Матеріали VІІІ міжнародної науково-практичної конференціїз питань патріотичного виховання молоді



Сторінка9/34
Дата конвертації11.04.2016
Розмір6.99 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   34

Література

Письма к полковнику Запорожского войска И. Новицкому. – М.: Общество истории и древностей российских, 1863. – С. 6-7.

Там же. – С. 7.

Там же. – С. 24.

Там же. – С. 28.

Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедическийсловарь. –С.-Пб., 1897. – Т. ХХІ. – С. 257.

ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України. Інститут рукописів. Ф. 4-1/2. Бібліографічні матеріали: родовід, життєпис, замітки бібліографічного характеру, громадська діяльність. 1914-1923 рр. та без дат.

Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедическийсловарь. –С.-Пб., 1897. – Т. ХХІ. – С. 257.

Різниченко В. Пилип Орлик. (Гетьман-емігрант). Його життя й діяльність. – К.: Друкарня Київського Союзу Кооперативних Установ «Союзбанк», 1918. – С. 10.

Новицкий Г.И. Краткое описание о народе остяцком, сочинённое Гр. Новицким в 1715 г. / Изд. (и снабдил примечаниями) Л. Майков. – С.-Пб.: Сиб. Общество любителей древней письменности, 1884. – С. 10.

Новицкий Г.И. Краткоеописание о народе остяком. 1715. – Новосибирск: Новосибгиз, 1941. – С. 4.

Там же. – С. 62-63.

Пивоваров Б. Святитель Филофей, всхимеФеодор, митрополит Тобольский и всеяСибири (1650-1727) // Журнал Московскойпатриархии. – 1977. - №3. – С. 70.

Новицкий Г.И. Краткое описание о народе остяцком, сочинённое Гр. Новицким в 1715 г. / Изд. (и снабдил примечаниями) Л. Майков. – С.-Пб.: Сиб. Общество любителей древней письменности, 1884. – Титульный лист.

О-в А. Памятникидревнейписьменности и искусства. Краткоеописание о народе остяцком, сочинённоеГригориемНовицким в 1715 году.Издал Л. Майков. Спб. 1884 // Историческийвестник. – Т. ХХІІ. – С. 202.

Горленко В.Ф., Наулко В.І. Українське народознавство: зародження розвиток, перспективи // Культура і побут населення України. – К.: «Либідь», 1993. – С. 47.




АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ВИХОВАННЯ ПІДЛІТКІВ ГРУПИ РИЗИКУ В УМОВАХ ШКІЛ СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ
Булатов С.В.

Асисент кафедри міжнародного туризму Інституту управління та права Запорізького національного технічного університету
З кожним роком в Україні зростає кількість дітей та підлітків, що скоюють правопорушення. Згідно з даними правоохоронних органів, за 2013 рік зареєстровано 17 846 злочинів, скоєних підлітками. Це на 2,9% більше, ніж у 2011 році, і тенденція зберігається. На сьогодні злочини неповнолітніх пов’язані з наркотиками - 2,8%; хуліганство - 6,2%; крадіжки - 70,5 %; злочини проти життя та здоров’я - 2,1 %; інше - 9,4 %.

Підлітки віком від 11 до 14 років, які скоїли тяжкі правопорушення (грабіж, розбій, зґвалтування, вбивство), потрапляють у школи соціальної реабілітації. Школи соціальної реабілітації – це загальноосвітні навчальні заклади спеціальної реабілітації, які підпорядковуються Міністерству освіти і науки України. Вони мають статус державних й займаються ресоціалізацією вихованців.

Аналіз практичного досвіду роботи таких закладів свідчить про те, що на момент прибуття до школи вихованці вже добре знайомі з тютюнопалінням, алкогольними напоями, токсичними та наркотичними речовинами. Майже всі підлітки страждають хронічними соматичними та психічними хворобами. Це педагогічно занедбані діти, які вели антисоціальний спосіб життя і вчинили по кілька злочинів. Вони мають дуже низький рівень знань, а частина не вміє читати та писати. За останні роки кількість дітей, які страждають на психічні розлади, збільшилася до 80% (це розлад соціалізованої поведінки, легка розумова відсталість, розлад емоційно-вольової сфери тощо). Більшість дітей, які потрапляють до таких шкіл, походить з неблагополучних сімей.

Сім’я виступає для будь-якої людини важливішим фактором становлення її як особистості. Серед основних функцій сім’ї дослідники традиційно виділяють репродуктивну, виховну, господарсько-економічну, освітньо-виховну тощо. Також однією з важливіших функцій сім’ї є збереження здоров’я дитини, формування навичок здорового способу життя, як основи для її повноцінного існування. Проте у дітей з неблагополучних сімей, які виховуються в умовах алкоголізму, наркоманії батьків, низького матеріального статку, насильства тощо, не лише можуть бути відсутні адекватні життєві орієнтири, а й сформовані негативні моделі поведінки, що впливають на подальше життя. Діти й підлітки з таких сімей можуть мати проблеми із законом й опинятися у місцях обмеження волі, школах соціальної реабілітації.

Для таких дітей здоров’я не виступає цінністю, що потребує збереження, у них відсутні елементарні уявлення про навички здорового способу життя. Так, наприклад, багатьом з них невідомо, як здійснювати гігієнічний догляд за тілом, одягом, як дотримуватися режиму дня, як уникати шкідливих звичок, у них відсутня культура вживання їжі, уявлення про систематичні заняття фізкультурою та спортом тощо. Саме тому постає нагальна потреба у наданні їм адекватних знань про здоров’я, у формуванні навичок застосовування знань у повсякденному житті, а також необхідність у формуванні стійкої мотивації до збереження, зміцнення й відновлення власного здоров’я.

На рівні держави збереження здоров’я дітей та молоді виступає одним з першочергових завдань, яке знайшло своє відображення у Конституції України, Національній доктрині розвитку освіти у ХХІ столітті, законодавчих актах України у сфері охорони здоров’я, указах Президента й різноманітних міжнародних й національних програмах й проектах.

Так, у Конституції України наголошується, що здоров'я людини є однією з найвищих соціальних цінностей, забезпечення якої - один з головних обов'язків держави [1]. Національна доктрина розвитку освіти пропагує здоровий спосіб життя, пріоритетним напрямком є підтримка дітей та молоді з особливостями психічного і фізичного розвитку та ін. Одним з найважливіших завдань національної програми «Діти України» є створення сприятливих умов для фізичного, психічного, соціального і духовного розвитку дітей, забезпечення їх правового та соціального захисту.

Аналіз наукових джерел доводить, що проблема формування здорового способу життя актуальна у різних галузях знань: у філософії та соціології (Ю.П.Лисицин, О.В.Сахно, Л.П.Сущенко), психології (В.К.Вілюнас), медицині (Г.А.Апанасенко, С.М.Громбах), біології (І.І.Брехман, С.В.Шмалей). У педагогіці проблемами здоров’я й розглядом його різних аспектів займалися С.О.Свириденко, Л.П.Сущенко, В.М.Оржеховська, Г.Л.Апанасенко, А.В.Царенко, М.С.Гончаренко, В.С.Язловецький.

У школах соціальної реабілітації проводиться комплексна реабілітація вихованців: медична, психологічна та соціально-педагогічна. Завданням медичної реабілітації є усунення хвороби або компенсація її вияву, попередження захворювань та їх загострень, поліпшення фізичного стану дітей. Ці завдання вирішуються шляхом профілактичних щеплень, систематичної санітарно-просвітницької роботи, неухильного дотримання режиму дня, а також через організацію раціонального харчування.

Психологічна реабілітація передбачає визначення особистісних характеристик, особливостей характеру, зняття стресів, неврозів, підвищення рівня самооцінки.

Соціально-педагогічна реабілітація включає усунення прогалин у знаннях, уміннях і навичках; усунення виявів девіантної поведінки та акцентуацій характеру; підвищення соціальної адаптивності; вирішення проблем житла, сім’ї, оточення [2, 14].

Проте як свідчить досвід роботи таких шкіл, глибока педагогічна занедбаність вихованців, несформованість елементарних уявлень про здоровий спосіб життя, наявність негативних звичок у дітей потребують удосконалення діючої програми з відновлення й збереження здоров’я учнів, пошуку нових, більш ефективних форм й методів роботи. В той же час вивчення досвіду показало неготовність педагогів до здійснення такої діяльності. Як свідчить наше опитування вихователів у школах соціальної реабілітації, тільки 45 % педагогів мають теоретичні уявлення про особливості формування навичок здорового способу життя з урахуванням специфіки дітей й лише 18 % готові використовувати ці знання на практиці.

Саме тому виникає об’єктивна потреба у розробці й впровадженні ефективної програми з формування мотивації до здорового способу життя неповнолітніх правопорушників в умовах шкіл соціальної реабілітації.

На наш погляд, ефективність такої програми буде залежати від декількох умов: якщо змістовні аспекти будуть реалізовані в цілісному навчально-виховному процесі, будуть активізувати сферу потреб та мотивації неповнолітніх правопорушників з урахуванням їх потреб та інтересів, тобто створювати умови для виникнення власного бажання формувати навички здорового способу життя; будуть активізувати діяльнісно-практичну сферу, тобто нададуть необхідні знання про розвиток вказаних навичок та сприятимуть отриманню безпосереднього досвіду. Також важливою умовою є реалізація програми представниками чоловічої статі, які виступатимуть рольовою моделлю у формуванні навичок здорового способу життя.

Зміст й умови програми потребують подальшого дослідження та уточнення, що є метою нашої майбутньої пошукової роботи.

Література

Конституція України // Верховна Рада України; Закон вiд 28.06.1996 № 254к/96-ВР. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=254%EA%2F96-%E2%F0

Школи соціальної реабілітації: вітчизняний та зарубіжний досвід: Методичні матеріали/Авт.-упор.: Л.М.Никоненко, Л.О.Романенкова, Н.О.Мосол, І.М.Біляєва. – Запоріжжя, 2011. – 56 с.


ІНКЛЮЗИВНА ОСВІТА ЯК ЗАСІБ ЗБЛИЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Волкова, К.С. 

Старший викладач КЗ «Харківська гуманітарно-педагогічна академія»

Яковенко А.О. 

Студент 3 курсу факультету педагогічної освіти КЗ «Харківська гуманітарно-педагогічна академія»
Україна в останні часи перебуває в політичній кризі, через яку відбувається соціальне розшарування, а відносини між людьми стають дедалі складніші. Треба зауважити, що надалі руйнація суспільства може призвести до незворотних наслідків, тому проблема зближення, об’єднання людей стає актуальнішою з кожним днем.

Метою дослідження є визначення можливостей інклюзивної освіти як засобу для налагодження взаємовідносин людей між собою, формування толерантного ставлення народу один до одного, згуртування людей у цей непростий період.

Інклюзивна освіта, з одного боку – це залучення дітей з особливими потребами до системи освіти, з іншого – інклюзія передбачає, що від самого початку всі діти належать до системи масової освіти. Отже, про потребу «пристосовувати» дитину до освітнього середовища взагалі не йдеться, адже вона вже є частиною цієї системи. Мета інклюзії полягає в тому, щоб кожний навчальний заклад був заздалегідь готовий прийняти дітей з різними (відмінними) здібностями [1].

О.І. Рассказова зазначає, що проблема інтеграції дітей з особливими освітніми потребами в сучасному суспільстві призводить до дезадаптації дітей і підлітків до навколишнього середовища, їх інвалідізації [2]. Оскільки в нашій країні велика кількість дітей має певні особливі потреби, то відсутність інклюзивної освіти може призвести до того, що в майбутньому багато людей будуть дезадаптовані.

Створення інклюзивної освіти дозволяє залучити всіх дітей України до однієї освітньої системи, де вони будуть разом спілкуватися, отримувати належну освіту і толерантне виховання, разом соціалізуватися і, взагалі, будувати свій, новий, інклюзивний соціум.

Першочерговим завданням на шляху впровадження інклюзивної освіти є формування толерантності, як здатності бачити в іншій людині саме іншу – носія інших цінностей, логіки, мислення, інших норм і правил поведінки.

Крок до толерантності – це великий крок уперед у напрямі до розвитку взаєморозуміння і взаємодопомоги між людьми, формування прагнення жити у злагоді й мирі. Толерантне суспільство – це суспільство, сформоване на взаємоповазі, в якому відсутня недовіра і сліпа агресія.

Отже, можна зазначити, що одним із головних факторів зближення людей є толерантність, а одним із головних завдань сьогодення – створення толерантного суспільства. Інклюзивна освіта сприятиме формуванню толерантного ставлення людей один до одного і, таким чином, виступатиме одним із засобів зближення українського народу.



Література

Основи інклюзивної освіти. Навчально-методичний посібник / за заг. ред. Колупаєвої А.А. – К: « А.С.К. », 2012. - 308 с.

Рассказова О.И. Создание инклюзивной образовательной среды для развития социальности детей с инвалидностью: историко-педагогический обзор и современное состояние вопроса. Режим доступу: http://chertkov.ucor.ru/

СУТНІСТЬ ПАТРІОТИЗМУ СТАРШИХ ПІДЛІТКІВ В СУЧАСНИХ УМОВАХ
Гарнійчук В.М.

Молодший науковий спідробітник лабораторії морально-етичного виховання Інституту проблем виховання НАПН України м. Київ
На сучасному етапі розбудови суверенної, демократичної, незалежної, правової Української держави, що спрямувала вектор свого розвитку на європейські цінності, особливого значення набуває виховання патріотизму підростаючого покоління.

Вимоги до формування громадянина-патріота, виховання його свідомої громадянської позиції знайшли відображення у Законах України “Про освіту”, “Про загальну середню освіту”, Державній національній програмі “Освіта” (“Україна ХХІ століття”), “Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ ст.”, “Концепції громадянського виховання в умовах розвитку української державності”, “Програмі патріотичного виховання дітей та учнівської молоді”, “Національній ідеї в становленні громадянина-патріота України” та ін.

Українські науковці активізували теоретичні розробки даної проблеми в сучасних умовах (І. Бех, М. Боришевський, В. Вугрич, О. Гевко, О. Губко, К. Журба, Ю. Завалевський, П. Ігнатенко, В. Киричок, П. Кононенко, В. Кузь, Р. Петронговський, М. Стельмахович, Б. Ступарик, О. Сухомлинська, К. Чорна, Б. Чижевський, Г. Шевченко, М. Щербань та ін.). При цьому варто зазначити, що єдиної точки зору у трактуванні поняття “патріотизм” немає. Часто автори займають діаметрально протилежні позиції. Аналіз філософських, психологічних та педагогічних досліджень показав, що патріотизм – складне і багатогранне поняття. Як конкретно історичне поняття в кожну епоху має різне ціннісне та соціальне трактування.

У Програмі патріотичного виховання І. Бех та К. Чорна визначають патріотизм як “любов до Батьківщини, свого народу, турботу про своє і його благо, сприяння становленню й утвердженню України як суверенної, правової, демократичної, соціальної держави, готовність відстояти її незалежність, служити і захищати її, розділити свою долю з її долею” [1, с. 7].

Для нашого дослідження ця програма є важливим орієнтиром у визначенні поняття “патріотизм”, оскільки дане трактування відповідає завданням сучасного національного проекту - процесу розбудови громадського суспільства та правової держави в Україні.

Вивчення й осмислення філософської, педагогічної та психологічної літератури, дало змогу уточнити власне тлумачення поняття “патріотизму старших підлітків”. Патріотизм старших підлітків – це їх любов до Батьківщини, свого народу, турбота про своє і його благо, усвідомлення необхідності становлення суверенної, правової, демократичної, соціальної держави, готовність служити Вітчизні та встати на захист державних інтересів України.

В контексті нашого дослідження ми розглядаємо не жертовний патріотизм, притаманний тоталітарній державі, а патріотизм громадянського спрямування властивий правовій державі, який дає змогу особистості відчути себе морально збагаченою, політично компетентною, соціально захищеною, готовою відстоювати свої права та свободи.

Громадянський характер патріотизму значить, що справжній патріот – це громадянин своєї країни, особистість, яка власними установками, поглядами, поведінкою сприяє розбудові громадянського суспільства та становленню демократичної держави. Демократія для патріота є тим природнім середовищем, яке задовольняє особисті права та суспільні інтереси, а також породжує сприятливе середовище для здобутків та надбань. А демократичне громадянське суспільство дозволяє патріотові своєю діяльнісною любов’ю до Батьківщини прагнути до взаємності з метою створення умов для вільного самовдосконалення, самореалізації та збереження індивідуальності.

Нині особливої значущість набуває тема патріотизму, коли Україна переживає складні часи. Для становлення й утвердження незалежної, вільної, цілісної України потрібно виховувати у свідомості підростаючого покоління український, духовно-осмислений, рефлексивний патріотизм, який передбачає, відчуття своєї належності до народу України, усвідомлення, можливості та необхідності впливати на долю своєї держави. Українське суспільство потребує патріотизму, який би поєднував пристрасну любов до Батьківщини з тверезим почуттям міри і поваги до громадян усіх регіонів України. Український патріотизм, ґрунтуючись на любові до рідного краю, малої Батьківщини, піднімає особистість на більш високий рівень ідентифікації з усім українським народом, який відстоює право гідно жити в незалежній, цілісній, самостійній Україні з європейськими цінностями.

Розвинена правосвідомість, повага до Конституції, знання законів держави та потреба в їх дотриманні є важливою умовою існування правової держави та вільного функціонування її патріотів. Свідомий патріот відчуває потребу в правосвідомості та впевнено нею користується. Правосвідомість розглядається як складова частина людського світогляду, яка проявляється в правовій діяльності. Правосвідомість – сукупність правових знань, почуттів, ідей, що відображають свідоме ставлення людей, суспільства до права. Побудова незалежної, демократичної правової держави неможлива без усвідомлення громадянами ролі і значення права, необхідності неухильного додержання статей закону, тобто без досягнення певного рівня правосвідомості в суспільстві.

Патріотизм, як любов до Батьківщини, привносить утвердження в свідомості учнівської молоді притаманних українському народові високих моральних цінностей, які спрямовані на здобуття найкращих надбань вітчизняної та світової духовної спадщини.

Національний прояв патріотизму розкривається в усвідомленні себе представником української нації. Справжньому українському патріоту властиве почуття гордості за свій народ, знання його історії, культури, повага традицій та звичаїв всіх етносів, які становлять народ України.

Розбудова громадянського суспільства та утвердження демократичної правової держави потребує і відповідного підходу до виховання патріотів Української держави. Згідно цього метою виховання патріотизму має бути становлення громадянина-патріота своєї Батьківщини, для якого власна доля та доля країни нероздільні, готового турбуватися про народ, переконаного в необхідності розбудови країни як суверенної, незалежної, демократичної, правової і соціальної держави, здатного сприяти зміцненню толерантних відносин у суспільстві, знати свої права і обов’язки, готового захистити територіальну цілісність держави, прагнути до самовдосконалення та самореалізації на благо та процвітання України.

Для повного розуміння сутності патріотизму старших підлітків розкриємо його структуру. У структурі патріотизму старших підлітків ми виокремлюємо емоційно-мотиваційний, рефлексивний, когнітивний, та діяльнісний компоненти, які в своїй сутності і відтворюють дане поняття.



Емоційно-ціннісний компонент є визначальним у формуванні патріотизму старшого підлітка. Він має ґрунтуватися на гуманістичному світогляді, оскільки його основою є любов і пошана до Батьківщини - почуття, що формуються з дитинства протягом життя людини.

Цей компонент охоплює стійкі оціночні ставлення і судження, систему демократичних, моральних, гуманістичних цінностей. Оціночні ставлення ми розглядаємо як емоційно-вольові установки особистості, які характеризують її внутрішню позицію стосовно різних сторін життя громадянського суспільства, трансформуються в особисті цінності і спрямованні на становлення гуманної особистості.



Рефлексивний компонент передбачає усвідомлення старшим підлітком себе громадянином – патріотом, який готовий впливати на розбудову громадянського суспільства і правової демократичної держави – нації в Україні; прояв моральної рефлексії, самооцінки особистісних якостей, саморегуляції поведінки.

Роль рефлексії у формуванні патріотизму старшого підлітка дуже вагома, оскільки вона виступає основою на якій можливе розгортання виховного процесу. Формування патріотизму учня у значній мірі залежить від розвитку особистої рефлексії. Рефлексія – це не просто знання чи пізнання старшим підлітком самого себе, а й з’ясування того, як інші розуміють його.

За визначенням І. Беха, “Рефлексія як активна функція призводить до усвідомлення компонентів внутрішнього світу Я суб’єкта, і у такій ролі вона є вирішальним фактором, оскільки створює змістовий діапазон Я: буде він вузьким чи широким – залежить від дії рефлексії. По-іншому, рефлексія дає Я міру. Тут проявляється тенденція, згідно з якою чим глибша і різнобічніша рефлексія, тим більше і диференційованіше Я” [2, с. 5-6].

Когнітивний компонент охоплює знання, мислення, усвідомлення, судження. Стрижнем виховання патріотизму є становлення особистості, яка знає історію, культуру, звичаї і традиції свого народу, знайома з власним правами та обов’язками, обізнана з основними пріоритетами зовнішньої та внутрішньої політики держави.

Знання є основою для орієнтації школяра в сучасному житті. Завдяки ним старший підліток виробляє власне ставлення до навколишнього світу, суспільства, Батьківщини. Опанування знаннями морального, правового, політичного, економічного, військового характеру, сприятиме формуванню і розвитку особистості, якій притаманні якості громадянина – патріота Батьківщини. Вона компетентна та готова до виконання громадянського обов’язку, здатна успішно вирішувати проблеми.



Діяльнісний компонент включає уміння і навички творчої громадської діяльності та поведінки, виконання обов’язків та дотримання Закону, передбачає усвідомлену самоорганізацію, саморегуляцію і самовдосконалення своїх патріотичних рис.

Діяльнісний компонент, як основа патріотизму старшого підлітка, формується завдяки набуттю досвіду, соціалізації учня, залучення його до різних видів суспільної діяльності. Не можна виховати патріотизм, не залучаючи особистість до міжособових взаємин у спільних справах. Тому виховання патріотизму має бути спрямованим на підвищення рівня громадянської, соціальної та суспільної активності учнів. Істотне значення при цьому має громадська діяльність, яка сприяє соціалізації школяра, формує його громадянську позицію, залучає до активного перетворення дійсності.

Виховання патріотизму вимагає єдності й цілісності виховного впливу на особу старшого підлітка і не може бути реалізоване простою сумою механічно сполучених заходів. Патріотизм, перш за все, формується в процесі й на основі особистої участі учня в житті школи, а також суспільства. Від того, якою буде ця участь, залежатиме рівень сформованості патріотизму старшого підлітка.

Література

Бех І. Д. Програма патріотичного виховання дітей та учнівської молоді / І. Д. Бех, К. І. Чорна. – К.: Світ виховання, 2007. –31 с.

Бех І.Д. Рефлексія в дзеркалі духовності особистості // Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді. - Зб. наук. праць. – Камянець-Подільський: Видавець ПП Зволейко Д.Г., Вип. 15, 2011. – Кн. 1. – с. 3-15

Чорна К.І. Виховання патріотизму школярів як нагальна потреба державотворення в Україні //Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді: Зб. наук, праць. - Київ-Житомир: Волинь, 2003. -Кн. І. - С. 160 - 168.

Чорна К.І. Патріотизм молоді в контексті національних інтересів Української держави. - Зб. наук, праць. //Пед. науки. - Вип. 34. - Херсон: Вид-во ХДУ, 2003. - С. 110 - 118.


Реалізація патріотичного виховання

через навчальний процес на прикладі ліцеїв з поглибленою військово-фізичною підготовкою
Голубєва Н.І.

Вчитель іноземної мови Запорізького обласного ліцею-інтернату з посиленою військово-фізичною підготовкою «Захисник»,спеціаліст вищої категорії,старший вчитель
На превеликий жаль, патріотизм довгий час був «не в моді». У підростаючої молоді Запоріжжя часто відсутні гордість за свою країну, землю, старі цінності сплюндровуються, замість них нав’язуються досить сумнівні… Зараз забули про істину, що духовність особистості та інтелект завжди цінувались значно вище будь-якого статку, і намагаються з усіх боків привабити молодь лише матеріальною зацікавленістю. При такій диспропорції в суспільстві важко виховувати патріота, надійного захисника країни. Виходячи зі ситуації, що склалась, патріотичні ідеї в навчальних концепціях останнім часом повинні бути домінуючими. Можна з впевненістю сказати, що патріотичне виховання в наступні роки має займати чи не найважливіше місце в розвитку українського суспільства, бути головною ціллю молодіжної політики держави. Очевидно, що на сучасному етапі необхідно активізувати роботу за ідеологічним, духовно-моральним направленнями. Для цього необхідно розробити єдину ідеологічну молодіжну політику, яка б об’єднала і направила наше суспільство на шлях відродження України. Пріоритет інтересів вітчизни над політичними амбіціями повинен стати головною ознакою державного патріотизму. Патріотична робота в державі повинна спиратися на наступні положення: по-перше, наявність єдиної системи патріотичного виховання; по-друге, впровадження заходів з підвищення виховної ролі національних традицій, символіки, виховання у молоді поважного ставлення до старшого покоління, до історії держави, до військових традицій; по-третє, створення спеціальних акцій та програм, що формують патріотичну свідомість. Все це повинно бути в комплексі. Неможливо оминути при цьому і навчальний процес, відповідну підготовку педагогічних кадрів, оскільки особистість вчителя відіграє тут чи не найголовнішу, найвагомішу роль.

Є в Запоріжжі місце, де патріотизм – не просто слово, де всі ці вище згадані положення успішно впроваджуються в комплексі і не перший рік. Мова йде про Запорізький обласний ліцей-інтернат з посиленою військово-фізичною підготовкою «Захисник». Тут виховують майбутніх захисників своїх близьких, рідних, Батьківщини; патріотів своєї землі врешті-решт. Адже бути патріотом-захисником – це особливий образ життя і духу справжнього чоловіка.

Підняти духовну складову особистості на висоту щиро переконаного патріота можливо лише за умови грамотного застосування комплексної системи навчання і виховання підлітків, юнаків в спеціальних закладах, подібних нашому. Основними завданнями ліцею є надання вихованцям освіти понад об’єм, визначений державними стандартами для повної загальної середньої освіти, забезпечення опанування ними необхідних знань і навиків по військовій, правовій та фізичній підготовці, формування у них високих моральних і вольових якостей, дисциплінованості, любові до Батьківщини, до професії офіцера, підготовка фізично здорових осіб, здатних переносити всі тяготи служби. Кращої системи виховання для юнаків, ніж військові заклади, людство ще не видумало. Ця система виховання заснована на традиціях армії, в першу чергу, на повазі і підлеглості, відповідальності за свої вчинки та за вчинки товаришів; тут юнаки звикають до чіткої організації своєї діяльності, стають дисциплінованими та організованими. Ось чому з 18 століття заможні дворяни, які мали можливість найняти будь-яких вчителів, віддавали своїх синів кадетські корпуси, мета яких була не тільки підготувати до служби в армії, а й виховати справжнього громадянина Вітчизни. Всі випускники кадетських корпусів мали велику перспективу кар’єрного зростання. Отже, історія військових ліцеїв нараховує сотню років. За цей період змінювалися назви подібних закладів, незмінними залишалися лише основні принципи та ідея військово-патріотичного виховання юнаків, чудові традиції та звичаї.

В стінах ліцею прищеплюється відчуття відповідальності за свої вчинки і вчинки товаришів, гордості за те, що ти – частина великої кадетської спільноти, що ти – надія України. «Честь і слава» - це справжнє чоловіче гасло прикрашає емблему ліцею і є дороговказом для кожного, хто тут працює і навчається.

В системі виховання навчально-виховної роботи ліцеїв з поглибленою військово-фізичною підготовкою патріотичне виховання є чи не найголовнішим, необхідною частиною всього навчального процесу.

Реалізуючи задачі патріотичного виховання в подібних закладах, ми повинні завжди пам’ятати слова великого педагога В. Сухомлинського: «Виховати патріота, який буде готовий віддати життя за Батьківщину, - це означає – наповнити повсякденне життя підлітка благородними почуттями, які б були фоном для всього, що людина в цьому віці пізнає і робить.»

Особливе значення при цьому мають уроки, їх тематику необхідно пов’язувати з патріотичним вихованням і пам’ятати, що тільки особистість виховує особистість. На уроках, наприклад, іноземної мови ми з ліцеїстами вивчаємо такі теми, як:

Наш ліцей, його історія, військові традиції

Є така професія – Батьківщину захищати

Армія України та англомовних країн світу

Герої, які подарували нам життя

Життя - Батьківщині, честь-нікому

Проводимо тематичні уроки-конференції на теми «Ніхто не забутий, ніщо не забуто», «Без минулого немає майбутнього», проектну роботу «Збережемо пам’ять». На уроках математики, фізики, хімії, інформатики вихованці вирішують задачі на війську тематику, відповідні тексти підбирають вчителі української мови для диктантів та переказів.

Важливою задачею вчителя на сучасному етапі є створення нерозривного зв’язку минулого та майбутнього. На уроках ми обговорюємо проблеми армії, в текстах підкреслюємо виховання вольових якостей при підготовці до військової служби, обговорюємо героїчні події, які пережив та переживає наш народ, згадуємо героїв, тут основною темою є те, що всі герої любили свою країну і воювали за неї до останнього подиху. На превеликий жаль, серед загиблих на сході України військових є і наші випускники. На своїх уроках я наголошую на тому, що учні повинні вчитися на прикладах цих людей, що вони (учні) - частина великої родини, кадетської спільноти, і не мають права підводити тих, хто в них вірить, хто своїм життям виборов їм можливість вчитися, здобувати освіту.

Наприклад, тема «Мій вибір - служити» дає багатий матеріал для патріотичного виховання, цією темою вчитель допомагає визначитись, зробити вірний вибір на користь професії офіцера Збройних сил України.

Будь-який урок виграє, якщо слова вчителя підтверджуються наочними матеріалами: відеофільмами, слайдами, зображеннями. Використання відеоматеріалів примушує ліцеїстів мислити, формувати проблемні питання для обговорення. Крім того використання наочності включає в пізнавальний процес різні органи сприйняття. Важливо, щоб при опрацюванні кожної розмовної теми на уроках іноземної мови, навчальний матеріал підбирався вчителем з врахуванням аспектів, чи ці знання можна використати в військовій справі і де, як це знадобиться в майбутній професії офіцера.

Важливу роль відіграє проектна діяльність на уроках, участь в Малій академії наук і написання науково-дослідницьких робіт на військову тематику, читання відповідної літератури, написання творів і есе, співпраця з іншими вчителями-предметниками, проведення бінарних уроків з офіцерами-викладачами військових дисциплін, участь в конкурсах патріотичного спрямування, як, наприклад, «Нащадки переможців». Успіх великою мірою залежить від особи вчителя, його або її особистісних якостей, особистих переконань.

На моє запитання «Що таке по-вашому патріотизм?», ліцеїсти часто відповідають, що це честь, відповідальність, служіння Вітчизні, любов до рідної землі. Все це вірно, але для того, щоб розуміння значень таких понять, як «долг», «честь», «відповідальність», «патріотизм» перейшли в переконання людини, стали дороговказом по життю, були керівництвом до її поведінки і діяльності, ці поняття повинні мати суб’єктивний смисл, тобто зазнати глибокого осмислення.

Виховання патріотизму – це цілеспрямований процес залучення ліцеїстів в різні види навчальної та позаурочної роботи, мета яких – формування такої моральної якості, як патріотизм. З цією метою ми використовуємо різні форми і прийоми навчальної та позакласної роботи: в ліцеї проводять виховні заходи, зустрічі з ветеранами ВВВ, учасниками бойових дій, учасниками АТО в 2014 році, наші учні відвідують поранених бійців в лікарнях міста, тематичні виставки, музеї, щороку учні беруть участь в майже усіх міських заходах, присвячених визволенню Запоріжжя від фашистських загарбників, великому Дню перемоги; в урочистостях до дня Збройних сил України, проводяться регулярно зустрічі з випускниками ліцею «Захисник», які розповідають про свою службу. Значення формування історичної свідомості, патріотизму, збереження історичної пам’яті в сучасних умовах дуже велике. Адже тільки пам’ятаючи історичний досвід пращурів, молодь вчиться аналізувати минуле і засвоювати сучасне, приймати рішення для власної самореалізації. Ми, нащадки переможців, просто не маємо права забути і не шанувати тих, хто подарував нам майбутнє, хто продовжує це робити, виборюючи наше право на життя, на свободу та незалежність…

З метою морально-патріотичного виховання в ліцеї випускається газета «Наша правда», яка має виражену патріотичну ідеологію, статті та вірші в яку пишуть вчителі та учні нашого навчального закладу. Важливим є традиція формування поваги до державної символіки, до прапору ліцею як до святині. Бойовий Прапор – це носій і свідок високого духу та досягнень тієї чи іншої військової частини, символ честі, єдності, це святиня, яка нагадує воїну про священний обов’язок служити Батьківщині. Разом із прапором одне покоління ліцеїстів передає іншому свій досвід, і щирість виконання службового обов’язку, і дух героїзму та відданості здійснюваній справі. Коли виносять прапор під звуки маршу, кожен ніби торкається до історії Вітчизни, до подвигів батьків та дідів своїх, до чогось вічного і святого. Тільки обраним надається право виносити прапор – святиню ліцею. Це також є великим виховним моментом.

Хочу зазначити, що іноді відчуваєш результат впливу на учнів відразу, але частіше проходить певний проміжок часу, адже засівають по весні, а врожай знімають восени життя людського, коли людина дорослішає і складається як особистість. В будь-якому випадку всі спільні зусилля не пройдуть марно, головне, щоб педагоги, офіцери, вихователі діяли спільно, свято віруючи в те, що роблять.

Ми, викладачі і офіцери ліцею, - патріоти своєї справи. Ми всі повинні розуміти, що нам судилося стати учасниками творення української держави, виховувати та вчити молоде покоління. Це велика відповідальність перед власним сумлінням, перед прийдешнім поколінням. Ми маємо добре усвідомлювати, що від нас залежить, як житимуть наші діти та онуки, і робити все, щоб наші учні свідомо дотримувались правил поведінки, гарно вчились, виховували в собі найкращі людські якості патріота та громадянина своєї Батьківщини, були відповідальними спадкоємцями славетних військових традицій.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні задачі:


  • Вдосконалення методичного та інформаційного забезпечення функціонування системи патріотичного виховання в закладах освіти;

  • проводити відповідну підготовку педагогічних кадрів;

  • використання в діяльності вчителів, вихователів, спеціалістів патріотичного виховання сучасних форм, методів та засобів виховної роботи;

  • не забувати про власний приклад та активну громадянську позицію;

  • формування позитивного відношення учнів до військової служби та позитивна мотивація у молодих людей відносно проходження військової служби та професії – служити Батьківщині;

  • залучати учнів в різні види навчальної та позаурочної роботи, мета яких – формування такої моральної якості, як патріотизм;

  • за основу взяти навчально-виховну концепцію військових ліцеїв.


Вплив здорового способу життя на патріотичне виховання студентів
Гончаренко О.М.

доктор філософії, Завідувач кафедри Хортицького навчального ребіалітаційного многопрофільного центру
Головною метою виховання на сучасному статі є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатств духовної культури народу, його особистісні риси громадянина – патріота України, які виключають в себе національну самосвідомість, розвинену духовність, моральну, художнью-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту.

Кабінетом Міністрів була затверджена Національна програма патріотичного виховання населення, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства. (Постанова від 15 вересня 1999р. №1697).

Згідно цієї Постанови було визначені такі напрями:

Стан соціально-економічного, суспільно-політичного та духовно-культурного розвитку населення на межі ХХ і ХХІ століть зумовлює необхідність підвищення рівня освіченості громадян на основі вподобань вітчизняної та зарубіжної психолого-педагогічної науки, передового досвіду, організації виховної роботи серед населення відповідно до сучасних потреб суспільства. Недостатність нормативно – правової і науково – методичних розроблень призвели до послаблення виховної роботи, що зумовило дезорієнтацію певної частини населення стосовно моральних і життєвих цінностей.

Розбудови суверенної, демократичної, правової держави потребує від органів виконавчої влади, громадських та релігійних організацій вжити заходів для розвитку в громадян духовності, виховання патріотизму та поваги до історичної спадщини Українського народу, впровадження у суспільну свідомість співвітчизників загальнолюдських моральних цінностей, виховання оптимізму та впевненості кожної людини у своєму майбутньому, формування здорового способу життя. Це і визначає актуальність створення Національної програми патріотичного виховання громадян, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства.

Здоровий спосіб життя – це діяльність, спрямована на формування, збереження та зміцнення здоров'я людей як необхідної умови для прогресивного розвитку суспільства в усіх його напрямках. Здоровий спосіб життя передбачає знання і дотримання режиму навчання та відпочинку, правил харчування й особистої гігієни, визначення й обов'язкове виконання фізичних вправ, які забезпечують оптимальний руховий режим, а також усвідомлення шкідливості вживання наркотиків, алкоголю, тютюну. При цьому велике значення має правильний вибір індивідуальних оздоровчих систем або їхнє поєднання та практичне використання з метою зміцнення здоров'я.

Формування здорового способу життя молоді є важливою складовою молодіжної та соціальної політики. У молоді необхідно сформувати свідомість культуру здорового способу життя, а для цього необхідно розробити методики навчання молоді здоровому способу життя. Ті з них, які діють сьогодні є неефективним. Україна має сьоме місце в світі за кількістю курців та самогубців. А от серед Європейців більше прихильників здорового способу життя, регулярної діагностики, занять спортом. Не дивно, що українці в середньому живуть на 12 років менше за громадян інших європейських країн. У 95 відсотків українців здоров’я стоїть на першому плані в системі цінностей. Але водночас наші люди мало що роблять для збереження свого здоров’я.

Тому необхідними є розробка і втілення у життя програми культивування здорового способу життя та збереження здоров’я серед молоді, моніторингу здорового способу життя. Забезпечуючи населення знаннями, формуючи вміння, навички, а потім і звичку дотримання здорового способу життя, можна значно поменшити здоров’я, зменшить смертність від серцево – судинних захворювань, збільшити середню тривалість життя.

Отже показники здорового способу життя є дуже важливими в аспекті здорової нації, тому проблема здорового способу життя повинна вирішуватись як державною, так і кожним з нас.

Щоб виховувати патріотизм це треба прищеплювати з дитинства. До ефективних методів і форм організації патріотичного виховання належить: екскурсії вулицями рідного місця, бесіди з цікавими людьми, узагальнюючі бесіди, читання та інсценування творів художньої літератури та ін.

Важливим напрямом патріотичного виховання є залучення до народознавства – вивчення культури, побуту, звичаїв рідного народу. Треба ознайомлювати з культурними і матеріальними цінностями родини і народу, пояснювати зв'язок людини з минулими і майбутніми поколіннями, виховують розуміння сенсу життя, інтерес до родинних і народних традицій. 

Сучасні концепції національного виховання наголошують на важливості національної спрямованості освіти, її органічної єдності з національною історією і традиціями, на збереженні і збагаченні культури українського народу.

У Концепції патріотичного виховання в Україні зазначено, що провідними засадами діяльності сучасного національного дошкільного закладу мають бути національна психологія, культура та історія, а також загальнолюдські духовні надбання і це не є від’ємним елементом.

Важливим завданням викладачів Хортицького центру є забезпечення природного входження дітей у духовний світ свого народу, нації як елементу загальнолюдської культури, позбавленого національної обмеженості та егоїзму. Моральна спрямованість цієї роботи вимагає єдності національного і загальнолюдського у формуванні національної самосвідомості студентів.

Справжні патріотичні почуття здатний виховувати високоосвічений, інтелігентний педагог-патріот, який разом з дітьми щиро радітиме успіхам вітчизняних спортсменів, артистів, учених, переживатиме їх невдачі.

На нашу думку самий такий педагог зуміє допомогти дітям усвідомити, що патріотизм є благородною пристрастю людини, він не має нічого спільного з національним егоїзмом.

Можна сказати, що усе це активно сприятиме формуванню у студентів етики міжнаціонального спілкування. І результатом такої роботи може стати вищий рівень моральної вихованості дітей.

В Хортицькому національному навчальному багатопрофільному центрі посилено проводиться патріотичне виховання, ознайомлення дітей з історією, та видатними місцями країни завдяки екскурсіями в міста запеклих боїв в роки Вітчизняної війни. В Хортицькому центрі працює музей героя Радянського Союзу рядового Сергія Михайловича Смоленського.

На території Хортицького центру було збудовано меморіал С.М.Смоленського кулиметчика дивізії, який загинув 14 жовтня 1943 року поблизу греблі Дніпрогесу при визволенні міста Запоріжжя від німецько-фашистських загарбників. В цей день викладачами Хортицького центру проводяться збори с учнями школи та студентами коледжу на патріотичному вихованню.

Отже, здоровий спосіб життя кожного українця є важливим для патріотичного виховання студентів, учнів. Якщо нація буде здорова фізично, вона буде гідно захищати свою Країну.

«Здорове мислення-здоровий спосіб життя – здорова молодь і нація»- це просто послідовність, якої кожен з нас повинен дотримуватися. Це замкнене коло, у яке нам усім необхідно попасти.

Для цього треба:


  • Забезпечити виконання заходів цільової комплексної програми «Фізичне виховання – здоров’я нації».

  • Удосконалити програми виховання дітей дошкільного віку з метою ознайомлення їх з факторами ризику для життєдіяльності, формування адекватної самооцінки, прийняття рішень і відпрацювання моделей поведінки в небезпечних ситуаціях.

  • З метою розвитку фізичної досконалості самостійності та активності, формування здорового способу життя, вміння правильно поводитися у критичних життєвих ситуаціях і надавати необхідну допомогу собі та оточуючим.

  • Створювати умови для працевлаштування в установленому порядку учнівської та студентської молоді під час канікул, функціонування таборів праці та відпочинку.

  • Підготувати і видати науково-методичні рекомендації щодо організації виконаної роботи з дітьми в лікувальних та оздоровчих закладах, у тому числі для дітей з фізичними та психічними вадами розвитку, з метою адаптації до соціального середовища.

  • Розробити концепцію громадянського виховання як процесу оволодіння особистістю системою національних і загальнолюдських цінностей, формування патріотизму, відповідальністю за долю нації.

Література

Лаврік В.А. «Патріотичне позиціонування молоді: тенденції 2009-2011 р.р. Матеріал V



Лепський М., Власова Н. та ін. «Запорізька обласна концепція патріотичного виховання громадян України». Запоріжжя 2009. С.11.

Медведчук В. «Сучасна українська національна ідея з питань державотворень». Київ 1997. С105


СУТНІСТЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО ВИХОВАННЯ СУЧАСНОЇ МОЛОДІ
Горшкова О.Г.

Кандидат педагогічних наук, доцент кафедри таорії та методики виховання КЗ «Запорізький обласний інститут післядипломної педагогічної

оствіти» ЗОР

С.П. Заруба

Методист науково-методичного центру позашкільної освіти КЗ «Запорізький обласний інститут післядипломної педагогічної оствіти» ЗОР
Початок ХХІ століття характеризується новими політичними, економічними, соціально-культурними умовами, в яких відбувається формування громадянського суспільства, модернізація освіти та управління. Школа цілеспрямовано виконує важливе соціальне замовлення суспільства – виховує громадянина, здатного розбудовувати суверенну Україну, плекає творчу особистість із високим рівнем інтелектуального та духовного розвитку, здатну забезпечити поступ нації до світової спільноти.

Перехід країни до громадянського суспільства призвів до визнання громадянського виховання як пріоритетного та зумовив зміни в професійно-кваліфікаційних вимогах до керівників загальноосвітніх закладів та в характері управлінської праці взагалі.

Актуальність даної проблеми визначається необхідністю розвитку, поглиблення та розповсюдження теорії громадянського суспільства, вдосконалення концепції та закону «громадянського виховання» й управління даною системою в навчальному закладі будь-якого типу, використання інноваційних виховних технологій.

Мета полягає в теоретичному обґрунтуванні проблеми громадянського виховання учнівської молоді та розкритті шляхів її реалізації в освітніх закладах.

Відомо, що формування правової, демократичної держави можливе лише на основі розвинутого громадянського, некорумпованого суспільства, яке передбачає трансформацію громадянської самосвідомості, моральної та правової культури громадян. Так, Чорна К. у своїй роботі «Громадянське виховання – нагальна потреба України» зазначила, що «громадянське суспільство – одночасно і мета, і засіб громадянського виховання особистості»[6, с.3].

У Законах України «Про освіту», «Про загальну середню освіту», у Національній доктрині розвитку освіти, Національній програмі виховання дітей та учнівської молоді підкреслюється , що головною метою сучасної школи є допомога молоді у її життєвому самовизначенні, самореалізації, життєтворчості згідно з національними цінностями та в контексті ідеї інтеграції української держави у Європейський простір.

Виходячи з цього, громадянське виховання – процес залучення особистості до засвоєння вироблених людством цінностей, створення сприятливих умов для реалізації нею свого природного потенціалу та творчого ставлення до життя, спрямований на ствердження суспільно-значущих норм і правил поведінки особистості. Воно, за словами вітчизняної дослідниці сучасних проблем громадянського виховання К.Чорної, «..повинно стати серцевиною усієї діяльності школи як у процесі навчання, так і позакласній роботі»[6, с.3].

На наш погляд, за основу громадянського виховання, можна взяти визначення Коджаспірової Г., яка розкриває його як «… процес формування у особистості поваги до закону та безперечне підкорення йому, нормам колективного життя, розвиток її громадянського самопізнання, соціальної та політичної відповідальності, культури міжнаціональних відносин, громадянських почуттів і якостей; патріотизму, національної і расової терплячості, почуття громадянського обов’язку і соціальної відповідальності, готовності захищати свою Вітчизну, відстоювати свої погляди»[3, с. 110].

Таким чином, громадянське виховання – це всеохоплююча категорія, що поєднує всі грані педагогічного процесу. Важливе місце у цьому посідає освітня складова у вигляді громадянської освіти, яка доповнюється та розширюється у дусі громадянськості. За визначенням Лозової В., Троцко Г., «громадянськість – інтегральна риса особистості, що характеризується відчуттям себе громадянином конкретної держави, лояльним ставленням до її інституцій і законів, почуттям власної гідності у стосунках з представниками держави, знаннями та поважаннями прав людини, чеснот громадянського суспільства, відповідним ставленням до своїх обов’язків перед державою, патріотизмом» [4, с.120].

Громадянськість виявляється в активному прояві у житті сукупності соціальних, політичних і громадянських прав особистості, її інтеграції в культурній й соціально-економічній структурі суспільства.

Вона, як риса особистості, відбиває:


  • патріотичну свідомість, громадянську відповідальність, суспільну ініціативність й активність, готовність працювати для розвитку Батьківщини, захищати її, підносити її міжнародний авторитет;

  • повагу до Конституції, законів держави, прийнятих у ній правових норм, сформованість потреби в їх дотриманні, високій правосвідомості;

  • досконалі знання та володіння державною мовою, турботу про піднесення її престижу;

  • повагу до батьків свого родоводу, традицій та історії рідного народу, усвідомлення своєї належності до нього як його представника, спадкоємця та наступника;

  • дисциплінованість, працьовитість, завзятість, почуття дбайливого господаря своєї землі, піклування про її природу, екологію;

  • гуманність, шанобливе ставлення до культури, традицій, звичаїв національних меншин, що проживають у країні, високу культуру міжнаціонального спілкування.

Академік АПН України О.Сухомлинська, у своїй статті «Громадянське виховання: спадщина і сучасність» наголошує, що «виховання громадянських якостей – це емоційно-почуттєве прилучення дітей до різних форм знання, розуміння, діяльності та поведінки, спрямованих на прояви громадянськості. До громадянських якостей належать: любов до свого народу, краю, вітчизни, толерантність, демократизм, громадянська свідомість, громадянська гідність, громадянський обов’язок, громадянська відповідальність, громадянська мужність, громадянська діловитість, працелюбність, повага до законів держави, чужої думки… » [5, с. 4].

Отже, неодмінною умовою громадянського виховання є системний підхід, який передбачає розгляд цілісного багаторівневого, ієрархічного, взаємозалежного детермінованого відкритого процесу в його постійному розвитку та саморозвитку. «Система громадянського виховання – це визнання цінностей кожної людини – суб’єкта відродження України як держави, розвитку громадянського демократичного суспільства, культури власної життєтворчості»[2, с. 38].



Складниками даної системи є: мета, завдання, принципи, суб’єкти діяльності та відносини між ними, процес громадянського виховання, умови, в яких воно відбувається, управління, що забезпечує інтеграцію складників у цілісну систему та розвиток цієї системи.

Серед принципів, дотримання яких у процесі громадянського виховання особистості є найбільш вагомими, слід назвати такі:



  • принцип гуманізації та демократизації виховного процесу, що передбачає рівноправність, проте різнозобов’язаність педагогічної взаємодії, їхню взаємоповагу,переважну діалогічність взаємодії, відкритість до сприйняття громадянських цінностей, доброти, справедливості, співчуття, милосердя тощо;

  • принцип самоактивності та саморегуляції сприяє розвитку у вихованця суб’єктних характеристик, формує здатність до критичності й самокритичності, до прийняття самостійних рішень, що поступово сприяє виробленню громадянської позиції особистості;

  • принцип системності згідно з яким процес громадянського виховання зумовлюється гармонійністю розвитку низки взаємопов’язаних новоутворень у його структурі;

  • принцип комплексності та інтегрованості, який передбачає забезпечення у громадянському вихованні тісної взаємодії та поєднання навчального та виховного процесів, зусиль різних соціальних і громадських інституцій – сім’ї, дошкільних закладів, школи, громадських спілок, дитячих, молодіжних самодіяльних угруповань, релігійних організацій тощо;

  • принцип наступності та неперервності;

  • принцип культуро відповідності, що в цьому контексті передбачає органічну єдність громадянського виховання з історією з поляганням на історичну пам'яті та культурою народу, які забезпечують духовну єдність, наступність і спадкоємність поколінь;

  • принцип інтеркультурності, що передбачає інтегрованість української національної культури у контексті загальнодержавних, європейських і світових цінностей у загальнолюдську культуру. Реалізація цього принципу передбачає. Що в процесі громадянського виховання мають забезпечуватися передумови для формування особистості, вкоріненої у національну культуру та відкритої до інших культур, ідей та цінностей.

У своїй роботі «Програма патріотичного виховання дітей і учнівської молоді» І.Бех і К.Чорна акцентували увагу на тому, що «в центрі системи громадянського виховання постала особистість дитини як найвища цінність»[1, с.5]. На їх думку, метою системи такого виховання зараз і на перспективу має бути виховання патріота України, який орієнтується на пріоритет національних цінностей при повазі до цінностей інших культур, прагне в розумних межах поєднати особисті інтереси з інтересами суспільства, держави й інших людей, здатний правильно обирати життєві цілі, розуміє демократію як реальне народовладдя.

Досягнення цілей системи громадянського виховання, на нашу думку, вимагає дотримання наукового підходу до організації цього процесу. Такий підхід передбачає дію загальних закономірностей розвитку громадянськості як вплив конкретно історичних умов життєдіяльності даного суспільства загалом і кожного з його членів зокрема. Конкретно історичний підхід допомагає збагнути та сформулювати специфічні, найбільш актуальні на даному етапі розвитку українського суспільства завдання громадянського виховання:



  • усвідомлення громадянами України необхідності державотворчих процесів у поєднанні з розбудовою громадянського суспільства;

  • формування у молодого покоління почуття патріотизму, відданості Батьківщини й водночас відчуття належності до світової спільноти.

Як показує практика, визначальною характеристикою громадянської зрілості як результату реалізації системи громадянського виховання, є розвинена правосвідомість – усвідомлення своїх прав, свобод, обов’язків, поважливого ставлення до Закону, хоча з деякими з них можемо не погоджуватися, до державної влади, хоча діяльність деяких представників може викликати негативні почуття. Основою правосвідомості особистості є усвідомлення, що головне завдання України як цивілізованої держави полягає в захисті соціальних інтересів, прав і свобод своїх громадян. Свобода і незалежність особистості є умовою безпеки і розквіту держави. Тому ніхто не повинен бути поза системою захисту, турботи та сприяння. В той же час держава має гарантувати кожному реальну можливість працювати, творити за своєю вільною і творчою ініціативою. Саме Права людини повинні бути пріоритетними стосовно державних і суспільних інтересів, бо правова держава дотримується верховенства Закону, положень про права дитини, викладених у «Декларації про права дитини» та «Конвенції про права дитини».

Зазначимо, що не менш важливою складовою змісту громадянського виховання є розвиток політичної культури, що включає належну політичну компетентність, знання про типи держав, політичне облаштування суспільства, політичної організації й інституції, принципи, процедури та регламенти суспільної взаємодії, виборчу систему. Політична культура виявляється також у лояльному та критично вимогливому ставленні людей до держави, її установ, органів влади, у здатності громадян брати участь у прийнятті рішень, які мають впливати на владу.

Говорячи про громадянське виховання молоді, треба затонути питання про моральність особистості. Вона включає гуманістичні риси, що являють собою єдність національних і загальнолюдських цінностей. Це визначає культуру поведінки особистості. Норми моралі полегшують сприймання норм правових, які, в свою чергу, сприяють глибшому усвідомленню моральних істин. Моральна свідомість дозволяє побачити й усвідомити ту межу моральної поведінки, за якою починається аморальні та протиправні вчинки, що складають основу буллінгу, а також стимулює соціально ціннісну поведінку, застерігає від правопорушень.

Що стосується змісту громадянського виховання особистості, то він базується на: патріотизмі, правосвідомості, національній свідомості, культурі міжетнічних відносин, політичної культури, громадянської зрілості, моральності, працьовитості. Тому зміст громадянської освіти можна узагальнити за певними складовими згідно з її розумінням Радою Європи яка визначила громадянську освіту як інтеграцію політичних і правових знань, що мають ціннісне наповнення та демократичне спрямування.

Шляхами реалізації даного процесу можуть бути:


  • включення проблематики громадянського виховання до дослідницьких програм і планів навчальних і наукових закладів, проведення науково-теоретичних конференцій та семінарів, фактично-методичних нарад з проблем виховання громадянина;

  • підвищення професійної кваліфікації педагогів і вихователів, для чого необхідно створити в інститутах післядипломної освіти гнучку, оперативну систему науково-методичної підготовки з даної проблеми;

  • спрямування Міністерства освіти і науки України, Академії педагогічних наук України, Інституту інноваційних технологій України, обласну департаменту освіти на організацію та проведення науково-методичних конференцій, семінарів, нарад, засідань методичних об’єднань, створення творчих груп з проблем громадянської освіти та виховання;

  • створення на базі кращих освітянських закладів експериментальних центрів для опрацювання виховних інновацій, розповсюдження передового досвіду творчих педагогічних працівників, вихователів, керівників гуртків позашкільних закладів з питань громадянського виховання;

  • коригування й узгодження змісту освіти, навчальних планів і програм з метою орієнтації на цінності культури громадянськості вже існуючих дисциплін соціально-гуманітарного циклу, розробка та запровадження нових курсів, що сприятимуть формуванню політичної, правової, економічної й екологічної культури громадянина України;

  • розробка та впровадження нових методик виховання та навчання;

  • розробка технологій вивчення рівнів ефективності громадянського виховання;

  • організація та забезпечення психолого-педагогічного всеобучу батьків з метою підвищення ролі родинного виховання у становленні особистості громадянина;

  • налагодження контактів з міжнародними організаціями, запровадження різноманітних проектів з проблем громадянського виховання.

Серед методів і форм пріоритетна роль належить активним методам, що базуються на демократичному стилі взаємодії й спрямовані на самостійний пошук істини, сприяють формуванню критичного мислення, прояву ініціативи та творчості. До таких методів належать: ситуаційно-рольові ігри, соціограма, метод відкритої трибуни, соціально-психологічні тренінги, інтелектуальні аукціони, ігри-драматизації, метод проектів тощо.

Отже, підводячи підсумок вищезазначеному, можемо сказати, що успішність роботи, спрямованої на громадянське виховання учнівської молоді, визначається наступною низкою вимог:



  • створення демократичного клімату, стилю спілкування в учнівському колективі, загальноосвітньому закладі;

  • педагогічно цілеспрямованим вибором змісту, форм, методів виховання з урахуванням вікових особливостей учнів, їх інтересів, прагнень, потреб і можливостей;

  • здійснення постійної самоосвіти вчителя, вихователя, керівника гуртка;

  • залучення до співпраці з навчально-виховним закладом батьків, культивуючи серед них демократичні цінності та традиції.

Література

Бех І., Чорна К. Програма патріотичного виховання дітей та учнівської молоді

//Шкільний світ. - 2007.- № 13. – С.5.

Дем’янюк Т. Організація виховного процесу в сучасному загальноосвітньому навчальному закладі: науково – методичний посібник. – Суми: ТОВ Видавництво «Антей», 2006. – 384 с.

Коджаспирова Г. Педагогика в схемах, таблицях и опорных конспектах. – М.: Арис-пресс, 2006. – 256 с.

Лозова Т., Троцко Г. Теоретичні основи виховання і навчання: Навчальний посібник. – 2-е вид. – Харків: «ОВС», 2002. – 400с.

Сухомлинська О. Громадянське виховання: спадщина і сучасність /Науково-методичний часопис Доба з історичної та громадянської освіти. – 2005. - № 2. – С.4-5.

Чорна К. Громадянське виховання – загальна потреба України //Освіта України. – 2000.- № 51. – С. 3 -5.




НОВІ ПІДХОДИ ДО ВИКЛАДАННЯ ІСТОРІЇ СВІТОВИХ ВІЙН.
Гузенков С.Г. 

К.і.н., доцент, завідувач кафедри інноваційних освітніх технологій КЗ «Запорізький обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» ЗОР
Уже багато років предметом обговорення фахового співтовариства є зміни підходів до концепції історичної освіти загалом та викладання історії війн зокрема. Ще 2008 р. під час Робочої наради з моніторингу шкільних підручників, яку проводив Український інститут національної пам’яті, була висловлена думка про необхідність відмовитись у шкільних курсах від домінування так званої історії “барабана і сурми”, тобто воєн, перемог, поразок, героїчних чинів тощо [2, с.13].

Хоча від того часу Концепція історичної освіти в Україні не затверджена, на основі результатів численних дискусій та публікацій можна зробити ряд висновків щодо зміни підходів у викладанні історії військових конфліктів.

По-перше, необхідна “демілітаризація історії”, тобто відмова від однобічного вивчення минулого як черги військових конфліктів. Акцент має бути зроблений на історії буття суспільства у різних проявах. [1, 13]

Другим висновком, що випливає із попереднього, є визнання того, що політична й мілітарна складова є лише одними з багатьох функцій суспільства, а не основна форма його буття. Cлід також враховувати, що всяка війна – це не лише бойові дії, а й стратегії виживання людей. Відповідно, вивчення історії воєн має містити розділи, що стосуються сприйняття війни у суспільстві [1, 14].

Прикладом може бути підхід польських вчителів, які при вивченні Першої світової війни роблять акцент на культурних витоках конфлікту, на тому, як європейська культура ХІХ ст. змальовувала образ майбутнього зіткнення і підготувала його [5]. Окрім того, в Європі загальновизнаним моментом є висвітлення в шкільних курсах життя так званого “домашнього фронту”, тобто обивателів у тилу.

Третьою важливою зміною має стати дегероїзація воєн. Йдеться про відмову від так званого наративу переможців – зображення “чорно-білої” картини минулого конфлікту, в якому “гарні хлопці” перемогли “поганих” [6]. Адже, як слушно зауважив Я. Грицак: “...час великих романтичних воєн закінчився в ХІХ ст. Від 1914 р. війни були тотальними і мали на меті знищення противника. Можна сперечатися, котра сторона була жорстокіша. Але жодна сторона ані була захищена від жорстокості, ані не виявляла до неї стійкого імунітету” [3, 138].

Важливим також є розуміння дистанції між конфліктом та часом його вивчення, адже учні не мають “довойовувати” за пращурів, плекати реваншистські настрої, а повинні жити у світі, де після закінчення війни колишні супротивники вже багато років є партнерами. Приклади постконфліктної співпраці сторін мають стати частиною вивчення таких складних тем, як світові війни. Такий шлях, зокрема, пройшли Франція та Німеччина. Україна подібний шлях примирення подолала з Польщею.

Ще однією необхідною зміною є розгляд війни як трагедії, що коштувала суспільствам, втягненим у неї, значних втрат. Можна погодитись із думкою про те, що єдиним чесним і моральним правилом є: варто солідаризуватися з жертвами війни, аніж з її героями, або ж з тими героями, героїзм яких полягав у рятуванні жертв [3, 138].

Тому при вивченні теми світових воєн варто застосовувати технологію “від Я до А”, суть якої полягає у розгляді прикладів із життя перед теоретизуванням. Отже, розгляд історії війни слід починати із демонстрації її наслідків: могил, каліцтв, руйнувань, а потім переходити до з’ясування причин та вивчення фактажу. Як слушно зауважив британський прем’єр-міністр Д. Кемерон, під час урочистостей з нагоди початку Першої світової війни: “для учнів важливо отримати витверезний досвід відвідування місць боїв, де тисячі імен покривають пам’ятники і ряди за рядами надгробних каменів показують масштаб жертв” (переклад мій – С.Г.) [4].

Перелічені вище зміни відповідають сучасним тенденціям розвитку історичної освіти, однак є складними для сприйняття частиною професійної спільноти. Саме тому необхідні зусилля як науковців, так і викладачів інститутів післядипломної педагогічної освіти, методистів щодо їх запровадження.


1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   34


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка