Методичні вказівки для підготовки до практичних занять для студентів спеціальностей «Економіка підприємства»



Сторінка8/11
Дата конвертації16.04.2016
Розмір1.95 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Вправа 4 Правильно запишіть прийменники у поданих словосполученнях.
За/для нас, з/по/між усіх, по/між людьми, на/чолі/ з Іваненком, на/зустріч щастю, на/зустріч/ з братом, на/передо/дні свята, у/нап­рямку/ до площі, із/за рогу вулиці, з/під материної опіки, вдивлятися в/далечінь, дивитися в/гору, зібратися в/гори, повторювати в/третє, заглянути в/третє вікно, прийшли у/двох, жили у/двох кімнатах, у/вісні, покотився з/гори зеленої, по/над деревами, по/під хмари, з/по/над гір, з/над вершин.
Вправа 5 Перекладіть прийменникові словосполучення українською мовою.
Прийти по делу. По собственной воле. В рассрочку. Не по силам. По закону. Приняться за работу. Поставить в пример. По указанию. По всем правилам. Речь по вопросу. По последней моде. Принять во внимание. Принять к сведению. Работать по схеме. По моим сведениям. Послать по почте. В адрес. По прибытии. Поступать в университет. Читать на украинском языке. Войти в аудиторию. В столе. По причине. В течение. По заказу. Выйти из отдела. По истечении времени. Папка для бумаг. Вопреки желанию.
Вправа 6. Перепишіть текст. Правильно запишіть прийменники і поясніть їх правопис.

З/по/між різних видів наказів значну групу становлять накази по кадрах (про прийняття на роботу, переведення, звільнення тощо). Оформлення таких документів має свої особливості. Констатуючої частини такі документи нерідко не мають, о/крім того, ухвальна частина завжди поділена за пунктами. Наприклад, спочатку йдуть пункти про прийняття на роботу (призначення на посаду), потім про переведення, звільнення, а на/при/кінці документа про надання відпусток, направлення у відрядження. Накази про заохочення і стягнення, як правило, оформляються окремо.

Усе це полегшує використання наказів для різного роду довідок. З особливою увагою необхідно підходити до складання тексту наказів що/до кадрових питань, пам’ятаючи, що його чіткість і правильність допоможуть уникнути порушень права на працю. (За А. Головачем).
Вправа 7 Запишіть прийменники у три колонки: 1) ті, що пишуться разом; 2) ті, що пишуться через дефіс; 3) ті, що пишуться окремо. Поясніть їх правопис.
За/для, з/під, що/ж/до, з/по/між, у/разі, на/передо/дні, що/до, під/час, на/рівні/з, по/за, не/залежно/від, згідно/з, по/руч, на/чолі, про/між, по/серед, з/за, в/силу, із/за, у/зв’язку, на/відміну/від, з/поза, у/порівнянні/з, на/в/проти, по/перед, в/наслідок, на/в/коло.

Література

Літ. основна: [1, с. 27–34], [2, с. 77–89], [22, с. 286–287].


Практичне заняття 9 Відображення лінгвоментальності у мові й мовленні. Невербальні складники мовної поведінки
План


  1. Відображення лінгвоментальності у мові й мовленні.

  2. Ситуація: налаштування на національні особливості мовної поведінки співрозмовника.

  3. Невербальні складники мовної поведінки.

  4. Іменник в офіційно-діловому стилі.

  5. Зразки ділових паперів: доручення на одержання грошей, на одержання стипендії.


Основні поняття теми: лінгвоментальність, національні особливості мовної поведінки, невербальні складники мовної поведінки, іменник, доручення як різновид документа.
Завдання

  1. Підготуватися до усних відповідей на питання 3, 4, скласти конспект.

  2. Знайти реферативний матеріал щодо національних особливостей мовної поведінки людей.

  3. Скласти тези для відповіді на питання 5.


Відображення лінгвоментальності у мові й мовленні
Взаємний вплив мови і національної ментальності був і залишається предметом вивчення представників різних шкіл мовознавства, філософії, культурології, психології, соціології. Одним із перших учених, які розглянули взаємообумовленість мови і народу-носія, нації, був В. Ф. Гумбольдт. Він вважав, що мова – це діяльність індивіда, яка тісно пов'язана з народною самосвідомістю. Мова, незважаючи на всі зовнішні впливи, зберігає свою індивідуальність. У мові ми завжди знаходимо сплав власне мовного характеру з тим, що мова запозичила у характеру нації. Тобто розвиток мови та її специфічні риси, на думку вченого, тотожні специфіці еволюції народу, нації. Визначальним принципом і основою для розвитку мови є духовна сила народу, оскільки мова є ніби зовнішній прояв духу народів: мова народу є його дух, і дух народу є його мова.

Ці ідеї були розвинені Й. Л. Вайсгербером, який вважав мову творінням нації, у якому знайшов своє відображення процес пізнання минулих поколінь. Різноманітність мов і подібні риси в них учений пояснював загальною природою людини. Таким чином, мова, відбиваючи особливості його носіїв, відображає при цьому і загальну ментальність, характерну для всього людства.

Сучасний кембриджський словник «Максідіко» ментальність трактує таким чином: «1. Соціол. Сукупність інтелектуальних навичок, вірувань, характерних для думки колективу і властивих кожному з його членів. 2. Стан духу (esprit) кого-небудь». Російський лінгвокультуролог В. Маслова під ментальністю розуміє той рівень суспільної свідомості, на якому думка не відділена від емоцій, від латентних звичок і прийомів свідомості. Вважаємо важливим підкреслити точку зору німецького вченого П. Дінцельбахера на вчинки людей як маркери ментальності, що ховається за ними. Ментальність діє в конкретних ситуаціях як допомога у прийнятті рішення, будучи, по суті, сумою запропонованих орієнтирів, актуальних для всього колективу. Показовим у цьому сенсі є вислів Г. Ляйбніца: «У своїх вчинках ми на три чверті автомати», що підтверджує визначальну роль колективних детермінант вчинків людей.

Специфіка ментальності, як правило, не усвідомлюється самими носіями певного типу ментальності. Ці особливості представляються у вчинках і висловлюваннях без чітких намірів і волі, формуються під впливом економічних факторів, соціально-політичних процесів, природних явищ, контактів з іншими етнічними групами. Відповідно до закону рідної мови, виведеному Й. Л. Вайсгербером, кожна людина з раннього дитинства перебуває під впливом рідної мови, який упродовж усього життя утримується трьома способами: по-перше, неминучістю вивчення мови, по-друге, необхідністю володіння мовою і, нарешті, залежністю від різноманітних форм застосування мови.



Співвідношення між певною частиною світу і його мовним поданням можна визначити як мовну ментальність (лінгвоментальність). Зв'язок мови і мислення нерідко трактується як паралелізм мовних і розумових процесів, що пояснюється спрощеним тлумаченням мовного значення як безпосереднього об'єкта в дзеркалі мови. Відзначаючи нерозривність мови і мислення, А. С. Мельничук пропонує розглядати мову як знакову діяльність, що забезпечує матеріальне оформлення думок і обмін інформацією між членами суспільства, при цьому вчений акцентує, що прямої відповідності між одиницями мови і мислення немає. Ціннісні установки та орієнтації, закріплені в мові, якими користується (свідомо чи несвідомо) людина у своїй діяльності та відповідно з якими можуть оцінюватися якості та факти дійсності, дозволили В. М. Телії стверджувати: «Мова – це спосіб трансляції ментальності між поколіннями лінгвокультурной спільності».

Граматика і лексика, на думку автора монографії «Мова і національна ментальність» О. Б. Ткаченка, володіють виразними засобами відображення ментальності. Так, на відміну від японської та китайської, які не мають категорії граматичного роду, вона властива індоєвропейським мовам, що стало багатим джерелом поетичних символів і порівнянь, зокрема, в поезії (наприклад, у слов'ян дівчина чи жінка в порівнянні – калина, береза, верба; хлопець чи юнак – дуб, ясен, клен), що абсолютно чуже японцям і китайцям. Розвиненість певних пластів лексики О. Б. Ткаченко пов'язує з умовами природного середовища, особливостями домінуючих занять, обставинами історії народу, ілюструє цю тезу багатим матеріалом з різних мов. Зіставляючи російське горизонт з українськими лексемами горизонт, обрій, виднокруг, видноколо, крайнебо, небокрай, вчений пояснює багатство синонімів тим, що українська мова сформувалася головним чином у зоні степу й лісостепу, де відповідне оптичне явище перед очима. Ще більшу виразність мовні критерії набувають на фразеологічному і стилістичному рівнях, відображаючи риси національної ментальності в концентрованому вигляді. О. Б. Ткаченко призводить виразні приклади відображення ментальності у формулах вітання: для українця і слов'янина взагалі це побажання здоров'я (укр. Здорові були! Доброго здоров'я! Рос. Здрастуй (те)!), для єврея і араба побажання миру (євр. Šalom alexem! араб. Säläm aläjkum! «Мир вам!"), для грузина побажання перемоги (Гамарджоба! З гамарджвеба «перемога»). На неспокійному Близькому Сході умовою здоров'я і навіть життя був мир, тому саме його насамперед бажали; грузини, знаючи, що мир, нав'язаний їм у результаті їхньої поразки, не буде для них справжнім миром, бажали насамперед перемоги. Особливо яскраво, на думку вченого, ментальність представлена ​​в найменших і малих текстах типу приказок, прислів'їв, пісень, де в концентрованому вигляді відображені риси національної ментальності.


Іменник в офіційно-діловому стилі
Кличний відмінок. В українській мові іменники мають кличний відмінок, успадкований від давньоруської мови.

Кличний відмінок іменників І відміни

  1. Іменники твердої групи утворюють кличний вімінок за допомогою закінчення -о: Василино, Галино, Миколо, колего, мамо, донечко.

  2. Іменники м'якої групи в кличному відмінку мають закінчення -е (-є): нене, закрійнице, Насте, Маріє, Ксеніє.

  3. Закінчення утворює кличний відмінок іменників м'якої групи, що означають жіночі пестливі імена: Галю, Таню, Марусю, бабусю, тітусю.

Кличний відмінок іменників ІІ відміни

  1. Закінчення мають: іменники твердої групи (зокрема із суфіксами -ик-, -ок-, -к-): братику, хлопчику, синку, батьку, онучку.

  2. Іншомовні імена з основою на г, к, х: Джеку, Жаку, Ямсу, Майку, Людвігу, Генріху, Фрідріху.

  3. Деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий (крім ж): викладачу, глядачу, укладачу, товаришу.

  4. Закінчення мають іменники м'якої групи: вихователю, лікарю, поштарю, секретарю, Геннадію, Костю.

  5. Закінчення мають: безсуфіксні іменники твердої групи: брате, голубе, куме, парубче, друже, Іване, Петре, Степане, Володимире, Ярославе, Явтуше, але: діду, сину, тату; іменники твердої групи із суфіксами –ист, -ор-, -тор-, -атор-, -ер-, -ир-: професоре, директоре, ректоре, режисере; іменники м'якої групи із суфіксом -ець-: молодче, кравче, але: бійцю, знавцю; деякі іменники мішаної групи (зокрема власні назви з основою на ж, дж і загальні назви з основою на р, ж): Довбуше, Джордже, газетяре, кресляре, стороже.

У кличному відмінку іменники ІІІ відміни мають закінчення -е: любове, розкоше, радосте. Такі формі вживаються переважно в поезії.

Кличний відмінок імен по батькові

  1. Імена по батькові жіночого роду мають у кличному відмінку закінчення -о: Ірино Петрівно, Надіє Михайлівно.

  2. Імена по батькові чоловічого роду – закінчення -у: Степане Івановичу, Петре Васильовичу.


Звертання
У звертаннях, що складаються з двох власних назв (імені та по батькові) або із загальної назви та імені, обидва слова мають форму кличного відмінка: Григорію Семеновичу, Ірино Андріївно, друже Іване, тітко Маріє.

У звертаннях, що складаються з загальної назви й прізвища, у формі кличного відмінка ставиться загальна назва, а прізвище – у формі називного: пане Чорний, добродійко Прищепа, депутате Соколовський.

У звертаннях, що складаються з двох загальних назв, у кличному відмінку обов'язково повинне бути перше слово, а друге може виступати у формі як називного, так і кличного відмінка: добродію секретар (секретарю), пане голово (голова), товаришу майоре (майор). У звертаннях, що складаються із загальної назви й власного імені, у кличному відмінку повинне бути загальне слово, а власне ім'я може мати й форму називного, і форму кличного відмінка: брате Іване (брате Іван).


Рід невідмінюваних іменників
Назви осіб чоловічої статі належать до чоловічого роду: елегантний месьє, військовий аташе, люб'язний портьє, мій імпресаріо, справедливий рефері, сміливий тореро, відомий шансоньє. Назви осіб жіночої статі кваліфікуються як іменники жіночого роду: усміхнена фрейлейн, літня мадам, серйозна фрау, струнка міс.

Родова належність деяких назв осіб визначається конкретним уживанням у мовленні. Це так звані іменники спільного роду: Ваш протеже виявив себе з найкращого боку. Милуйтеся-бо вашою протеже! (М. Старицький); наша візаві наш візаві, справжній хіпі справжня хіпі.



Невідмінювані іменники, що означають тварин, належать до чоловічого роду: крикливий какаду, яскравий ара, швидкий ему. Невідмінювані іменники, що називають неістот, належать до середнього роду: вовняне кашне, нове меню, актуальне інтерв'ю, світлове табло.

Рід невідмінюваних географічних назв визначається за родовим поняттям (держава, місто, озеро, річка, гора, острів тощо): гостинне Батумі (місто), стрімка Арагві (річка), висока Ай-Петрі (вершина), зелений Хоккайдо (острів), небезпечний Страмболі (вулкан). Якщо слово співвідноситься з різними родовими поняттями, воно вживається у різних родових формах: Гаїті проголошена незалежною в 1804 році (держава). На гористому Гаїті виявлено поклади бокситів (острів). За родовою назвою визначається також рід невідмінюваних назв органів преси, громадських організацій, спортивних клубів, команд тощо, наприклад: Про це повідомила “Торонто стар” (газета), “Темпо” опублікував цікаві матеріали про футбольний чемпіонат (журнал); “Наполі” перемогла у фінальному матчі з рахунком 3:1 (команда); Прадо відомий колекціями іспанського мистецтва (музей).

Рід невідмінюваних абревіатур відповідає роду стрижневого слова: У районі відкрита нова АЗС (автозаправна станція); Кілька років тому ЦНБ переїхала у нове приміщення (Центральна наукова бібліотека); При педінституті розпочав роботу ФПК (факультет підвищення кваліфікації).


Рід і особливості вживання назв осіб за професією, посадою, званням
В офіційно-діловому мовленні посади, професії, звання жінок позначаються іменниками чоловічого роду: Ухвалили виділити оздоровчі путівки продавцям Морозовій Т. М. і Кондратовській І. І.; Веселова М. Р. отримала диплом викладача біології.

Якщо іменник чоловічого роду вживається на позначення жінки й ім'я особи при цьому не називається, то узгоджене означення й присудок ставляться у формі чоловічого роду: Мій опонент захворів; Доповідач навів цікаві факти. Сполучення на зразок доцент Максимишина, терапевт Соколова вимагають, щоб присудок мав форму жіночого роду. Що ж стосується означення, то воно в таких випадках має форму чоловічого роду: Мій шеф Василевська Ірина першою поздоровила мене з днем народження; Мій терапевт Соколова щойно повернулась із відпустки. Вирази моя стоматолог, наша бухгалтер мають розмовний характер.

Частина однослівних назв осіб за ознакою місця проживання або місця роботи належить до розмовних форм, як-от: сільчани, зв'язківці тощо. В офіційно-діловому мовленні вживаються складні найменування: мешканці села, мешканці міста, мешканці Криму, працівники навчальних закладів, працівники відділень зв'язку, працівники річкового транспорту, студенти консерваторії, артисти цирку, артисти естради.


Тренувальні вправи

Вправа 1 Із поданими збірними іменниками складіть речення.
Дубняк, хаща, хмиз, товар, бадилля, дівоцтво, юнацтво.

 

Вправа 2 Перекладіть українською мовою.


Бабочка, бархатцы, бахча, боярышник, бусы, василек, ветка, весы, вещь, включатель, галстук, георгина, жаворонок, жемчуг, заяц, иностранец, каменщик, клад, кормушка, крючок, скворец, филин, фермер, фуражка, хищник, хлебопашец, часовщик, ясновидец.

 

Вправа 3 Замініть подані слова літературними відповідниками, які можуть уживатись в офіційно-діловому стилі.


Анонімка, сотняга гривень, заліковка, пара, маршрутка, фарбовка, кадровик, астматик, хитрун, забудько, пустуха, горбань, ручище, авто, товарняк, водичка, злодюга.
Вправа 4 Замініть іменники на означення статусу, професії, посади, звання літературними відповідниками.
Викладачка економіки підприємства, касирка (касирша) банку, лаборантка (лаборантша) відділу, бригадирка (бригадирша) цеху, працівниця фірми, учителька школи, викладачка вузу.
Вправа 5 Відредагуйте словосполучення, запишіть виправлений варіант.

Придбали нову шкіряну мебель, зробили позначки різними чорнилами, похорони призначили на..., з п'ятьма колісьми, літак з іноземними гістьми, повернулись з грішми, повідомити студентові, сповістити інженерові Карпенку Б.Т., зазнати біду, завдати шкоду, пильнувати чистоту, шкодувати гроші на освіту, радіти перемозі, запобігти вибухові було неможливо, не варто рейтингові довіряти, ремонтові передувала інвентаризація, інструкція не гарантує безпеку, делегати не можуть висловити свої погляди, не варто починати оранку, ми не припинимо боротьбу, відповідь на це не знаходили півроку.


Література

Літ. основна: [1, с. 92–96], [11, с. 119–126].



Практичне заняття 10 Довідково-інформаційна документація. Просодичні засоби мови
План


  1. Довідково-інформаційна документація.

  2. Зразки ділових документів: довідка, доповідна записка, пояснювальна на ім'я декана.

  3. Поняття про протоколи, витяг із протоколу.

  4. Висновок, телеграма, телефонограма, факс.

  5. Просодичні засоби мови: наголос, інтонація, пауза, ритмічна структура слова.

  6. Ситуація: призначення ділової зустрічі (комунікативний тренінг).


Основні поняття теми: довідково-інформаційна документація; просодика; наголос, інтонація, пауза, ритмічна структура слова як просодичні засоби мовлення; ділова зустріч.
Завдання

  1. Підготуватися за планом до усних відповідей.

  2. Скласти конспект до питань 1–5.

  3. Дібрати зразки текстів фахового спрямування. Підготуватися до їх прочитання з урахуванням просодичних засобів мовлення. Чи можливе дещо інше тлумачення тексту через застосування різних просодичних засобів. Довести свою думку на прикладах.

  4. Записати визначення поняття «ділова зустріч», продумати фактори успішності ділової зустрічі.


Довідково-інформаційна документація
Процес ухвалення управлінських рішень ґрунтується на зборі та аналітичній обробці об'єктивної й достовірної інформації про фактичне становище справ у системі управління. Найважливіше місце серед джерел такої інформації займають довідково-інформаційні та довідково-аналітичні документи: акти, довідки, доповідні записки, переписка та ін. Ці документи виконують службову, допоміжну роль стосовно організаційно-правових та розпорядчих документів, оскільки не містять доручень, не зобов'язують діяти запропонованим чином, як розпорядчі документи, а лише повідомляють відомості, які можуть спонукати до прийняття певного рішення, тобто ініціюють управлінські рішення, дозволяють вибрати той чи інший спосіб дії.
    Особливість цієї групи документів полягає в тому, що, як правило, вони йдуть знизу вгору в системі управління: від працівника до керівника структурного підрозділу, від керівника підрозділу до заступника керівника організації або керівника організації; від підвідомчої організації до відомчої. Окремі різновиди довідково-інформаційних документів (наприклад, листування) використовуються для реалізації інформаційних зв'язків між рівними організаціями та посадовими особами.
     Із певною мірою умовності всю сукупність цих документів можна поділити на довідково-інформаційні та довідково-аналітичні документи.

Довідково-інформаційні документи. Доповідна записка – документ, адресований керівнику організації, містить ґрунтовний виклад якогось питання з висновками й пропозиціями укладача. Пропозиція – документ, що являє собою різновид доповідної записки, містить перелік конкретних пропозицій із певного питання. Пояснювальна записка – документ, що пояснює причини певної дії, факту, події, складається працівником організації й подається вищій посадовій особі. Заява – документ, адресований посадовій особі, містить прохання працівника. Подання – документ, що містить пропозицію про призначення, переміщення або заохочення працівника організації. Службовий (діловий) лист – узагальнена назва різних за змістом документів, що виділяються у зв'язку з особливим способом передачі тексту – пересиланням поштою. Електронне повідомлення – документ, переданий електронною поштою, отримуваний як відеограми на екрані монітора або у вигляді паперової копії, видрукованої на принтері.

Довідково-аналітичні документи. Акт – документ, складений групою осіб для встановлення фактів, подій, дій, що мали місце в реальності. Довідка – документ, складений із метою опису фактів основної діяльності організації або підтвердження відомостей біографічного чи службового характеру.

Документування колегіальної діяльності. Протокол – документ, що фіксує хід обговорення питань та прийняття рішень на зборах, нарадах, конференціях, засіданнях колегіальних органів. Різновидами є протоколи, складені адміністративними, слідчими органами, органами охорони громадського порядку, офіційними особами для посвідчення будь-якого факту (наприклад, протокол санітарного інспектора, протокол про затримання, про вилучення вогнепальної зброї).

 

Просодичні засоби української мови


До просодичних засобів відносять висоту тону, силу звучання, темп, наголос, паузи, тобто ті характеристики звукового потоку, які використовуються для творення ритмічної, інтонаційної, ладово-гармонійної організації мовлення.

Висота тону й сила звучання. Ритмічні коливання творять музичні тони, неритмічні – шум. Висота тону залежить від частоти коливання струменя повітря. Зміна висоти тону лежить в основі створення інтонаційного малюнка фрази. Так, різні типи фраз у різних мовах мають свої особливості зміни висоти тону в процесі мовлення, тобто мають свою інтонацію. Сила звучання регулюється переважно ситуацією мовлення й залежить від характеру, темпераменту, стану мовця.

Темп мовлення буває швидким або повільним. Він залежить від стилю мовлення – повного, витриманого чи швидкого – й індивідуальних особливостей мовців. Темп регулюється тривалістю голосних, наявністю пауз. Збільшення ж тривалості, наприклад приголосних, зовсім не впливає на сповільнення темпу, воно використовується переважно як один із засобів емфази, тобто наголосу, за допомогою якого посилюється виразовість, експресивність слова.

Просодичним засобом є більшою мірою так званий логічний наголос. Він є компонентом інтонаційної, ритмічної будови висловлювання. Причиною виникнення логічного наголосу є той факт, що будь-яке висловлювання має найважливіші щодо змісту слова, які виділяються сповільненням темпу, посиленням голосу, зміною висоти голосу (тону), паузою перед словом і після нього. Ці способи виділення слів лежать в основі творення логічного наголосу. Як правило, наголошуються слова, що виражають нові для співбесідника поняття.



Пауза. Мовний потік членується на окремі відрізки, синтагми. Синтагматичне членування може бути зумовлене різними факторами: комунікативними, пов'язаними з членуванням мовного потоку на відрізки, що виражають дане й нове, відоме й невідоме, визначене й невизначене тощо; логіко-психологічними, пов'язаними з вираженням емоцій, володінням мовою, орієнтацією в темі тощо. Паузи відіграють важливу роль у створенні ритму мовлення, інтонаційного малюнка висловлювання.

Ритмічна організація звукового потоку є важливим засобом створення експресії, настрою. Так, поряд із поетичним існує ритмізоване прозове мовлення, наприклад, у вигляді періодичного мовлення. Період – фігура експресивна, пов'язана з функцією переконання, впливу на слухача, читача. Основними засобами створення певного ритму є чергування наголошених і ненаголошених складів, відповідний темп мовлення, що регулюється як швидкістю вимови звуків, так і наявністю пауз у звуковому потоці. Так, уповільнення темпу, а значить, і зміна ритму можуть здійснюватися паузами після кожного слова.

Інтонація як мелодичний лад мовлення визначається співвідношенням тонів. Так, наприклад, для питальних речень властиве підвищення тону в кінці речення. У даному випадку інтонація виконує розрізнювальну функцію. Структурна функція інтонації полягає у членуванні звукового потоку на частини, об'єднанні частин у ціле. Інтонація відіграє важливу роль у створенні так званої логічної перспективи висловлювання, тобто через інтонацію слухач відчуває, чи мовець закінчив розмову, думку, чи збирається її продовжувати, де головне, а де другорядне в розповіді.

Одним із важливих моментів, пов'язаних із комунікативними і виражальними можливостями інтонації, є те, що інтонаційні криві в літературній мові нормовані, а мовці повинні дотримуватися тих норм; їх інтонація повинна бути адекватною мовній ситуації. Неадекватність інтонації часто приводить до зміни самої ситуації. Наприклад, інтонація, що виражає нетерпіння, може перетворити ситуацію обміну думок у конфліктну ситуацію. Неадекватність інтонації ситуації мовлення може бути запрограмована мовцем із метою повернути розмову в потрібне русло. Цікавим моментом у користуванні інтонацією є вираження підтексту. Якщо фраза вимовляється з невластивою їй і ситуації мовлення інтонацією, то слухач реагує на зміст фрази не адекватно змістові, вираженому словами, а шукає в почутій фразі підтекст.


Література

Літ. основна: [11, с. 42–55], [12, с. 69–76].



Заліковий кредит 3 (модульний цикл ІIІ)

Змістовний модуль IІI


Практичне заняття 11 Публічний виступ як важливий засіб якісної комунікації й показник мовної

та професійної компетенції
План


  1. Публічний виступ як важливий засіб якісної комунікації.

  2. Мистецтво аргументації. Вимоги до аргументів.

  3. Поняття про риторику. Основні вимоги до публічних виступів.

  4. Комунікативні вимоги до мовної поведінки під час публічного виступу, бесіди, диспуту, наради.

  5. Ситуація: публічний виступ на професійну тему.

  6. Прикметник в офіційно-діловому стилі.

  7. Укладання розписки.


Основні поняття теми: публічний виступ; аргумент; риторика; вимоги до публічного виступу; мовна поведінка під час публічного виступу; прикметник; розписка.
Завдання

  1. Підготуватися за планом до усних відповідей.

  2. Скласти конспект до питань 1–4, 6.

  3. Написати текст публічного виступу за темою, узгодженою з викладачем.


Публічний виступ як важливий засіб комунікації
Фахівці нової генерації повинні воло­діти живим, ефективним, переконливим словом як інтеграційною якістю про­фесійної майстерності. Публічне монологічне мовлення є предметом дослідження рито­рики – теорії ораторського мистецтва, науки красномовства, яку про­фесор Києво-Могилянської академії Ф. Прокопович вважав «царицею душ», «княгинею мистецтв», вказуючи на такі її функції, як соціально-організаційну (засіб агітації), культурно-освітню, а також одержання знань, збудження почуттів, формування громадської думки тощо.

Поняття «ораторське мистецтво», або «красномовство», має два значення: 1) вид громадсько-політичної та професійної діяльності, мета якої – інформувати та переконувати аудиторію засобами живого слова; 2) високий ступінь майстерності публічного виступу, мистецьке володіння словом.

Із моменту свого зародження в античному світі ораторське мистецт­во вважалося ефективним засобом переконання людей. Ще 335 р. до н. е. було створено першу теорію ораторського мистецтва, що зберегла своє значення й донині. Йдеться про «Риторику» Аристотеля, в якій він визначає риторику як мистецтво переконливого впливу, здатність знаходити різні засоби впливу на кожний предмет.

Своєрідність ораторського мистецтва як засобу переконання полягає в тому, що будь-який публічний виступ має на меті викликати духовність аудиторії, певним чином вплинути на неї.

Метою пере­конання, на відміну від інших видів впливу на людей, є передавання інформації в такій формі, щоб вона перетворилася на систему на­станов і принципів особистості або істотно вплинула на цю систему. А це можливо лише за активної діяльності аудиторії, її критичного сприйняття думок оратора. Установлюючи зворотний зв'язок, промовець залучає аудиторію до процесу спільної розумової діяльності. Тому важливо, щоб присутні не просто погодилися з ним, а, критич­но осмисливши те, про що він говорить, свідомо сприйняли його інформацію. Тоді це буде вже їх власний погляд, він відповідатиме їх цінностям, етичним нормам і правилам, вони керуватимуться ним у практичній діяльності.

Публічний виступ – це особливий жанр різновиду мовленнєвої діяльності, своєрідний за своєю природою, місцем серед інших видів мовлення, а також якісними ознаками. У ньому найповніше реалізується система мисленнєво-мовленнєвих дій – уміле використання форм людського мислення (логічно-образного) та мовних засобів ви­раження. Діяльність людини, професія якої пов'язана з виголошенням промов, доповідей, читанням лекцій, вимагає набуття певної вправності у виборі відповідного жанру, формулюванні теми, відбору фактичного матеріалу та послідовності його викладу, а також високої культури мовлення та спілкування в цілому.

Залежно від змісту, призначення, способу проголошення й обста­вин спілкування виділяють такі жанри публічного виступу: доповідь, промова, виступ, повідомлення.



Доповідь – найпоширеніша форма публічного виступу, важливий елемент системи зв'язків із громадськістю, яка порушує проблеми, що потребують розв'язання. Доповідь може бути політичною, діловою, звітною, науковою. Політична доповідьрізновид доповіді з політичних питань, у ній з'ясовуються сутність, причини, наслідки певної політичної події, розкриваються шляхи розвитку суспільства. Ділова доповідь – це офіційне повідомлення про шляхи розв'язання окремих виробничих питань життєдіяльності певного колективу, організації. Звітна доповідь – це доповідь, у якій повідомляється про роботу, виконану особою чи колективом за певний період. Наукова доповідь – це доповідь, яка узагальнює наукову інформацію, досягнення, відкриття та результати наукових досліджень. Такі доповіді виголошують на різноманітних наукових зібраннях – конференціях, симпозіумах тощо.

Промова – заздалегідь підготовлений публічний виступ на певну ак­туальну тему, звернений до широкого загалу. Розрізняють розважальні, інформаційні, агітаційні, вітальні промови. Виступ – публічне виголошення промови з одного чи декількох пи­тань. Поширеним є виступ за доповіддю. У такому виступі орієнтовно повинні бути вступ (вказівка на предмет обговорення), основна частина (виклад власних поглядів на певне питання), висновки (пропозиція, оцінка). Повідомлення – невеликий публічний виступ із певної теми.

Підготовка до публічного виступу. Аргументування, мовні засоби переконування

Публічний виступ потребує ретельної попередньої підготовки, що відбувається у кілька етапів:


1 Обдумування та формулювання теми, визначення низки питань, виокремлення принципових положень.
2 Добір теоретичного й практичного матеріалу (опрацювання літе­ратури). На цьому етапі важливо не просто знайти матеріал, а глибоко його осмислити, визначити головне й друго­рядне; інтегрувати основні положення за кількома джерелами.
3 Складання плану, тобто визначення порядку розташування окре­мих частин тексту, їх послідовності та обсягу.
4 Складання тез виступу.
5 Написання остаточного тексту виступу.

Архітектоніка (будова) виступу

Щонайперше складають план, у якому відтворюють основні пункти виступу, інформацію, яка потребує точності: дати, статистичні дані, цитати, які повинні бути лаконічними з посиланням на джерело. Наступний етап підготовки виступу – структурування зібраного матеріалу, компонування тексту виступу, який містить вступ, основну частину та висновки.



Вступ. Початок виступу є визначальним і повинен чітко й перекон­ливо відбивати причину виступу. Першочергове завдання доповідача на цьому етапі – привернути й утримати увагу аудиторії. Для того, аби не дозволити думкам слухачів розпорошитися, вже після перших речень виступу необхідно висловлюватися чітко, логічно та змістовно, уникаючи зайвого. Відповідно речення повинні бути короткими і сто­суватися сутності питання, варто інтонаційно виділяти найважливіші місця висловлювання і виражати своє ставлення до предмета мовлення. Вступ має три рівні: структурний – повідомлення теми та мети ви­ступу, змістовий – актуальність та специфіка теми, значення її для цієї аудиторії, стислий виклад історії питання; психологічний створення атмосфери доброзичливості та зацікавлення.

Залежно від категорії аудиторії використовують: штучний – для кри­тично налаштованої аудиторії; природний – для позитивно налаштованої аудиторії; змішаний види вступу. Види штучного вступу: притча, легенда, казка, афоризм, аналогія, співпереживання, апеляція до інтересу аудиторії, гумор, проблемне пи­тання, покликання на авторитети, наочний матеріал, раптовий початок. Види природного вступу: пояснення мети, теми, причини, презентація однодумців, історичний огляд. Змішаний – поєднання названих видів вступу.

Варто уникати у вступі таких висловлювань: Перепрошую, що займаю час, Основне було сказане попереднім доповідачем, Ось тут, як Ви чули, багато говорили і..., Дякую вельмишановному голові, який люб'язно дав мені можливість... тощо.

В основній частині викладається суть пробле­ми, наводяться докази, пояснення, міркування відповідно до попередньо визначеної структури виступу. Слід пояснювати кожен аспект про­блеми, добираючи переконливі цифри, факти, цитати (проте кількість подібних прикладів не повинна бути надто великою – нагромадження ілюстративного матеріалу не повинно поглинати змісту доповіді). Варто подбати про зв'язки між частинами, поєднавши їх в єдину струнку систему викладу; усі питання мають висвітлюватися збалан­совано (при цьому не обов'язково кожному з них приділяти однакову кількість часу). Статичний опис мусить плавно перейти у динамічну, рухому оповідь, аби з допомогою системи логічних аргументів роз­крити сутність питання, поступово нарощуючи аргументацію так, щоб кожна наступна думка підсилювала попередню, а найсильніші аргу­менти виголошувати в кінці – це забезпечить стійкий інтерес слухачів, дасть змогу підтримувати увагу аудиторії. Постійно й уважно потрібно стежити за відповідністю між словом і тим, що воно означає. Надзвичайно важливо продумати, в яких місцях виступу потрібні своєрідні «ліричні» відступи, адже суцільний текст погано сприйма­ється, при цьому не слід забувати, що вони мають обов'язково бути лаконічними й ілюструвати виступ.



Висновки. Важливою композиційною складовою будь-якого ви­ступу є висновок. У ньому варто повторити основну думку, заради якої виголошувався виступ, підсумувати сказане, узагальнити думки, висловлені в основній частині. Висновки повинні певним чином узго­джуватися зі вступом і не випадати із загального стилю викладу.

Як правило, під час виступу у слухачів виникають запитання, тому, закінчивши виступ, варто з'ясувати в аудиторії, чи є запитання. Якщо запитання ставлять усно, необхідно вислухати його до кінця, подякувати і чітко відповісти на нього. Письмові запитання, як правило, зачитують вголос, після чого відповідають. У тому разі, якщо, готуючись до виступу, доповідач вирішить записати доповідь на папері, йому слід урахувати, що розмовна мова значною мірою відрізняється від писемної, вона менш формалізована, віль­ніша, сприймається легше. При цьому не можна нехтувати дотриманням загальноприйнятих літературних норм у користуванні орфоепічними, морфологічними та стилістичними засобами мови, адже важливою умовою успіху є бездоганна грамотність. Мовлення повинно бути не тільки правильним, а й лексично багатим, синтаксично різноманітним.

Безперечно, успіхові будь-якого публічного виступу сприяє виразне мовлення. До технічних чинників виразного мовлення належать дихан­ня, голос, дикція (вимова), інтонація (тон), темп, жести, міміка. Лише досконале володіння кожним складником техніки виразного мовлення може гарантувати високу якість мовлення. Жести у поєднанні зі словами стають надзвичайно промовистими: вони підсилюють емоційне звучання сказаного. Загальні рекомендації щодо ви­користання жестів такі: не жестикулюйте руками упродовж усього ви­ступу; кількість жестів, їх інтенсивність повинні відповідати своєму призначенню; чим багатше мовлення – тим менше жестів потрібно оратору. Голос, тон, виклад, уся сукупність виразових засобів і прийомів повинні свідчити про істинність думки й почуття промовця. Фахівці з основ красномовства рекомендують обов'язково прово­дити репетицію перед виступом.

Оратору-початківцю варто:

• Записати текст виступу дослівно й вивчити його.

• Вибрати приміщення, у якому ніхто не заважав би, і стоячи, неначе звертаючись до слухачів, спробувати виголосити виступ.
• Ще раз повторити його, керуючись лише ключовими словами й висловами, виокремлюючи головні тези.
• Коли виступ засвоєний у цілому, відпрацьовують частини, які найбільше викликають сумнів, проводячи репетиції цих частин перед дзеркалом. Варто звернути увагу: чи вільно передаєте думки? чи рівно тримаєтесь? чи вільні й легкі ваші рухи? Прислухайтесь до голосу (чи послуговуєтеся паузами, чи виділяєте посиленням голосу головні слова, чи вдається уникати одно­манітності).


Мистецтво аргументації
Аргументація в широкому смислі означає майстерний добір пе­реконливих доказів. В основі аргументації лежить складна логічна операція, що є комбінацією суджень як елементів доведення. Доведення – це сукупність логічних засобів обґрунтування істинності будь-якого судження за допомоги інших істинних і пов'я­заних із ним суджень. Структура доведення складається з тези, аргументів, демонстрації (форми доведення).

Теза – це судження, істинність якого потребує доведення. Переконати когось у своїй правоті означає створити у нього впевненість в істинності тези. Порушення цього правила призводить до логічної помилки – втрати або підміни тези. Якщо втрата тези є мимовільною помилкою недосвідченого оратора, то підміна тези є цілеспрямованою дією особи, яка її висунула.

Аргументи (докази) – це ті істинні судження, якими послуговуються під час доведення тези. Розрізняють такі види аргументів: вірогідні, одиничні акти, визначення, аксіоми та постулати, раніше доведені за­кони науки і теореми. Докази повинні відповідати таким логічним вимогам, як істинність, підтвердження висунутої тези, очевидна істинність поза висунутою те­зою. Необхідно заздалегідь підготувати достатню кількість аргументів, які повинні бути вивіреними. Важливе значення має послідовність наведення аргументів.

Демонстрацією (формою доведення) називається засіб логічного зв'язку між тезою та аргументом, який приводить до встановлення бажаної істини.

За формою докази поділяють на прямі та непрямі. Прямим називають такий доказ, в якому безпосередньо (прямо) обґрунтовують істинність тези. Наприклад, довести, що 1992 р. був високосним, мож­на на основі аргументу-визначення, що таке високосний рік, тобто діленням його двох останніх цифр на чотири. Непрямим називається такий доказ, у якому істинність обґрунтовується шляхом доведення помилковості протилежного твердження. Інколи непрямий доказ на­зивають доведенням за допомоги доведення до абсурду. Наприклад, ми маємо твердження, що якщо дві прямі перпендикулярні до тієї ж самої площини, то вони паралельні. Припустимо протилежне: перпендикулярні прямі непаралельні. У такому разі вони перетинаються, тобто утворюють трикутник, у якому два кути біля основи становлять 180°, а цього бути не може, бо тільки сума трьох кутів може становити 180°. Отже, перпендикулярні прямі є паралельними.



Спростування – це логічна операція, спрямована на зруйнуван­ня доведення шляхом установлення хибності або необґрунтованості висунутої тези. Тезою спростування називають судження, за допо­моги якого заперечується теза. Існують три засоби спростування: критика аргументів, спростування тези (пряме і непряме), виявлення неспроможності демонстрації. Критика аргументів, які висунуті опонентом в обґрунтуванні його тези, зреалізовується доведенням їх хибності або неспроможності. Але хибність аргументів ще не означає хибності самої тези. Спростування тези досягається відкиданням фактів, установленням хибності (або суперечності) наслідків, що випливають із тези, спросту­ванням тези через доведення антитези. Виявлення неспроможності демонстрації полягає у вста­новленні помилки у формі самого доведення.

Правила доказового міркування, що стосуються тези: по-перше, теза повинна бути логічно визначеною, зрозумілою й чіткою; по-друге, вона повинна залишатися тотожною самій собі упродовж усього доведення.

Правила щодо аргументів: вони повинні бути істинними й не супере­чити один одному, достатньою основою для підтвердження тези, такими судженнями, істинність яких доводиться самостійно, незалежно від тези.

Правило щодо форми обґрунтування тези: вона повинна бути вис­новком, що логічно випливає з аргументів за загальними правилами ви­воду або має бути одержаною згідно з правилами непрямого доведення.

Порушення правил умовиводу: по-перше, це помилки в дедук­тивних висновках (з припущення, що коли число закінчується на 0, то воно ділиться на 5, не випливає, що коли число ділиться на 5, то воно обов'язково закінчується цифрою «0»); по-друге, це помилки в індуктивних висновках через підміну реальних відношень (висловлю­вання «після того» не означає, що це здійснюється «з причини того»); по-третє, паралогізми, софізми і парадокси. Паралогізм – це ненавмисна логічна помилка в міркуванні, яка виникає внаслідок порушення законів і правил логіки та зазвичай при­зводить до хибних висновків. Софізм навмисно хибно зроблений умовивід, який має видимість істинного. Парадокс це міркування, в якому доводиться як істинність, так і хибність певного судження.

Обговорення теоретичних і практичних проблем іноді переростає у дискусіюшироке публічне обговорення якого-небудь спірного пи­тання, висловлення різних думок з приводу певного питання. Логічною основою дискусії є правильно побудований процес доведення тези та її спростування. Суб'єктами дискусії є пропонент, опонент та аудиторія. Пропонент – учасник дискусії, доповідач, дисертант, дипломник, що висунув і відстоює певну тезу, ідею або концепцію. Опонент – особа (учасник дискусії, співдоповідач або рецензент), яка заперечує або спростовує думки пропонента, оцінює її. Аудиторія – це третій, колективний суб'єкт дискусії, оскільки як пропонент, так і опонент не тільки намагаються переконати один одного, а й схилити присутніх на свою сторону.



Мовленнєва стратегія – це комплекс мовленнєвих дій, спрямованих на досягнення комунікативної мети. Стратегії орієнтовані на майбутні мовленнєві дії, пов'язані з прогнозуванням ситуації. Мовленнєва тактика конкретні мовленнєві дії під час спілкування, спрямовані на реалізацію стратегії і досягнення комунікативної мети. Основні тактики аргументаційної стратегії:

Тактика контрастивного аналізу, ґрунтується на прийомі зіставлення. Зіставлення фактів, подій, результатів, прогнозів сприймається адресатом як переконливий аргумент.


Тактика вказівки на перспективу, спрямована на те, щоб висловити стратегічну мету, позиції і наміри мовця. Вказівка на перспективу містить пропоноване рішення й передбачува­ний результат.

Тактика обґрунтованих оцінок, з її допомогою промовець прагне об'єктивно оцінити предмет і мотивувати оцінку. Суб'єктивна думка не переконлива, тоді як аргу­ментована оцінка набуває статусу логічного доказу.




Види запитань, якими послуговуються під час виголошення й сприймання публічного виступу
Закрите це запитання, на яке можна відповісти однозначно, наприклад: «так/ні», назвати точну дату, ім'я або число тощо. їх використовують, щоб отримати конкретну інформацію, уточнити твердження, сфокусувати розмову.

Відкритими є запитання, на які важко відповісти од­ним словом. Вони зазвичай починаються словами чому, навіщо, у який спосіб, яка ваша думка з цього приводу, що ви могли б нам запропону­вати тощо – це вимагає розгорнутої відповіді. Ними послуговуються на початку дискусії.

Альтернативні запитання – це щось середнє: ставлять їх у формі відкритого запитання, але при цьому пропонують варіанти відповіді.

Риторичні запитання не потребують відповіді на відміну від звичайних. До них вдаються у двох випадках: 1) відповідь і так усім слухачам відома, потрібно тільки актуалізувати її для сприймання слухачем; 2) таке запитання, на яке ніхто не знає відповіді або її й зовсім не існує, на зразок: Хто винен? Що робити? Куди йдемо? Однак промовець, не чекаючи відповіді, вважає за потрібне поставити запитання, щоб підкреслити незвичайність ситуації.

Підтверджувальні запитання (техніка Сократа): одержати від співрозмовника низку відповідей «так», щоб або створити атмосферу згоди, або додати розмові інерції та змусити вимовити «так» на головне запитання. Можна це робити за допомоги зв'язок, тобто фраз, складених за схе­мою: спочатку твердження, потім запитання, що потребує твердження. Стандартні зв'язки: Правда? Ви згодні? Справді? Правильно? Дійсно? Чи не правда?

Спрямовувальні запитання використовують тоді, коли потрібно скерувати розмову в потрібному напрямку.

Прикметник в офіційно-діловому стилі
Звичайною для української мови є повна форма прикметників: високий, синій, чудова, зелена, глибоке, чорне, розумні, ясні. Повні прикметники належать до стилістично нейтральних форм, які використовуються без будь-яких функціональних обмежень. Короткі форми (типу повен, ясен) та нестягнені форми (високая, розумная) вживаються в художньому або в розмовному мовленні.

Варіанти відмінкових форм прикметників

Прикметники чоловічого й середнього роду в місцевому відмінку однини мають паралельні форми: на нижньому — на нижнім, на останньому — на останнім, на безкрайому — на безкраїм. В офіційно-діловому стилі переважно вживаються форми на -ому (на першому, у святковому). Прикметники із закінченням -ім (-їм) активно функціонують у поетичних творах.



Ступені порівняння прикметників

В українській мові розрізняють два ступені порівняння – вищий і найвищий, які можуть виражатися простими (синтетичними) й складеними (аналітичними) формами. Ступені порівняння властиві тільки якісним прикметникам.



Вищий ступінь порівняння

Проста форма вищого ступеня утворюється додаванням суфіксів -іш- або -ш- до основи чи кореня початкової форми прикметника: надійний – надійніший, могутній – могутніший, тонкий – тонший, довгий – довший. Кілька прикметників утворюють просту форму вищого ступеня порівняння суплетивно (від іншої основи): поганийгірший, гарнийкращий, великийбільший, малий менший.

Складена форма вищого ступеня утворюється поєднанням слів більш, менш і звичайної форми якісних прикметників: більш дошкульний, менш важливий, менш вередливий. Для деяких прикметників складена форма вищого ступеня (як і найвищого) є єдино можливою: більш винний, менш радий, менш вартий і под.

У російській мові форми вищого ступеня порівняння вживаються в поєднанні з родовим відмінком іменника (День длиннее ночи) або зі сполучником чем (Эта книга интереснее, чем та). В українській мові нормі відповідає вживання вищого ступеня порівняння з прийменником (від, за, порівняно з, проти) або зі сполучником (ніж, як): Дисципліна в класі порівняно з минулим роком стала кращою; Конкретні справи кращі, ніж гучні слова.

Найуживанішими є стилістично нейтральні конструкції з прийменником від і сполучником ніж. Рідше вживаються конструкції із сполучником як, що також відзначаються стилістичною нейтральністю. Сполучення вищого ступеня порівняння з прийменниками за і проти характерне для розмовного мовлення.

Найвищий ступінь порівняння

Проста форма найвищого ступеня утворюється додаванням префікса най- до форми вищого ступеня: найдобріший, найсмачніший, найкращий, найлегший. Перед цим префіксом можуть уживатися частки як, що: якнайшвидший, якнайкращий, щонайдорожчий, щонайлегший.

Складена форма утворюється сполученням слів найбільш, найменш із прикметником початкової форми: найбільш зрозумілий, найменш зручний. Сполучення, утворені за допомогою слова самий (самий розумний, самий досконалий), мають в українській мові просторічний характер (у російській мові форми зі словом самый відповідають літературній нормі).

Проста форма вищого й найвищого ступенів порівняння переважає в художньому, публіцистичному, розмовному мовленні. Складена форма ступенів порівняння має відтінок книжності, отже, вона більш прийнятна для наукового й офіційно-ділового стилів.



Тренувальні вправи
Вправа 1 Прочитайте текст, знайдіть прикметники. На вибір провідміняйте по одному прикметнику кожного розряду.
Згідно з прийнятим Верховною Радою України Законом «Про іноземні інвестиції» виробнича кооперація, спільне виробництво та інші види спільної діяльності за участі іноземних інвесторів можуть здійснюватися на основі договорів без утворення юридичної особи. Для забезпечення нормальних умов господарської діяльності установи комерційних банків можуть відкривати їм розрахункові рахунки (З газети).
Вправа 2 Утворіть різними способами ступені порівняння прикметників (де це можливо). Які характерні особливості утворення ступенів порівняння прикметників гарний, поганий? Поясніть, які зміни відбуваються при утворенні ступенів порівняння виділених прикметників? Які з форм використовуються в офіційно-діловому стилі?
Обліковий, кароокий, новий, розумний, гіркуватий, банківський, сестрин, високий, маркетинговий, весняний, гарний, дорогий, експортний, поганий, чистий, швидкий, торговельний.
Вправа 3 Замініть іменники в словосполученнях прикметниками. Поясніть, за допомогою яких суфіксів утворюються прикметники.
Зразок: договір про майно – майновий договір
Оплачувати готовими грошима, податок на землю, фонд ректора.
Вправа 4 Запишіть словосполучення. Визначте, які з них використовуються у діловому мовленні. Які з форм прикметників використовуються в офіційно-діло­вому стилі?
Недоброякісна продукція – погана продукція – поганенька продукція – продукція, яка не відповідає вимогам якості; величезний борг – найбільший борг – дуже великий борг.
Вправа 5 Запишіть речення, розставте в них розділові знаки. Розкрийте дужки і напишіть правильні закінчення. Замість крапок поставте пропущені прикметники, користуючись довідкою, яку подано після вправи. Визначте їх розряди й групи, поясніть правопис.
Коли збігти на могилу на саму вершину цього покритого … травами глобус( ) то звідси видно далеко видно як степ маревіє на південь а край нього на обрії … … металом блищить смужка моря … лиман. Води лиман( ) блищать завжди пустинно лише коли-не-коли найчастіше … ранками буває там з’явиться … крило … парусник( ) який потім довго-довго … вічність пропливає по лінії … небосхилу (О. Гончар).
Довідка: ракетний, сивий, сліпучий, білий, цілий, літній, далекий, морський.
Вправа 6 Запишіть по п’ять прикметників (якісних і відносних), які най­частіше вживаються у вашій професійній сфері. Із чотирма з них складіть речення.
Література

Літ. основна: [2, с. 118–128], [3, с. 104–110].




Практичне заняття 12 Розпорядчі документи. Синтаксис офіційно-ділового стилю
План


  1. Розпорядчі документи.

  2. Поняття про постанову, розпорядження, наказ, вказівку.

  3. Зразки постанов та розпоряджень у засобах масової інформації, їх аналіз.

  4. Синтаксис офіційно-ділового стилю.

  5. Деякі аспекти пунктуації. Розділові знаки в простому реченні, в простому ускладненому реченні.


Основні поняття теми: розпорядчі документи; постанова, розпорядження, наказ, вказівка як розпорядчі документи; синтаксис офіційно-ділового стилю; пунктуація.
Завдання


  1. Підготуватися до усних відповідей на питання 1, 2, 4.

  2. Скласти конспект до питань 1, 2, 4.

  3. Дібрати зразки постанов та розпоряджень у засобах масової інформації. Визначити їх мовностиліс­тичні особливості. Особливу увагу звернути на реквізити документів.

  4. Повторити правила постановки розділових знаків у простому реченні: тире між підметом і присудком; розділові знаки при однорідних членах речення; пунктуація при вставних і вставлених конструкціях, при уточнювальних членах речення; розділові знаки при відокремлених членах речення.


Розпорядчі документи
Незалежно від характеру й змісту діяльності підприємства, його організаційно-правової форми, структури та інших чинників органи управління будь-якого рівня уповноважені видавати розпорядчі документи, а на керівника підприємства покладається персональна відповідальність за забезпечення встановленого порядку роботи з документами.

Основна функція розпорядчих документів – регулювати діяльність органу управління для виконання поставлених перед ним завдань, одержання максимального ефекту від своєї діяльності та діяльності організації загалом. Розпорядчі документи виконують регулятивну функцію, спрямовану від суб’єкта управління (керівного органу) до об’єкта управління (підлеглих), тобто від керівника організації до керівників структурних підрозділів та їх працівників, забезпечуючи безперебійність і безперервність процесу управління, злагоджену роботу всіх органів і ланок управління.

Залежно від способу ухвалення рішень розпорядчі документи поділяють на документи, ухвалені колегіально (колективним обговоренням та ухваленням рішень групою працівників — колегією, правлінням, комісією, радою, зборами тощо); документи, що їх видає, одноосібно ухваливши рішення, керівник. Органи управління можуть видавати спільні розпорядчі документи, які врегульовують найважливіші питання і є правовими актами, що мають чинність для їх учасників. На засадах колегіальності діють: Уряд України, органи місцевого самоврядування, вищі органи влади, державні комісії і комітети, колегії міністерств, вищі органи управління підприємств (збори акціонерів, рада директорів, рада засновників та ін.). Номіналами документів колегіального ухвалення рішень є постанови, рішення. Така технологія фіксування управлінських рішень забезпечує їх якісний розгляд, пошук оптимальних способів вирішення питань, утім, є витратною в часі і коштах. Повноваженнями видавати одноосібні рішення наділені міністерства (міністр), державні адміністрації (голови адміністрацій), керівники організацій (генеральні директори, директори, голови правління). Вони є розробниками наказів, вказівок, розпоряджень. На противагу колегіальному одноосібне ухвалення рішення забезпечує оперативність управління, водночас підвищує персональну відповідальність керівника.

Отже, групу розпорядчих документів утворюють постанови, рішення, накази, розпорядження, вказівки. Органи управління всіх рівнів із найважливіших питань видають постанови, рішення, накази; а з менш важливих – розпорядження, вказівки.

Постанови – це адміністративні акти загального порядку, які не вичерпуються одноразовим виконанням і зберігають чинність до їх скасування. Ключове слово цього нормативно-правового акта – «ПОСТАНОВЛЯЄ:».

Розпорядження органів державної влади й управління вичерпуються однократним виконанням і чинні впродовж терміну, зазначеного в них, або ж до досягнення результату. Ключові слова цього номіналу розпорядчого документа – «ПРОПОНУЮ:», «ЗОБОВ’ЯЗУЮ:».

Рішення можуть бути спільними актами, виданими кількома колегіальними чи такими, що діють на засадах одноосібності, державними органами, громадськими організаціями чи об’єднаннями тощо і можуть мати нормативний або індивідуальний характер. Ключові слова цього номіналу розпорядчого документа – «ВИРІШИВ:» (виконавчий комітет); «ВИРІШИЛА:» (Верховна Рада, колегія, рада директорів); «ВИРІШИЛИ:» (у спільних рішеннях).

Вказівки інформаційно-методичного характеру, а також на виконання широким колом посадових осіб наказів, інструкцій, інших актів органів управління можуть створювати заступники керівника підприємства, головний інженер, енергетик, інженер із техніки безпеки тощо, які діють у межах своїх повноважень. Ключові слова цього номіналу документа – «ПРОПОНУЮ:», «ЗОБОВ’ЯЗУЮ:», «ДОРУЧАЮ:».

В установах, де вся повнота виконавчої влади належить одній особі – керівнику, рішення, ухвалені в процесі регулювання діяльності, фіксують у наказах або розпорядженнях. Наказ – це розпорядчий документ, який видає керівник підприємства, організації, установи, що діє одноосібно в межах своїх повноважень для вирішення основних і оперативних завдань. Наказ як номінал розпорядчого документа видають керівники міністерств, відомств, відділів і управлінь виконкомів місцевих рад народних депутатів, керівники підприємств. Розпорядження видають посадові особи для вирішення організаційних і організаційно-технічних питань виробничо-господарської й адміністративної діяльності, що стосуються окремих ланок роботи. У реаліях документування управлінської інформації відмінності між наказом і розпорядженням нерідко знівельовані.

Унормовує уніфіковані форми документів Державний класифікатор управлінської документації ДК 010–98, затверджений наказом Держстандарту України від 31 грудня 1998 року № 1024. Залежно від сфери функціонування розрізняють накази, що охоплюють нормативно-правові питання внутрішньої діяльності підприємства загалом, а також питання діяльності кожного працівника. Першу групу розпорядчих документів становлять накази з основної діяльності, другу – накази з особового складу.

Організовування тексту розпорядчих документів

Чіткість організації текстової частини виявляється на всіх рівнях. Показовим у розпорядчих документах є членування тексту, а саме: чітке виокремлення констатуючої (вступної) та розпорядчої (основної) частин. Просторово виокремлені, логічно розмежовані, вони характеризуються певною автономністю від тексту загалом.



Вступ спрямовує думку реципієнта, дає обґрунтування пропонованих дій, свідчить про те, що спричинило виникнення повідомлення, одначе основної інформації не розкриває. Структура вступу: анотація – перелік проблем, викладених в основному тексті; прагматичність – опис цільової установки наказу; концептуальність – деякі теоретичні, методологічні та інші положення, покладені в основу документа; енциклопедичність – опис робіт, що передували цій роботі, – на змістовому рівні виявляється у висвітленні трьох ключових аспектів констатуючої частини: підстави, мети, причини видання наказу. Одночасна наявність усіх названих вище ознак – підстави, мети, причини видання наказу – у вступі не обов’язкова. Для розпорядчих документів підстава може містити посилання на нормативно-правові або організаційні документи: закони, постанови, розпорядження уряду, накази, директивні вказівки вищих органів, положення, правила, інструкції тощо. Мета та причини видання наказу зумовлюються виробничими ситуаціями, на вирішення яких створено документ.

Зв’язок між повідомлюваними подіями у констатуючій частині здебільшого виявляється усталеними прийменниковими конструкціями, дієприслівниковими зворотами тощо. Серед прийменникових конструкцій найуживанішими є такі: згідно з, на виконання, відповідно до, з огляду на, у зв’язку з, на впровадження тощо. Позиційне (на початку речення) розміщення стандартних дієприслівникових зворотів і дієприслівників, що також досить часто служить для зв’язку частин тексту розпорядчих документів, можемо проілюструвати такими прикладами: Виконуючи… Впроваджуючи… Вивчивши та узагальнивши… Заслухавши й обговоривши… Розглянувши… Виконуючи вимоги… Беручи до уваги… Враховуючи… Посилаючись… тощо. Текстотвірна функція може реалізовуватися графічно – розбиттям одного речення на абзаци, кожен із яких розпочинається дієприслівниковим зворотом та поєднанням цих двох мовних засобів.

Заслуговує на увагу організація тексту у формі розповіді про події, явища, факти об’єктивної дійсності із збереженням причинно-наслідкових зв’язків. Організацію констатуючої частини як розповідь обирають тоді, коли потрібно повідомити, зберігаючи хронологічний перебіг подій, про певну складну управлінську ситуацію, подію, що сталася, встановити причинно-наслідкові зв’язки, що зумовили подію, факт, явище. У цьому разі сполучними елементами констатуючої та розпорядчої частин знову ж таки є прийменникові та дієприслівникові конструкції: з огляду на це, з огляду на викладене вище, зважаючи на викладене вище тощо, – які оформлюють з абзацного відступу. Утім, констатуючої частини може не бути, якщо дії, пропоновані до виконання, не потребують роз’яснення.

Пункти розпорядчої частини можуть містити конкретні доручення або положення організаційного характеру. Доручення формулюють у такий спосіб: доручається (що зробити?); термін виконання доручення (коли?); назва посади, прізвище, ініціали виконавця або виконавців (хто має виконати доручення?).

Відповіді на три ключових аспекти кожного пункту розпорядчої частини: зміст завдання (що зробити?), термін виконання (до якого часу, коли?), відповідальний виконавець (хто повинен зробити?) – можуть реалізовуватися за іншою структурно-логічною схемою. У такий спосіб організовують пункти розпорядчої частини, що містять конкретні доручення: назва посади, прізвище, ініціали виконавця або виконавців (хто повинен виконати доручення?); доручення (що зробити?); термін виконання доручення (коли?).

Логічної та структурної завершеності розпорядчій частині наказів надає її останній пункт, який набирає таких граматичних форм: Контроль за виконанням наказу покласти на… (посада, прізвище, ініціали відповідального виконавця наказу); Контроль за виконанням наказу залишаю за собою.



Варто уникати складних підрядних речень і великої кількості прислівникових та дієприслівникових зворотів. Спеціальні (технічні) терміни слід уживати лише в разі потреби, і лише загальноприйняті. У тексті наказу (розпорядження) не можна вживати довільні скорочення і скорочені назви організацій, структурних підрозділів, посад. Неприпустимо застосовувати неоднакові, хоча і рівнозначні, терміни для позначення одного й того самого поняття. Недоречно вживати в наказі побажання і вирази типу: «підняти рівень», «звернути увагу», «посилити контроль» тощо. Недотримання зазначених норм спричиняє неадекватну інтерпретацію повідомлення, неправильне його тлумачення і, як наслідок, невиконання наказу через неузгодженість дій. Керівники підприємств персонально відповідають за склад, зберігання і правильне оформлення службових документів.
Синтаксис офіційно-ділового стилю
Вираження чіткості викладу, виразності й логічності документа досягається за рахунок синтаксису, точніше – через бездоганне дотримання тих правил, які для ділового стилю є обов'язковими. У діловому мовленні використовуються речення розповідного характеру, переважає прямий порядок слів: підмет стоїть перед присудком: Дирекція просить...; узгоджене означення стоїть перед означуваним словом, неузгоджене – одразу ж після нього: Пайовий внесок оплачується на підставі…; Генератор змінного струму перетворює механічну енергію в електричну; вставні слова, як правило, вживаються на початку речення: Як зазначалося раніше, треба виходити з інтересів акціонерів.

Вставні конструкції виражають:

  • модальну оцінку (впевненість, невпевненість, передбачення, можливість, неможливість, сумнів тощо) – безсумнівно, безумовно, звичайно, можливо, мабуть, здається, напевне, очевидно, без сумніву (Безумовно, цей проект найкращий серед представлених);

  • почуття людини у зв'язку з повідомленням (радість, здивування, співчуття, застереження тощо) – на щастя, на жаль, як навмисне, шкода (На жаль, ми змушені відмовити Вам у кредитуванні);

  • активізують увагу співрозмовника – знаєте, дивись, погодьтесь, повірте, уявіть собі, майте на увазі, зверніть увагу, прошу вас, даруйте (Погодьтесь, ці висновки повною мірою задовольнили комісію );

  • указують на джерело повідомлення – кажуть, повідомляють, за висловом, на думку, на нашу думку, по-моєму, по-нашому (На нашу думку, підприємство досягло запланованого високого рівня якості продукції);

  • допомагають упорядкувати думки, пов'язати їх між собою – по-перше, нарешті, з одного боку, до речі, між іншим, навпаки, наприклад, отже, зокрема, зрештою, повторюю (До речі, нашій фірмі доводиться розраховувати…);

  • виражають емоційність вислову, підкреслюють експресивність: даруйте, пробачте, легко сказати (Даруйте, але попри всі зусилля це зробити неможливо).

Використання непрямого порядку слів у діловому тексті виправдане, коли треба наголосити на певному слові: у повідомленні «Завтра відбудеться засідання ревізійної комісії», наголошується на часі проведення заходу.

Типовими для ділових текстів є дієприкметникові та дієприслівникові звороти. Вони дають змогу чітко виявити логічне підпорядкування частини висловлюваної думки, а водночас і економніше висловлювати її, беручи на себе функції підрядного речення (як правило, ставляться на початок речення: Зважаючи на викладене вище, хочемо...). Для передачі часового, причинового, умовного значення дієприслівникові звороти замінюють підрядним реченням: Як говорилося вище, потрібно... Не бажано розпочинати кожне речення чи абзац документа дієприслівниковим зворотом. Їх варто заміняти підрядним реченням: Будучи директором фірми... – Як директор фірми...

У документах присудок переважно має форму теперішнього часу: Повідомляємо, що замовлений Вами товар було відвантажено сьогодні на склад... згідно з умовами договору. Поширені пасивні конструкції із дієсловами на -ться, які вказують на позачасовість дії: виплати нараховуються, проект обговорюється, відділ підпорядковується, ректорат клопочеться. У ролі присудка досить часто вживаються інфінітивні конструкції: зробити, включити, сприяти, відзначити, затвердити, зобов'язати, попередити. Вживається також і наказова форма дієслів: наказую, пропоную оголосити застосовується лише в першій особі однини в тих документах, які показують принцип єдиноначальності.

Документ лише тоді логічно бездоганний, коли в ньому витримано ієрархію підпорядкування понять. Тому до однорідних членів речення в ньому ставляться досить жорсткі вимоги. У ролі однорідних не виступають слова, що виражають родові (ширші) та видові (вужчі) поняття. Наприклад: У цьому році було посіяно зернових 500 га, ячменю 30 га, кукурудзи 400. Треба було б: У цьому році було посіяно зернових 500 га, у тому числі ячменю 30 га, кукурудзи 400. Не можна будувати однорідного ряду зі слів, близьких за значенням або тотожних: Інфляція, знецінення грошей призвели до скрутних наслідків в економіці. Не слід вживати як однорідні ті слова, що виражають різнопланові, тематично не пов'язані поняття: У резолюції висловлені висновки і побажання, які ми повинні врахувати. Побажання можна висловити, висновки – зробити. Моє враження від цієї особи і ставлення до неї...


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка