Методичні вказівки для підготовки до практичних занять для студентів спеціальностей «Економіка підприємства»



Сторінка9/11
Дата конвертації16.04.2016
Розмір1.95 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Узгодження підмета з присудком у ділових паперах


1 Якщо підмет виражений іменником і числівником, що закінчуються на одиницю (21, 31, 151, 1991 і под.), то присудок вживається в однині: Двадцять один комп'ютер знайшов своє застосування на заняттях.

2 Якщо підмет виражений іменником і числівником, що закінчується на два, три, чотири, то присудок вживається в множині: Чотири студенти пропустили заняття. Три студенти змагаються за першість.

3 Якщо у складі підмета є числівник п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, то присудок ставиться або у множині, або в однині, залежно від контекстового значення підмета. Коли підмет називає пасивні особи, предмети, що подаються у вигляді цілісної, нерозчленованої групи, присудок, як правило, ставиться в однині, наприклад: Шість суттєвих доповнень увійшло до резолюції зборів. Але, якщо підмет називає групу осіб, предметів, кожний із яких діє активно і самостійно, присудок переважно ставиться у множині: Шість аспірантів склали іспит достроково.

4 Якщо у складі підмета є слова більшість, меншість, ряд, частина, багато, кілька, то присудок вживається в однині: Ряд випускників залишився працювати в Національному університеті… Частина членів комісії дійшла думки про припинення дії постанови. Може присудок вживатися в множині, якщо головні члени речення розділені підрядними реченнями або є однорідними: Ряд питань, які внесені на залік, будуть поставлені у письмовій формі.

5 Якщо підмет виражений займенниками що, дехто, ніхто, ніщо, присудок вживається в однині: Ніхто не заперечував.

6 Якщо у складі підмета є прикладка, виражена іменником іншого, ніж підмет, роду, то присудок узгоджується з підметом, а не з прикладкою: Музей-садиба Лесі Українки сподобався усім; Виставка-продаж відбулася.

7 Якщо у складі підмета є прикладка – власна назва (Фірма "Світоч"), то присудок узгоджується із загальною, родовою назвою: Фірма "Світоч" відома своїми виробами в усьому світі.

8 Якщо однорідні підмети розділені протиставними сполучниками (не – а, не тількиа й, не лишеа й), присудок вживається в однині: Не тільки економічний, а й юридичний бік справи цікавив промисловців.

9 Якщо у складі однорідних підметів є означення (значна частина, велика кількість, цілий ряд, деяка сума), то присудок вживається в однині: Значна частина словників, велика кількість підручників потребує негайного внесення у програму.

10 Якщо підмет виражений абревіатурою, присудок узгоджується (у роді, числі) з головним словом у словосполученні, від якого утворено абревіатуру: Запорізька АЕС розпочала роботу у визначений графіком час.

11 Якщо підмет, виражений займенником Ви (так звана пошанна множина), позначає однину (у формі кличного відмінка), то узгодження з присудком здійснюється за ознакою числа, наприклад: Ви уклали річний кошторис?; Сьогодні Ви внесли доречну пропозицію. Але коли в реченні наявний складений іменний присудок із прикметниковою іменною частиною, він може вживатися як у формі множини, так і в формі однини: Ви призначені (призначений) на цю посаду. Офіційно-ділові стосунки вимагають уживання присудка лише в множині: На мій подив, ви не до кінця зрозуміли переваги.

Складні випадки керування у ділових паперах

Керування – один із способів поєднання слів, при якому слово вимагає конкретної відмінкової форми іншого слова, тобто керує формою іншого слова: оплачувати проїзд, платити за проїзд. Досить часто в ділових паперах трапляються неточність та двозначність формулювань, безпредметні й не дуже грамотні розмірковування, нечіткість у висловленні думки. Щоб уникнути таких помилок, слід звернути увагу на сполучуваність слів у тексті документа.

При дієсловах, які вимагають неоднакових відмінків від іменників, не вживається спільний додаток: Ми повинні прагнути до вдосконалення і повного опанування методів. Треба опанувати – методи, але вдосконалення – методів; Для організації роботи замало самого інформування, повідомлення фактів. Повідомляти – факти, інформувати – про факти. Спільний додаток неможливий.

У стійких словосполученнях не замінюються окремі слова й не вводяться нові. Від цього словосполучення руйнується, а текст стає неграмотним: кожного взяло за самолюбство (перероблено вислів узяло за живе), для відома і для діла (перероблено до відома), для розуму і душі (перероблено до душі).

Близькозначні слова (синоніми) можуть вимагати після себе неоднакових відмінків: повідомити директору (кому?) – інформувати директора (кого?); опанувати (що?) мову – оволодіти (чим?) мовою; властивий (кому?) – характерний (для кого?); сповнений (чого?) – наповнений (чим?); оснований (на чому?) – заснований (ким?); торкатися (чого?) – доторкатися (до чого?). Наприклад: нехай ці знання будуть властиві й характерні нам (властиві нам, але характерні для нас).

Добираючи українські відповідники до російських, слід розрізняти мовні засоби: благодарить (кого?) – дякувати (кому?); причинять (что?) – завдавати (чого?); нуждаться (в чем?) – потребувати (чого?); подражать (кому?) – наслідувати (кого?): Голова подякував йому за успіхи в роботі.

Використання прийменників у російській і українській мовах неоднакове. Тому необхідно звернути увагу на вживання прийменників, що їх вимагають дієслова: подготовиться (к чему?) – підготуватися (до чого?); стремиться (к чему?) – прагнути (до чого?); предупреждать (о чем?) – попереджувати про (що?); думать о (чем?) – думати про (що?); случилось по вине – трапилось через провину.

В українській мові розрізняють такі види керування:

1 Дієслівне – коли дієслово вимагає від іменника певного відмінка: вжити (чого?) заходів, запобігати (чому?) аваріям, заперечувати (що?) факти, повідомляти (чим?) телефоном, ігнорувати (що?) пропозицію, зазнати (чого?) поразки, наголошувати (на чому?) на головному, заслуговувати (на що?) на увагу, досягти (чого?) згоди.

2 Іменне – іменники, утворені від дієслів, вимагають певних відмінків: попередження (чого?) незаконних дій, завідувач (чого?) відділу, завідуючий (чим?) відділом, забезпечення (чим?) літературою, опанування (чого?) курсу, оволодіння (чим?) мовою, освоєння (чого?) комп'ютера, запобігання (чому?) злочинним заходам. Існують інші види іменного керування: пам'ятник (кому?) Шевченкові, магазин Михайла Вороніна.

3 Прикметникове – коли прикметники керують формою іншого слова: характерний (для кого?, чого?) для директора, притаманний (кому, чому?) директорові, властивий (кому?) менеджерові, хворий (на що?) на грип, багатий (на що?) на ідеї.

Конкретної форми вимагають також прийменники прислівникового походження. Так, слова всупереч і завдяки вимагають давального відмінка: всупереч умовам, домовленості, вимогам; завдяки клопотанню, узгодженості, послугам.

 
Література

Літ. основна: [1, с. 129–137], [13, с. 114–119].


Практичне заняття 13 Теорія і практика комунікації. Іміджмейкерство і зв'язки з громадськістю (ПР-акції)
План


  1. Поняття комунікації, її функції.

  2. Теорія і практика ділової комунікації в сучасній Україні.

  3. Засоби масової комунікації, їх різновиди та особливості з точки зору специфіки комунікативних каналів.

  4. Прийоми, засоби й методи формування громадської думки. Трансакції та інтеракції.

  5. Іміджмейкерство і зв'язки з громадськістю (ПР-акції). Прес-реліз.

  6. Ситуація: обговорення телепередач, журнальних статей професійного спрямування.

  7. Займенник в офіційно-діловому стилі.

  8. Написання рецензії.


Основні поняття теми: комунікація; функції комунікації; ділова комунікація; засоби масової комунікації; формування громадської думки; імідж; побудова іміджу; зв′язки з громадськістю; прес-реліз; рецензія; займенник в офіційно-діловому стилі.
Завдання

  1. Підготуватися до усних відповідей на питання 1–4, 7.

  2. Скласти конспект до питань 1, 4, 7.

  3. Дібрати зразки журнальних статей фахового спрямування для обговорення в аудиторії.

  4. Знайти в засобах масової інформації зразки прес-релізів, проаналізувати їх.


Поняття комунікації, її функції
Комунікація є смисловим аспектом соціальної взаємодії, однією з найбільших загальних характеристик будь-якої діяльності, включаючи управлінську. Вона являє собою нову форму політичної, наукової, організаційної й технічної сили в суспільстві, за допомогою якої організація включається в зовнішнє середовище, здійснюється обмін думками або інформацією для забезпечення взаєморозуміння. Комунікацію можна визначити як форму зв'язку, як один із проявів інформаційного обміну або обміну інформацією між живими істотами в процесі їх безпосереднього спілкування за допомогою технічних засобів.

Комунікації – складний процес, що включає людей, які розмовляють під час особистого спілкування або в групах, на зборах, ведуть розмову по телефону, читають і складають службові записки, листи й звіти. Таким чином, комунікація розглядається як спілкування за допомогою слів, букв, символів, жестів і як спосіб, за допомогою якого висловлюється ставлення одного працівника до знань і розумінь іншого, досягається довіра, взаємоприйняття поглядів тощо.



Дослідження показують, що керівник 50–90 % усього часу витрачає на комунікації, щоб реалізувати свої ролі в міжособистісних відносинах, інформаційному обміні в процесах прийняття рішень, у плануванні, організації, мотивації й контролі. Якщо усунути комунікацію, то організація перестає бути керованою, її діяльність набирає хаотичного, некоординованого характеру.

Комунікабельність (комунікативність) – це схильність, здатність до комунікацій; встановлення контактів і зв'язків, досягнення взаєморозуміння. Теорія комунікацій – комплексна галузь знань, її розробленням займаються спеціалісти в галузі психології, мовознавства, математичної логіки, електроніки та інших наук. Вчені досліджують види інформації і способи її передачі з точки зору впливу на поведінку окремих осіб і колективів. Щоб здійснювати комунікацію ефективно, тобто передавати якість повідомлення у вигляді методичних вказівок, інструкцій, наказів, доповідей, звітів і т. п., потрібно враховувати різні фактори: підбір слів у формуванні повідомлень, настрій, самопочуття, потреби адресатів тощо. Тому потреба підвищення ефективності комунікації має різні аспекти: формально-логічний, ціннісний, семантичний (смисловий), соціально-психологічний, текстово-логічний, організаційний, технічний.

Комунікаційна мережа – це сукупність індивідів, які постійно взаємодіють між собою на основі створених та функціонуючих інформаційних каналів.
Теорія ділової комунікації в сучасній Україні
Поняття «комунікація» й «ділова комунікація» виступають як загальне й особливе, оскільки останнє виступає вихідним стосовно першого; це – обмін інформацією в процесі діяльності, спілкування і шляхи сполучення. Ефективність комунікацій в організації часто визначає якість рішень та їх реалізації. За змістом можна було б уважати поняття “комунікація” і “спілкування” синонімічними з тією тільки різницею, що спілкування – це швидше психологічне явище, а, говорячи про комунікацію, ми повинні пояснити, який з аспектів комунікації ми маємо на увазі: психічний, інформаційний, техніко-технологічний або організаційно-економічний.

Ділова комунікація як діяльність забезпечує взаємодію двох або більше унікальних і складних систем, що відбувається в різних ситуаціях із використанням різних засобів і каналів спілкування. За місцем здійснення бізнес-комунікації поділяють на внутрішні, коли сторони комунікації перебувають у рамках організації, і зовнішні, коли одна зі сторін належить до суб'єктів зовнішнього середовища організації. За ознаками суб'єктів комунікації види спілкування можна зв'язати з різноманітними параметрами. Тут доречні типології на підставах, зв'язаних: усередині організації – з особистісними, груповими, професійно-кваліфікаційними, організаційними характеристиками, з відносинами рівності й ієрархії, зі статусами й соціальними ролями; поза організацією – з положенням організації на ринку, з перспективами розвитку, з етапом розвитку, життєвим циклом організації тощо. За критерієм кількості комунікантів доцільно розрізняти однобічну комунікацію, двобічну й багатобічну.

За джерелами регулювання процесу комунікації можуть бути: формальні (здійснювані на засадах добре пророблених і легітимних, як правило, виражених у писемній формі інструкцій, вказівок, методик тощо) і неформальні (здійснювані на основі усних норм і правил). За своїми цілями ділові комунікації можуть бути спрямовані або на обслуговування предметної діяльності та з'ясування виробничих протиріч, або на залучення партнера до своєї думки, знань, або отримання знань від партнера. У такій постановці цілі виглядають узагальнено, але конкретне спілкування містить, як правило, групу явних і неявних, усвідомлюваних і неусвідомлюваних цілей, що втілюються у вигляді досить чітко очікуваного матеріального, інформаційного або емоційного результату спілкування. За цими самими ознаками – цілями комунікації – можна також розрізняти чесні комунікації й безчесні – маніпулятивні, егоїстичні, шахрайські. Розпізнавання нечесних намірів партнера-комуніканта – складне, але постійне завдання, що повинен вирішувати бізнесмен. Це проблема й правова, і етична.



Успішність ділової комунікації безпосередньо обумовлена комунікативною компетентністю менеджера, що передбачає адекватну реакцію на контекст ситуації, правильну оцінку співрозмовника, а також його інтересів, особистісних якостей, уразливості, формування в нього позитивного сприйняття власної особистості. Ефективний менеджмент організації уможливлюється завдяки ефективному менеджменту організаційних комунікацій. Комунікаційний менеджмент – це самостійний вид спеціального менеджменту, що спрямований на пізнання й використання закономірностей обміну інформацією, знаннями й інтелектуальною власністю в процесі формування й розвитку соціально-економічних систем. Комунікаційний менеджмент покликаний забезпечити взаємодію і взаємозв'язок у часі й просторі елементів, які формують і ефективно використовують усі види організаційного капіталу.
Засоби масової комунікації, їх різновиди та особливості з точки зору специфіки комунікативних каналів
Комунікація виникла з потреб індивідів у спільному житті, а тому вона суспільна за своєю природою. Масова комунікація – винахід індустріально розвинених сучасних суспільств.

Першим мас-медіа була газета. Назву вона отримала від дрібної монети – gazzetta, яку у Венеції в XVI ст. платили за рукописне зведення про поточні події. Періодичні друковані видання – нідерландські “коранто” (“сучасні події”), англійські “ньюсбукс”, французька “Ла Газетт”, тобто те, що ми називаємо пресою, з’явилися в Європі в першій половині XVII ст. У Росії виникнення її датується 1702 р. – появою «Ведомостей» Петра І.

Преса відображала політичні пристрасті та соціальні інтереси груп, які домінували в суспільстві, будучи їхньою трибуною, з якої вони проголошували ідеї. Хвиля нових газет і політичних памфлетів викликала появу цензури.

У 30–40-ві роки XIX ст. більшість населення отримала доступ до друкованих новин. У розвинених країнах Європи і в США набула поширення дешева “копійчана” преса. Французька газета “Ля Прес”, англійська “Дейлі телеграф”, американська “Сан” почали виходити масовими на той час накладами, враховуючи інформаційні уподобання аудиторії. Зважаючи на потреби й вимоги ринку, виробництво новин і газет дедалі більше ставало індустріальним за характером. Незамаскована політична упередженість і гострота преси, які були критерієм ефективності й доцільності ідеологічного впливу, доповнилися рекламою, сенсаційністю, що задовольняли інформаційний смак читача, здатного купувати газету. Однак відносна свобода від патронажу держави поєднувалася з відкритістю до імперативів економічної рентабельності та прибутковості.

Влада уособлюється державно-політичною елітою і різного роду капіталом, що й сьогодні залишаються найважливішими інститутами, які санкціонують ідеологічну і ціннісну забарвленість друкованого слова. З’ясувалося, що яскраві газетні повідомлення мають вражаючу здатність не тільки “висвітлювати стан” і транслювати новини суспільного життя за задумами журналістів і видавців, а й створювати соціально значущі образи дійсності за допомогою особливих літературних жанрів, мовних кліше і правил складання текстів, які відрізняються від властивих традиційній книжковій культурі.

На початку XX ст. родину мас-медіа поповнило радіо, яке швидко продемонструвало унікальну здатність з’єднувати жителів відокремлених та ізольованих територій. В Україні перша радіопередача вийшла в ефір у 1924 р. Радіомовлення залучило до складу аудиторії сільське населення, у якого, принаймні в нашому суспільстві, звичка до цього джерела й орієнтація на те, що “повідомили по радіо”, і сьогодні досить стійкі. Радіохвилі скоротили час доставки новин із центрів на периферію. Столиці й наблизилися до малих населених пунктів, що змінило уявлення про подолання і географічного, і соціального простору.

Проте телебачення мало ще більший ефект. Розпочавши свою “епоху” в системі мас-медіа у 30-ті роки ХХ ст., уже через тридцять років воно в науковій, культурній, політичній і повсякденній рефлексії осмислюється як всемогутній засіб впливу на свідомість і стиль життя. Аудіовізуальні образи, які до цього були прерогативою кіно (також специфічного медіума масової комунікації), перетворилися на першочергового за значенням, легкістю засвоєння і привабливістю носія соціальної інформації. Водночас мільйони людей у різних регіонах світу стали свідками найважливіших подій, які відбуваються в будь-якому місці. Світ політики і науки став наочно персоніфікованим. Мистецтво доставляється до осель. Економічні досягнення, державна діяльність, міжнародні відносини, спортивні успіхи і, нарешті, погода – усе стало видимим. Масова аудиторія, якій миттєво повідомлялися новини і яка перебувала у полоні телевізійного ефекту “присутності на місці подій”, перетворила їх на предмет обговорення у професійному середовищі, колі друзів.

Доступність засобів масової комунікації, зрозумілість знань про світ забезпечили можливість вирівнювання різних за соціально-статусними характеристиками груп щодо рівня інформованості. Але інтерпретації, оцінки, обґрунтування телевізійних повідомлень не могли бути ідентичними. Аудиторія розшаровувалася відповідно до різноманітних соціальних, соціокультурних і психологічних особливостей.

Із 90-х років ХХ ст. поширення електронних засобів зв’язку, супутникового і кабельного телебачення, відеотехніки почали робити сучасну людину залежною від густої комунікаційної мережі. Нині аудіовізуальна комунікація є сталим фактом життя людини, а світ, який створюється нею з претензією на реальність, здатний конкурувати з дійсністю. Як показали дослідження американського соціолога Джорджа Гербнера, “завзяті телеглядачі схильні описувати реальність – її соціальну структуру, взаємовідносини між статусами, професійними групами, представниками різної статі, рівень злочинності – так, як подає її телебачення”. Технічний потенціал “нових” мас-медіа породжує можливість без перешкод транслювати аудіовізуальні образи на будь-яку відстань. Жителі України, наприклад, мають змогу отримувати новини з інформаційних програм найбільшої американської телекомпанії Сі-Ен-Ен.

Проте сьогодні така інформаційна різноманітність створює низку проблем для національного телебачення. Прагнучи до монополізму у сфері інформації, могутні телемережі й телеслужби здатні пропонувати і поширювати серед масової аудиторії свій погляд на світ, культивувати власні культурні моделі і зразки поведінки. Це викликає складну взаємодію культур, яка не завжди здійснюється за принципом “діалогу”, їй властиві явища дифузії, взаємного доповнення, відторгнення, домінування і конкуренції інноваційних та традиційних зразків. Останні — предмет захисту з боку національних держав.

Аудіовізуальні й комп’ютеризовані мас-медіа намагаються монополізувати соціальну комунікацію. Проте і сьогодні в деяких сферах громадського життя радіо і преса залишаються звичними каналами ознайомлення аудиторії з новинами та оцінками подій.


Прийоми, засоби і методи формування громадської думки. Трансакції та інтеракції
Паблік рилейшнз є наукою й мистецтвом досягнення гармонії за допомогою взаєморозуміння, що ґрунтується на правді й інформованості. Паблік (англ. public публічний, суспільний) рилейшнз (англ. rela­tion відношення, зв´язок) різновид соціально-психологічного менеджменту, в якому на основі точної інформації, отриманої у результаті аналізу тенденцій політичного, соціально-економічного, психологічного розвитку країни (регіону, галузей економіки, сфер діяльності, фірм (організацій) та ін.), дотримання етичних норм і громадських інтересів планомірно реалізують соціально-технологічні та інформаційні заходи зі встановлення усві­домлених, гармонійних і взаємовигідних зв´язків між суб´єктами соціальної діяльності, між ними і громадськістю (її групами), владою задля впливу на громадську думку та прийняття рішень у процесі соціального управління і досягнення обопільної довіри і вигоди.

Предметом уваги ПР є суспільні процеси і відноси­ни, а ПР-діяльність є засобом впливу на ці процеси для діалогу між ланками суспільства з метою дося­гнення громадянського консенсусу. ПР не є пропагандою, рекламою, роботою в пресі. ПР – це мистецтво переконувати людей, впливати на їх думку, підтримувати готовність до необхідних змін, долати кризові ситуації. Без такої діяльності не­можливі соціальне управління, політична практика, бізнес, адже реалізація будь-яких проектів, ідей почи­нається із зацікавлення ними людини, спільноти, фірми (організації), управлінських органів. Фахівці ПР допомагають політикам, управлінцям, бізнесменам взаємодіяти із соціальним середовищем, зна­ходити розуміння в суспільстві, ухвалювати державні рішення, які не викликають спротиву населення.

Головним об´єктом впливу ПР-діяльності є громадськість – сформована у зв´язку з певними полі­тичними, економічними, соціальними обставина­ми спільнота людей, яка усвідомлює ці обставини та однаково реагує на них. Громадськість складається із закритої (партійні функціонери, співробітники фірм, пов´язані службови­ми відносинами й корпоративною відповідальністю особи) і відкритої (аудиторія засобів масової інформації, рядові члени та прихильники політичних партій і рухів тощо) систем.



Громадська думка тимчасовий стан суспільної свідомості, що виявляється як сукупність оцінних суджень різноманітних груп і верств населення, індивідуальних думок із певної проблеми, яка стосується групи людей.

Формою буття громадської думки є судження, що відображають ставлення її суб´єкта до значущих для нього подій і явищ соціальної дійсності. Виявляється вона і в соціальному контролі, завдяки чому суб´єкт думки забезпечує однакові реакції об´єднаних у спіль­ноту індивідів на стан її об´єкта. Робота з громадською думкою дає змогу політичним лідерам, керівникам, менеджерам фірм цілеспрямовано підвищувати популярність, здо­бувати переваги над конкурентами, реалізовувати ідеї.

Для успішної ПР-діяльності ПР-фахівцям необхід­но знати переконання, інтереси, пріоритети, очіку­вання, прагнення та інші регулятори індивідуальної, групової, масової поведінки аудиторій, з якими їм доводиться працювати. Цим ПР відрізняється від ірра­ціональної за своєю природою пропаганди. Тому будь-який ПР-проект повинен зосереджуватися на ціннісних орієнтирах аудиторій, адже сприйняття людьми подій, фактів, дій залежить не лише від їх індивідуаль­них якостей, умов буття, а й від індивідуальних, групо­вих цінностей, вірувань, думок, упереджень. Взаємодія у процесі ПР-діяльності відбувається завдяки комунікативному впливу на аудиторію. Конкретні зусилля ПР-фахівця як комунікатора полягають у перетворенні інформації в такі образи, повідомлення, які аудито­рія максимально могла б сприйняти, зацікавитися ними, побачити значущість їх для себе. Для цього необхідно:


  • донести до аудиторії чітку і зрозумілу характери­стику дійсності, яку необхідно змінювати;

  • пропонувати такі ідеї, цінності, які б позитивно сприймалися аудиторією, для чого потрібно знати її соціально-психологічний стан, запити, уподобання;

  • пропонувати чіткі критерії і процедури оцінюван­ня запланованих змін;

  • використовувати логічно-змістові та емоційні аргументи, що дає змогу переконати людей, які у своїх рішеннях спираються не лише на розум, а й на емоції;

  • ураховувати, що емоції нерідко спонукають людей до заперечення пропонованих змін, намагання протистояти;

  • використовувати якомога більше каналів поши­рення інформації, що забезпечує значно вищий її ефект;

  • намагатися, щоб поширювані ПР-звернення та їх елементи не суперечили одне одному, перебували в гармоній­них зв´язках і фокусувалися на загальній меті ПР-акції.

Інтерактивна сторона  спілкування фіксує не тільки обмін інформацією, але й організацію спільних дій, які дозволяють реалізувати деяку загальну для партнерів діяльність. Поняття «інтеракція» означає взаємодію. У суспільстві взаємодія – це система зв'язків  і  взаємодій між індивідами, соціальними групами, сукупність усіх соціальних відносин. Людина для задоволення своїх потреб повинна вступати  у  взаємодію з іншими людьми, входи­ти в соціальні групи, брати участь  у  спільній діяльності. Тому, звичайно, неможливо знайти на Землі людину, яка була б зовсім ізольованою від інших людей.

У концепції Е. Берна одиниця  спілкування  називається трансакцією. Люди, які спілкуються, виявляють свою поінформованість відносно присутності один одного. Це називається трансактним стимулом. Людина, на яку спрямовано трансак­тний стимул,  у  відповідь щось скаже або зробить. Ця відповідь називається трансактною реакцією. Берн наводить такий приклад. Хірург, оц­інивши на основі тих даних, які у  нього є, необхідність  у  скальпелі, протягує руку медсестрі. Правильно розтлумачивши цей жест, оцінивши відстань  і  м'язові зусилля, вона вкладає скаль­пель  у  руку хірурга такою дією, яку від неї чекають. Ця  трансак­ція  називається додатковою. Іншими словами, за умови нор­мальних людських стосунків стимул тягне за собою очікувану  і  природну реакцію.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка