність сприйняття схожих культурно-антропологічних тенденцій та жанрових модифікацій залежить передусім від романтичної традиції польської драматургії, основними драматичними жанрами якої були містерії, драми мораліте, релігійні драми. Застосування художніх прийомів трагедизації конфлікту та світу героїв у польській родинно-побутовій, «хлопській» п’єсі призвело до формування метафізично-онтологічного надтексту, який відчитується в поетиці тексту крізь ліричні висловлювання героїв, візійні картини підсвідомості, ретроспекційні відступи. У такий спосіб авторська картина світу проектується за допомогою екзистенційно-онтологічного конфлікту, який вирішується в умовах тогочасної селянської дійсності.



РОЗДІЛ 3

ЖАНРОВИЙ ХАРАКТЕР УКРАЇНСЬКИХ ТА ПОЛЬСЬКИХ ДРАМАТИЧНИХ СЦЕН (КАРТИН, МАЛЮНКІВ) НА ТЕМУ ВЛАДИ ЗЕМЛІ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ


Аналізуючи корпус українських та польських драм кінця ХІХ – початку ХХ століття на тему землі, ми виявили, що значна кількість п’єс має підзаголовок чи авторське жанрове визначення драматична сцена (картина, замальовок, етюд, образок, шарж). Ми розглядаємо таку жанрову тенденцію як невипадкове і цілком закономірне явище, оскільки такі драматичні жанрові форми паралельно виникали і поширювалися як у польській, так і в українській драматургії. Драматичні сцени (картини), за нашими спостереженнями, з’явилися у середині ХІХ століття, а на зламі століть помічаємо суттєве збільшення п’єс з такою жанровою назвою.

Вважаємо за доцільне проаналізувати польські та українські драматичні сцени (картини) в окремих підрозділах нашого дослідження, оскільки розуміємо літературний жанр як певну естетичну категорію, функція якої – відтворити властиву цьому даному жанру тему згідно із національною літературною традицією і тенденціями епохи [91, с. 118–120]. А отже, жанровий різновид драматичних сцен (картин) у кожній драматургії мав свої особливості, і з різними жанрово-стильовими особливостями була представлена тема землі в поетиці цих творів.

Як вважають сучасні дослідники (Т. Свербілова, О. Сєдова, Н. Іщук-Фадєєва, Н. Малютіна), жанровий підзаголовок драматичні сцени (картини) вказує на деталізацію зображально-виражальних засобів, що слугує реалістичному представленню народницьких тем та сюжетів, передусім зображенню звичаїв середовища (отож, відходить на другий план драматизація конфлікту між героями-суб’єктами дії). Також характерними для драматичних сцен (малюнків) вважаємо уповільнений розвиток подій, редукцію конфлікту, усунену експозицію, розмитість фіналу, структурно-змістовий дисонанс композиційних частин драми, тяжіння до епізації дії, відсутність центрального героя. Спираючись на спостереження Н. Іщук-Фадєєвої, Т. Свербілової, Е. Сєдової, Н. Малютіної, Т. Оладько, Т. Журчєвої, П. Паві, А. Верещинської, спробуємо узагальнити теоретичні ознаки драматичних картин та створити власне уявлення про специфіку цього гібридного жанрового різновиду у контексті історичних, культурологічних та світоглядних позицій доби.

У словнику П. Паві подається визначення «картини» як «просторової структурної одиниці загальної атмосфери» [92, с. 197]. Іншими словами, це цілісна, автономна тематична одиниця тексту, яка відтворює певну епоху. Низка драматичних «картин» обіймає значний проміжок часу і представляє велику кількість персонажів, що можна порівняти із епічною панорамою дійсності. Почергова зміна «картин» має на меті зобразити умови, звичаї, ситуації, властиві відтворюваній добі, відсуваючи події та вчинки конкретних дійових осіб на периферію драматичної акції. Тематична завершеність та статичність («нерухомість») героїв у кожній окремій картині свідчать про «сильний вплив середовища» [92, с. 198].

У драматургії кінця ХІХ – початку ХХ століття увага, за спостереженнями Н. Малютіної, приділялася панорамному «вимальовуванню подієвої канви», фіксації щонайменших деталей, оповідній манері у представленні розвитку драматичної акції [73, с. 247–249]. Дослідницями Т. Свербіловою і Н. Іщук-Фадєєвою проаналізовано процеси перенесення мелодраматичної, внутрішньої колізії у зовнішній план, у результаті чого драматична дія розгортається не навколо інтриги, внутрішнього конфлікту героя чи протистоянь між героями, а навколо розкриття певної ідеї, яка почасти має онтологічно-аксіологічне спрямування [107, с. 51].

Н. Іщук-Фадєєва системно розглянула ґенезу драматичних сцен, картин. Вона доводить, що із плином часу антична «трагедія року» втрачає свій сакральний компонент фатальності людського буття. Натомість жанр трагедії нікуди не зникає і його змістовно-формальні концепти зберігаються, хоча й з іншим жанровим визначенням – «трагедія долі» [52, с. 187–188]. Як раз «десакралізована» форма трагедії дозволяє драматургам долати «закритість» жанру трагедії та залучити до поетики «трагедії долі» компоненти інших жанрів та родів. Почасти такі жанрові новоутворення мали пародійний, іронічний, сатиричний характер. Комедійно-іронічний посил у структурі драми із рисами «трагедії долі» зумовив появу трагікомедії як окремого жанру. Дослідниця обґрунтувала самодостатність жанру трагікомедії, в основі якої виявила розбіжність між трагедійним пафосом та комедійною ситуацією чи між героєм та ситуацією. Структурно-змістовий дисонанс ще більше увиразнюється в поетиці драматичних сцен (картин) порубіжжя ХІХ – ХХ століття, які Н. Іщук-Фадєєва вважає проміжним станом на шляху до сучасної трагікомедії [52, с. 21].

Спираючись на її думку, Н. Малютіна, досліджуючи ґенезу українських драматичних сцен (картин), простежує рух комедійних жанрових форм від «драматичних сцен» до трагікомедії. Зокрема, дослідниця вважає, що жанровий різновид драматичних сцен (картин) є своєрідним доланням мелодрами із увиразненням залежності героя від долі («рефлекс високої трагедії») [73, с. 191]. Дослідниця вважає, що в міру посилення комічного ефекту наростає трагізм у розгортанні драматичної дії, результатом чого стає трагіфарс. Через знижування ознак мелодрами у поетиці драматичних сцен (картин) «артикулюється» трагікомедійна модальність, що є своєрідною предтечею жанру трагікомедії.

Т. Свербілова, простеживши ґенезу трагікомедії, вважає жанрові різновиди драматичних сцен (картин) протоформами трагікомедії. На відміну від Н. Іщук-Фадєєвої, яка вважає трагікомедію самостійним жанром, Т. Свербілова сприймає її як гібридну драматичну форму із взаємним накладанням трагедійних та комедійних модусів у межах одного тексту, чи, скоріш, «ідеальну для ХІХ століття модель авторської свідомості / світосприйняття» [107, с. 20–21]. Узагальнюючи вище наведені точки зору дослідників, зазначимо, що відхід від класичної формальної організації драми у жанровому різновиді драматичних сцен (картин) нерозривно пов’язаний із розширенням визнаних тематично-ідейних меж.

Не випадково Т. Оладько у своїй дисертації приходить до висновку, що форма українських драматичних сцен (картин) кінця ХІХ – початку ХХ століття була органічним явищем для цього періоду і відповідала тенденціям доби до руйнування традиційної структурно-композиційної організації драматичного тексту та розкриттю «філософсько-екзистенційної проблематики» твору [89, с. 139].

У польському літературознавстві формування жанрової форми драматичних сцен (картин) пов’язується здебільшого з розвитком «хлопської драми». Переконливим видається спостереження М. Ольшевської про поступовий відхід польської літератури у другій половині ХІХ – початку ХХ століття від «аркадійського міфу» (уявлення про ідеалізований образ села в розумінні першопочатку гармонійного людського існування). Натомість закріплюється тенденція до реалістичного зображення села, у результаті чого поширюються епічні жанри. Це означає, що епізація проникає й до драматичних жанрів [195, с. 77]. Так, епізація, зокрема народницька новелістика та повістярство, вплинули і на «хлопську» драму означеного періоду. Новелістичні принципи письма позначилися на композиційній організації драми, також давалися взнаки описовий метод викладення подій, часо-просторова панорамність, типізація, у деяких драмах – відсутність головного героя, уведення до поетики драми обрядово-ритуальних та пісенно-танцювальних елементів як результат впливу польських комедійних жанрів епохи Відродження і Просвітництва [195, 78–79].

Переорієнтація драматургів від зображення характерів героїв, особливостей зародження інтриги та розвитку конфлікту на зображення впливу звичаїв середовища жанрово-родові очікування від п’єс. Простежується процес художнього переосмислення драматургами літературних штампів, кліше, стереотипів, закріплених у польській літературі доби просвітництва, романтизму, раннього реалізму. У другій половині, зокрема наприкінці ХІХ століття, об’єктом колізії стає проблема залежності людської свідомості від середовища. Тобто у цей час звичаї середовища стають повноцінним об’єктом зображення у драмі та самодостатнім суб’єктом драматичної дії.

А. Верещинська звертає свою увагу передусім на дидактично-моралізаторські тенденції жанрового різновиду драматичних сцен (картин), джерелами яких є, на її думку, народницька драма («людова» драма). Драматичні сцени (етюди), у розумінні дослідниці, є низкою «калейдоскопічно» змінюваних «картин» сільської дійсності, пов’язаних спільною проблематикою та темою у польській літературі ХІХ – ХХ століття [225, с. 62–63].

Аналізуючи польські драматичні сцени (картини), ми також спираємося на теоретичні праці про динаміку трагікомедії у польській драматургії, адже ці жанрові форми виявляють тісний зв’язок у своєму розвитку із драматичними картинами. Беремо до уваги зауваження Х. Вольної щодо популярності трагікомедії, починаючи із ХV століття, яка помітно вплинула на ці більш пізні жанрові різновиди у польській драматургії. Дослідниця вважає, що трагікомедії був властивий рух драматичної дії до неминучої катастрофи, до занепаду всіх ціннісних засад, проте несподіваний поворот сюжету призводить до щасливого фіналу, у розв’язці виголошується повчання і підсумовується розіграна ситуація. Таким чином драматична акція, як це притаманно класичній комедії, повертається до свого вихідного положення.

Предметом зображення у п’єсах із жанровим визначенням «драматичні сцени (малюнки, картини)», «людові картинки», подібні з змістом, композицією комедії або ж власне драми є дидактичні інтенції, представлення руйнації ціннісної системи селянства через зміну зовнішніх обставин [228, с. 19]. Найбільш виразними ознаками трагікомедії, які перейшли до поетики вище зазначених драматичних форм, дослідниця вважає конфлікт вічних цінностей, особистісних почуттів, традицій із новими вимогами середовища [228, с. 21].

Унаслідок зображення у польських драмах ХІХ – початку ХХ століття впливу середовища на свідомість селянина був зруйнований «аркадійський» міф про польське село, непорушність патріархального ладу, залежність людини від землі як засада її екзистенції, зокрема у метафізичному розумінні. Комедійна форма драм сприяла вираженню авторського уявлення про стан польського села. Всі моралізаторсько-дидактичні присуди виголошувалися в контексті комедійної модальності, що певним чином позбавляло драматичні сцени (картини) драматичної напруги.

У підрозділах маємо на меті проаналізувати розвиток сюжетних ліній українських та польських драматичних сцен. Ми спробуємо виявити способи актуалізації в поетиці драм традиційних для національної драматургії сюжетні штампи та простежити особливості побудови, розв’язання драматичних колізій, що увиразнює зв’язок цього жанрового різновиду із мелодрамою, трагікомедією, комічною оперою. У зв’язку з тим маємо дослідити зв’язок фрагментарної композиції п’єс з характером представлення драматичної дії. Вважаємо необхідним також проаналізувати зміну функції драматичного героя в зазначених п’єсах, яка має безпосередній зв’язок із тематичним наповненням драм і дозволяє виявити залежність героя від звичаїв середовища, зокрема, впливу на нього землі.

З метою розкриття жанрової специфіки драматичних картин ми аналізуватимемо драматичні категорії, які зазнали найбільших змін у драматургії кінця ХІХ – початку ХХ століття: категорію драматичного героя, монтажність композиції, особливості конфлікту в драматичних сценах (картинах) як спосіб відображення авторської свідомості та іронію як чинник організації тексту. Окреслені жанрово-поетикальні чинники зумовлені, на нашу думку, ідейно-тематичними зрушеннями художнього мислення, пов’язаними передусім із суспільно-ціннісними тенденціями доби.

Доцільним для нас у цьому розділі роботи є показ різних жанрових тенденцій на одну й ту ж тему окресленого періоду. Вкрай важливо пояснити ідеї нашого вибору для аналізу двох польських п’єс другої половини ХІХ століття. Спираючись на думку польських дослідників драми, вважаємо, що драматичні сцени (картини) В. Анчица тематично, змістовно, формально відповідають цьому жанровому різновиду кінця ХІХ – початку ХХ століття. На підставі цих драм є змога простежити ґенезу жанрового різновиду польських драматичних сцен (картин).

Ми розглядаємо жанрові тенденції та поетикальні особливості українських та польських драматичних сцен (картин) з огляду на національну традицію розвитку драми в цілому. Залучаємо контекст романтичної драми як потужного драматичного канону для польської драматургії і водевільно-мелодраматичну традицію динаміки української драми.

По-друге, тримаємо у фокусі нашого аналізу традицію розуміння художньо-естетичних засад драми як роду і жанрів окремо, що дозволяє вивчити процес нівеляції, деформації чи літературизації певних родових ознак драми у межах окремої драматичної жанрової форми. Одночасно вдається вирізнити стрижневі драматичні категорії, які зберігають родо-жанрові властивості драматичних текстів попри суттєві трансформації, завдяки чому маємо змогу говорити про динаміку розвитку драматичних жанрових форм, а не про їхнє цілковите поглинання іншими родами літератури чи іншими видами мистецтва.

Також нас цікавлять особливості репрезентації тематики драми у кожній із національних літератур. Так, зокрема, у польських драматичних сценах (картинах) тема влади землі над особистістю породжує конфлікт між устоями середовища та індивідуальними прагненнями окремої особистості. Герої підкорилися навколишнім правилам середовища (польське село в період другої половини ХІХ – початку ХХ століття) та перестають функціонувати самостійно, вписуючись у певні «типи-характери». Драматичний конфлікт набуває морально-дидактичного характеру у зв’язку із польською літературною традицією просвітницької комедії, комедії звичаїв та комедії характерів.

Зважаючи на українську мелодрамно-водевільну драматичну традицію, тема влади землі набувала іронічно-сатиричного характеру, увиразнюючи поведінкову залежність селянина від суспільних стереотипів, тим самим позбавляючи його антагонізму. Наслідком цього в українських драматичних сценах (картинах) є відсутність розвитку конфліктної ситуації і відкритий фінал. В українських драматичних сценах помічаємо подібні до польських драматичних сцен (картин) явища зміни об’єктно-суб’єктних відношень у поетиці п’єс, епізація як у змісті, так і в структурі драматичних сцен (картин), типізація образів, схожість ідей та проблематики п’єс.


Каталог: authors
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Назар Максим Миколайович
authors -> Вплив прийомної сім’ї на процес відновлення психологічного здоров’я дитини з травматичним життєвим досвідом
authors -> Кльоц Любов Антонівна
authors -> Українці: народні вірування, повір`я, демонологія
authors -> Дмитро донцов
authors -> Інформація про книгу Вступ загальна частина тема Предмет І метод адміністративного права Тема Адміністративне право України як юридична наука, як навчальна дисципліна та навчальний курс


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал