Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни харківський національний економічний університет отенко І. П. Іващенко Г. А. Воронков Д. К. Економічна безпека підприємства навчальний посібник



Сторінка14/24
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.48 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   24

4.2. Фактори загроз економічної безпеки в системі корпоративного управління підприємства
Найпоширенішими конфліктами в сучасному суспільстві є протистояння на грунті переділу власності, тому було б правильно при визначенні економічного конфлікту виходити саме з категорії власності.

Предметом практично будь-якого організаційного, трудового, споживчого або комерційного конфлікту, так чи інакше є використання, володіння і розпорядження власністю. У зв'язку із цим, економічні, правові і політичні конфлікти з приводу власності вельми важко диференціювати. Економічний конфлікт – це усвідомлене протистояння сторін з приводу виробництва, розподілу, використання і обміну матеріальних цінностей [122, с. 11].

Економічні конфлікти містять у собі конфлікти, в основі яких лежать протиріччя між економічними інтересами окремих осіб, груп щодо ресурсів, сфери економічного впливу, розподілу власності, пільг тощо. Вчені сформулювали два підходи до розуміння економічного конфлікту. З точки зору марксистської теорії, соціальні конфлікти пронизують економіку та є, певною мірою, способом її існування. Основний ринковий механізм – конкуренція – є формою конфлікту, всі галузі економічних відносин містять у собі приховані та явні протистояння [150, с. 53 – 78]. Цю точку зору розділяють й інші (немарксистські) дослідники: не лише протистояння, але й угода між двома агентами ринку автоматично протиставляє їх іншим агентам (незалежно від їх намірів), підштовхує уже діючих фірм та тих, хто прагне увійти на ринок, до використання конфліктних стратегій (К. Шмідт) [154, с. 116 – 117].

У неокласичній школі під економічним конфліктом розуміють не конкуренцію взагалі, а її крайні форми: суперництво за ресурси між сторонами, які несуть витрати у зв’язку із намаганнями послабити чи відсторонити одна одну (Дж. Хіршлайфер, С. Скапердас та ін.) [153, с. 130].

Під конфліктною поведінкою розуміють широкий спектр дій (від загрози судового втручання до конфіскації майна державою) [154, с. 116 – 120]. Тобто об’єктом агресивної стратегії у цьому випадку є не лише обмежені ресурси чи споживачі, але й суперники. Передбачається, що конфлікт – це така ситуація, в якій є не менше двох учасників, економічні інтереси яких не співпадають та дії яких при цьому абсолютно незалежні.

У цілому, для сучасної економічної теорії конфлікту характерно визнання факту, що інтереси конфліктуючих сторін не є непримиримими [156, с. 53–58].

Сьогодні будуються такі макроекономічні моделі, в яких конфліктна поведінка сумісна з іншими видами економічної діяльності, тому розширюється визначення конфліктної поведінки: увага перемістилася з чистого насилля, захоплення власності на приховані форми конфлікту, де примушення (та захисні дії) передбачається та враховується сторонами як потенційна загроза, як можливість, яка може здійснитися в певний момент. До них відносять судові справи, непорозуміння між менеджерами та акціонерами, боротьба за статус чи вплив всередині підприємства [99, с. 278–288].

Визначення економічного конфлікту за його суб'єктами теж натрапляє на протиріччя, оскільки господарські суб'єкти (виробники, посередники, споживачі) вступають у конфлікти не лише з приводу матеріальних благ, але і з приводу прав, статусу, влади і цінностей. Підприємець, наприклад, може виступати в декількох соціально-економічних ролях: як споживач, підрядчик, працедавець тощо.

Накопичення капіталу та постійний розподіл власності вимагає вважати право власності ключем до економічного конфлікту. Провідна роль структур домінування була визначена ще Р. Дарендорфом: відносини виробництва та власності не пояснюють конфліктів у економіці, вони вторинні порівняно з розподілом та прагненням контролю за ним. У прагненні володіти власністю поєднуються декілька базових потреб (згідно з Дж. Бертону): у безпеці, незалежності, свободі приватного життя, соціальному статусі. Це підтверджено у тому числі й соціально-психологіними дослідженнями феномена власності [155, с. 210–226].

Значення власності не зводиться до її безпосередньої споживчої вартості, його слід шукати в тих специфічних можливостях, які відкриває власнику розпорядження нею у взаємодії з іншими людьми, в полегшенні і прискоренні взаємоперетворення різних цінностей, ресурсів, форм капіталу.

Відносини соціального обміну, в яких знаходиться власник, перетворює його матеріальний, культурний, соціальний, людський капітал у ресурси впливу. Для реалізації права власності необхідний вплив (це може бути силові захоплення, винагорода, опора на легітимність тощо). Тобто володіння власністю ще не є владою. Економічна влада – це здатність реалізувати своє право на власність і на розпорядження нею в своїх інтересах. Вона не обмежена лише економічними примушеннями та стимулюванням [52, с. 119, 123].

Удосконалення методів вирішення економічних конфліктів неможливо без оцінювання ризику та корисності конфліктних дій, вимірювання цінності нематеріальних та нефінансових видів капіталу різними суб’єктами конфлікту [151].

Поняття «корпоративний конфлікт» становить зазначений економічний конфлікт, що виникає в акціонерному товаристві. Розглянемо саме поняття «конфлікт». Під терміном «конфлікт» розуміють: «зіткнення протилежних сторін, думок, чинностей, гостра суперечка» [125]; «зіткнення двох або більше сильних мотивів, які не можуть бути задоволені одночасно» [139]; термін «корпоративний» визначають як «вузькогруповий, замкнутий у межах корпорації» [125]. Таким чином, корпоративний конфлікт – це «протиріччя... між учасниками корпоративних відносин... щодо визначення шляхів розвитку корпорації» [49, с. 36]; «протиріччя, які виникають між акціонерними товариствами, акціонерами й менеджерами, інвестором і суспільством» [76, с. 11].

Корпоративні конфлікти можуть призводити до: порушення норм діючого законодавства, статуту чи внутрішніх документів товариства, прав акціонера чи групи акціонерів; судових позовів до товариства, його органів управління чи прийнятих ними рішень; дострокового припинення повноважень діючих органів управління; суттєвих змін у складі акціонерів. Таким чином, учасниками корпоративного конфлікту завжди є акціонери, менеджмент, акціонерне товариство як юридична особа. В окремих випадках учасниками стає держава, органи місцевого самоврядування.

Причиною виникнення конфліктів є сама корпоративна конструкція. Існує багато підходів до визначення поняття «корпорація». Відмінність підходів до визначення поняття «корпорація» пов’язана з тим, що англо-американська система корпоративного управління орієнтована на досягнення максимальної економічної ефективності за будь-яку ціну, а європейська – на досягнення балансу між економічною ефективністю і дотриманням інтересів різних суб’єктів економічних відносин [109, с. 26].

Однак зазначені підходи визнають, що корпорація передбачає наявність декількох суб’єктів, перш за все, акціонерів. Корпоративна структура дозволяє поєднати капітали великої кількості осіб, що веде до виникнення протиріч, які переростають у конфлікти, оскільки кожному акціонеру притаманні особливі інтереси, що не співпадають з інтересами інших учасників.

Корпоративні конфлікти можна класифікувати за сутністю, змістом та прихованими цілями. Перша група конфліктів пов'язана з порушенням норм і процедур корпоративного законодавства. Даний тип конфліктів сприймається акціонерами як зазіхання на їхні інтереси. Наслідки «незнання» законів можуть бути катастрофічними: від штрафних санкцій з боку контролюючих органів до багатомільйонних позовів за господарськими угодами; від визнання недійсними повноважень органів управління, у тому числі генерального директора, до повної втрати бізнесу.

Друга група конфліктів пов'язана з недружніми поглинаннями. Конфлікти, що виникають у процесі спроби групи акціонерів (стороннього інвестора) установити контроль над підприємством. У статистичному відношенні даний тип конфліктів є лідируючим. Нерідкими є конфлікти на тлі одержання дивідендів. Тобто конфлікти між великими й дрібними акціонерами, що виникають через розподіл або використання прибутку підприємства. Більша частка конфліктів іменується конфліктами з менеджерами. Конфлікти між акціонерами й менеджерами акціонерного товариства стосовно ефективності управлін-

ня підприємством й сумлінності дій менеджерів. Слід зазначити, що іноді менеджери підприємств, як правило, є і їх великими акціонерами, а суть конфліктів зводиться до розглянутих випадків.

До конфліктів, пов'язаних з конкуренцією відносять конфлікти, спрямовані на підрив фінансового стану й конкурентоспроможності акціонерного товариства. Найчастіше виражаються у спробі поглинання акціонерного товариства або порушення у відношенні його процедури банкрутства [75, с. 5–9].

Останнім часом розповсюдженим став корпоративний шантаж (greenmail, анг. – грінмейл). Термін «корпоративний шантаж» у класичному розумінні характеризує ситуацію, в якій певний пакет акцій акціонерного товариства перебуває у володінні недружньо налаштованої щодо акціонерного товариства компанії (групи осіб). Але особливість такої ситуації потребує від уже зазначеного товариства (так званої компанії-цілі, що є об'єктом корпоративного шантажу) викупити акції зі значною премією (тобто за ціною, що значно перевищує їхню поточну ринкову вартість), щоб запобігти застосуванню до неї процедури поглинання [104, с. 44].

Black's Law Dictionary також дає схоже означення поняттю «greenmail», трактуючи його як процедуру придбання значної кількості акцій компанії для того, щоб створити загрозу її ворожому поглинанню з метою подальшого перепродажу цих акцій за завищеною ціною тій самій компанії [149, с. 709].

Варто зазначити, що часто поняття «грінмейл» пов'язують з якоюсь окремою його формою. Наприклад, під грінмейлом можуть розуміти окремі випадки протидії реорганізації товариства, чим, зрозуміло, увесь діапазон діяльності грінмейлерів не вичерпується.

Але все ж таки є всі підстави для того, щоб, виходячи з аналізу сучасної практики взаємовідносин найбільших українських компаній та їхніх акціонерів, цей термін трактувався значно ширше та охоплював набагато більшу кількість схожих за своєю природою явищ [66]. Остаточною метою шантажиста є отримання відступних за відмову від претензій або продаж свого пакета акцій за завищеною ціною [74, с. 11].

Поява цих понять обумовлена, насамперед, недосконалістю чинного вітчизняного законодавства, порівняно невеликим досвідом акціонерної форми ведення бізнесу, некоректним проведенням приватизації, мільйонною армією дрібних акціонерів, масштабністю корупції в суспільстві і, врешті-решт, найвищою рентабельністю цього виду діяльності. Чинним законодавством України не врегульовано правовий статус міноритарних акціонерів, і, як наслідок, нескінченні судові суперечки між мажоритарними і «міноритарними» акціонерами господарських товариств.

У процесі корпоративного шантажу та протидії йому складаються дві групи правовідносин:

відносини, в яких у якості активного суб'єкта виступає певний корпоративний шантажист (група корпоративних шантажистів), об'єднаних спільними інтересами, а суб'єктом, що протистоїть, – акціонерне товариство. Об'єктом є відносини між акціонерами та акціонерним товариством, засновані на вимогах чинного законодавства та принципах корпоративної поведінки;

відносини, в яких у якості активного суб'єкта виступає акціонерне товариство, його акціонери, які лояльно налаштовані щодо нього, а також менеджери акціонерного товариства, як пасивний суб'єкт – окремий корпоративний шантажист (група корпоративних шантажистів). У цьому випадку об'єктом є відносини, які склалися в процесі корпоративного шантажу.

Кількість корпоративних конфліктів в Україні залишається значною. Так, протягом 2008 року до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку надійшло на розгляд 6 287 звернень від фізичних осіб щодо порушення їх прав та законних інтересів на ринку цінних паперів. Майже 78 % з них від міноритарних акціонерів [60].

Однією з проблем є порушення прав акціонерів шляхом розпродажу всіх активів товариства, прийняття рішень виконавчим органом (чи його головою одноособово) про створення іншої юридичної особи та передача їй всіх активів.

Типовим порушенням є нездійснення загального повідомлення про загальні збори акціонерів у місцевій пресі і одному з офіційних друкованих видань Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України чи Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України; ігнорування виконавчим органом вимог акціонерів, що володіють у сукупності більш як 10 % голосів, щодо скликання загальних зборів або включення до порядку денного загальних зборів додаткових питань.

Для українських керівників властиве недбале відношення до установчих документів (уставу, установчого договору) і недооцінка їхньої ролі в діяльності підприємства, і, як наслідок, зневага процедурою розробки установчих документів. Неточності призводять до неоднозначності трактування тих або інших положень, що стає причиною виникнення корпоративних конфліктів.

Кожне акціонерне товариство веде реєстр акціонерів, що показує всі операції із цінними паперами. Запис про перехід прав власності на цінні папери здійснюється на основі певного набору документів, відсутність яких або неправильне оформлення створює погрозу втрати акціонером прав власності на акції.

Причиною виникнення конфлікту може бути недотримання встановлених процедур підготовки й проведення загальних зборів акціонерів (рис. 4.2), на яких формуються органи управління акціонерним товариством, вирішуються важливі для діяльності підприємства питання. Ці конфлікти спрямовані на не допуск до участі в зборах певного акціонера або групи акціонерів, визнання зборів недійсними.

Проблема прозорості інформації тісно пов'язана зі станом фондового ринку. Підприємства будуть розкривати дані про свою діяльність лише тоді, коли вони будуть одержувати гроші, тобто коли фондовий ринок стане функціональним і стане можливим залучення нових акціонерів. Характерною ознакою українського фондового ринку є його нерозвиненість. Слід зазначити, що сьогодні й права мажоритарних акціонерів також не захищені. Дуже часто директори й менеджери зловживають своїм службовим становищем. Тому необхідно підвищити відповідальність наглядової ради й менеджменту.

Також існує проблема чіткого розмежування функцій менеджера й власника. Власник повинен виступати ініціатором будь-яких змін в управлінні підприємством, але дуже часто ці питання вирішуються менеджерами. Оскільки цілі менеджерів не завжди збігаються із цілями власників, то прийняття певних управлінських рішень менеджерами може викликати невдоволення власників і призвести до виникнення конфлікту.

Ще однією причиною корпоративного конфлікту є додаткова емісія з метою зменшення частки зовнішнього інвестора в акціонерному капіталі підприємства. Менеджмент вирішує цю проблему без участі деяких акціонерів на загальних зборах акціонерів.

Рис. 4.2. Процедура організації та проведення загальних зборів акціонерів

Відсутність системи професійної підготовки управлінського складу підприємства щодо питань корпоративного управління призводить до того, що корпорацією керують некомпетентні менеджери.

Таким чином, причини виникнення й розвитку корпоративних конфліктів на вітчизняних підприємствах: зневага процедурою розробки установчих документів; недотримання встановлених процедур підготовки й проведення загальних зборів акціонерів; недотримання правил ведення реєстру акціонерів; непрозорість інформації щодо діяльності підприємства; відсутність чіткого розмежування функцій власників і менеджерів; відсутність розроблених критеріїв процедури оцінки діяльності наглядової ради; нерозвиненість фондового ринку; відсутність механізмів перерозподілу власності на користь ефективних власників.

Інформація є головною опорою ринкового моніторингу підприємств й має ключове значення для здійснення акціонерами свого права голосу, тому формування інформаційного поля контролю за діяльністю виконавчих органів підприємства є основою ефективного корпоративного управління. Інформаційна прозорість сприяє збільшенню обсягів інвестицій; забезпечує контроль за діями виконавчих органів підприємства, підвищуючи їхню сумлінність і відповідальність; стимулює конкуренцію між підприємствами.

Ряд учених виділяють «інвестиційний» і «законодавчий» фактори, які повинні спонукати керівників підприємств до розкриття інформації. В умовах гострих інвестиційних криз прозорість підприємства стає невід'ємною умовою залучення зовнішніх фінансових ресурсів [65, с. 213]. Хоча ряд керівників вважають, що розкриття інформації про діяльність підприємства створює загрозу з боку конкурентів та контролюючих органів [77, с. 66]. Тому, на думку авторів, необхідно говорити про збалансованість інформаційної прозорості та економічної безпеки підприємства.

Що стосується «законодавчого» фактора, то механізми розкриття інформації повинні регулюватися нормативними актами. Головним напрямом державної політики в цій області стало розширення до міжнародних стандартів обсягу інформації, що повинна надаватися підприємствами. Згідно з законом України «Про акціонерні товариства», публічне акціонерне товариство зобов'язане мати власну веб-сторінку в мережі Інтернет, на якій повинні надаватися устав товариства, зміни до уставу, установчий договір, свідоцтво про державну реєстрацію товариства, внутрішні документи й положення, принципи (кодекс) корпоративного управління, протоколи загальних зборів, висновку ревізійної комісії й аудитора товариства, річну фінансову звітність, документи звітності, що направляються відповідним державним органам, проспект емісії, свідоцтво про державну реєстрацію випуску акцій і інших цінних паперів товариства, перелік афілійованих осіб суспільства із вказівкою кількості, типу належних їм акцій. Також у законі представлена процедура надання інформації акціонерам [1, с. 38].

Доступу до регулярної, надійної й порівняної інформації, окрім акціонерів, потребують потенційні інвестори, постачальники, споживачі, профспілки, ділові партнери, місцеві органи влади, персонал тощо. Але ця інформація не повинна ставити під загрозу економічну безпеку підприємства, тому багато країн застосовують так звану «концепцію cуттєвості інформації». Під «істотною інформацією» розуміють «інформацію, включену у звіт, що охоплює теми й показники, які відображають вплив підприємства на економіку, навколишнє середовище й соціум або можуть вплинути на оцінки й рішення зацікавлених сторін» [57, с. 8].

Акціонерам, потенційним інвесторам необхідна інформація про структуру власності, що дозволяє оцінити ризики, пов'язані зі структурою капіталу: наявність контролюючого акціонера, групи акціонерів означає відсутність на підприємстві колегіальності прийняття рішень і відсутності можливості міноритарним акціонерам брати участь в управлінні підприємством. Дані про склад виконавчих органів і органи контролю дають можливість оцінити незалежність і компетентність їхніх членів. Міжнародна передова практика корпоративного управління рекомендує підприємствам розкривати інформацію про винагороди, виплачуваних членам виконавчих органів, що дозволяє виявити залежність між розміром винагороди й результатами діяльності підприємства.

Постачальникам необхідно знати відсоток оплачених відповідно до умов контрактів, виконання умов контрактів, графіки платежів, форми виплат і т. д.

Споживачі цікавляться асортиментами продукції, часток займаного продукцією національного ринку й ринків інших країн, випадки невідповідності продукції нормативним вимогам і т. д.

Місцеві органи влади цікавлять соціальні програми підприємства, зайнятість населення, виплата податків, вплив діяльності підприємства на навколишнє середовище (відходи, викиди).

Персоналу, профспілкам необхідно знати, як здійснюється виплата зарплат, пенсій, допомога на оздоровлення, допомога у зв'язку зі скороченням штату, можливість підвищення кваліфікації за рахунок підприємства, пільги інвалідам, облік і повідомлення про випадки травматизму на виробництві й професійних захворюваннях.

Ключове питання, що лежить в основі рекомендацій ОЕСР, – це поняття суттєвої інформації. Суттєвою вважається інформація, ненадання чи викривлення якої може здійснювати вплив на рішення її користувачів.

Разом з тим, важливим є не тільки кількість інформації й регулярних звітів, але також і якість надаваної інформації. Інформація про структуру й результати діяльності підприємства, як правило, надається у вигляді звітів. Організація Global Reporting Initiative розробила посібник зі звітності в області стійкого розвитку [121, с. 17], де представила принципи звітності: відкритість – повне розкриття процесів, процедур; залучення зацікавлених сторін у процес підготовки звітності з метою зосередження уваги на важливих питаннях; верифікативність – можливість зовнішнім аудиторам і внутрішнім структурам організації здійснювати оцінку вірогідності інформації; повнота – надання інформації відповідно до заявлених границь, сферою й тимчасовими рамками звіту; істотність – ступінь важливості, що привласнюється певному аспекту, показнику або фрагменту інформації, відповідно до якого інформація включається у звіт; точність – можливість прийняття рішень користувачами інформації з високим ступенем упевненості; об'єктивність – відсутність упередженості, забезпечення збалансованої картини результативності підприємства; порівнянність – послідовність у визначенні границь і сфери охоплення звітів, наявність пояснень щодо внесених змін, можливість підтвердження раніше повідомленої інформації; ясність – надання інформації в доступному для сприйняття зацікавленими сторонами вигляді, з необхідним рівнем деталізації; своєчасність – періодичність публікації, що відповідає вимогам користувачів і характеру самої інформації.

Управлінська складова економічної безпеки в системі корпоративного управління передбачає оцінку роботи органів управління акціонерним товариства, їх склад та компетентність. Насамперед, мова йде про наглядову раду, яка є невід’ємною ланкою між акціонерами та менеджментом й гарантом забезпечення балансу інтересів основних учасників корпоративного управління. Це орган, що здійснює захист прав акціонерів товариства, і в рамках компетенції, визначеної статутом й Законом, контролює й регулює діяльність виконавчого органу [1, с. 22]. Цей орган від імені акціонерів здійснює загальне керівництво діяльністю товариства, займається контролем, мотивацією та оцінкою діяльності менеджменту. ЇЇ значення, як основного механізму корпоративного управління, в умовах слаборозвинених, неефективних зовнішніх механізмів (фінансових ринків, інституту банкрутств тощо) особливо велике.


4.3. Методичне забезпечення ідентифікації та оцінювання загроз економічної безпеки в системі корпоративного управління
Єдиної загальновизнаної методики оцінювання корпоративного управління у світі немає. Рейтингові агенства, що займаються даним питанням, використовують самостійно розраховані методики. Мета рейтингу корпоративного управління найчастіше полягає у порівняльному аналізі поточних стандартів управління щодо існуючих оптимальних моделей, а не конкретних фінансових показників. Сьогодні існує велика кількість методик щодо оцінювання якості корпоративного управління підприємства (табл. 4.1).

Оцінка рівня корпоративного управління в окремій державі відноситься до групи макроіндикаторів: індикатор корпоративного управління (Leading Corporate Governance Indicators) від Davis Global Advisors, Inc. (LCGI); індекс ризику корпоративного управління (Corporate Governance Risk – CGR) за методикою Крічтон-Міллера (D. Crichton-Miller) і Уормана (P. Worman). Мікроіндикатори – оцінка рівня корпоративного управління в окремій корпорації: індикатор рівня корпоративного управління рейтингового агенства Stasndard & Poor’s; коефіцієнт корпоративного управління (Corporate Governance Quotient – CGQ), запропонований Institutional Shareholder Services (ISS); рейтинг корпоративного управління інвестиційного банку Brunswick UBS Warburg; рейтинг корпоративного управління консорціуму Російського інституту директорів та рейтингового агенства «Експерт РА»; рейтинг корпоративного управління Інституту корпоративного права і управління Російської Федерації (CORE-rating); рейтинг корпоративного управління (DR) консалтінгової фірми Deminor (Брюссель); економетрична модель М. Гібсона; інтегральний індекс корпоративного управління Українського інституту розвитку фондового ринку (CGI).


Таблиця 4.1
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   24


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка