Міністерство освіти і науки України Львівський національний університет імені Івана Франка



Сторінка10/11
Дата конвертації15.04.2016
Розмір1.93 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

ПСИХОДРАМА ІВАНА ФРАНКА

в дзеркалі рефлексійної поезії


(студії)
Текст друкується в авторській редакції

Художник Віктор Мельник

Обкладинка Інни Шкльоди

Комп’ютерна верстка Ростислава Різника

Коректор Наталя Тихолоз
Оригінал-макет підготовано у редакційно-видавничому відділі

Львівського відділення Інституту літератури

ім. Т. Г. Шевченка НАН України

Підписано до друку 12.05.2004. Формат 84 х 108 / 32.

Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman.

Друк офсетний. Ум. друк. арк. 9, 45. Обл.-вид. арк. 6, 89.

Наклад 500 прим. Зам. № 7

Надруковано з готових діапозитивів у друкарні

Літературної агенції “Піраміда”

вул. Стефаника, 11, м. Львів

Свідоцтво державного реєстру: серія ДК № 356





Тихолоз Б.С.

Т–46

Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії: Студії / Художник В. Мельник. – Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2005. – 180 с., іл. (“Франкознавча серія”. Вип. 7)

Книга пропонує ориґінальну дослідницьку візію духовної еволюції Івана Франка, простеженої крізь призму його рефлексійної (філософської та медитативної) поезії. Герменевтичні студії, присвячені ліричному диптихові “Із дневника” та діалектиці цілісності і роздвоєння у філософській поезії Франка, відкривають істотні грані творчого й людського феномена письменника-мислителя, недовідомі колізії його внутрішньо-психологічної й світоглядно-екзистенційної драми. Поезія осмислюється як естетична проекція й сублімація цієї драми, особлива форма автопсихотерапії – психодрама. Автор “Мойсея” постає як “цілий творець”, “цілий чоловік”, дух якого виснажувався й водночас гартувався в ненастанному поєдинку із темним демоном-“двійником” – несвідомою “тінню” особистості.

Праця стане в нагоді філологам-літературознавцям, викладачам та студентам-гуманітаріям, учителям-словесникам, усім, хто цікавиться творчістю Івана Франка.



ISBN 966-613-299-0

1 Пор. твердження С.Павличко, яка раз у раз таврує “офіційн[ий], народницьк[ий] дискурс Франка”: “В тих аргументах, якими Франко послужився при розгромі “Молодої Музи”, в черговий раз виявився його антимодернізм” (Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – 2-е вид, перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999. – С. 124). Я.Поліщук, своєю чергою, стверджує: “Науковий реалізм”, принципам якого слідував І.Франко у творчості, перешкодив йому в оцінці молодого свідомого українства”, над ним “тяжіла важка спадщина цілої епохи народницької ідеології та філософії мистецтва” (Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998. – С. 284, 285). До цілковитої вульґаризації доходить К.Москалець, кваліфікуючи далеко не однозначне Франкове “Nie kocham Rusinów”, зронене в полемічному запалі в момент глибокої психологічної кризи, як “напрочуд точний самодіагноз, який, власне, може бути ще коротшим: “Не люблю”. Не люблю, отож буду каменярем, позитивістом, реалістом; буду конструювати й каменувати, тому що любити (породжувати) не можу” (Москалець К. Роман із дискурсом // Москалець К. Людина на крижині: Літературна критика та есеїстика. – К.: Критика, 1999. – С. 163). І це – про автора “Зів’ялого листя”, “Сойчиного крила”, “Мойсея”?! Не дивно, що такий демонізований Франко-“монстр” здатен хіба що на “незграбне мавпування декадентського дискурсу”, тож есеїст відмовляє йому в праві належати до канону українського модернізму, вкрай несправедливо критикуючи працю Т.Гундорової “ПроЯвлення Слова: Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація” (Львів: Літопис, 1997) (див.: Москалець К. Замість дослідження // Там само. – С. 154-155). Прямим наслідком подібних злоякісних фантазмів є паранаукові гіпотези про “недорозвинутість” (sic!) Франка, які зі сторінок бульварної преси вже просочилися до поважних дисертаційних корпусів (пор.: Луцак С.М. Внутрішня організація прозового тексту (на матеріалі художніх творів Івана Франка): Автореферат дис.… канд. філол. наук. – Тернопіль, 2002. – С. 6). В.Агеєва в своїх оцінках значно обережніша, хоча й вона не сумнівається у Франковому “плебейському” обскурантизмі, приймаючи за чисту монету його декларативне “мужицтво” та полемічні ескапади супроти окремих модерністів: “Мужицька” Франкова настанова на здоровий дух, “що тіло рве до бою”, якраз і спричиняла дивовижну нечутливість до нових мистецьких явищ, уможливлювала його оцінку Флобера як дурня, а Верлена як автора “алкогольної маячні”. Здається, Франко-поет був таки модернішим, ніж Франко-критик, він категорично не сприймав у сучасників ті мотиви, яких зрештою не міг (на щастя!) позбутися часом у власній поезії…” (Агеєва В. Поетеса зламу століть: Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. – К.: Либідь, 1999. – С. 111). Слушною відповіддю на подібні закиди може слугувати дотепне твердження І.Денисюка: “І.Франко критикував представників нових мистецьких напрямів не за те, що вони були модерністами, а що були модерністами заслабкими” (Денисюк І. Франкознавство: здобутки, втрати, перспективи // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнар. наук. конф. – Львів: Світ, 1998. – С. 13). Взірцем коректного потрактування проблеми “І.Франко й модернізм” можна вважати праці М.Легкого (Легкий М. Іван Франко і канон українського модернізму [Спроба (де)канонізації] // Франкознавчі студії: Збірник наукових праць. – Вип. 1. – Дрогобич: Вимір, 2001. – С. 83-93) та австрійського славіста С.Сімонека (Simonek S. Ivan Franko und die “Moloda Muza”: Motive in der westukainischen Lyrik der Moderne. – Köln–Weimar–Wien, 1997). Див. також: Тихолоз Б., Тихолоз Н. Іван Франко та модернізм: погляд із Відня (Simonek S. Ivan Franko und die “Moloda Muza”. Motive in der westukrainischen Lyrik der Moderne. – Köln-Weimar-Wien, 1997) // Українське літературознавство. – Львів: ЛНУ ім. І.Франка, 2003. – Вип. 66. – С. 257-271.

2 Як удалі кроки на шляху до справжнього Франка варто відзначити праці Я.Мельник (Мельник Я. З останнього десятиліття Івана Франка. – Львів: ІУ ім. І.Крип’якевича НАНУ, 1999. – 208 с.) та Р.Чопика (Чопик Р. Ecce Homo: Добра звістка від Івана Франка. – Львів: ЛВ ІЛ НАНУ, 2002. – 232 с.).

3 Маланюк Є. Франко незнаний // Маланюк Е. Книга спостережень: Проза. – Торонто: Гомін України, 1962. – С. 85.

4 Чи не першою спробою “деканонізувати Франка-Каменяра” “з постмодерної перспективи” є монографія Т.Гундорової зі симптоматичною назвою “Франко – не Каменяр” (Мельбурн, 1996), проте прагнення авторки “окреслити межі творчої особистости Франка”, на мій погляд, залишилося радше задекларованим, ніж зреалізованим: надто вже пунктирно й схематично потрактувала вона живий, багатовекторний процес світоглядно-естетичної еволюції письменника, увібгавши його в прокрустове ложе десятилітніх періодів, позначених дещо штучними термінологічними наліпками: “ідеалізм 1870-х”, “натуралізм 1880-х”, “психоаналіза 1890-х”, “гуманітаризм 1900-х”. Обґрунтовано спростовує гіпотезу Т.Гундорової про “властиву дуалістичну основу” Франкового світобачення та “маятникоподібний” механізм його творчого розвитку Р.Чопик у своїй монографії “Ecce Homo: Добра звістка від Івана Франка” (Львів, 2002). Крім того, існує небезпека за Франком – “не-Каменярем” забути про Франка-“Каменяра” (адже “каменяр”, за М.Зеровим, – не випадкове самоозначення письменника, а його “заповітний настрій”, символічний автопортрет, принаймні на певному відтинку життєтворчого шляху). Цілком у згоді з “відруховою” траєкторією історичного “маятника”, деканонізаційні процеси подеколи набувають гіпертрофованої форми. Тож деконструкція застарілого канону має відбуватися на засадах комплексного, синтетичного підходу, який ураховував би багатоіпостасність ґенія, не іґноруючи жодної з його граней.

5 Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2-х т. – Т. 1. – К.: Наукова думка, 1973. – С. 160.

6 Там само. – С. 164.

7 Там само. – С. 173.

8 Пор.: Клименко Ю.Г. Театр как практическая психология // Психология художественного творчества: Хрестоматия / Сост. К.В.Сельченок. – Минск: Харвест, 2003. – С. 694-695.

9 Зеров М. Франко-поет // Зеров М. Твори: В 2 т. – Т. 2: Історико-літературні та літературознавчі праці. – К.: Дніпро, 1990. – С. 491.

10 Маланюк Є. Франко як явище інтелекту // Маланюк Е. Книга спостережень: Проза. – Торонто: Гомін України, 1962. – С. 118.

11 Пор. досить радикальне застереження І.Фізера щодо неможливості цілком адекватної психологічної інтерпретації мотивів і творчих імпульсів Т.Шевченка: “…Вповні розкрити ту екзистенціональну зануреність Шевченка в обставини, в яких він жив і які провокували його до цього [творчого] акту, врешті-решт, ніколи й не вдасться. Саме тому будь-які психоаналітичні та соціологічні узагальнення про причини його творчості, написані хоч би самим Фройдом чи Лаканом, фіктивні” (Фізер І.М. Деякі міркування про телічну спрямованість українського літературного процесу // Наукові записки НУ “Києво-Могилянська академія”. – Т.19: Філологічні науки. – К.: Стилос, 2001. – С. 21). Утім, з погляду сучасної епістемології, навряд чи взагалі щось можна пізнати вповні, достеменно, остаточно; проте це не означає, що слід відмовитися од самого прагнення пізнавати що-небудь.

12 Гайдеґґер М. Гельдерлін та сутність поезії // Возняк Т. Тексти та переклади. – Харків: Фоліо, 1998. – С. 353.

13 Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика: Вибрані твори / Пер. з нім. – К.: Юніверс, 2001. – С. 13.

14 Там само. – С. 137.

15 Див.: Грабович Г. Шевченко, якого не знаємо: (З проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета). – К.: Критика, 2000. – 319 с.

16 Єфремов С. Іван Франко: Критично-біографічний нарис. – Вид. 2-е, з додатками. – К.: Слово, 1926. – С. 163.

17 Мочульський М. З останніх десятиліть життя І.Франка (1896-1916) // Мочульський М. Іван Франко: Студії та спогади. – Львів: Вид-во “Ізмарагд”, 1938. – С. 52.

18 Франко І.Я. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1976-1986. Покликаючись на це видання, у дужках після цитат зазначаємо том і сторінку.

19 Юнг К.Г. Об архетипах коллективного бессознательного // Юнг К.Г. Божественный ребенок: Аналитическая психология и воспитание: Сб. – М.: Олимп; ООО “Издательство АСТ-ЛТД”, 1997. – С. 266.

20 Энциклопедия символов, знаков, эмблем / Авт.-сост. В.Андреева и др. – М.: ООО “Изд-во Астрель”; МИФ; ООО “Изд-во АСТ”, 2002. – С. 196.

21 Ґадамер Г.-Ґ. Цит. праця. – С. 139, 38, 43.

22 Там само. – С. 10, 12.

23 Див., напр.: Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. – К.: ВЦ “Академія”, 1997. – С. 590.

24 Шеллинг Ф.В. Философия искусства / Под общ. ред. М.Ф.Овсянникова; пер. с нем. П.С.Попова. – М.: Мысль, 1999. – С. 415.

25 Гегель Г.В.Ф. Лекции по эстетике: В 2-х тт. – Т.ІІ. – СПб: Наука, 1999. – С. 437.

26 Шеллинг Ф.В. Цит. праця. – С. 422.

27 Див.: Там само. – С. 421.

28 Гегель Г.В.Ф. Цит. праця. – С. 431; пор. також с. 442, 446 та ін.

29 Пор.: Поспелов Г.Н. Лирика среди литературных родов. – М.: Из-во Москов. ун-та, 1976. – С. 62-64 й ін.

30 У праці “Про наївну і сентиментальну поезію” (1794-1796) Ф.Шіллер накреслював два протилежні типи творчості, історично сформовані відповідно в добу античності та новоєвропейського романтизму: “наївний” – міметичний (реалістичний), зорієнтований на відтворення дійсності (природи), “максимально повне наслідування реального світу”, та “сентиментальний” – суб’єктивно-почуттєвий (ідеалістичний), котрий виражає внутрішній світ людських переживань та “зображує ідеал”, що суперечить дійсності (див.: Шиллер Ф. О наивной и сентиментальной поэзии // Шиллер Ф. Собр. соч.: В 7 т. – Т. 6. – М.: ГИХЛ, 1957. – С. 385-477, особливо с. 404-414, 439-440). І.Франко суттєво модифікував Шіллерову модель, фактично вклавши в її категорії цілком протилежний зміст: у Франка “наївна” поезія (реалістично-об’єктивна, за німецьким письменником) своїм джерелом має безпосередню чуттєвість, тоді як первісно суб’єктивно-емоційна “сентиментальна” стає “рефлексійною”, витоки якої – в аналітично-раціональному мисленні (щоправда, вже у Шіллера були спроби ототожнення сентиментальної поезії з рефлексійною (див.: Там само. – С. 424-425). Відтак цю Франкову типологію творчості можна вважати новаторською й ориґінальною, хоча й заснованою на певних теоретичних положеннях попередників, од яких він досить далеко відійшов.

31 Див. уривки з класичної праці Ф.Ніцше “Народження трагедії з духу музики” в українському перекладі: Ніцше Ф. Народження трагедії // Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – С. 42-54. Зрештою, ця типологія митців, на мою думку, бере початок від Платонової опозиції “розсудливого” і “шаленця”, обґрунтованої в діалогах “Іон”, “Менон”, “Бенкет”, “Федр” (див.: Платон. Діалоги / Пер. з давньогр. – К.: Основи, 1995). В українському літературознавстві після Франка подібні “неоплатонічні” концепції мистецтва обґрунтовували й застосовували Д.Донцов (див. його літературно-критичні праці: Донцов Д. Туга за героїчним: Ідеї і постаті літературної України. – Лондон: Видання СУМ, 1953; Його ж. Дві літератури нашої доби. – Львів: Просвіта, 1991) та Г.Костельник (його поділ митців на “ґеніїв” і “майстрів” найвиразніше висловлений у книзі “Ломання душ: З літературної критики” (Львів: Вид-во “Добра книжка”, 1923).

32 Варто відзначити, що терміни “рефлексійна поезія”, “рефлексійна лірика” віддавна узвичаєні у німецькому й польському літературознавствах. Пор.: “ПОЕЗІЯ РЕФЛЕКСІЙНА. Лірична поезія, у якій інтелектуальний первень переважає над чуттєвим”; “ЛІРИКА РЕФЛЕКСІЙНА. Ліричні твори з перевагою інтелектуального первня над чуттєвим, які звичайно містять якийсь філософічний, етичний, суспільний висновок” (Sierotwiński S. Słownik terminów literackich: Teoria i nauki pomocnicze literatury. – Wyd. 2-e, przerob. i rozszer. – Wrocław – Warszawa – Kraków: Wyd-wo PAN, 1966. – S. 197, 143). Вочевидь, варто було б кодифікувати ці поняття і в нашій науці про літературу, відродивши заразом франківські традиції. Тим паче, що прецедент уже є: в “Українській поетиці” В.Домбровського (1924) фіґурувала “лірика рефлексійна”, до якої літературознавець зараховував описову й елегійну поезію (див.: Домбровський В. Українська поетика з додатком: Про найважніші роди прози: Підручник для середніх шкіл і для самонавчання. – Перемишль, 1924 // Домбровський В. Українська стилістика й ритміка. Українська поетика. Перемишль, 1923 і 1924 / Фотопередрук зі статтею Є.Пшеничного та післясловом О.Горбача. – Мюнхен: УВУ, 1993. – С. 87).

33 Волкова Т.С. Проблема жанра в лирике: (На материале современной русской и украинской поэзии). – Львов: Свит, 1991. – С. 44.

34 Теоретичні проблеми філософської та медитативної лірики висвітлені, зокрема, в працях українських науковців: Волкова Т.С. Проблема жанра в лирике: (На материале современной русской и украинской поэзии). – Львов: Свит, 1991; Її ж. Проблема метажанру в ліриці: Автореферат дис. на здобуття наук. ступеня доктора філол. наук / АН України, Ін-т літератури ім. Т.Г. Шевченка. – К., 1992; Мовчанюк В.П. Медитативна лірика Т.Г.Шевченка. – К.: Наукова думка, 1993; Поліщук Я. Дві епістемологічні парадигми // Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму: Літературознавчі студії. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998. – С. 13-29; Світличний І.О. Поезія і філософія // Світличний І.О. Серце для куль і рим: Поезії. Поетичні переклади. Літературно-критичні статті / Переднє слово Дзюби І.М. – К.: Рад. письменник, 1990. – С. 271-283; Соловей Е.С. Поезія пізнання: (Філософська лірика в сучасній літературі). – К.: Дніпро, 1991; Її ж. Українська філософська лірика: Навч. посібник зі спецкурсу. – К.: Юніверс, 1998.

35 Див.: Кант И. Трактаты и письма / Вступит. статья А.В.Гулыги. – М.: Наука, 1980. – С. 331 і наступні.

36 Див.: Психология: Словарь. – Изд. 2-е, испр. и доп. / Под общ. ред. А.В. Петровского и М.Г. Ярошевского. – М.: Политиздат, 1990. – С. 305; Клименко Ю.Г. Театр как практическая психология // Психология художественного творчества… – С. 699.

37 Слід зауважити, що подібні міркування вже висловлювались в українському літературознавстві. Скажімо, Євген Нахлік, досліджуючи сповідально-екзистенційну лірику Василя Куйбіди, трактує ліричне самовираження автора як акт “самоочищення”, а поезію – як “автопсихографію” і засіб психічного катарсису. На його думку, “сакральне самоочищення словом”, “очищення душі болісною сповіддю тотожне виздоровленню і зміцненню”. Розглядаючи з цього погляду різні поетичні тексти та окремі мотиви, вчений доходить висновку, що “позаяк процес очищення є етапом (психо)терапії, то творчий процес набуває таким чином автопсихотерапевтичної функції” (див.: Нахлік Є. Лірична екзистенція душі: Ключ розуміння поезії Василя Куйбіди // Куйбіда В. Долина відображень: Вірші. – Львів: Центр Європи, 2003. – С. 265-266). Цей висновок має загальнометодологічний характер і відкриває нову перспективу інтерпретації поетичних творів.

38 Выготский Л.С. Искусство и жизнь // Психология художественного творчества: Хрестоматия / Сост. К.В.Сельченок. – Минск: Харвест, 2003. – С. 450.

39 Там само. – С. 451.

40 Цит. за: Там само. – С. 441-442.

41 Сельченок К. Художество нашей жизни // Психология художественного творчества: Хрестоматия / Сост. К.В.Сельченок. – Минск: Харвест, 2003. – С. 433.

42 Хайдеггер М. Стихотворение // Хайдеггер М. Положение об основании. Статьи и фрагменты / Пер. с нем., глоссарий, послесловие О.А.Коваль, предисловие Е.Ю.Сиверцева. – СПб.: Лаборатория метафизических исследований философ. ф-та СПбГУ, 2000. – С. 247.

43 Задля справедливості, слід відзначити, що сам Франко давав підстави до такої елімінації, неґації власного права на рефлексію й сумнів. В одній із поезій збірки “Із днів журби” (1900) він писав: “І знов рефлексії! Та цур же їм! Се панський спорт! Хай нервні білоручки та пустопляси риються в своїм нутрі, і всяку думку гірш онучки розскубують, і всякий рух чуття жвуть, мірять, важать! Не для нас сі штучки!” [3; 13]. Однак естетична цілість цієї-таки поетичної книги свідчить про протилежне: “панський спорт” рефлексій був вельми притаманним тому, хто так його цурався, тож вищецитований оклик – радше поза, ніж позиція, радше бажане, ніж дійсне. Авторові не завше можна вірити “на слово”.

44 Цікаво, що слово “серце” зустрічається в текстах Франка 1473 рази (!!!), у той час як “розум” – 137, “ум” – 231, “глузд” – 6, “дума” – 133, “думка” – 370, “гадка” – 32 (див.: Лексика поетичних творів Івана Франка: Методичні вказівки з розвитку лексики / Упоряд. І.І.Ковалик, І.Й.Ощипко, Л.М.Полюга. – Львів: ЛДУ, 1990). Тож навіть за квантитативно-формальними показниками Франкова поезія – це насамперед поезія серця. Утім, абсолютизувати цього факту не варто з огляду на його суто зовнішній характер.

45 Юнг К.Г. Аналитическая психология и воспитание // Юнг К.Г. Божественный ребенок: Аналитическая психология и воспитание: Сб. – М.: Олимп; ООО “Издательство АСТ-ЛТД”, 1997. – С. 55.

46 Мифы народов мира: Энциклопедия: В 2-х тт. / Гл. ред. С.А.Токарев. – М.: Сов. Энциклопедия, 1987. – Т. 1. – С. 468.

47 Завадська В. Музиченко Я., Таланчук О., Шалак О. 100 найвідоміших образів української міфології / Під заг. ред. О.Таланчук. – К.: Орфей, 2002. – С. 144.

48 Новикова М. Коментар // Українські замовляння / Упоряд. М.Н.Москаленко; Авт. передм. М.О.Новикова. – К.: Дніпро, 1993. – С. 215.

49 Гура А.В. Символика животных в славянской народной традиции. – М.: Индрик, 1997. – С. 357-358.

50 Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2-х т. – Т. 2. – К.: Наукова думка, 1973. – С. 508.

51 Там само. – Т. 1. – С. 364-365.

52 Див.: Повна симфонія до Святого Письма Старого та Нового Завіту / Укладач і відп. ред. Павло Смук. – Львів: Свічадо, 2004. – С. 215, 458, 459.

53 Див. докладніше: Додаток 1. “Основні контексти вживання словесного образу гадюки (змії, змія) в поетичній творчості Івана Франка”.

54 Цифри в дужках вказують на частотність вживання слова за вид.: Лексика поетичних творів Івана Франка: Методичні вказівки з розвитку лексики / Упоряд. І.І.Ковалик, І.Й.Ощипко, Л.М.Полюга. – Львів: ЛДУ, 1990.

55 Див.: Конкорданція поетичних творів Тараса Шевченка / Редакція й упорядкування Олега Ільницького, Юрія Гавриша. – Т. 1. – Edmonton – Toronto: НТШ (США), 2001. – С. 303, 304, 639, 640.

56 Энциклопедия символов, знаков, эмблем… – С. 430.

57 Новикова М. Коментар… – С. 217.

58 Франко І. Причинки до фавни східної Галичини // Українське літературознавство: Іван Франко. Статті і матеріали. – Вип. 56. – Львів: Світ, 1992. – С. 5.

59 Гура А.В. Цит. праця. – С. 283.

60 Войтович В. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – С. 522.

61 Энциклопедия символов, знаков, эмблем… – С. 200.

62 Див.: Башляр Г. Земля и грезы о покое / Пер. Б.М. Скуратова. – М.: Издательство гуманитарной литературы, 2001, зокрема: Часть третья. – Глава 8. Змея.

63 Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2-х т. – Т. 1. – С. 171.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка