Методичні рекомендації з підготовки до державних екзаменів



Сторінка3/11
Дата конвертації15.04.2016
Розмір1.93 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Тема 10. Мова та мовлення

Зміст теми

Сутність мови і мовлення. Склад мови (слово, його фонетична та семантична сторона, активний, пасивний словник; граматична будова мови: морфологія, синтаксис). Етапність оволодіння мовою. Функції мовлення: 1)сигніфікативна, 2)комунікативна: інформаційна, виразна, впливу. Види мовлення: усне і писемне; зовнішнє і внутрішнє. Усне мовлення: голосне, пошепки; діалогічне, монологічне (доповідь, промова, розповідь, лекція, виступ). Супроводжуюче, фіксуюче та плануюче мовлення.

Мовленнєві властивості: відображення в мовленні особистісних властивостей та особливостей психічних процесів. Стиль мовлення: неорганізований розмовний, образно-емоційний, науково-діловий.
Методичні поради

При розгляді мови і мовлення, дається їх визначення та підкреслюється їх нетотожність. Передусім, мова – це система знаків, яка слугує засобом спілкування, мислення і т.д. Мовлення ж – це процесс використання мови. Про нетотожність явищ свідчить те, що люди, які володіють однією мовою, мають свої особливості мовлення (культуру, стиль та ін.). Предметом вивчення психології є передусім мовлення, що виконує функції: сигніфікативну (позначення); комунікативну, тобто призначену для спілкування. При цьому пояснються сторони комунікативної функції – інформаційної (передача інформації), виразної (прояв ставлення до предмета розмови); впливу (на співрозмовника, на слухача).

Відповідно до визначених у змісті теми видів мовлення, розкривається їх суть, визначається спільне та відмінне. Відмічається, що писемне мовлення при виконанні виразної функції та впливу має обмежені можливості, оскільки обмежені засобами (використовуються лише графеми). При розкритті суті внутрішнього та зовнішнього мовлення звертається увага на відмінність їх структури: зовнішнє – розгорнуте, внутрішнє – згорнуте, тобто позбавлене другорядних членів речення. З цим пов’язані труднощі переводу внутрішнього мовлення у зовнішнє.

Серед видів мовлення, у плані регулюючої функції мовлення, розглядаються такі його види: фіксуюче – звіт про виконану діяльність; супроводжуюче – звіт про діяльність, що виконується; плануюче – звіт про діяльність, що буде виконуватися (власне план). Визначення та вивчення цих видів мовлення за окремими показниками (повнота, адекватність, усвідомленість, відображення у звіті способу діяльності) є важливим у плані формування діяльності людини та її інтелектуального розвитку.

При характеристиці мовлення людини відмічається наявність індивідуальних властивостей, зокрема його стилів. Неорганізований розмовний стиль характеризується використанням неточних слів та висловів, вигуків, слів-паразитів. Культура мовлення низька, мовлення бідне на слова та думки, використовуються жаргони. Образно-емоційний стиль характеризується чистотою мовлення, образністю висловів, точністю передачі думок і слова, але не використанням наукової термінології. Науково-діловий стиль характеризується більшою, аніж попередній, сухістю, меншою кількістю образних висловів, великою кількістю наукової термінології.
Тема 11. Уява

Зміст теми

Сутність уяви. Ознаки уяви. Процеси уяви: аглютинація, гіперболізація, загострення, схематизація, типізація. Види уяви: 1) за ступенем активності суб’єкта: активна, пасивна; 2) за ступенем новизни: відтворювальна, творча; 3) за метою: мимовільна, довільна. Властивості уяви: яскравість образів, реальність образів, ступінь організованості.


Методичні поради

З процесом мислення щільно пов’язаний процес уяви (або фантазії). Певною мірою він повторює процес мислення, але має й свої власні особливості. Уява – це створення в процесі мислення нових образів на основі минулого досвіду, отриманого завдяки відчуттям, сприйманню, пам’яті, уявленню. Тобто процес уяви забезпечується участю усієї пізнавальної сфери людини, яка дозволяє їй отримати досвід. Однак, уява, хоч і є однією з форм відображення дійсності, вона передбачає певний відхід від неї. Уява – це створення нового в результаті творчої переробки попереднього досвіду.

Про уяву говорять тоді, коли йдеться про виконання діяльності, розв’язання задач. При цьому вважається, що якщо вихідні дані відомі та достатні, то процес розв’язання задачі здійснюється за допомогою мислення, якщо ж даних недостатньо, то діє уява. Уява працює для побудови образу засобів і кінцевого результату діяльності, при створенні програми поведінки, діяльності, коли проблемна ситуація є невизначеною.

Уяву забезпечують такі процеси, як: аглютинація - «склеювання», поєднання частин, властивостей, які в реальності ще не поєднувались (наприклад, образ русалки, кентавра); гіперболізація – збільшення предмета, посилення певної його властивості; загострення – підкреслювання певних ознак, властивостей; схематизація – згладжування відмінностей предметів та виявлення рис схожості між ними; типізація – виділення суттєвого, того що повторюється в однорідних явищах та втілення у конкретному образі.

Таким чином, ознаками уяви є: 1) створення нового знання; 2) здійснення на основі попереднього досвіду, отриманого за допомогою пізнавальних психічних процесів; 3) найбільший зв’язок з мисленням 4) відбувається там, де недостатньо даних для розв’язання мислительної задачі, 5) віднесеність до трудового процесу, до творчості.
Тема 12. Увага. Воля

Зміст теми

Сутність уваги. Види уваги: довільна, мимовільна. Форми уваги: зовнішня, внутрішня. Властивості уваги: концентрація, стійкість, обсяг, розподіл, переключення, вибірковість.

Сутність волі. Довільна та власне вольова дія. Труднощі і перешкоди. Структура вольової дії. Види вольових дій: 1) за формою прояву; 2) за ступенем самостійності; 3) за характером спрямованості. Теорії волі.
Методичні поради

При розкритті суті уваги зосереджується увага на тому, що вона не є психічним процессом, а лише умовою здійснення психічної діяльності, яка забезпечує певною мірою регуляцію та успішність її виконання; це - спрямованість та зосередженість психічної діяльності на певних об’єктах; це необхідна внутрішня умова психічної діяльності. Послідовно називаються та пояснюються види, форми, властивості уваги, які визначені у змісті теми.

Особливе місце серед психічних процесів займає воля, призначення якої – власне регуляція внутрішньої (психічної) та зовнішньої(практичної) діяльності людини. Для розкриття суті волі дається її визначення як свідомого регулювання людиною своїх дій та вчинків, яке вимагає подолання внутрішніх та зовнішніх перешкод. Тобто, воля – це завжди свідоме явище, а пов’язується воно обов’язково з доланням перешкод. Перешкода – це об’єктивні та змінні умови зовнішнього та внутрішнього середовища, які є поміхами в досягненні поставленої мети.

Для розкриття суті волі наводиться порівняльна характеристика довільної та вольової дії. Довільна дія характеризується свідомою цілеспрямованістю. А довільні дії, скеровані на досягнення свідомо поставленої мети і пов’язані з подоланням перешкод – це власне вольові дії. Прийняття рішення щодо виконання певної дії певним способом (враховуючи перешкоду), боротьба мотивів, справжня боротьба з зовнішніми чи внутрішніми перешкодами, переживання, їх долання – це те, що відрізняє власне вольову дію від довільної. Будь- яка вольова дія – це довільна дія, але не кожна довільна дія є вольовою.


Тема 13. Емоційна сфера психіки

Зміст теми

Суть емоцій. Місце емоцій у психологічній системі. Види емоцій: афект, власне емоції, почуття, настрій, стрес, фрустрація. Суть та характеристика афекту. Власне емоції, їх відмінність від афекту. “Фундаментальні” емоції (радість, подив, гнів, страждання, огида, зневага, сором, страх). Визначення почуттів та їх відмінність від власне емоцій. Вищі почуття: моральні, естетичні, інтелектуальні. Пристрасть. Настрій: суть, відмінності від інших емоцій. Стрес, причини стресу. Фрустрація. Шляхи послаблення негативних емоцій. Теорії емоцій.


Методичні поради

Емоційна сфера у психіці людини забезпечує її ставлення до навколишнього середовища. Загалом емоції визначаються як психічний процес, який відображає особисту значущість та оцінку внутрішніх та зовнішніх ситуацій для життєдіяльності людини у формі безпосередніх переживань. Вони забезпечують взаємозв’язок людини з процесом та результатом задоволення потреб, з регуляцією діяльності. Емоції завжди мають суб’єктивний характер. Розрізняють види емоцій: афект, власне емоції, почуття, настрій, стрес та фрустрація.

Найпростішим видом емоцій розглядається афект – інтенсивне, бурхливе і відносно короткочасне емоційне переживання (гнів, жах, горе, відчай, бурхлива радість та ін.). Це найсильніша емоційна реакція. Характеристика афекта: 1) емоційна реакція охоплює всю психіку людини; 2) він супроводжується руховими реакціями та соматичними змінами; 3) розвиток афекта відбувається за законом: чим сильніша потреба, чим більше сил покладено на її задоволення, але чим менший результат, тим сильніший афект.

Власне емоції характеризуються на основі порівняння з афектом: 1) мають більшу тривалість; 2) якщо афект виникає на завершення дії і відображає результат, то емоції відносяться і до майбутньої дії. Власне емоції характеризуються амбівалентністю (двоякістю) – одні й ті ж об’єкти можуть викликати протилежні емоції, наприклад: задоволення і незадоволення, збудження та заспокоєння і т.д. Вирізняються основні фундаментальні емоції (радість, подив, гнів, страждання та ін.).

Почуття характеризуються на основі порівняння з власне емоціями: 1) емоції більшою мірою пов’язані з біологічними процесами, почуття – з соціальними; 2) емоції більшою мірою неусвідомлювані, почуття – усвідомлювані; 3) емоції не завжди мають зовнішній прояв, почуття – завжди; 4) емоції не завжди є визначеними, почуття зажди предметні та конкретні; 5) емоції короткочасні, почуття – довготривалі. Вирізняються вищі почуття та їх види, розкривається їх суть.

Настрій визначається як стійкі почуття помірної чи слабкої сили, що діють тривалий час; найтриваліший емоційний стан, який забарвлює усю поведінку людини. Відмінність настрою від емоцій полягає у меншій інтенсивності і меншій предметності. Настрій відображає неусвідомлювану узагальнену оцінку того, як на даний момент складається ситуація.

Стрес розглядається як вид афектів та визначається як стан занадто сильного та тривалого психічного напруження, яке виникає у людини, коли її нервова система отримує емоційне перевантаження. Причиною стресу є несподіванка, що порушує звичний плин життя. З поняттям стресу пов’язане поняття фрустрації – емоційного стану, який переживається як напруження, тривога, відчай, гнів, які охоплюють людину, коли на шляху досягнення мети вона зустрічає неочікувані перешкоди.

Тема 14. Суть та детермінанти становлення особистості
Зміст теми

Суть та співвідношення понять “людина”, “індивід”, “особистість”, “індивідуальність”, “суб’єкт і об’єкт активності”.

Детермінація розвитку особистості. Соціалізація, як зовнішня детермінанта формування особистості. Індивідуалізація, як внутрішня детермінанта формування особистості. Значення самосвідомості для становлення особистості. Визначення особистості в аспекті зовнішньої та внутрішньої детермінант її становлення. Ознаки особистості. Рівні та критерії сформованості особистості.
Методичні поради

Суть особистості розкривається передусім на основі співставлення понять «людина», «індивід», «особистість», «індивідуальність». Людина може розглядатися як індивід, як особистість, як індивідуальність. Людина як індивід – це носій природніх, біологічних, вроджених властивостей. Індивід – це окремий представник людини як біологічної істоти. Індивідом народжуються.

Народжуючись, людина потрапляє у суспільство, набуває соціального досвіду і стає особистістю. Особистість визначається передусім як соціалізований індивід, як носій суспільних відносин. Однак суть особистості осягається завдяки визначенню детермінант її розвитку: соціальна детермінація в процесі соціалізації; самодетермінація в процесі індивідуалізації. Процес соціалізації – це засвоєння суспільного досвіду. Процес індивідуалізації – набуття все більшої самостійності, а найголовніше – формування власного та унікального способу життя та власного внутрішнього світу. Це можливе на основі виникнення та розвитку самосвідомості, завдяки якій починається самодетермінація розвитку – особистість сама починає організовувати особисте життя, власний розвиток.

У зв’язку з детермінантами становлення особистості розглядаються і визначення особистості. Відповідно до першої детермінанти, особистість – це соціально-психологічна сутність людини, яка формується в результаті засвоєння людиною суспільно-історичного досвіду людства. В цьому визначенні акцент робиться на тому, що особистість є об’єктом соціальних впливів. Відповідно до другої детермінанти, особистість можна визначити як саморегульоване системне утворення, що складається з соціально значущих психічних властивостей та забезпечує вибірковість відношень та регуляцію поведінки людини як поведінки суб’єкта активності. В цьому визначенні особистість розглядається уже і як суб’єкт впливів, активності, в тому числі і впливів на себе. Об’єкт – людина, щодо якої здійснюються впливи. Суб’єкт же – це людина, яка сама здійснює впливи, регулює свою зовнішню та внутрішню активність, її прояви, свій власний розвиток. Завдяки тому, що особистість – це суб’єкт, вона здатна до саморегуляції, здатна «дати собі раду» у плані актуальних, найближчих потенційних дій, дій на життєву перспективу (Б.Ф.Ломов) та в плані саморозвитку. в характеристиці особистості важливою є ознака відносної сталості, певної прогнозованості, наявності стрижня (особистість – «як качан капусти»). У зв’язку з цим особистість розглядається як стійкий психічний склад людини (К.О.Абульханова). Окрім того, в якості змістових ознак особистості С.Д.Максименком наводяться цілісність, унікальність, активність, вираження, відкритість, саморозвиток і саморегуляція. За В.М.Маркіним, найвищими критеріями успішності особистісного зростання є: 1) ефективність діяльності; 2) максимальна самореалізація (професійна та екзистенційна задоволеність); 3) досягнення найвищого рівня розвитку (реалізація здібностей). Зрілість же особистості виявляється у свідомому керівництві своєю поведінкою, тобто у здібності бути адекватним й активним соціальним суб’єктом.

Поняття індивідуальності вказує на психофізичну цілісність людини і як індивіда, і як особистості, на її неповторність. Індивідуальність – продукт злиття соціального та біологічного в індивідуальному розвитку людини ( тобто, злиття індивідних та особистісних властивостей). Таким чином, індивідом народжуються, особистістю стають, індивідуальністю стають. Не кожний індивід є особистістю та індивідуальністю, але кожна особистість та індивідуальність є індивідом.

Тема 15. Структура особистості
Зміст теми

Системно-структурний підхід до розгляду особистості. Підходи до визначення структури особистості. Структура особистості за А.Г.Ковальовим, К.К.Платоновим; їх порівняльна характеристика. Концепція персоналізації особистості А.В.Петровського. Факторні структури особистості.


Методичні поради

Цілісність та унікальність особистості передбачає визначення її структури. Найпоширенішою у вітчизняній психології є структура особистості за А.Г.Ковальовим: (з ранніх робіт): 1) спрямованість, 2) здібності, 3) характер, 4) темперамент; (з більш пізніх): 1) спрямованість, 2) здібності, 3) характер, 4) самосвідомість. Розкривається суть кожного з цих структурних компонентів. Використовується у психології і двомірна структура особистості К.К.Платонова: 1) підструктура спрямованості, 2) підструктура досвіду; 3) підструктура форм відображення; 4) підструктура біологічна. Розкривається їх психологічний зміст, визначається роль біологічного та соціального чинника їх формування. Загальними, інтегративними властивостями особистості, які складаються з усіх визначених підструктур особистості, є здібності та характер. Загалом слід відмітити, що всі моделі особистості є багатомірними. Особистість характеризується різноманітними властивостями, які складають систему.


Тема 16. Самосвідомість
Зміст теми

Свідомість. Свідоме та несвідоме. Самосвідомість: суть та структура. Рефлексія як основа самосвідомості. Види, типи (рівні) рефлексії. “Я-концепція”, її компоненти: когнітивний, емоційний, оцінно-вольовий. Види “Я” в “Я-концепції” (реальне Я, ідеальне Я, динамічне Я, фантастичне Я). Самооцінка і рівень домагань. Види самооцінки: 1) глобальна, часткова; 2) адекватна, неадекватна. Сутність адекватної самооцінки. Види адекватної самооцінки. Сутність та види неадекватної самооцінки. Особливості становлення самооцінки в людини.


Методичні поради

Самосвідомість розглядається як вищий рівень свідомості. Наводиться суть свідомості та відмічається: якщо свідомість зорієнтована на відображення всього оточуючого світу, то самосвідомість – на самого себе. Самосвідомість визначається як усвідомлення себе як усталеної, визначеної одиниці, яка зберігається незалежно від змінних умов (усвідомлення своєї ідентичності). Самосвідомість – психічне явище, що формується в онтогенезі.

Самосвідомість включає компоненти: 1) когнітивний – знання про себе, їх усвідомлення, розуміння самого себе; 2) емоційний – певне ставлення до себе; 3) оцінно-вольовий - контроль та регуляція власної внутрішньої та зовнішньої діяльності. Відповідно, самосвідомість має пізнавальну, емоційну та вольову форми прояву. Для розкриття суті самосвідомості використовується також поняття «Я-концепція» як відносно стала, досить усвідомлювана, супроводжувана переживаннями неповторності система уявлень про себе, на основі якої людина будує свої взаємодії з іншими людьми і ставиться до себе. Визначаються види «Я-концепції».

Як компоненти самосвідомості, її стрижень розглядається самооцінка особистості та пов’язане з нею поняття «рівень домагань». Самооцінка визначається як оцінка особистістю себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей. Самооцінка позначається на рівні домагань людини. Рівень домагань – це рівень тих завдань, до виконання яких людина вважає себе здатною. Він покладається в основу визначення самоповаги (І.Джеймс). Так, самоповага = успіх / рівень домагань. Відповідно, збереження самоповаги передбачає чи підвищення успішності діяльності, чи зниження рівня домагань. Розкривається значення самооцінки та рівня домагань для формування ставлення до діяльності у майбутньому.

Вирізняються види самооцінки: 1) глобальна та часткова; 2) адекватна та неадекватна – тобто правильна чи неправильна відносно реальних можливостей людини. Адекватна самооцінка відповідає можливостям людини. Вона, у свою чергу, може бути високою, середньою та низькою. Адекватну самооцінку мають люди, про яких говорять: «вони впевнені в собі на своєму рівні домагань». Якою б не була адекватна самооцінка, вона є нормальною. Неадекватна самооцінка буває недооцінкою і переоцінкою. Недооцінка – це занижена самооцінка і рівень домагань відносно своїх можливостей. Переоцінка – це завищена самооцінка і рівень домагань відносно своїх можливостей. Показуються причини і наслідки обох видів неадекватної самооцінки.
Тема 17. Спрямованість особистості

Зміст теми

Сутність спрямованості особистості. Мотив як центральне утворення особистості. Мотиваційна сфера, її характеристика, детермінація становлення (за Б.Ф.Ломовим). Види мотивів (за В.Г.Ковальовим, Л.І.Божович, М.І.Алексеєвою). Спонуки діяльності. Потреба, як базова спонука діяльності, що лежить в основі мотивів. Класифікація потреб. Детермінація становлення потреб у людини. Ієрархія, рівень розвитку (градації) та форма задоволення як основні характеристики потреб людини. Теорія спонтанного розвитку мотивів Маслоу. Неусвідомлені спонуки діяльності: потяг, бажання, установка. Усвідомлені спонуки діяльності (власне мотиви): життєві цілі та плани, інтерес, ідеал, світогляд, переконання. Ціннісні орієнтації.

Структура спрямованості, співвідношення її складових.
Методичні поради

Найбільш соціально зумовленою підструктурою особистості, тою, що піддається формуванню в процесі життя, є її спрямованість, під якою розуміють системоутворюючу властивість особистості, що визначає її психологічний склад. Спрямованість – це система спонук, яка визначає вибірковість відношень та активності людини. Спрямованість показує чому людина так чи інакше ставиться та діє.

Спрямованість визначається потребами - об’єктивною необхідністю у чомусь, у певних умовах існування та розвитку. Саме потреби визначають спонуки активності, які поділяються на усвідомлені (власне мотиви) і на неусвідомлені. Але і на ті, і на інші впливає змістова сторона спрямованості – ціннісні орієнтації – спрямованість на певну ієрархію цінностей, які відповідають потребам, особистісним смислам.

До усвідомлених спонук (або власне мотивів) відносяться: життєві цілі, життєві плани, інтереси, ідеали, світогляд, переконання, а також самооцінка. Життєві цілі розглядаються як ідеальне уявлення бажаного майбутнього. Життєві плани – це система часткових завдань для досягнення цілі. Інтерес – це усвідомлене та емоційно забарвлене прагнення особистості до пізнання значущого об’єкту. Ідеал – конкретний або зібраний образ, на який особистість хотіла б бути схожою. Світогляд – система знань, поглядів на світ. Переконання – система стійких поглядів, в правильності яких особистість впевнена і на основі яких вона готова діяти певним чином.

До неусвідомлених спонук відносяться: потяг, бажання, установка. Потяг розглядається як малодиференційоване прагнення, спрямоване на предмет або дію, викликане якоюсь невиразною потребою. Тут відсутня усвідомлена мета. Бажання - це прагнення досягти недостатньо усвідомленої мети. Установка – певний настрій особистості на сприймання, діяльність, який має неусвідомлений характер.

При розгляді структури спрямованості особистості бажано її зобразити схематично.


Тема 18. Здібності

Зміст теми

Сутність здібностей. Загальні та спеціальні здібності: суть та характер зв’язку між ними. Знання, вміння та здібності.

Задатки, схильність (нахили), обдарованість, талант, геніальність – суть та співвідношення понять. Інтелект, научуваність, готовність до діяльності як загальні здібності.
Методичні поради

У структурі особистості вирізняються такі властивості, що найбільшою мірою впливають на успішність діяльності. До таких властивостей відносяться здібності. Здібності визначаються як ансамбль властивостей, які забезпечують відносну легкість та високу якість оволодіння певною діяльністю та її виконання. Вони формуються впродовж життя людини. Здібності, за С.Л.Рубінштейном, складаються з: 1) злагодженої та відпрацьованої сукупності способів дій, за допомогою яких здійснюється діяльність; 2) якості психічних процесів, за допомогою яких ці процеси здійснюються та регулюються. Ядром здібностей є остання складова.

Вирізняються загальні та спеціальні здібності. Загальні (або обдарованість, за С.Л.Рубінштейном) – це здібність до багатьох видів діяльності. Спеціальні здібності – це здібності до конкретних видів діяльності (математичні, музичні, педагогічні, образотворчі, літературні, конструктивно-технічні та ін. здібності). Загальні здібності лежать в основі спеціальних. По мірі загального розвитку, в результаті виконання та засвоєння різних видів діяльності відбувається спеціалізація загальних здібностей. І навпаки: становлення спеціальних здібностей позначається на розвитку загальних здібностей. Спеціальні здібності пов’язані і генетично, і структурно з загальними здібностями, а загальні проявляються і розвиваються в спеціальних.

Однак, слід відмітити, що взаємозв’зок між загальними та спеціальними здібностями різний: чим більшу роль в тій чи іншій спеціальній здібності відіграють спеціальні задатки та спеціальна техніка, тим меншою буде відповідність і більшою диспропорція між загальними та спеціальними здібностями. Чим менше специфічно технічний характер носить спеціальна здібність, тим більше її відповідність, зв’язок із загальними здібностями (С.Л.Рубінштейн).

Суть здібностей розкривається через поняття «задатки», «нахили», «здібності», «обдарованість», «геніальність». Задатки – це природня передумова розвитку здібностей (нервова система, особливості аналізаторів та ін.). Нахили – стійка орієнтованість на певну діяльність, бажання виконувати її постійно. Обдарованість (окрім точки зору С.Л.Рубінштейна) – це сукупність загальних та спеціальних здібностей. Талант – висока ступінь сформованості здібності. Геніальність – високий ступінь обдарованості, що проявляється здатністю до значної кількості діяльностей. Співвідношення зазначених понять, через які розкривається суть здібностей, бажано представити схематично.

Розкриття суті здібностей значною мірою залежить від розуміння співвідношення знань, вмінь, навичок (тобто складових досвіду) та здібностей. Розвиток здібностей у психології розглядається як власне психічний розвиток. Тому здібності (як і розвиток) та знання, вміння й навички розглядаються як нетотожні поняття, хоча ці утворення взаємопов’язані. З одного боку, успішність засвоєння знань, умінь і навичок передбачає наявність здібностей, а, з другого, - формування здібностей передбачає опанування пов’язаних з ними знань, умінь, навичок. Здібності і проявляються, і формуються через знання та вміння. Таким чином, знання та вміння – умова розвитку здібностей, а здібності – умова успішного оволодіння знаннями та вміннями.

Як загальні здібності людини у психологічній літературі розглядаються научуваність та готовність до праці. Научуваність – це загальна здібність до навчання; це сукупність інтелектуальних властивостей людини, від яких залежить продуктивність навчання. Такими інтелектуальними властивостями (або якостями розуму, мислення) є: узагальненість, усвідомленість, стійкість, самостійність, гнучкість та ін. (З.І.Калмикова). Таке розуміння научуваності покладається в основу створення діагностичних методик вивчення можливостей дитини, відхилень у її розвитку та ін., в основу досліджень проблеми. Готовність (підготовленість) же до праці – це інтегративна властивість особистості, яка забезпечує успішність опанування та виконання певного виду діяльності. Її складають: 1) позитивне ставлення до діяльності; 2) особливості психічних процесів; 3) знання, вміння, навички; 4) характерологічні якості особистості.
Тема 19. Характер

Зміст теми

Визначення характеру. Класифікація рис характеру. Первинні риси характеру: 1) пов’язані з психічними процесами: емоційні, вольові, інтелектуальні; 2) моральні. Вторинні риси характеру: 1) пов’язані зі спрямованістю особистості: зі ставленням до навколишнього світу, до діяльності, до інших людей, до себе, до речей; 2) пов’язані зі сторонами діяльності: мотиваційні, інструментальні.

Типологія характерів. Акцентуації характеру (К.Леонгарт), їх класифікація (за К.Леонгартом, О.Личком, Шмишеком). Типи соціальних характерів за Е.Фромом. Риси характеру щасливої людини.
Методичні поради

Характер визначається як психічна властивість особистості, яку складає сукупність відносно сталих її рис, у яких відображається ставлення до навколишнього світу та які визначають стиль її поведінки з людьми в типових умовах. Характер (на думку Г.Олпорта) є поняттям етичним і асоціюється з моральним стандартом чи системою цінностей, відповідно до яких оцінюються вчинки особи. Саме характер визначає найбільшою мірою те, якою є людина, оскільки він показує як людина ставиться до навколишнього світу та себе поводить в типових умовах. Характер формується в онтогенезі, але він впродовж життя проявляє себе як відносно стале особистісне утворення.

Знати характер – значить знати її риси, які проявляються у поведінці. Риси характеру розглядаються як властивості людини, які визначають її поведінку у типових умовах, є суттєвими і відносно стійкими. Сукупність рис забезпечує стабільність поведінки людини, можливість її впізнати, її передбачуваність.

При розгляді рис характеру наводиться їх класифікація. Риси характеру поділяються на первинні і вторинні. До первинних відносяться: 1) риси, пов’язані з психічними процесами – вольові (рішучість, наполегливість та ін.), емоційні (поривчастість, вразливість, чуйність та ін.), інтелектуальні (кмітливість, вдумливість та ін.); 2) моральні – виражають ідейно-моральну спрямованість особистості (патріотизм, чесність, порядність та ін.). До вторинних відносяться ті, що пов’язані зі спрямованістю особистості, зі ставленням до: 1)навколишнього світу (переконаність, принциповість тощо); 2) до діяльності (активність, ініціативність, цілеспрямованість тощо); 3) до інших людей (комунікабельність, справедливість тощо); 4) до себе (альтруїстичність, вимогливість до себе тощо); 5) до речей (акуратність, бережливе ставлення до речей тощо). До вторинних відносяться також ті, що пов’язані з діяльністю: 1) мотиваційні – що спонукають та спрямовують діяльність (зацікавленість, прагматизм, обачність тощо); 2) інструментальні – що надають діяльності певного стилю ( наполегливість, цілеспрямованість тощо).

У плані типологій характеру розглядається проблема акцентуацій характеру. Суть акцентуації характеру випливає з уявлення про кількісний вимір риси характеру. Акцентуація – це крайні варіанти норми, коли окремі риси характеру занадто посилені, у зв’язку з чим виявляється вибіркова вразливість щодо певних психологічних впливів при підвищеній стійкості до інших (О.Є.Личко). Це «ахілесова п’ята» людини. Вона проявляється у стресових ситуаціях. Необхідність знати свої акцентуації пов’язана з можливістю уникати таких ситуацій чи передбачати та регулювати свою поведінку у таких ситуаціях, щоб запобігти невротичних проявів та нервових зривів. К.Леонгард розрізняє такі типи акцентуацій: гіпертимний, дистимний, циклоїдний, збудливий, застрявучий, педантичний, тривожний, емотивний, демонстративний, екзальтований, інтравентований, екстравентований.
Тема 20. Темперамент

Зміст теми

Визначення темпераменту. Типи темпераменту. Фізіологічна основа темпераменту: співвідношення та характеристика нервових процесів збудження та гальмування (сила, урівноваженість, рухливість); тип вищої нервової діяльності та тип темпераменту. Характеристика типів темпераменту. Ознаки темпераменту.

Темперамент і діяльність. Шляхи пристосування темпераменту до діяльності. Індивідуальний стиль діяльності: суть, ознаки, прояви в діяльності, структура, можливості та умови формування.
Методичні поради

Найбільш біологічно обумовленою підструктурою особистості є темперамент – психічна властивість особистості, яка характеризується динамікою протікання психічної діяльності (інтенсивність, швидкість, темп, ритм та ін.). Темперамент характеризує особистість з точки зору її динамічної своєрідності і накладає відбиток на протікання всіх сторін психічного життя. Темперамент найбільшою мірою позначається на емоційному житті, у руховій сфері, діяльності та поведінці в цілому. На змістовій стороні особистості темперамент не позначається. Темперамент мало піддається впливу середовища, вихованню, однак в онтогенезі спостерігаються певні зміни його проявів.

В основі темпераменту лежать особливості нервової системи, які визначаються співвідношенням та характеристиками процесів збудження та гальмування. Збудження та гальмування характеризуються силою, урівноваженістю, рухливістю. Різноманітні сполучення цих показників відповідають різним типам вищої нервової діяльності та типам темпераменту. Так, сильний, врівноважений, рухливий – це сангвінік; сильний, неврівноважений, рухливий – це холерик; сильний, врівноважений, малорухливий – це флегматик; слабкий, неврівноважений, малорухливий – це меланхолік.

Відмічається, що кожний вид діяльності вимагає певних особливостей нервової системи і, таким чином, темпераменту. Холерики – це «воїни», сангвініки – «політики», меланхоліки – «мислителі», флегматики – «творці». Пристосування темперамента людини до діяльності здійснюється шляхом: 1) профвідбору, 2) формування позитивного ставлення до діяльності; 3) індивідуалізації вимог, умов та способів роботи; 4) формування індивідуального стилю діяльності.

Індивідуальний стиль діяльності (ІСД) – це система характерних ознак діяльності людини, зумовлених передусім особливостями її нервової системи. У більш вузькому розумінні ІСД розглядається як стійка система способів діяльності, що забезпечує найкраще її виконання людиною і стійко характеризує її в типових умовах. Тобто, ІСД є індивідуально-своєрідною системою психологічних засобів, до яких свідомо чи стихійно вдається людина для найкращого врівноважування своєї типологічно зумовленої індивідуальності з предметними, зовнішніми умовами діяльності. В його основі лежить індивідуальний спосіб діяльності, який у своєрідній формі відтворює об’єктивні і суб’єктивні умови її здійснення. Такий спосіб визначається на основі порівняння з еталонним – нормативно схваленим, тобто узагальненим і закріпленим у розрахованих на абстрактного суб’єкта інструкціях та на середні умови діяльності.

Відмічається, що ознаками ІСД є: а) стійка система прийомів та способів діяльності; б) зумовленість цієї системи певними особистісними якостями; в) слугування цієї стійкої системи прийомів та способів діяльності засобом ефективного пристосування до об”єктивних вимог. Показником відповідності індивідуальних особливостей особи діяльності, її ІСД є позитивні чи негативні емоції.

ІСД складають: ядро та його надбудова. До ядра відносяться: “А”-особливості, що сприяють успіху діяльності; “Б” – особливості, що перешкоджають успіху діяльності. До надбудови до ядра - “В” відносяться особливості, пов’язані з максимальним використанням позитивних можливостей пристосування (на основі “А”), та “Г” – особливості, які стали сприятливими для успіху діяльності на основі компенсації негативних (“Б”). Сформованість стилю залежить від того, скільки в ньому виявляється особливостей, що сприяють успіху в діяльності (як ті, що належать до “ядра”, так і ті, що є “надбудовою” до нього, тобто “А”, “В”, “Г”), і як мало виявляється некомпенсованих особливостей, що йому перешкоджають (“Б”). Керування процесом формування ІСД відбувається завдяки конструюванню передусім елементів надбудови до його ядра, тобто особливостей “В”, “Г». Допускається, що при його формуванні слід надавати не менш важливого значення механізмові корекції: в одних випадках особливості виконання трудових дій обмежуються, а в інших – “підтягуються” до певного рівня. Але це не означає нав’язувати особам з протилежними типологічними характеристиками однакові прийоми діяльності. Йдеться про усунення крайностей та формування таких способів виконання трудових дій, які перебувають в оптимальних межах. Ці межі забезпечують здобуття необхідних результатів діяльності.

Психологічними передумовами становлення та корекції ІСД є:

1. Формування в особи раціонального способу діяльності відповідно до об’єктивних і суб’єктивних умов її виконання (формуванню автоматизмів, які заважають негативним проявам психофізичних властивостей та відповідають вимогам діяльності шляхом розв’язання завдань еталонним способом. Ефективним є також розв’язання завдань з жорстко регламентованими способами й послідовністю дій.

2. Поетапне формування ІСД: 1). Засвоєння особою еталонного способу виконання завдання. 2). Набуття нею досвіду самостійно визначати спосіб роботи. 3). Усвідомлення переваг еталонного способу діяльності у плані часових витрат та психофізичних зусиль, якості результатів діяльності, та самостійне визначення способу, максимально наближеного до еталонного.

3. Наявність в особи позитивного ставлення до діяльності передусім на основі результативності діяльності, а також: - нейтралізації навіюваних особі оцінок її можливостей, формування впевненості у своїх можливостях, демонстрації переваг і недоліків у роботі, створення сприятливого емоційного фону при критичному аналізі результатів та процесу діяльності, перебудови типологічно обумовлених установок.


Тема 21. Становлення особистості

Зміст теми

Соціалізація людини. Стадії соціалізації. Стадія адаптації: види, показники адаптованості, механізми (копінг-стратегії, психологічний захист: суть та види). Стадія індивідуалізації. Стадія інтеграції. Трудова стадія. Післятрудова стадія. Стадії соціалізації у віковому аспекті.

Соціальні ролі та соціальний статус. Суть соціальних ролей. Соціальний статус як основа соціальних ролей (рольового набору).

Концепція розвитку особистості Е.Еріксона.


Методичні поради

Становлення особистості відбувається в процесі соціалізації. Соціалізація розглядається як процес формування особистості за умови засвоєння людиною соціального досвіду, в ході якого вона перетворює соціальний досвід у власні цінності та орієнтації, вибірково залучає до своєї системи поведінки ті норми і шаблони, які прийняті в суспільстві. Соціалізація здійснюється впродовж життя людини поетапно. Етапами (чи стадіями) соціалізації є : стадія адаптації, стадія індивідуалізації, стадія інтеграції, трудова стадія, післятрудова стадія. Усі стадії умовно розподіляються за віковими етапами, хоча кожна з них може мати місце на всіх етапах онтогенезу.

Стадія адаптації (від народження до підліткового віку ) характеризується тим, що дитина засвоює соціальний досвід некритично, копіює його, пристосовується до умов середовища. Вирізняють види адаптації залежно від того, до яких умов людина пристосовується: фізіологічна адаптація, психологічна, соціальна. Визначаються загальні показники адаптованості (чи дезадаптованості) людини: успішність діяльності, хороше психічне та фізичне самопочуття, відсутність невротичних проявів, самоповага та ін. Вирізняють механізми адаптації: свідомі (копінг-стратегії) та несвідомі (захисні механізми).

Стадія індивідуалізації (підлітковий та юнацький вік) характеризується намаганням виділити себе серед інших, зосереджуючи увагу на своїх особливих властивостях; критичним ставленням до суспільних норм поведінки. Основою індивідуалізації є становлення самосвідомості, самопізнання. У підлітковому віці індивідуалізація характеризується як проміжна, нестабільна стадія; у юнацькому – як стабільно-концептуальна.

Стадія інтеграції (юнацький вік) характеризується тим, що особа намагається «влитися» у суспільство, знайти своє місце в ньому, пропонуючи йому свою індивідуальну неповторність. Якщо особливості людини соціальна група чи суспільство приймає, то інтеграція відбувається ефективно. Якщо ж не приймає, то можливі два виходи: збереження своєї неповторності та поява агресивності у взаємодії з людьми, або зміна себе, намагання «стати як всі».

Трудова стадія (період зрілості, період трудової діяльності) характеризується тим, що людина не лише засвоює суспільний досвід, але й відтворює та створює його шляхом активного впливу на середовище через свою трудову діяльність. Післятрудова стадія (похилий вік) характеризується суттєвим внеском у відтворення соціального досвіду, у процес передачі його новим поколінням. Таким чином, перші три стадії спрямовані передусім на засвоєння суспільного досвіду, а дві останні – на його створення та передачу наступному поколінню.

Особлива роль у становленні особистості відіграє засвоєння соціальних ролей. Соціальна роль – це відповідний прийнятим нормам спосіб поведінки людини залежно від її статусу в суспільстві, в системі міжособистісних стосунків. Кожна людина входить до різноманітних соціальних груп, де вона займає певне положення – статус – конкретне місце, яке займає вона в суспільстві та яке визначає певні його права та обов´язки. Вирізняються соціальні статуси приписані та досягнуті, природні та професійно-посадові, міжособистісні та офіційні. Саме соціальним статусом визначається соціальна роль – роль студента, крілика, мами, друга тощо, засвоєння відповідних правил виконання яких є умовою соціалізації та становлення особистості.
Тема 22. Суть діяльності

Зміст теми

Визначення діяльності, як форми активності людини. Значення категорії діяльності для психології, використання категорії діяльності для: 1) розуміння детермінації психіки; 2) розуміння сутності психіки. Особливості людської діяльності: суспільний характер, цілеспрямованість, плановість, систематичність, суб’єктивність, предметність. Види діяльності.


Методичні поради

При розкритті суті діяльності звертається увага на те, що діяльність – це одна з форм активності людини, в якій проявляється, виникає та формується психіка. Це суто людська форма активності. Діяльність визначається як внутрішня та зовнішня активність людини, що регулюється усвідомленою метою. У найбільш абстрактному та загальному визначенні категорія діяльності розкриває відношення «суб’єкт-об’єкт». Об’єктом є те, на що спрямовується вплив (його створення, перетворення та ін.). Зміст діяльності розкривається завдяки наведенню та поясненню основних її ознак: суспільний характер, цілеспрямованість, плановість, систематичність, суб’єктивність, предметність.


Тема 23. Структура діяльності

Зміст теми

Структура діяльності відповідно до необхідних умов здійснення: суб’єкт, мотивація, предмет, умови, знаряддя, процес, результат. Процесуальна структура діяльності: дії та операції, рухи. “Утворюючі” діяльності відповідно до регулюючої функції психічного (за Б.Ф.Ломовим): мотив, мета, планування діяльності, переробка інформації, оперативний образ, прийняття рішення, дії, перевірка та корекція результатів. Сторони діяльності: мотиваційна, змістова, операційна, організаційна. Етапи діяльності: аналіз, планування, організація, власне виконання, самоконтроль діяльності.


Методичні поради

Суть діяльності осягається також при визначенні її структури. Діяльність складається передусім з дій та рухів (О.М.Лєонтьєв). Дії – це окремі акти діяльності, спрямовані на певні цілі. Способи виконанняя дій в конкретних умовах – це операції. Способи дій розглядаються як навички та вміння. Елементами дій є рухи – виконавчі, гностичні, пристосування.

Б.Ф.Ломов визначає «утворюючі» діяльності, які розкривають різні аспекти та рівні регулюючої функції психічного у підготовці, організації та виконання діяльності, в ході якої перетворюється її предмет: мотив, мета, планування діяльності, переробка інформації, оперативний образ, прийняття рішення, дії, перевірка та корекція результатів. Необхідно послідовно до етапів виконання діяльності, пояснити суть цих її складових.

Одиницею діяльності розглядається задача. Її розв’язання пов’язується з розглядом змістової, операційно-організаційної та мотиваційної сторін. Мотиваційна – це наявність у суб’єкта позитивного ставлення до розв’язання задачі; змістова – виконання діяльності передбачає наявність знань, необхідних для виконання діяльності. Організаційно-операційна – це володіння вміннями, відповідних до етапів розв’язання задач (аналіз, планування та ін.) та мислительними операціями. Без наявності цих складових сторін процес діяльності не є можливим.


Тема 24. Формування діяльності

Зміст теми

Формування діяльності як становлення її складових. Способи діяльності (навички та вміння): суть та формування. Формування основних етапів здійснення діяльності: аналіз, планування, організація, власне виконання, самоконтроль діяльності. Надання допомоги в процесі виконання практичного завдання відповідно до способів засвоєння досвіду: спільні дії, використання жестів (особливо вказівного), наслідування дій педагога, пошукові способи орієнтування в завданні (метод “спроб та помилок”), дії за зразком, дії за словесною інструкцією.


Методичні поради

При розкритті питання про формування діяльності важливо сказати про спрямованість цього процесу на забезпечення передусім усвідомленого характеру діяльності, на формування діяльності за етапами її здійснення (аналіз, планування, організація, власне виконання, самоконтроль діяльності), на засвоєння діяльності відповідно до її структурних компонентів, на необхідність досягнення результативності діяльності для забезпечення позитивного ставлення до неї.

Особливе місце у відповіді на питання має відводитися характеристиці формування вмінь та навичок з урахуванням їх відмінностей та методів роботи. Навички розглядаються як малоусвідомлені автоматизовані способи виконання дій. Уміння – усвідомлені, цілеспрямовані та довільні способи дій. Вони передбачають оволодіння знаннями та навичками. Для формування навичок та вмінь використовуються вправи на основі пояснення та показу. Пояснення сприяє усвідомленому (хоч і менш швидкому) засвоєнню способів дій, показ же – неусвідомленому, більш швидкому, оскільки передбачає копіювання, тренування. Оптимальним є сполучення обох способів інструктажу – пояснення та показу.
Тема 25. Провідний вид діяльності

Зміст теми

Суть провідного виду діяльності (О.М.Леонтьєв) та параметри його аналізу (мета, мотиви, дії, одиниця). Гра, навчальна діяльність, праця - провідні види діяльності.


Методичні поради

Діяльність конкретизується відповідно до певних вікових періодів онтогенетичного розвитку людини у вигляді провідних її видів: ігрової (гра), учбової (учіння) трудової (праця). Саме гра для дошкільника, учіння для школяра, праця для дорослого є провідним видом діяльності. Провідна дільність – це не лише домінуюча серед інших діяльність на певному етапі онтогенезу. Найхарактернішим є те, що із її становленням відбуваються найголовніші зміни у психіці людини й формуються психічні процеси, які готують її перехід до нової, вищої сходинки її розвитку. Саме провідний вид діяльності найбільшою мірою визначає психічний розвиток людини.

Кожний провідний вид діяльності характеризується за 1) метою, 2) мотивами, 3) діями, 4) одиницями аналізу. Одиниця діяльності – це найменша частинка діяльності, яка зберігає в собі всі властивості, що й ціла діяльність. Метою гри є пізнання світу, опанування ним (гра є непродуктивною діяльністю). Метою учіння є засвоєння знань, умінь, навичок, перетворення, удосконалення себе (непродуктивна діяльність). Метою праці є перетворення світу, створення матеріальних та духовних цінностей (продуктивна діяльність).

Мотивом гри є процес гри; мотивами учіння є безпосередні (внутрішні) та опосередковані (зовнішні) учбові мотиви. До безпосередніх відносяться пізнавальні: до процесу, до змісту, до результату діяльності; до опосередкованих – соціальні у широкому розмінні (професійно-ціннісні, соціального престижу, утилітарні, комунікативня, самовиховання, соціальної ідентифікації). Мотивами праці є творчі, матеріальні, соціальні. Діями у грі є ігрові дії, в учінні – учбові, у праці – трудові. Одиницею аналізу у грі є ігрові ролі, учіння – учбова задача, праці – практична задача.


Тема 26. Психологічна характеристика провідних видів діяльності

Зміст теми

Визначення гри та її психологічна характеристика. Психологічна характеристика учбової діяльності. Суть теорії учбової діяльності (В.В.Давидов, Д.Б.Ельконін, В.В.Рєпкін та ін.). Психологічна характеристика трудової діяльності.


Методичні поради

Гра – вид діяльності, результатом якого не є вироблення матеріального чи ідеального продукту. Він полягає у відтворенні дій дорослих і стосунків між ними, їх переживань, він спрямований на пізнання оточуючої дійсності, опанування нею. Гра характеризується використанням реальних дій, ігровим використанням предметів, тобто заміщенням реальних предметів ігровими, умовними, та реальними стосунками між ігроками. Розвиток гри полягає в тому, що рольові ігри за умовною ситуацією переростають в ігри за правилами; перші ігрові дії спрямовані на опанування світом предметів, надалі – світом людських стосунків.

Учбова діяльність (учіння) – діяльність учня, спрямована на засвоєння знань, умінь та навичок. Учіння складається з учбових дій 1) зовнішніх і внутрішніх, 2) гностичних, 3) виконавчих (з’ясування суті матеріалу та його обробки), контрольних. Учбова задача (як одиниця учбової діяльності) має відмінності від практичної задачі (як одиниця трудової діяльності). У процесі практичної діяльності особа досягає зміни предмета своєї діяльності. У процесі ж учбової діяльності учень засвоює способи отримання знань, способи здійснення практичних і теоретичних дій, а тим самим змінює себе.

Трудова діяльність – свідома діяльність людини, спрямована на створення матеріальних та духовних благ. Суть трудової діяльності характеризується не лише за показниками аналізу провідного виду дуяльності (мета, мотив, дії, одиниці аналізу) а й за структурою діяльності загалом.






Тема 27. Сутність спілкування. Співвідношення понять «діяльність», «спілкування», «поведінка»

Зміст теми

Визначення спілкування, як форми активності людини. Форми, функції, структура спілкування.

Поняття “діяльність”, “спілкування”, “поведінка”: сутність та відмінності.
Методичні поради

Спілкування також розглядається з точки зору однієї з основних форм людської активності. Її суть полягає в тому, що це форма активності людини, результатом якої є не перетворена навколишня дійсність – матеріальний чи ідеальний предмет (як у діяльності), а відношення (стосунки), взаємодія з іншою людиною чи людьми. Категорія спілкування охоплює відношення “суб’єкт-суб’єкт”. Розглядаються форми, функції, структура спілкування.

Формами спілкування є: 1) безпосереднє (мовленнєве та невербальне) і опосередковане (через писемне мовлення). Визначаються функції спілкування та дається їх характеристика: 1. а) інформаційно-комунікативна, б) регуляційно-комунікативна, в) афективно-комунікативна; 2. а) організація спільної діяльності, б) пізнання людьми одне одного, в)формування та розвиток міжособистісних стосунків. Структура спілкування представляється її рівнями: макрорівень (на рівні соціальних груп), мезарівень (окремі контакти, моменти життя при розв’язанні спільних завдань), мікрорівень (узгоджені акти спілкування).

Поведінка людини розглядається також як форма активності людини, однак лише зовнішньої. Поведінка відображає зовнішній прояв фізичної та психічної активності суб’єкта. Поведінка людини охоплює зовнішню сторону її діяльності та спілкування. Одиницею людської поведінки є вчинок (дія, що має моральну сторону виконання). Людська поведінка оцінюється за послідовністю, логічністю, моральністю, естетичністю, політичністю та ін. Поняття поведінки використовується і щодо активності тварини, але визначених ознак людської поведінки у тварин вона позбавлена.


ІЛЮСТРАЦІЇ ДО ДИСЦИПЛІНИ


Психічні явища

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка