; і 1 ; : . і : : : і. / -■_.:'

Зазначимо, що тривалий час педагогічна позиція мало чим відрізнялася від загальної позиції дорослої частини суспільства щодо абсолютного переконання в обов'язко­вості побудови взаємин з дітьми в моделях "передавання досвіду старшого покоління", "трансляції норм і ціннос­тей", "прищеплення позитивних якостей особистості". За влучним висловом Н.Голованової, педагогічна спільнота ще не зовсім розпрощалася з уявленням про дитину як "чисту дошку" в руках вихователя. Тільки в останні роки окремі науковці та найбільш передові педагоги починають визнавати за дитиною право бути самим собою: мати власний, не залежний від процесу навчання соціальний досвід, самовизначатись у культурі, виявляти свою індиві­дуальність у колі ровесників та дорослих, усвідомлювати своє життя як цінність, відчувати потребу виражати себе та шукати для цього соціально визнані способи. Нова філософія освіти все активніше висуває ідею про відмову від розуміння мети освіти як результату сформованості, до­сягнення певного рівня особистісної досконалості, навпаки підкреслює безкінечність цього процесу.

Проблема дитинства, до якої останніми роками зверну­лося чимало вчених, волею обставин сколихнула людське суспільство, яке нарешті почало усвідомлювати вимогу під­вищеної уваги до дитинства взагалі й до кожної дитини зокрема. Сьогодні дитинство як соціально-культурний фе­номен та особливий значущий віковий період є предметом полідисциплінарного дослідження, у зв'язку з чим окресли-

¹ Діти і соціум. - Луганськ, 2006.

296

До усвідомлення того, що дитина має такі самі права, як і дорослі люди, людство прийшло наприкінці XIX - на по­чатку XX століття. Першочергово розглядалися не питання забезпечення прав дітей у цілому, а тільки попереджувальні заходи, які необхідно було здійснити для недопущення рабства, експлуатації дитячої праці, торгівлі жінками й дітьми тощо. Соціальний стан дитинства в його узагаль­неному розумінні в сучасному соціумі визначають переду­сім як вирівнювання у правовому статусі дитини й до­рослого. Ратифікація Україною у 1991 р. Конвенції ООН про права дитини, на основі якої було розроблено й прийнято у 1996 р. власну Національну програму "Діти України", створила правову основу для функціонування дитини повноправним членом суспільства й дозволила на зако­нодавчому рівні захищати її права й свободи дитини. Конвенцією про права дитини було визначено нову кон­цепцію: забезпечення виживання, захисту та розвитку дітей

' 297







Алла Богуш, Наталія Гавриш

є обов'язком держави й суспільства. Протягом останніх років питання практичного забезпечення прав та інтересів дітей в Україні вирішувалися з урахуванням розвитку соціально-економічних процесів, що відбуваються сьогодні в державі, та відповідно до норм міжнародного права в цій галузі. Певною мірою увага приділялася виробленню механізмів забезпечення прав дітей.

Отже, у Сімейному кодексі, який набув чинності з першого січня 2004 року, вперше визначено й конкретизовано поняття "дитина". Так, правовий статус дитини має "особа до досягнення нею повноліття". Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років, а неповно­літньою - у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Сучасним законодавством також забороняються будь-які види експлуатації дітей, фізичні покарання, а також інші види покарань, які принижують гідність дитини. Дитина, у свою чергу, має право чинити опір неналежному виконанню батьками своїх обов'язків, поодинокі факти чого наявні в сучасній юридичній практиці. Беззаперечно, створення законодавства, що забезпечує захист прав дитини, засвідчує усвідомлення соціальних вимог підвищеної уваги до ди­тинства взагалі й до кожної дитини зокрема. Утім, як зазначають науковці, найгострішою залишається проблема відсутності інтеграційного підходу до дитинства як до соціального суб'єкта.

Сьогодні в Україні існують певні розбіжності між науко­вими підходами до дитинства як самоцінного періоду життя людини та реальним становищем дітей у суспільстві. Подо­лання цих розбіжностей передбачає створення суспільст­вом належних умов для розвитку та життєдіяльності кожної дитини. Це насамперед охорона життя й зміцнення здоров'я дітей, забезпечення відповідного рівня матеріаль­ного добробуту, зміст освіти та засоби педагогічного впливу, соціалізуючі можливості сім'ї, суспільна та державна тур­бота про дітей і законодавчі норми, що захищають і від-

стоюють права й інтереси дитинства. Утім, реальне становище дітей дає змогу фіксувати значні обмеження, недостатнє забезпечення тих чи тих матеріальних і духовних ресур­сів, які є необхідними для повноцінної життєдіяльності су­часних дітей. Раніше таке явище, як дитяча безпритуль­ність, було поодиноким. Нове тисячоліття наша держава зустріла занадто низьким віковим рівнем "дітей вулиці", "дітей бомжів". Останніми роками кількість дітей, які з різних причин залишають батьківські домівки, невпинно збільшується. Понад двісті тисяч дітей в Україні є безпритуль­ними, виростають без догляду, турботи й любові, збіль­шуючи кількість правопорушників. При цьому найбільш вражаючим є те, що дітей дошкільного віку серед них нараховується 15% (за даними соціальних органів). Отже, перебудову ціннісної системи дорослих потрібно починати саме з перебудови поглядів на дитинство.

Парадоксальним у нашому сьогоденні є те, що держава не несе прямої відповідальності за кожну дитину зокрема, хоча саме це ніби-то мають на увазі всі державні програми, що стосуються дитинства. Дитина оцінюється лише з пози­ції виконання завдань держави, яка має сприяти соціально­му розвитку нових поколінь. Суспільство створило різні структури й передало їм свої виховні функції, власне все більшою мірою відмовляючись від дитинства як від своєї частини. Дитяче співтовариство сприймається лише як сукупність підростаючих людей, яких потрібно виховувати, навчати й впливати на них за допомогою соціально доцільних засобів. Очевидним є серйозний дефіцит уваги, поваги до дитини. Гідність дитини не береться до уваги; їй відмовлено у праві бути особистістю, цінність сьогодніш­нього життя дитини є незначною, її готують до життя завтра. Визнання державою пріоритету особистісно-зорієнтованої моделі освіти передбачає відмову педагогів від звичних стереотипів педагогічної діяльності. Натомість лише незначний

299

відсоток педагогів та управлінців розуміють, що іннова­ційна система несе зміни не тільки й не стільки у змісті освіти, але й у розмаїтті інших аспектів. На практиці спостерігаємо, що переважна більшість педагогів намага­ються подолати й викорінити все, що є волею й свободою дитини, все, що вимірюється її вимогами й намірами.

Специфіка сучасного суспільно-економічного буття, надзвичайно швидкі його темпи, гострота і глибина соціальних протиріч потребують, як ніколи, від кожного з нас, і тим більше від педагогів втраченої, на жаль, з плином часу здатності чути й розуміти Іншого. У нашому затехноло-гізованому освітньому просторі все гостріше відчувається потреба відійти від теоретичного ставлення до змісту і самої суті педагогічного процесу, який розгортається на основі формалізованих принципів природничо-наукового стилю мислення (пояснення, простоти, збереження, відповіднос­ті), до побудови духовно-практичних взаємин його суб'єк­тів, заснованих на особистісній зверненості, належності, розумінні, діалогічності.

Проблема виявляється у тому, що тривалий час у про­цесі професійної підготовки майбутніх педагогів орієнтува­ли передусім на дидактичні смисли навчально-виховного процесу (знаннєва, формальна, дидактико-методична, тех­нологічна домінанта), хоча декларувалися при цьому гума­ністичні орієнтири. У реальній практиці майже не реалізо­вувалась гуманістична суть педагогічних відносин, пов'язана з піклуванням, взаємодопомогою, любов'ю і співчуттям, співпереживанням Іншому.

У результаті науковці і практики, батьки відзначають, що сучасний освітній процес за характером взаємин став ще

300

Методика ознайомлення дітей з довкіллям

більш жорстким. Численна армія успішних, творчих, тала­новитих вихователів і вчителів усвідомлює головну профе­сійну задачу саме як дидактичну, а постулати гуманістичної педагогіки ("Дитина приходить у цей світ зі своєю жит­тєвою місією", "Дитина несе в собі величезну енергію духа", "Дитина проявляється не в окремих особливостях, вона цілісна"), сформульовані Ш.О.Амонашвілі, сприймає кра­сивими гаслами, що в реальній організації щоденного буття втілення не мають і мати не можуть. Проте ті ж самі педа­гоги і батьки не можуть не відчувати, що жорсткість стосунків з вихованцями заганяє навчальний і виховний процес у глухий кут: "закручування" гайок не приводить до бажаного результату, а навпаки - зростаюча відчуженість між дітьми і дорослими зводить нанівець надії про мож­ливості поліпшення навчальних і виховних досягнень, освіченість виходить з кола життєвих цінностей сучасних дітей.

Пошук шляхів змінити ситуацію на кращу доводить, що до гуманних взаємин не готові передусім дорослі. Оскільки реальні зміни в освітньому процесі необхідно вимагають внутрішніх зрушень в особистості самих педа­гогів, а саме: з орієнтації на себе переорієнтуватись на Іншого, намагаючись зрозуміти, а отже, відчути, прийняти, зробити крок назустріч, відійти від традиційного, звичного управління за принципом: "Замовкніть і слухайте мене". Позиція "над дітьми", "зверху-вниз" у взаєминах педагогів і дітей, схоже, зцементувалась у свідомості більшості практиків, і з ключовими рисами педагогічного менталіте­ту, на жаль, передається і тим, хто лише вступає у професію. Отже, не мінімізуючи значення дидактичної суті, наголосимо на актуалізації іншого аспекту взаємин учасників педаго­гічного процесу - орієнтації їх один на одного, що неможли­ве без осмислення педагогом самого себе та Іншого в го­ризонті освіти.

301

Звернемося до суті поняття розуміння - ключового в педагогічній герменевтиці, девізом до виявлення смислу якої є відомі слова з пісні Булата Окуджави: "Свята наука — почути один одного". Розуміння є життєвою необхідністю, проблемою кожної людини, необхідною умовою розв'язан­ня повсякденних життєвих питань, реалізації задумів, досягнення близьких чи далеких цілей.

Розуміння - багатозначне поняття, що виступає водно­час і способом, і процесом, і результатом, образом і діяльністю. Розуміння розглядається передусім як процес осмислення -виявлення та реконструкції смислу, а також смислоутво-рення, проявляється у створенні у свідомості чуттєвого образу, як звикання з новою ідеєю. Про розуміння можна говорити, коли, намагаючись пояснити щось, людина вміє висловити своє знання зрозумілою мовою. "Я розумію тебе, твій намір", - промовляє людина, коли знаходить спільний задум з іншою. Радість розуміння переповнює людину в мо­мент виявлення та подолання парадоксу, знаходження від­повіді на запитання. Розуміння є певною мірою оволодіння значенням, що вище за чув чи орієнтуюсь, уявляю. У взаєминах з Іншим словом "розумію" відзначають здатність до інтерпретації, осмисленого прийняття вчинку чи суджен­ня іншої людини. Розуміння завжди виходить за межі мене самого, вимагає проникнення в інший світ (предметний чи світ стосунків).¹

Педагогічне розуміння - також є процесом і результа­том роботи не лише свідомості. Це передусім духовний бік будь-якої діяльності, для якої необхідна глибина проникнен­ня. Розуміння є одним з провідних принципів стилю нового педагогічного мислення, реалізація якого передбачає пере­ведення освітньої ситуації на рівень внутрішнього мовлення, виявлення смислів у взаємодії з Іншим. На відміну від пояснення, що також є універсальним способом пізнання довкілля, і яке

¹ Сенько Ю., Фроловская М. Педагогика понимания. - М., 2006. 302

■

и^

прагне до узагальнення, педагогічне розуміння прагне до осягнення індивідуального. У поясненні бере участь один суб'єкт, одна свідомість. Розуміння неможливе поза наявності двох суб'єктів, двох свідомостей, отже, воно має бути співчуттєвим, , співпереживальним. Педагогічне розуміння передбачає принци­пове прийняття можливості існування різних, але водночас таких, що можна вважати рівноцінними, позицій.

Російські вчені Ю.Сенько та М.Фроловська виокремлю­ють три площини розгортання педагогічного розуміння як процесу осмислення: предметну, логічну (поле значень) та площину взаємовідносин учасників освітнього процесу.¹ Предметне поле відображає відношення між предметами, у якому розуміння ґрунтується на поясненні причинно-наслідкових, функціональних, структурних, генетичних зв'язків і будується за схемою: "Що є, те доведено". Логічне поле відображає відношення між поняттями і фактами за схемою: "Що доведено, то є". Найбільш задіяною в освітньому процесі дошкільного закладу виявляється саме предметна, меншою мірою логічна площина розуміння.

Смислове поле відображає відносини між людьми і ґрунтується на осмисленні наслідків подій (слово, жести, поза, міміка, смисли, що за ними стоять). Складність розу­міння пов'язана з тим, що думок, позицій, суджень з одного і того самого питання може бути стільки, скільки учасників дискусії (розмови, пошуку) і навіть більше. Причому важлива роль належить довірі, співучасті, безоцінному прийняттю Іншого. На жаль, в освітньому процесі ми, здебільшого, про це забуваємо. Складність у формуванні го­товності до педагогічного розуміння виявляється у пошире­ній стереотипної моделі побудови взаємин педагога з дити­ною за принципом: "Я і бездумна річ". Вихователь здебільшого зорієнтований на постійну готовність, безумовне підпо-

¹ Там само.

303

У молодого вихователя перше в житті відкрите заняття. Зрозумілі хвилювання, переживання, ретельна підготовка конспекту, матеріалу, націляння дітей. Зранку схвильова­ний педагог, переживаннями охоплені також красиво одягнені діти - у групі гості, незвичайне вбрання групової кімнати. Від хвилювання дівчинка в новій темно-зеленій сукні з низкою блискучих ґудзиків почала крутити верхній ґудзик. Нитки не витримали, ґудзик цокнув і закотився під стілець, проте діти, захоплені діями та словами вихователя нічого не помітили. Піднятий дівчинкою ґудзик зник у кишені вихователя. Адже у його плани не входило реагу­вання на непередбачену ситуацію, все мало відбуватися згідно задуму.

А маленькі рученята продовжували крутити наступ­ного ґудзика. Тепер за діями дівчинки спостерігали діти, які сиділи поряд, разом чекали й дочекалися, поки нитки перетруться, а ґудзик покотиться під стілець. Вихователь знову, не відчувши реальний стан дітей, проігнорувавши їхні переживання та зосередившись лише на своїх завдан­нях, зовні не виказала хвилювання, продовжувала заняття за підготовленим планом. Третього, четвертого, п'ятого ґудзика нетерпляче чекала вже вся група дітей - ой і весело всім разом пірнати за ґудзиком під стіл! Вихователя не слухав ніхто. Заняття було зіпсоване.

Вміння аналізувати й розуміти причини виникнення ситуації, розуміти стан, настрій, причини вчинків учасни­ків ситуації, - життєво необхідні вміння для педагога-професіонала, проте з дипломом вони не видаються. Форму­вання їх - справа непроста, адже кардинальних змін вимагають

самі основи цього підходу. Ключовим словом у традиційній педагогіці є слово необхідність. Дехто з вихователів саме так і "мотивує" дітей на виконання навчальних завдань: "Діти, сьогодні нам необхідно...", "Ти повинен..., ви повин­ні...", "Необхідно..., обов'язково..., негайно ж..." і схвалюють солдатську чіткість виконання дітьми команд. Зрозуміло, що така позиція дорослого є більш легкою, адже вона не вимагає глибокої й напруженої внутрішньої роботи. Але і діалогу в освітньому процесі не відбувається, і ні про які сприятливі умови для особистісного зростання уже не йдеться.

Ключовим поняттям педагогіки розуміння є свобода, помножена на відповідальність, що витікає з її ключової ідеї - виховання свободоспроможної людини, соціалізова­ної й водночас такої, яка яскраво виявляє свою індивідуаль­ність. Означена особистісна якість може сформуватись лише у процесі набуття людиною (дитиною) власного жит­тєвого досвіду. Набуття свободоспроможності для будь-якої людини, а тим більше для дитини, яка лише починає жити, неминуче відбувається шляхом випробувань і помилок, усвідомлення причин помилок та пошуку шляхів їх вип­равлення. Засвоєння готових шаблонів, життя за вказів­ками допомагає, дійсно, їй засвоїти норму, проте не навчить діяти самостійно й відповідально. У традиційній організації освітнього процесу в дошкільному закладі самовизначенню дитини щодо вибору виду, часових меж діяльності місця майже не виділяється. Регламентована, можна навіть сказати заорганізована життєдіяльність дітей протягом дня не залишає окремо взятій дитині можливості побути наодинці з самим собою, а процес пізнання у ході заняття також не дає/їй можливість обрати свій власний спосіб дій. Більшість життєвих проблем педагог і батьки також ви­рішують за неї. Приклад із життя групи дошкільного закладу підтверджує висловлене:

305

• 
  Валентино Володимирівно, скажіть їм, щоб вони від­дали мені ведмедика, то я його принесла в дитячий садок, а вони не хочуть брати мене до себе, — обурена Надійка підбігла до вихователя, вказуючи на двох хлопчиків, які затіяли веселу гру в театр.
  
• 
  Хлопчики! Негайно візьміть Надійку у свою гру, або віддайте їй ведмедика! - командним голосом миттєво ви­рішила проблему вихователь. Дівчинка з видом переможця попрямувала до хлопців.
  

Вихователь, націлений на формування у своїх вихован­ців свободоспроможності, діятиме інакше:

— Надійко, по-перше, іграшка, яку ти подарувала у
групу, вже давно стала спільною. Навіщо ж порушувати гру
хлопчиків, вони так гарно граються?! Скажи, ти говорила
хлопчикам, що ти також хочеш бути з ними?

—; Ні, ви їм скажіть. Вони вас послухають, - відрізала дівчинка.

— Як же вони можуть здогадатись, що ти хочеш грати,
якщо ти нікому про це не сказала? Давай поміркуємо, як
знайти такі слова, щоб хлопчики і тебе послухали. Поради
вихователя про те, як підійти, як попросити, як подивитись
в очі можуть бути безцінними для дівчинки.

Допомога Іншому в контексті вимог педагогіки розуміння означає не зробити за нього, а активізувати його внутрішні резерви. Дитина має усвідомити саму суть проблемної ситуації, самостійно і свідомо прийняти певне рішення чи погодитись з відповідним рішенням дорослого. ;

Кожна реальна ситуація в освітньому процесі вимагає від педагога спочатку почути, тобто зрозуміти себе й Іншого в цій ситуації, а потім вже відповісти на запитання, як вчинити. І хоча педагогічне розуміння є ситуативним, внутрішньо ситуативним по суті, водночас воно й надситуатив-не, оскільки розуміння конкретної ситуації вимагає вихід за її межі (передумови виникнення, її місце в низці інших, загальний контекст, прогнозування розвитку подій). Отже, аналіз зв'язків і відношень між тим "що є" і тим "що треба знайти" передбачають і самоаналіз. Наведемо для прикладу розповідь молодого вихователя.

— "Дивіться, що я намалював, - сказав мені Славко, коли я прийшла в молодшу групу за книгою. - Це ось курча, а це машина". Я відразу не могла розібратися в олівцевих лініях малюнка. Але потім розібралася: жовта замкнута лінія, що нагадує коло з двома паличками і гачком - це було курча, а кривий прямокутник з двома кружечками - машина. Вона була намальована прямо на курчаті, але трирічний Славко курча і машину сприймав окремо і нічого страшного у своєму малюнку не бачив. А я ось побачила і, не подумав­ши, сказала: "Славко, дивись, у тебе вийшло, ніби машина на курча наїхала. Треба б курча малювати далі від маши­ни". Хлопчик відразу принишк, став уважно розглядати свій малюнок і несподівано запитав: "І задавила його?". Не дочекавшись моєї відповіді, він утік. Я взяла потрібну мені книгу і раптом чую: "Тетяно Іванівно! А Славко плаче, курча жаліє". Мене відразу кинуло в жар. Як же я так могла сказати? А хлопчик у цей час "рятував" курча. Він старанно пальчиком стирав машину і гірко плакав".

Вербалізовані емоційні переживання допомагають збе­реженню й розвитку душевної чуткості й розуміння, від­чуття іншої людини. Наступний аналіз переживань учасників, дій вихователя, обговорення інших можливих варіантів виходу із ситуації, тренувальні вправи з навчання словесного

307

супроводу типових і нестандартних моментів, - все це сприя­тиме розвитку рефлексивних дій у педагогів і обов'язково позитивно позначиться на становленні суб'єкт-суб'єктних відносин в освітньому процесі дошкільного закладу.

Забезпечення умов для формування у дошкільників свободоспроможності також вимагає цілеспрямованих дій. Проте підкреслимо - не заходів, а усталеної свідомої позиції кожного члена педагогічної команди дошкільного закладу, що спирається на певну філософію життя. На обласному семінарі в одному навчальному закладі методист дошкіль­ного закладу розповідала про досвід роботи з духовно-морального виховання дітей, пишаючись оригінальними формами цієї роботи: "У понеділок у нас день доброти, у вівторок - день радості, в середу - день піклування... Дітям подобаються також подорожі на острів ввічливих слів...". Захоплення заходами не дало можливості педагогам цього дошкільного закладу усвідомити очевидну істину - що радість і піклування за розкладом не бувають, а за ввічли­вістю не треба нікуди їхати, вони мають бути філософією життя. Надання пріоритету в організації життєдіяльності дітей досвіду самоорганізації перед організованим (точніше формалізованим) навчанням (значення якого жодною мі­рою не мінімізується) вимагає прийняти помилку як обо­в'язкову складову процесу пізнання в цілому, природний елемент людського життя, дозволити дітям і педагогам помилятись, аналізувати свої власні помилки, усвідомлю­вати їх причини та знаходити способи їх виправлення.

7.3. Багатовекторність соціуму у свідомості дітей

Процес соціального розвитку - це складне явище, в ході якого відбувається засвоєння дитиною об'єктивно заданих норм людської спільноти та постійне відкриття, затверджен­ня себе як соціального суб'єкта. Можливості засвоєння со-308

ціальності розкриваються дитиною у збереженні тенденції до розширення міри свободи, в поглибленні свідомого у власній суб'єктній активності, в характері його заглиблен­ня у соціальний світ.

Дитинство на всіх етапах характеризується постійною орієнтацією на дорослий світ, потребою прилучення до со­ціуму, взаємодії з ним. Соціальний розвиток, що утворює контекст онтогенезу, об'єктивно спрямовує його та визна­чає загальний зміст¹.

Соціалізація є процесом освоєння та реалізації зростаю­чою людиною соціального змісту (і в цьому значенні вона певною мірою протистоїть процесу індивідуалізації); вона відбиває реальний зміст дорослішання дитини, в якому від­бувається становлення значущої для індивідуальності су­б'єкта активної творчої соціальної дії. У першому випадку дитина більшою мірою виступає об'єктом засвоєння та набуття соціального досвіду, у другому - суб'єктом власної творчої діяльності. Дитина поступово входить у реальність людського буття, яку утворюють простори предметного світу, образно-знакових систем, природи та соціальний простір безпосередніх стосунків людей. Взаємодія дитини із "зовнішнім" світом відбувається через діяльність, оволодін­ня способами та засобами дій, які відбиті в сукупному людському досвіді, культурі. Засвоєння дитиною соціаль­ного досвіду, що трансформується із зовнішнього у внутріш­ній план психічної діяльності, визначає її розвиток як суб'єкта предметної діяльності.

Дитяча субкультура, яка володіє невичерпним потенціа­лом варіантів становлення особистості, в сучасних умовах набуває значення пошукового механізму нових напрямів розвитку суспільства. "Суспільний дитячий погляд" ~ це погляд у завтрашній день, він демонструє необхідність звернення до аналізу картини світу, яка дуже швидко змі­нюється у дитячій свідомості для розуміння теперішнього і прогнозування майбутнього. На основі проведених досліджень,

¹ Фельдштейн Д-И. Детство как социально-психологический феномен и особое состояние развития // Вопросьі психологии. - 1998. - №2 . - С. 31.

309

Основною причиною таких показників є ті зміни, які відбувались у нашому суспільстві: складність перехідного періоду, масштабність і гострота його соціальних, культур­них і економічних проблем. Аналіз суспільних процесів свідчить, що наразі найменш захищеною категорією насе­лення є діти. Знецінення моральних норм у стосунках між людьми призводить до зниження рівня виховання дітей, послаблення інтересу до навчання. Зростаюча дегуманізація відносин у дитячому середовищі виявляється у крайніх формах: у збільшенні дитячої жорстокості і злочину, в загаль­ній криміналізації дитячої субкультури - її мови, ігрових форм спілкування, загальних настанов.² Не в останню чергу це пов'язано з кризою сім'ї, втратою традиційного авторитету батьків.

Крім цього, важливим чинником психологічного і ду­ховного неблагополуччя дитини є великий вплив на нього

¹ Абраменкова В.В. Детское сознание и проблеми: демонизации // Вопр.
психологии. - 2001. - №10. - С. 9-10.

² Копейкина Е.Ю. Субкультура детства: Дис. ... канд. культурол. наук. -
М.,2000.-С.4.

310

Дошкільний вік виступає початковим етапом форму­вання суб'єкта діяльності, спілкування та пізнання. Зна­чення періоду від народження до вступу до школи полягає в набутті вихідних людських знань і вмінь, психічних якос­тей і властивостей, необхідних людині для життя в сус­пільстві. У цей період зростає пізнавальна активність ди­тини, чому сприяють розвиток смислової пам'яті, довільної уваги. Значно підвищується роль мовлення як у пізнанні довкілля, так і в розвитку спілкування і різних видів ди­тячої діяльності. Відбувається інтенсивний розвиток осо­бистості дитини, її волі, становлення моральних уявлень та форм суспільної поведінки, формування ієрархії мотивів та потреб, загальна й диференційована самооцінка, елементи вольової регуляції поведінки.

Отже, соціальний розвиток дитини постає як взаємо­зв'язок соціалізації, тобто оволодіння соціокультурним досвідом, його засвоєння і відтворення, та індивідуалізації - набуття самостійності, відносної автономності. Якщо при входженні дитини в соціум або спільноти різного порядку та рівня розвитку встановлюється рівновага між процесами соціалізації та індивідуалізації, з одного боку, дитина засвоює цінності та норми соціуму, а з іншого - має індивідуаль­ний внесок у спільній життєдіяльності, то відбувається її інтеграція у соціум, трансформація особистості і середовища. Основою соціалізації особистості є соціальний досвід, засвоюючи який, дитина здійснює власний саморозвиток та самореалізацію, стає соціально компетентною. Соціальна компетентність - це складна полікомпонентна властивість особистості, її інтегральна якість, яка складається з цілого комплексу емоційних, мотиваційних, характерологічних

311

особливостей і виявляється у соціальній активності та гуманістичній спрямованості особистості.

Результатом цілеспрямованого виховання дитини дошкільного віку стає її "соціальна активність"', тобто здатність включатися до специфічної для цього віку діяльності з розв'язання суспільних завдань, виявляти такий рівень психічної активності, який би сприяв отриманню результатів, значимих для інших і для себе (у плані становлення соціально значущих рис особистості). Змістовно соціальна активність виявляється також у го­товності виконувати обов'язки, виявляти ініціативу, що супроводжується прийняттям на себе певної міри відпо­відальності, яка характеризується відповідним рівнем самостійності й усвідомленості. Відтак, величезного зна­чення набуває педагогічна підтримка позитивної самореалі-зації дошкільників, забезпечення процесу формування у дітей емоційно-позитивного ставлення до себе, що лежить в основі структури самосвідомості кожної нормально розви­неної особистості (І.Д.Бех, О.Л.Кононко, В.Т.Кудрявцев та інші).

Зміст соціалізації визначається, з одного боку, всією сукупністю соціальних впливів світового рівня культури, загальнолюдських цінностей, з іншого - ставленням до цього самого індивіда, актуалізацією власного "Я", роз­криттям творчих потенцій особистості. Відтак, головним критерієм соціального розвитку в цьому випадку виступає не ступінь засвоєння соціальних норм і правил поведінки (діти нерідко виявляють прекрасну інформованість про норми і правила поведінки, яка залишається при цьому лише на вербальному, а не на поведінковому рівні), не міра адаптованості до довкілля на рівні пристосування, конфор­мізму, а ступінь самостійності, ініціативності, творчості особистості. Свідоме застосування відомих способів опти­мального розв'язання соціальної проблеми, здатність до

312

Методика ознайомлення дітей з довкіллям

розсудливого пошуку шляхів виходу із важкого становища, -саме таким мусить бути завдання дорослого, який прагне допомогти дитині успішно соціалізуватись у різних умовах життєдіяльності. Соціальний досвід, до якого залучається дитина з перших років свого життя, акумулюється та виявляється у соціальній культурі і відбивається у дитячій картині світу.

Процес соціалізації відбувається у взаємодії дитини з суспільними інститутами у процесі набуття знань та досвіду соціально схвалюваної поведінки.

У процесі соціалізації дитина оволодіває уміннями й навичками практичної й теоретичної діяльності; перетво­рення реально наявних відносин у якості особистості, засвоює досвід суспільного життя і суспільних відносин, адже дитина вчиться жити з іншими дітьми, дорослими, в колективі, в соціумі, ефективно взаємодіяти з іншими. Соціалізація - це поступове набуття дитиною соціального досвіду спілкування і діяльності, це процес розвитку самосвідомості, саморегуляції, самовираження, становлен­ня активної життєвої позиції у процесі життєдіяльності і життєтворчості дитини.

Соціалізація дитини дошкільного віку передбачена Базовим компонентом дошкільної освіти, зокрема сферами життєдіяльності "Люди" і "Я сам".¹ Сфера "Люди" визначає зміст формування соціальної компетентності, навчання уміння диференціювати людей за ознаками віку, статі, спорідненості; поводитись у межах припустимої поведінки, оволодівати культурою спілкування; адекватно реагувати на вчинки, слова інших, користуватися правилами хоро­шого тону, співпереживати і співдіяти. Сфера "Я сам" відкриває дитині світ власного внутрішнього життя, прагнення, думок, переживань; допомагає зіставити свої

базовий компонент дошкільної освіти. - К.: Дошкільне виховання, 1998. -С. 9.

313

Алла Богуш, Наталія Гавриш

бажання з можливостями, привертає увагу до особливостей фізичного, психічного та соціального розвитку.

У програмі "Дитина в дошкільні роки" передбачено розділ "Соціалізація" з першого по сьомий роки життя за такими напрямами: "Спілкування", "Емоції", "Самопізнан­ня" та "Показники компетенції дитини".¹

7.4. Принципи взаємовідносин дітей і дорослих у сучасному освітньому просторі

Зазначимо, що унікальність, рідкісність і самобутність дошкільного дитинства нівелюється, якщо в навчально-виховному процесі дошкільного закладу, у взаємовідноси­нах дорослого і дитини дошкільника застосовується дис­циплінарно-авторитарна модель, яку чомусь у педагогічній практиці та й у теорії іменують як традиційну. Нагадаємо, що пріоритетними принципами дисциплінарно-авторитар­ної моделі виступають: