Методичні вказівки для аудиторних занять Затверджено



Сторінка2/5
Дата конвертації25.04.2016
Розмір1.01 Mb.
1   2   3   4   5

Дайте відповіді на запитання :


  1. Які зміни у перекладацькій діяльності сталися в епоху Відродження?

  2. Розкажіть про принципи перекладу, сформульовані Етьєном Доле.

  3. Розкажіть про переклад, породжений естетикою Класицизму.

  4. Які риси у перекладу епохи Просвітництва?

  5. Розкажіть про Москву як центр слов’янського перекладацтва на початку епохи Відродження.

  6. Які зміни у перекладацькій діяльності Росії сталися у ХVII – XVIII столітті?

  7. Розкажіть про перекладацьку діяльність Росії у ХІХ – ХХ ст.



Лекція 3. КОРОТКІ ВІДОМОСТІ З ІСТОРІЇ ПЕРЕКЛАДУ.

РОЗВИТОК ПЕРЕКЛАДУ В УКРАЇНІ.


  1. ХІХ ст – період активної перекладацької діяльності в Україні.

  2. Українські перекладачі ХХ ст.

  3. Перекладачі „розстріляного відродження”.

  4. Переклад в Україні після ІІ світової війни.

В Україні інтенсивний розвиток художнього перекладу починається в 20 – 30-і роки ХІХ ст. Поети-романтики перекладають твори російської та польської літератури: Л.Боровиковський дає вільний переклад “Світлани” Жуковського під назвою “Маруся”, А Метлинський перекладає поезію А. Міцкевича. У переважній більшості українських перекладів того часу відсутні своєрідні риси оригіналів – поети на свій розсуд скорочують або розширюють тексти оригіналів у перекладах.

У 40-50 роки ХІХ ст. важливе місце в історії українського художнього перекладу належить Т.Г. Шевченку. У циклі “Давидові псалми” Шевченко поєднує дбайливий переклад окремих фрагментів текстів з переспівом інших фрагментів, тобто, зберігаючи образну систему оригіналів, поет часто надає їм нового ідейного звучання. Різні редакції Шевченкового перекладу уривків “Слова о полку Ігоревім” свідчать про те, що поет надавав великого значення цій своїй роботі, прагнучи подолати усталене в перекладацькій практиці першої половини ХІХ ст. уявлення про “пісенність” давньоруської пам’ятки і намагаючись інтерпретувати її як драматичний монолог.

Друга половина ХІХ ст. ознаменувалася розквітом діяльності М.П. Старицького, який увійшов в історію українського художнього перекладу як вдумливий інтерпретатор “Гамлета” Шекспіра, сербського епосу, “Демона” і багатьох інших віршів М.Лермонтова, численних творів Пушкіна та Некрасова. Під пером М.Старицького художній переклад стає своєрідною лабораторією творення нових засобів поетичної мови, зокрема неологізмів.

П.О Куліш переклав 15 п’єс Шекспіра, твори Гете, Шіллера, Байрона, Гайне та ін. Частина його перекладів наближається до переспівів.

Згодом розгортається перекладацька творчість великого поета і вченого І.Франка – автора численних перекладів з багатьох мов світу. Франко переклав першу частину “Фауста” Гете, “Мертві душі” Гоголя, політичну лірику Гайне, багато творів Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Міцкевича, чимало балад і пісень західноєвропейських народів, багато творів античних авторів. Він написав наукову роботу “Дещо про штуку перекладання”, в якій піддав критичному аналізу польський переклад “Каменярів”. У цій статті Франко обстоює повноцінний художній переклад, який відтворював би оригінал в органічній єдності його змісту і форми. Чимало влучних і яскравих висловлювань про специфіку художнього перекладу міститься і в інших літературно-критичних статтях Франка.

Леся Українка відома в історії українського художнього перекладу своєю працею над десятками ліричних поезій Гайне, прозою Гоголя та Горького, уривками з творів Гомера, Данте, Байрона, ліричними піснями давнього Єгипту й гімнами з давньоіндійських книг “Ригведи”.

Багато поетичних перекладів, які презентували літератури Східної Європи, Америки та Росії, зробив П.А.Грабовський. Значну частину своїх перекладів Грабовський виконував за допомогою підрядників, які готували для нього товариші – політичні засланці. Підрядник – це проміжний текст між оригіналом і перекладом. Він передає, насамперед, зміст оригіналу і лише деякі особливості його художньої форми. Потреба використання підрядника існує остільки, оскільки не всі перекладачі обізнані належною мірою з мовами першотворів. Не слід вважати, що переклад з підрядника є менш повноцінним за переклад з першотвору. В історії художнього перекладу є чимало прикладів блискучих поетичних перекладів, виконаних за допомогою підрядника. Так, ще в 40 роки ХІХ ст. В.А.Жуковський переклав поему Гомера “Одіссея”, користуючись німецьким підрядником. М.П.Бажан здійснив переклад поеми Шота Руставелі “Витязь у тигровій шкурі” також за допомогою підрядника. Обидва вищезгадані переклади належать до найвищих здобутків перекладацького мистецтва. Кращі переклади за підрядниками П.Грабовського (наприклад, поеми Байрона “Шільйонський в’язень”) є також визначними художніми творами, які дають чітке уявлення про оригінал. Сам Грабовський так писав про свою працю над перекладами: “В кожному творі для мене мають вагу головна думка та загальний характер, дрібниці мені – ніщо...”

Відомий вчений Агатанел Кримський залишив багато перекладів поетів Сходу: з перської мови Фірдоусі, Омара Хайяма, Сааді, Джалаледдіна Румі, Гафіза, Джамі, з арабської турецької та інших мов. Він також переклав чимало ліричних творів Гайне. Його сучасник Василь Щурат переклав французький епос “Пісню про Роланда”, “Слово о полку Ігоревім”, поезії Петефі, Гюго, Пушкіна.

Серед інших перекладачів кінця ХІХ-початку ХХ століття треба згадати В.Самійленка, який перекладав “Пекло” Данте, твори Мольєра, Гоголя та інші. Проте на той час в Україні не було найелементарніших умов для розвитку мистецтва художнього перекладу, бо царська цензура систематично забороняла видання перекладів українською мовою.

Чільне місце як теоретик і практик українського художнього перекладу посідає Максим Рильський, якому належать блискучі переклади поеми Міцкевича “Пан Тадеуш” (на думку польських літературознавців – найкращий з перекладів цього твору), поеми Вольтера “Орлеанська Діва”, роману Пушкіна “Євгеній Онєгін”, новел Мопасана і Джека Лондона, повістей Гоголя, трагедій Шекспіра та сотень інших поетичних ліричних творів російських, білоруських, польських французьких, німецьких авторів.

Переклади Миколи Бажана - “Витязь у тигровій шкурі” Шота Руставелі, “Фархад і Ширін” Навої, “Моцарт і Сальєрі” Пушкіна, твори Гельдерліна і Гете, Норвіда і Рільке – характерні відтворенням найтонших нюансів думки автора в поєднанні з точною мелодикою, ритмікою та фонікою оригіналу.

Борис Тен – автор численних перекладів з давньогрецької (“Іліада” та “Одіссея” Гомера, трагедії Есхіла і Софокла, комедії Арістофана), англійської (трагедії Шекспіра), німецької (драми Шіллера), польської (драми Словацького, поезії Міцкевича), російської (“Живий труп” Толстого), у яких глибина наукового проникнення в оригінал сполучається з дбайливим художнім відтворенням оригіналу українською мовою.

Протягом півстоліття працював над перекладами прози, поезії та драматургії Євген Дроб’язко, вершиною майстерності якого став перший повний український переклад “Божественної комедії” Данте. Ірина Стешенко – перекладачка драматургії Мольєра і Гете, прози Марка Твена і багатьох інших авторів. Широке визнання здобули поетичні переклади Василя Мисика – пісні та поеми Бернса, сонети Кітса, поезії Рудакі, Хайяма, Гафіза. Дбайливим інтерпретатором поезії Війона, Петефі, Гайне, Пушкіна, сербського народного епосу був Леонід Первомайський. Багато складних творів переклав Дмитро Паламарчук – прозу Франса, Флобера, Уелса, сонети Шекспіра, Петрарки, поезію Байрона. Микита Шумило знаний як перекладач російської прози та творів Ч. Айтматова. Одним з найактивніших поетів-перекладачів залишається Дмитро Павличко. Його перу належать переклади з англійської (повний сонетарій Шекспіра), іспанської (Хосе Марті), польської, болгарської та ін. мов.

У діаспорі, попри всі труднощі емігрантського життя, розгорнулася важлива праця над перекладами. Тут необхідно згадати Михайла Ореста, брата Миколи Зерова. Він видав перекладені ним антології французької та німецької поезії, у яких чимало творів зарубіжних поетів уперше зазвучали українською мовою. Святослав Гординський, крім антології “Поети Заходу”, видав свій повний переклад творів Франсуа Війона. Відомим перекладачем поезії був Богдан Кравців – цікавий інтерпретатор поезій Рільке. Плідно працює на перекладацькій ниві Ігор Качуровський – автор численних перекладів з іспанської, італійської, французької, німецької мов. У 2000 році вийшла його антологія німецької поезії за 12 століть “Стежка крізь безмір”.

Трагічні події 1930-х років вирвали з лав творців української культури таких визначних перекладачів як Микола Зеров, Валеріан Підмогильний, Михайло Драй-Хмара, Микола Вороний, Павло Филипович, Дмитро Загул та інших представників “Розстріляного Відродження”. Сталінські репресії злочинно перервали велику культурницьку працю по виконанню заповітів І.Франка та Л. Українки – створення золотого фонду перекладів: від античних авторів до письменників наших днів.

Загибель у розквіті творчих сил Миколи Зерова завдала непоправної шкоди мистецтву українського перекладу. У 1920-30 роках вийшли у його перекладі з латинської мови “Антологія римської поезії”, з польської – драма Словацького “Мазепа”, з російської – повість Куліша “Вогняний змій”, з французької, італійської, англійської, польської – твори Беранже, Леконта де Ліля, Бодлера, Петрарки, Байрона, Красицького, Міцкевича, Пушкіна, Гоголя, Чехова, Янки Купали та ін. За деякими свідченнями, у радянському концтаборі на Соловках напередодні розстрілу Зеров закінчив повний переклад “Енеїди” Вергілія – досі не знайдений. Переклади Зерова належать до величезних здобутків українського поетичного перекладу.

Великою втратою для українського перекладу була й смерть засланого на далеку Північ талановитого прозаїка Валеріана Підмогильного. Він був перекладачем багатьох романів, повістей, оповідань насамперед з французької мови творів Бальзака, Стендаля, Мопасана, Анатоля Франса. Для перекладів Підмогильного властиве тонке відчуття стилістики кожного письменника.

Наприкінці 1940 – на початку 1950-х років в Україні знову почали систематично публікуватися художні переклади, але переважно з російської літератури письменників соцреалістів. В той же час істотно зменшилася кількість перекладів з усіх інших літератур світу. У цей же час набула поширення тенденція буквалізму в перекладі, а також практика “наближення” української мови до російської мови оригіналу, що призводило до появи, так званої, “перекладацької мови”, сповненої штучних слів та граматичних конструкцій, скалькованих з російської.

Послаблення ідеологічного тиску Москви у роки “відлиги” наприкінці 1950-х – у 1960-х роках дало можливість створити у видавництвах відділи перекладної літератури,які починають видавати переклади не тільки з визнаних світових мов, але й з мов італійської, шведської, датської, грецької, хінді та ін. На основі теоретичних поглядів і практичної діяльності перекладачів старшого покоління утворюється українська школа художнього перекладу. Найвизначнішими представниками цієї школи були Григорій Кочур і Микола Лукаш. Блискучий ерудит, знавець світової літератури і декількох іноземних мов Кочур, який провів 10 років у сталінському концтаборі, звинувачений в “українському буржуазному націоналізмі”, був одним з найбільш плідних перекладачів 60-90-х років грецьких та римських ліриків, англійських, американських, французьких, італійських, іспанських, чеських, грузинських, литовських та інших поетів.

Микола Лукаш – поліглот, який перекладав з 14 мов і був глибоким знавцем української мови, відзначався сміливим підходом до розв’язання складних перекладацьких завдань. Йому належить перший повний переклад “Фауста” Гете, переклади “Декамерона” Бокаччо, “Пані Боварі” Флобера поезій Аполлінера, Лорки, Бернса, Верлена, Тувіма. М. Лукаш також зазнав репресій з боку комуністичної влади: протягом тривалого часу його переклади були заборонено публікувати.

У повоєнні часи сформувалися й розквітли таланти таких видатних майстрів перекладу як Дмитро Білоус, автор “Антології болгарської поезії”, Михайло Москаленко, автор перекладів з французької, іспанської, слов’янських мов, Володимир Житник, автор перекладів багатьох ліричних поезій з чеської, словацької, польської мов, Ольга Сенюк, перекладачка творів скандинавських літератур – Сельми Лагерлеф, Стріндберга, Ліндгрен, Якобсена, Мар Пінчевський, перекладач багатьох американських авторів: Скотта Фіцджеральда, Фолкнера, Гемінгвея, Евген Попович, перекладач німецької прози ХІХ-ХХ ст., зокрема Томаса Манна, Гессе, Кафки, Юнгера і багато інших визначних творців перекладацтва в Україні.

Отже сьогодні Україна займає не останнє місце в світовій перекладацькій теорії і практиці.
Дайте відповіді на запитання:


  1. Як ви думаєте, чому тільки у ХІХ ст. переклад займає чільне місце в літературній діяльності України?

  2. Розкажіть про перекладацьку діяльність Т.Шевченка, М. Старицького, Л. Українки.

  3. Опишіть перекладацьку діяльність І.Франка і П. Грабовського.

  4. Опишіть внесок у перекладацьку діяльність Агатанела Кримського, М. Рильського, М. Бажана, Б. Тена.

  5. Розкажіть про діячів „Розстріляного Відродження”.

  6. Опишіть доробок українських перекладачів у період кінця 1940-х початку 1950-х р.р.

  7. Розкажіть про діяльність українських перекладачів у „роки відлиги” 1950-60 – х р.р.

  8. Розкажіть про сучасних українських перекладачів (повоєнні роки і сьогодення)


Лекція 4. ПЕРЕКЛАД В СУЧАСНОМУ СВІТІ.
1. Типи та види сучасного перекладу

а) усний, письмовий;

б) синхронний, машинний;

в) скорочений та адаптований;

г) підрядник та переспів.

2. Жанрово-стильова специфіка перекладу.

3. Галузі перекладознавства.
У найзагальнішому плані переклад можна визначити як збереження змісту повідомлення при зміні його мовної форми. Таке визначення цілком задовільне, коли ми маємо на увазі найдавніший тип мовного спілкування за допомогою перекладу, а саме - усний переклад висловлювань представників різномовних племен у ті віддалені часи, коли ще не існувало писемності. Проте після виникнення писемності розвивається письмовий переклад, який враховує не тільки зміст повідомлення, але й певні особливості вираження цього змісту.

У наші дні усний переклад продовжує існувати у вигляді так званого синхронного (тобто одночасного) перекладу. Перекладачі-синхроністи обслуговують міжнародні конференції та з’їзди; політичні наради, дипломатичні переговори. Вони перекладають наукові доповіді та політичні виступи паралельно з їх виголошенням рідною мовою автора. Синхронний переклад потребує високої кваліфікації перекладача, адже треба вловити виголошуваний текст і дуже швидко перекласти його, не маючи змоги перепитати пропущене, або незрозуміле. Цілком природно, що при синхронному перекладі відбуваються деякі втрати інформації. Задовільним вважається переклад, при якому збережені до 70 % інформації.

Але основний тип перекладу в наш час – переклад письмовий. Поряд із традиційними перекладами, які виконуються людьми, в середині XX століття виник переклад автоматичний (або машинний). Цей переклад здійснює електронно-обчислювальна машина на основі спеціально складеної для неї програми. Комп’ютер може перекладати лише порівняно нескладні тексти зі спрощеною граматикою та стандартизованим словником. Слова в таких текстах не повинні мати переносних значень, отже, автоматичний переклад художніх творів неможливий. Проте машинний переклад науково-технічної літератури виправдовує себе, в основному, завдяки величезній швидкості, з якою його здійснює електронно-обчислювальна машина.

Крім перекладу, розрахованого на цілісну репрезентацію читачеві іншомовного художнього твору, мають певне поширення також переклади, які переслідують спеціальну мету: надавати допомогу фахівцям, не обізнаним з мовою ориґіналу. Наприклад, режисер, який здійснює постановку драматичного твору, зацікавлений мати в своєму розпорядженні поряд із повноцінним художнім перекладом, адресованим широким колам читачів, також переклад, який наближався б до підряднику і давав би уявлення про найменші дрібниці змісту. Саме з такою метою відомий шекспірознавець М. М. Морозов переклав прозою «Гамлета» і «Отелло» В. Шекспіра. Так само деякі стародавні художні твори можуть перекладатися не для того, щоб діставати від них естетичне задоволення, а, скажімо, з науковою метою, для того, щоб видобути з них максимум відомостей про віддалену від нас епоху. В окремих випадках (наприклад, для публікації в журналі, який має обмежений обсяг) може бути виправданий і скорочений переклад великого прозового твору. Переклади фрагментів прозових, поетичних або драматургічних текстів великого обсягу бувають потрібні для створення навчальних хрестоматій з зарубіжної літератури, антологій, тематичних збірників і т. ін.

Окремо слід сказати про адаптовані переклади творів, складних для сприймання. Наприклад, переклади творів, написаних застарілою або діалектною мовою, або переклади для дітей таких оригіналів, призначених за авторським задумом для дорослих читачів, як «Дон Кіхот» М. Сервантеса чи «Ґарґантюа і Пантаґрюель» Ф. Рабле. У кожному конкретному випадку адаптація-пристосування має здійснюватися за певними принципами. Але усування складної для розуміння лексики, або непотрібних для дітей другорядних деталей не може переростати у відмову від збереження ідейно-художньої основи першотвору.

Поряд із перекладом переспів є повноцінним літературним жанром. Найчастіше перекладачі звертаються до переспіву тоді, коли вони, високо оцінюючи оригінал, у чомусь не погоджуються з його автором. Тоді виникають „варіації на тему”, більш чи менш віддалені від першотвору. В одних переспівах запозичено з оригіналу лише тему та загальну ідею, а образи створюються перекладачем, в інших – твір зазнає радикальної переорієнтації: у ньому збережені лише окремі образи, але дія може бути перенесена в інший час, іншу країну, твір може мати іншу розв’язку і т.ін.

Інші види писемного перекладу характеризуються, насамперед, жанрово-стильовими різновидами текстів оригіналів. Так, розрізняємо переклад офіційно-ділових текстів з великою кількістю мовних кліше, пов’язаних з діловим спілкуванням та економічною термінологією, переклад наукових творів, наповнений специфічними термінами та безособовими й пасивними реченнями, переклад газетно-інформаційних повідомлень і публіцистики, що має багато емоційно забарвлених речень, сленгу та алюзій (цитат і крилатих виразів), та переклад художніх творів, який є найбільш складним для опису. Жанрові особливості оригіналів у перекладі відіграють надзвичайно важливу роль. Переклад афоризмів чи прислів'їв, у яких кожне слово - на вагу золота, безперечно, відрізняється від перекладу народного епосу з типовими для цього жанру багатократними повторами так званих фольклорних формул. Відтворення в перекладі такої класично строгої, канонічної форми, як сонет - 14-рядковий вірш певної строфічної будови з чітко визначеним членуванням змісту, з установленою системою римування, потребує іншого підходу, ніж праця над перекладом верлібру - вільного віршу, який не має ні рими, ні окресленого розміру.

Взагалі, переклад поезії істотно відрізняється від перекладу прози, оскільки сама природа поетичного твору має чимало відмінностей від природи твору прозового (значно більша вага окремого слова, широке використання фонетичних засобів організації тексту (рима, благозвучність близько розташованих звукових комбінацій...), ритміко-інтонаційна своєрідність, незначний обсяг і т. ін.). Певні особливості має й переклад драматургії, в якій надзвичайно важливу роль відіграє індивідуалізація мови персонажів з елементами просторіччя та народної фразеології як основний засіб розкриття їх внутрішнього світу.

Існує також специфіка перекладу дитячої літератури, оскільки перекладач має враховувати особливості сприймання художнього твору неповнолітнім читачем, вихованим у іншому культурно-лінгвальному середовищі. В оповіданнях для молоді складність при перекладі становить молодіжний сленг носіїв даної мови, який є дуже рухливим мовним прошарком і тому часто не має фіксації у словниках. У казках закріплено моральні норми даного суспільства, вжито назви національних казкових героїв та специфічні фольклорні формули, що можуть бути відсутні у приймаючій культурі. Наприклад, російськомовна казкова фольклорна формула: В некотором царстве, в тридесятом государстве... не має відповідника в українському фольклорі.

Особливо складний, творчий характер має переклад художніх творів. У зв'язку з тим, що форма і зміст художнього твору перебувають у нерозривній діалектичній єдності, найважливішим завданням художнього перекладу є збереження цієї єдності. Перекладач повинен не тільки правильно відтворити ідеї автора оригіналу, а й відобразити спосіб художнього втілення цих ідей, передати образність оригіналу з не меншою силою, ніж це зробив його автор. Звідси пильна увага перекладача художнього твору до його семантики і стилістики. Всі важливі складники ориґіналу в їх взаємозв'язках між собою і художньою цілістю твору мають бути відтворені в перекладі.



Галузі перекладознавства – науки про переклад

Серед численних галузей науки про переклад насамперед виокремлюємо загальну теорію перекладу, яка досліджує універсальні закономірності збереження вираженої засобами однієї мови інформації при її перевиразі засобами іншої мови. Загальна теорія перекладу, спираючись на поняття структурної лінгвістики та теорії інформації, розглядає переклад як міжмовну комунікацію, а сам процес перекладу як такий, що складається з двох основних етапів -аналізу (розуміння повідомлення) і синтезу (створення повідомлення). У центрі уваги загальної теорії перекладу - типи реалізації процесу перекладу, різноманітні перетворення текстів при перекладі, тощо.

Положення загальної теорії перекладу конкретизують часткові теорії перекладу на матеріалі двох мов, які вступають між собою в контакт у процесі перекладу, (наприклад, перекладу з російської мови на українську, з англійської мови на французьку і т. ін.). Часткові теорії перекладу аналізують під кутом зору процесу перекладу лексичні, морфологічні, синтаксичні особливості двох мов і виробляють рекомендації щодо найбільш ефективних способів перекладу текстів.

З частковими теоріями перекладу взаємодіють стильові теорії перекладу, які узагальнюють практику перекладу текстів, що належать до певного функціонального стилю. Отже, маємо окремі теорії перекладу наукових і технічних текстів, офіційно-ділових текстів, газетно-інформаційних повідомлень, публіцистики. Найрозвиненішою з-поміж стильових теорій є теорія художнього перекладу. Мета цієї галузі перекладознавства - виходячи з найвищих досягнень перекладацької практики, шукати шляхів подальшого вдосконалення мистецтва перекладу, всебічно досліджувати особливості творчого процесу перекладу літературних творів та розробляти принципи його аналізу й критерії його оцінки.

З теорією художнього перекладу щільно пов'язана його історія. Ця галузь науки про переклад досліджує та узагальнює досвід перекладачів минулого, з’ясовує, як і чому змінювалися методи перекладу, що нового ніс із собою той чи інший метод. Без історії художнього перекладу неможлива побудова його теорії: адже сучасний стан перекладу обумовлений попередніми етапами його розвитку. Історія перекладу висвітлює також різноманітні зв’язки перекладної літератури з літературою оригінальною, їх взаємовпливи. Вона аналізує обумовлене історичними причинами переосмислення творчості тих чи інших письменників у перекладі, розглядає запозичення образів, ідей та мотивів із творів зарубіжних авторів через переклади й переспіви.

Положеннями теорії та історії перекладу послуговується критика художнього перекладу, завдання якої - давати обґрунтовану оцінку нових перекладів. Критика перекладу не тільки розглядає переклад у зіставленні з оригіналом, а й оцінює доцільність добору для перекладу саме цих творів іншомовної літератури; аналізує текст перекладу не лише в порівнянні з оригіналом, а й з погляду відповідності мови перекладу нормам літературної мови, якою перекладено твір. Критика художнього перекладу спирається на розроблені теорією принципи та критерії оцінки. Вона відіграє істотну роль у розвитку художнього перекладу, популяризуючи його найкращі здобутки й засуджуючи хибні тенденції, як то: формалізм, надлишкова довільність, прояви неповаги до автора оригіналу й читача перекладу.

Отже, розвиток усіх галузей науки про художній переклад взаємообумовлений розвитком кожної з них.
Дайте відповіді на запитання:


  1. Дайте загальне визначення перекладу.

  2. Чим писемний переклад відрізняється від усного?

  3. Що таке синхронний переклад і де він застосовується найчастіше?

  4. Назвіть переваги й недоліки машинного перекладу.

  5. Для чого потрібен скорочений переклад?

  6. Що таке адаптований переклад?

  7. Дайте пояснення, що таке підрядник і для чого він застосовується?

  8. Що таке переспів і чому його вважають повноцінним жанром?

  9. Які жанрові особливості перекладів ви могли б назвати?

  10. Чим переклад прози відрізняється від перекладу поезії?

  11. Які особливості перекладу літератури для дітей?

  12. Чому перекладач художнього твору має бути особливо уважним до семантики і стилістики першотвору?

  13. Чим загальна теорія перекладу відрізняється від часткової?

  14. Які практичні рекомендації може дати стильова теорія перекладу?

  15. Що досліджує історія перекладу?

  16. Які завдання у критики перекладу?



Лекція 5. КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ТА ЧАСОВІ АСПЕКТИ

ПЕРЕКЛАДУ.
1. Подолання часової відстані між оригіналом та перекладом.

2. Культурологічні труднощі перекладу.


У художньому перекладі здійснюється не тільки подолання просторових відстаней, мовних бар’єрів між співіснуючими в часі культурами, а й перемога над часом. Завдяки перекладу автори творів, написаних словами, звучання яких давно завмерло в глибинах тисячоліть, розмовляють з нами, «як живі з живими». Есхілів «Прометей прикутий» чи Вергілієва «Енеїда» - разючі приклади такого включення у сучасне культурне життя - через переклад великих творів давнини. А коли ми перейдемо й до ближчого часу, то побачимо, що переклад - хоч це й здається на перший погляд парадоксом - здатний зробити іншомовний оригінал ближчим до зарубіжного читача, ніж припалий порохом століть першотвір для читача, з ним єдиномовного. Українцеві наших днів легше зорієнтуватися в перекладах Данте й Шекспіра, ніж сучасним італійцям та англійцям у величних творах класиків їхніх літератур. Адже за сім століть, які минули від епохи Данте, й майже за чотири століття, які відділяють нас від часів Шекспіра, їхня мова частково застаріла. В перекладах же вони звертаються до нас сучасною мовою.

Але тут виникає проблема: чи можуть автор і герої книги, написаної в далеку від нас епоху, розмовляти сучасною мовою? Чи не створиться таким чином розрив між формою і змістом, спроможний завдати смертельної рани художньому творові? Адже кожна епоха має свій об’єктивно-історичний зміст, породжені ним ідеї та настрої і відповідний спосіб їх мовного втілення.

Щоб підійти до відповіді на це питання, звернімося до художнього досвіду авторів історичних романів, написаних у наші дні. Ні С. Скляренко, ні П Загребельний не писали своїх романів з епохи Київської Русі давньоруською мовою. Вони лише уникали слів, які несуть у собі явні прикмети новітнього часу, а також зрідка додавали - для створення атмосфери достовірності - окремі вкраплення застарілих слів та синтаксичних конструкцій. І цього виявилось досить для художньої переконливості історичних романів, коли мати на увазі їх мовну специфіку.

До аналогічного розв’язання свого завдання прийшли і найдосвідченіші перекладачі творів минулого. Відмова від неологізмів і тактовне використання архаїзмів є двоєдиним принципом втілення засобами рідної мови оригіналів минулих епох. Так працювали М. Рильський над середньовічною кельтською легендою про Тристана та Ізольду, Борис Тен над епосом Гомера, Є. Дроб’язко - над «Божественною комедією» Данте.

Іноді висловлювалися пропозиції при перекладі твору, скажімо, XVIII ст. стилізувати його мову в дусі української мови XVIII ст. За всієї, здавалося б, науковості таких пропозицій вони виявилися непридатними для використання в перекладацькій практиці. Насамперед це пов'язано з нерівномірністю розвитку національних літературних мов. Мову Сковороди ми сприймаємо як архаїчну, сучасний же француз не відчуває застарілості мови Вольтера, і якщо почати перекладати Вольтера мовою Сковороди, то славнозвісний французький сатирик не наблизиться до нашого читача, а віддалиться від нього. Що ж стосується античної літератури, то її, згідно з наведеними пропозиціями, взагалі не можна було б перекладати: адже, як ми вже згадували раніше, української мови в цю епоху ще не існувало.

Складнішим є питання про потребу збереження в перекладі мовностильових засад літературного напряму, до якого належить першотвір. Скульптурна чіткість образів і вишукана логізованість синтаксису класицистів, близькість до фольклору й гостре зіткнення протилежних, антитетичних образів у романтиків, подвоєння значення поетичного слова у символістів – усе це також відображає історичні умови створення оригіналу.

Але знайти в мові перекладу аналогічні засоби не завжди буває просто і легко. Так, через специфіку історичних умов розвитку української літератури в ній не було класицистичного етапу, отже, не сформувалися й мовні засоби виразу відповідної образності. І коли М. Рильський перекладав трагедії Корнеля і Расіна, йому доводилося створювати ці засоби за зразками оригіналів. Отже, й при подоланні часової відстані між автором оригіналу й читачем перекладу велику роль відіграє творче зусилля перекладача, який активізує рідну мову, видобуває незнані їй засоби втілення художнього образу і вміщує, таким чином, свій переклад у належну історичну перспективу. Зрозуміло, що таким способом здійснюється і збагачення тієї літературної мови, якою створюється переклад.

Культурологічні труднощі перекладу

Проблема взаємовідносин мови та культури традиційно включалася у сферу інтересів мовознавців. Однак в останні десятиріччя поняття “культура” набуває все більш широкої інтерпретації. На зміну розуміння культури як сукупності матеріальних та духовних здобутків цивілізації прийшло розширене трактування цього терміну, що включає всі особливості історичних, соціальних і психологічних явищ нації. Ми з вами найчастіше говоримо про переклад у межах одного культурного ареалу, який умовно можна назвати європейсько-північноамериканським. У цьому ареалі панівне становище посідають споріднені між собою індоєвропейські мови – англійська, французька, російська, іспанська, італійська, українська, німецька, польська... Між людьми, які розмовляють цими мовами, існують істотні відмінності, і все ж певні спільні риси менталітету просвічують крізь ці відмінності. Завдяки цьому сприймання першотворів при перекладі відбувається легше й інтенсивніше.

Складніша ситуація виникає, коли перекладається твір з іншого культурного ареалу. Спробуймо охарактеризувати й згрупувати основні труднощі, які підстерігають перекладача.

1. Відсутність спільної духовної основи у двох культур, що належать до різних ареалів. Якщо європейсько-північноамериканський ареал спирається на духовну спадщину Старого й Нового Заповітів, то в далекосхідному ареалі аналогічну роль виконують твори Конфуція, а в мусульманському ареалі – Коран. Усе це накладає на перекладача додаткові зобов’язання: він має не тільки перекласти конкретний твір, а й представити належним чином новим читачам невідому їм культуру. Наприклад, загальновідомий у мусульманському світі обов’язок кожного правовірного молитися у визначений час п’ять разів на день очевидно потребує пояснення в перекладі. Пояснення потребує і звичай звертатися до Аллаха на початку кожного публічного виступу на будь-яку тему, що контрастує із забороною згадувати ім’я Господа всує, наявною у заповідях, одержаних Мойсеєм від Бога, і багато інших; особливостей культури, далекої від європейської.

2. Відмінні стосунки між людьми. Наприклад, поняття родини в Африці дуже відрізняється від європейського. У Західній Європі родина складається з батька, матері і дітей, тоді як до африканської сім’ї належать усі родичі. Коли в одну африканську державу було завезено підручники, за якими діти мали вивчати французьку мову, діти обурилися: хіба можна оті куці європейські сім’ї вважати справжніми родинами? У японській мові (а точніше було б сказати: у японській культурі) існує кілька ступенів ввічливості залежно від соціального становища людини, до якої звертаються. Відтворити їх у перекладі – річ майже неможлива.

Навіть у суспільствах з однією релігійно-духовною основою існує різна ступінь комерціалізації відносин. Акції, що приносять прибуток, не засуджуються у країнах, де існує ринкова економіка. В Україні моральна сторона акції має набагато важливіше значення. Це, насамперед, просвічує в творах для дітей. Всі герої української дитячої літератури обов’язково поділяються на „добрих” і „недобрих”, а добро завжди перемагає. До того ж, твори для дітей пишуться так, щоб обов’язково викликати емоції щодо героя та ситуації. Зарубіжна дитяча література здебільшого розважає дитину, уводить її у фантастичний світ, не дає чіткого поділу героїв твору на „добрих” і „недобрих”, дає характеристику вчинків героїв згідно з моральними нормами носіїв мови, отже перекладач має складності з такими текстами. Наприклад, в Британії і Америці підказка у школі чи списування матеріалу засуджується, в той час як в української молоді такі вчинки не викликають негативної реакції, тому описане в творі зневажливе ставлення до героя за такий вчинок буде українським школярам незрозумілим без пояснення чужих традицій.

3. Екзотичні реалії - звичаї, одяг, страви, напої, житло, посуд. Певні труднощі викликає, скажімо, опис традиційного японського житла. Що скажуть українському читачеві такі слова, як «фусума» (розсувна стінка в будинку) чи «токонома» (глибока ніша, що прикрашає кімнату), чи «сасимі» (настругана сира риба, яка є національною стравою японців)? Залишати ці слова у тексті, один раз пояснивши їх у примітках, чи, можливо, дати описовий переклад?

4. Велика граматична відстань між мовою-джерелом і мовою перекладу. У тюркських мовах мусульманського ареалу, а також у мові фарсі відсутній граматичний рід, через що почуття кохання, дружби і містичної любові до божества можуть виражатися однаково. Це завдає великого клопоту перекладачам, яким у цьому випадку «заважає» граматичний рід їхньої мови. Англійська і українська також мають певні відмінності у граматиці. Англійська граматика у більшій мірі ніж українська привносить екстралінгвістичну інформацію до тексту. Наприклад: яка різниця у цих двох реченнях?



She fell in love when she met John.

She had fallen in love when she met John.

На українську мову обидва речення можуть бути перекладені однаково: Вона закохалась, коли зустріла Джона. Однак, Past Perfect другого речення додає такий нюанс у ситуацію, що вона була вже в когось закохана, коли зустріла Джона.

5. Відмінні принципи побудови літературного твору. Слова класичної китайської мови односкладові, і найпоширенішою формою поезії епохи династії Тан (VII - IX ст.) були чотиривірші з п’яти чи семи слів-складів у рядку загальним обсягом 31 слово-склад. Зрозуміло, що зберегти водночас і зміст, і зовнішню форму такої поезії у перекладі мовою, в якій односкладові слова відносно мало поширені, - неможливо. Доводиться йти на компроміс, видовжувати віршовий рядок і відмовлятися від багатоскладових слів.

6. Алюзії, абревіатура. Як ви вже знаєте, алюзії – це включені до тексту цитати з творів, широковідомих певному культурно-мовному середовищу. Відмова від лапок навколо цитати, яка широко застосовується в англомовному середовищі, робить цитату малопомітною, що завдає клопоту перекладачу, який не дуже обізнаний з творами, які цитуються. Інколи така прихована алюзія затемнює зміст речення. Особливо, коли цитата вкраплюється не повністю, а лише частково, вихвачуючи декілька слів з цитати, що найбільше підходять до мовленнєвої ситуації.



Абревіатура – скорочення фрази до одного слова часто по перших літерах чи складах, також викликає труднощі при перекладі, бо потребує фонових культурологічних знань перекладача, які б допомогли декодувати скорочене слово і співвіднести його з абревіатурою другої мови. Наприклад: англ. UFO співвідноситься з іншим набором літер в українській: НЛО.

Рекомендації до подолання таких перешкод як переклад алюзій та абревіатур можуть бути тільки одні: якомога більше пізнавати культуру країн, мову яких вивчає перекладач.

Усі ці й багато інших невідповідностей, що існують між різними культурними ареалами, дуже ускладнюють працю перекладача і часом вимагають від нього справжньої віртуозності.
Дайте відповіді на запитання:


  1. Як перекладачі розв’язують проблему подолання часової відстані між епохою створення оригіналу і створення перекладу?

  2. Чому переклад може стати читачеві ближче і зрозуміліше, ніж оригінал?

  3. Чому стосунки між людьми можуть стати перекладацькою проблемою?

  4. Що таке екзотизми, і як перекладач має поводитись з ними при перекладі?

  5. Чому граматика може стати на заваді успішному перекладові?

  6. Як подолати відмінності у побудові літературних творів різних культурних ареалів?



Лекція 6. ЛІНГВОСЕМІОТИЧНІ ЗАСАДИ

ПЕРЕКЛАДОВЕДЕННЯ


  1. Поняття про семіотику та знак.

  2. Типи знаків: іконічні, знаки-символи, знаки-сигнали та конвенційні знаки.

  3. Мова як знакова система.

  4. Характеристика мовного знаку. Поняття про денотативні і конотативні значення слів.

  5. Значення умовності мовного знаку для перекладу.

  6. Поняття про структуру мови.

  7. Мова і мовлення та перекладацькі труднощі в цьому питанні.

В світі існують різні знаки, які слугують для передачі інформації. Наприклад, дорожні знаки безпеки руху, морська сигналізація прапорцями, математичні символи та ін. Різноманітні системи знаків вивчає наука семіотика.



Знаком називають матеріальний предмет, який пов’язаний у нашій свідомості з уявленням про певний об’єкт і який використовується для получення, зберігання та передачі інформації про цей об’єкт.

Типи знаків

Виділяють знаки-символи, знаки-сигнали, іконічні та конвенційні знаки.

Функцію іконічних знаків виконують картини, фотографії та інші засоби відтворення зовнішнього вигляду об’єктів. Знаки-символи символічно презентують об’єкт: знамена, герби, торгівельні марки компаній тощо. Знаки-сигнали вказують на присутність певних об’єктів: дим – про наявність вогню, гавкіт - про собаку і т.ін. Конвенційні знаки не мають прямого зв’язку з позначуваним об’єктом, і їхнє значення закріплене за ними суспільною домовленістю. Наприклад, чому саме така конфігурація вважається літерою, що позначає звук Ф? Ніякого логічного пояснення немає. Це – домовленість суспільства, яке використовує кирилицю для письмової фіксації мовлення. Суспільство, яке користується латиницею позначає цей звук графічним символом F.

Головними характеристиками конвенційного знаку є його матеріальність (його можна бачити, чути, тобто сприймати органами відчуття) та інформативність або семантика, тобто мисленний зміст, викликаючий у пам’яті вигляд певного об’єкту.



Конвенційні знаки можуть існувати тільки в системі знаків і в різних знакових системах можуть мати різне значення. Так, знак оклику (!) в дорожній сигналізації має значення “небезпечна дорога”, а в математиці – “факторіал”. За рамками системи об’єкт не є знаком, тому що не несе специфічної інформації.

Мова як знакова система

Мова є одною з знакових систем. Під системою розуміється сукупність елементів, формуючих щось цілісне. При вивченні системи дослідник виявляє відносини, що існують між елементами системи. Найбільш короткий шлях до розуміння мови як знакової системи відкриває підхід Теорії інформації. Вона стверджує, що мова слугує засобом зв’язку, передачі інформації від одної людини другій людині чи людям. Ця інформація передається за допомогою спеціальних мовних сигналів. Мовні сигнали становлять в кожній мові упорядковану систему: „свій” набір звуків, літер, слів та правил їхнього оформлення у речення. В тому, що мова є знаковою системою легко переконатися, тому що будь-який знак іншої семіотичної системи можна передати словом, або іншим мовним виразом. Наприклад: можна показати на двері жестом, а можна замінити цей знак словом “вийдіть!”, тобто з допомогою мовних знаків пізнаються та пояснюються всі інші види знаків. Мову найчастіше презентують саме конвенційні знаки, адже саме за історичною суспільною домовленістю носії певної мови використовують єдину абетку, один і той самий набір звуків, щоб назвати той чи інший об’єкт і т.д.



Будь яка мова – це адаптивна система, що пристосовується до потреб суспільства, яке говорить нею. Реальність змінюється, тому і словник мови постійно змінюється. Перекладач повинен тримати в полі зору неологізми, архаїзми, історизми рідної та іноземної мови, на яку він перекладає. Слід пам’ятати, що словник мови являє собою лексико-семантичні поля, які об’єднують слова однієї сфери реальності у смислові групи. Наприклад: бузок, конвалія, тюльпан ...- слова з лексико-семантичного поля „квіти”. Лексико-семантичні поля поділяють свої елементи на активні і пасивні. До активної лексики відносяться слова, які вживають всі носії мови, незалежно від професії, роду та рівня освіти. Пасивна лексика це слова, що рідко вживаються, до яких відносяться:

  • історизми – слова, які називають реалії певної історичної епохи і стають мало вживаними із зникненням тих реалій - князь, ворошиловський стрілок;

  • архаїзми - застарілі слова, які замінили новими – челядь, перст;

  • неологізми - слова, які тільки що виникли в мові брифінг, саміт;

  • професіоналізми та жаргонізми - слова, які вживаються людьми певної професії – професія сталевара: мартен, прокатний стан, вагранка і т.ін.

  • сленг – емоційно-забарвлені слова певної соціальної або вікової групи людей. У студентів – «хвіст» – борг, «плавати» – не знати матеріал;

  • екзотизми – слова, що позначають специфічні об'єкти далекої від носіїв мови культури: eggnog –улюблений американський напій зі збитого молока, цукру і алкоголю;

  • арготизми – умовний жаргон вузької соціальної групи, створений для засекречування повідомлення: У кримінальному середовищі – «бугор»- начальник, «вашингтон»- 100 доларів однією купюрою;

  • табу – заборона на вживання деяких слів через забобони, цензурні або етичні норми. Українці прагнуть рідше вживати слово „чорт”. Цензура не пропускає в тексти брутальних слів. З етичних міркувань не прийнято згадувати назви деяких частин тіла і т.п.

  • евфемізми це слова, якими замінюють заборонені слова. Так, замість „помер” краще сказати, пішов в інший світ і т.ін.

Лексико-семантична система мови знаходиться в безперервному розвитку; кількість знаків-слів, що називають об’єкти реальності навколо нас, невпинно змінюється, тому лексична система будь якої мови потребує постійної уваги, як філологів, так і самих носіїв даної мови, які претендують на роль освічених представників суспільства.

Характеристика мовного знаку

Однак, не все, що є в мові можна вважати знаком, а лише те, що слугує для передачі інформації. Окремо взяті звуки не являються знаком, тому що ні про що не інформують. Разом з тим, літера є знаком, бо вона інформує про звучання цього саме графічного символу. Нема підстав вважати повноцінним знаком і морфему, тому що самостійно вона значення не виражає, а набуває його тільки в складі слова. Слово або лексема має план вираження (фіксоване написання, доступне для сприйняття очима) та план змісту (значення), і тому може вважатися повноцінним мовним знаком. Мову часто називають мовою слів, підкреслюючи тим самим особливу значущість слова для мови. Слово найбільш виразно відображує специфіку мови і виступає будівельним матеріалом для речень і висловлювань. Слова мають денотативне значення, тобто значення, зафіксоване в словнику та мовній практиці носіїв мови як реалізація назви об’єкту чи поняття оточуючої дійсності, а також конотативні значення: емоційні, стилістичні, образні і т.ін., що пов’язані з умовами і учасниками комунікації. Так, у висловах „Круте яйце”і „Крутий хлопець” слово „крутий” вжите у денотативному та конотативному значеннях. Денотативне значення слова є обов’язковим, а конотативне – додатковим. Але слова можуть мати ще й контекстуальне значення, яке може бути не зафіксоване словником і нести ситуативне чи емоційне значення. Так, слово “Молодець!”, вимовлене з певною інтонацією може виражати не похвалу, а обурення. Багатозначність слова створює неабиякі труднощі для перекладу.



Значення умовності мовного знаку для перекладу

Особливою важливістю для перекладу є те, що мовні знаки, як і інші конвенціональні знаки, є умовними. Вони не мають органічного зв’язку з позначеними ними об’єктами. У зовнішності кицьки нема нічого, що дозволило б нам іменувати її саме кицькою, а не тигром чи собакою. Тому одні й ті самі поняття у різних мовах виражаються різним набором звуків, зафіксованим домовленістю носіїв цієї мови: Рос. Гвоздь, укр. Цвях, нім. Nagel, англ. Nail, словацьк. Klinec, і т.ін.; і навпаки, схожі по звучанню слова можуть в різних мовах мати різне значення: Російське Луна називає Місяць, а в українській мові Эхо, Російське Магазин називає Місце для торгівлі, а в англійській мові Magazineжурнал, Сербохорватське Куча називає українське слово Дім, Любити українське Цілувати і т.д.

Саме умовність мовного знаку робить зв’язок між звучанням та значенням слова особливо міцним, так як не одна зі сторін знака не існує одна без одної: звук без значення не є знаком, а значення завжди виражене якоюсь матеріальною формою. В той самий час, умовність знака означає, що дане значення не обов’язково має бути зв’язаним тільки з даною формою. Одне й те саме поняття пов’язане з різним набором звуків і літер у різних мовах. Це робить можливим переклад взагалі.

Умовність знака може також призводити до його асиметрії: одна форма може мати декілька значень (полісемія: ручкаприлад для письма, кінцівка маленької дитини;) чи висловлювати зовсім різні значення (омонімія: nightніч, knightлицар), або одне значення може мати декілька форм (синонімія: будівля дім, хата, будинок).

Поняття про структуру мови

Як і будь-яка система, мова представляє собою не простий набір ізольованих одиниць. Це – єдине ціле, всі елементи якого зв’язані між собою або однаковим положенням у системі (парадигматичний зв’язок), або завдяки сумісному вживанню їх в мові (синтагматичний зв’язок). Парадигматичний зв’язок просліджується, коли ми вибираємо у мові лексику, що називає дієслова чи прикметники, чи іменники у родовому відмінку, тощо, або, коли ми формуємо лексико-семантичні поля.



Синтагматичний зв’язок демонструє можливу сполучуваність слів. Наприклад. „Двоповерховий будинок”, „Вболівати серцем” - нормативні сполучення, а „Двоповерховий торт”, „Вболівати грипом” – ні.

Сукупність зв’язків між мовними одиницями (синтагматичних, парадигматичних, граматичних) формує структуру мови. Одиниці мови, що входять у її структуру, формують рівні мови, які пов’язані міжрівневими відносинами. Головними рівнями мови вважають: фонемний, морфемний, лексичний (словесний) і синтаксичний (рівень речення). При перекладі між одиницями двох мов можуть встановлюватися як однорівневі, так і різнорівневі відносини. Тобто, інколи можливий переклад слово в слово, а інколи доводиться замінювати одне слово оригіналу словосполученням мови перекладу. Наприклад: укр. „Вийдіть!”, англ. „Go out!”. Це витікає як з граматичного устрою мови, тобто літературної норми мови, так і з норми мовлення, тобто узусу (картини світу). В кожній мові є загально використовувані форми і структури і мало використовувані, хоча і відповідаючі нормі мови. Якщо порушення норми мови робить мовлення невірним, неграматичним, то порушення узусу робить його ненатуральним. Перекладаючи фразу Help yourself!, перекладач повинен врахувати те, що дія відбувається за столом, і застосувати не прямий переклад Допоможіть собі!, а фразу Пригощайтеся!, яка використовується в українському мовленні в таких випадках. Так, з граматичної точки зору в російській мові можливе створення дієприкметників теперішнього часу від слів читать, греть, жить (читая, грея, живя), а від слів писать, петь, пить аналогічні форми створити неможливо, не порушуючи норми мовлення Якщо порушення граматичної норми мови в перекладі явище доволі рідкісне, то дотримання узусу потребує від перекладача особливої уважності.

Мова і мовлення

та перекладацькі труднощі в цьому питанні

Семіотичний підхід до мови, запропонований Соссюром, дозволив розкрити найважливіші аспекти мови як засобу комунікації. Включення мови до кола знакових систем необхідно ставило питання про те, як з допомогою мовного коду створюються повідомлення. Соссюр вказав путь до рішення цього питання, розмежувавши в мовленнєвій діяльності мову та мовлення, тобто код та саме створення повідомлення. За визначенням Соссюра, мова – це система знаків, виражаючих поняття оточуючої дійсності, сукупність умовностей, прийнятих колективом носіїв мови, тобто код для створення повідомлень. Мовлення розглядалось Соссюром як індивідуальне користування мовним кодом для створення повідомлень.

Принципійне розмежування мови і мовлення мало велике значення для подальшого розвитку мовознавства і перекладацтва зокрема. Тобто, перекладач повинен засвоїти код іноземної мови, що саме по собі не є невиконаною проблемою. Складність виникає при засвоєнні, так званої картини світу (узусу) носіїв мови, що складається історично і не відображена у будь- яких підручниках. Саме картина світу формує можливість сполучення слів з другими словами. Так, переможець в’їздить до покореного міста на білому коні, друг людини – це собака, а не пес, а слово “тріска” називає не тільки продукт обробки дерева сокирою, але й є прийнятим у мові еталоном худоби. Нікому з носіїв української мови не прийде в голову зрівнювати худу людину з голкою, хоча вона тонша за тріску.

Таким чином мова – це універсальна всеохоплююча знакова система, здатна передати будь-яку іншу систему знаків, і зворотної дії немає, тобто передати всю мову азбукою Морзе, жестами, або іншими знаками неможливо.


Дайте відповіді на запитання:

  1. Що називається знаком у семіотиці?

  2. Охарактеризуйте і наведіть приклади знаків-символів, знаків-сигналів та іконічних знаків.

  3. Розкажіть про конвенційні знаки.

  4. Чому мову можна вважати знаковою системою?

  5. Що таке лексико-семантичні поля і для чого вони потрібні?

  6. Яким чином Теорія інформації застосовується в лінгвістиці?

  7. Розкажіть про слово як мовний знак.

  8. Чому умовність мовного знаку так важлива для перекладацтва?

  9. Що таке парадигматичні та синтагматичні зв’язки слів?

  10. Чому інколи можливий переклад слово в слово, а інколи доводиться замінювати одне слово оригіналу декількома словами мови перекладу?

  11. Що таке узус?

  12. Що є мова за визначенням Ф. де Соссюра, і чому це визначення таке важливе для перекладачів?



Лекція 7. ПЕРЕКЛАД ЯК ПРОЦЕС


  1. Проблема перекладності в лінгвістиці.

  2. Транслятема як одиниця перекладу.

  3. Три ступені наближення перекладу до першотвору.

  4. Головні протиріччя процесу перекладу.

  5. Адекватність і еквівалентність перекладу.

  6. Інтерпретація тексту перекладачем.

  7. Поняття про перекладацькі трансформації.

Головна ціль і сутність перекладу це донесення до адресата змісту оригіналу за допомогою нового мовного коду. Ми вже знайомі з семіотичним підходом до мови, як засобу створення текстів, тому б, здавалося, принципова можливість перекладу з однієї мови на іншу не викликає ніяких сумнівів. Разом з тим, час від часу фатальне питання про «неперекладність» стає приводом для дискусій. При цьому «перекладність» здебільшого розуміють як механічне перетягання кожної деталі, найменшої дрібнички з тексту оригіналу до тексту перекладу. Щоб зарадити біді, часом пропонують - ні багато, ні мало - зруйнувати художню форму ориґіналу в перекладі (найчастіше поетичну), бо це ж саме вона й заважала згаданому перетяганню. Прихильники буквального перекладу обстоюють тезу, що якщо перекладач створює текст з наявними відмінними словами від оригіналу, тобто „підганяє” переклад під систему мови, на яку він перекладає, то це не можна назвати перекладом взагалі.

Дійсно, кожна мова має свою особливу неповторну для других мов структуру, яка не дублюється іншими мовами. При перекладі можна лише в тій чи іншій мірі наближатися до оригіналу, що дає право на існування афоризму Traduttore, tradittore Перекладач – зрадник. Та багатовікове практичне застосування перекладів довело, що міжнаціональна комунікація можлива, навіть за наявності деяких втрат інформації при недбалому чи невмілому перекладі.

Маючи теоретичну семіотичну платформу, слушність засад якої було неодноразово підтверджено практикою, українські перекладачі виходять з можливості перекладу з будь-якої мови на будь-яку іншу. Як зауважив М. Рильський, «різні мови - різне вираження думок, але мислення єдине, закони мислення однакові. Це ще раз стверджує перекладність з мови на мову».

«Абсолютного» перекладу без будь-яких втрат не буває через істотні відмінності між системами та мовленнєвою практикою різних мов, між історичним досвідом двох літератур, які вступають у взаємодію та ін., отже, завданням перекладача є зведення цих втрат до мінімуму.

Транслятема як одиниця перекладу.

Як відомо, основною ознакою літературно-художнього стилю є підпорядкованість усіх його мовних засобів завданню створення художнього образу. Образність є основою художнього тексту, а конкретний спосіб її вияву відрізняє один текст від іншого. У зв'язку з тим постає питання: що саме є «одиницею перекладу»: слово, словосполучення, речення чи, можливо, художній образ?

Однозначної відповіді на це питання нема і не може бути: надто велика різноманітність відзначає тексти художньої літератури. Залежно від багатьох обставин конкретний зміст одиниці перекладу може мати різноманітне наповнення. Назвемо одиницю перекладу «транслятемою». Отже, у реалістичній драмі чи комедії транслятема включатиме в себе обмін репліками між персонажами, у ліричному вірші вона дорівнюватиме порівнянню чи метафорі, а в тексті повісті чи оповідання розтягнеться від речення до абзацу. Трансля

1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка