Міністерство освіти І науки україни департамент освіти І науки, молоді та спорту



Скачати 405.61 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації26.04.2016
Розмір405.61 Kb.
  1   2


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕПАРТАМЕНТ ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ

ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

ХМЕЛЬНИЦЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ

МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

СТАРОКОСТЯНТИНІВСЬКА РАЙОННА ФІЛІЯ

Наукове відділення літературознавства, фольклористики, мистецтвознавства

Секція українська література



ОБРАЗ ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ НА ТЛІ ЕПОХИ В ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКІЙ, РОСІЙСЬКІЙ ТА УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРАХ

Денега Олександра Богданівна,

учениця 9 класу

Григорівської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів
Науковий керівник

Лукашук Наталія Миколаївна,

вчитель української мови

та літератури

ІІ категорія

м. Старокостянтинів

2013 р.

ЗМІСТ

Вступ ………………………………………………………………………..3 – 5
Основна частина…………………………………………………………...6 - 25

«Проклянуть мене нині, Але завтра благословляти стануть» (Богдан Лепкий)

2.1. Іван Мазепа і його доба ………………………………………6 – 10

2.2. Гетьман Мазепа в західноєвропейській літературі ………..11 – 13

2.3. Російська література про гетьмана України ……………….14 – 15

2.4. Мазепа – символ визвольних змагань українського народу за незалежність і соборність України у творах українських письменників. …………………………………..………………….6 – 19

2.5. «Дай нам, Боже, вольними бути» (Богдан Лепкий)………...20 – 25

Висновки ………………………………………………………………...26 – 27


Список використаних джерел ………………………………………….28 – 29

Додатки …..………………………………………………………………..30 – 49

ВСТУП
Гетьман Іван Мазепа. Здається, в нашій історії немає іншого такого діяча, про якого б так багато, так суперечливо, навіть полярно судили нащадки. Дискусія, полеміка щодо оцінки його дій, вчинків і досі триває у науковій, популярній літературі. Причиною тому – великий масштаб цієї особистості, яку важко збагнути, осягнути, вмістити у певні рамки розуміння. Гетьмана любили і ненавиділи, поважали і побоювались, цінували і остерігались, прославляли і оббріхували як в часи його кермування, так і пізніше, у наступні десятиліття та століття. Без перебільшення можна сказати: людина, означена ім’ям «Іван Мазепа», - … чи не найзагадковіша в усій нашій історії. Що з написаного про неї читаємо, то більше запитань у нас виникає, більше нерозгаданих таємниць оточує це ім’я. І нерідко при читанні різних авторів з’являється враження, що пишуть вони не про одну й ту ж особу, а зовсім про різних, мало подібних одна до одної.

Загалом, позицій в оцінці гетьмана існує три: патріотична, антипатріотична і об’єктивна.

Патріотична, витворена в середовищі прихильників визволення України від будь-якого іноземного панування, робить із Івана Мазепи національного героя, в певній мірі затушовуючи довгий період його надто відданої служби російському царизму.

Антипатріотична – це точка зору на Мазепу людей із російськими імперськими поглядами на історію, вона витворена російським царизмом, який через церкву прокляв Івана Мазепу і довгі роки, навіть століття культивував цей образ, як «злодєя», похмурого зрадника, безпринципного й віроломного політика, людини безчесної і лихої. Коли зібрати всю засуджуючу гетьмана літературу, можна видати багатотомне видання. Прихильників першої, а особливо другої позиції, мало цікавила об’єктивна істина, вони навіть не вельми трудилися, щоб вивчити цю постать документально, підкріпити ту чи іншу позицію серйозним науковим знанням, навпаки, наперед ставився політичний постулат: Мазепа – герой, чи Мазепа – зрадник, злочинець, і до нього підганялися наявні чи й фальсифіковані факти; читачеві при цьому не давалося ніякої можливості розібратись у явищі самому і витворити оцінку самостійно: про Мазепу він мав судити, можна так сказати, в наказовому порядку й, борони Боже, інакше – передусім, це стосується імперської точки зору. Мало того, що І.Мазепу більше століття постійно проклинали по всіх храмах російської православної церкви, ідеологічно-недогідний образ розроблявся художньою літературою (від талановитих і вільнодумних письменників, як, скажімо, О.Пушкін чи К.Рилєєв, до реакційних і бездарних), науковою літературою у формі статей, розробок, інформаційних заміток. Патріотична традиція в цьому плані антипатріотичній значно поступалася, бо вона творилася чи підпільно, чи в еміграції, отже, при допомозі малотиражних і вузькодоступних видань, тому й не впливала так сильно на широкі маси українського народу, аби витворити серед них образ гетьмана, так би мовити, цілком позитивний.

Навіть ті історики, які хотіли глянути на І.Мазепу спокійнішими очима й розважливіше сказати про нього слово, а до того ж спробувати донести те слово до читача через суворі рогатки російської цензури, часом змушені були офіційній, антипатріотичній позиції певною мірою підігравати, ніби з нею погоджуючись, але системою фактів створюючи картину більш-менш об’єктивну. Перший, хто пішов таким шляхом, - це видатний український літописець Самійло Величко. Він був людиною, що служила родові Кочубеїв, тобто прямих ворогів І.Мазепи, отож оцінює гетьмана від себе часом ущипливими зауваженнями й назвиськами, але не виходячи за межі пристойності, як це часто робили вже його сучасники та й його наступники, однак історичної картини діянь великого гетьмана не спотворюючи; більше того, говорить про нього, в основному, не сам, а системою підібраних документів, тим самим створюючи історичну картину цілком об’єктивну; зрештою, ми знаємо, що саме за Мазепу С.Величко постраждав і сидів довго в тюремному ув’язненні, а літопис свій писав, сидячи в маєтку В.Л.Кочубея, на його хлібах, у селі Жуках під Полтавою, - отже, його позицію щодо гетьмана, побіч якого він довгі роки працював, можна зрозуміти.

Сучасний погляд на Мазепу – виразно реабілітаційний. Дослідники хочуть позбавити гетьмана тих чорних ярликів, які на нього наліплено, і глянути на нього більш-менш безсторонньо.

Мета мого дослідження: знайти відповідь, хто ж такий гетьман Іван Мазепа як людина, політик, борець за національну ідею.

Об’єкт дослідження: образ гетьмана Івана Мазепи на тлі епохи в західноєвропейській, російській та українській літературах.

Основна частна


Проклянуть мене нині,

Але завтра благословляти стануть (Богдан Лепкий).

1.1 Іван Мазепа і його доба

До початку ХХ століття не існувало в українській історіографії, літературі справжньої оцінки образу Івана Мазепи.

Зрадник. Відступник. Клятий ворог.

Чи справді так? Спадають на думку слова Є.Сверстюка: «Для нас цілими століттями дорога зради пахла коритом, мундиром, золотом, а дорога вірності – кров’ю». Скільки відомих і невідомих лицарів пройшло цією дорогою вірності і честі!

Серед них – складна й неординарна особистість - Іван Мазепа (див. додаток А).

Народився він 20 березня 1639 року в Мазепинцях, шляхетському хуторі на Київщині, неподалік від містечка Біла Церква. Батько майбутнього гетьмана – Василь ( Адам) Степан Мазепа був сотенним отаманом в Івана Виговського. Мати Марія (Марина) Магдалина – походила з роду шляхтичів Мокієвських. Подружжя мало двох дітей: доньку Олесю та сина Івана.

Змалку Іван вчився їздити верхи, володіти шаблею та пістолетом. Наука в родині завжди була в пошані, а тому Іван Мазепа отримав добру початкову освіту у школі Київського братства, згодом закінчив Києво-Могилянський колегіум та Єзуїтську колегію у Варшаві. Тривалий час був при дворі польського короля Яна Казимира як його паж. Король настільки цінував Івана за вроджені інтелектуальні здібності, що послав його за кордон для вивчення гарматної справи. Так Мазепа опинився в Німеччині, потім у Франції, Італії та Нідерландах, де здобув блискучу європейську освіту, досвід європейського політичного та культурного життя. Ґрунтовно володів польською, латинською, італійською, німецькою, французькою, чеською, татарськими мовами. Мав чудову бібліотеку. Сам пробував творити думи та пісні (див. додатки Б, В). Йому приписують народну пісню «Ой горе тій чайці».

Формування національно-політичних переконань І.Мазепи відбувалося під час служби при гетьманах П.Дорошенкові та І.Самойловичеві, які мали програми відродження самостійної й соборної української держави.

І.Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву майже 22 роки (8081 день). Цей період характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури.

Д.Антонович визнав його добу як «другу золоту добу» українського мистецтва після великодержавної доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого [1; 161]. Мазепа прийшов до влади в країні, яка була виснажена тривалими війнами, розчленована між Росією і Польщею, постійно збурювана своїми нерозумними дітьми. Він розумів сутність політики Москви, спрямованої на знищення України, тому дипломатично підтримував антимосковські настрої. Іван Мазепа був ворогом примусової воєнної політики царя Петра І, яка страшним тягарем лягала на плечі українського народу, політики, яка була спрямована проти перетворення України в колонії.

На початку XVIII ст., в умовах Північної війни (1700-1721), гетьман І.Мазепа в союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом ХІІ здійснив спробу реалізувати свій військово-політичний проект, метою якого був вихід з-під протекторату Московської держави і утворення на українських землях незалежної держави.

Помер у ніч з 21 на 22 вересня 1709 р. у с. Варниця поблизу м.Бендери. Похований у монастирі Св. Георгія (Юрія) м. Галац (Румунія).

Вагомий внесок, зроблений Іваном Мазепою у розбудову української козацько-гетьманської держави та її культури, полягає в наступному:

а) державно-політична діяльність.

Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з царівною Софією та фактичним керівником московського уряду князем В.Голіциним, так і з їх наступником – царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській державі 1689 р.

Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у „Коломацьких статтях” – угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв’язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіреїв у Криму та ін.

З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на р.Самара.

Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. В той же час І.Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що було зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років та інших, в яких регулювалися питання оподаткування та відробіток („панщина”).

Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа в різні способи сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву та торгівлі.



б) підтримка освіти та культури

Усвідомлюючи значення освіти для розбудови держави, Мазепа постійно опікувався навчальними закладами. Зокрема, його коштом будувалися корпуси Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму, які пізніше також були збагачені сучасними на той час бiблiотеками й рiдкісними рукописами.

Для розвитку культури того часу велике значення мали заходи гетьмана щодо видання творiв української лiтератури, зокрема творiв Афанасiя Заруднього, Дмитра Туптала, Григорiя Двоєслова та багатьох iнших.

Опосередковано діяльність Мазепи вiдбилася i на розвитку архітектури та образотворчого мистецтва, що дало пiдставу вченим-мистецтвознавцям говорити про виникнення в Українi наприкінці XVII – на початку XVIII ст. унiкального стилю - “мазепинського бароко”. Крім того, цілеспрямована політика І.Мазепи призвела до загального відродження, яке позначилося не лише на розвитку усiх галузей мистецтва, але й в сферi фiлософiї, теологiї, суспільних та природничих наук.



в) меценатська діяльність

Коштом І.Мазепи було збудовано, реставровано та оздоблено 48 церковних споруд. Найвiдомiшими з них були будiвлi в таких монастирях, як Києво-Печерська Лавра, Пустинно-Миколаївський, Братський Богоявленський, Кирилiвський, Золотоверхо-Михайлiвський, Чернiгiвський Троїцько-Iллiнський, Лубенський Мгарський, Густинський, Батуринський Крупницький, Глухiвський, Петропавлiвський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, кафедральнi собори у Києвi - Святої Софiї, Переяславi, Чернiговi, церкви в Батуринi, в Дiгтярiвцi та iншi (див. додаток Г).

 Крiм будiвництва нових або перебудови старовинних храмiв княжої доби, гетьман робив церквам коштовні подарунки. Серед них iкони, хрести, чашi, митри, ризи, дзвони, срiбнi домовини для святих мощей, богослужбовi книги, виготовлені з коштовних матеріалів, оправленi та оздобленi золотом, срiблом, коштовним камiнням, парчею, оксамитом та шовком.

Гетьман І.Мазепа також опiкувався станом православної церкви за межами України. Серед подарункiв, зроблених Мазепою iноземним православним патрiархатам, найбільш відомим є срiбна плащаниця, що зберiгається у вiвтарi грецького православного собору Воскресіння при Гробi Господньому в Єрусалимi i використовується лише в особливо урочистих випадках. Iншим вiдомим дарунком було Євангелiє 1708 р., переписане та оздоблене гравюрами його коштом для богослужбового вжитку православних сiрiйцiв м. Алепо. Крiм цих подарункiв, гетьман видiляв певнi кошти на милостинi та допомогу православним християнам за кордоном.

В цілому, за підрахунками козацької старшини, зробленими одразу після смерті гетьмана, за 22 роки свого гетьманування І.Мазепа на меценатські цілі витратив щонайменше 1.110.900 дукатів, 9.243.000 злотих та 186.000 імперіалів.

г) репрезентація Мазепою України у світі.

Гетьман І.Мазепа є найбільш відомим в Європі та Америці представником України. Йому присвячено 186 гравюр, 42 картини, 22 музичних твори, 17 літературних творів, 6 скульптур (див. додаток Д).

Серед найбільш відомих творів: гравюри І. Мигури, І. Щирського, Д.Галяховського, Л.Тарасевича, М.Бернінгротга; портрети невідомих художників XVII – початку XVIII ст., що зберігаються в музеях України; полотна історико-легендарного змісту відомих художників А.Деверія, Ю. Коссака, Л. Булянже, Г.Верне, Т. Жеріко, Е. Делакруа, Є. Харпентера, М. Геримського; поетичні та прозові твори Дж. Байрона, В. Гюго, Ю. Словацького, О. Пушкіна, Ф. Булгаріна, Г. Асакі; музичні інструментальні та оперні твори  П. Сокальського, К. Педротті, Ш. Пурні, Дж. В. Гінтона, Ф. Педреля, П. Чайковського, М. Гранваля,  Ф. Ліста, Ж. Матіаса, О. Титова, С. Рахманінова.

1.2 Гетьман Мазепа в західноєвропейській літературі

Популярність Івана Мазепи в європейській літературі досі лишається таємницею для всіх, хто цікавиться цією, можливо, найтрагічнішою постаттю в українській історії. Загадкова особистість супротивника Петра І надихала не одного поета, не одного драматурга, не одного романіста. Серед людей, які писали про Мазепу, є такі зірки першої величини в світовій літературі, як лорд Байрон і Віктор Гюґо. І навіть у наш прозаїчний вік, коли бурхлива епоха, що породила Петра І і Мазепу, давно відійшла у вічність, зацікавлення українським гетьманом у Європі не слабшає: недавно відомий критик М. де-Вогюе випустив новим виданням свої «Ies trois drames», значна частина яких присвячена тій же загадковій постаті старого гетьмана.

З усіх творів, присвячених гетьману Мазепі, найбільше, мабуть, відома читачам поема Байрона «Мазепа». Народжений за рік до французької революції, померлий у Міссолунгах, борючись за свободу Греції, великий англійській лірик міг зацікавитися оригінальною долею «гетьмана-лиходія». «Мазепа» Байрона написаний в Італії, в Равенні. На той час припадає зв’язок Байрона з Терезою Гіччіолі, уродженою графинею Гажба.

Поему написано 1818р., в розпалі карбонарського руху. Напевно, в цих обставинах, під гіпнозом яких перебував у той час творчий дух поета, треба шукати причини вибору і особи героя, і сюжету поеми: кохання Мазепи до заміжньої жінки, яка так, як і синьйора Гіччіолі, називається Тереза.

Одну із своїх численних любовних пригод і розповідає старий гетьман своєму королівському союзнику, використовуючи для цього повну пристрасті і темпераменту мову Байрона. Одначе поема дає нам дещо більше, аніж розповідь про любовну інтригу. Читаючи його твір, ми чуємо клекіт степових орлів і завивання степового вітру, що дзижчить у вухах розп’ятого на коні, засудженого на смерть пажа, - жертви обдуреного чоловіка; ми бачимо життя тодішньої України, сповнене несподіванок і незугарностей; перед нами пролітає, як у кінематографі, дивовижна доля цього краю, так химерно переплетена в поемі з долею свого гетьмана, який сподівався знайти в степах України «трон», котрий виявився блукаючим вогнем, котрий виявився нездійсненною мрією (див. додаток Е).

Твір Байрона дуже швидко знайшов собі послідовника, хоч і не в його країні. Це був не хто інший, як Віктор Гюґо. Сучасник грецького повстання 1848 року, волелюбний супротивник «маленького Наполеона», який виріс у революційних традиціях Першої імперії (його батько був наполеонівським генералом), - дав нам дещо інший, глибший образ Мазепи, ніж Байрон. «Мазепа» В.Гюґо написаний 1828р. і опублікований в збірнику під загальною назвою «Les orientales». У той час «орієнт» був модний в Європі. У прагненні балканських національностей звільнитися від турецького панування Гюґо бачив зорю того пробудження народів середньоєвропейського «орієнту», яке в наш час стає фактом. Невгамовна фантазія щирого друга греків та інших пригнічених націй звертається на схід, шукаючи об’єктів для свого натхнення. Для автора поеми схід – це не тільки Китай і Туреччина; це також і Іспанія, і Україна. Починає Гюґо свого «Мазепу» так, як і Байрон: диким скаканням коня з людиною на спині через «синій океан» степу (див. додаток Ж). Випадок приносить Мазепу, як і в Байрона, до країни козаків України, де для нього має початися нове, ще фантастичніше життя, аніж те скакання на крупі степового скакуна. Пройде час, і колись український народ цього засудженого, приреченого на смерть, вибере своїм князем.

Настане час, і він одягне плащ старих гетьманів, піднявшись високо із безодні, яка мала служити йому могилою. І тоді пригноблений народ поєднає своє життя з товаришем по недолі, який, «засіваючи поля трупами», винагородить щедрою їжею «яструбів» за здобич, яка вислизнула від них, коли він зі своїм конем мчав безконечним степом.

Дивовижна доля Мазепи, що вихопила його з обіймів смерті, поманила химерою і знову кинула, як здобич, смерті, надихнула Гюґо створити (в ІІ-й частині поеми) з нього символ людського духу, що живе в людині і жене її проти її волі – як той кінь! – до великої невідомої мети.

Якщо гетьман Мазепа у Байрона – досвідчений ловелас, небезпечний спокусник жіночих сердець, його почуття завжди беруть верх над державним обов’язком, то Гюґо вклав у свою поему глибокий зміст, оспівавши героя як вічне прагнення духу до якої б то не було мети, однаково, аби тільки вперед!

Зовсім не таке ставлення до історичної особи, яка нас цікавить, зустрічаємо в іншого француза віконта Мелькіор де Вогюе.

У його виданнях – ряд критичних етюдів з російської історії. Один з них – «Мазепа». Самостійного в цьому етюді мало. Він становить переказ легенди про українського гетьмана. Першої – за Пушкіним, другої – за Костомаровим та іншими. Поглядів цих дослідників і дотримується автор у своїй оцінці Мазепи.

Вогюе характеризує його як людину освічену, з блискучим талантом і палким серцем. Автор обдаровує Мазепу своєю симпатією, але тільки як людину, а не політика. Як політик Мазепа, за Вогюе, змагався за справу, наперед приречену на невдачу внаслідок темноти народних мас і соціальних протиріч всередині українського суспільства.

Навіть якби Мазепа здійснив свій безумний план, - пише віконт, - нічого, окрім другої Польщі, з України б не вийшло.

Другої Польщі, яку б чекала, така ж доля, як і першу. Такий вирок Вогюе про Мазепу-політика. Що ж стосується Мазепи-людини, то і цей суворий критик вважає своїм обов’язком віддати данину подивування загадковій особистості. Він називає гетьмана «великим діячем великої епохи, людиною нав’язливих снів і палких пристрастей» (див. додаток З).

1.3 Російська література про гетьмана України

Інакше трактує цей образ російська література. У поемах К.Рилєєва «Войнаровський» і «Мазепа» гетьман стає уособленням свободи, непримиренності до тиранії. Сама проблема в той час була вже революційною. Мазепа Рилєєва – це владолюбний егоїст. Піднісши Мазепу на п’єдестал героїзму, засуджений на шибеницю поет висловив у цих творах свої власні волелюбні думки.

Цілком протилежне трактування постаті Мазепи в іншого російського поета – О. Пушкіна. В його поемі «Полтава» гетьман – демонічна особистість, хитра, підступна, жорстока. Пушкін характеризує його крізь призму двох моментів: стосунків з Мотрею Кочубеївною і взаємин з царем Петром І. Перший – це фатальна пристрасть до своєї хрещениці, що призвела до згуби її батьків. Другий – представляє Мазепу як політичного діяча, що мріє про створення самостійної Української держави:

Но независимой державой

Украйне быть уже пора:

И знамя вольности кровавой

Я поднимаю на Петра [11; т.1, с.282].

Пушкінський Мазепа жадає помсти за образу: «Отмстить себе я клятву дал» [11; т.1, с.298].

Від такого зміщення акцентів образ гетьмана перетворюється на образ біблійного грішного янгола, який виступив проти свого Творця і через гординю свою був вигнаний із раю. В цій поемі Мазепа, його найближче оточення, сама Україна слугують лише тим вигідним тлом, на якому ще яскравіше постає тріумфальна постать Петра І.

Іван Мазепа в однойменному історичному романі Ф. Булгаріна представлений заздрим людиноненависником, авантюристом. Підступ і зрада становлять його суть. Зваблена ним єврейська дівчина Марія, гетьманова коханка, характеризує Мазепу як людину, що, живучи брехнею, нікому не вірить, нікого в світі не поважає: «Мазепа всех людей, от Царя до раба, почитает шахматами, нужными ему только для выигрывания партии. Ему нет нужды в их уме и сердце! В его глазах всё это кость, и вся разница в форме и месте, занимаемой на шахматной доске» [12; т.3, с.237].

Трохи інакше тлумачить образ І. Мазепи письменник Д. Мордовцев. У романі «Цар і гетьман» перед нами постає стара, глибоко самотня, позбавлена родинного щастя й душевного тепла людина, яку не робить щасливою ні багатство, ні влада, ні почесті. Причому причини самотності гетьмана, на думку Д. Мордовцева, йдуть від найістотніших рис його характеру – хитрощів і хтивості. Водночас історичний роман Д. Мордовцева був першою, щоправда, дуже слабкою й несміливою, спробою відійти від усталених у літературі канонів трактування образу гетьмана, показати суть його трагедії як людини й політичного діяча.

Отже, як бачимо, західноєвропейську й російську літературу ХVІІІ ст. мало обходить та обставина, що Мазепа все життя мріяв про об’єднання українських земель та їх визволення, створення могутньої держави. Гетьман Мазепа в тих літературах був настільки українцем, наскільки в цьому була потреба, аби змалювати його вдачу, дику, розгнуздану, свавільну. До Мазепи причепилася слава звідника жінок, що збереглася до глибокої старості.

Література є джерелом інформації про народ, націю. А романтична література (період творчості Дж. Байрона, В. Гюґо, К. Рилєєва, О. Пушкіна) мимоволі поставила залізну завісу перед сприйняттям справжнього образу гетьмана Мазепи – великого шанувальника мистецтва, мецената, людини вельми релігійної, засновника навчальних закладів, мудрого державного діяча, будівничого, у діях якого найбільше відбулося прагнення України до волі.

1.4 Мазепа – символ визвольних змагань українського народу за незалежність і соборність України у творах українських письменників

Зовсім іншим постає перед нами образ гетьмана Івана Мазепи з творів українських письменників другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст.: Т. Шевченка (хоч дуже побіжно, епізодично у повістях «Музыкант», «Близнецы», у віршах «Ржавець», «Чернець»), С. Руданського (поема «Мазепа, гетьман український»), М. Старицького (історичний роман «Молодість Мазепи»).

Своєрідно підійшов до створення образу Івана Мазепи митрополит Іларіон (Іван Огієнко) у п’єсі «Розп’ятий Мазепа», показавши гетьмана в останні дні життя на вигнанні. За цією версією Мазепа – великий патріот, що мріє здобути волю для народу:

Думки гарячі про одне, -

І день, і ніч про Україну:

Вони кололи все мене

Й колоти будуть до загину [13; 15].

Як же не схожий він на того байронівського Мазепу, що ладен віддати всю Україну лише за коротку мить кохання. Але Мазепа у творі митрополита Іларіона, як і у творах Шевченка та Руданського, далеко не ідеальний. Автор вустами запорозьких ватажків дорікає гетьманові за всі його політичні прорахунки, найтяжчі помилки, що призвели Гетьманщину до поразки. Це й надмірна утаємниченість планів, це й незгода із Запорізьким Військом, унаслідок чого народ був не готовий до вирішального кроку і не піднявся на боротьбу, як за часів Б. Хмельницького. Найбільша ж його провина в тому, стверджує митрополит Іларіон, що він не зміг дати народові волю, згуртувати суспільство воєдино для узгоджених і переможних дій:

Хай Україна буде вільна,

Без кріпаків-рабів, без пана:

Така вона, як квітка вільна,

Всім буде мила, всім кохана! [13; 24].

Проте, як і в попередніх творах українських письменників про гетьмана Мазепу, у творі митрополита Іларіона звучить також незламна віра у світле прийдешнє рідної землі:

Минуть віки, а цю заграву

Ми не забудемо ніколи:

Вона обернеться на славу,

Із неї вродяться соколи [13; 32].

У двадцятих роках, коли більшовицька система ще не розпочала терору й гонінь на все національне, митці зверталися до теми України та її минулого. Саме тоді й В. Сосюра взявся за одну з найцікавіших постатей в українській історії й почав писати поему «Мазепа».

У 1928 році митець написав кілька розділів давно задуманого великого твору про опального українського гетьмана. Вдруге повернувся до поеми у 1959 та 1960 роках, коли її й завершив. Перші розділи свого історичного твору В.Сосюра опублікував у журналах «Життя й революція» та «Літературний ярмарок». Але згодом поема пропала в сумнівних архівах ДПУ. Її викреслили з літературного доробку Сосюри, але, як він сам писав, «не викреслили з серця». Особливо лякав радянську систему патріотичний другий вступ до твору. Крамольною поема стала саме через нього.

Сосюрина поема за жанром є поетично-романтичною біографією українського гетьмана. Можна сказати, що в радянській літературі цей поет зробив чи не першу спробу реабілітувати видатного історичного діяча, зняти з нього тавро зрадника, яке в літературі закріпилося ще поемою О.Пушкіна «Полтава» (у Сосюри Мазепа якщо і зраджує, то лютого ворога рідного краю – Петра І, а не Україну), й показати свого героя далекоглядним патріотом. Твір Сосюри відрізняється від поем Гюґо та Байрона багатьма картинами сну, ретроспекціями, поглядами Сосюри на Мазепу з точки зору людини ХХ століття.

Цікаво, що український автор наприкінці життя мріяв переробити свій твір про славного гетьмана: «Чому Бог дав мені так мало життя?! Я переписав би свою поему «Мазепа», яка під тиском сталінської цензури фактично була спотворена, як річ національного звучання. Свою нову редакцію поеми «Мазепа» про нашого великого предка я буду писати до останнього дня свого життя».

Поема В.Сосюри «Мазепа» складається з двох вступів (другий розміщений у кінці твору), двадцяти шести розділів та епілогу. У перших розділах розповідається про життя І.Мазепи при королівському дворі, любовні історії юнака, та вже з одинадцятого розділу мова йде про державницьку діяльність Мазепи. В той же час за допомогою екскурсів у минуле або за допомогою снів письменник підкреслює, що юнаком, перебуваючи у королівському палаці, душею українець лине додому.

Майбутній гетьман згадує своє дитинство, у якому ненька, яка пізніше стала ігуменею монастиря, та монашки вчили його любові до рідної землі.

Дуже важливим у творі є благословення матір’ю Івана, свого сина, на мученицьку дорогу. Здається, благословляє не просто рідна людина, а персоніфікований образ України - неньки:

Готовий будь! Збирайсь, мій сину!

Народ хвилюється кругом…

Будь оборонцем України,

Що на шаблюки точить рала.

У поемі Сосюра стверджує, що народ не завжди розумів гетьмана і не завжди підтримував його. Це ми відчуваємо у зболених словах Івана Мазепи:

Хіба народу не любив я?

Та в грізний час страшних негод

Собі на горе й безголів’я

Не зрозумів мене народ!

Як свідчить історія, Петро І дуже добре використав усі козирі проти Мазепи: він відпустив із заслання народного улюбленця Семена Палія, який під Полтавою воював на боці російського царя, і українці відійшли від Мазепи, якого вважали паном і дій якого не розуміли, до Палія, який завжди водився з черню. Палій на схилі віку тяжко переживає за свою допомогу Петру І у Полтавській битві (вірш Т. Шевченка «Чернець»).

Найкращою, найбільш художньо цінною частиною поеми «Мазепа» В. Сосюри є другий вступ. У ньому ставлення автора до України не однозначне. Він картає її за рабський дух, навіть називає повією. В усій українській літературі такий погляд на свою націю властивий тільки Т. Шевченку у поезії «Осії. Глава ХІV» та Є. Маланюку в кількох виболених віршах. Жодного з митців за такий погляд осуджувати не можна. Найкраще з цього приводу сказав Мікулаш Неврлий: «Любити й ненавидіти батьківщину дано геніям. Так немилосердно картати Україну міг лише той, хто був готовий за неї віддати життя».

В. Сосюра, на відміну від своїх попередників, по-своєму трактує образ Мазепи. Не ідеалізуючи його як неординарну особистість, поет творить, насамперед, художній образ, а не політичний портрет гетьмана. Український поет, як ніхто інший, намагається розкрити психологію особистості Мазепи й через його образ піднести ідею державності України, її незалежності. Не всі авторські спроби дати об’єктивну картину тогочасної дійсності й порівняти їх із його сьогоденням були вдалими. На це було дуже багато причин. Насамперед – цензурно-політичних. Але щирість і громадянська мужність у розмові з читачем – це головні ознаки твору.

Розглянуті твори українських письменників, присвячені І. Мазепі, різні за художньою формою і творчою манерою, та всі вони перейняті високим громадським пафосом, спільною ідеєю – багатовіковою мрією українського народу про відродження соборної Української держави.

1.5 Дай нам, Боже, вольними бути (Богдан Лепкий).

В історії української літератури, навіть світової, особливе місце належить романові Богдана Лепкого «Мазепа».

У цьому творі тісно переплелися національно-патріотичні й загальнолюдські мотиви. Новаторство письменника полягає в тому, що він перший в історії світової літератури присвятив великому гетьманові Мазепі семитомний роман, висвітливши події початку ХVІІІ ст. в Україні, не відступаючи від трагічної історичної правди.

Богдан Лепкий був також першим, хто зламав усталений у літературі стереотип українського гетьмана Мазепи, створивши образ мудрого державного мужа, що прагне здобути для свого народу свободу (див. додаток К).

Хронологічні події в романі Б. Лепкого охоплюють невеликий часовий період – з липня 1706 р. по жовтень 1709 р.

Проте, як відомо з історії, вони матимуть вирішальне значення в подальшому житті нашого народу на багато століть.

З перших сторінок роману Б. Лепкий уводить читача в складний, а часом і страшний світ, у якому живе гетьман Мазепа та український народ. Читач відразу відчуває наближення лиха, яке гетьман України всіма силами намагається відвернути.

У розділі «На фортеці» Мазепу зображено не тільки як державного діяча, а й як людину. Як свідчать історичні джерела, Мазепа й козацька старшина змушені були певний час миритися з соціальним та національним гнобленням українського народу, виконуючи волю царських сатрапів, посилати людей на тяжкі, виснажливі роботи. Картини каторжної праці письменник відтворює очима гетьмана. Він бачив муку своїх людей і внутрішньо боровся зі своєю совістю. «Спини цю роботу! Визволь тих мучеників нещасних, розкуй їх руки, встроми їм меч у жменю, хай вони кинуться на своїх катюг і зроблять суд над ними», - підказувала Мазепі його совість [16, 52]. А розум відповідає: «Не пора ще, не пора! Зціпи уста, мовчи до якогось часу, щоб не накоїти ще гіршого лиха» [16, 52].

Письменник відтворює епізод заступництва Мазепи за молодого козака й розмову з помираючим дідом для того, щоб показати гетьмана як людину добру, щиру, милосердну, проте підневільну своїм політичним діям.

Наступним штрихом у змалюванні образу Мазепи, його внутрішнього світу є показ синівської любові гетьмана з розділу «Марія-Магдалина».

До матері гетьман завжди йшов за порадою, щоб утихомирити свою розбурхану душу.

Їй гетьман розкривав свої задуми: «Я хочу однієї шани, щоб люди казали колись: «Визволив Мазепа Україну, та не так, як Богдан, на короткий час, а надовго, навіки …»

Мазепа постає людиною, закоханою в рідний край: «Дякую тобі, Боже, що сподобив мене бути видцем тих чудес Твоїх, що перед нами твориш. Дякую тобі за чари весни і за грозу бурхливої ночі, за птахів спів і грохот грому …» [18, 239]

Він відмовляється від запропонованого Петром І титулу князя Російської держави. Гетьман говорить старшині: «Не на те я стільки літ важкої праці для нашої матері рідної, отчизни дорогої, посвятив, щоб тепер, коли я вже, може, одною ногою над гробом моїм стою, за мирний титул, за почесті нікчемнії її і вас зраджувати і продавати …» [16, 29]

Автор твору змальовує гетьмана людиною, яка живе не для себе, а для України і хоче забезпечити щасливе майбутнє та залишити по собі таку спадщину, яку наступні покоління добрими словами згадували б.

У своєму романі Б. Лепкий переконливо відтворив непросту поведінку Мазепи, який упродовж багатьох років шукав шляхів розриву військового союзу з царською Росією.

Б. Лепкий змальовує І. Мазепу як людину ніжної душі, яка щиро кохає Мотрю. Про свій намір одружитися з Кочубеївною, Іван розповідає матері, зізнається їй, що керується державними інтересами, бо після одруження з Мотрею її батько залишить мрії про своє гетьманство. Мати дає згоду. Мазепа їде до Кочубеїв і несподівано для себе зустрічає дівчину, не просто суджену, а задушевну мрію, палке кохання.

Мотря для Мазепи – щирий порадник, перед нею він розкриває свої найпотаємніші плани, вона розуміє його турботи, намагається всіляко допомогти. Почуття вже немолодого Мазепи до юної Мотрі взаємні. Можливо, вони могли б мати щастя, якби на заваді не стала владолюбна Любов Федорівна (мати Мотрі), яка давно вже мріяла про гетьманську булаву для свого чоловіка (а фактично для себе).

У повісті «Не вбивай» письменник показує всю складність ситуації, в якій опиняється Мазепа, коли один із найближчих соратників – генеральний суддя Василь Кочубей і полковник Іскра пишуть донос на гетьмана цареві.

Б. Лепкий показує вміння Мазепи відвести від себе небезпеку, запевнити Петра І у своїй вірності настільки, що цар віддає авторів доносу в руки гетьмана. Мазепа мусив вирішити не лише політичну, а й морально-етичну проблему: милувати Кочубея та Іскру чи віддавати їх під суд, скарати? Гетьман вагався: «Серце нагадувало Мотрю, розум казав покінчити раз і назавжди з Кочубеєм … Що значить донощик Кочубей супроти діла, на котре рішився гетьман!... Хай гине!... Спасай його! – благав голос, що нагадував Ковалівку, Бахмач, останню любов …» [16, 179].

Логіка боротьби, прагнення здійснити давно задумане – піднятися в слушний момент проти Петра І – продиктували йому рішення: дати згоду на знищення Кочубея та Іскри. Тут варто було б пройнятися запитанням: «Через які причини він так з ними вчинив, і що б зробили вороги Мазепи, якби він потрапив до них у руки?»

Гетьман був прихильником сильної влади, державного порядку, не терпів анархії. Він був переконаний, що «треба порвати з Москвою і пристати до шведів, бо тільки з ними можна добитися волі й самостійності. А як важко перевести цей намір в діло. Як обережно треба переговорювати з новим союзником, щоб не довідався старий» [16, 132].

Через небезпеку бути викритим перед царем, Мазепа розповів про свій намір зблизитися із всесильним тоді королем Швеції Карлом ХІІ лише вузькому колу однодумців, зокрема, Пилипу Орлику.

Гетьман був людиною досвідченою, бачив усі небезпеки своїх політичних планів.

Тільки напередодні зустрічі зі шведами Мазепа розкриває козакам свої плани: «Хочу, щоб ви знали, куди вас веду. Гадаєте – до царя! Це ж наш споконвічний ворог, котрий хоче занапастити вольності наші, й козаків гадає повернути в московських солдатів…» [ ].

Б. Лепкий свої погляди на «зраду» Мазепи виражає устами самого гетьмана: «Ти московський цар, а я український гетьман. Ти будуєш нову царську державу на кістках сотні поневолених народів, я рішився будувати свою, незалежну від деспотії твоєї. Я зрадив тебе, бо не хотів зрадити власну ідею» [17, 272]. Цими словами Б. Лепкий заперечує офіційне трактування мотивів «зради» І. Мазепи, яке було загальноприйнятим у дослідженнях і монографіях багатьох російських і радянських вчених.

Дипломатичний хист, освіченість, розум, уміння справляти враження на людей, вірність союзницьким обов’язкам – усі ці якості гетьмана досить переконливо змальовує Б. Лепкий і через показ стосунків І. Мазепи та Карла ХІІ. Під час візиту до шведського короля гетьман викликав приємне враження в королівському оточенні.

Воно раніше малювало гетьмана людиною напівдикою, грізною, малоосвіченою. Але король побачив чоловіка, кожний крок, кожний рух якого свідчили про дуже високу культуру та освіченість, гарні манери спілкування.

Яскрава промова гетьмана латинською мовою слухалася із цікавістю і великим захопленням. Мазепа просив короля продовжувати традиції свого славного діда, допомогти Україні здобути волю.

Коротка дружба цих двох видатних людей свого часу була щирою і чесною, вона витримувала всі життєві спокуси й удари долі. Гетьман з повагою ставився до короля. «Може, ніхто… не розуміє так добре тієї дивної душі, як гетьман, і, може, ніхто так з ним (королем) не спочуває, як він» [18, 229].

У лиху годину звела їх доля, та вони не осоромили себе. Гідний гідному дотримував слово (див. додаток Л).

Полтавська битва 1709 року закінчилася поразкою шведів та українців. Автор твору об’єктивно розкриває трагічні події, що були наслідком Полтавської битви, відступ шведських і козацьких військ, переслідування їх царськими загонами.

Останні штрихи трагедії України та її гетьмана письменник подає в заключній частині епопеї – повісті «З-під Полтави до Бендер». Але і тут гетьман розкривається передусім як патріот, людина високого громадянського обов’язку, великої відповідальності, «яку прийняв на себе, і це почуття не дає йому скласти зброї в боротьбі з останнім ворогом – з недугою. Він мусить провести короля і своїх вірних людей у безпечне місце, мусить, коли не фізичну силу, так хоч свою заповітну ідею спасти з непередбаченого погрому» [18, 42].

І.Мазепа переживав, що його і Карла ХІІ прокленуть майбутні покоління за спалені села, поруйновані міста й твердині, помордовані тисячі народу: «Де праця твого життя, де твої здобутки культурні, де зброя, амуніції, гроші, якими ти гадав збудувати, скріпити й пожемчужити свій… золотокований престіл..? Все воно розвіялося… Твоя мрія там, на полях полтавських, у грязюці, в крові й болоті, в стонах і риданнях, у прокльонах, які спадатимуть на твою сиву голову» [17, 43].

Але одразу ж приходить віра й переконання, що не тільки це залишиться від його задуму. « Голос землі і крові розбудить його (народ) з нинішнього сну, і він промовить ділом, голосним, грімким, тривалим. І побачать внуки помилки дідів своїх і благословлять тих, що їх проклинають нині, а прокленуть, котрих величають тепер. Правда побідити мусить…» [18, 43].

В образі гетьмана бачимо приклад послідовного борця за національну ідею, за народне добро, людину з глибокою вірою в майбутнє.

Образ І. Мазепи автор твору розглядає в дії, спираючись на історичні документи. Особливо це помітно під час змалювання останнього періоду його життя. Це образ – трагічний, і трагічність його проявляється в тому, що українці не були готові до боротьби, особливо бракувало дисципліни, шанування влади, тому український народ та гетьман зазнають поразки.

Устами І. Мазепи письменник відповідає на запитання, що дала Україні спроба вирватися з-під колоніального ярма Росії: «Останеться спомин великого зриву за волю, за самостійне життя, спомин спроби, щоб порвати кайдани. Остануться ті… здорові духом українці, що не зжахнулися московської сили, не забагли царської ласки, не позбулися лицарської честі і громадянського почуття. Нинішній погром переміниться в завтрашню перемогу» [18, 43].

В останню хвилину свого життя І. Мазепа звертається зі святими словами до Бога: «Дай нам, Боже, вольними бути!» [18, 239].

ВИСНОВКИ
Англієць, француз, німці, поляки, чех, швед, не кажучи вже про росіян та українців, серед яких є імена, відомі всій освіченій Європі, присвячували свій талант Мазепі.

Всі вони писали про Мазепу та Україну. І, хто знає, чи не були ми (ще донедавна) зобов’язані саме Мазепі тому невеликому знайомству Європи з нашим краєм? «Ще 50 років тому, - читаємо у Вогюе , - не було у Франції жодного школяра, котрий не знав би Мазепу, який втілював для нього весь величезний край, Україну, весь історичний народ, козацький народ». За кордоном вивчали, знали українського гетьмана Івана Степановича Мазепу. А російська офіційна влада робила все можливе для того, щоб назавжди викреслити з історичного процесу України ім’я гетьмана І. Мазепи. Але, незважаючи на анафему, заборони, найжорстокіші репресії, в народі жила пам’ять про цю видатну історичну постать. Це засвідчує складена простим людом приказка: «Від Богдана до Івана не було гетьмана».

Отже, огляд світової спадщини, присвяченої гетьманові Мазепі, свідчить про суперечливість, неоднозначність, трагізм і велич цієї постаті в українській історії, а відтак і про невичерпний інтерес до неї науковців та митців. Саме про це говорить талановитий французький письменник М. де Вогюе: «Історія не дала йому корони, як він того бажав. Проте поезія обдарувала його, без його відома, королівством набагато кращим, аніж тим, які має політика. Чи заслужила його ця загадкова постать? Не вимагайте відповіді історії. Його ненавиділи супротивники, але поети його оспівали! А поки світ буде таким, яким він є зараз, останнє слово в ньому завжди належатиме жінкам і поетам».

Сьогодні ми можемо сказати, що мрії Івана Мазепи здійснилися, проте його нащадкам потрібно ще дуже багато попрацювати з питань духовності, національної злагоди і єдності політики та економіки, щоб знову не втратити омріяну і наближувану багатьма поколіннями українського народу – волю!

Отже, дослідження поглибило мої знання про історичну постать Івана Мазепи, дало змогу ознайомитися з поглядами письменників різних епох і різних країн на цю неординарну і цікаву особистість.

Дослідження викликало бажання донести думки історичних осіб та митців слова до моїх ровесників, показати гетьмана як національного героя і справжнього борця за незалежність і соборність України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


  1. Білоконь С. Іван Мазепа в об’єктивному й суб’єктивному світлі: Післямова / Борщак І. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана – К., 1991. – с. 307-315.

  2. Борщак Ілько. Мартель Рене. Іван Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана. – К: вид. СП «Свенас», 1991. – с. 107

  3. Барабаш Ю. Іван Мазепа –ще одна літературна версія / К., 1988. – с. 144.

  4. Донцов Д. Гетьман Мазепа в західноєвропейській літературі / Іван Мазепа і Москва. – К., 1994.

  5. Зарицький О. Біографія та історія (Чеський історичний роман 70-х років): - К: Наукова думка. 1989. – с. 104.

  6. Хоткевич Г. Гетьман Іван Мазепа / Два гетьмани. – К., 1991.

  7. Приходько О. Постать гетьмана Мазепи очима двох слов’янських письменників / Дивослово. – 1999. - №6. – с. 29-37.

  8. Байрон Дж. Мазепа / Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа. – К., 1991.

  9. Гюґо В. Мазепа / Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа. – К., 1991.

  10. Рилєєв К. Войнаровський / Твори. – Ленінград. 1987.

  11. Пушкін О. Полтава / Вибрані твори: в 2 т. – К., 1979. – т.1.

  12. Булгарін Ф. Мазепа / повне зібрання творів. – Санкт-Петербург, 1843. Т.3.

  13. Митрополит Іларіон. Розп’ятий Мазепа. – Вінніпег, 1843. Т.3.

  14. Мордовцев Д. Царь и гетьман. – М: Книга, 1990. – с. 293.

  15. Слоньовська О. Конспекти уроків з української літератури. – Кам’янець-Подільський: Абетка. 2002. – с. 333-337.

  16. Лепкий Б. Мотря: Історична повість. – К: Дніпро. 1992. с. 52.

  17. Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: Історична повість. – К: Дніпро. 1992. – с. 339.

  18. Лепкий Б. Полтава. Історична повість. – К: Дніпро. 1992. – с. 294.

  19. Вальнюк Б. Історична повість Б.Лепкого «Мотря»: хронологічна структура твору / Дивослово. – 1998. №1. – с. 3-6.

  20. Історичні постаті України: Історичні нариси / Упорядник Болдирєв О.В. – Одеса: Маяк. 1999. – с. 384.

  21. Лавренчук В. Гетьман Мазепа як «український Макіавеллі» / Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2008. №7. с. 120-128.

  22. Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани / Опис України. – Львів. 1990.

  23. Іван Мазепа: Художньо-документальна книга: Для середнього і старшого шкільного віку / Упорядкування і передмова Шевчука В.О. – К: Веселка, 1992. – с. 132.

ДОДАТКИ

Додаток А

Невідомий художник.


  1   2


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка