Матеріали VІІІ міжнародної науково-практичної конференціїз питань патріотичного виховання молоді



Сторінка8/34
Дата конвертації11.04.2016
Розмір6.99 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   34

З ДОСВІДУ ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ У КВНЗ « ЗАПОРІЗЬКИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ КОЛЕДЖ» ЗОР
Бикова Т.Б.

Викладач педагогіки КВНЗ «Запорізький педагогічний коледж» ЗОР
Розбудова незалежної Української держави неможлива без оновленої національної освіти, розробки прогресивних технологій, гуманізації, диференціації та інтеграції навчання, науково обґрунтованої системи патріотичного виховання майбутніх громадян ХХІ століття. Тому на сучасному етапі становлення правової демократичної держави та інтеграції України до загальноєвропейського співтовариства дедалі більшої гостроти набуває проблема відтворення в суспільстві духовної, високоморальної особистості – творця власного майбутнього, гуманіста, громадянина – патріота України. Адже зміцнити і розвинути демократичну правову державу, яка ввійшла б повноправним суб’єктом до європейської спільноти можуть громадяни, які люблять свій народ, свою Україну, готові самовіддано захищати й розбудовувати її, які мають людську гідність, національну самосвідомість, гуманістичну моральність, знають свої права і свободи та вміють цивілізовано відстояти їх, сприяючи громадянському миру і злагоді в суспільстві. Виховати таких можна за умови розвитку національної освіти, в якій система виховання та навчання ґрунтується на ідеях української героїчної історії, багатої культури, звичаях народу та глибокому знанні рідної мови, літератури, поваги до національних символів та основ християнської релігії.

Процес виховання – це система виховних заходів спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості [1, с. 3]. Одним із пріоритетних напрямків організації виховної роботи уКВНЗ «Запорізький педагогічний коледж» ЗОР є активне формування у молодої людини почуття патріотизму, любові до власної Вітчизни та рідного краю. Відзначимо, що патріотизм (від гр. patriotes – батьківщина) – любов до своєї батьківщини, відданість своєму народу, гордість за свій народ, прагнення захистити його надбання, продовжити примноження його загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей. Як зазначав В. Сухомлинський: «Виховання громадянина патріотом – це гармонія розуму, думки, ідей, почуттів, духовних поривів, вчинків» [2, с.16]. Патріотичне виховання покликане виховувати у молодої людини високі моральні ідеали, почуття жертовного служіння Батьківщині. Відомо, що основні риси громадянина формуються в молодому віці під впливом загальнонародних цінностей, у взаємодії особистості з суспільством, яке на кожному етапі репрезентують родина, школа та різноманітні колективи [3, с. 170]. Справжній патріот любить Батьківщину, не відвертаючись від неї через те, що їй нічим заплатити йому за це і що її народ не досяг рівня культури характерної для європейських суспільств. А головне – патріот не обмежується пасивною любов’ю до рідного краю, він активно працює для свого народу, його добробуту, розбудови культури й господарства. Він захищає честь своєї держави, примножує її багатства [4, с. 246].

Основна мета виховного процесу в коледжі – формувати особистість, наділену громадянською відповідальністю, національною самосвідомістю, високими духовними цінностями, родинними і патріотичними почуттями; створювати умови для розвитку творчо обдарованої молоді, її індивідуальних якостей, набуття за час навчання молодою людиною соціального досвіду. Виховний процес відбувається як через інформаційно-просвітницькі виховні години, зустрічі з цікавими людьми, так і через залучення студентів у гуртки художньої самодіяльності, клуби за інтересами, бібліотеку з Інтернет-центром, спортивні гуртки, органи студентського самоуправління. Саме через них розвивається художньо-естетична культура, формується національна та громадянська свідомість, реалізуються творчі можливості студента [5, с. 12].

Адміністрацією вищого навчального закладу було звернуто увагу на посилення актуалізації та підвищення мотивації вивчення студентами дисциплін гуманітарного блоку: історії України, української мови та літератури, краєзнавства, соціології, культурології. Саме ці предмети сприяють формуванню у студентської молоді цілісного розуміння таких засадничих принципів патріотичного виховання як відданість рідній Вітчизні, гордість за її соціокультурні та історичні здобутки.

Патріотичне виховання здійснюється на основі проблемного викладу історії України. Вже з перших занять звертається увага на значення Київської Русі, Української козацької держави – Гетьманщини, Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіка для майбутніх поколінь. Практично всі теми з історії України можна використати для виховання національної свідомості молодого покоління. Але є такі, які справедливо можна назвати уроками громадянства, українства. Серед таких: теми присвячені національно-визвольній війні Б. Хмельницького, українській революції 1917-1920 рр, національно-визвольному руху часів перебудови, здобуттю Україною незалежності та ін. Пізнаючи свій народ, студенти пізнають самих себе, оцінюють себе як частину народу. Велике значення на заняттях з історії мають героїчні подвиги особистостей, які стали патріотичною гордістю українського народу, бо як зазначав В. О. Сухомлинський «найголовніше, найяскравіше і найміцніше, що на все життя западає в серце патріота, що втілює в собі Батьківщину – це люди» [2]. Особливо актуальним є розкриття героїчних вчинків українських військовослужбовців, які зараз ціною свого життя відстоюють незалежність нашої країни в зоні АТО на сході України.

Виховання патріотизму та національної самосвідомості відбувається також на уроках української мови та літератури. К. Ушинський наголошував, що мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв'язок, що зв’язує віджилі, живущі і майбутні покоління народу в одне велике, історично живе ціле. Коли зникає народна мова, – народу немає більше [6, c. 123]. Рідна мова – кров національної культури, її титульна сторінка. Кожній людині незалежно від її волі властива схильність до своєї рідної мови. Чужа мова рідною не стане [4, с. 460]. Саме тому в педагогічному коледжі українській мові і літературі приділяється особлива увага. В програмі з української літератури визначено, що метою вивчення дисципліни є виховання національно свідомого громадянина України, формування і утвердження гуманістичного світогляду особистості, національних та загальнолюдських цінностей [7, c. 3]. Твори української літератури є надзвичайно ефективним засобом патріотичного виховання студентів. Вагомих результатів викладачі-словесники досягають у формуванні патріотичної вихованості, адже мають продуману систему роботи із студентами у процесі вивчення поетичних, прозових і драматичних творів художньої літератури. Створена й апробована система роботи з питань патріотичного виховання під час вивчення творів М. Старицького, І. Франка, В. Стефаника, Лесі Українки, Олександра Олеся, В. Винниченка, Миколи Хвильового, М. Куліша, І. Багряного, О. Довженка, В. Симоненка, О. Гончара, Г. Тютюнника, П. Загребельного, І. Драча, Л. Костенко, В. Стуса та інших письменників передбачає виховання любові до Батьківщини, рідної мови, історії та культури, почуття національної самосвідомості, господаря власної землі, повагу до славних синів і дочок України. Багатий ідейно-тематичний зміст запропонованих програмою художніх творів реалізовує мету національного виховання в широкому обсязі.

Знати і шанувати історію рідного народу, відроджувати і примножувати його славні традиції стало визначальним напрямком не лише навчальної-освітньої діяльності викладачів, а й усієї позаурочної та виховної роботи викладацького колективу. Доказом цього стало створення та відкриття «Шевченківської світлиці», на одному з поверхів коледжу, яка радо відчиняє свої двері для всіх шанувальників українських традицій, українського слова і пісні. Як писав Г. Ващенко: «Особливо велику роль відіграють традиції у збереженні української нації. Націю звичайно визначають як цілісність поколінь минулих, сучасних і майбутніх. Таку цілість підтримують передусім традиції» [8, с. 101]. Інтер’єр коледжівської світлиці поєднав два стилі – старовинний український та сучасний. В позаурочний час у Шевченківській світлиці організовують змістовний відпочинок та дозвілля студентів, проводять виховні заходи, круглі столи, зустрічі із відомими земляками, вечори читання поезії.

Значна увага в Запорізькому педагогічному коледжі приділяється організації та проведенню цілої низки заходів громадянсько-патріотичної спрямованості. Серед них: просвітницька година «Хрещення України-Руси», вечір реквієм «Голодомор 1932-1933 рр. – незагоєна рана України», тематичний вечір, присвячений українському козацтву «Золоті дзвони Покрови», виховна година «Українська держава та її символіка», цикли виховних годин, присвячених річницям від народження видатних українських письменників та громадських діячів, виховні години «Україна – єдина країна», «Ми нація єдина, твої ми діти,Україно!», інформаційноїно-просвітницькі години:«Екологічні проблеми нашого міста», круглі столи, присвячені правам людини , виховна година присвячена Дню української писемності і мови, щорічно проводяться шевченківські тижні та вечори, день скорботи «Дзвони Чорнобиля», великодній тиждень з виставкою Пасхальних композицій, свято української вишиванки та ін. Кожною академічною групою створені стіннівки патріотичного змісту. Студенти педагогічного коледжу беруть участь у благодійних акціях «Підтримай українську армію».

У виховній роботі представники викладацького колективу намагаються дотримуватись принципів єдності активних та інтерактивних методів виховання, досягаючи їх інтеграції в кожному окремому виховному національно-патріотичному заході. Відзначимо, що в організації позанавчальної роботи зі студентською молоддю викладачі широко використовували такі методи, як екскурсії, бесіди, тематичні диспути та дискусії, «круглі столи», вікторини, рольові ігри, конференції, лекції, тренінги, «відкриті трибуни», ділові ігри, різні форми роботи з книгою, періодичною пресою, безпосередньо пов’язані з тематикою національно-патріотичного виховання і покликані ознайомити студентів з найбільш яскравими сторінками нашої героїчної історії.

Як довів досвід, такі форми позанавчальної роботи користуються значною популярністю серед студентства, свідченням чого є їх активна участь в організації та проведенні даних заходів. Так, наприклад, в екскурсіях до музею навчального закладу та Запорізького краєзнавчого музею в перші місяці навчання беруть участь всі студенти першокурсники. Із старшокурсників сформована група екскурсоводів, які розповідають своїм молодшим товаришам про історію навчального закладу – одного із найстаріших педагогічних навчальних закладів України, початок якого (за архівними документами) припадає на 1890 рік. У 2010 році видана книга про історію навчального закладу «Запорізький педагогічний коледж: від витоків до сьогодення (1890-2010)», де описано всі етапи розвитку навчального закладу. Куратори студентських груп часто використовують дану працю на виховних та інформаційно-просвітницьких годинах.

Стало традицією знайомити студентів із визначними місцями України. Так, викладачі організовують та проводять поїздки до музею А.С.Макаренка в селище Ковалівка Полтавської області, до Софіївського дендропарку в місті Умані Черкаської області та інші.

Як відомо, однією з основних форм позанавчальної діяльності та виховання студентів є групова, яка дозволяє здійснювати виховний вплив на студентів через колектив [9, 64-68]. В коледжі діє близько 20 гуртків за інтересами, в яких студенти можуть розвивати свої творчі здібності та вподобання. Майбутні вчителі та вихователі також беруть активну участь у науково-студентському товаристві, де часто вибирають патріотичну тематику для своїх досліджень.

Дієвим засобом патріотичного виховання є пісня. В коледжі уже багато років радує своєю творчістю ансамбль української пісні «Криниченька», який здобув високе звання цілої держави як народний колектив. Народна пісня – це єдність музики і слова [10, с. 148]. Вона поглиблює у студентів коледжу знання про національну історію, розвиває патріотичні почуття, погляди і переконання, формує чітко виражену патріотичну позицію та патріотичний стиль поведінки.

Таким чином, проаналізований досвід свідчить про те, що у КВНЗ «Запорізький педагогічний коледж» ЗОР здійснюється значна робота із патріотичного виховання студентської молоді. Змістом патріотичного виховання в коледжі є формування особистості зорієнтованої на національні цінності, яка прагне до розбудови демократичної, незалежної української держави. Студенти впродовж навчання у коледжі усвідомлюють свою приналежність до українського народу, проймаються почуттями поваги до національної історії культури, традицій, звичаїв. Молодь, оволодівши українською мовою, поглиблює знання іноземних мов міжнаціонального спілкування, толерантно ставиться до етнічних груп і національних меншостей, які проживають на території України. У коледжі звертається увага на дієвому служінні Батьківщині, що передбачає не тільки визнання поваги і любові до всього рідного (територія, предки, мова, історія), а й готовність самовіддано працювати в ім’я і на благо України. Визначений зміст патріотичного виховання реалізуються у ході проведення цілої низки культурно-просвітницьких заходів, заходів з відзначення державних і пам’ятних дат.



Література

Фіцула М. М. Педагогіка: навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. – 3-тє вид., перероб і доп. – Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2007 .–232 с.

Сухомлинский В. А. Родина в сердце. – 2–е изд. – М: Молодая гвардия,1980. – 175 с.

Кухаренко П.М., Резнікова О.О. Формування громадської позиції сучасної молоді // Україна на зламі тисячоліть – 20 років незалежності (1991-2011): зб. наук. пр. / Редкол.: Кобець А.С. (відп. ред. та ін..) – Д.: Видавництво «Придніпров’я», 2011. – Вип. 3. – С.169-174.

Вишневський О. І. Теоретичні основи сучасної української педагогіки. Посібник для студентів вищих начальних закладів. – Дрогобич: Коло, 2003.– 528 с.

Щорічник ВП НУБіП України «Заліщицький аграрний коледж ім. Є. Храпливого» – Тернопіль: ТзОВ «Терно-Граф», 2013. – 65 с.

Ушинський К. Д. Вибрані педагогічні твори: в 2 т. – К.: Рад школа, 1983.–Т.1– 348 с.

Українська література. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів. 10-11 класи. Рівень стандарту. Академічний рівень. Профільний рівень. – К: ВАТ «Поліграфкнига», 2010.– 111 с.

Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава: Полтавський вісник, 1994.–191 с.

Агаддулін Р.Р. Позанавчальна виховна робота у ВНЗ: досвід формування полікультурної компетенції сучасного вчителя // Педагогіка та психологія. – 2007. – №3. – C. 64-72.

Щербань П.М. Національне виховання в сім’ї. – К.: Культурологічне ПП «Боривітер». – 2000. – 260 с.


ІМПЕРСЬКЕ СТАВЛЕННЯ ПЕТРА І ЩОДО УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ НА ПРИКЛАДІ Г.І. НОВИЦЬКОГО (ІСТОРИКО-ВИХОВНІ АСПЕКТИ).
Бровко Б.А.

Доцент кафедри українознавства Запорізького національного університету
Дослідження в галузі історії України це не лише можливість пізнати славетне минуле наших предків, але і привід робити висновки на майбутнє, щоб не допускати тяжких помилок. Уроки історії, на жаль, засвоюються далеко не завжди і не всіма. Знову в наслідок великих зрад і прорахунків в окремих регіонах України розпочався період «Руїни», знову проливається людська кров і страждає мирне населення.

Не в такому вже далекому минулому достатньо гостро стояло питання щодо припинення викладання курсу «Історії України» у вищих навчальних закладах. Керівництво від освіти вважало, що достатньо вивчення цього предмету в середній школі. При цьому, захопившись «оптимізацією» навчального процесу у вузі, можновладці забули про необхідність готувати у вищій школі не тільки високо кваліфікованого фахівця певної галузі народного господарства, але і патріота, здатного відстоювати свою гідність і гідність власної держави. Минуле наших предків, життєвий шлях окремих історичних постатей, дає можливість на конкретних прикладах виховувати справжніх патріотів, здатних взяти на себе тягар відповідальності за майбутнє нашої країни.

Історія донесла до нас через багаторічні штучні перешкоди чимало відомих людей так чи інакше пов’язаних з Україною. На жаль, про деяких з них відомостей майже не збереглось. Залишились лише їх вчинки, праці і т.і., що ввійшли до історичної, культурної спадщини, стали джерелом натхнення для наступних поколінь. До таких постатей у повній мірі можна віднести охочекомонного полковника, автора першої фольклорно-етнографічної праці про народи ханте і мансі Григорія Ілліча Новицького.

Батько Григорія, Ілля Федорович Новицький, був охочекомонним полковником, сподвижником гетьманів Д. Многогрішного, І. Самойловича та І. Мазепи. Григорій Ілліч народився від першого шлюбу Іллі Федоровича з Софією. Про його матір нічого не знаємо. Невідома також і дата народження Григорія. Зберігся лист до І. Новицького від ієромонаха Пустинно-Рихловського монастиря Луки Григоровича (16 січня 1681 р.) [1], в якому служитель церкви пригадує дітей Іллі Федоровича, серед котрих, ми впевненні, мався на увазі й Григорій – другий після Іллі, син охочекомонного полковника.

Дитячі роки Григорій провів у родині. Його батько приділяв велику увагу вихованню і навчанню своїх нащадків. У згаданому листі ієромонаха говориться про «черничку», яку Новицькі хотіли взяти вчителькою до малих синів [2]. Григорій був ще дитиною, коли померла його мати. Судячи з листа Архимандрита Святої Гори Афонського монастиря ЗаграфськогоЄфімія, це відбулось не пізніше 7 березня 1685 р., тобто дати самого листа [3].

У 1696 р. І.Ф. Новицький порадився з митрополитом київським Варлаамом Ясинським бажанням продовжувати навчання одного із синів. Підтримка великої духовної особи була отримана. В листі від 25 вересня 1696 р. митрополит писав: «… абы поспешествуючим Божиим благословением, в молодых своих летах науками упражняючися и оными ум свой изощряючи, моглсвоего часу достойный принести плод любомудрых малороссийской отчизне, к полземногорадосной целого поважного Вашей Милости, Мосци Пана, дому»[4]. По тих джерелах, котрі маємо, довідуємось, що саме Григорій отримав освіту у Києво-Могилянській колегії, з 1701 р. за царським наказом перейменованої в академію.

Після отримання на той час дуже хорошої освіти Григорій вирішив піти по шляху батька і теж став охочекомонним полковником. Чи прийняв він полк з рук Іллі Федоровича, чи став на чолі іншого полку, нам невідомо.

Наступні роки для Г. Новицького були повні драматизму. Одружившись на дівчині з роду Герциків, Григорій породичався (став свояком) з Генеральним писарем гетьмана І. Мазепи П. Орликом і тим самим ще більше наблизив себе до панівних кіл України. Мазепа врахував цей зв’язок при новому призначенні молодшого Новицького. В енциклопедичному словнику Ф.А. Брокгауза і І.А. Єфрона стверджується, що Григорій «… как свояк Орлика, пришёл на сторону гетьмана и был им сделан «резидентом» при великом коронном гетьмане Сенявском» [5].

Після перемоги у Полтавській битві роздратований Петро І кинувся на пошуки «зрадника» Мазепи і його прибічників. До того часу, у 1709 р., Григорій вже подав повинну на ім’я Петра І тільки що призначеному канцлеру графу Г.І. Головкіну. На початку Григорія начебто великодушно простили, але через короткий час заслали до Сибіру, передавши його конфісковану маєтність Нехаївку, отриману в спадщину від батька Г. Милорадовичу.

Інакше пояснив причини заслання Григорія Я.П. Новицький. В його «Новицкие. Историческая справка к родословной», читаємо: «За что сослан, неизвестно … надо заметить, что Гр. Новицкий и бывший при Мазепе писарем Орлик, были женаты на родных сёстрах, что, как надо понимать, и послужило поводом к его ссылке» [6].

У 1712 р. Г. Новицького з 15 козаками за наказом Петра І викликали до Москви. На цей час цар змінив своє відношення до українців. Якщо одразу після Полтавської битви самодержець вимушений був враховувати небезпеку відходу України від Росії, то пізніше ця небезпека у великій мірі послабла, і почали козаки та їх старшина з сім’ями долати тяжкий шлях до Сибіру. Як колись український гетьман І. Самойлович, так само тепер Г. Новицький з Москви був засланий в Тобольськ. Лише в енциклопедичному словнику Ф.А. Брокгауза і І.А. Єфрона містом заслання Григорія називається Березов[7]. Разом з Новицьким, приблизно в той самий час, у Тобольськузнаходиласьімайже вся родина Мировичів (Ф. Мирович залишався при гетьмані П. Орлику генеральним осавулом, а його сестра, що вийшла заміж за С. Забілого, емігрувала разом з чоловіком за кордон).

Отримавши з рук І.С. Мазепи гетьманську булаву, П. Орлик опинився в дуже скрутному становищі, але продовжував активно протидіяти царату. Ця діяльність гетьмана-емігранта наносила велику шкоду петровській дипломатії. Тому цар, почавши репресії, змушував родичів українських емігрантів звертатись за кордон з проханням припинити антиросійську діяльність. Такий психологічний тиск відчував на собі й П. Орлик. 3 грудня 1717 р. він звернувся з листом до шведського уряду з проханням допомогти: «… щоб мати наша пані Герцикова, котру позбавили рухомостей і нерухомостей і заслали, відзискала свободу і була допущена до своїх дібр … Щоб вернули свободу своякові моєму панові Новицькому з жінкою, котрого видав цареві Сенявський, і віддали йому його добра» [8].

В етнографічній праці «Краткоеописание о народе остяцком» Г. Новицький дав таку характеристику свого становища у Тобольську: «Узриш, яко странник бедствующий и пришлец, его же не желание любопытства ниже о всяких вещах искательство видения введе семо, но брани смущения междоусобия и времён злоключение передашаневоли; неволя же, общоеприятелище многих узников, жилище и ужилище» [9].

У тяжкій боротьбі за існування (власне і родини) охочекомонний полковник влаштувався на службу до нещодавнього сибірського митрополита Філофея (Філарета) Лещинського. Ще у наказі від 18 липня 1700 р. Петро І доручав знайти на пост митрополита Сибіру «… пастыря не только добраго и благагонепорочнаго жития, но и учёнаго» [10]. Підшукатинеобхідну людинубулозапропоновано Київському митрополиту Варлааму Ясинському (Петро І широко використовував у різних сферах освічених вихідців з України), тій самій духовній особі, до якої в 1696 р. звернувся з листом І.Ф. Новицький, поділившись бажанням продовжити навчання свого сина. Київський митрополит зупинив сій вибір на Ф. Лещинськом, який народився в небагатій українській дворянській родині у 1650 р. Майбутній митрополит отримав вищу духовну освіту в Києво-Могилянській колегії. Після смерті дружини він став ченцем і залишився жити у Києво-Печерській лаврі. Невдовзі його обрали економом Лаври, а пізніше надали посаду відповідального за будівництво Брянського Свенського монастиря, приписаного тоді до Києво-Печерської лаври. Наступним кроком стала Сибірська митрополія, на благо котрої Ф. Лещинський, починаючи з 1702 р., працював 25 років. Ці події знайшли відображення і в рукописі Г. Новицького. «В то время и на престол Сибирской митрополии его же Всероссийского императора, повелениемКиевскиячудотворныя лавры эконом избран, преосвященный Филофей» [11].

У 1709 р. митрополит Філофей, тяжко хворий, прийняв схиму (різновид чернецтва) і з новим ім’ям Феодор відбув в оновлений їм Тюменський монастир. В листі до ченця Іоасафа з ІстьКиренського Троїцького монастиря він писав: «Известно тебе буди, что аз по воли Божии, оставя архиерейство, восприях схиму и хощубыти на обещании в Киево-Печерском монастыре»[12].

До середини 1711 р. митрополит Філофей, не дивлячись на хворобу, продовжуваввиконуватислужбовіобов’язки, аж поки не передав їх новопризначеному митрополиту Іоану Максимовичу (1711-1715 рр.). В тому ж 1711 р. ексмитрополит, змінивши попереднє бажання їхати в Києво-Печерську лавру, пішов хрестити язицькі народи – остяків і вогулів (ханте і мансі). У цей період життя Ф. Лещинського, а саме в 1712 р., й відбулось знайомство з ним Г.Новицького. Святителя привабилов Новицькому не тільки отримання їм у Києво-Могилянській академії освіти, а й деякий військовий досвід охочекомонного полковника. Наступні події показали правильність зробленого вибору.

У засланця, крім духовного захисника, був ще й великий світський покровитель – губернатор Сибіру князь Гагарін, якому і присвятив сою працю Г. Новицький.

З 1712 р. по 1715 р. опальні охочекомонний полковник і козаки супроводжували Ф. Лещинського у подорож по землях ханте і мансі. Ці «мандрування», дали багатий матеріал для «Краткогоописания о народе остяцком». Християнська віра, за свідоцтвом Г. Новицького, інколи насаджувалась у «диких» народів збройною силою, що викликало обурення з боку місцевих мешканців. Новицький був не стороннім спостерігачем, а безпосереднім учасником цих подій.

Що підштовхнуло Новицького, не маючого спеціальної підготовки етнографа-науковця, взятись за написання своєї праці? Відповідь на це запитання дав сам автор. «Списано же за повелением его Княжеской Светлости Губернатора Себеры нижайшим его рабом Григорием Новицким» [13]. Легко уявити становище людини, яка добровільно себе назвала «нижайшим рабом», якщо навіть врахувати особливості епістолярного стилю того часу.

В 1715 р. Ф. Лещинський знову отримав сан митрополита замість померлого І. Максимовича. В цей час і було створено Новицьким «Краткое описание о народе остяцком иже в пределах полношных царства сиберского обретается …, а наипаче и житии, обычаях и пребывании сего остяцкого народа, тоже их преждномзлочестиикумирослужения, о обращении в православную благочестивую христианскую веру, еже Господу поспешествующую … проповедью трудолюбного благочестия проповедника и учителя преосвященного архиерея Феодора схимонаха собысться …». Що ж уявляє собою цей твір? На перших аркушах автор розташував присвячення М.П. Гагаріну. Після десятивірща на честь герба Гагаріна Григорій Ілліч розхвалює губернатора Сибіру за навернення остяків і вогулів у християнську віру. Далі автор «Краткогоописания» звертається до читача, пояснюючи завдання свого твору і ті умови, при яких він був написаний.

У першому розділі даються географічні та історичні відомості про Сибір, його природні багатства, про народи, що населяли цю землю, про «старовинних» татарських правителів Сибіру і загарбання його Єрмаком. Всі ці звістки були взяті Новицьким у літописі Сави Єсипова. Далі розповідається про сам остяцький народ і його історію. Під час розповіді автор звертає увагу на схожість деяких слів з латинськими, пояснює походження назви «остяки».З другого розділу починається етнографічна характеристика північного народу. Автор не тільки описує фізичний вигляд остяків, а і знайомить читача з їх звичаями. Особливу увагу до себе приваблюють сторінки праці, що містять в собі розповіді про суспільний лад остяків, існування місцевих володарів, збори з населення ясака (натурального податку), про пагубні звички людей.Третій розділ Новицький присвятив цікавим релігійним поглядам остяків. Описуючи поважне ставлення народу до ведмедя і деяких інших тварин, Григорій Ілліч звертає увагу на «нецеремонноеотношениеостяков к домашним божкам» [14].В наступних п’яти розділах охочекомонний полковник у подробицях розповідає про місіонерську діяльність митрополита Ф. Лещинського, свідком і співучасником якої він був. Невільний літописець сибірського краю наводить велику кількість цікавих фактів і подробиць хрещення остяків і вогулів.

У 1719 р. Г. Новицькийвтратив одного з двох своїх захисників, допомогакотрого особливо булайомуважливаіпотрібнав перші роки перебування в Сибіру, - князя Гагаріна. Князя звинуватили у злочинах на займаній посаді й пізніше, у 1721 р., стратили в Петербурзі.

1721-й рік приніс і зміну митрополита. Замість Ф. Лещинського їм став А. Стаховський, який надав Г. Новицькому посаду наглядача за виконанням християнських звичаїв новохрещеними ханте Кондинської волості. Під час однієї «службової» подорожі повсталі вбили Новицького і священика Сентяшева. Точну дату їх загибелі встановити не вдалося. Перший видавець вищезгаданої роботи Г. Новицького Л. Майков стверджував, що це трапилось після того, як помер Ф. Лещинський, тобто після 1727 р.

Г.І. Новицький не тільки залишив у Сибіру багато нащадків, а і маловідоме на протязі багатьох років в Росії «Краткоеописание о народе остяцком». Доля цієї праці здебільшого повторила долю її автора. З’явившись у світ у рукописному вигляді в 1715 р., вона залишилась незакінченою. Більшість дослідників історії Сибіру погоджуються з думкою Л. Майкова, що з 98 аркушів 92 написані рукою Г. Новицького, а 6 – чужою південно-руською, тобто українською рукою. Разом з тим, навіть тимчасове знайомство з останніми сторінками рукопису дає можливість стверджувати, що людина, яка їх написала, не тільки добре знала засланого полковника, але і була з ним під час подорожей.

В Європі свідоцтва про невідомий північний народ, зібрані Г. Новицьким, з’явились у 1720 р., хоч ім’я автора праці не згадувалось. А поширював ці відомості (не ним зібрані) про остяків колишній капітан шведської армії Й.Б. Мюллєр. Перебуваючи як полонений в Тобольську, він мав добру можливість познайомитись з працею Г. Новицького. Значно скоротивши цей твір, Мюллєр переписав його, доповнюючи деякими зауваженнями, і в такому вигляді у Берліні видав зі своїм тлумаченням роботу нікому невідомого українця під назвою «Життя та звичаї остяків». А через рік, у 1721 р., ця робота вийшла як додаток до Гамбургського видання Ф.Х. Вебера «Змінена Росія» під тією ж назвою.

В Росії більше ста років про рукопис Г.І.Новицького, котрий зберігався у бібліотеці Тобольського кафедрального собору Св. Софії, ніхто не знав до тих пір, поки він не потрапив до рук вчителя історії та географії Тобольського повітового училища М.А. Абрамова, який підготував два його списки. Перший список у 1840 р. тобольський учитель надіслав департаменту народної освіти. В 1874 р. археографічна комісія міністерства народної освіти передала його до рук Російського географічного товариства. Другий список був підготовлений у 1854 р. і надійшов безпосередньо до Російського географічного товариства, але там його втратили.

Хоч Абрамову і не вдалось надрукувати «Краткоеописание о народе остяцком», його зусилля не були марними: вони підштовхнули на цю дуже потрібну справу першого видавця Г. Новицького Л. Майкова, у руки якого й потрапив перший список. В цьому списку М.А. Абрамов зробив цілий ряд помилок, пов’язаних з читанням деяких незрозумілих слів, тому за пропозицією Л. Майкова Російське географічне товариство звернулось до Тобольського консисторського архіву з проханням вислати рукопис для підготовки до видання. Роботу над текстом закінчили, і в 1884 р. «Краткоеописание о народе остяцком» побачило світ. З виданням «Краткогоописания» Російське географічне товариство повернуло рукопис його господарю – тобольському кафедральному собору.

Після жовтневих подій 1917 р. рукопис колишнього мазепинського полковника ледве не потрапив за кордон. У 1919 р., відходячи разом з військами О.В. Колчака, духовенство Тобольську забрало з собою не тільки цінності церкви, а і деякі документи. Залишається невідомим, як частина документів потрапила до рук тобольської надзвичайної комісії, серед котрих було і «Краткоеописание о народе остяцком» Г. Новицького. Працівники НК передали його до Томського університету як історичну цінність, де у рукописному фонді Музею історії матеріальної культури він зберігався до початку Великої Вітчизняної війни.

Напередодні війни «Краткоеописание о народе остяцком» витримало друге видання, яке стало не тільки більшим за кількістю примірників, але й уникло колишніх помилок.

Цінність «Краткогоописания» полягає в тому, що це одне із перших історико-етнографічних оповідань про північні народи ханте і мансі. Його автор Г.І. Новицькийбув безпосереднім учасником згаданих в рукописі подій, детально описав хрещення цих народів, їх побут та звичаї. Не випадково такі відомі етнографи, як В.Ф. Горленко і В.І. Наулко, вважають, що «Краткоеописание о народе остяцком» «… є однією з найбільш ранніх у світовій літературі етнографічних монографій» [15].

Політичні потрясіння на Україні початку XVIII ст. кардинально змінили долю Г.І. Новицького. З успішного можновладця він перетворився на бранця Сибіру. Перебуваючи у політичному засланніна чужині, колишній полковникстав добре відомим дослідником етнографії північних народів ханте і мансі.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   34


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка