Микола лазарович «Гей, ви, стрільці січовії…» формування українського стрілецького руху в Галичині: причини, передумови, наслідки



Сторінка5/6
Дата конвертації11.04.2016
Розмір0.86 Mb.
1   2   3   4   5   6
Поряд iз ентузiазмом, який охопив українство в Галичинi на початку вiйни, почали виявлятися i внутрiшнi клопоти, що заважали процесовi органiзацiї УСС. Особливо дошкуляв брак коштiв, змушуючи змiнювати плани. Так на початку був намiр виставити леґiон власним коштом i хоча б одягнути його в окремий стрiлецький однострiй. На потреби УСС передали вiд «Невгасаючого Фонду», який ранiше створило українське жiноцтво, 9000 крон, постiйно надходили пожертви з усього краю — як вiд окремих громадян, так i вiд громад, товариств та органiзацiй. Тiльки за мiсяць зiбрали кiлькасот тисяч крон грошима, дорогоцiнностями i в натурi
[1] . Проте українське населення Галичини було ще надто бiдним i, як згодом виявилося, цих коштiв не вистачило не тiльки на стрiлецький однострiй, а й на прохарчування, бо вони стали єдиним джерелом iснування леґiону протягом усього серпня 1914 р.
Ускладнювала становище й нестача вiйськових iнструкторiв (незважаючи на обіцянки австрійської військової влади направити для УСС 100 старшин-українців, прибули тільки близько 20-ти [148] ), а також зброї та спорядження, що унеможливлювало високоякiсне вiйськове навчання новобранцiв. До того ж українським добровольцям, на вiдмiну вiд полякiв, австрiйськi властi видали мало на що придатнi однонабоєві карабiни застарiлої системи Верндля, якi були зняті з озброєння ще наприкінці 1880-х років. Стрiльцi згодом нерiдко просто викидали їх, купуючи за власнi кошти модернiшi у поранених воякiв [149] . Непростою залишалася ситуацiя i з харчуванням, одягом, взуттям, санiтарними умовами. I якщо в першому випадку допомагало українське населення, то в iнших становище було мало не катастрофiчним [150] . Однак, незважаючи на всi цi нестачi та негаразди, добровольцi трималися бадьоро. Будучи переконаними поборниками прав власного народу, вони готовi були долати будь-якi перешкоди, щоб тiльки добитися мети.
Iнша ситуацiя виникла в середовищi українських полiтикiв, де з найменшого приводу розгорялися гострi суперечки та непорозумiння [151] . Одне з таких «непорозумiнь» — спроба деяких представникiв Головної Української Ради вiдправити невишколених i погано озброєних добровольцiв на здобуття Почаєва вiд росiйського вiйська, щоб так виразити свою лояльнiсть до Австрiї — трохи не стало фатальним для леґiону. Але становище врятував тодiшнiй командант Теодор Рожанковський, який цiною своєї посади [152] вiдмовився виконувати дилетантський наказ i так зберiг українське вiйсько вiд знищення ще в момент його зародження.
Пiсля вiдставки Т. Рожанковського перед українським полiтич­ним проводом стояло два нагальних завдання: знайти нову кандидатуру на посаду начальника леґiону та визначити статус Українських Січових Стрільців. Щодо першого, то спочатку деякі представники національно-демократичної партії зробили невдалу спробу призначити на цю посаду посла Тимотея Старуха. Згодом з’явилася кандидатура діючого старшини австрійського війська майора Олега Кузьми, сина відомого громадського діяча краю. Та поки виконувалися відповідні формальності, він загинув на російському фронті. Більшість членів Головної Української Ради були також не проти бачити на посаді команданта леґіону брата митрополита Андрея Шептицького — Станіслава Шептицького, полковника Генерального штабу, який до певної міри мав відношення до організації українського леґіону. Але він відмовився від запропонованої посади, мотивуючи тим, що йому у воєнних планах призначене інше завдання [153] . (За іншими джерелами, проти призначення полковника Станіслава Шептицького виступили Кость Левицький та його прихильники, які побоювалися, що той не захоче рахуватися з ними [154] ). Врешті командантом стрiлецької формацiї призначили Михайла Галущинського, директора української приватної гiмназiї у Рогатинi, старшину запасу австрiйської армiї. Це призначення було продиктоване корпоративними розрахунками українських полiтикiв, якi бажали бачити на чолi Українських Січових Стрільців людину, не заангажовану в партiйних суперечках, що, на їх думку, мало б унеможливити в майбутньому приписування заслуг УСС якiйсь однiй партiї. Такою людиною i став Михайло Галущинський, який, за його словами, нiколи не вiдчував пошани до воєнного ремесла i не мав нiякого поняття про вiйськову органiзацiю [155] . Нацiональнi iнтереси в даному випадку вiдкинули на догоду груповим, бо, як показало майбутнє, кандидатура Галущинського була вкрай невдалою. Вiн не розумiв нi вимог часу, нi запалу молодi та й сама стрiлецька iдея залишалася для нього у великiй мiрi чужою [156] , що в подальшому негативно позначилося на станi стрілецтва.
Важчим для розв’язання було друге завдання — визначити статус леґiону УСС. Воно ускладнювалося тим, що, з одного боку, дiї українського керiвництва істотно зумовлювала австрiйська влада, а з другого — саме це керiвництво, беручись за органiзацiю леґiону, до кiнця не уявляло, якими мають бути його завдання та мета. На зустрічі членів Головної Української Ради з представниками австрійського уряду було домовлено, що український леґіон буде особливим відділом з військово-політичним завданням, як свого роду посередник між австрійською армією і українським населенням, відвойованих від Росії територій. Що ж до бойових завдань, то Українські Січові Стрільці мали їх виконувати лише у крайньому разі [157] . Військовий комісар Міністерства закордонних справ Урбас запевняв українських політиків, що австрійський уряд та військова влада дуже бажають, щоб леґіон УСС набув характеру суто української формації, зі своїм окремим одностроєм, національним прапором та піснями, бо тільки тоді його поява зможе справити враження на українське населення в царській Росії [158] . Та, як свідчать подальші події, ці домовленості були не більше як формальністю, якої австрійська влада не збиралася дотримуватися і використовувала стрільців так, як вважала за потрібне. Вона зовсім не була зацікавлена в розвитку та розширенні українського національного руху, тим більше на початку війни, коли її військо змушене було відступати. Але цього ніяк не хотіло зрозуміти тодішнє українське керівництво. «Ми мали зазначити таким чином, — так пише про місію леґіону його перший командант Михайло Галущинський, — лояльність супроти Австро-Угорщини і мали викувати капітал на майбутнє. Нехай, думали ми, наша монархія побачить, що у важкій, віковій хвилині... український нарід не лише самим одушевленням старався підпомогти морально її сили, що став у ряди її оборонців не тільки обов’язаними до військової служби, але покликав і тих, які тоді могли сидіти спокійно дома» [159] . Тому очевидним є, що тi успiхи, яких УСС згодом добилися в нацiонально-полiтичнiй та культурницькiй сферах, були результатом не якихось домовленостей, а винятково їхньої iнiцiативи й наполегливостi.
Аналогічною була ситуація, пов’язана з чисельністю леґіону. Початково намічалося сформувати 8 піхотних куренів УСС і для цього було призначено міста Львів, Тернопіль, Станіслав, Стрий, Коломию, Чортків [160] . Однак, вже невдовзі попередні домовленості було порушено й австрійське командування оголосило, що загальна кількість стрільців складатиме 3000 чоловік, які мали бути поділені на курені в складі 4-х сотень по 200 чоловік кожна [161] . На Буковині повинен був створюватися одночасно другий український леґіон, яким мав займатися посол Микола Василько. Але цей Буковинський курінь, зорганізований в листопаді 1914 р., не виступав як українська формація й на початку 1916 р. був приєднаний до якогось румунського полку [162] . В той же час австрійська влада дозволила організувати два польських леґіони по 8 куренів піхоти, з окремим відділом кінноти й артилерією [163] . (До речі, польські леґіони формувалися на базі довоєнних стрілецьких організацій, члени яких, на відміну від українських, були звільнені австрійським урядом від загальної мобілізації [164] ). Цим фактично було ще раз показано, як насправді Австрія ставиться до українців і наскільки вона зацікавлена в їхніх військових формуваннях. Та й чи могло бути інакше, коли сам австрійський цісар Франц-Йосиф, за словами одного з членів його родини, до українців був настроєний вороже [165] . Так вже з самого початку організації УСС над ними нависла небезпека зменшення їхньої сили до незначної кількості, а, відповідно, й до обмеження ролі та впливу в краї.
30 серпня 1914 р., коли росiйськi вiйська пiдiйшли недалеко до Львова, стрiлецтво, зiбране тут, — усього близько 2000 чоловік [166] — виїхало до Стрия. Крiм них, сюди з’їздилися також добровольцi зі всього краю, часто чети i сотнi, вже впорядкованi й з прапорами. На початок вересня тут зiбралося близько 8-10 тисяч чоловік [167] . Їх мало б бути набагато бiльше, але через стрiмкий наступ росiйських вiйськ чимало вiддiлiв зi схiдних i пiвденних повiтiв уже не могли дiстатися до Стрия. Всi добровольцi розташувалися тут у таборах, здебiльшого просто неба. З харчуванням проблем було ще бiльше, нiж у Львовi, хоча й тут допомагали мiсцевi українцi. Почала порожнiти й стрiлецька каса [168] , бо минув уже мiсяць вiдтодi, як Бойова Управа власними фондами, що складалися з пожертв українського населення, несла весь непосильний тягар утримування тисяч добровольцiв. Була небезпека, що леґiон опиниться без будь-яких засобiв для iснування, оскiльки велику частину краю вже окупували росiйськi вiйська i надiї на допомогу українства були примарними. За допомогою необхiдно було звертатися до австрiйської влади. Та вона, перш нiж взяти УСС на державне утримання, зажадала вiд них прийняття присяги на вiрнiсть габсбурзькiй династiї [169] , про що 1 вересня 1914 р. було повiдомлено команданта леґiону Михайла Галущинського.
Вимога не стала новиною, бо про це йшлося ще у Львовi. Але тодi проти складання присяги в тiй же формi, що й для австрiйського вiйська, виникла сильна опозицiя серед добровольцiв [170] . Тому Українська Бойова Управа, побоюючись невдоволення стрiлецтва, зволiкала з вирiшенням згаданого питання. Коли ж прийняття присяги зажадали вдруге, серед стрiльцiв знову почалися стихiйнi протести. Вирiшальним моментом тут були внутрiшнi переконання добровольцiв, що вони мають бути українським вiйськом, яке добровiльно пiшло боротися за українську справу, а не за iнтереси габсбурзької династiї, i тому їхня вiйськова присяга має стати заявою вiрностi Українi та її народовi. Головними виразниками такої позицiї були довоєннi активнi члени середньошкiльних, сiчових та стрiлецьких органiзацiй: Василь Данилович, Микола Балицький, Василь Семець та iнші [171] . Ситуацiя склалася так, що день 1 вересня став нiби манiфестацiєю української державницької iдеї, яку репрезентували тисячi галицької молодi. Однак цi подiї ускладнювалися тим, що ворожi сили могли використати їх, аби звести нанiвець українськi плани. Тому-то Михайло Галущинський i докладав максимум зусиль, щоб переконати добровольцiв прийняти присягу у тiй формi, якої вимагала австрiйська влада, i цим не дати їй нiяких пiдстав для розпуску леґiону [172] . (До речі, керівництво Головної Української Ради досить прохолодно поставилося до стрілецьких намагань присягнути на вірність власному народові, а не чужій державі, вбачаючи в них не що інше, як «нерозважні рухи», які «підривали повагу і значення січових стрільців» [173] ). Врештi йому вдалося це зробити.
Але наступного дня трапилася подiя, що знову призвела до вiдкладання прийняття присяги. Це був наказ австрiйської вiйськової влади, згiдно з яким у леґiонi мали залишитися лише 2000 стрiльцiв — головним чином «iнтелiгентнi одиницi» — а iнших слiд було негайно вiдправити додому. Формально це рiшення мотивували браком одягу та озброєння [174] . (Намiри австрiйського командування про обмеження стрiлецького леґiону до 3000 осіб, як вже зазначалося, були вiдомi й ранiше, але українськi полiтики чомусь не надали цьому нiякої уваги). Спроби Михайла Галущинського запобiгти такому розвитку подiй не дали результатiв. Єдине, що йому вдалося, — це отримати дозвiл на зарахування до леґiону ще 500 добровольцiв понад 2000 дозволених. Можливо, трагедiї вдалось би уникнути, якби у Стрию разом з леґiоном були й українськi полiтики, а так до голосу Галущинського, котрий мав лише чин поручника (сьогоднішньою термінологією — старшого лейтенанта), мало хто з австрiйських вiйськових прислухався. А що це була справдi трагедiя, показали як злигоднi, що випали на долю тих добровольцiв, котрi змушенi були повертатися додому, не маючи навіть грошей та харчів на дорогу [175] , так i подальшi подiї, зокрема, з часiв українських визвольних змагань. Бо якщо уявити собi, що кiлькiсть Українських Січових Стрільців становила б хоча тисяч десять, то, очевидно, що результати цих змагань були б дещо iншими.
Iсторик Осип Думiн висунув п’ять версiй причин, що, на його думку, привели до обмеження леґiону УСС [176] . На найбiльшу увагу заслуговують двi з них. Перша полягає в тому, що Австрiя хотiла за рахунок Схiдної Галичини добитися порозумiння з Росiєю i численна стрiлецька формацiя була б перешкодою для цього. За другою — австрiйськi властi не хотiли допустити до розширення українського леґiону, бо це б неминуче привело до активiзацiї українського нацiонального руху. Можна припустити, що взаємодiя цих двох причин i привела до кiнцевого наслiдку, iншi ж версiї О. Думiна, як опiр Українських Січових Стрільців складати присягу на вiрнiсть Австрiї, вiдмова їх iти походом на Почаїв проти росiйського вiйська та звинувачення українцiв Галичини в москвофiльствi — могли стати хiба що приводом до обмеження леґiону. Поряд з цим не слiд забувати i про те, що австрiйський уряд iз самого початку пiдозрiвав УСС, що вони стали до боротьби «тiльки за українську справу» [177] , а також про впливи полякiв, якi аж нiяк не були зацiкавленi, щоб українцi виставили свiй багаточисельний леґiон.
Звiстка про обмеження кiлькостi стрiльцiв викликала величезне обурення серед добровольцiв. Вiдразу ж зародилася i почала поширюватися думка, що нiхто не присягатиме, як не приймуть усiх. Студенти почали готувати «чорну раду», на яку мали зiйтися всi добровольцi i прийняти вiдповiдну ухвалу [178] . Така позицiя була справедливою, бо обмеження леґiону стало великим ударом для української нацiональної справи, i, як на воєнний час, дуже смiливою. Але вона не могла вирiшити тiєї складної проблеми, що стояла перед українцями: створення власного вiйська. Було зрозумiлим — коли добровольцi не складуть присяги, як того вимагала австрiйська влада, i не змиряться з обмеженням своєї формацiї, то нi про яке українське вiйсько не буде й мови. У цiй ситуацiї вперше виявив себе як стрiлецький iдеолог Дмитро Вiтовський. Вiн звернувся до присутнiх з такими словами: «Треба нам за всяку цiну вдержати для української справи наш зав’язок українського вiйська. Ми мусимо поборювати всi перешкоди на нашому шляху, що нас ждуть у майбутньому. Хоч би з нас мала вернути тiльки сотня додому, ми не смiємо зневiритися, мусимо виконати свiй нацiональний обов’язок у цiй вiйнi, який нам доручив наш нарiд» [179] . З такими аргументами змушенi були погодитися всi.
Третього вересня на загальному зборi було видiлено 2500 стрiльцiв, якi мали залишитися, а решта отримала документи для повернення додому. «Зі сльозами в очах благали вони залишити їх, — згадував Михайло Галущинський, — та годі було вволити їх бажання» [180] . Про це ж писав інший очевидець тих подій: «Гуцулія плакала, просила і цілувала по руках головного вожда стрільців, що був безрадний тут, що не міг нічого зробити на власну руку» [181] . А Роман Купчинський в своїй трилогії «Заметіль» наводить приклад, коли один з добровольців, учень торговельної школи, купив у іншого, дрібного купця, право залишитися в Українських Січових Стрільцях [182] . Деякі з відчислених добровольців обурювалися і навіть пробували чинити опір свому відрахуванню з леґіону. Обурювалися не так діями австрійського командування, як бездіяльністю тих, хто мав би їх захистити, насамперед членів ГУР та УБУ, котрі покинули добровольців напризволяще [183] . «Що скажуть вони всі, як прийдеться їм з нічим вертати, з одною сьвідомістю хиба, що їх не треба «Україні» [184] — це єдине в той час, що гнітило відчислених добровольців. Сум і розгубленість охопили як тих, що залишалися, так і тих, що мали вертатися додому. Бо коли згадати, що всi вони, маючи змогу залишитися вдома та перечекати гiршi часи, знехтували небезпекою i, вважаючи, що мають бути там, де можуть принести користь Українi, добровiльно з’явилися до українського вiйська — стає зрозумiлим їхнiй щирий патрiотичний порив (пізніше велика кількість відчислених в Стрию добровольців все ж таки зуміла дістатися до леґіону УСС [185] ), що згодом у лавах УСС отримав органiчне оформлення у виглядi стрiлецької iдеологiї.
Кількісне обмеження леґіону привело до різкої зміни його соціального складу. Якщо раніше серед добровольців домінувало селянство, то тепер, згідно з наказом австрійської влади, збільшилася питома вага інтеліґенції, яка в деяких сотнях, зокрема Вітовського та Дідушка, доходила 80-90% [186] . Загалом же в первісному складі леґіону УСС інтеліґенція, в тому числі й студенти та учні, становила близько 40% [187] (за іншими даними — з самого початку ця цифра доходила 70%, а після перших боїв знизилася до 35-40% [188] ), селяни — трохи більше 26%, приблизно стільки ж нараховували і робітники разом з ремісниками [189] . Щодо решти — даних нема.
Абсолютну більшість серед стрілецтва становила молодь: у віці до 22 років — 75%, від 22 до 27 років — 16%. Всі стрільці, за винятком 0,76%, були українцями і сповідували греко-католицький обряд [190] . Подавляюча більшість їх була грамотною. Таких же, що не вміли писати, хоча дехто з них міг читати, нараховувалося 10-12% [191] . Українські Січові Стрільці представляли практично всі краї Східної Галичини, а також мали окремих вихідців із Західної Галичини, Закарпаття, Наддніпрянщини, Буковини [192] . Це свiдчило, що нацiональна iдея тою чи iншою мiрою захопила все галицько-українське суспiльство.
По обіді 3-го вересня, пiсля того, як основна частина добровольцiв пiд тиском властей прощалася з леґiоном, стрiльцi котрi залишилися, змушенi були прийняти австрiйську присягу. Один з учасників заприсяження Микола Голубець так описав цю церемонію: «Глухо і без ентузіязму прогомоніла стрілецькими лавами рота присяги... В суматосі, що тоді запанувала, трудно було визнатися, хто заприсяжений, хто ні, так само, як нікому було провірювати, хто присягав щиро, а хто... замість слів присяги, деклямував у їхній такт, якийсь виїмок з Шевченкового «Кобзаря» [193] . Тодi ж, як свiдчать очевидцi, завдяки старанням Дмитра Вiтовського, було складено й iншу — таємну присягу на вiрнiсть Українi, яку прийняв священик о. Осип Нижанківський. Цього разу присягали всi — i «реєстровики», i тi, хто не потрапив до УСС (подiбнi присяги проводили й ранiше, пiд час перебування добровольцiв у своїх повiтах, а також i в майбутньому — їх складали стрiлецькi новобранцi) [194] . В присязі зазначалося: «Я, Український Січовий Стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі крови. Так мені Господи Боже й Архангеле Михаїле допоможіть. Амінь» [195] . Подальшi подiї показали, що саме остання присяга стала моральним iмперативом для новiтнього українського вiйська.
Таким чином завдяки ініціативі передових кіл галицько-українського суспільства, насамперед молоді, в Україні на початку ХХ ст. було відновлено національне військо — леґіон Українських Січових Стрільців. Воно мало стати наочним доказом живучості ідеї української незалежності та нерозривності її з величною державницькою думкою Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи; відкривало нову сторінку змагань українського народу за волю. Самою назвою Українські Січові Стрільці ніби зв’язували себе зі славними традиціями Запорізької Січі, вперше за довгі роки перебираючи святі обов’язки захисту прав свого народу. Незважаючи, що УСС, стаючи до боротьби, змушенi були змиритися з певною регламентацією своїх дій австрiйською владою — то був тодi єдиний шлях до створення українського вiйська (становлення козацтва також вiдбувалося в умовах чужої держави), — це зовсiм не означало, що стрiлецтво буде вiдстоювати чужi йому iнтереси. Першим доказом того, що з початку свого iснування УСС стояли на позицiї боротьби за Українську державу, а не за австрiйськi iнтереси, стала їх вiдмова приймати присягу на вiрнiсть габсбурзькiй династiї. I хоча в цьому випадку стрiльцям не вдалося здiйснити задумане, сам факт вiдмови став нарiжним каменем у фундаментi стрiлецької iдеологiї. Iдейний шлях, який започаткувало передвоєнне стрiлецтво, i який пiдтримали стрiльцi у Стрию, раз i назавжди визначив прiоритети Українських Січових Стрільців.
Отже, довоєнний стрілецький рух отримав своє органічне продовження в діяльності леґіону Українських Січових Стрільців у роки Першої світової війни, а згодом і київських Січових Стрільців у ході національної революції 1917-1921 рр. Крім єдності стрілецької ідеології та спільності історичної назви, всі три формації УСС об’єднували ще й люди, що їх творили: основні кадри ідейного, організаційного та фахового старшинського складу леґіону УСС вийшли з передвоєнних стрілецьких товариств; без традиції й досвіду УСС неможливо уявити собі появи київських СС. Серед них Іван Чмола, Роман Дашкевич, Федь Черник, Роман Сушко, Василь Кучабський, Василь Семець та багато інших.
Список використаних джерел і літератури
Центральний Державний архiв вищих органiв влади та управлiння (далі: ЦДАВО) України, ф. 4465т (Колекція окре­мих документальних матеріалів українських націоналістичних емігрантських установ, організацій і осіб), оп.1, спр.22. – Протоколи засідань членів Бойової Управи УСС у Відні за 1914 р.
ЦДАВО України, ф. 4465т, оп.1, спр.23. – Протоколи засідань членів Бойової Управи УСС у Відні за 1916 р.
ЦДАВО України, ф. 4465т, оп.1, спр.968. – Спогади «Сотня Вітовського».
Центральний державний історичний архів України у м. Києві, ф. 365 (Жандармські установи тимчасового воєнного гене­рал-губернаторства Галичина), оп.2, спр.17. – Переписка с помощниками начальника и унтер-офицерами временного жандармского управления военного генерал-губернаторства в Галиции.
Центральний державний історичний архів (далі: ЦДІА) України у м. Львовi, ф. 309т (Наукове товариство імені Т.Шевченка), оп.1т, спр.1198. – Мемуари полковника УСС Габсбурга В.
ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т (Леґіон Українських січових стрільців), оп.1, оп. 1, спр. 7 – Матеріали до історії Леґіону українських січових стрільців (Реферати, листи та інше).
ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 13 – Звіти Боберського І., Цегельського Л. і Сингалевича В. про стан частин УСС.
ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 75 – Листи батьків з протестами проти зачислення їх синів в ряди УСС.
ЦДІА України у м. Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 241 – Щоденник Стефаника В.
ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360 (Адковат В. Старосольський), оп. 1, спр. 48 – Статут т-ва «Січові Стрільці» у м. Львові.
ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп 1, спр. 49 – Звернення, звіти, накази та інші документи про діяльність Української Бойової Управи УСС.
ЦДIА України у м. Львовi, ф. 581 (Колекція документів про діяльність урядів та армій УНР та ЗУНР), оп.1, спр.91 – Про намір митрополита Шептицького зробити свого брата командантом стрільців.
ЦДІА України у м. Львові, ф. 640 (П. Франко), оп.1, спр.12 – Стаття П.Франка «Пласт».
Державний архiв Тернопiльської областi, ф. 231 (Про діяльність "Січі", 1913-1914), оп.1, спр.157.
Львiвська наукова бiблiотека iм. В.Стефаника НАН України, вiд.рукописiв, ф. 9 (Фонд окремих надходжень), од. зб. 4410 – Статут товариства «Січових стрільців» у Львові.
Боротьба. – 1918. – 19 бер.
Відгуки. – 1913. – № № 1, 2.
Вістник Союзу визволення України. – 1915. – 24 квiт.; 1916. – 25 черв.
Дiло. – 1912. – 13 квіт.; 1914. – 29 черв., 30 лип.; 1915. – 16, 17 жовт., 24 лист.
Молода Україна. – 1900. – № № 1, 8.
Новий час. – 1934. – № 183.
Українське Слово. – 1915. – 27 лип.
Шляхи. – 1913. – № № 2, 7.
Бачинський Ю. Мої спомини про Драгоманова // Вістник Союзу визволення України. – 1915. – 15 серп.
Бачиньский Ю. Україна irredenta. – 2-е вид. – Львів, 1900.
Боберський І. Сокільський рух в австрійській Україні // Пам’яткова книжка СВУ і Календарь на 1917 р. – Відень, 1917.
Бой. Українські Січові Стрільці (УСС) і Січові Стрільці (СС) // Календар Червоної Калини на 1924 р. – Львів—Київ, 1923.
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка