Міністерство освіти і науки України Львівський національний університет імені Івана Франка



Сторінка5/11
Дата конвертації15.04.2016
Розмір1.93 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Євген Маланюк


È ïðhòðúïè çäå̃ äí̃iè ñĩ

î ñï̃ñåí³è ä̃øü ìíwãûõ.


Повість про діяння


святих апостолів Андрія і Матвія

Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть…

Радійте та веселіться, – нагорода бо ваша велика на небесах! Бо так гнали й пророків, що були перед вами.

Євангелія від святого Матвія


(Проповідь на горі) (Мт. 5. 10-12)

Біблія і комплекс пов’язаних з нею пам’яток сакрального змісту (у тім числі й неканонічних), поруч із фольклором та античністю, становлять культурний код українського красного письменства, як, зрештою, і кожної європейської літератури. Мета цієї розвідки – додати ще один штрих до ґлобальної теми відгомонів у нашій художній словесності священних книг християнства, а також апокрифів як неканонічної реінтерпретації священної історії.

Загалом джерела літературної творчості Івана Франка (як, напевно, і багатьох інших письменників) можна умовно поділити на три групи:


  1. життєві джерела (реальні події, людські постаті, явища природи і культури тощо);

  2. фольклорні витоки (народна творчість – і не лише українська, у Франковому випадку);

  3. книжні (власне літературні) джерела:

а) секулярні (літературні твори світського змісту);

б) сакральні (священні, церковно-релігійні книги, пов’язані з релігійним культом і ритуалом).

Серед джерел останньої підгрупи (писань, присвячених священній історії), як відомо, історично розрізняють канонічні книги (вони складають Святе Письмо) та неканонічні твори на релігійну тематику, які не визнавалися і навіть заборонялися церквою, – апокрифи (від грецького βιβλία απόκρυφα (лат. libri secreti) – книги таємні, заповідні).

Саме апокрифічні джерела відіграли особливо продуктивну роль у генезі поезії “Як голова болить!..” – другого тексту з циклу “Із дневника”. Причому звернення саме до цих джерел пов’язане з обставинами біографії письменника, котрий у 1900-1901 рр. знаходив порятунок від непростих житейських проблем у наукових студіях на полі пам’яток давньоукраїнського письменства.

“Тільки навал праці не дає мені збожеволіти” [50; 174], – зізнавався автор диптиха “Із дневника” Осипові Маковею. Чи не найбільшу частку Франкової енергії в той час забирала робота над фундаментальним корпусом “Апокріфів і лєґенд з українських рукописів” (1-й том цього епохальної наукової вартості видання вийшов ще в 1896 році; останній, 5-й, – у 1910), а саме над другою частиною ІІІ тому, присвяченою апокрифічним діянням апостолів. Учений надавав величезного значення апокрифам як жанрові середньовічної літератури. “Можна сказати, що коли в тім часі [від ІІ віку до Христа до ІІІ по Різдві Христовім – Б.Т.] жидівство і християнство в писаннях рабінів, зглядно в Талмуді і в писаннях Отців церкви скристалізували свою науку віри, – зазначав учений у передмові до першого тому укладеної ним пенталогії пам’яток стародавнього письменства, – то в апокрифах обі ті реліґії витворили рівночасно багатий реліґійний епос, що, мов тінь чіпляючися властивої науки, йшов разом з нею з краю до краю, від народа до народа, і хоча з часом бліднів чимраз більше, та проте не пропав, а від часу до часу оживав з несподіваною силою, набирав у себе нових ідей і нових форм, запліднював фантазію народну, служив підоймою пропаганди ідей реліґійних і моральних – одним словом, відігравав вельми важну ролю в історії духового розвою”93 [38; 11-12]. Апокрифи запліднили й творчу фантазію самого Франка, оживши в його поезії з несподіваною силою: так, саме один з апокрифічних апостольських актів, над текстами яких, вочевидь, письменник працював власне наприкінці 1901 року, став прототекстом (передтекстом) поезії “Як голова болить!..”. Що ж це за апокриф?

“Повість про діяння святих апостолів Андрія і Матвія, і наскільки постраждали [вони] в місті людожерів, і як врятовані були Господом нашим Ісусом Христом, і яким чином навернені були люди ті в православну віру”94 – така повна назва одного зі стародавніх текстів, що містяться в частині Б. ІІІ-го тому Франкових “Апокріфів і лєґенд…”. Твір цей належить до найдавніших неканонічних казань про діяння апостолів, створених ще в перші століття утвердження християнства. Грецький ориґінал цього апокрифа письменник відносить до ІІ віку по Р.Х. У ХІІ ст. постала англосаксонська переробка сюжету про ходіння Матвія та Андрія в країну людожерів у епічну поему. Уже в ХІІІ ст. апокриф був перекладений старослов’янською мовою. Франко ж, упорядковуючи апостольські акти, заперечувані церквою, користувався текстом Львівського рукопису з ХVІ століття, де є це оповідання95.

Сюжет невеликої “Повісті…” досить складний, проте струнко вибудуваний відповідно до композиційних канонів середньовічної літератури, пройнятої духом християнського історіософського оптимізму (відтак “ходіння по муках” довготерпеливого святого-великомученика врешті завершуються його визволенням, ба – навіть наверненням його мучителів до віри істинної). Ось пунктирно накреслена головна сюжетна лінія. По розподілі країн між Христовими апостолами Матвій іде до краю людожерів, де його як чужинця осліплюють, отруюють і кидають у в’язницю. Він благає Бога про визволення, й урешті-решт із-за моря йому на допомогу припливає апостол Андрій з учнями у супроводі Ісуса – керманича корабля – та янголів. Кінець кінцем, по довгих перипетіях вони визволяють Матвія і навертають людожерів до православної віри. Саме на цій леґенді ґрунтується досліджуваний вірш.

Втім, опертість на апокриф не позбавляє Франкову поезію “Як голова болить!..” ориґінальності. Перед нами – не версифікаційно “оброблений”, переказаний чудовим білим віршем апокрифічний сюжет і навіть не переспів. Однак це й не випадкова інтертекстуальна аналогія. Ремінісценції, алюзії й аплікації з апокрифічного джерела – напрочуд важливий, естетично продуктивний, але – не єдиний і навіть не головний компонент художньої структури твору. Поезія “Як голова болить!..” – це переживання і проживання стародавнього тексту на ґрунті особистого досвіду автора. Апокриф тут – надзвичайно яскраве, але все ж – тло, привід для рефлексії, самоаналізу; центральна лінія сюжету розгортається в душі ліричного героя, а не на сторінках пожовклого рукопису. Доля апостола Матвія в країні людожерів – лише модель долі поета на рідній Україні.

Апокрифічний сюжет автор транспонує з реліґійної площини (оповідь про леґендарні події священної історії) в інтимно-автопсихологічну.

У поезії поєднуються три образних плани:



  1. зовнішній вимір буття ліричного героя в конкретний момент праці над старим рукописом;

  2. леґендарний світ апокрифічного сюжету – події, що відбуваються зі святим Матвієм;

  3. внутрішньо-психологічний світ ліричного героя в період важкої духовної кризи (центральний пласт естетичної тканини твору); розвиток переживань і хід медитативного самоаналізу взоровані на апокрифічну модель.

Простежмо ж динаміку розгортання ліричного сюжету, витворену рухливим взаємопроникненням цих образних планів.

Уже перше речення твору, яке автор виносить в окремий рядок, розбиваючи верс, навіює на нас гнітючий настрій. “Як голова болить!” [3; 171] – це окрик болю і втоми, невтішний автодіагноз не лише фізичної, але й – передусім – внутрішньої, душевної кризи. Далі ритм плине поволі, поважно, розмірено: поет окреслює життєву ситуацію праці над рукописом апокрифу, коли застало його поетичне натхнення. Зовнішній хронотоп не конкретизується, однак уява легко реконструює зловісну пізньоосінню тишу холодної нічної години, тремтливий пломінець свічки, темні полиці з книгами, згорблену постать за столом. “Пожовклі карти Рукопису старого помаленьку Перебігають стомленії очі” [3; 171]. Означення “стомленії” нагнітає атмосферу загальної притлумленості, надлюдського перенапруження. Далі ліричне начало інтерналізується, переносячись у душу поета, де – “глибока павза”. “А в голові грижа, немов павук, Снує сітки” [3; 171] (до речі, цей мотив грижі-павука, за тонким спостереженням Якима Яреми, перегукується з “Фаустом” Ґете96; відповідне місце І частини архітвору німецького поета в перекладі Франка: “Грижа сей час глибоко в серці сяде І, мов павук, таємний біль снує” [13; 171]). Грижа – журба, печаль, турбота, черв сумніву, змія зневіри – точить сили ліричного героя, пожирає його духовну спромогу. Це – та ж “грижа-гадюка”, яку благав поет ще на початку свого каменярського шляху: “Рви серце в мні, бліда журо-марюко, Не дай заснуть в постелі безучастя – Не покидай мене, гриже-гадюко!” [1; 49]. Вона таки справді не покинула його, почувши оте саможертовне полум’яне закляття: “Не дай подумать ані на хвилину Про власну радість і про власне щастя” [1; 49]

Що ж, так воно і сталося: особисте щастя митцеві “…лиш у снах являлось та дразнило” [3; 171]. Тож, зрештою, настало повне духовне спустошення (пригадаймо фінал попередньої “картки” “Із дневника”: “А серце в мене вижерла гадюка”). Серед абсолютної крижаної темряви – тільки оманливі спалахи диявольського світла: це “грижа-гадюка” розгортає в запаленій уяві ліричного героя калейдоскоп химерних барв, пекельний феєрверк. Вона “немов штукар у тьмі Пускає сині, білі, пурпурові Ракети, огняним млинком вертиться, То вказує в бенгальськім світлі дикі Якісь появи…” [3; 171]. Ці галюцинаторні видіння, загалом притаманні Франковій поезії “днів журби” (пор. схожі колористичні “розсипи” у поезії “Ніч. Довкола тихо, мертво…” та поемі “Іван Вишенський”97), зловістять майбутню психічну хворобу – час, коли вуха митця отворяться голосам ворожих духів, – та водночас мають і суто естетичну мету. Франко, володіючи могутнім “кольоровим слухом” (франц. audition colorée), за спостереженням Михайла Мочульського98, розгортає моментальні психологічні стани у многобарвні поетичні картини. “Дуже часто поет послуговується грою кольорів у природі, – писав із цього приводу сам письменник у трактаті “Із секретів поетичної творчості”, – щоб характеризувати зміну людського чуття” [31; 100]. Апелюючи до “змислу” зору, він суґестує складні психологічні стани. “Дикі якісь появи… з тих карт пожовклих Зриваються, немов осіннє листя Під подихом хуртовини…” [3; 171]: виринає лейтмотивний для Франкової лірики образ зів’ялого листя – символ передчасного занепаду, заникання; мовлячи філософськими категоріями екзистенціалізму, – буття-до-смерті. Хуртовина морозить душу, її вир затягує у пітьму, у бездонну прірву часу.

І от зі сторінок рукопису постає апокрифічне передання:

Прийшов

Святий Матвій у город людожерів.

А люди ті такі звичаї мали:

Не їли хліба, не пили води,

А тільки жерли тіло чоловіче

І кров пили. А хто чужий траплявся

У город їх, то тут його хапали

І, вивертівши очі, напували

Отруйним зіллям, і в тюрму саджали,

І клали їсти їм траву-отаву” [3; 171].

Порівняймо цей поетичний уривок з апокрифічним першоджерелом: “У дні оні апостоли були зібрані до Христа, і розділені були поміж ними країни, щоб ішов кожен до країни, що йому випала. І випав жереб іти Матвієві до країни людожерів. Ті-бо люди міста того ні хліба не їли, ні води не пили, але їли плоть людську і кров пили. І всякого стороннього чоловіка хапали, і виймали йому очі, і давали йому отруйне зілля, і отруєного вели до темниці, і клали їсти йому траву солону”99. Як бачимо, Франко майже дослівно “переклав” білим віршем цілий шматок з “Повісті про діяння святих апостолів Андрія і Матвія…”. Такий тип інтертекстуального діалогу ближчий до аплікації, ніж до ремінісценції. У кожному разі, жодного сумніву немає: саме цей апокриф надихнув Франка на поезію “Як голова болить!..”.

Моторошний образок нелюдських звичаїв “чоловікоядців” жахає читача, як жахав, певно, і поета. Та ще страшнішим є те, що автор співвідносить описувані події із власним життям: “А в серці квилить щось: “Та се ж про тебе Написано!..” [3; 403].

І вже щеза з перед очей рукопис,

І ту страшну історію читаю

У власнім серці… [3; 171].

Читання, отже, постає як самопізнання, самовпізнавання – себе в іншому, свого в чужому. Читаючи прадавній текст, суб’єкт упізнає в ньому колізії власної (не)долі, вичитує з тексту себе, а відтак і вчитує себе в текст, щоб зрештою вписатися в нього. Діалектика свого і чужого, “я” та іншого виявна в діалектиці ліричного героя та власне автора. Звісно, говорити про повне ототожнення реальної особи та її літературного alter ego було б некоректно; доречно пригадати слушні застереження Г.Поспєлова: “…Суб’єкт ліричної медитації ніколи не буває тотожний біографічній особистості поета, і будь-які прямі паралелі між ними наївні й неприпустимі. Суб’єкт ліричної медитації – це особливого роду літературний тип, це завжди тією чи іншою мірою плід творчої уяви поета, а не реальна особа, безпосередньо взята з життя”100. Проте водночас “…твори медитативної лірики становлять собою відтворення тих чи тих станів і процесів внутрішнього світу… […] Вони виникають як рефлективне висловлювання самого поета, що виражає в них у переважній більшості випадків власні переживання [sic!], якийсь момент у розвитку його духовного життя”101.

Саме як “рефлективне висловлювання самого поета”, висловлювання про себе, хоч і опосередковане художньо-образним переживанням іншого, слід сприймати і медитацію “Як голова болить!..” Історію святого поет сприймає як власну “внутрішню історію” (“innere Geschichte”), інакомовлення про власну долю, перипетії власного духовного життя, його апокрифічний прецедент. Тож Матвій – це таки не Франко, але митець у-пізнає себе в ньому. Інший постає як “я”, “сам” – як інший (назва відомої книги Поля Рікера), і в цьому немає парадоксу, лишень діалектична закономірність. В акті апокрифічної екзегези відбувається “злиття горизонтів” автора й персонажа. Алегорія прозора: апостол Матвій – це немовби сам поет (на цьому “немовби” варто наголосити), провісник правди і людський проводир, котрий ніс науку любові й справедливості, проте не був цілком почутий сучасниками. Країна людожерів – це знову ж таки немовби Україна – соціально й морально поґвалтована, до краю здеґрадована Вітчизна, котрої “з надмірної любови” не любив її великий син, знесилений “собачим обов’язком” – “…панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука” на його зростання [31; 31]. Доречно пригадуються зроджені галицькою “Ботокудією” гіркі зізнання зі статті “Дещо про себе самого”: “Не люблю русинів” [31; 30], “Навіть Русі нашої не люблю” [31; 31]. Авжеж: адже Русь – Батьківщина раси, так плідної “на перевертнів найрізнороднішого сорту” [31; 31], котрі, подібно до апокрифічних людожерів, переслідують тих, хто прийшов, щоб вивести їх у царство правди і свободи. Відтак пророк приречений волати – і сконати – у пустелі. Зі свідомості невикоріненного трагізму апостольської місії народжена Франкова візія Матвієвих поневірянь як своїх власних.

Своєрідним автокоментарем до прийому самотрансценденції авторського “я” в персонажно-рольове “інше” може слугувати Франків вірш із 1889 року, що постав як позатекстуальний епілог до філософської поеми “Смерть Каїна”:

Неясна для вас ця легенда

І чудно читати її?

Не личить стара реверенда

На хлопськії плечі мої.
Що ж, пані, ті вірші неясні –

То власная повість моя:

Мої розчаровання власні

І лютая мука –змія.
Колись за невласні провини

Цурались мене і кляли, –

Мов Каїн отой по пустини,

Блудив я по рідній земли.
Докори зносив я і труди

І, хоч їх тягар мя ломив,

Я привидом, з власної груди

Розснованим, душу кормив. [2; 408]

Достоту – перед нами екзистенційна ситуація героя другого тексту диптиху “Із дневника”. Грішник-братовбивця Каїн, заблуканий у пустелі, – неначе б alter ego святого Матвія, що заблудив у “городі людожерів”. Обидва вони в межово тяжкому психологічному стані; обидва почуваються богозалишеними й відчуженими од рідного краю. Спільний знаменник Каїна й Матвія – образ автора, гіпостазований у безлічі конкретних образних інкарнацій, жодна з яких не дорівнює його цілісній особистості, і водночас кожна з яких несе на собі його “духа печать”.

Видіння “Як голова болить!..”, як і “Смерть Каїна”, – це проекція стародавнього напівфантастичного сюжету на реальний сюжет життєтворчої мандрівки митця-діяча, який “робив без віддиху, а зроблено так мало, і інших зігрівав, аж на кінці не стало у власнім серці запалу, ні віри” [3; 16]. Перед нами – образи повної духовної дезорієнтації: “…Я заблукався У город – будь ім’я його прокляте! – І поєно мене отруйним зіллям, …очі вибрано мені, щоб я Не бачив, хто мене і пощо в’яже [у першій редакції герой зізнається, що сам себе прив’язав до галери національної недолі: “…в’язався ти на все життя” [3; 403]. – Б.Т.], …замісто хліба довго-довго Я годувавсь ілюзій диким зіллям” [3; 171]. “Хіба ти сам себе так много літ Не напував дурійкою, пустими Ілюзіями?” [3; 403] – запитував себе поет у попередньому варіанті твору, певно, маючи на увазі, зокрема, ілюзії романтичного мужикофільства, трансформовані на ґрунті соціалістичної програми, які сам тривалий час поділяв. Ув остаточній редакції це вже не питання, а категоричне твердження. Наслідок повного розчарування – “І ось я темний у тюрмі ридаю” [3; 171]. За чим? – “…Не за тим, що страчено навсе, Не за тим світлом, що навік погасло” [3; 403] – воно пропало й не повернеться; герой плаче

Не за свободою, яка ніколи

Свобідна не була; не за тим щастям,

Що лиш у снах являлось та дразнило.

Лиш те болить мене, що, зведений

До стану травоїдної худоби,

Я тямки чоловіцтва ще не стратив [3; 171].

“Тямка чоловіцтва” – це “почуття Своєї людськості” [3; 404]. Як і Матвієві, “що уподібнений був до скотів”, героєві поезії “…не зрадили… ні серце, ні розум”102. Проте констатація попри-все-присутності почуття власної незнищенної людяності – не свідчення Франкового непоборного оптимізму. Тут швидше можна говорити про безпорадність свідомості, яка ясно бачить безвихідний стан особистості, проте не здатна нічого вдіяти супроти жорстокої дійсності.

Знову постає ремінісценція з апокрифу (зі списку, опублікованого Сперанським); слухові образи насторожують:

Та ось бряжчать ключі, скриплять завіси,

Стукочуть кроки – се сторожа входить.

Хтось шарпнув шнур, що в’яже мої руки,

І роздивля табличку, що до них

Прив’язана [3; 172].

У попередній редакції Франко пояснював:

“…На руку ж

Прив’язано табличку: скільки хто

Сидить в темниці і коли пора

Вести його на волю – на різницю”.

А в тебе на таблиці що? Не можеш

Побачити, бо темний! І не бач:

Чекай черги своєї… [3; 404].

Сліпе очікування смерті в цілковитому невіданні – гірше за саму смерть. Відчай знекровлює. Лунає вирок: “Три дні ще, і тоді Час буде вивести його” [3; 172]. Фатальна тривалість буття-до-смерті відміряна символічним числом божественної повноти103, оберненої до світу як вичерпність, завершеність. Утім, вирок сприймається байдужно: “Мені не страшно. Що ж, три дні! Могли І зараз брать” [3; 172]. Чому так? Невже надія на визволення вмерла? І раптом вона непевно, несміливо, але – відроджується:



А може… може, там

Далеко десь, по той бік Чорномор’я,

Маленька барка надува вітрила [3; 172].

(Зенон Гузар убачає тут Франкову авторемінісценцію з поеми “Іван Вишенський”104; пустельник благає Господа: “…Зроби для мене чудо: барку заверни!” [3; 82]. Та це – інша барка, і в інший бік вона пливе: не до ув’язненого Матвія, йому на визволення, а вже від аскета Івана, який утратив шанс повернутися на Батьківщину, котра благала його про допомогу. Художня ситуація принципово відмінна; тому тут швидше можна говорити про образний відгомін апокрифу, про що свідчать і наступні рядки).



І в ній [барці – Б.Т.] сидить спаситель твій, що чудом

Перепливе безодню, і ввійде

В останню ніч у сю сумну темницю.

І верне зір тобі, і скаже: “Встань і вийди!” [3; 172].

Тільки чудо може принести порятунок. Адже ж повстав із мертвих Лазар, почувши слова Ісуса: “Лазарю, вийди сюди!” (Ів. 11. 43.), і воскресінням своїм провістив воскресіння Христове. Проте чуда не стається, бо герой в чудо не вірить – чи то не дозволяє собі вірити, відмовляє собі в праві на чудо. Навіть непевна надія на пришестя спасителя відкидається. На згарищі зотлілої в горнилі життєвих випробувань віри запановує абсолютна зневіра. “Ге-ге, колись в легендах так бувало, Та не тепер!” [3; 172] – знову герой переноситься в жорстоку дійсність із царства мрій та ілюзій. Остаточний висновок: “Не надійся нічого! Мовчи і жди!” [3; 172].

“Слова страшні: “Не надійся нічого!” [2; 126] – уже якось пролунали у Франковій ліриці (таку назву мав VІІІ “листочок” з першого жмутка “Зів’ялого листя”; цей вірш був уперше опублікований у 1895 році). Тоді вони злетіли з уст легковажної “красавиці”-вампа, та й стосувалися лишень “амурних” справ, але яку ж бурю почувань здійняли вони у душі героя!

Не надійся нічого! Чи ти знаєш,

Що ті слова – найтяжчая провина,

Убійство серця, духу і думок

Живих і ненароджених? Чи в тебе

При тих словах не ворухнулась совість?
Не надійся нічого! Земле-мамо!

Ти, світе ясний? Темното нічна!

Зірки і люди! Чим ви всі тепер?

Чим я тепер? О, чом не пил бездушний?

Чом не той камінь, не вода, не лід?
Тоді б не чув я пекла в своїй груді,

І в мізку моїм не вертів би нор

Черв’як неситий, кров моя кипуча

В гарячці лютій не дзвонила б вічно

Тих слів страшних: “Не надійся нічого!” [2; 126, 128].

Ось відповідь на загадкове запитання, чому боліла Франковому героєві невтрачена “тямка чоловіцтва”: людяність прирікає його на нестерпні муки сумління і сумніви, котрих не знають ні камінь, ні рослина, ні “травоїдна худоба”.

Тоді, у 1895 році, поет віднайшов у собі “силу Розсіяти туман той”, здолати резиґнацію “теплотою Чуття і жаром думки” і кликнути у відповідь на “Не надійся нічого!” – “Надійсь і кріпись в борбі!” [2; 128].

Тепер, по семи роках поневірянь, коли йому “уста… заціпило морозом” [3; 170], буря гарячих почуттів стихла. “Убійство серця, духу і думок” стало доконаним. “А серце в мене вижерла гадюка”, – знову пригадується моторошний фінал вірша “Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє…”. Тому – “Мовчи і жди!” [3; 172]. Чого чекати? Природно постає відповідь – смерті. Адже “простувать в ході духові шлях І вмирати на шляху” [5; 264] – доля пророків та апостолів. Що ж – “Блаженні вигнані за правду, бо їхнє Царство Небесне” (Мт. 5. 10.).

Поезія “Як голова болить!..” – візія моменту духовної кризи на шляху до “Мойсея”. Це немовби ліричний аналог Мойсеєвому душевному станові по суперечці з Азазелем (відчайно-стисло сформульованому в окриках зневіри: “Горе моїй недолі!”, “Одурив нас Єгова!” [5; 258]) – ще до того, як після втишення бурі промовив голос Божий. Буря таки мусила втихнути – в тім числі буря пристрастей – аж до повного заціпеніння. Тільки по смерті надії відродилася віра – ні, не у власну щасливу долю (застановімося: пророк так і не вступив до землі обітованої); лишень у глибокий сенс власного життєтворчого чину – чину, котрий Євген Маланюк кваліфікував як “духово-інтелектуальний подвиг”105.

І разом із вірою воскресне й надія – у кличі новітнього проводиря:



Ще момент – і Єгошуї крик

Гірл сто тисяч повторять;

І з номадів лінивих ся мить

Люд героїв сотворить [5; 264].

Заради цього страждав апостол національного розвою – Іван Франко. Заради “спасіння душ многих”106 перетерпів він мученицькі дні своєї земної дороги.

Медитація “Як голова болить!..” свідчить про надзвичайну естетичну продуктивність звертання письменника до стародавніх книжних джерел, зосібна апокрифів. Цей маленький шедевр, взорований на предковічний сюжет, – досконалий образ життєтворчої трагедії поета. Про ці “картки” з ліричного диптиха “Із дневника” Леся Українка писала Франкові: “Ваші діти не загинули, бо ось вони вже вголос обізвались, – певне, не тим голосом, якого Ви для них бажали, не співом соловейків, але людським голосом, людською тугою, і, хто знає, може, спів соловейків не так проникав би у серце, як сей стогін утоплених дітей Ваших”. Леся вірила: “І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі часи і не згинув, то він сильний”107.

Ні, поезії “Із дневника” – не спазмовані оклики “партача життя” (за формулою Олени Теліги), не білий прапор капітулянта, втікача з поля життєвого бою, не об’яв остаточної поразки. Це тільки потамоване волання втомленої, змученої людини – голос людської туги, у котрому – попри все! – на самому денці бринить крапелинка надії. Це – своєрідний трагічний катарсис: Франків герой мусив спуститися аж до крайніх низин, у темну яму в осередді “гниючого болота”, на дно в’язничного каземату, аби розпочати великий, трудний шлях до воскресіння в постаті Мойсея – однак знову для того, щоб “впасти на шляху”.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка