Міністерство охорони здоров‘я україни національна медична академія



Скачати 242.79 Kb.
Дата конвертації15.04.2016
Розмір242.79 Kb.

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ‘Я УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА МЕДИЧНА АКАДЕМІЯ

ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ імені П.Л. ШУПИКА

Факультет підвищення кваліфікації викладачів

Кафедра філософії

Автори: д.ф.н., проф. Пустовіт С.В., к.ф.н, доц. Киричок О.Б.

ЗАТВЕРДЖУЮ”



Завідувач кафедри,

д. філос. наук, проф.

________ Пустовіт С.В.
Протокол № _____«____» ______ 2015 р.

М Е Т О Д И Ч Н А Р О З Р О Б К А Л Е К Ц І Ї № 7




ПРОБЛЕМИ БУТТЯ ТА ПІЗНАННЯ У АНТРОПОЛОГІЧНОМУ ВИМІРІ. ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ ХХ–ХХІ ст.


Т е м а:

Антропологічна думка в европейській філософії




Назва циклу:

Філософська антропологія і медицина



Київ - 2015



Цикли

Тривалість лекції

Мета

Аспіранти


90 хв.

Розкрити основні антропологічні проблеми ХХ–ХХ ст. у їх зв’язку із осмисленням буття та пізнання.

І. П Л А Н Л Е К Ц І





з/п

Розділи


Час у хвилинах

Аспіранти














Вступ

5

5.1

Головні ідеї, що розкреслили образ антропології ХХ-ХХІ ст.

15

5.2

Властивості (екзистенціали) людини.

20

5.3

Духовність та тілесність людини

20

5.5

«Смерть суб'єкта» і «людина як текст».

20




Висновки

10










ІІ. РЕФЕРАТ (ТЕЗИ) ЛЕКЦІЇ ЗА ПЛАНОМ



\Обсяг не регламентується\
На межі ХІХ-ХХ ст. філософія знову повертається до питання, що таке людина і чим вона відрізняється від всього іншого сущого, а філософська антропологія, зусиллями Макса Шелера (1874–1928), окреслюється як окрема галузь філософського знання. За словами названого вище філософа, людина вперше опинилася в ситуації, коли вона остаточно загубила себе, перестала себе розуміти і бути впевненою хоча б в якихось своїх основах. Відбулось своєрідне переосмислення проблеми людини у плані намагання з'ясувати, що, власне, робить людину людиною.
1. Головні ідеї, що розкреслили образ антропології ХХ–ХХІ ст.
У ХХ–ХХІ ст. образ людини, її місце в світі, головні засади її життя окреслювалися кількома головними ідеями:

1) Артур Шопенґауер (1788–1860) засновник некласичної філософії змальовує світ як ірраціональну, сліпу і несвідому волю, яка рухається хаотично, народжує наші відчуття, пожирає сама себе і прямує в ніщо. Розвиваючи його ідеї Фрідріх Ніцше (1844–1900) також вважав: 1) що дійсність є ірраціональна воля, яка народжує уявлення. Основою людського єства також є воля, яка є «волею до влади». 2) людина є «недосконалою твариною», «найбезпораднішим і найхоровитішим звіром, який збочивши з битого шляху інстинктів, заблукав у найзгубніших манівцях».

2) Людині, на думку Сьорена К’єркеґора (18151855) притаманне прагнення до абсолютного, до виходу за власні межі. У цьому полягає особливість людського існування, яке К’єркеґор позначав латинським словом existentia, що й дало назву течії екзистенціалізму. Людина, яка ввесь час намагається вийти поза саму себе, відчуває «відчай» від власної скінченності. Згодом такі ситуації «відчаю», «нудоти», «страху», «тривоги» почнуть називати «екзистенційними ситуаціями», – саме вони стали головним предметом дослідження екзистенціалістів.

3) Едмунд Гусерль (1859–1938) намагається зняти протиставлення суб'єкта і об'єкта, людини і світу. На його думку явища дійсності інтенційно наявниі у свідомості, отже, вони у ній вибудовані. Оскільки дії свідомості є для неї самої прозорими, вона може, «очистившись» (провівши редукцію) від нашарувань пересудів та пояснень відновити власні акти, якими вибудовувався перший «ейдос» (образ та внутрішній сенс) предмета, його смислова основа, котра є єдино надійним і остаточним знанням. Ця філософія, названа ним «феноменологією» задає один із векторів осмислення людини у ХХ ст. Мартін Гайдеґер (1889–1976), вважав, що людина – єдина істота, яка здатна осмислювати буття, а отже буття не існує без людини. Людина таким чином є «привілейованим сущим», щоправда й «відповідальною» за буття. Замість традиційного філософського терміну «категорія» Гайдеґер вводить термін «екзистенціал», що описує нерозчленоване на суб'єкт і об'єкт ціле (Dasein), виражає модуси буття світу в його зв'язку з буттям людської свідомості.

4) Філософія яка була названа «постмодернізмом», фіксує «семіотизацію» («симуляцію», фр. simulation) буття – потужне і невтримне розширення знаково-символічної сфери (мови, письма й ін.) та перетворення її в єдину реальність. Людина таким чином є не що інше як «текст», котрий не може мислитися бінарно як «добрий» чи «злий», «соціальний» чи «асоціальний».
2. Властивості (екзистенціали) людини
Головними ексистенціалами людини є:

1. Діяльність і творчість. Традиційно ми схильні шукати і бачити переваги людини над тваринеою. Проте, Ніцше вважав, що людина, швидше, є «недосконалою твариною», яка відрізняється від тварин тільки своїми біологічними недоліками, і аж ніяк не перевагами. «На відміну від всіх вищих ссавців, – пише у свою чергу німецький антрополог Арнольд Ґелен (1904–1976), – людина визначається морфологічно насамперед недоліками, які в точному біологічному значенні мають бути позначені, як непристосовуваність, неспеціалізованість, як примітивізми, тобто як нерозвиненість – і, як наслідок, по суті, негативно». Проте, на думку філософа, людина вміє перетворити свої недоліки в переваги, завдяки тільки їй притаманній властивості – діяльності. Людина почала виготовляти одяг, варити їжу, будувати комфортне житло що, зрештою, все це компенсувало її природні недоліки. Саме діяльність і є тим, що відрізняє людину від іншого сущого. «Бідна у своїх органах чуття, гола, ембріональна у всій своїй будові, ненадійна у всіх своїх інстинктах, вона [людина] є істота, екзистенційно змушена до дії», – робить висновок Ґелен. Спочатку людина використовувала те, що їй дає природа, наприклад, палицю або камінь – і така активність була використовуюча, вона ще не могла вважатись діяльністю. Згодом людина сама навчилася виготовляти різні предмети, щоправда наслідуючи природу – це вже була найпростіша форма наслідувальної діяльності; зрештою, людина навчилася створювати нові речі або способи дії, тобто стала наділеною ще однією відмінною від тварини властивістю, яка називається творчістю.

2. Духовність і духовні потреби. Хоча людина і є відмінною від тварини, але так само як і активність тварини, її діяльність спрямована на задоволення потреб. Проте потреби людини фундаментально відрізняються від потреб тварини. В чому ж їх відмінність? Тварина задовольняє потребу за допомогою інстинкту, інстинкти ж людини максимально витіснені зі свідомості, хоча вони продовжують впливати на неї. Завдяки тому, що свідомість чинить опір інстинктам, вони, як ми знаємо із філософії Фройда, сублімуються, виражаючись у мистецтві, літературі, творчості, чим вибудовують зовсім інший рівень потреб – духовні потреби, яких немає у тварини. Природна недосконалість, така, як, наприклад, відсутність шерсті, вимагає, щоб людина виготовляла одяг, однак жодною природною недосконалістю не можна пояснити діяльність П’єра Кардена, Крістіана Діора чи Дольче&Габано. Людина змушена будувати для себе житло, однак біологічно не змушена будувати дзвіницю Лувра. Жодною природною недосконалістю не можна пояснити, чому людина має потребу малювати полотна чи писати поему – все це вона робить через існування принципово-вищих потреб – духовних.

6. «Придумування потреб». Окрім того, людина вміє сама «придумувати» для себе потреби. Людина створює для себе потреби, причому не тільки матеріальні, але й духовні, і це, до речі, теж не можна пояснити необхідністю компенсації природної недосконалості. Людина постійно усвідомлює недостатність у чомусь, хоча того, що їй потрібно від природи, вона вже давно досягла. Прагнення змушує людину змінюватися, створюючи у свідомості не скільки образ того, ким є людина на даний момент, стільки образ того, ким вона хоче стати. Бажання бути кимось іншим, ніж вона є – ще одна важлива характеристика людини, на яку вказував Гельмут Плеснер (1892-1985) та інші мислителі до і після нього. Людина завжди прагне стати іншою, і через це вона позбавлена конкретного місця, часу і батьківщини. Людина майже завжди мислить себе у майбутньому, їй властиво мріяти, уявляти себе кимсь іншим, ніж вона є; і саме завдяки цьому людина прирівнюється до самого буття, адже буття є не суще, а можливість сущого, і людина, яка здатна осмислювати можливість, осмислює буття.

8. Вибір, свобода, обов’язок, відповідальність. У проектуванні життя, можливість вибирати різні моделі майбутнього, так само, як і різні способи діяльності, полягав смисл людської свободи. Свобода – це можливість приймати рішення і діяти, свобода – це можливість вибору. Тварина діє під впливом інстинкту, а людина «приречена на свободу», як вважав Жан-Поль Сартр (1905–1980), хоча часом боїться вибору, «тікає від свободи» (Е. Фромм, 1900–1980). Людина робить вибір за допомогою інтелекту – так вважав засновник філософської антропології Шелер. Інтелект – це якраз і є здатність продукувати і вибирати різні варіанти дій. Зазначимо, що інколи, навіть маючи різні варіанти вибору, людина вибирає не той варіант дії, який вона хоче і може здійснити, а той, який повинна здійснити в силу якихось переконань. Таким чином, людську діяльність характеризують ще дві важливі властивості: обов’язок і відповідальність. Кант, власне, і вважав, що свобода – це відповідність волі обов’язку. А відповідальний вчинок є важливою характеристикою людського буття.
3. Духовність та тілесність людини
Серед усього сущого є суще, наділене особливою здатністю – пізнавати інше суще та самого себе, тобто духовністю. Цим сущим є людина. Духовність, або психіка (від. гр. y¯c/) – це світ понять, суджень, образів, думок, почуттів, переживань, фантазій і мрій людини. Духовність має здатність, як у дзеркалі відбивати дійсність, однак це дзеркало не є абсолютно точним. Філософ-неокантіанець Ернст Кассірер (1874–1945) називав «наївною теорією відображення» погляд, згідно якого образ у духовності відповідає образу у дійсності. Як показав ще Кант, «внутрішні образи», що відображаються у духовності, відрізняються від предметів «самих по собі». По-перше, копії предметів не можуть бути точними, по-друге, предмети в духовності перетворюються у знаки, символи і слова, витворюючи тим самим складний і різноманітний знаково-символічний зміст, по-третє, духовність сама може вибудовувати образи, проекти, закони, судження, яких немає в дійсності, цим самим добудовуючи (компенсуючи) дійсність до того стану, якого їй хочеться.

Особливе значення для духовності мають слова, які людина може об’єднувати в знаково-символічну систему – мову, а потім передавати їх іншим людям, котрі на основі засвоєння одних і тих самих мов отримують можливість обмінюватися змістом духовності. А окрема людина має змогу «інтеріоризувати» мову, тобто «повернути» її в духовність і почати «мислити словами».

Духовність осягає свою обмеженість і пізнає у знаково-символічній формі тільки те, що може бути їй доступне, тільки те, що залучене до її духовно-практичного горизонту, тому «нова онтологія» («критична онтологія» Гартмана, «феноменологічна онтологія» Гусерля, «фундаментальна онтологія» Гайдеґера, «онтологічна герменевтика» Ґадамера, «феноменологія сприйняття» Мерло-Понті тощо) відмежовується від постановки питання про існування чогось «поза духовністю», оскільки про те, що існує поза нею, не можна сказати нічого, навіть того, що воно існує.

Далі ми розглянемо сутність, властивості духовності:

1. Інтенціональність (від лат. intentio – направленість, устремління, увага). На думку Гусерля, духовність є завжди направленою на щось, тобто «пустою» бути не може. «Чистої» духовності не існує, адже в кожну мить нашого життя ми маємо усвідомлення «чогось»: аудиторії, столу, книги, іншої людини тощо. Весь світ, таким чином, постає як зміст інтенціональності, інтенціональний відповідник буття. Це головна властивість людської духовності, однак не остання. Як уже зазначалося, вона може бути інтенціонально-спрямованою на феноменальне, дійсне буття (наприклад, на парту чи книгу), а може бути спрямованою на саму себе. Спрямованість психіки на дослідження власного функціонування, тобто на саму себе, називається рефлексією, а той пласт духовності, який містить досвід і матеріал, отриманий внаслідок рефлексії, називається самосвідомістю.

2. Чуття, або сенсорність (від. лат. sensatio – «відчуття») – здатність духовності пізнавати дійсність та саму себе за допомогою слуху, нюху, зору, дотику тощо при безпосередньому впливові на рецептори. Сенсорність поділяється на:

а) перцепцію (від. лат. perception) – здатність сприймати навколишній світ, довкілля, дійсність.

б) апперцепцію – здатність сприймати внутрішні, притаманні самій людині сигнали, імпульси, що інформують людину про стан її організму тощо.

3. Сприймання – здатність людської духовності виділяти окремі предмети з навколишньої дійсності та усвідомлення їх цілісності.

4. Сутнісне бачення здатність усвідомлювати сутності предметів, їх смисл, їх ідею.

5. Мислення – механізм духовності, що володіє здатністю перетворювати те, що в ній знаходиться на основі певних, притаманних усім людям законів та закономірностей (їх вивчає такий розділ філософії, як логіка), встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, тобто відшукувати причини певних явищ і подій або, навпаки, передбачати, до яких наслідків вони приведуть, робити ті чи інші висновки. Наприклад, коли ми розв’язуємо математичну задачу, то використовуємо переважно мислення.

6. Інтуїція (від лат. intueri – зосереджено вдивлятися) – механізм духовності, що володіє здатністю безпосередньо, без логічних міркувань розуміти речі і доходити до істин. Інтуїція – явище загадкове. Як може людина, наприклад, точно передбачити політичну подію чи результат спортивної гри без якихось логічних розмірковувань, достеменно з’ясувати важко. Дехто із філософів, як, наприклад, Спіноза, вважали інтуїцію головним інструментом пізнання, а дехто – і «божественним» витвором. Напевно, інтуїція є тим же самим логічним міркуванням, але «проваленим» (повністю або частково) у несвідому сферу духовності.

7. Воля – механізм духовності людини, що спонукає її вдаватися до тих чи інших вчинків, у тім числі й до пізнання світу. Аврелій Авґустін, «першовідкривач» волі, вважав її незалежною і такою, що є істинною причиною добрих або злих вчинків.

8. Пам’ять – механізм духовності, що відповідає за збереження інформації та емоційних станів.

9. Уява – здатність духовності витворювати поняття, образи і події, яких у дійсності немає, хоча можуть бути.

10. Фантазія – здатність свідомості витворювати поняття, образи і події, які у дійсності не існують і не можуть існувати (наприклад, образи різних фантастичних істот).

11. Емоції – внутрішні переживання людини, що супроводжують процеси пізнання і виражаються у таких станах, як задоволення, незадоволення, гнів, радість, смуток. Довготривалі емоції називають почуттями. Наприклад, коли нас засмутила якась людина – це короткотривала емоція, а коли ми відчуваємо любов чи зневагу до людини – то це почуття.

Інколи філософи комбінують кілька механізмів, даючи їм спільну назву. Таким способом виділяють: розмисел (інтелект) – властивість, яка об’єднує мислення, чуття і волю (на думку Канта, розмисел (нім. Verstand) – це те, що працює зі сферою досвіду і не намагається проникнути у речі йому недосяжні, де він не має під собою стійкого ґрунту (наприклад, під час розмірковувань про Бога тощо), тобто фактично розмисел виключає інтуїцію) та розум – властивість, яка об’єднує розмисел із інтуїцією (як вважав Кант, саме розум (Vernuft) постійно намагається вийти за власні межі й осягнути те, що йому непідвладне, Кант також ділить розум на чистий (мислення, чуття, інтуїція), тобто той, що пізнає світ, та практичний, тобто такий, що регулює вчинки на основі моралі.

Інколи використовують також поняття душа і Дух. Поняття «душа» розуміли по-різному: починаючи від ототожнення її з «розумом» (антична філософія) і закінчуючи ототожненням її з духовністю. «Дух», за вченнями середньовічних філософів, – це те, що є в людині від Бога («іскра Божа»), а у філософії Шелера духу надається ще одна властивість – сприймати сутності предметів.

Духовність людини, якщо її розглядати в певний фіксований період часу, як вказував Фройд, складається з двох частин: свідомого – тих образів, які на даний час «завантажені» в нашу духовну сферу, й несвідомого – того, що в духовності присутнє, але ми його в даний момент не осягаємо чи й взагалі не можемо осягнути (наприклад, воно зберігається в пам’яті). Якщо ж проаналізувати духовність у динамічному плані, то вона має чотири рівні: «несвідомий», «передсвідомий», «свідомий», «надсвідомий».

«Свідоме» – це пізнане, яке в даний момент є актуальним змістом людської духовності, наприклад, ця сторінка, яку ми читаємо і якою зараз заповнена наша психіка.

«Передсвідоме» – це пізнане, яке не є в даний момент актуальним змістом духовності, хоча зусиллям самої духовності може ним стати.

«Несвідоме» – це пізнане, яке не є актуальним змістом духовності і ніколи не може таким стати, хоча й впливає на нього. Наприклад, несвідомими є людські інстинкти (сексуальний, агресивний). Свідомість зумовлена історично і змінюється під дією історичних чинників. На думку Зіґмунда Фройда (1856–1939), автора вчення про несвідому сферу психіки, поле людської свідомості розширюється в процесі історичного розвитку, витісняючи собою підсвідомість. Зрештою, в духовності є ще одна сфера, яку називають «надсвідомим».

«Надсвідоме» – це настанови, правила і норми культури, які знаходяться ніби «над» свідомістю зовні, однак, будучи сприйняті, інтеріоризовані у духовність «спускаються» до рівня несвідомого, стають надбанням індивідуальної духовності, керують поведінкою людини і придушують несвідомі імпульси.

Окрім властивостей і рівнів виділяють три сфери духовності:

а) пізнавальну – це та частина людської духовності, за допомогою якої людина пізнає світ;

б) емоційну – світ людських емоцій (радість, тривога, переживання тощо).

в) мотиваційно-вольову – це сфера, за допомогою якої людина здійснює і регулює свою поведінку.

Людина є істота, наділена не тільки духовними якостями, про які йшлося вище, але й тілом. Проблема тілесності, а також співвідношення душі і тіла – одна з головних філософських проблем. Чим же є людське тіло? Яка його роль у житті людини? В яких стосунках воно перебуває з людською душею. Ці й інші питання повсякчас хвилювали філософів. Уся філософія минулого звертала увагу на тілесність людини. Досить часто тіло тлумачилось як «в’язниця душі»: «Доки ми володіємо тілом, – писав Платон у діалозі «Федон», – і душа наша невіддільна від цього зла, нам не оволодіти повністю предметом наших бажань. Предмет же цей, як ми стверджуємо, – істина... у нас є незаперечний доказ, що досягти чистого знання, чого б то не було, ми не можемо інакше, як відмовившись від тіла». І ця думка не була єдиною. Аналогічних поглядів дотримувалися у Середньовіччі, хоча у Середньовічному релігійно-філософському світогляді Бог приходить до людей вотілеснившись. «Вважаю, що істину знає один тільки Бог і, можливо, взнає душа людини, коли залишить це тіло, тобто цю похмуру в’язницю». – писав Аврелій Авґустін,

Сучасна філософська антропологія значною мірою змінила ставлення до тілесності. Некласична філософія повернула тілесності її права і включила в філософський дискурс такі проблеми, пов’язані з тілесністю, як сексуальність, афект, перверзії, смерть й ін. Постмодернізм, з одного боку, продовжуючи традицію некласичної філософії, радикально переосмислює феномен тілесності в контексті його семіотизації, тобто намагання розглянути тіло, як знаково-символічну систему. Моріс Мерло-Понті (1908–1961) пише, що тіло є виразом існування людини так само, як мова є виразом думки. «Мова тіла» розповідає про людське існування. Отже, наше тіло, є дзеркалом нашого буття.

Слово «тіло», таке близьке і звичне кожному з нас, на думку філософа, в уявленнях людини має цілий ряд смислів, які слід відрізняти:

  1. «Тіло як об’єкт» – це коли ми говоримо про нього, як про «шматок м’яса», як біолого-фізіологічно-хімічний механізм.

  2. «Образ тіла» – образ абстрактного, «нічийого» тіла в нашій свідомості.

  3. «Моє тіло» – відчуття свого власного тіла.

  4. «Феноменальне тіло» – це тіло, що бореться з анатомічною формою, «з тілом як об’єктом».

  5. «Тіло-поріг» – відчуття обмежених можливостей власного тіла, усвідомлення того, що наші фізичні можливості небезмежні.

  6. «Плоть» – одухотворене тіло.

Тіло є невід’ємним компонентом такого явища, як «гендер» та популярних у сучасній філософії «гендерних студій». Гендер – це поняття, близьке до категорії стать (коли йдеться про чоловічу чи жіночу стать). Однак слово «стать» вказує насамперед на біологічну відмінність між чоловіком і жінкою, а гендер – це сукупність всіх: біологічних, психологічних, екзистенційних особливостей жінки й чоловіка.

Сучасна антропологія відкидає античне та середньовічне протиставлення душі і тіла. В наш час спостерігається значне посилення міфічного елемента в культурі, а отже, й згладжування різкого протиставлення душі і тіла, адже міф – це структура, яка не розділяє матеріальне й ідеальне, зокрема, ідеальну душу та матеріальне тіло. Тіло одухотворяється, а душа «отілеснюється». Підтвердженням цьому є перетворення тілесної праці у гру, на що вказував Йоганн Гайзінґа (1872–1945).

4. «Смерть суб’єкта», «людина як текст» та критика бінаризму


Термін «постмодерн» як філософське поняття вперше вжив у 1979 році французький філософ Жан-Франсуа Ліотар (1924–1998) у своїй знаменитій книзі «Ситуація постмодерну: доповідь про знання». Після цього дане поняття остаточно оформилося в працях американських філософів Іхаба Хассана (нар. 1925) і Масуда Заварзаде (нар. 1938). На основі праць цих вчених і відбулося становлення специфічної «постмодерністської філософії». Постмодернізм – це досить неоднорідний напрям, що включає в себе величезне розмаїття поглядів та ідей, часом досить суперечливих між собою. До нашого часу не склалося однозначного тлумачення терміну «постмодернізм». Ведуться також суперечки і про дату виникнення філософії постмодернізму. Одні дослідники датують народження постмодернізму 1980 роком, коли Жак Деріда (1930–2004) захистив у Сорбоні докторську дисертацію, в якій виклав основи «декострукції» – методу ревізії всієї попередньої філософії, що став головним методом постмодернізму. Інші дослідники вважають, що цей напрям викристалізувався принаймні на десятиліття раніше, ототожнюючи його з постструктуралізмом (Ж. Лакан, М. Фуко), який вперше вказав на «відсутність структури», тобто притаманні дійсності хаос і розмаїтість, котрі стануть головними установками постмодернізму.

Постмодерністи фіксують у сучасному світі тотальну «семіотизацію» буття, або, як вони висловлюються, «симуляцію» (фр. simulation), тобто потужне і невтримне розширення знаково-символічної сфери (мови, письма й ін.) впритул до того, що ця сфера здобуває статус єдиної і самодостатньої реальності. Лейтмотивом постмодернізму є відомий принцип Ж. Деріда: «нічого не існує поза текстом». Увесь світ, людина, література, історія тощо – це нескінченний безмежний текст, причому на відміну від аналітичної філософії та герменевтики у постмодернізмі знаки можуть бути «пустими», тобто такими, що, за словами Жана Бодріяра (1929–2007), «взагалі не співвідносяться з якою б то не було реальністю». З усіх наведених вище поглядів випливає також специфічне сприйняття постмодерністами людини. На їхню думку, поняття «особистість» і навіть поняття «суб’єкт» абсолютно позбавлені сенсу, оскільки людська свідомість – це сума текстів, причому текстів не самостійних, а таких, що «вже були» («deja-vu»). Окрім того, якщо хибним є протиставлення внутрішнього і зовнішнього, то «внутрішній світ людини» є не що інше, як «хибна внутрішність смислу уже всуціль опрацьована його ж власним зовнішнім» (Деріда). З усього цього випливає твердження постмодерністів про неіснування суб'єктивної особистості, тобто, за словами М. Фуко «смерть суб’єкта». Через людину, за висловом французького філософа, «говорить мова», тобто висловлюються різні, вприсутнені в людині «дискурси» та набори типових фраз, десь і колись почутих і засвоєних. Автор письмового тексту також не говорить сам від себе, а одягає на себе, за висловом Роланда Барта (1915–1980), «авторську маску». Тому філософ проголошує «смерть автора», від якої недалеко і до «смерті читача». Оскільки суб’єкта не існує, то не існує і його бінарної протилежності об’єкта (так звана концепція «вкраденого об’єкта» ).

Якщо людина це текст, то вона не може осмислюватися бінарно через подвійні опозиції («істина – хиба», «добро – зло», «чоловіче – жіноче» «внутрішнє – зовнішнє» тощо). На думку постмодерністів, хаотичний і розмаїтий світ, а також людину у такий спосіб моделювати неможливо – і тому на зміну бінаризму вводитися поняття «складка» (фр. pli – «згин», «заломлення»), систематичну розробку якої здійснив французький філософ Жиль Дельоз (1925–1995). Смисл терміну «складка» можна пояснити, коли розглянути лінію, що заломилася в якійсь точці. З одного боку, – це дві різні лінії, а з іншого, вони мають точку дотику, що символізує їх взаємозв’язок. До речі, в поле критики постмодерністів потрапляє й «хибна» гендерна протилежність між чоловіком та жінкою, а також так званий «фалоцентризм» – засилля чоловічого начала у західноєвропейській культурі.

Цю філософію можна розглядати як своєрідний фермент усієї західноєвропейської думки. Однак слід зауважити, що постмодернізм став більше критичним проектом, аніж творчим, а нівеляція таких понять як «добро і зло», «прекрасне і потворне» призвело до втрати людиною орієнтирів у цьому світі. Тому багато хто із сучасних мислителів розглядає постмодернізм як вже завершений етап у філософуванні, називаючи сучасну філософську ситуацію «after-postmodernism». Англійське слово «after» означає одночасно «після», «за», «по той бік», а також «згідно». У даному випадку мова йде про філософування «після» постмодернізму, але й «згідно» з його доягненнями. Дійсно, найсучасніша філософія, яка називає себе after-postmodernism, мислить і на противагу, і «згідно» постмодернізму.

Тому в найзагальнішому вигляді переосмислення постмодернізму відбувається, з одного боку, через часткову реставрацію некласичної філософії, тобто спробу віднайти ще якусь «останню реальність», як це робила філософія некласична. Існують спроби замінити постмодерністську «текстуальну реальність», на іншу «комунікативну реальність», яка якраз і оголошується «останньою». Це реалізується у «комунікативній філософії» Карла-Отто Апеля (нар. 1922) й мотивується цей погляд тим, що комунікація виходить у сучасному світі на передній план (для позначення цієї тенденції вже навіть використовують термін «комунікативний поворот»). У межах комунікативної філософії також відбувається відновлення деяких знищених постмодернізмом понять, як, наприклад, «воскресіння суб’єкта», тобто «виявлення суб’єкта в контексті вербальних практик», саме комунікація, нібито має «прив’язати» слова до дійсності.

Іншим способом установити зв'язок між семіосферою і реальністью є «іронія» – сприйняття світу «іронічно і без наївності», як пише італійський постмодерніст Умберто Еко (нар. 1932). Що ж таке «іронія»? Це фігура, побудована на розбіжності смислу висловлювання і замислу, тобто того, що «є» і того, що «висловлюється», однак саме вона здатна втримати нас у полі реальності.

Зрештою довільність семіосфери долається «чуттєвістю», покладанням на органи чуття. На думку американського філософа і соціолога Питирима Сорокіна (1889–1968) починаючи з XIV ст. на заході формується чуттєва культурна «надсистема», яка намагається звільнитися від релігії та моралі, не вірить у надчуттєве. На його думку – це ознака занепаду культури, однак у світі де слова втрачають зв'язок із дійсністю, де ціла індустрія працює у галузі маніпулювання свідомістю – органи чуття перетворюються для людини в єдину надійну опору.

ІІІ. Контрольні Запитання для слухачів.




  1. Чим спричинена актуалізація антропологічних пошуків у ХХ ст.?

  2. Який вплив на уявлення про людину мала філософія А. Шопенгауера та Ф. Ніцше?

  3. Чим різняться феноменологічний і постмодерністський підходи до подолання «хибного» розщеплення дійсності на суб’єкт і об’єкт?

  4. Яким чином феноменологічні установки вплинули на уявлення про тілесність у філософії М. Мерло-Понті?

  5. Якими способами найсучасніша філософія долає відрив семіосфери від речей?

IV. УМОВИ ПРОВЕДЕННЯ ЛЕКЦІЇ


1. Проектор, комп’ютер, дошка.
V. РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА



  1. Бодріяр Ж. Симулкри і симуляція/ Пер. з франц. – К.: Основи. – 2004. – 230 с.

  2. Дерида Ж. Письмо та відмінність/ Пер. з франц.– К.: Основи, 2004. – 602 с.

  3. Джеймісон Ф. Постмодернізм, чи культурна логіка пізнього капіталізму. – 1991.

  4. Кьеркегор С. Страх и трепет. – М., 1993.

  5. Ніцше Фрідріх. Жадання влади/ пер. з нім. – К.: Основи, 2003. – 437 с.

  6. Сартр Ж..-П. Буття і ніщо // Сучасна зарубіжна філософія. Хрестоматія. – К., 1996.

  7. Сартр Ж.-П. Нудота. Мур.Слова. – К., 1993.

  8. Сімона де Бовуар. Друга стать. У 2 Т. / пер. з франц. – К.: Основи, 1994. – 779 с.

  9. Шеллер М. Избранные произведения. – М., 1994.

VI. ХАРАКТЕР І ОБСЯГ РОБОТИ СЛУХАЧІВ 3 ДАНОЇ ТЕМИ ПОЗА РОЗКЛАДОМ ЦИКЛУ:


1. Опрацьовування джерел.
Підпис автора

Дати затвердження і перегляду методичної розробки

протоколу методичного засідання кафедри

Підпис зав.кафедри














База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка