Міністерство освіти І науки україни одеський національний університет імені І. І. Мечникова



Сторінка2/12
Дата конвертації15.09.2017
Розмір2.39 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ РОБОТИ



1.1. Засади сучасної компаративістики в аспекті тематології


Для зіставлення та аналізу українських та польських драм кінця ХІХ – початку ХХ століття варто осмислити сучасні компаративні методи, продуктивні щодо дослідження явища жанрової типології драм на тему влади землі.

Передусім вважаємо за необхідне з метою осмислення предмета аналізу розглянути спектр теоретичних досліджень у сфері тематології та методологічні засади цієї сфери у компаративістиці.

Тематичні паралелі у польських та українських текстах аналізуватимуться нами з урахуванням певних методологічних контекстів, за допомогою яких робитимуться висновки щодо взаємозв’язків теми твору та його жанрово-поетикальних особливостей. Зокрема, ми беремо на озброєння певні методи, які використовувалися як в українському, так і в польському літературознавстві з метою аналізу обраних літературознавчих аспектів:

– метод формального аналізу (П. Медведєв, Б. Томашевський, В. Шкловський, Б. Ейхенбаум, Р. Якобсон);

– структурно-семіотичний метод (Р. Барт, З. Лемпіцький, Ц. Тодоров);

– феноменологічний (Е. Гуссерль, М. Хайдагер, К. Ясперс);

– герменевтичний (Г. Гадамер, В. Дільтей, П. Рікер, Ф. Шлейєрмахер);

– метод рецептивної естетики (Р. Інґарден, Х. Ортеґа-і-Ґассет, Х. Яусс);

– культурологічний (В. Будний та М. Ільницький, Е. Касперський, Д. Наливайко, В. Силантьева, Й. Суєцька, А. Хеймей);

– генологічний (М. Бахтін, О. Білецький, Т. Бовсунівська, М. Гловінський, В. Жирмунський, Р. Нич, С. Савіцький, Р. Цудак).

Метод формального аналізу поряд із структурно-семіотичним методом використовувалися при дослідженні аспектів формальної організації тексту, зв’язку теми (сюжету, фабули, мотиву) із формою, функцій окремих елементів тексту. Застосовуються такі поняття, як художній прийом, інтенсивність розгортання теми, причинно-наслідковий зв’язок перебігу подій, функція, ідея, знак, опозиція, трансформація, декодування, інтертектуальність, дискурс тощо.

Так, представники формалізму (Ю. Тинянов, Б. Томашевський, Ц. Тодоров, В. Шкловський) виявили взаємозалежність теми і художнього прийому та довели, що в результаті зміни прийому трансформується весь жанр. Подальші дослідження тексту як цілісної структури продовжили представники структурно-семіотичного спрямування (Ц. Тодоров, Р. Якобсон, Р. Барт, Ю. Лотман), які розглянули функцію літературного твору як жанроутворюючий чинник. Відповідно до такого підходу ані ідейно-тематичний корпус художнього твору, ані його форма вповні не визначають жанр твору. Вагомим у цій системі координат є функція літературного тексту (висловлювання), структурні опозиції тексту, які дозволяють співвіднести гіпертекст із гіпотекстом. Більше того, текстова знакова система передбачає дослідження знаків як системи, включно із їхніми референтами, а також відношень між текстовою системою і реципієнтом. Таким чином залучено структурно-семіотичні підходи, а й певні аспекти постструктуралізму.

На підставі праць, присвячених тематичним аспектам посттруктуралізму (Ж. Женнет, Р. Нич, С. Бальбус), використовуються досліджені у процесі роботи над дисертацією зміни кутів зору, оцінок, розуміння теми чи окремих сюжетних мотивів, зокрема йдеться про іронічно-пародійну модальність, трагедизацію комедійної чи мелодраматичної колізії, застосування у поетиці драм наративних компонентів, що змінювало принципи хронотопу у драматичних текстах, одивнення засад розвитку драматичної дії родинно-побутової драми внаслідок введення екзистенційно-онтологічної проблематики, що докорінно деформувало розуміння та сприйняття теми влади землі та сюжетних кліше, пов’язаних з нею.

У дисертаційній роботі застосовуються лише деякі позиції постструктуралістського спрямування, а саме: структурна інверсія у драматичних текстах, принцип авторського загравання із реципієнтом, багатозначність висловлювання чи, навпаки, відмова від висловлювання, які залучаються лише побіжно. Обрані для аналізу прийоми і методи, а також інструментарій рецептивної естетики і герменевтики, проаналізовано нижче, у відповідному фрагменті цього підрозділу за певною логікою слідування теоретико-методологічним позиціям літературознавців. На сучасному етапі порівняльних студій рецептивна естетика та герменевтика взаємозакоординовані у площині інтердисциплінарності. Межі прочитання художнього тексту розширилися, поглинувши сфери літературної поетики, семіотики, соціології, психології, історії, географії, культурології, антропології. Новітні компаративістичні підходи (психоаналітичний, антропологічний, інтердисциплінарний, інтермедіальний, транскультуральний, теорія впливу, теорія кресів) увиразнюють подібності та відмінності у польських та українських драмах на рівні колізій, типології персонажів, художньої картини світу, в аспекті динаміки героя (регресивної та прогресивної), трансформації тематичних вузлів у період порубіжжя ХІХ – ХХ століть.

Згідно з вище зазначеним, у дисертації враховано досвід поєднання кількох методів у дослідженні драматургії. Зокрема, використовуються праці С. Хороба, Н. Малютіної, Є. Партиги, Й. Зайонц, Н. Іщук-Фадєєвої, С. Гончарової-Грабовської, в яких (у межах однієї праці) застосовуються одночасно формально-типологічний, структурно-семіотичний, генологічний, герменевтичний методи, метод рецептивної естетики. У межах цих методів сполучено засади постструктуралізму, антропологічні, міфологічні, імагологічні, інтертекстуальні, інтердисциплінарні підходи, теорію кресів та постколоніальних студій.

Передусім у ракурсі новітніх компаративних підходів апробовано теоретико-методологічні студії, спрямовані на вивчення проблеми тематології, якою у теоретичному плані займалися як вітчизняні, так і зарубіжні вчені-літературознавці. Відразу зауважимо, що якраз польська літературна компаративістика дещо по-іншому, ніж вітчизняне літературознавство, трактує сферу тематології. До сфери зацікавлень західноєвропейської компаративістики, за твердженням Е. Касперського, Х. Халачинської-Вертеляк, О. Плащевської, В. Будного та М. Ільницького, входять культурологічні ідеї, поняття-коди, знаки, символи, асоціації, концепції, архетипи, які спрямовують тематологічний рівень у царину антропології, культурології та імагології [150, с. 13; 16, с. 137]. Це не означає, що українське чи польське порівняльне літературознавство принципово відмінно досліджують тематичний аспект тексту. Однак у просторі українського та російського літературознавства тема переважно аналізується у структурно-формальному (Т. Свербілова, Р. Радишевський, С. Хороб, М. Медицька, Н. Гончарова-Грабовська, Н. Овчаренко, Н. Іщук-Фадєєва) чи архетипно-міфологічному (О. Бондарєва, О. Когут), рідше психоаналітичному планах (Т. Гундорова, Н. Зборовська, С. Павличко), а в сучасних польських працях (ще від початку ХХІ століття) більше акцентується увага на інтердисциплінарності (Е. Касперський, А. Хеймей, О. Плащевська, І. Суєцька, М. Ольшевська, Х. Халачинська-Вертеляк) компаративних методах та рівнях дослідження, у зв’язку з чим тематологія відноситься до «міжгалузевої, та навіть більше, до мультикультурної сфери» [217, с. 101–102].

Останнім часом в українському літературознавстві з’являються компаративні дослідження у діахронічному плані, присвячені культурно-географічному феномену кресів на прикладі польсько-українських літературних відносин. Сферою зацікавлень «кресових» досліджень стає не власне тематичний рівень, а функціонування у культурно-літературному просторі парадигми «Інший» – «Чужий» – «Свій» – «Ворожий» – «Близький» у сприйнятті однією нацією іншої. Імагологічний аспект зіставлення польської та української літератури в оптиці тематології допомагає аналізувати ментально-літературні образи, стереотипи, систему персонажів, характерів, а також топоси та локуси. Зазначається, що імагологічний спектр аналізу наближує польську та українську компаративістику, завдяки чому можна вважати, що вони мають спільний об’єкт дослідження. У випадку цього дослідження – це образ землі в уявленні персонажів, культурно-соціальні стереотипи, художнє бачення картини світу, авторська рецепція нових естетично-філософських, аксіологічних концептів.

Доцільним у дисертаційній роботі є аналіз підходів дослідників контактно-порівняльного та історико-типологічного спрямування. Розглядається історико-типологічний метод як один із найбільш важливих для дисертаційного аналізу. Зважаючи на пострадянські традиції розвитку порівняльного літературознавства, слід охарактеризувати необхідність використовування методу історико-типологічних літературних сходжень як відносно нового напряму вивчення української літератури в контексті інших літератур. У контексті історико-типологічного напряму відбувається переоцінка колишніх епох, зокрема доби модернізму. У зв’язку з чим дослідники (Д. Наливайко, Р. Пилипчук, С. Хороб, С. Яковенко) довели, що період модернізму мав приблизно одночасний початок в українській та польській літературах. Отже, говорити про тотальний вплив та наслідування однією літератури іншої виявляється недоречним. Найбільш доцільним є наукове дослідження типологічних подібностей в українському та польському (з урахуванням західноєвропейського та російського контексту) культурному процесі.

Панорамне бачення українського мистецько-літературного процесу в системі світового культурного розвитку дозволяє аналізувати проблеми новітньої художньої літератури, переосмислювати функції, значення та загальні художні тенденції літератури минулих століть. Історично-соціальні, політичні та культурні обставини розвитку України протягом усього ХІХ та майже до кінця ХХ століття зумовили її становище культурної залежності від російської та польської культурно-національної традиції. Проте не можемо не погодитися із низкою українських та польських літературознавців, передусім, компаративістів (З. Мітосек, В. Моренця, Д. Наливайка, Л. Павлишиної, Р. Пилипчука, О. Плащевської, О. Сухомлинова, М. Шмелінга, С. Яковенка), які відмічають у літературі прояв «свого» внаслідок впливу «чужого», яке тою чи іншою мірою провокує у «залежної» літератури опір впливові. Внаслідок опору в літературі активізуються процеси самозбереження та самоідентифікації, тому почасти елементи «чужого» органічно сплітаються із елементами «свого», породжуючи абсолютно нові для цієї літератури мистецькі тенденції, жанрові форми, художні прийоми.

Видається необхідним проаналізувати і взяти на озброєння теоретично-методологічні наукові праці, критичні огляди, науково-публіцистичні статті кінця ХІХ – початку ХХ століття, які були присвячені проблемі взаємодії польської та української культур, причому береться до уваги те, що відзначався не лише вплив польської культури на українську, а й пробудження власне національних естетико-культурологічних ознак. Отже, враз із процесом зовнішнього втручання «чужих» художніх тенденцій у динаміку українського мистецтва активізується звернення до канону. Українські літературознавці та критики помежів’я ХІХ – ХХ століть миттєво відреагували на зміни в літературному процесі, що зумовило появу низки праць, присвячених цій проблематиці. Найбільш важливими для вивчення українсько-польських літературних явищ порубіжжя, а отже, і для дисертаційної роботи є праці М. Драгоманова «Література російська, великоруська, українська та галицька» (1876), «Великоруський інтернаціонал та польсько-українське питання» (1907), І. Франка «З секретів поетичної творчості» (1898), «Література, її завдання та найважніші ціхи» (1878), «Русько-український театр: (історичні обриси)», Лесі Українки «Замітки про найновшу польську літературу» (1900), «Малоросійські письменники на Буковині» (1900), праця М. Євшана «Критика. Літературознавство. Естетика» (1901), М. Вознюка «Стара українська драма і новіші досліди над нею» (1912), T. Mіхальського «Молода Україна. Думки та враження» (1909). Визнаючи вплив європейського, зокрема польського модернізму на український, дослідники прагнули осягнути місце національного творчого доробку в європейській літературі. Вони подекуди розглядали творчість західноєвропейських та російських письменників, оцінюючи в цьому контексті становлення української модерної літератури.

Попри домінування в сучасній компаративістиці історико-типологічного напряму вивчення національних модерних драм другої половини ХІХ – початку ХХ століття, беззаперечним є факт тісних контактів та зв’язків польського та українського театру, мандрівних труп, акторів у Львові, Полтаві, Києві, Одесі. Впродовж ХІХ століття українські режисери та драматурги активно перекладають та адаптують польські драми до потреб українського глядача. З іншого боку, польські трупи, перебуваючи на теренах України, залучали до свого репертуару українські «фантастичні опери», наприклад, «Українка, або Зачарований замок» (1815) Ю. Мілевського, опери-водевілі, комічні опери, зокрема «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського, які ставилися аж до 60-х років ХІХ століття. Наприкінці ХІХ століття, за розвідками С. Яковенка, драматурги та постановники театру українських корифеїв переробили низку польських п’єс: із драматичного малюнка В. Анчица «Селяни-аристократи» з’явилася драма І. Тобілевича «З Івана – пан, а з пана – Іван»(1884), драму Я. Галасевича «Чортівська лава» І. Тобілевич переробив на «Чортова скала» (1885), а також основою п’єси «Циганка Аза» (1890) М. Старицького стала повість Ю. Крашевського «Хата за селом» [139, с. 185–186]. Окрім генетико-контактних взаємин, польсько-український театрально-драматичний дискурс, починаючи з середини ХІХ – початку ХХ століття, характеризується типологічними сходженнями, які полягають у появі літературних аналогій та збігів. Зокрема, варто взяти до уваги деякі тематичні вподобання (тема селянства, втрата землі, опозиція села і міста, протистояння особистості змінам середовища) і пов’язані з тим жанрові тенденції у польській та українській літературі помежів’я, які, на нашу думку, відносяться до типологічних явищ.

Так, Е. Касперський та А. Лемещенко переконливо довели у своїх працях, що передуюча модернізму епоха романтизму пробудила в кожній європейській літературі тяжіння до «свого» національного культурного канону, який, очевидно, був відмінним у польській та українській літературах. Зазначимо, що письменники польського романтизму культивували історичну та міфологічну тематику в літературі, на відміну від діячів українського романтизму, які в переважній більшості зверталися до фольклору та легендарних мотивів [172, с. 282]. Тому в національній свідомості виникають і закріплюються образи «Свого» і «Чужого», що, на думку А. Лемещенко, нівелює думку про цілковиту залежність колоніальної літератури (української) від літератури гегемона (польської) [68, с. 202]. Процеси культурного самоусвідомлення призводили до розробки та впровадження своєрідних літературних тем, мотивів, сюжетів у кожній із літератур та, до певної міри, неприйняття «чужих» тем й культурних кодів. Отже, незважаючи на започаткування й оформлення в українській та польській літературі несхожих літературних традицій і мистецьких тенденцій, образ землі з’являється одночасно в обох літературах як художньо-естетична та культурна тенденція звернення до сакральних архетипів національної ментальності.

Також сфери зацікавлення української сучасної тематології ширяться і на віднайдення сюжетно-образних аналогій та спільних мотивів між літературами різних материків. Це важливо, передусім, з огляду на те, що ми звернулися як до драматургії власне материкових авторів, так і представників української діаспори, між якими такі драматурги, як Спиридон Черкасенко, Єлисей Карпенко. Варто взяти до уваги спостереження Т. Денисової та Н. Овчаренко щодо питання жанрово-тематичних сходжень у канадському романі «прерій» та українському романі про землю. Зіставлення типологічних образів «землі» поза контактами та взаємообмінами доводить факт можливості появи тематичних чи жанрових подібностей у неспоріднених культурах як наслідок збігу процесів цивілізаційного розвитку. Т. Денисова та Н. Овчаренко передусім аналізують розбіжності у суспільно-культурологічному сприйнятті образу землі, мотиві її влади над особистістю, у жанрових формах [39, с. 201; 87, с. 232]. Американське та канадське фермерство трактували землю як певний локус, який уможливлював їхню самоідентифікацію, незалежність, давав змогу закоренитися на новій території. Українське селянство не самостверджувалося за допомогою праці на землі, у його свідомості земля не була ані засобом існування, ані просторовим образом, а сприймалася як першооснова буття, джерело формування і функціонування моральних засад існування спільноти. Порівняння різноматерикових літератур, тематики творів чи їхніх окремих художніх топосів дозволяє проводити аналіз текстів в антропологічно-культурологічній площині компаративних студій.

Вагомими є наукові висновки, зроблені українськими літературознавцями В. Боднар та Р. Бубняк у колективній монографії за редакцією Р. Гром’яка [79, с. 35], а також О. Бровком щодо переходу рецептивної естетики, семіотики, герменевтики під впливом структуралізму у рецептивну поетику. Підкреслимо, що термін поетика розуміється як закон побудови словесно-художнього твору, функцією якої є вивчення принципів та прийомів організації тексту [16, с. 54]. Таким чином, рецептивна поетика поєднує два аспекти аналізу текстів: дослідження структурно-стильового, формального та ідейно-тематичного рівнів тексту як способів організації матеріалу та всі можливі реакції реципієнта, породжені їхньою взаємодією.

Ю. Борєв, розвиваючи деякі міркування М. Бахтіна та У. Еко, трактує рецептивну поетику як категорію естетики, яку належить застосовувати у прикладному форматі до всіх витворів мистецтва. У межах цієї дисципліни художнього тексту сприймається як відкрита система, аксіологічно-інтерпретаційні функції якої змінюються із плином часу. Згідно з таким баченням, до кожного художній текст вкладено інваріант смислу, закладено програму його інтерпретації, яка може реалізовуватися у безмежній кількості варіантів [15, с. 441]. Це націлює на осмислення і здійснення адекватного прочитання досліджуваних драматичних текстів із урахуванням усіх «авторських щілин», крізь які проглядає інваріант смислу. При цьому пошук авторських натяків (підтекстів) має здійснюватися як на рівні змісту, так на рівні форми й структури.

Відмітимо факт того, що західноєвропейська компаративістика, зокрема польська, дотримується дещо іншого вектору руху герменевтики та рецептивної естетики, на відміну від орієнтації української компаративістики на літературну поетику й естетику. У роботі наголошено на цій своєрідності дослідницьких підходів, оскільки тема твору як предмет дослідження аналізується сучасними компаративістами, до певної міри, з відмінних позицій.

У своїх дослідженнях польське порівняльне літературознавство дотримується позиції про міждисциплінарний статус компаративістики, а отже, її методологічна база може бути застосована до різних культурних явищ. Так, А. Хеймей, О. Плащевська і Х. Халачинська-Вертеляк вважають, що завданням компаративістики, зокрема методу рецептивної естетики та герменевтики є «діалог між цивілізаціями», що дозволяє дослідникам не обмежуватися виключно галузями гуманістики [166, 150, 205]. «Герменевтичне коло» як принцип читання тексту замінюється поняттям «повторюваного коду», який можна прочитувати у будь-яких культурних реаліях [150, с. 10–11]. У цій дисертаційній роботі у процесі порівняльного аналізу драматичних текстів відстоюються позиції кореспонденції польської та української літератур у другій половині ХІХ і початку ХХ століть. Завдяки сучасним горизонтам порівняльних студій тематика землі аналізується не лише в межах поетики тексту, а трактується як багаторівнева образно-ментальна (коґнітивна) структура з нашаруваннями літературного, національного, метамистецького смислів.

До схожих спостережень щодо міждисциплінарного статусу компаративістики прийшов і Е. Касперський. Він зазначає, що інтерпретативна функція герменевтичного і рецептивного методів полягає, в першу чергу, в залученні різноманітних дискурсів, наприклад, «художнього дискурсу, наукового, критичного, перекладного» [172, с. 205]. Саме тому літературний текст (залежно від обраного ракурсу інтерпретації) може по-різному прочитуватися реципієнтом, у результаті чого набиратимуть варіативності свідомо закладені автором знакові коди. Використання з певними уточненнями позиції О. Плащевської та Е. Касперського дозволяють нам також порівнювати польські та українські драми поза контекстами мистецької традиції минулих століть, а орієнтуватися на сучасні горизонти очікування реципієнта та на новітні принципи компаративного аналізу мистецьких явищ. До сфери рецептивної естетики і герменевтики відносяться спроби інтерпретації польської драматургії, враховуючи іноконтекстний ментально-суспільний, історико-літературний та науковий досвід. А отже, висновки щодо спільних та відмінних жанрово-поетикальних ознак у польській та українській драматургії можуть бути зроблені на підставі української (чи ширше східнослов’янської) ментально-наукової бази.

Одним із найбільш важливих аспектів генеології для нашої роботи виявився аспект синкретизму родів (жанрів). Ціла низка дослідників проаналізували наявність у межах одного тексту різних жанрових та родових ознак, що розмивало поняття жанру. Явище динаміки жанрової системи розглядаємо у поетиці текстів виходячи з праць М. Бахтіна, Т. Бовсунівської, С. Гончарової-Грабовської, А. Краєвської, Н. Малютіної, Г. Матушек, Ю. Подлубної, Т. Свербілової, Н. Тамарченка, Ю. Тинянова, В. Тюпи, С. Хороба, Р. Цудака та інших.

Жанрова нестабільність, трансформація, занепад деяких жанрових форм та виникнення нових були помічені дослідниками ще на початку ХХ століття, але поняття «жанрової кризи» виникло лише наприкінці ХХ століття. Теоретико-методологічні питання ідентифікації, диференціації, канонізації чи деканонізації жанру розробили у своїх працях Ж. Дерріда, А. Краєвська, Б. Кроче, Х. Ортега-і-Гассет, Ю. Тинянов, Ц. Тодоров, А. Фаулер, Н. Фрай, Х. Яусс. На основі їхніх спостережень можна узагальнити важливе для дисертаційної роботи положення про сприйняття жанрової системи перехідного періоду як політипового явища. Художній текст, заперечуючи традицію жанру, як це не парадоксально, повторює його, зберігає «пам’ять» (жанровий патерн) про нього, що дослідили у своїх працях М. Бахтін, О. Бовсунівська, Н. Лейдерман. Таким чином виникає нова жанрова форма, яка, попри всі спроби відійти від національного мистецького канону, продовжує його.

Для аналізу обрано українські та польські драматичні тексти кінця ХІХ – початку ХХ століть, присвячені темі влади землі. Загальні тенденції модернізації драми, її літературизації вплинули на жанрову динаміку польської та української літератури, про що свідчать різноманітні гібридні жанрові новоутворення. Драматичні жанрові утворення поряд із жанровим синкретизмом демонструють відсутність упорядкованої (лінійної) жанрової моделі драматургії. Тому для аналізу жанрових явищ перехідного періоду (другої половини ХІХ – початку ХХ століття) орієнтуємося на біфуркативну (вибухову) модель розвитку жанрової системи. Принципи хаотичної, вибухової еволюції жанрової парадигми розроблялися дослідниками у межах синергетичного методу. Аналізуючи польську та українську драму у синхронічному плані, враховуються певні історичні чинники розвитку драматичних жанрових форм у діахронії, що підкреслює цілковиту зміну лінійної моделі розвитку драматичних жанрів середини століття на біфуркативну. На підставі цього звертаємося до певних аспектів та засад синергетичного методу вивчення генології, тим більше, що на сучасному етапі генологічних досліджень він дедалі стає популярним.

Беруться до уваги спостереження і висновки Т. Свербілової щодо компаративного зіставлення жанрової динаміки української й російської модерної драми та В. Силантьєвої, яка застосовувала цей метод передусім до прозових творів. Обидві дослідниці оперують поняттями біфуркації, флуктації, аттракції та самоорганізації жанрових форм на перехідному етапі культурного розвитку літератури. Синтез, контамінація, трансформація (рідше, мутація) жанрових форм в епоху модернізму непередбачувано надавали першість якомусь жанру [106, с. 45; 110, с. 53]. В українській драматургії порубіжжя панувала мелодрама, яка, втрачаючи сентиментальний пафос, «слізність» та емоційність, наближалася до трагікомедії. Однак тяжіння до трагікомедії можна вважати в цей період всеохопним, адже ця тенденція проявляється й у водевілях, і у драматичних сценах (картинах), і в сатиричній комедії. Різні шляхи формування трагікомедії в польській та українській драматургії доби модерну, до певної міри, дослідила Н. Малютіна. А в російській драматургії, як це довели Т. Свербілова та В. Силантьєва, в цей же час, у культурному дискурсі одночасно співіснували мелодраматичний, трагікомічний, трагічний та комічний модуси [106, с. 79]. Зіставлення двох національних жанрових систем на синхронічному рівні надає можливість простежити нерівномірні і невзаємозалежні видозміни драматичних жанрів у нові форми. Синергетичний метод не стільки дає можливість ідентифікувати та обґрунтувати міжлітературні типологічні збіги, аналогії чи генетичну спорідненість жанрових форм, літературних стилів, течій, прийомів, скільки дозволяє представити і проаналізувати хаотичну природу родо-видових трансформацій у кожній національній літературі під впливом культурного вибуху помежів’я.

Проаналізувавши значний корпус українських та польських драматичних текстів, об’єднаних жанрово-тематичною ланкою, приходимо до висновку про наочні родо-жанрові зміни у загальнолітературному процесі. Розглядається оновлення драматургії, в якій, тим не менш, виразно проявлялось (з тою чи іншою модальністю) віднесення до традиції та збереження «жанрової пам’яті». Простежуються також значні зміни у культурній ситуації порубіжжя й поетикальні модифікації драматичної структури тексту внаслідок зміни зв’язку жанрової форми із темою. Поліфонія жанрових трансформацій була зумовлена низкою чинників, які теж потребують опису та систематизації й аналізу, здійснюваних у кожному розділі дисертаційної роботи.

Розглянувши низку теоретико-методологічних та історико-літературних праць порівняльного чи описового характеру, охарактеризовано і, до певної міри, узагальнено певні теоретико-методологічні засади, які застосовуються під час порівняльного дослідження взаємовпливу тематичного комплексу і жанрової природи у польській та українській модерній драмі. Осмислено дослідження компаративного характеру, залучено до роботи прийоми та засади методу формального аналізу, структурно-семіотичного, герменевтичного, феноменологічного, генологічного, культурологічно-антропологічного, інтертекстуального, інтердисциплінарного методів, методу рецептивної естетики. Передусім ці підходи залучено в межах історико-типологічного напряму, проте деякі аспекти, зокрема тематологія, впливологія, теорія архетипів розглянуто з перспективи контактно-генетичних мистецьких зв’язків.

Вивчення характеру віднесення драматичних текстів до жанрового національного канону в поетиці українських та польських драм, дозволило взяти за основу спостереження, здійснені у літературознавчих дослідженнях М. Гловчевського, А. Краєвської, Г. Матушек, Т. Оладько, М.Ольшевської, Я. Попеля, Т. Свербілової, Р. Тхорук та критичних розвідках І. Франка, Лесі Українки із використанням формалістичних, структурно-семіотичних, імагологічних, інтертекстуальних методологічних підходів та на підставі історико-типологічного напряму.

Аналізуючи зміни культурно-естетичних орієнтирів, спираємося на культурологічно-антропологічні, філософські праці, на підставі яких робимо висновки про вплив ситуації епохи на розвиток літературних жанрів та їхнє тематичне наповнення.

Деякі недостатньо осмислені аспекти теоретично-методологічних підходів уточнюються і розробляються під час аналізу жанрової природи відповідних українських та польських драм. Зокрема, це відносимо до сфери коґнітивної, психоаналітичної, синергетичної компаративістики. Сама процедура зіставлення буде завдавати певні ракурси дослідження, тим самим поглибить наявне уявлення про теоретико-методологічні підходи до генологічного аналізу української та польської драми доби порубіжжя.

У дисертаційній роботі уточнюються, поглиблюються і до певної міри заповнюються дослідницькі лакуни, які далися взнаки під час зіставлення поетики текстів українських та польських драм. У наступних розділах дисертації увиразнюються такі теоретико-методологічні аспекти:

– проблема зв’язку теми драматичного твору із жанром, жанровим підзаголовком і жанровим очікуванням реципієнта;

– зміна жанрового очікування реципієнта як спроба долання жанрових стереотипів і кліше у віднесенні до жанрової традиції (жанрового канону);

Кожна із заявлених проблем набуває конкретизації у відповідному підрозділі дисертаційної роботи.
1.2. Проблеми жанрової динаміки драми в працях українських та польських дослідників драматургії

У цьому підрозділі ставимо мету окреслити основні підходи українських та польських дослідників драматургії до осмислення жанру драми і визначення в тому, які з них найбільш продуктивні для цього дослідження. Використано і ті роботи, в яких аналізується театральний дискурс другої половини ХІХ – початку ХХ століття, що розкриває не лише літературно-сценічні особливості рецепції п’єс, а й віддзеркалює картину світу в письменницькому / режисерському тексті.

Передусім залучено праці українських та польських літературознавців, однак не відкидаємо контекст російського літературознавства, яке значною мірою протягом тривалого часу впливало на українську та опосередковано на польську наукову думку. У цих дослідженнях вироблено певні підходи до роду і жанру драми у цілому й у низці аспектів, зокрема:

– історико-літературний аспект існування роду драми і власне жанру драми у синхронічному та діахронічному планах. Природу драматичного роду літератури та жанрової форми драми аналізували літературознавці та філософи світового значення, серед яких Аристотель, А. Анікст, Е. Бентлі, В. Жирмунський, М. Гловинський, Г. Гегель, У. Еко, Х. Ортеґа-і-Гассет, О. Фрейденберг, П. Шонді, В. Ярхо та інші;

– співіснування жанрових форм, жанрових різновидів, жанрових утворень та принципи їхньої взаємодії чи контамінації. У низці праць досліджено трансформацію драматичних жанрових ознак під впливом панівної тенденції в іншому літературному роді. Прикладом може слугувати тенденція тяжіння до малої форми в період другої половини ХІХ століття, в результаті чого у всіх європейських літературах популяризуються одноактові драми, етюди, нариси, шкіци, образки, жарти і т. п. З іншого боку, на рубежі ХІХ та ХХ століть з’являються жанрові різновиди драматичних сцен (картин), у яких закладено орієнтацію на великі епічні форми із узагальненим конфліктом і типологізованими образами героїв;

– відношення драматичних жанрових форм та жанрових утворень до жанрових прототипів (першовзірців). Жанрова варіативність драматичних форм та експериментальних, почасти авторських новоутворень, які, попри схожість багатьох ознак, не завжди відносяться до однієї жанрової моделі. Наявність у драматичному тесті кількох жанрових (а подекуди й родових) ознак ускладнює визначення однієї жанрової домінанти, а отже, і жанрової ідентифікації тексту. Спираючись на теорію М. Бахтіна та О. Бовсунівської про жанр, використовується визначення жанру як художнього комунікативного субстрату, який визначає авторські інтенції щодо теми, композиції, стилю. Таким чином, синкретизм та політиповість жанрово-родових ознак дослідники вважають основними характеристиками доби модернізму. У дисертації беруться за основу ці позиції дослідників, які займалися не лише питаннями драматургії, а також еволюцією літературних жанрів у цілому (М. Бахтін, О. Білецький, Т. Бовсунівська, М. Гловинський, У. Еко, Х. Ортеґа-і-Гассет, Д. Ратайчакова, С. Савіцький, О. Фрейденберг, Р. Цудак, В. Ярхо).

У контексті осмислення явища жанрового синкретизму, яке стає особливо помітним у перехідну добу, ми послуговуємося таким поняттям, як жанрова модальність, зокрема виділяються трагедійна, комедійна, іронічна, пародійна, мелодраматична модальність. Беруться до уваги аспекти аналізу драматургії перехідного періоду, які унаочнюють деяку хаотичність принципів розвитку жанрових форм. У дослідженнях А. Краєвської, Н. Іщук-Фадєєвої, М. Ольшевської, С. Хороба про перехідний етап (помежів’я ХІХ ХХ століття) драматургії висувається думка про зсув жанрових ознак у площину естетично-філософських категорій. Наприклад, як доводять спостереження М. Ольшевської, у польській драматургії порубіжжя сюжетний перехід від щастя до нещастя трансформувався в категорію «нещастя», «жертовності», «без вини винуватого», ідея залежності людини від вищих сил (року) в античній трагедії перейшла в мотив долі (фатуму), драматичний конфлікт селянина із патріархальними нормами сприймається як екзистенційний мотив. У ХІХ столітті літературні мотиви набувають сенсу філософських концептів, що переводить драматичні тексти / постанови в план культурологічно-філософських постулатів (програм) доби.

Жанрова система на рубежі двох століть вважається, на думку дослідників (С. Гончарової-Грабовської, Н. Іщук-Фадєєвої, А. Краєвської, Г. Матушек, Т. Свербілової), нестабільним, біфуркативним явищем. Тому українські та польські драматичні жанрові форми на межі століть стають окремою науковою проблемою і новою сферою дослідження. Ціла низка дослідників драматургії окреслює історичні та філософсько-культурологічні передумови появи перехідного етапу, а також жанрово-поетикальні особливості п’єс другої половини ХІХ – початку ХХ століття, серед них Т. Свербілова, Н. Малютіна, С. Хороб, М. Ольшевська. Варто відзначити, що також предметно вивчалися два випуски наукових праць «Zapomniany dramat» (2010), присвячені аналізу різних аспектів теорії драми, в яких наголошується на позиції сприймання жанру драми порубіжжя як певної онтологічної категорії.

Повертаючись до окресленого питання кореляції драматичного тексту із його інсценізацією, виявляється потрібним окреслити:

– аспект сприйняття драматичного жанру як певного авторського комунікаційного посилу, рецепція якого можлива як у літературному, так і театральному вимірах. Так, ґрунтовно досліджували інтермедіальну природу драматичних форм поряд із театральною модерною ситуацією І. Вакар, М. Восек, Г. Веселовська, М. Гринишина, Л. Еустахевич, Н. Євреїнов, О. Клековкін, О. Кисіль, В. Коломієць, А. Краєвська, П. Паві, Р. Пилипчук, Д. Ратайчакова, І. Славінська, Е. Штейгер, С. Яковенко. Узагальнюючи основні положення їхніх робіт, можна говорити про феномен:

– стилістично-естетичної поліфонії у польських та українських п’єсах. Зокрема, в поетиці польських та українських п’єс, іноді в одному тексті, розпізнаються художньо-естетичні ознаки реалізму, романтизму, неоромантизму, натуралізму, символізму. На рівні стилю спостерігаємо риси експресіонізму, імпресіонізму, натуралізму та подекуди неонатуралізму. Виходячи також із відомостей про постійний театрально-драматичний полілог, зазначимо, що модерний польський та український театр формувався у контексті взаємодії та взаємовпливу європейських, російських та українських мистецьких напрямів.

Як доведено в працях дослідників, українська драма доби модерну відрізнялася від західноєвропейської та від російської модерної драми тим, що в цей період зберігається тривка орієнтація на водевільно-мелодраматичний та комедійний канон, спостерігаються родинно-побутові колізії, в яких усе виразніше проявлялися риси психологізації дії, авторська іронія, розгортання конфлікту в підтексті. Окрім безпосередньої обізнаності режисерів, акторів та глядачів із п’єсами Г. Ібсена, М. Метерлінка, Г. Гауптмана, Г. фон Гофмансталя, Ф. Шіллера, Л. Риделя, С. Пшибишевського, А. Стріндберга, Л. Толстого, Л. Андрєєва, А. Чехова, М. Горького, адаптація та формування естетики модернізму відбувалися завдяки творчим переробкам і адаптаціям українськими режисерами-драматургами польських та російських драм. Наприклад, Михайло Старицький, Микола Лисенко та Іван Тобілевич створили такі драми-переробки: оперети та опери «Різдвяна ніч» (1873), «Сорочинський ярмарок», «Утоплена» (1883), «Тарас Бульба» (1890) за М. Гоголем, за «Чорноморцями» Я. Кухаренка (1872), «Ніччю на Івана Купала» О. Шабельської (1887), «Циганка Аза» (1888) за повістю І. Крашевського «Хата за селом», «З Івана – пан, а з пана – Іван» (1884) за В. Анчицом «Селяни-аристократи». Також режисер Йосип Стадник на сцені галицького театру на рубежі століть перекладав та ставив польські драми В. Оркана «Затонувший світ» (1902), оперу «Галька» С. Монюшка (1906), «Дон Жуан» Т. Рітнера (1906), «Золоте руно» С. Пшибишевського (1906). А до репертуару театрів у Перемишлі, Бурштині, Львові увійшли п’єси І. Франка «Украдене щастя» (1893), «Учитель» (1894) та «Рябина» (1894), а в еміграції у Галичині писав п’єси і ставив їх у галицьких театрах Г. Хоткевич у період з 1906 по 1910 рр., у цей же період у Перемишлі В. Пачовський написав і поставив «Сон літньої ночі» [210].

З огляду на завдання дослідження, проаналізовано позиції польських та українських науковців щодо трактування жанру драми як філософсько-естетичної категорії, враховуючи особливості розвитку українського та польського модернізму.

Варто осмислити відмінності у розумінні літературного жанру в українському та польському літературознавстві. Так, у польському літературознавстві закріпилась традиція аналізу драми в річищі філософсько-естетичної проблематики, на відміну від українського літературознавства, в якому склалась традиція дослідження переважно змістовно-ідеологічних та структурно-формальних засад поетики тексту. З метою вивчення зв’язку теми влади землі над людиною із жанровою динамікою української та польської драми порубіжжя ми орієнтувалися як на підходи польської драмології, так і української. Польськими науковцями до певної міри досліджені питання образу людини в художній дійсності, картини світу в тексті, міфу та релігії як характеротворчих чинників героїв, психоаналітичної мотивації вчинків, морально-естетичної проблематики творів, відношення «людової» драми до класичних жанрових взірців (канону) та інше. Цими категоріями і спостереженнями ми оперували під час аналізу польських та українських драм, простежуючи відмінності та подібності у сприйнятті образу землі у свідомості польського й українського селянина, у функціонуванні ментальних стереотипів як головних чинників зав’язки конфлікту.

На підставі аналізу драматичних текстів різних періодів, здійсненого Є. Валігурою, С. Гончаровою-Грабовською, О. Журчевою, Г. Ковальським, Н. Малютіною, А. Маронь, Т. Оладько, М. Ольшевською, Т. Шахматовою, використано в процесі розгляду текстів думку про взаємозв’язок фіналу драми із характером вирішення філософсько-естетичних питань. Так, символічний характер представлення теми землі та розвиток драматичного конфлікту у трансцендентній площині, як доведено у низці праць (Є. Валігури, А. Гурдуза, З. Кажьмерчика, І. Кушнір, С. Хороба), впливає на жанрове начало, що підтверджує позицію польських дослідників драматургії та генології про онтологічну природу літературного жанру.

Цю проблему розглянуто в працях українських та російських дослідників. С. Гончарова-Грабовська, О. Журчева, А. Костенко, Т. Оладько, Т. Свербілова, С. Хороб довели те, що в драмах пародіювались традиційні (канонічні) ознаки українських п’єс родинно-побутового, мелодраматичного, водевільного характеру. Підставою для таких міркувань став факт того, що нерідко українські драми кінця ХІХ – початку ХХ століття за своїми змістовими, формальними, структурними та естетично-аксіологічними ознаками не відповідали заявленій авторами назві чи жанровому підзаголовку. Віднесення з різними типами модальності (іронічної, сатиричної, комедійної, пародійної, фарсової, трагікомічної) до сталих жанрово-родових ознак у поетиці драми розглядаються дослідниками як авторські комунікативні стратегії, спрямовані на стереотипи масової культури і літератури того часу, а також їх можна оцінити як спробу долання цих жанрових кліше, сюжетних моделей, увиразнивши при цьому національну тематику, мотиви, образи. Дослідження іронічного, пародійного, комедійного, мелодраматичного чи інших модусів здійснювалося на структурному, формальному, змістовому, ідейно-тематичному рівнях, що органічно пов’язувалось із розумінням жанру як складової поетики твору. Отже, жанри драми переважно досліджувалися у формально-змістових та структурних аспектах, тому філософсько-естетичне розуміння драми ще недостатньо проаналізовано у вітчизняному літературознавстві.

Варто наголосити на спільному (в українському, російському та польському літературознавстві) жанрологічному підході до драми – постійному віднесенні дослідників до літературної драматичної традиції, за допомогою чого встановлювалися жанрові ознаки, простежувалася динаміка оцінювання продуктивності тих чи інших жанрових особливостей, вивчалось питання зв’язку теми драми із жанром, появи нових жанрових форм та різновидів унаслідок долання літературного канону.

Поетикальними аспектами вивчення складових драми, наприклад, сюжету, мотиву, структури, композиції, характеру і сфери драматичного висловлювання, типів героїв, хронотопу у контексті дослідження жанру займалися А. Анікст, О. Білецький, А. Верещинська, Х. Вольна, М. Гловінський, С. Гончарова-Грабовська, Ж. Женнет, О. Журчева, Т. Журчева, Н. Іщук-Фадєєва, А. Краєвська, М. Р. Майєнова, Н. Малютіна, Г. Матушек, А. Маронь, А. Михайлов, Л. Мороз, О. Окопень-Славинська, Т. Оладько, Т. Свербілова, Л. Скорина, І. Славинська, Я. Славинський, І. Франко, Т. Шахматова. На підставі низки спостережень указаних дослідників береться на озброєння ідея змінності жанру залежно від зміни функції одного із складників поетики драми, що було чи не вперше осмислено російськими формалістами. Важливо представити тему влади землі у сатирично-викривальному, комедійному ключі, що часто заперечує архетипне уявлення про образ землі в польській та українській літературі, змінює естетичні позиції та аксіологічні пріоритети, наближуючи драму до трагікомедії та іронічної драми. Згідно із літературною традицією у польській та українській драматургії зміна естетичної платформи та жанрових модусів спричинює різні жанрові трансформації у кожній із національних літератур. Подекуди вони можуть бути схожими (це відноситься до такого жанрового утворення, як драматичні сцени (малюнки), комедії), але нерідко подібний сюжет, тематика, проблематика реалізовуються у відмінних способах розвитку драматичної акції, що впливає на зародження в польських та українських драмах різних жанрів і жанрових різновидів, наприклад, «хлопська» трагедія, драматичний жарт, трагікомедія.

Також використано низку праць польського та українського літературознавства, в яких досліджується поетика драми взагалі. Передусім залучено роботи, в яких вивчалася поетика тих драматичних форм, ознаки яких простежувалися в драматургії ХІХ – ХХ століття.

Погоджуючись із позицією Н. Малютіної та М. Ольшевської, свідомо залучаються до дисертаційного аналізу драматичні тексти не лише порубіжя, а й другої половини ХІХ століття, відповідно до цього обирається літературознавчий контекст дослідження. З метою простеження жанрових трансформацій у діахронії зіставляються поетикальні особливості окремих жанрів, жанрових форм (драматичний жарт, драматичний етюд, твора на 4 дії і т.п.), характерних добі порубіжжя, так і наступних жанрових форм та різновидів, які лише формувались у другій половині ХІХ – початку ХХ століття (наприклад, жанрова форма трагікомедії, іронічної драми, драми абсурду);

– жанрову проблематику у зв’язку із динамікою стилю та світобачення драматургів розглянуто в працях Є. Валігури, О. Олійник, А. Подставки, Я. Попеля, М. Русек, Н. Тишуніної, Р. Тхорук, С. Хороба щодо родо-жанрового синтезу у символістсько-настроєвих одноактових драмах. У цих працях з’ясовано певні художні закономірності в аспекті спроби долання традиційної жанрової моделі драми, внаслідок того, що її поетика насичувалася ознаками епічних і ліричних літературних родів та інших видів мистецтва (музично-пластичних елементів).

Увага дослідників драми доби модерну (Є. Валігури, М. Ольшевської, М. Русек) зосереджується на феномені двосвіття, завдяки чому у жанрі символістської драми виявлено подвійну структуру (ознаки містерії / романтичної драми та власне драми). Деякі літературознавці вважають, що жанр одноактової символістської драми став предтечею появи «хлопської» трагедії в польській драмі. В українській драмі одноактові п’єси переважно виявляли ознаки ліричного та епічного висловлювання, що було доведено Н. Малютіною та С. Хоробом [73, с. 247; 1231, с. 179].

Використано низку дослідження польських, українських, зарубіжних учених, присвячених феномену трагедійного в модерній драмі. У процесі розвитку історико-літературного процесу змінювалася рецепція трагедійного. Українські й польські літературознавці та критики пояснювали цей процес поширенням поняття сакруму (метафізичної основи трагедії) на побутову сферу. Трансформація трагедійного модусу в драмах розглядається в контексті поетики дослідження жанру трагедії (у діахронічному плані) від античності до середини ХХ століття низкою критиків: М. Гаспаровим, В. Гутовським, В. Домбровським, М. Євшаном, Х. Жичинським, М. Роздольським та літературознавців: В. Івановим, Р. Інгарденом, З. Кажьмєрчиком, С. Колачковським, П. Мірошниченком, М. Обрушнік-Партикою, М.-І. Ольшевською, О. Ортвіном, Я. Поліщуком, Т. Свербіловою, В. Татаркєвичем, Т. Татаркєвичовою, І. Франком, О. Фрейденберг, Д. Хьюмом, М. Шелером, М. Шляхетниченком, В. Ярхо. У названих працях трагедія і феномен трагічного проаналізовані у декількох аспектах: трансцендентно-онтологічному та поетикальному. Відповідно до цього жанр трагедії розуміється ними як певна авторська форма уявлення про сакральне. Взято до уваги спостереження більшості дослідників, що у польських «хлопських» трагедіях конфлікт розвивається в онтологічно-екзистенційній площині, а в українських драмах трагедійного характеру зберігається родинно-побутовий конфлікт, у якому частково прочитується антропологічна, екзистенційна та аксіологічна проблематики.

Критики та дослідники драми (Х. Жичинський, Р. Інгарден, З. Кажьмєрчик, С. Колачковський, М. Обрушнік-Партика, М.-І. Ольшевська, О. Ортвін, Я. Поліщук, Т. Свербілова, В. Татаркєвич, Т. Татаркєвичова) відмічають засадниче для епохи раннього модернізму дистанціювання естетики трагізму від жанрових засад трагедії, тому трагедійний пафос може актуалізуватися в інших драматичних формах. Це спостереження поглиблено та конкретизовано в процесі аналізу польських й українських родинно-побутових («людових») трагедій порубіжжя.

Аспекти трансформації жанрів мелодрами та трагікомедії проаналізовано у низці праць С. Балухатого, А. Верещинської, Х. Вольної, Н. Іщук-Фадєєвої, Т. Журчевої, О. Журчевої, А. Маронь, Г. Матушек, А. Михайлової, Т. Оладько М. Ольшевської, Т. Плохотнюк, Т. Свербілової, Т. Шахматової.

Для польської літератури трагікомедія була традиційним жанром, починаючи із XVI століття, тому дослідники пишуть не про суттєву видозміну жанру трагікомедії, а про форми, способи і прийоми її актуалізації на рубежі століть. Мелодраматично-комедійний або водевільно-комедійний канон української драми набув розвитку і на межі століть. Літературознавці (С. Балухатий, А. Маронь, Н. Іщук-Фадєєва, Т. Плохотнюк, Т. Свербілова, Т. Шахматова) відмічають, що ознаки мелодрами проявилися в інших жанрових формах, що можна вважати ще одним видом жанрової динаміки.

Також учені виокремлюють аспект еволюції мелодрами (в українській драматургії) та трагікомедії (у польській) у драматичні сцени (картини, малюнки). Їхню синкретичну природу вивчали Н. Іщук-Фадєєва, Н. Малютіна, І. Давидова, О. Сєдова, А. Степанов, А. Верещинська, Х. Вольна. Суттєвою для дослідження є думка Н. Іщук-Фадєєвої та Т. Свербілової, що жанрові утворення драматичних сцен (картин) є рухом української мелодрами до трагікомедії, а в польській літературі цей драматичний різновид передував появі драмі абсурду, оскільки польська трагікомедія не зникала, а продовжила своє існування в літературному контексті доби.

Видається необхідним залучити деякі аспекти наукового дослідження при розробці питання перехідності жанрів К. Рути-Рутковської та Е. Касперського, попри те, що їхні наукові зацікавлення не завжди перебували в сфері драматургії. Взято на озброєння позицію зміни статусу (функції) драматичного героя, що спричинює не лише жанрові формозміни, а й родові, що особливо наявне у тенденціях епізації драматичних сцен (картин) унаслідок пасивності (бездієвості) драматичного героя та відсутності розвитку драматичного конфлікту.

У низці праць (М. Бахтіна, А. Берґсона, Я. Ваховського, Т. Вітчака, О. Веселовського, А. Глувчевського, С. Хороба, Т. Шахматової) проаналізовано жанрово-естетичні аспекти трансформації п’єс комедійного спрямування. Розглянуто, як змінюється естетика комізму і її функціонування в комедійних жанрах. Під час аналізу п’єс комедійного характеру залучено позиції дослідників Х. Вольної, С. Гончарової-Грабовської, М. Ольшевської, Д. Ратайчакової, праці яких присвячені темі видозміни поетикальних особливостей комедій та комедійного. Особливу увагу слід приділити стратегіям авторської комунікації (жанровій грі), розчиненим у поетиці комедійних (і водевільних) п’єс як однієї із причин трансформації засад класичної комедії. Явище авторської гри, загравання із читачем у комедійних жанрах дослідили М. Бахтін, О. Гловчевський, А. Костенко, А. Краєвська, Н. Малютіна, Е. Новіцька, Т. Свербілова, С. Хороб, які зазначали, що такі жанри, як пародія, сатира, фарси, шаржі, жарти, фрашки і т.п., мають подвійну структуру: первинний текст і вторинний текст (прототекст). Саме цей прототекст підлягає полісемантичному прочитанню, пробуджуючи у реципієнта позалітературний досвід. Унаслідок цього жанр комедії втрачає свою канонічність, виявляє здатність до деформації своїх окремих жанрових засад та до залучення різних жанрових модальностей.

До дослідження залучено загальноестетичні та історико-літературні спостереження Г. Ковальського, А. Краєвської, О. Литовської, Д. Ратайчакової, Т. Шахматової щодо «відкритості» комедій та відкомедійних жанрових різновидів. Звернено увагу на окремі розробки дослідників естетики комічного, смішного у літературі загалом М. Бахтіна, А. Берґсона, Я. Ваховського, Т. Вітчака, А. Гловчевського, Н. Карроля, Т. Коєна, які довели твердження про невідривність сміху від людської природи, завдяки чому всі форми комедійних п’єс трансформуються згідно із вимогами людського суспільства. Це означає, що поняття комічного, комедійні жанрові засади, сюжетно-образна система, ідейно-тематичне наповнення текстів можуть змінюватися залежно від переоцінки філософських, естетичних та історичних орієнтирів, що дозволяє аналізувати комедійні п’єси на межі ХІХ і ХХ століть як форми авторської рецепції філософських постулатів цієї епохи.

У процесі аналізу обраних драматичних текстів виявлено низку дослідницьких лакун у драмології, з метою заповнення яких запроваджено власні підходи до таких аспектів вивчення:

–взаємовпливи теми (сюжету) і жанру драм, виходячи із особливостей поетикальної структури тексту;

– динаміка жанрових форм у драматургії перехідної доби;

– зміни літературно-театральних відношень у драматургії порубіжжя;

– вплив естетично-аксіологічних позицій доби на жанрову динаміку драми;

– характер віднесення нових жанрових форм і тенденцій, а також поетикальних ознак до літературної традиції у польській та українській драматургії порубіжжя.

Взято на озброєння окреслені вище концептуально-методологічні аспекти, які поглиблюються та конкретизуються у кожному із розділів дисертаційної роботи.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка