Міжнародний досвід господарювання в аграрній сфері та перспективи його використання в апк україни



Скачати 58.51 Kb.
Дата конвертації16.04.2016
Розмір58.51 Kb.
img_8880.jpg

Сукайло Діана, МЕіМ, 2 курс, ЕЕП-209 diana.sukaylo@gmail.com



МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ГОСПОДАРЮВАННЯ В АГРАРНІЙ СФЕРІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЙОГО ВИКОРИСТАННЯ В АПК УКРАЇНИ
Актуальність. Дослідженнями Світового Банку на прикладі розвитку 18 країн за останні 25 років встановлено, що чим менше країни ставлять сільське господарство у відносно гірші умови, тим вищі рівні їх зростання, як у сільському господарстві, так і в економіці в цілому.

Постановка проблеми. Метою даної статті є дослідження особливостей господарювання в аграрній сфері на прикладі високорозвинених країн, регулювання інвестиційних процесів в аграрному секторі та можливості використання світового досвіду в регулюванні аграрного сектору на Україні.

Результати дослідження. Особливу увагу при розгляді питання потрібно зосередити на еволюції державного регулювання сільського господарства у провідній аграрній країні світу – США. Сільське господарство в США є нині високорозвиненою, висококонкурентною та динамічною галуззю американської економіки. Його можна розглядати як зразок для вдосконалення сільського господарства в інших країнах. Значною мірою це обумовлено державною політикою регулювання сільського господарства, яка проводиться у США впродовж останніх 70-ти років.

Державне регулювання сільського господарства створює сприятливе зовнішнє економічне середовище для діяльності фермерів і фірм агробізнесу. Еволюція державного регулювання в сфері агробізнесу в США за останніх 70 років полягає в переході від державної підтримки національного сільськогосподарського виробництва до проведення політики дерегулювання, що найповніше відобразилося у прийнятті Farm Bill у 1996 р., в переході від захисту фермерів до забезпечення інтересів споживачів продовольчої продукції[1, c. 52].

Процес державного регулювання складається з правил, що вводяться державними органами для заохочення або обмеження економічної діяльності, шляхом встановлення цін, призначення стандартів продукції і встановлення умов, за яких нові фірми можуть увійти в галузь, а також — з комплексу заходів, що забезпечують їх виконання. Отже, держава, впливаючи на економічні суб'єкти, заміщує тим самим координацію економіки за допомогою ринку, координацією економіки за допомогою держави.

На противагу цьому, державним дерегулюванням є процес зменшення контролю над цінами, обсягами виробництва, умовами входження в галузь.

Саме держава в розвинутих країнах гарантує чесність і справедливість для фермерів. Так, для того, щоб досягнути мети забезпечення фермерів засобами існування приблизно на тому ж рівні, що і мешканців міста, у США субсидується державою надання електроенергії в сільських районах. Особливо активно держава регулює використання основного фактора виробництва в сільському господарстві — землі. Метою регулювання у даному випадку є збереження і посилення конкуренції в галузі. Для досягнення цього держава встановлює вимоги до власника земельної ділянки — бути не тільки власником землі, але й безпосереднім виробником сільськогосподарської продукції — з одного боку, а з другого — надає різні пільги для фермерів — власників землі[2, c. 65-66].

Після Другої світової війни всі розвинуті країни, а особливо Великобританія та Японія, почали проводити економічну політику, що реалізує прагнення країни до самозабезпечення продуктами харчування. Очевидно, жодна країна не хоче бути залежною від поставок продуктів ззовні, оскільки це породжує її слабкі захисні позиції у випадку війни або загрози останньої. Але є ще одна вагома економічна причина для субсидування свого сільськогосподарського виробництва: значний мультиплікативний ефект, що впливає на розвиток інших секторів національної економіки. Майже всі грошові засоби, які отримуються у формі підтримки, фермери витрачають на продукти і послуги всередині країни, допомагаючи тим самим створенню робочих місць в інших галузях агробізнесу; в той же час грошові засоби, витрачені на імпорт продовольства, є втратою для країни, оскільки йдуть з неї назавжди. Таким чином, політика імпортозаміщення продовольства, будучи дещо затратною для країни в короткотерміновому періоді, виявляється ефективною для економіки країни в довготривалому періоді. В результаті, в ЄЕС безпека пропозиції продовольчих товарів є ключовим елементом CAP (Common Agricultural Policy). За кілька десятиріч проведення заходів із збільшення власного виробництва, інтенсивної політики складування і політики стабілізації імпорту в короткотерміновому і довготерміновому періодах самозабезпеченість продовольчими продуктами в країнах ЄЕС більше ніж досягнута.

В Україні ж політика регулювання аграрної сфери спрямовується для вирішення поточних проблем, а довготермінові наслідки не враховуються. Витрачання великих коштів на імпортні продукти створює робочі місця в інших країнах, позбавляючи українців як роботи, так і доходу. Так, за всіма міжнародними стандартами, для того, щоб країна зберігала свою незалежність, частка імпортних продуктів харчування не повинна перевищувати 30 %, а в нас зараз цей показник складає 40 %.

В аналогічній ситуації в Японії, де імпорт в середньому становить не більше 40 % споживання продовольства, забезпеченню продовольчої безпеки в "Доктрині комплексної безпеки" Японії надано особливе місце (поряд з воєнною безпекою і паливною проблемою). Заходи регулювання з боку японського уряду такі:

— географічна диверсифікація постачальників продовольства;

— нарощування внутрішнього виробництва аграрної продукції і продовольства.

Виходячи з аналізу попереднього матеріалу, можна виділити наступні кроки покращення ситуації в економіці АПК України :


  1. Зростання доходів населення, частка яких у структурі національного доходу держави є в кілька разів нижчою, ніж у розвинутих країнах. Тільки після того, як населення України почне робити банківські заощадження, з’явиться можливість для нагромадження грошової маси і здійснення вітчизняних інвестицій у виробництво[3, c. 472-473].

  2. Паритет доходів сільськогосподарських виробників з доходами працівників інших галузей економіки.

Даний крок передбачає комплекс спрямованих заходів: підтримання цін на промислові ресурси для сільського господарства, субсидування виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції, створення сприятливого податкового режиму для аграрних підприємств, поліпшення соціальних умов на селі.

  1. Зміщення акцентів урядової інтервенції в аграрну сферу економіки, зосередивши державну підтримку на виробництві ресурсів для сільського господарства.

У першу чергу, це стосується субсидування сільськогосподарського машинобудування, виробництва мінеральних добрив і хімічних засобів захисту рослин і тварин.

  1. Забезпечення нарощування обсягів виробництва перспективних видів експортної сільськогосподарської продукції.

Значною мірою це стосується високотрудомісткої продукції. Сюди відносяться: цукор, льон, овочі, молочні продукти, худоба, м'ясо. Саме структура собівартості цієї продукції робить її висококонкурентною на світових ринках.

Цей напрямок передбачає необхідність здійснення політики захисту внутрішнього ринку від імпортної сільськогосподарської продукції шляхом запровадження тарифів на її відповідні вітчизняні різновиди.



Висновки. Першочерговими завданнями держави та її місцевих органів щодо подальшого розвитку аграрного сектора економіки України мають стати, по-перше, прискорення відновлення агропромислового виробництва, а на цій основі - послаблення продовольчої залежності нашої країни від імпорту сільськогосподарської продукції та збільшення споживання продуктів харчування у розрахунку на душу населення; по-друге, створення сприятливих організаційно-економічних умов для рентабельної роботи сільськогосподарських товаровиробників; по-третє, поліпшення соціальних умов життя на селі.

Підвищення ролі держави в розвитку економіки може бути ефективним тільки за умови вдосконалення системи державного регулювання, що дозволить у рамках створюваного аграрного ринку успішніше вирішити проблему динаміки сільського господарства і прискорити реалізацію аграрної реформи в Україні.



Отже, необхідність державного регулювання розвитку сільського господарства є очевидною, а забезпечення на цій основі продовольчої безпеки країни слід розглядати як найважливішу умову її суверенітету, економічної незалежності та соціальної стабільності в ринкових відносинах і глобалізаційних процесах.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Саблук П.Т. Формування і розвиток наукових основ забезпечення відтворювального процесу в аграрному виробництві. "Економіка АПК" № 2, 2003, с. 52.

  2. Олійник О. Теоретико-методологічні засади державного регулювання аграрного ринку // Економіка України. - 2005. - № 7. - C. 65-74.

  3. Латинін М. Державне регулювання розвитку аграрного ринку в Україні // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2006. - № 1. - C. 162-170.




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка