Методичні вказівки для підготовки до практичних занять для студентів спеціальностей «Економіка підприємства»



Сторінка4/11
Дата конвертації16.04.2016
Розмір1.95 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Окремі дослідники виділяють також епістолярний стиль. Сфера використання – приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики («Посланія» І. Вишенського, «Листи з хутора» П. Куліша та ін.).

Основні ознаки:



  • наявність певної композиції;

  • початок, що містить шанобливе звернення;

  • головна частина, у якій розкривається зміст листа;

  • кінцівка, де підсумовується написане;

  • іноді постскриптум (Р. S. – приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби – поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів. Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов’язкових раніше вступних звертань та завершальних формувань увічливості.
Список літератури

  1. Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура української мови : навч. посіб. / Н. Д. Бабич. – Львів : Світ, 2003. – С. 56–57.

  2. Ботвина Н. В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови : навч. посіб. / Н. В. Ботвина. – К. : Артек, 1998. – С. 5–13.

  3. Глущик С. В. Сучасні ділові папери : навч. посіб. / С. В. Глущик, О. В. Дияк, С. В. Шевчук. – 4-те вид., переробл. і доп. – К. : А.С.К., 2006. – С. 13–19.

  4. Мацюк З., Станкевич Н. Українська мова професійного спілкування : навч. посіб. / З. Мацюк, Н. Станкевич. – К. : Каравела, 2006. – С. 7–13, 17–35.



Практичне заняття 2 Мова, її графічне відтворення й культура мовлення
План


  1. Мова, її графічне відтворення й культура мовлення.

  2. Особливості сучасної української графіки. З історії української графіки.

  3. Мовленнєві норми в професійному спілкуванні.

  4. Документ як основний вид писемної форми офіційно-ділового стилю.

  5. Зразки написання автобіографії.

  6. Ситуація: влаштування на роботу (комунікативний тренінг).


Основні поняття теми: графіка, культура мовлення, документ, писемна й усна форми офіційно-ділового стилю, автобіографія, комунікативний тренінг.
Завдання

  1. Підготуватися за планом до усних відповідей.

  2. Скласти конспект до питань 2; 4.

  3. Дібрати приклади дотримання мовленнєвих норм (або порушення) у професійному спілкуванні.

  4. Записати основні реквізити автобіографії як різновиду особистих офіційних документів.


Мова й мовлення

Мовлення – це процес спілкування людей між собою за допомогою мови, а також створення та передача повідомлення по радіо чи телебаченню.

Слово «мовлення» має три значення:



  • а) мовлення як діяльність, мовлення як процес;

  • б) мовлення як продукт мовленнєвої діяльності;

  • в) мовлення як ораторський жанр.

Мовлення в першому, процесуальному, значенні має синоніми: мовленнєва діяльність, мовленнєвий акт. Спілкування, контакт між людьми, обмін думками і почуттями, інформацією здійснюється не тільки через мовлення, але й за допомогою немовних знаків, які вивчає семіотика (міміка, жести, дотик). Мовлення ж – вербальне спілкування за допомогою мовних знакових одиниць: слів, синтаксичних конструкцій, тексту, інтонацій, часто за підтримки невербальних засобів.

Друге значення терміна «мовлення» – «мовлення як результат» – має синонім «текст», який може бути не тільки письмовим, а й усним. У теорії мовлення текст визначається як мовна тканина твору – результат творчого процесу, його породження. Приклади використання терміна «мовлення» у такому значенні: мовлення діалектне, ритмічне мовлення, мовлення наукове, пряме й непряме мовлення та ін.

Третє значення терміна «мовлення» — мовлення як ораторський жанр чи як монолог у художньому творі (інформаційне, полемічне, патетичне тощо мовлення).

Мова та мовлення: спільне й відмінне. У мовленні реалізуються всі багатства мови, усі її виражальні можливості. Водночас мова збагачується через мовлення.

Основні види мовлення. Мовлення поділяють на зовнішнє і внутрішнє. Зовнішнє мовлення має чотири види: 1) говоріння; 2) аудіювання (ці два види належать до усного мовлення); 3) письмо; 4) читання (письмове мовлення).


Усна форма мовлення – слухове сприймання інформації. Спілкування й обмін думками відбуваються безпосередньо між людьми. Вживається побутова, діалектна лексика, слова розмовно-просторічного характеру, своєрідні фразеологізми, найчастіше вживаються прості речення, неповні, у складних переважає сурядність. Зв'язок речень переважно сполучниковий. Рідко вживаються дієприкметникові й дієприслівникові звороти. За характером спілкування – діалогічне, має ряд лексичних особливостей. Характерною рисою усного мовлення є використання додаткових засобів мовлення: жестів, міміки; важливі ознаки – простота і природність.

Писемна форма мовлення – це універсальний засіб спілкування людей. З її допомогою думки й почуття переходять від покоління до покоління. Писемна форма переважно монологічна. Спирається на усне мовлення, тому є вторинною. Властивий точніший добір лексики. Не вживаються нелітературні слова, лайливі, територіальні. Характерним є використання складних речень, різних форм сурядності й підрядності, відокремлень, вставних слів. Головною одиницею писемного мовлення є текст, який поділяють на абзаци.


Короткі відомості з історії української графіки та орфографії
Правопис кожної мови складається з трьох підсистем: графіки (літер, якими позначають найтиповіші звуки та звукосполучення), орфографії (способів поєднання звуків і звукосполучень, що забезпечує однотипність написання слів) і пунктуації (розділових знаків, за допомогою яких позначають інтонаційне членування тексту).

Кожен із цих розділів має свою історію. Українська графіка (як і білоруська, болгарська, македонська, російська, сербська) бере свій початок від старослов'янського письма. У нинішньому українському алфавіті є тільки дві літери, що їх не було в кирило-мефодіївській абетці – це ґ, яка відома з кінця XVI ст. і набула поширення в XVII ст., та ї, що спершу вживалася замість колишньої літери Ъ та на місці є в новозакритому складі, а згодом перебрала на себе функції позначення сполучення й+і. Слід ще згадати про специфікацію в українському правописі літер е, є, відсутню в інших кириличних правописах. Решта літер – це ті, що їх, на думку проф. І. Огієнка, знали вже в давньокиївський період, принаймні із VII ст. н. е.

Отже, якщо брати до уваги графіку, то український правопис бере свій початок від кінця минулого тисячоліття. Щоправда, остаточне його становлення припадає аж на початок XX ст. Треба згадати й про те, що від 1708 року змінилося накреслення літер: традиційну кирилицю замінено так званою «гражданкою» – спрощеним кириличним письмом.

Із розвитком нової української літературної мови – від часу видання «Енеїди» І. Котляревського – виникла потреба в зміні традиційного письма. Письменники, які писали живою українською мовою, мусили шукати засобів передавати справжнє звучання слів, а не йти за їх давнім традиційним написанням. Пошук цей був великою мірою стихійним, а тому від 1798 до 1905 року нараховується близько 50 різних (більш і менш поширених – іноді й суто індивідуальних) правописних систем. Найпомітніші серед них зробили видатні українські вчені й культурні діячі: В. Антонович, М. Драгоманов, П. Житецький, В. Лисенко, К. Михальчук, П. Чубинський у І томі «Записок юго-западного отдела Русского географического общества», що побачив світ 1873 року в Києві. Це перший справді фонетичний український правопис, якому, однак, випала нелегка доля. У 1876 р. царський уряд прийняв закон, згідно з яким українські твори могли видаватися за умови, якщо в них «не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания...». Український правопис таким чином опинився поза законом, що тривало на підросійській Україні до революції 1905 року.

У 1907–1909 роках виходить знаменитий словник української мови за ред. Б. Грінченка, в якому практично застосовано принципи фонетичного українського правопису. Вони й стають законом для всіх видань українською мовою. Проте офіційного українського правописного кодеґсу не було. У 1918 році вийшов друком його проект, запропонований проф. І. Огієнком, у доопрацюванні якого згодом взяли участь акад. А. Кримський і проф. Є. Тимченко. Він був виданий у 1919 році під назвою «Головніші правила українського правопису». Усі подальші зміни й доповнення до нашого правописного кодексу вносилися саме в цей офіційно затверджений текст, що став законом.

Графіка відтоді не переглядалася, якщо не брати до уваги, що з 1933 року й до останнього (2007 р.) видання «Українського правопису» з неї було вилучено літеру ґ.

Орфографія ж постійно вдосконалювалась, охоплюючи написання тих слів, які раніше не регулювалися силою закону. Особливо це стосувалося слів іншомовного походження, насамперед новітніх запозичень з європейських мов, а також грецизмів і латинізмів.

Кожна мова запозичує іншомовні слова. Адаптуючи їх, роблячи своїми, мова-сприймач завжди зважає на їх походження. Тому одні правила застосовуються до власної та давно запозиченої побутової лексики (типу вино, левада, крейда, плуг, шибка), інші — до так званих інтернаціоналізмів, тобто поширених у більшості європейських мов слів-термінів, слів на позначення багатьох абстрактних понять (типу авангард, ботулізм, вівісекція, гармонія, декаданс), а також до чужоземних власних назв, деяких назв побутових предметів (типу афіша, багаж, бакалія).

У травні 1928 року в Харкові відбулася правописна конференція, яка схвалила новий, розширений український правописний кодекс. Зберігаючи традиційну українську графіку, вчені докладно опрацювали орфографію та вперше унормували правила української пунктуації. Орфографія «Українського правопису», схваленого 1928 й виданого 1929 року, будувалася на компромісі: українські з походження слова писалися згідно зі східноукраїнськими правописними традиціями, а запозичені – згідно із західноукраїнськими. Такий симіоз припав до душі тодішньому партійно-державному керівництву, яке саме «закручувало гайки», і воно швидко його ліквідувало: наступне видання правопису (1933 р.) було вже зорієнтоване тільки на східноукраїнські правописні традиції. Задля справедливості треба зазначити, що цей симбіоз і не міг бути життєздатним. Шкода, що не всі члени правописної комісії прислухалися до думки проф. І. Огієнка: «Наша літературна традиція по пам'ятках розпочинається з ХІ віку, – і в цих старих наших пам'ятках переховується й певна відповідь, в якій саме формі вживати нам чужих слів... Скажімо, коли ми споконвіку все писали Амвросій, Ірина, ефір, то яка ж рація міняти ці споконвічні свої форми на латино-польські Амброзій, Ірена, етер? Коли ми ще з початку своєї літературної мови чужі звуки g, l, і все передавали через г, л, и й писали гигант, митрополит, Платон, то чому я тепер повинен на все те махнути рукою й писати та вимовляти ґіґант, мітрополіт, Плятон?».

І все ж «Український правопис» 1933 року видання був настільки знекровлений, що потребував ґрунтовного доопрацювання. Ця робота під керівництвом академіка Л. Булаховського завершилася в 1945 році, а в 1946 стабільний «Український правопис» було видано. Правописом 1929 року користувалися до 1939 року в Західній Україні; до сьогодні ним послуговується значна частина української еміграції, хоч багато видань використовують також дещо видозмінені його варіанти, видані в 1942 році проф. Я. Рудницьким і в 1943 році професором І. Зілинським, або ж чинний «Український правопис».

Правопис 1946 року з невеликими змінами й доповненнями було перевидано в 1960 році мільйонним тиражем. Проте сьогодні це вже бібліографічна рідкість. Та й мова за ці понад 30 років не стояла на місці: з'являлися нові слова, тривав процес запозичення, поповнювалася наукова термінологія, свої вимоги до орфографії висувала перекладацька практика. Постало закономірне питання про чергове видання «Українського правопису». З цією метою Президія Академії наук України утворила представницьку Орфографічну комісію на чолі з акад. АН України В. М. Русанівським.

Робота Орфографічної комісії складалася з кількох етапів. На першому — підготовчому — в Інституті мовознавства було створено робочу групу в складі А. А. Бурячка, С. І. Головащука й Г. М. Колесника, якій доручалося розробити проект змін та доповнень, що повинні бути внесені до нового видання «Українського правопису». Робоча група повинна була керуватися такими загальними настановами: 1) не змінювати традиційної української графіки, але відновити порядок розміщення літер в абетці; 2) не ускладнювати принципи написання українських слів новими правилами й винятками, а навпаки, намагатися зменшувати їх кількість за рахунок уніфікації однотипних явищ; 3) за можливості спростити правопис складних слів, критично поставитися до правил, що регулюють уживання великої літери та ін., тобто тих правописних моментів, які не випливають із мовної структури; 4) докладніше опрацювати правила щодо написання слів іншомовного походження, зокрема географічних назв та особових найменувань людей.

Вироблений робочою групою проект цього видання «Українського правопису» розглянула група вчених, які запропонували внести ще деякі зміни й доповнення. Після врахування всіх зауважень проект правопису було розмножено в кількості 140 примірників і надіслано для докладного розгляду в Міністерство народної освіти, Міністерство вищої освіти, Міністерство культури України, в редакції українських газет і журналів, до творчих спілок і т. ін. Проект видання «Українського правопису» обговорювався також на кафедрах української мови університетів і педінститутів, на конференції Товариства української мови імені Тараса Шевченка «Просвіта». Орфографічна комісія після докладного розгляду кожного параграфа оновленого «Українського правопису» ухвалила його опублікувати. Нині чинним є правопис 2007 року (Український правопис / Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, Інститут української мови НАН України. – К. : Наукова думка, 2007. – 288 с.)

Правопис – система, що саморозвивається. Тому цей процес необхідно відстежувати, упорядковувати, коригувати. Невипадково всі країни рано чи пізно стикаються з необхідністю відкоригувати правопис, оскільки відбуваються зміни у суспільстві, зміни у мовній системі; мова як живий організм нарощується новими словами, видозмінюється і, зрозуміла річ, набуває нових властивостей, які обов'язково треба побачити й зафіксувати. Разом із тим необхідно пам'ятати, що мова повинна не роз'єднувати людей, а, навпаки, об'єднувати.


Графічні скорочення

Графічні скорочення вимовляються повністю, скорочення має місце лише на письмі. Графічні скорочення (крім стандартних скорочень значень метричних мір: м метр, мм міліметр, см сантиметр) пишуться з крапками на місці скорочення. Зберігається написання великих та малих літер, дефісів, наприклад: півн.-сх. (північно-східний), Півн.-Крим. канал (Північно-Кримський канал).

Не скорочуються слова на голосний, якщо він не початковий у слові, і та ь. Наприклад: український може бути скорочене укр., україн., українськ. При збігу двох однакових приголосних скорочення робимо після першого приголосного: відмін. навчання. За збігом двох і більше різних приголосних скорочення можна робити як після першого, так і після останнього приголосного: мід., мідн. (мідний); висот., висотн. (висотний).

Найпоширеніші загальноприйняті скорочення: акад. – академік, вид. – видання, див. – дивись, доц. – доцент, ім. –імені, і т. д. – і так далі, і т. ін. – і таке інше, і под. – і подібне, та ін. – та інше, напр. – наприклад, н. е. – нашої ери, о. – острів, обл. – область, оз. – озеро, пор. – порівняйте, проф. – професор, р. – рік, річка, рр. – роки, с. – село, сторінка, ст. – станція, сторіччя, т. – том, тт. – томи.
Поняття про документ. Класифікація й вимоги до документів

Документ – інформація, зафіксована на матеріальному носії (за визначеними стандартами чи формою). Документ має правове значення, юридичну силу. Ділові папери різних видів мають відповідну форму, свій стандарт. Держстандартом установлений не тільки склад реквізитів (усього їх 31), але й зони, і послідовність їх розміщення на документі. Сукупність реквізитів і схема їх розміщення на документі складають його формуляр.

Для всіх документів характерні спільні риси: наявність реквізитів, які мають певну черговість. Склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення та способу обробки. Закріплення за реквізитами постійного місця робить документи зручними для зорового сприймання спрощує їх обробку. Необхідною вимогою є точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, гранична чіткість у висловленні; наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів; поділ тексту на параграфи, пункти; лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні; часто вживаються словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із значенням позачасовості, постійності дії.



Документи розрізняють: організаційні (закріплюють функції, обов'язки та права органів упродовж тривалого терміну); довідково-інформаційні (містять інформацію про фактичний стан справ у закладах); розпорядчі – документи, за допомогою яких здійснюється розпорядча діяльність; із кадрово-контрактових питань (містять інформацію про особовий склад), особові офіційні – документи, за допомогою яких громадянин висловлює пропозиції, прохання, скарги, передає повноваження іншій особі.
Тренувальні вправи
Вправа 1 Перекладіть українською мовні звороти, які виражають згоду, підтвердження, заперечення, відмову тощо.
Согласен, я не отрицаю, договорились, вы правы, это действительно так, естественно, конечно, прекрасно, да, наверное, обязательно, безоговорочно, несомненно, безусловно, мы в этом уверены, пожалуйста, хорошо, с удовольствием, еще бы, нет, нас это не устраивает, я не согласен, это не точно, нельзя ни в коем случае, это исключено, этого не может быть, это невозможно, вы не правы, я отрицаю это, ни за что, об этом не может быть и речи, ничего подобного, это лишняя трата времени, не стоит об этом напоминать, мне этого хватит, никоим образом, продолжайте, мы вас слушаем, а что вы можете сказать об этом (по этому поводу), кто еще желает высказаться (выступить), посмотрим на этот вопрос с другой стороны.
Вправа 2 Відредагуйте словосполучення, запишіть виправлений варіант.
Вирішити задачу, виписка з протоколу, виходячи з теореми, вклад в науку, в порядку виключення, на українській мові, задатися ціллю, здержати слово, ключове завдання, крупний завод, перездавати іспит, приймати участь, самий високий.
Вправа 3 Запишіть подані словосполучення абревіатурами
Автозаправна станція, Цивільний кодекс України, лікарсько-трудова експертна комісія, автотранспортне підприємство, виробниче об’єднання, вільно конвертована валюта, Служба безпеки України, спільне підприємство, струм високої частоти, ультракороткі хвилі, факультет підвищення кваліфікації, центральний універмаг, Міністерство внутрішніх справ, тимчасово виконуючий обов’язки.

Вправа 4 Розшифруйте абревіатури та графічні скорочення
ВНЗ, ЗАТ, СП, ПП, ДАІ, КБ, в/ч, ДТП, ЖЕК, рагс, ІГП, НАНУ, НЗ, НДІ, п/с, ЗМІ, ТЕС,СНД, ФПК, б/у, МП, ПДВ, ЧАЕС, В, А, мм, півд.-східн., о., спец.

Вправа 5 Розшифруйте складноскорочені слова
Завкафедри, комвзводу, міськдержадміністрація, автосервіс, спецобслуговування, ремпобуттехніка, СумДУ, ДонНТУ, профорг, Держкіно, рембудконтора, облвно, держстандарт.

Вправа 6 Запишіть графічні скорочення поданих слів і словосполучень
Роки, громадянин, залізнично-дорожній, заступник, виконуючий обов’язки, коефіцієнт корисної дії, питома вага, поштова скринька, міліграм, гривня, начальник, район, дивись, порівняй, сільськогосподарський, господарство, військова частина, виробниче об’єднання, штука, і тому подібне, тисяча, розділ, мільярд, пан, панове, кілометр на годину, умовна одиниця, рисунок, місто, примірник, наприклад, сторінка.

Вправа 7 Утворіть складноскорочені слова
Національний банк, міська рада, завідувач бібліотеки, обласна державна автомобільна комісія, командир батальйону, Українська профспілкова рада, медичний університет, ремонтна будівельна контора, автомобільна магістраль, медична комісія, професійний огляд, державний екзамен, студентський білет, телефонні комунікації, військовий комісаріат, будівництво метро в Донецькій області, студент третього курсу.

Вправа 8 Відредагуйте скорочені назви організацій
Сум Д ПУ, Донгірмаш, Донецькстрой, Електротяжмаш, Рембиттехніка, ДонНІІ, Енергосбит, Горгаз, облгосадміністрація.

Література
Літ. основна: [1, с. 15–18], [3, с. 25–27].
Практичне заняття 3 Культура мови й мовлення. Мовний етикет як сукупність словесних форм ввічливості
План


  1. Культура мови й мовлення.

  2. Мовний етикет як сукупність словесних форм ввічливості.

  3. Етнолінгвістична специфіка етикету.

  4. Мовний етикет у діловому спілкуванні.

  5. Нормативне вживання сполучників.

  6. Зразок ділових документів: накладна.

  7. Стандартизація документів.


Основні поняття теми: культура мови, культура мовлення, мовний етикет, етнолінгвістична специфіка етикету, сполучник, накладна як різновид документів, стандартизація в діловодстві.
Завдання

  1. Підготуватися за планом до усних відповідей.

  2. Записати визначення основних понять теми.

  3. Продумати приклади формул ввічливості, які б ілюстрували етнолінгвістичну специфіку етикету.

  4. Скласти конспект до питання 5.

  5. Записати основні реквізити накладної.


Основні ознаки культури мови й мовлення

Ефективність мовлення залежить від рівня володіння мовою, правильного добору мовних засобів, тобто від культури мови. Культура мови галузь знань, яка вивчає нормативність мови, її відповідність суспільним вимогам; індивідуальна здатність особи вільно володіти різними функціональними стилями. Культура мовлення – це система вимог, регламентацій щодо вживання мови у мовленнєвій діяльності (усній і писемній). Здебільшого це поняття вживають аналізуючи писемні тексти, мовну практику особистості. Важливими характеристиками культури мовлення є правильність, змістовність, доречність, достатність, логічність, точність, ясність, стислість, простота та емоційна виразність, образність, барвистість, чистота, емоційність.

Правильна вимова, вільне, невимушене оперування словом, уникнення вульгаризмів, провінціалізмів, архаїзмів, слів-паразитів, зайвих іншомовних слів, наголошування на головних думках, фонетична виразність, інтонаційна розмаїтість, чітка дикція, розмірений темп мовлення, правильне використання логічних наголосів і психологічних пауз, взаємовідповідність між змістом і тоном, між словами, жестами та мімікою – необхідні елементи мовної культури.

Культуру мовлення характеризують такі ознаки:



  • правильність, тобто відповідність прийнятим орфоепічним, орфографічним, граматичним, лексичним нормам. Еталоном правильності служать норми, правила вимови, наголошування, словозміни, слововживання, орфографічні правила у писемному мовленні тощо. Завдяки цьому реалізується інформаційно-інформативна функція мовлення, здійснюється цілеспрямований вплив на свідомість людини. Формування правильності забезпечують тренінги (вправи), робота зі словниками, спеціальною лінгвістичною літературою, написання текстів, слухання й аналіз правильного мовлення;

  • змістовність, яка передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми; різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого;

  • різноманітність: володіння мовним багатством народу, художньої й публіцистичної літератури, лексичним арсеналом літературної мови (освічена людина використовує у мовленні 6–9 тис. слів), використання різноманітних мовних одиниць; інтонаційність, мелодика мовлення; стилістично обґрунтоване використання словосполучень і речень; активне мислення; постійне удосконалення й збагачення мовлення. Важливо, щоб різноманітність була властива лексичному, фразеологічному, словотвірному, морфологічному, синтаксичному рівням мови;

  • виразність, забезпечується оригінальністю у висловлюванні думок із метою ефективного впливу на партнера по комунікації. Цій меті служать засоби художньої виразності (порівняння, епітети, метафори); фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція); приказки, прислів'я, цитати, афоризми, крилаті слова й вирази; синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор). Інколи для надання мовленню експресивності, колоритності використовуються нелітературні форми національної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя). Виразність розвивається на основі тренінгів, власної творчості, спостережень за мовленням різних соціальних груп, аналітичного читання художньої літератури тощо. Завдяки їй здійснюється вплив на почуття аудиторії;

  • ясність, тобто доступність мовлення для розуміння тих, хто слухає. Вона забезпечує адекватне розуміння сказаного, не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті. Ясності мовлення сприяють чітка дикція, логічне й фонетичне наголошування, правильне інтонування, розмірений та уповільнений темп, спокійний і ввічливий тон. Неясність мовлення є наслідком порушення мовцем норм літературної мови, перенасиченості мовлення термінами, іноземними словами, індивідуального слововживання. Досягненню ясності мовлення сприяє цілеспрямований процес спілкування;

  • точність, або відповідність висловлювань того, хто говорить, його думкам; адекватна співвіднесеність висловлення, ужитих слів або синтаксичних конструкцій із дійсністю, умовами комунікації. Вона передбачає ретельний вибір жанру текстів, умов, середовища, колориту спілкування й залежить від культурно-освітнього рівня мовців, їх знання предмета мовлення, від установки мовця, активного словникового запасу, вибору слова чи вислову. Виявляється точність мовлення у використанні слів відповідно до їх мовних значень. Розвивається точність у процесі роботи зі словниками, навчальною, науковою літературою, аналізу власного й чужого мовлення тощо;

  • нормативність: відповідність системі мови, її законам;

  • чистота, тобто бездоганність усіх елементів мовлення, уникнення недоречних, невластивих українській мові іншомовних запозичень. Забезпечується вона системою установок, мовною грамотністю, мовним чуттям;

  • стислість (раціональний вибір мовних засобів для висловлення головної думки, тези). Ця ознака формує уміння говорити по суті;

  • доцільність, тобто відповідність мовлення меті, умовам спілкування, стану того, хто висловлюється. Вона відточує, шліфує мовне чуття, допомагає ефективно управляти поведінкою аудиторії (установлювати контакт, збуджувати і підтримувати інтерес до спілкування, нейтралізовувати роздратування, викликати почуття симпатії, розкутість тощо). Комунікативна доцільність є основою соціолінгвістичних норм мовлення (мовець добирає формули мовленнєвого етикету відповідно до соціального статусу співрозмовника) і прагматичних (правила спілкування: вміння почати й закінчити розмову; тактика спілкування: вміння перефразувати вислів, заповнити паузу). Наприклад, звертання із порушенням соціолінгвістичної норми може спричинити негативні наслідки. Тривалі паузи, незавершені речення, незв'язність мовлення знижують інтерес слухачів;

  • логічність (точність вживання слів і словосполучень, правильність побудови речень, смислова завершеність тексту). Важливими умовами логічності є: уникнення невиправданого повторення спільнокореневих слів (тавтології), зайвих слів (плеоназм); чіткість у побудові ускладнених речень (нечіткість і заплутаність висловлювань свідчать про заплутаність думок);

  • варіативність, взаємозамінюваність мовленнєвих варіантів. Послуговуватися ними можна лише в межах літературної норми;

  • варіантність, тобто уміння користуватися будь-яким варіантом нормативних мовленнєвих засобів;

  • простота (природність, відсутність пишномовності). Часто надмірно ускладненою, неприродною фразою прикривають відсутність змісту у словах;

  • естетичність (вираження естетичних уподобань мовця засобами мови, уміння викликати мовленням естетичне задоволення). Важливо, щоб красиві фрази поєднувалися з глибоким і конкретним змістом;

  • багатство (розмаїття використовуваних засобів). Чим більше різноманітних і розрізнюваних свідомістю слухача мовних знаків припадає на «мовленнєвий простір», тим мовлення багатше і цікавіше;

  • актуальність: вибір і використання життєво важливих фактів, прикладів, образів;

  • конкретність: насиченість мовлення прикладами, статистичними даними, конкретизація фактів;

  • належний теоретичний рівень: оснащення мовлення актуальними відомостями з філософії, соціології, психології, економіки тощо;

  • практична спрямованість: зв'язок змісту мовлення з практикою, прикладна значущість теоретичного викладу.

Отже, високу культуру мовлення людини визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності. Шляхи підвищення особистої культури мовлення різноманітні. Для початку необхідно:

  • виробити стійкі навички мовленнєвого самоконтролю й самоаналізу;

  • не говорити квапливо або зовсім без пауз, «ковтаючи» слова;

  • частіше «заглядати у словник» (М. Рильський), правопис, посібники зі стилістики, вивчати мовлення майстрів слова;

  • читати вголос із дотриманням усіх аспектів нормативності;

  • заучувати напам'ять художні твори;

  • оволодівати жанрами, видами писемного мовлення;

  • привчати себе до систематичного запису власних думок та спостережень, щоденних записів, сімейної хроніки тощо.

Належна культура мовлення – це свідчення розвиненого інтелекту і високої загальної культури особистості. Тільки через високу культуру мовлення проявляються невичерпні можливості мови, гармонія її функцій. Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує високий рівень мовленнєвого спілкування, ефективне здійснення всіх функцій мови, ошляхетнює стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та суспільства у цілому. Через культуру мовлення відбувається культивування самої мови, її вдосконалення.


Мовленнєвий етикет у сфері ділового спілкування
Мовленнєвий етикет – це мовні формули вітання, прощання, звертання, висловлення сумніву, підтвердження, згоди, незгоди, запрошення та ін. Мовленнєвий етикет тісно пов'язаний із культурою мовлення і є виразником загальної культури.

Український мовленнєвий етикет історично має такі ознаки, як увічливість, ґречність, чемність, вихованість, тактовність, обхідливість, коректність, делікатність, приязність, звичайність. Усі слова, що характеризують мовленнєвий етикет, становлять синонімічний ряд із домінантою ввічливість. Неабияке значення має й тон розмови, уміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему.


Нормативне вживання сполучників
Стилістичне забарвлення сполучників визначає сферу їх функціонування. Більшість із них належить до стилістично нейтральних: і, або, оскільки, якщо, проте, поки, для того щоб та ін. Переважно в книжному мовленні вживаються сполучники: внаслідок того що, завдяки тому що, оскільки, зважаючи на те що, з того часу як. Розмовне забарвлення властиве сполучникам: аби, а що, буцім, оскільки, буцімто, одначе, отож, покіль, раз, себто та ін. Як засіб стилізації у художніх творах використовуються застарілі сполучники: заки (поки), коби (якби), позаяк (бо), прецінь (але) та ін. Поза художнім мовленням ці слова не вживаються.

Урізноманітнює мовлення вживання синонімічних сполучників і, та; але, та, проте, однак, одначе (розм.); або, чи; ніби, наче, неначе, як, мов, мовби, немов; коли, якщо, раз (розм.); бо, тому що, через те що; поки, доки; зважаючи на те що, з огляду на те що; щоб, для того щоб, з тим щоб та ін.

Відповідниками російського сполучного слова который в українській мові є синоніми який, що, котрий. У науковому та офіційно-діловому стилях перевага віддається словам який, що.

У складних реченнях із неоднорідними підрядними використовувані сполучні слова слід варіювати, як-от: Звичайно ухвали складаються із вступної частини, в якій констатується стан питання, що розглядається, і постановчої, яка містить перелік заходів із зазначенням термінів виконання та перелік службових осіб, які відповідають за втілення їх у життя; Зайшов до історичного музею, дивився на речі, що якимсь чином не згоріли в часі, на зброю, що якимсь чином не заржавіла, на книги, які випускалися бозна-як давно і які горталися впродовж сторіч новими й новими людьми (В. Шевчук).



У складнопідрядному реченні сполучник чи сполучне слово повинні узгоджуватися з головною частиною. Неправильним є речення: Зупинка мікроавтобуса здійснюється на обладнаних зупинках і на вимогу пасажирів тільки в місцях, якщо це не заборонено для зупинки дорожніми знаками та правилами дорожнього руху. Від головного речення до підрядного ми ставимо запитання «У яких?». Отже, підрядне речення повинно приєднуватися означальним сполучником які або що.

Ознаки класифікації документів


1

За найменуванням

Заява, лист, довідка, інструкція, службова записка, протокол тощо

2

За походженням

Службові (офіційні) і особисті

3

За місцем виникнення

Внутрішні, зовнішні

4

За призначенням

Щодо особового складу (особові офіційні документи), кадрові, довідково-інформаційні, обліково-фінансові, господарсько-договірні, організаційні, розпорядчі

5

За напрямом

Вхідні, вихідні

6

За формою

Стандартні (типові) й індивідуальні (нестандартні)

7

За терміном виконання

Звичайні, безстрокові, термінові, дуже термінові

8

За ступенем гласності

Для загального користування, службового користування, таємні, цілком таємні

9

За стадіями створення

Оригінали, копії

10

За складністю

Прості, складні

11

За терміном зберігання

Тимчасового, тривалого, постійного зберігання

12

За технікою відтворення

Рукописні, відтворені механічним способом

13

За носієм інформації

На папері, диску, фотоплівці, магнітній стрічці, дискеті, на флеш-пам’яті


Тренувальні вправи

Вправа 1 Прочитайте текст. Випишіть сполучники

Необхідність уніфікації документів виникла 40–50 років тому й була обумовлена значним збільшенням кількості паперових документів, що створювались і функціонували в системі управління. Сучасний менеджмент являє собою безперервний процес соціально-економічних та організаційно-технічних перетворень, які здійснюються на основі різних підходів із використанням численних методів і засобів. Однак результативність цих перетворень великою мірою визначається наявністю ефективних зв’язків між керуючим і керованим середовищем, що забезпечує своєчасну й достовірну інформацію про поведінку чи стан об’єктів управління.

Диференціація систем документації відповідно до функцій управління дозволяє здійснити поділ певних комплексів документів і забезпечити їх функціонування в загальному інформаційному просторі. За цим принципом виділяють такі системи документації: галузеві, функціональні
Вправа 2 Складіть речення з поданими сполучниками й однозвучними з ними словосполученнями.
Проте – про те, щоб – що б, причому – при чому, зате – за те, якби – як би, теж – те ж.
Список літератури
Літ. основна: [2, с. 44–65], [12, с. 117–128; 133–145].
Практичне заняття 4 Теорія тексту. Поняття про дискурс. Зразки написання заяв
План


  1. Теорія тексту. Поняття про герменевтику.

  2. Поняття про дискурс.

  3. Текст як реквізит документа. Оформлення тексту.

  4. Зразки написання заяв.

  5. Правопис складних слів.

  6. Ситуація: ділові переговори (комунікативний тренінг).


Основні поняття теми: текст, дискурс, герменевтика, заява, складні слова, переговори.
Завдання

  1. Підготуватися за планом до усних відповідей.

  2. Записати визначення основних понять теми.

  3. Скласти конспект до питання 5.

  4. Записати основні реквізити заяви.

  5. Продумати аргументи для участі у переговорах (у рамках комунікативного тренінгу).


Теорія тексту. Поняття про герменевтику
Герменевтика – теорія й методологія тлумачення текстів ("мистецтво розуміння"); напрям у філософії XX століття, який сформувався на основі теорії інтерпретації літературних текстів.

Слово «герменевтика» походить від імені грецького бога Гермеса, основним завданням якого було тлумачити людям волю богів – тобто робити інтерпретацію того, що сказали боги. За легендою, він поклявся своєму батькові Зевсу, що ніколи не буде брехати, але й не обіцяв говорити всієї правди. Звідси, герменевтика – це мистецтво тлумачити щось незрозуміле чи навіть викривлене, пояснювати сенс чужої мови чи знака.

Герменевтика (тобто теорія інтерпретації) покликана вирішувати загальні проблеми комунікації – з’ясовувати та пояснювати різні точки зору з того чи іншого приводу, знаходячи спільний ґрунт для розмови, обміну думок, розуміння проблеми в межах певного колективу.

Базові поняття герменевтики: герменевтичне коло, необхідність передрозуміння, нескінченність інтерпретації, інтенціональність свідомості. Основне питання герменевтики: «Як можливе розуміння»? Герменевтиці надають великого значення в лінгвістиці, оскільки при дослідженні будь-якого пам'ятника літератури необхідне його максимально об'єктивне тлумачення.

Під текстом у герменевтиці розуміють не тільки рукописні твори авторів, але й твори мистецтва, історичні події та інші об'єкти, які "піддаються" розумінню. Процес розуміння розглядають як рух за так званим герменевтичним колом. З одного боку, текст розглядають стосовно епохи, літературного жанру. З іншого боку, текст є духовним життям автора, а саме його духовне життя є частиною історичної епохи. Презентація тексту з цих двох позицій, перехід від загального до одиничного й назад і є рухом по герменевтичному колу.

Герменевтика також є філософським методом аналізу тексту. Так називається і філософський напрямок, що розробляє філософське застосування герменевтики. Філософами, які зробили значний внесок у розвиток герменевтики, є Гадамер, Шлейєрмахер, Поль Рікер, Вільгельм Дільтей.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка