Матеріали VІІІ міжнародної науково-практичної конференціїз питань патріотичного виховання молоді



Сторінка30/34
Дата конвертації11.04.2016
Розмір6.99 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34

ПІДТРИМКА ПАТРІОТИЗМУ У ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ
Половко А.В.

студентка факультету соціології та управління Запорізького національного університету
У важкий час для України питання патріотизму стає актуальним. На нашу думку, патріотизм – це любов Батьківщини. В цьому контексті дуже влучним є вислів Теодора Рузвельта : «Патріотизм - означає підтримку своєї країни. Це не означає, що патріотично підтримувати президента чи інших посадових осіб. Тільки в тій мірі, в якій вони служать інтересам країни ». Зараз в Україні громадяни показують справжній патріотизм, який проявляється у боротьби за демократію, за надійне майбутнє. Проблемам виховання громадянина-патріота велику увагу приділяли К. Ушинський, Г. Ващенко, С. Русова, І. Огієнко та інші українські педагоги. Зокрема, К. Ушинський наголошував, що справжня любов до Вітчизни є наслідком громадської (на її користь) праці людини. 1 І, на нашу думку, саме військовослужбовці повинні мати відчуття патріотизму.

На сьогоднішній день, проводять багато акцій для організації допомоги військовослужбовцям. Звичайно вони більше спрямовані на пошук грошей, але є акції які підтримують військовослужбовців і морально, що є дуже важливим. Наприклад, листи в зону АТО. Такі листи бійцям, які нині у зоні АТО, підготували відвідувачі Луцького зоопарку. 2 В Полтаві відбувалась акція «Напиши листа українському солдату!». Багато щирих дитячих послань линуть на схід України, а сумні, дорослі очі вдивляються в несміливі рядочки, які несуть їм віру в те, що вони потрібні і незабуті. Пропозицію написати листа солдату, який охороняє наш спокій, добробут родин і бореться за єдність нашої країни, також прийняли й учні загальноосвітніх закладів Оржицького району.3 Як на мене, це прекрасна ідея. Військовослужбовці знаходяться в екстремальних умовах, в напруженій обстановці. І їм буде приємно прочитати приємний лист написаний дитиною, з побажаннями, з подякою. На нащ погляд, в них ще більше буде сил на боротьбу. Також військові приїжджають в школи і для них діти роблять концерти. Діти відволікають військовослужбовців від складної ситуації. Вони співають гімн. І навіть маленькі діти відчувають патріотизм. Як нашу думку, це піднімає відчуття патріотизму і тим самим відволікає.

Отже, треба проводити такі акції. Так військовослужбовці розумію, що за них хвилюється вся країна. Це підтримує їх патріотизм. Також такі акції виховують патріотизм у молоді, у дітей. А як ми бачимо з досвіду молодь може змінити дуже багато в країні на краще.

Література

Теоретичні основи сучасної української педагогіки / Омелян Вишневський / Дрогобич, 2006.

Волинь Post [Електронний ресурс] жур. Режим доступу: http://www.volynpost.com/news/36815-u-lucku-napysaly-lysty-vijskovym-u-zonu-ato-foto

Новини Полтавщини [Електронний ресурс] жур. Режим доступу: http://np.pl.ua/2014/09/orzhytski-shkolyari-napysaly-ta-peredaly-lysty-vijskovym-u-zonu-ato-foto/




ПАТРІОТИЗМ ЯК ПЕРЕДУМОВА ЩАСТЯ
Скворцова К.М.

здобувач кафедри соціальної філософії та управління Запорізького національного управління
У переломному для нашої країни моменті історії, коли об’єктивні тенденції розвитку нашого суспільства супроводжуються підвищенням напруги, поширенням відчуття тривоги, зневіри, особливо гостро стоїть питання патріотизму. Особливо значущою є ідея вірності – щастя там, де людина зробила свій перший крок, будувати, досягати, прагнути його треба на рідній землі, як би важко це не було. Постають такі непересічні цінності як любов, вірність сім’ї, а від неї вірність народу, вірність рідній землі. В кризових умовах особистості почувати себе щасливою вкрай важко, проте саме любов до батьківщини і вітчизни, відданість їй, знання її історії слугують підґрунтям досягнення щастя нації.

«…Батьківщина і вітчизна. Нібито два близьких поняття, а все ж позначають не одне й те саме. Батьківщина – місце, де людина народилася, виросла і жила, є у кожної, ким би вона не була. А вітчизна – не завжди. Вона є в народу, коли очолюють її гідні «отці», – влада, яка піклується про благополуччя своїх громадян, про гідне продовження роду, його історії. Так було завжди…». [1, с. 276]. Так В. Воловик в романі «Во имя отца и сына» розуміє дані поняття.

Відтак, патріотизм як соціальне відчуття, моральний та політичний принцип виступає нагальною потребою особистості та суспільства. Спробуємо розібратися, наскільки патріотизм слугує об’єктивною передумовою щастя, осмисливши сутність феномена щастя.

Насамперед, сьогодніпроблему щастя називають «вічною» проблемою, як наслідок, не враховуються передумови виникнення, становлення і розвитку вказаного феномена. В сукупності, дана позиція унеможливлює існування єдності людини, суспільства і природи. Постають неоднозначними відповіді на запитання, хто є суб’єкт узгоджених дій, а хто є об’єкт, стираються межі між ними, тоді суб’єкт перетворюється на об’єкта, і навпаки. В даній ситуації виникає потреба ґрунтовного теоретичного соціально-філософського аналізу феномена щастя, що надалі дозволить сконструювати проекти коригування світоглядних орієнтирів громадянина сучасної України.

Значними перешкодами для об’єктивного розуміння феномена щастя є певна фрагментарність, а іноді й утопічне наповнення змісту поняття. Особливо дана обставина є відчутною у психологічній, соціологічній і філософській літературі доби постмодернізму, коли народжуються та поширюються різноманітні суперечливі інтерпретації поняття «щастя», вкрай важливого для смислового самовизначення людини.

Так, в психології поняття «щастя» вивчається в контексті понять «задоволеність», «якість життя», «позитивний максимум» (М. Аргайл, І. Гуляс, Е. Деси, І. Джидарьян, М. Маслоу, Е. Фромм). Зазначена традиція відображає такі структуроутворюючі елементи поняття, як позитивні емоції, відчуття гармонії, захоплення життям. Чуттєві індивідуальних переживання особистості, які засновані на емоції радості, слугують формуванню ієрархічної сукупності цінностей і благ, що розділяється соціумом. В даному випадку аксіологічними передумовами досягнення щастя виступають позитивні емоції, відчуття гармонії, захоплення життям, які засновані на емоції радості. Даний підхід охоплює один сутнісний рівень системи щастя, повинна існувати об’єктивна закономірність, адже суб’єктивні позитивні емоції людини можуть перетворитися на фантазування уявного щастя, і як наслідок, перетворюватися в бездумну діяльність.

Соціологи в сучасних дослідженнях вдаються до різноманітних методів вимірювання рівня щастя: «шкала задоволеності життям Дінера», «шкала щастя Фордіса», «афективний баланс Брендбера» та ін. Досить ґрунтовні соціологічні дослідження проведені Р. Інглхартом, К. Вельцелем, де рівень щастя тісно пов’язаний з економічним розвитком певної країни, задоволеністю життям, якістю життя.

У філософії, виходячи з онтологічного підходу, «щастя» розглядають як стан буття, наділяють сутнісними характеристиками як «повнота», «осмисленість», «радість» життя. У філософському словнику А. Грицанова зустрічаємо таке визначення поняття: «щастя» – «стан єдності сутності й існування особистості, що суб’єктивно переживається, сприймається в індивідуальній системі відліку як аксіологічно-емоційний позитивний максимум [2, с. 1012].

Ю. Осічнюк пише, «щастя» є «прояв природної спрямованості життєдіяльності кожної людини і всіх людей на збереження свого існування. Всі прагнення людини випливають з її природи, вони є природні, тому завданням розуму є сприяння досягнення того, що закладено самою природою» [3, с. 33]. В той же час, погодимось з автором, який зазначає, що за такою позицією залишається нерозкритою специфіка людини як суб’єкта, який свідомо і цілеспрямовано впливає на навколишній світ і є творцем світу свого життя [3, с. 34].

Тобто, існує соціальний зв’язок – суб’єкт-об’єкт-суб’єктний, коли людина є суб’єкт, який взаємодіє з іншими суб’єктами, формує суспільство зі своєю суспільною свідомістю, соціальним досвідом практичної діяльності, що в сукупності приводить до формування майбутнього покоління.



Для досягнення щастя важлива воля та рішучість особистості відстоювати свої, специфічні духовні чи матеріальні інтереси. На нашу думку, потреби та інтереси є об’єктивними факторами досягнення щастя, відбиваючись у свідомості, втілюються в певних цілях, які спрямовані на предмет задоволення потреб і на соціальні умови буття, які визначають можливість, ступінь, спосіб їх задоволення. Цілі в даному випадку стають ідеальним спонукальним імпульсом людини до активної діяльності, висловлюють загальну спрямованість пізнавальної і практичної діяльності людей.

Сутнісною основою феномена щастя є діяльність людини. Діяльна основа закладена у вихованні почуття щастя. Праця людини над своїм духовним світом – єдиний спосіб досягнення щастя. Реалізація людиною своїх творчих потенцій за допомогою здатності творчого цілепокладання, досягнення результатів відповідності з морально-етичними вимогами і очікуваннями соціуму дарує людині почуття гармонії, затребуваності, включеності до круговороту життя, формує стан щастя. Досягнення справжнього щастя й осмисленого життя свідчить про непреривне особистісне зростання в процесі соціального буття, у якому вбачаємо активну свідомо-творчу діяльність створення власного буття.

Доречним є система пізнання «щастя» Г. Сковороди, де принцип «сродної» праці повинен лежати в основі фундаменту суспільного ладу. «Прибуток не є утіха, але виконання потреби тілесної, а якщо утіха, то не внутрішнє; рідна же утіха сердечна мешкає в діянні сродному. Тим воно солодше, коли сроднє» [4, с. 433]. «Сродня» праця існує тоді, коли суб’єкт, освоюючи об’єкт, збільшує свою суб’єктність.

Позиція, за якою «щастя» відносять до духовної буттєвої категорії, включає до себе поняття «смислу», процес його здійснення та досягнення успіху. «Щастя» тут є результатом реалізації суб’єктом загальнолюдських цінностей, а відтак передбачає цільову програму їх втілення в персональному житті. Система цінностей особистості – це складне, інтегроване утворення, що поєднує в собі різноманітні матеріальні та духовні аспекти. Залежно від того, які з них переважають у структурі особистості, залежить, що собою являє ця людина, які її інтереси, потреби, ідеали, прагнення, на що націлена її діяльність.

Патріотизм нерозривно пов’язаний з конкретною соціальною діяльністю особистості, яка здійснюється на благо усього суспільства. І. Івін зазначає: «щастя – поняття, що конкретизує вище благо як завершений, самоцінний, самодостатній стан життя; загальновизнана кінцева суб’єктивна мета діяльності людини» [5, с. 843]. В даному випадку, що патріотизм слугує підґрунтям блага. Останнє є структуроутворюючим елементом щастя.

Висока патріотична свідомість і духовне вдосконалення слугує моральній зрілості особистості. Даний процес супроводжується почуттям довіри до існуючої влади, неефективна діяльність якої веде до занепаду країни в цілому. Можна стверджувати, що відсутність чітко окресленої ідеї напрямку руху українського суспільства і привабливого соціально-політичного ідеалу веде до нещастя. Чітко ж встановлена система державного устрою і державної влади забезпечить формування вітчизни для народу України.

Література

Воловик В. Во имя отца и сына: Роман/ Виталий воловик. – Запорожье: «Просвіта», 2014. – 376 с.

Новейший философский словарь / Сост. и гл. н. ред. Грицанов А. А.: 3-е изд., исправл. – Мн.: Книжный Дом. – 2003. – 1280 с. – (Мир энциклопедий).

Осічнюк Ю. В. Культура: сутність і структура: Монографія. – К.: НАУ, 2011. – 136 с.

Сковорода Г. С. Разговор, называемый алфавит, или букварь мира // Г.С.Сковорода. Сочинения в 2-х томах. – Т. 1. – М.: Мысль, 1973. – С. 412 – 461.



Философия: энциклопедический словарь / Под ред. А. А. Ивина. – М.: Гардарики, 2004. – 1072 с.


Підготовка МЕНЕДЖЕРів соціальної СФЕРИ в умовах розбудови української державності
Струк О.В.

студентка факультету соціології та управління Запорізького національного університету
Трансформаційні процеси, які охопили сьогодні Україну, несуть за собою принципові зміни в підходах до формування та реалізації соціальної політики держави. В умовах глобалізованого суспільства актуальності набуває проблема підготовки менеджерів соціальної сфери. Українська держава вийшла на новий рівень суспільного розвитку, тому соціальна сфера потребує удосконалення та оновлення. І найпершою складовою частиною модернізаційного механізму у цій галузі має стати саме підготовка висококваліфікованих фахівців, які б працювали на благо держави.

Тому метою нашої роботи є дослідження складових елементів ефективної підготовки менеджерів соціальної сфери в умовах розбудови української державності.

Заклади та установи, які покликані надавати соціальний захист та підтримку громадянам, на сьогоднішній день функціонують вкрай не продуктивно. І причиною цьому є не стільки байдужість до проблем людей, скільки непрофесіоналізм спеціалістів відповідних організацій.

Професія соціального працівника на теренах України є однією із нових. Перед нами, громадянами, стає важливе завдання розвинути її, перейняти історичний і зарубіжний досвід та продукувати, власне, вітчизняні ідеї. Це можливе лише шляхом підготовки висококваліфікованих спеціалістів та менеджерів.

Професія працівника соціальної сфери визнана де-юре в квітні 1991 року Постановою Держкомпраці СРСР. Кваліфікаційний довідник посад керівників, фахівців і службовців був поповнений кваліфікаційною характеристикою «спеціаліст із соціальної роботи» і «соціальний працівник» [2, с. 140]. З цього часу професія соціального працівника офіційно утвердилась в Україні.

Необхідно зазначити, що професійне становлення спеціаліста соціальної сфери – це цілісний і безперервний процес розвитку практичної, освітньої та дослідницької діяльності особистості в галузі соціальної роботи, орієнтований на формування у людини професійних знань, умінь, навичок і особистісних якостей, адекватних кваліфікаційним та етичним стандартам професії [3, с. 175].

Система підготовки менеджерів соціальної сфери базується на специфічній для неї системі знань теоретичного, практичного, прикладного характеру, на критеріях успішного вирішення соціальних проблем. Крім того, в соціальній сфері існує своя система моральних принципів, яка визначає правильні засоби спілкування з клієнтами, колегами, зовнішніми інстанціями. Визначальні етичні норми та принципи соціальної роботи викладено в праці «Етика соціальної роботи: принципи і стандарти», схваленій Міжнародною федерацією у липні 1994 року. Вона складається з преамбули, де у стислій формі обґрунтовано важливість етичної обізнаності як складової частини професійної практики, а також двох документів: «Міжнародної Декларації етичних принципів соціальної роботи» та «Міжнародних етичних стандартів соціальних працівників» [1, с. 30].

Здавалося б, у нашій державі наявні значні теоретичні та практичні напрацювання в соціальній галузі. Проте проблема неналежного соціального обслуговування продовжує залишатися невирішеною. Якщо так триватиме надалі, то українці взагалі втратять довіру до державного апарату і держави як такої. А це покличе за собою недовіру до фахівців соціальної сфери, які загалом покликані допомагати вирішувати проблемні питання громадян. Тому виникає критична необхідність підготовки фахівців соціальної сфери на якісно новому рівні.

Соціальна робота є роботою типу «людина-людина». Характер професійної діяльності вимагає від соціального працівника уваги до широкого кола соціальних проблем, які стосуються організації та здійснення соціальної роботи. Різноманіття цих проблем зумовлює сутність і взаємозв’язок основних складових професійної діяльності суб’єктів соціальної роботи: їх посадових обов’язків, ролей, функцій і професійно-орієнтованих особистісних якостей. Тому від того наскільки якісним буде виконання своїх завдань фахівцем соціальної сфери залежатиме становище клієнтів, а відтак – майбутнє окремого громадянина і українського народу загалом.

Нормою регулювання професійної діяльності у соціальній сфері та результатом самореалізації особистості в цій діяльності виступає професіоналізм. Під ним розуміють стійкий рівень знань, умінь і навичок, який дозволяє досягати ефективності у професійній діяльності.



Прагнення особистості до професіоналізму вказує на те, що професійна діяльність людини здійснюється відповідно до її усвідомлюваних дій і матиме прогнозовані раціональні наслідки. Професіоналізм фахівця з соціальної роботи включає в себе:

  • правильність сприйняття ситуації соціальної роботи, заснованої на її аналізі;

  • здатність брати до уваги всі існуючі альтернативи і робити необхідний вибір з них;

  • раціональне встановлення взаємовідносин з оточуючими людьми;

  • рефлексію випадку як уміння виробляти реконструкцію процесу надання допомоги і підтримки для його подальшого аналізу;

  • здатність здійснювати диференційований підхід до клієнтів, керувати діяльністю соціальної служби, використовувати в соціальній роботі технології проектування і моделювання тощо [3, с. 182].

Відтак, професіоналізм відіграє ключову роль в розвитку соціальної сфери та забезпечує їй продуктивне майбутнє. Але виникає наступне питання: яким чином можна досягти професіоналізму в соціальній роботі за умов розбудови української державності? Відповідь є і простою, і складною одночасно: повинна приділятися значна увага підготовці фахівця соціальної сфери. На наш погляд, цього можливо досягти наступним чином:

  • педагогічний процес підготовки фахівців соціальної сфери повинен ґрунтуватися на науковому, гуманістичному, культурологічному, технологічному та інноваційному підходах, оскільки в умовах глобалізованого суспільства головним чинником прогресу є розвиток інтелекту та творчих здібностей, перевага загальнолюдських якостей над груповими чи індивідуальними;

  • отримання наукового досвіду, який включатиме удосконалення навчання студентів через аспірантуру та докторантуру, розробку наукових проблематик з використанням комп’ютерних та інформаційних технологій як в рамках навчального закладу, так і у відповідній організації; виведення наукових досліджень на міжнародний рівень через розвиток різних форм наукової співпраці;

  • практична підготовка майбутнього фахівця соціальної сфери шляхом проходження навчально-виробничих практик в органах державної влади;

  • виховна робота у дусі патріотизму, продукування національних ідей у соціальну сферу;

  • волонтерська та громадська діяльність як можливість набрання досвіду через співпрацю з громадськими організаціями, закладами соціального спрямування, а також розробку проектів і впровадження їх у соціальну сферу.

За умов розбудови української державності досягти професіоналізму в соціальній сфері можливо лише шляхом отримання знань у спеціалізованих навчальних закладах. Тому рівень професіоналізму багато в чому залежить саме від навчального процесу. У Запорізькому національному університеті на факультеті соціології та управління ведеться підготовка фахівців за спеціальністю «Соціальна робота». По закінченню навчання з університету виходять дипломовані спеціалісти. Проте факт диплома ще не означає того, що особа є майстром своєї справи. А для того, аби професіоналізм студентів все ж відчувався і на практиці, необхідно, на нашу думку, впровадження певних інновацій у навчальний процес. До них належать такі:

  • перехід навчально-виховного процесу на новий рівень відповідно до вимог Болонського процесу, оскільки в Україні навчальна система є змішаною сукупністю європейських інновацій та радянських традицій;

  • впровадження багаторівневої системи підготовки фахівців соціальної сфери;

  • розробка та вдосконалення методичного забезпечення для спеціальності «Соціальна робота»;

  • розробка і доповнення заходів контролю знань: замість написання рефератів впровадити творчі завдання – складання проектів, програвання ділових ігор тощо;

  • тьюторство – поглиблене співробітництво наукового керівника і студента;

  • забезпечення викладу лекційного матеріалу шляхом використання комп’ютерних технологій (презентації, використання відео та аудіо матеріалів;

  • поповнення фонду наукової літератури;

  • налагодження співробітництва студентів спеціальності із середніми, загальноосвітніми, навчально-виховними закладами, громадськими організаціями, благодійними фондами шляхом укладення договорів про співпрацю.

Отже, підготовка менеджерів соціальної сфери в умовах розбудови української державності залишається і досі складним питанням. На сьогоднішній день відсутні загальні стандарти та перелік дисциплін, за якими навчальні заклади готують майбутніх соціальних працівників. Тому підготовка фахівців соціальної сфери потребує серйозного вдосконалення. Соціальна освіта в Україні має вирішити такі завдання: збалансувати складну ситуацію сьогодення, поставити в центрі уваги людину, направити сили на розвиток людського потенціалу. Тому майбутні менеджери соціальної сфери повинні використати наявний досвід нашої країни і зарубіжжя, розвинути його відповідно до вітчизняних вимог і мудро впроваджувати у життя українського суспільства.

Література

Введення в соціальну роботу: Навчальний посібник. – К.: Фенікс, 2001. – 288 с.

Горілий А.Г. Історія соціальної роботи. Навчальний посібник. – Тернопіль: Видавництво Астон, 2004. – 174 с.

Теория социальной работы: Учебник / Под. общ. ред. И.Г. Кузиной. – Владивосток: Изд-во ДВГТУ, 2006. – 232 с.




Розважальний контент, як інструмент патріотичного виховання молоді з груп ризику
Тарасенко П.Ю.

студент факультету соціології та управління Запорізького національного університету
На сьогоднішній день, коли існує реальна загроза цілісності нашої країни, як ніколи гостро постає питання про патріотичне виховання молоді у нашій країні. І в той час, коли для більшості молодого покоління проводиться робота з підвищення її патріотичного духу, також постає необхідність у забезпеченні формування патріотизму у проблемних категорій молодих людей. Це молодь з так званих «груп ризику»: молодь з малозабезпечених, неблагополучних сімей, підлітки з девіантною поведінкою, молодь з різними видами залежностей, та, останнім часом сформувалася ще одна категорія – молодь, що виїхала з зони АТО.

Їх вразливість, пояснюється здебільшого відсутністю зацікавленості патріотичною тематикою та нерозумінням патріотичних ідей. Тому, постає питання щодо способів популяризації та адаптації патріотичних ідей для такої молоді.

Розважальний контент, що подається на телебаченні або в мережі Інтернет має дуже вагоме значення у житті молоді, а особливо тих молодих людей, яких відносять до так званих груп ризику, Особливо це стосується «складних» підлітків, та молодь з малозабезпечених сімей, що значну частину часу проводять у мережі Інтернет, чи біля телевізора. Так, за результатами соціологічних досліджень, 72,3% молоді не уявляє свого життя без Інтернету.[1]

Розважальні передачі на телебаченні, радіо, інтернет-ресурси та спільноти у соцмережах чинять значний вплив не тільки естетичні вподобання молоді, а й на відношення як до своєї країни, так і до патріотизму, як явища загалом.

Саме тому, найбільш ефективною є та інформація, що подається у розважальному вигляді, чи як складова гумористичної передачі на телебаченні, запису розважального змісту у соцмережі, тощо.
Зважаючи на це, доцільним щодо груп ризику є використання розважального контенту, як фактору, що має значний вплив на молодь.

Інтеграція патріотичних ідей в розважальну сферу сприяє простішому їх сприйняттю серед проблемних категорій молодих людей перш за все через доступність, відсутність чітких норм викладу та насамперед свою цікавість.

Ефективність такого підходу підтверджується великою популярністю у соціальних мережах патріотичних сторінок, що окрім інформації про ситуацію у країні, чи аналітики подають також інформацію, відео чи фото-матеріали гумористичного чи розважального характеру.

Про патріотичні сторінки у соціальних мережах слід сказати окремо. Спостерігається патріотичний бум небувалих масштабів: сторінки патріотичного направлення набирають велику кількість учасників (до двох і більше мільйонів), патріотична тематика проступає навіть у тематичних групах та публічних сторінках у всіх найпопулярніших соціальних мережах.

Таким чином, використання розважальних масс-медіа, як засобу для формування патріотизму у проблемної молоді має великі, і поки що тільки частково реалізовані, перспективи. І, на мою думку, підтримка патріотично налаштованих засобів масової інформації, від спільнот у соціальних мережах до національних телеканалів з боку держави і суспільства має стати одним з пріорітетних напрямів здійснення молодіжної політики в Україні.

Література

Українська правда: Українська молодь не може прожити без інтернету, телефону та соцмереж - дослідження [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:http://life.pravda.com.ua/society/2013/04/19/127209/


Волонтерська діяльність як спосіб формування патріотичних якостей особистості
Овчарова в.С.

марістрант факультету соціології та управління Запорізького національного університету
Сьогодні становлення молоді відбувається за умов реформування українського суспільства, ускладнення його соціальної структури, зміни ідеалів і цінностей, утвердження ідейного й морального плюралізму, що впливає на формування свідомості, духовності та культури. Загальний рівень культури молоді знижується, зникає інтерес до вселюдських цінностей, класичної літератури, музики, театру, знань. Водночас підвищується попит на масову культуру, зростає рівень злочинності, гостро постають питання жорстокості, насильства, поширення шкідливих звичок у молодіжному середовищі. Соціальні негаразди і труднощі сучасного життя є наслідком морального зубожіння, загальнокультурного невігластва, бездуховності. Тому зараз надзвичайно актуальним є виховання свідомого громадянина, патріота, набуття молоддю соціального досвіду, високої культури міжнаціональних взаємовідносин.

Громадянське та патріотичне виховання є головними складовими національного виховання. Патріотичне виховання здійснюється шляхом встановлення і підтримки балансу державного, сімейного і громадянського виховання, формування різноманітних виховних систем, сучасного досвіду українського народу, його історико-культурних традицій, духовності, моралі, ідеології. Однак серйозних досліджень, які б розкривали основні підходи, нові форми та методи, шляхи, технології процесу виховання юних патріотів України, поки що недостатньо [4].

Теоретичні передумови патріотичного виховання громадян України закладені у працях В.О.Сухомлинського, Г.Ващенка, які підкреслювали діяльний характер патріотизму, необхідність учити дітей шукати своє місце в житті країни, залучати їх у боротьбу з недоліками в житті суспільства. Не залишилась проблема виховання патріотизму молодих поколінь поза увагою сучасних українських науковців, таких як Ю.В.Троцький,К.Д.Ушинський,

І.О. Ільїн та інші.

У наш час процес патріотичного виховання, з одного боку, полегшується тим, що світогляд сучасних учнів і студентів, на відміну від попередніх поколінь, не обмежений вантажем застарілої ідеології. Тому молодь несе в собі потужний потенціал життєдіяльності, відкритості, налаштованості на єдність національних і загальнолюдських пріоритетів. Саме для цього покоління міра відповідальності за долю незалежної України є особливою [3].

У процесі формування патріотичних рис та якостей особистості варто звернути особливу увагу на відбір методів виховної діяльності, які стимулюють процес засвоєння патріотичних знань та патріотичної поведінки. Можна виділити деякі ефективні методи, що сприяють формуванню патріотичних переконань: методи організації навчально-пізнавальної діяльності; методи формування свідомості особистості; стимулювання навчально-пізнавальної діяльності; методи організації діяльності і формування досвіду поведінки;методи контролю та самоконтролю в навчанні. Наведені методи навчання та виховання допомагають організувати внутрішню, тобто психологічну, діяльність студентів, систематично впливати на формування їх свідомості, світогляду, духовності та виховання патріотичних рис [1].

До методів організації діяльності і формування досвіду поведінки можна віднести зайняття волонтерською діяльністю. Як зазначають І.В. Козубовська та І.І. Мигович, волонтерство − добровільне прийняття обов'язків по наданню безоплатної соціальної допомоги, послуг, патронажу над інвалідами, хворими та людьми похилого віку, а також особами і соціальними групами, які опинилися в складній життєвій ситуації [2,18].

Проводячи деякі паралелі між узагальненими портретами волонтера та патріота, слід зазначити, що патріотом найчастіше є соціально-активна особистість з певною життєвою позицією та з певним набором позитивних навичок поведінки, така особистість орієнтована на культурні цінності держави, що може проявлятися у реалізації певної діяльності саме в інтересах держави. Зазвичай, патріот готовий підпорядкувати особисті інтереси суспільним, проявляючи альтруїзм. Говорячи про волонтера, слід зауважити, що у сучасному розумінні суб’єктом волонтерської діяльності виступає свідомий громадянин, який бере активну участь у житті спільноти шляхом надання практичної соціальної допомоги, яка може бути спрямована як на користь конкретної людини, так і на користь суспільства взагалі [2, 24]. Виходячи з цього, можна прослідкувати певний взаємозв’язок між такими двома соціальними феноменами як патріотизм та волонтерство. З одного боку, патріот займається волонтерською діяльністю, причиною якої слугує складове почуття патріотизму – біль за всі негаразди, що існують в державі, включаючи соціальні, а з іншого, волонтер, допомагаючи суспільству, певною мірою допомагає державі у виконанні своїх функцій, що безперечно є в її інтересах, а діяльність в інтересах держави – це теж певною мірою патріотизм. Таким чином, можна стверджувати про те, що патріотизм на практиці може проявлятися шляхом реалізації волонтерської діяльності, а волонтерська діяльність допомагає сформувати у її суб’єкта позитивні навички поведінки, притаманні патріоту.

В. О. Сухомлинський зазначав, що усі, хто готується стати корисним громадянином, повинні спочатку навчитися бути людьми.Справді, якщо патріотизм – це почуття приязні, відданості, відповідальності і т.д. до своєї Батьківщини, то людину (бажано ще в дошкільному віці) необхідно навчити бути приязною, відповідальною в її малих справах, вчинках. Захоплення просторами країни, її красою та природними багатствами виникає тоді, коли людину навчили бачити красу безпосередньо навколо себе. Також, перш ніж людина навчиться трудитися на благо Батьківщини, необхідно навчити її добросовісно виконувати трудові доручення, прищеплювати любов до праці. Перш ніж людина навчиться співпереживати бідам та проблемам Батьківщини, вона повинна навчитися співпереживанню взагалі як людському почуттю [5]. Саме цьому вчить волонтерська діяльність, яка передбачає формування і розвиток соціально значущих цінностей – співчуття, доброта, сердечність, любов, які розкривають особистісний потенціал людини.

Таким чином, базовим етапом у формуванні в дітей любові до Батьківщини необхідно вважати накопичення людиною соціального досвіду проживання у своїй Вітчизні та засвоєння усталених норм поведінки, взаємовідносин. У цьому контексті волонтерська діяльність може виступити ефективним способом виховання не тільки суспільно-корисної, моральної людини, а ще й людини з яскравими практичними проявами людських почуттів та людини з активною життєвою позицією.

Патріотичне почуття за своєю природою багатогранне, воно об’єднує всі сторони особистості: моральну, трудову, розумову, естетичну, а також фізичний розвиток і передбачає вплив на кожну із сторін для отримання єдиного результату. Безоплатна основа волонтерської діяльності та ті почуття, що утворюють її базис ( доброта та співчуття) розвивають моральність, безпосередня практична діяльність впливають на трудову сферу особистості, отримання нового досвіду - на розумову, впровадження творчих аспектів у діяльність волонтера - на естетичну, постійна активність суб’єкта волонтерської діяльність безперечно може виступати джерелом фізичного розвитку особистості.

Таким чином, ми бачимо, що саме волонтерська діяльність має можливість комплексно та системно вплинути на всі зазначені сторони особистості та розвинути національно-орієнтовані думки. Саме зайняття волонтерською діяльністю дасть смогу говорити про людину як про справжнього патріота, який доводить свою любов не словом, а ділом, роблячи конкретні вчинки для поліпшення стану своєї Батьківщини, допомагаючи своїм співвітчизникам та землякам, бо справжній патріотизм - це вічний біль за все погане, що коїться в твоїй Батьківщині.



Література

Безбородова Я. Н. Роль патриотического воспитания в добровольческой деятельности // [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://ms-solutions.ru/index.php?option=com_content&view=article&id=2954:2012-05-03-19-06-59&catid=114:2012-05-03-18-37-25&Itemid=140

Понятійно-термінологічний словник з соціальної роботи / За ред. І.В. Козубовської, І.І.Миговича. — Ужгород: Мистецька лінія, 2001. — 152 с.

Троцкий Ю.В. О патриотическом воспитании //Русский Вестник/ Ю.В. Троцкий. – 2004. – № 16. – С.14

Шарафанов А.Ю. Патріотичне виховання молоді// Таврійський вісник освіти / Шарафанов А.Ю. – 2011. – №3 (35) – С. 8

Чупрій Л.В. Патріотичне виховання в Україні: cтан і перспективи [Електронний ресурс] Режим доступу: http://sd.net.ua/ 2009/11/05/ patrotichne_vikhovannja_v_ukran_ctan__perspektivi.htm1



ПІДТРИМКА НАЦІОНАЛЬНОГО ВИРОБНИКА У ПАТРІОТИЧНОМУ ВИХОВАННІ МОЛОДІ
Шоломко Анастасія

студентка 2 курсу факультету соціології та управління ЗНУ
Актуальність. У час суспільних перетворень в Україні постало гостре питання приналежності громадян до власної держави. У даному дослідженні ми проаналізуємо «економічну ідентичність» українського суспільства. До 2014 р. національна продукція виготовлялась у відповідності до потреб і матеріальної забезпеченості різних соціальних груп. Однак із сучасними подіями попит на українську продукцію виріс у порівнянні з попередніми роками. Тому виникає потреба у розумінні взаємозалежності прогресу вітчизняного виробництва та актуалізації питань патріотизму.

На нашу думку, патріотичне виховання є одним із основних чинників соціального розвитку молоді. Молодь представляє собою рушійну силу, яка вчиться впливати на основні напрямки функціонування держави у майбутньому.

Над даною проблематикою працював французький політичний діяч Б. Карейон, ввівши в обіг термін «економічний патріотизм». На думку автора, дане поняття означало «не ідеологію, а суспільну політику власної країни» [3].

Об’єктом дослідження є патріотичне виховання молоді.

Предметом дослідження виступає підтримка національного виробника у патріотичному вихованні молоді.

Мета дослідження. Розглянути підтримку національного виробника у патріотичному вихованні молоді.



Для досягнення поставленої мети необхідно виконати ряд наукових завдань:

  • дослідити особливості національного виробника;

  • проаналізувати специфіку патріотичного виховання молоді в Україні;

  • розглянути участь молоді у проектах підтримки національного виробника в Україні.

У даній науковій розвідці ми проведемо дослідження вітчизняної продукції масового споживання, що знаходяться у вільному доступі у національних та транснаціональних торгівельних мережах в Україні.

«Національна економіка будь-якої держави – це складна господарська, соціальна, організаційна, науково-технологічна система. Для її вдалого функціонування слід створити умови, які забезпечать реформування вітчизняного виробника. По-перше, необхідно сформулювати реальну ідею національного розвитку. По-друге, слід створити програму перетворень економічної лібералізації. Таким чином, перехід від бюрократичної системи до прозорих ринкових відносин призведе до забезпечення соціального добробуту та соціального захисту населення. По-третє, важливо забезпечити еквівалентність українського виробництва з зовнішньою економікою» [2].

Всі ці етапи взаємодоповнюють один одного. Ідея національного розвитку економіки виступає базисом росту суспільства. Вона втілюється у життя з моменту затвердження програми економічних реформ. У свою чергу реформування змінює колишні пріоритети, тим самим створює більш оптимальні умови для сьогодення, та забезпечує соціальний прошарок суспільства необхідними ресурсами. Зміни, що відбулись в соціально-економічному просторі, слід закріпити співробітництвом з міжнародними партнерами (такими формами взаємодії, як інвестиції, експорт-імпорт). Таким чином, вітчизняна продукція зможе використовувати закордонні технології, тим самим формувати попит на національну продукцію українських та закордонних споживачів.

Національний виробник, керуючись таким принципом діяльності, зможе стати одним з фундаментальних факторів створення патріотизму та патріотичного виховання.

«Національне виховання це система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, створена упродовж віків самим народом, покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації молоді, передавати їй соціальний досвід, надбання попередніх поколінь» [1].

Розглянемо формування патріотичного виховання молоді у економічному аспекті. Одним із прагненьмолодого поколінняє стабільність в державі. Це виступає одним із пріоритетів у формуванні молоддю образу майбутньої держави. Молодь створює та координує рух патріотизму, та виступає як взірцем для дітей, так і «генератором нового» для дорослого покоління.

Дані соціологічного дослідження засвідчують, що рівень патріотизму українських громадян є достатньо високим. Згідно з результатами опитування Соціологічної групи «Рейтинг», проведеного 10-18 липня 2014 р. 86 % опитаних українців вважають себе патріотами своєї країни. При цьому, однозначно характеризують себе як патріоти 50 %, ще 36 % – швидше так, ніж ні. Лише 6 % не вважають себе патріотами, 8 % не змогли визначитися.

Протягом останнього року кількість людей, які вважають себе патріотами збільшилася з 81 до 86 %, а порівняно з 2010 роком – з 76 до 86 % [5].

Держава є агентом виховання патріотизму.В Україні затверджено Кабінетом Міністрів законодавчі акти щодо підтримки патріотичного виховання молоді (Концепція національно-патріотичного виховання молоді, Положення про Центр патріотичного виховання, Концепція Загальнодержавної цільової соціальної програми патріотичного виховання населення) [6].

Таким чином, різні соціальні групи, які позиціонують себе як патріоти України залучаються до підтримки національного виробника.

Створення проекту «Купуй Українське!» до 2014р. не користувалось популярністю серед українців. На сьогоднішній момент є великий перелік відомих інтеренет-магазинів, де існує виключно українська продукція. Серед них: «Зроблено в Україні», «U-color», «Магазин національних досягнень».

У лютому 2013р. журналіст Ю. Савостіна створила проект-дослідження «В пошуках MadeinUkraine», в якому розповідає про національного виробника та використовує українську продукцію особисто в повсякденному житті. За її словами, вона не очікувала, що її проект спричинить ажіотаж у магазинах з українськими товарами [7].

Сьогодення є важким для представників малого, середнього та великого бізнесу, яким постачають продукції з Росії. У зв’язку з напруженимивзаємовідносинами Україна-Росія, російські товари не знаходять прихильності в українців. За даними опитування компанії TNS 52 % громадян України бойкотують російську продукцію, 39 % не беруть в цьому участь, 9 % важко визначитись [8]. Національні та транснаціональні торгівельні мережі проводять акції в підтримку українського виробника (мережа АТБ, «Велика Кишеня», «Велмарт», «Єва»). Однак, щоб не втратити місце на економічному ринку реалізатори продають російські товари, змінюючи їх код, оформлюючи упаковку українською мовою, клеючи наліпки з проханням допомоги в зоні АТО.

Українська молодь активно виступає у ролі організаторів у акціях та флешмобах підтримки національного виробника. Їх мета полягає не в тому, щоб одразу всі українці бойкотували російські товари, а щоб змінити свідомість людей. Тобто це є заклик акцентувати увагу на користь саме української продукції, а не російської, європейської, азіатської. І зміна свідомості не повинна бути кількісною та механічною, а має залишитись якісною, ментальною. Та на сьогоднішній день і у зв’язку з ситуацією у країні молодь аргументує свої вчинки так:« Все, що ми купуємо із кодом 46, потім повертається в російську економіку, з якої фінансується їх армія. Тому ми закликаємо купувати українське заради підтримки власної армії» [4].



Отже, досліджено особливості національного виробника та умови покращення українського економічного процесу. Проаналізовано специфіку патріотичного виховання молоді в Україні. Розглянуто українські проекти підтримки національного виробника та участь молоді в них.

Список літератури

  1. Гончаренко С. Український педагогічний словник. К, 1997. – 230 с.

  2. Манків Г.Н. Макроекономіка. – К., 2000. – 234 с.

  3. Carayon B. Intelligence economique. Paris, 2003.

  4. www.poltava.pl.ua

  5. www.ratinggroup.com.ua

  6. www.dsmsu.gov.ua

  7. www.savostina.com

  8. www.tns-ua.com

V секція
патріотизм як проблема життєдіяльності суспільСтва в умовах трансграничних відносин країн


РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УМОВАХ СОЦІАЛЬНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ
Бабарикіна Н.А.

Старший викладач кафедри соціальної роботи Запорізького національного технічного університету
Забезпечення гармонійного розвитку людини та високого рівня її добробуту є основною метою діяльності демократичної держави та провідними показниками прогресу сучасного суспільства. Діяльність держави повинна спрямовуватися на створення відповідних умов для досягнення цієї мети, а отже на забезпечення соціально-орієнтованого та екологічно-безпечного економічного розвитку.

Ключовими факторами підвищення якості суспільного розвитку є розбудова потенціалу місцевих органів влади, активна громадська позиція населення, розвиток системи самоуправління громадян, підвищення ролі громадських організацій – все це забезпечується через децентралізацію влади, яка підвищує якість та ефективність державних послуг шляхом наближення органів управління до населення й зростання відповідальності місцевої влади за прийняття більшості рішень щодо належного функціонування та розвитку окремих територій.

Громадянське суспільство може служити двигуном демократичної трансформації колишніх авторитарних і тоталітарних суспільств. Політика просування демократії, зосереджена на активній підтримці громадянського суспільства, може зіткнутися із серйозними труднощами. Без політичної інституціолізації громадянське суспільство буде чинником, який відіграватиме дестабілізуючу роль, що відіб’ється на рівні життя. Важливою умовою формування громадянського суспільства є зростання економічних можливостей та економічна стабільність в державі.

Формування громадянського суспільства це тривалий процес, де індивіди є здатними до самоврядування та самоорганізації. Сім’я, малі групи, громада – це є форми самоорганізації суспільства. Вплив громадянського суспільства на державу залежить від рівня його (суспільства) самоорганізації. Громадянське суспільство має певні інститути, що знаходяться в політичній площині. Громадські рухи, громадські організації, політичні партії є складовою політичної організації суспільства. Ці інституційні структури не мають великого впливу на державну владу, але можуть дати поштовх для появи інших більш впливовіших форм самоорганізації.

Громадянське суспільство можна уявити як соціальний простір, у якому люди взаємодіють у якості незалежних один від одного і від держави індивідів. Базисом громадянського суспільства є цивілізований, свідомий, повноправний індивід, тому, природно, що сутність і якість суспільства залежить від якості складових його особистостей. Формування громадянського суспільства нерозривно пов’язано з формуванням ідеї індивідуальної волі, самоцінності кожної особистості.

Громадянське суспільство поєднує в собі сукупність міжособистісних відносин, що розвиваються без втручання держави, а також розгалужену систему незалежних від держави суспільних інститутів, що реалізують індивідуальні і колективні потреби. У громадянському суспільстві розробляється єдиний комплекс основних принципів, цінностей, орієнтацій, якими керуються у своєму житті всі члени суспільства, яке б місце в суспільній піраміді вони не займали. Цей комплекс, удосконалюючись, скріплює суспільство і визначає основні характеристики як економічної, так і політичної його підсистеми.

Становлення громадянського суспільства є невід'ємною складовою забезпечення добробуту людини і високого стандарту життя. Упродовж кількох століть покращення умов життя людини в Європі супроводжується сталим посиленням демократичних соціальних норм, гарантією прав людини та поступовим усуненням насилля й політичного авторитаризму. Розширюється сфера свободи людини в приватному й соціальному вимірах, що загалом прийнято називати розвитком громадянського суспільства.

Громадянське суспільство є спільним знаменником демократії та ринкового господарства, воно виступає як посередник між індивідом і державою. Труднощі перехідного періоду до функціонального ринкового господарства та демократії, які є сьогодні в Україні, слід розглядати у зв'язку з історичною слабкістю наявного громадянського суспільства.

Громадянське суспільство як ініціатива «знизу», активна діяльність громадян, які усвідомили необхідність самоорганізації, утворення самодіяльних структур, що перебувають поза системою державної влади і слугують захисту та задоволенню власних інтересів, здатне виконувати певні функції. Основним функціоналом громадянського суспільства є стабілізація розвитку суспільства, протидія корупції та руйнівним процесам, консолідація суспільства та держави, за допомогою громадського контролю, забезпечення свободи та творчості людини.

Лише громадянське суспільство у всьому різноманітті його проявів здатне забезпечити баланс всіх політичних сил, інтеграцію до європейського, світового простору і національну безпеку, контроль та співробітництво з державою, самореалізацію особистості в умовах соціальної трансформації.



Література

Плахтєєва В.І. Самосвідомість як показник громадянської зрілості особистості // Засоби навчальної та науково-дослідної роботи: Зб. наук. пр. – Харків: Харківський національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди, 2005. – Вип.23. – С.100 – 105.

Телешун С. Структурні елементи вертикалі політичної влади і державного управління та органи місцевого самоврядування // Право України. – 2001. - №6. – с. 28 – 31

Громадянин – Держава – Громадянське виховання. Антологія / Упорядники М. П. Рогозін і О. В.Сухомлинська. – Донецьк, 2001, – 262 с.




ІНКЛЮЗИВНА ОСВІТА ЯК ЗАСІБ ЗБЛИЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Волкова К.С.

Старший викладач кафедри соціальної педагогіки КЗ «Харківська гуманітарно-педагогічна академія»

Яковенко А.О. 

Студент факультету педагогічної освіти КЗ «Харківська гуманітарно-педагогічна академія»
Україна в останні часи перебуває в політичній кризі, через яку відбувається соціальне розшарування, а відносини між людьми стають дедалі складніші. Треба зауважити, що надалі руйнація суспільства може призвести до незворотних наслідків, тому проблема зближення, об’єднання людей стає актуальнішою з кожним днем.

Метою дослідження є визначення можливостей інклюзивної освіти як засобу для налагодження взаємовідносин людей між собою, формування толерантного ставлення народу один до одного, згуртування людей у цей непростий період.

Інклюзивна освіта, з одного боку – це залучення дітей з особливими потребами до системи освіти, з іншого – інклюзія передбачає, що від самого початку всі діти належать до системи масової освіти. Отже, про потребу «пристосовувати» дитину до освітнього середовища взагалі не йдеться, адже вона вже є частиною цієї системи. Мета інклюзії полягає в тому, щоб кожний навчальний заклад був заздалегідь готовий прийняти дітей з різними (відмінними) здібностями [1].

О.І. Рассказова зазначає, що проблема інтеграції дітей з особливими освітніми потребами в сучасному суспільстві призводить до дезадаптації дітей і підлітків до навколишнього середовища, їх інвалідізації [2]. Оскільки в нашій країні велика кількість дітей має певні особливі потреби, то відсутність інклюзивної освіти може призвести до того, що в майбутньому багато людей будуть дезадаптовані.

Створення інклюзивної освіти дозволяє залучити всіх дітей України до однієї освітньої системи, де вони будуть разом спілкуватися, отримувати належну освіту і толерантне виховання, разом соціалізуватися і, взагалі, будувати свій, новий, інклюзивний соціум.

Першочерговим завданням на шляху впровадження інклюзивної освіти є формування толерантності, як здатності бачити в іншій людині саме іншу – носія інших цінностей, логіки, мислення, інших норм і правил поведінки.

Крок до толерантності – це великий крок уперед у напрямі до розвитку взаєморозуміння і взаємодопомоги між людьми, формування прагнення жити у злагоді й мирі. Толерантне суспільство – це суспільство, сформоване на взаємоповазі, в якому відсутня недовіра і сліпа агресія.

Отже, можна зазначити, що одним із головних факторів зближення людей є толерантність, а одним із головних завдань сьогодення – створення толерантного суспільства. Інклюзивна освіта сприятиме формуванню толерантного ставлення людей один до одного і, таким чином, виступатиме одним із засобів зближення українського народу.



Література

Основи інклюзивної освіти. Навчально-методичний посібник / за заг. ред. Колупаєвої А.А. – К: « А.С.К. », 2012. - 308 с.

Рассказова О.И. Создание инклюзивной образовательной среды для развития социальности детей с инвалидностью: историко-педагогический обзор и современное состояние вопроса. Режим доступу: http://chertkov.ucor.ru/


ПОЧУТТЯ ГІДНОСТІ ЯК ШЛЯХ ВИХОВАННЯ ПАТРІОТИЗМУУ ШКОЛЯРІВ ЗАСОБАМИ МУЗЕЙНОЇ ПЕДАГОГІКИ
Гнєдашев В.М.

Директор КЗ «Якимівський районний історико-краєзнавчий музей»
В Україні протягом тривалого часу відбуваються певні політичні зміни. Українське суспільство перебуває у стані безперервного руху та якісного розвитку. В залежності від цього сучасна освіта у співпраці з іншими закладами має знаходити шляхи виховання патріотизму підростаючого покоління. Адже Національна програма розвитку освіти України у ХХІ столітті та інші державні нормативні документи передбачають створення такої системи виховання, яка забезпечила б можливості для постійного морально-духовного зростання та самовдосконалення особистості. І в першу чергу суспільство висуває високі вимоги до однієї з найважливіших базових морально-етичних цінностей – людської гідності.

Витоки розуміння проблеми гідності беруть свій початок в античності. Філософи Сократ, Платон, Демокрит, Аристотель, Цицерон та інші пов’язували гідність особистості з виваженими судженнями, правильними вчинками щодо суспільної моралі. Так, Сократ пов’язував гідність людини з розвитком її моральної самосвідомості. Для Аристотеля почуття власної гідності означало поважне ставлення людини до інших. Він наголошував, якщо хто, поважаючи інших, ні перед ким не принижується, з людьми гідними тримається належним чином, той гордий.

Просвітителі ХVІІІ століття пов’язували гідність людини із забезпеченням її природних прав, а свободу вважали умовою збереження і розвитку почуття власної гідності. Ідеї людської гідності як найвищої цінності і призначення людини виношувалися гуманістами ХІV-ХVШ ст. (П. Мірандола, Ж. Ж. Руссо, І. Фіхте та ін.), які проголошували цінність людини незалежно від її соціального статусу.

Відомими вітчизняними психологами визначені зв’язки людської гідності з такими психологічними характеристиками, як самооцінка, самоповага, воля (Л. Божович, Л. Виготський, О. Леонтьєв та ін.); самосвідомість (С. Рубінштейн, Б. Ананьєв та ін.); самовизначення особистості (В. Мясищев, К. Абульханова-Славська та ін.); ціннісне ставлення до себе (І. Бех та ін.).

У педагогічній науці склалися лише загальні підходи до розуміння гідності особистості. Гідність інтерпретується як результат духовно-морального, діалогічного виховання (Г. Батищев, К. Роджерс та ін.).

У вітчизняній педагогіці проблема виховання гідності у дітей висвітлювалася у працях С. Русової, Г. Ващенко, Х. Альчевської, К. Ушинського, В. Сухомлинського, А. Макаренка, І. Синиці, С. Удовицької, Ю. Зайцева, І. Кузнєцової, О. Шишмакової, О. Чуб та інших та інших.

Спочатку розглянемо визначення змісту базової категорії ”гідність”.

У сучасній науковій літературі поняття “гідність” розглядається з різних поглядів. У словнику української мови гідність визначається як усвідомлення людиною своєї громадської ваги, громадського обов'язку [2, С. 65]. Словник російської мови С.І. Ожегова дає визначення гідності як сукупності «…високих моральних якостей, а також повага цих якостей у самому собі» [1, С.144]. У філософському розумінні гідність – це «поняття моральної свідомості, в якому виражається уявлення про самоцінність людської особистості, її моральну рівність з усіма іншими [3, С.103].

Отже, гідність має кожна людина, незалежно від свого соціального статусу. Вона характеризується високими моральними якостями, які поважає у собі та поважає їх у інших. А тому можна вважати, що це духовна ціннісна складова життя людини.

Гідність у виховному процесі пов'язується з відповідністю складових морального Я-образу особистості, її смисложиттєвого устремління. Звідси набуває сенсу судження, що людина гідна певного звання, посади чи справи. Іноді почуття гідності набуває мотивів егоїстичної спрямованості. І тоді цей фактор може істотно змінити моральну систему особистості, вплинути на її суспільну оцінку. У цьому сенсі поняття "гідність" фігурувало в синонімічному ряду з поняттям «честь». Тому у висловлюваннях вони вживалися послідовно: «Ми повинні дбати про честь і гідність наших школярів».

З часом поняття «гідність» як моральне ставлення особистості до світу людей і світу речей трансформувалося у ставлення особистості до себе. Психологічні механізми процесів ставлення особистості до зовнішнього світу і ставлення її до власного внутрішнього світу – спільні: сприймання, мислення, пам'ять, емоційні переживання. Тому чим більшого досвіду особистість набуває у діяннях з оточуючою дійсністю, тим оптимальнішим буде її діяння щодо себе. З досвіду діяння предметної (зовнішньої) спрямованості передує досвіду діяння внутрішньої спрямованості. Цю закономірність варто неодмінно враховувати у виховному процесі.

Таким чином, гідність – усвідомлення і переживання особистістю самої себе у сукупності духовно-моральних характеристик, що викликають повагу оточення.

Гідність особистості школяра першочергово втілюється у поставі, ході, мові. Вони формуються під впливом його взаємодії з соціальним простором, який може бути простором поваги або зневаги. Однак іноді внутрішні утворення, як характеристики особистості учня, можуть не викликати поваги до нього. Розуміння гідності як ставлення школяра в першу чергу до себе у контексті його поваги іншими є дієвим підґрунтям для розкриття процесу його виховання у показниках емоційно-ціннісного змісту (самопізнання, самосхвалення і самооцінка). Тобто, формується поняття про певні етичні норми, їх бажаність для особистості учня, як члена суспільства, і їх практична реалізація через відповідні вчинки. Або інакше – через знання (або як мінімум інформацію) до конкретної морально-ціннісної діяльності.

Але цей механізм не завжди спрацьовує, тому що розрахований більше на свідомість учня (і в першу чергу – самосвідомість), який вже глибоко розуміє суспільно значущі норми і вимоги. Візьмемо за приклад позашкільну ситуацію. Учні відвідують виставку дитячих малюнків, присвячених трагічним подіям в історії краю. Дитячий малюнок завжди безпосередній, адже виконаний на певних емоціях без додержання правил і мистецьких вимог. Зрозуміло, що у школяра-відвідувача спрацює в перший момент зовнішній фактор – що зображено на малюнку, як він виконаний. Учень може, навіть засміятися. А це є зовнішнім проявом особистості, його реакція на зовнішній фактор – дитячий малюнок. В цій ситуації можна нагримати на учня. Він замовчить з поваги до людини, яка зробила йому зауваження. Він закриється, не отримавши пояснень для свого вчинку. Але тут варто врахувати, чи внутрішньо школяр готовий сприймати трагедію. У нього про цю подію теоретичних знань ще занадто мало, а його власний життєвий досвід не дозволяє в повному обсязі осягнути розумово-емоційну якість і морально-духовну цінність побаченого. Я-образ художника і Я-образ відвідувача в зовнішньо-емоційному плані вступили у протиріччя. У ході екскурсії зовнішньо-емоційна складова обох носіїв починає набувати розумово-емоційної напруженості, глибини переживань і поступово переходить у єдність морально-духовного сприйняття події. Морально-духовна цінність, як провідна спонука, вже превалює над якістю, набуваючи більшої сили і стійкості через переживання. Учень з гордістю розповідає товаришам про побачене і пережите. Таким чином закладено ще одну цеглинку до споруди гідності школяра.

Візьмемо інший приклад. Учень прийшов до музею. На початковому етапі екскурсії його знання з історії свого краю знаходяться на рівні теоретичної поінформованості. Візуалізація отриманих історичних знань, тобто зовнішньо-емоційна складова, поступово зливається з морально-духовною складовою. По-перше, учень починає з гідністю розповідати товаришам про побачене (вони ж не бачили), пропонуючи їм при нагоді відвідати музей. По-друге, він отримав досвід поведінки у музейному закладі. А гідна поведінка не дозволила йому по за увагою залишити цікаві факти з історії своєї малої батьківщини. І через тривалий час колишній школяр, ставши дорослою людиною, буде відчувати себе гідною особистістю, патріотом того населеного пункту, де він отримав перші навички гідного ставлення до історії, мистецтва, де він вчився поважати інших через формування самоповаги. Саме тут поважали його гідність і свободу самовираження.

І тепер, якщо конкретні ситуативні умови стануть на заваді подальшій практичній реалізації морально-духовних якостей особистості, то сформовані морально-духовні цінності опиратимуться цим умовам, діючи у відповідності до позитивної внутрішньої налаштованості. Навколо саме цінностей як основи почуття гідності розгортатиметься особлива внутрішня діяльність, яка обумовлена ставленням особистості до себе. У подальшому саморозвитку емоційне самоставлення реалізується як самоповага і заслужена повага з боку оточуючих людей. Завдяки почуттю гідності людина не замикається у своєму внутрішньому світі. Вона завжди причетна до людського оточення.

При цьому справді гідна особистість завжди поважає гідність іншої, відмінної від неї, особистості. Навіть, якщо їхні погляди на ті чи інші речі не збігаються.

Окрім того варто завжди пам’ятати, що імпульсом для розвитку і саморозвитку в даному випадку є ідеали і цілі, до яких прагне кожна особистість. Але в процесі реалізації виникають протиріччя між свободою та необхідністю. У такому випадку певні психологічні чинники впливу на саморозвиток особистості мають працювати на досягнення очікуваного результату, або інакше – на перспективу. Гідність і патріотизм, свобода і необхідність, їх граничність ще потребують ретельного вивчення у першу чергу педагогічною і психологічною науками. А культура гідності має формуватися без нашарувань політизації суспільства.



Література

Ожегов С.И. Словарь русского языка. – М.: Русский язык, 1987.

Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971.

Філософський словник. – К.: УРЕ, 1986.




ГЕРОЇ НАШОГО ЧАСУ
Дідик С.С.

Кандидат історичних наук, викладач кафедри суспільних дисциплінЗапорізького державного медичного університету
Сучасна українська держава переживає дуже складний і трагічний час. Мабуть, найтрагічніший період за всі 23 роки своєї Незалежності. На Сході нашої країни ведеться підступна і неоголошена війна, ллється кров, гинуть люди, як військові, так і цивільні. І весь трагізм ситуації посилюється тим, що неоголошену цю війну веде країна, яку завжди ми вважали старшою сестрою. Росіяни, білоруси, українці – три братні слов’янські народи. Так нас завжди вчили. Але події 2014 року усе змінили. Старший «брат у ворот». І тепер він став ворогом.

Офіційні кола, політичні, державні діячі вживають обережний термін – АТО – антитерористична операція. Але людям думаючим, людям, які звикли аналізувати і співставляти факти, давно стало зрозуміло: на Сході точиться справжня війна! Цю війну називають гібридною війною[1; 2].

Якби на початку 2013 року хтось висловив припущення, що Україні доведеться воювати зі своїм північним сусідом – цю людину, вірогідніше за все, оголосили б божевільною, або вважали письменником-фантастом. Події 2014 роки у нашій спокійній державі могли хіба що наснитися у жахливому сні. Жодний громадянин не міг навіть уявити , що подібне може трапитися у нашій країні!

Але усе змінив 2014 рік. Розстріл людей на Майдані, анексія Криму, розхитування ситуації на Донбасі, у Харкові і Одесі. Штучне створення проблеми російськомовного населення України, яке у вільній, демократичній і незалежній державі не відчуває жодного тиску чи обмежень. А якраз навпаки – це українська мова, література і культура потребує захисту. Ірина Копистинська,кандидат філологічних наук, проаналізувала стан українського книговидання років незалежності за мовною ознакою, навела такі дані: за 2012 р. значно збільшилася частка видання літератури російською мовою – на 45% за назвами і на 80% за тиражем. У той же час збільшення україномовних книг відбулося у межах 10% за найменуванням та 31% за накладом. Видання українською і російською мовою майже наближені за тиражами – 25950 (українські) і 21493 (російські) тисячі примірників відповідно[3].

Автору даної доповіді зрозуміло, що українській державі на Сході доводиться воювати не з усією Росією, не з усім російським народом (серед якого чимало людей, які виступають проти військового втручання Росії у внутрішні справи українців), а з керівництвом Російської федерації у особі її президента Володимира Володимировича Путіна і його найближчого оточення. Але чимало росіян підтримують політику В.В. Путіна. Станом на березень 2014 р. 74% росіян підтримували політику В.В. Путіна [4; 5]. Чимало росіян, повіривши кремлівський пропаганді про утиски російськомовного населення, поїхало добровольцями воювати на Донбас, вбивати братів-слов’ян. За надання військової допомоги бойовикам Донбасу, не зважаючи на неминучі втрати, висловилося 30% росіян. Майже 60% росіян схвалюють смерть своїх громадян у війні на Донбасі. У цілому число тих, хто схвалює участь російських добровольців становить більшість – 57% (за матеріалами соціологічного дослідження Левада-центру, станом на кінець вересня 2014 р.) [6; 7].

У даній доповіді автор хотів би звернути увагу на українців, які зі зброєю у руках воюють на Сході, які захищають нашу державу і гинуть за те, що б ми з вами жили. Всі вони служать у різних підрозділах збройних сил: прикордонники – боронять кордони нашої держави, десантники – захищають Донецький аеропорт, артилеристи, які їх прикривають, добровольчі батальйони, підрозділи національної гвардії.

Вони справжні герої нашого часу, щирі патріоти, кращі сини українського народу. Для цих хлопців слова з гімну «душу й тіло ми положимо за нашу свободу» – це не просто красиві слова. Вони дійсно жертвують своїм життям, жертвують власним здоров’ям заради своєї і нашої свободи, заради миру і спокою нашої Батьківщини.

Це прості хлопці, всі вони різного віку – і зовсім молоді – 18-20 років, які зброю ніколи не тримали у руках, і люди у віці з великим життєвим досвідом, багато хто з військовим досвідом. Дехто з них має родини і виховує дітей – одного, двох, трьох. Тобто, їм є заради кого і заради чого жити. А дехто, зовсім молоді, які не встигли створити власну родину, не встигли народити дітей. Але вони обрали шлях воїнів, шлях захисників Вітчизни.

Дехто з них палкий прихильник української мови, дехто спілкується російською, але при цьому відчуває себе українцем, відчуває, що його країна – Україна – сильна, єдина, неподільна. Чимало хлопців, які воюють на Сході – це вихідці з Західної України. Якось традиційно склалося, що саме на Західній Україні народ наш налаштований більш патріотично. Але не можна сказати, що на Сході за українську державу і українську державність не воюють представники Східної, так би мовити, російськомовної України. Чимало воює хлопців з Донбасу, з Луганської, Запорізької, Дніпропетровської областей. Так, наприклад, згідно з матеріалами книги пам’яті загиблих в АТО (станом на 26.09.2014 р.) – найбільша кількість полеглих бійців – 154 особи саме з Дніпропетровської області. Далі йдуть Львівська (78 осіб), Волинська (76 осіб), Житомирська (68 осіб) області. Свою криваву данину заплатила і Запорізька область – 42 полеглих. Проаналізувавши матеріали книги пам’яті, ви можете побачити, що на Сході воюють представники усієї України [8]. Воюють російськомовні, воюють україномовні, воюють східні і західні українці. Події на Майдані, а пізніше на Сході нашої країни показали – Схід і Захід дійсно разом. Так, східні українці і західні українці – дуже різні, різні у ментальному плані, мають свої особливості і традиції. Але усі ми – єдиний народ.

Добре, що за 23 роки незалежності сформувалося покоління справжніх героїв, патріотів, захисників вітчизни, які готові вмерти за свою державу. За результатами опитування, 43% респондентів готові захищати свою державу зі зброєю в руках! [9; 10]

Держава недарма проіснувала 23 роки, якщо виростила таке покоління героїв. Таке виховання не в останню чергу залежить і від виховного впливу родини і батьків, від системи виховання і навчання підростаючого покоління. З самого малечку дітям треба розповідати про те, що вони – українці, що вони живуть у великій державі, державі, яка має багатовікову історію. Славну історію. Історію, яка знала великих князів-воїнів, славних гетьманів-зодчих козацької держави, діячів 19–20 ст., які боролися і життя поклали за незалежність Української держави.

Більшу частину нашої історії український народ боровся за свою свободу і незалежність. І зараз, у особі наших вояків він продовжує боротися за свою свободу, а може і за свободу і демократію усієї цивілізованої Європи. Приклади мужності героїв нашого часу – достойні зразки для наслідування майбутніми поколіннями, це історія, яка буквально твориться на наших очах. І цю історію творять наші герої…

Тому державі, виховуючи справжніх патріотів, відданих синів вітчизни, треба посилити роботу з дітьми і молоддю. Слід привернути їх увагу до події на Сході. Проводити уроки мужності, на які слід запрошувати не тільки ветеранів Великої вітчизняної та вже абстрактної для багатьох молодих людей війни), а й бійців, які зараз воюють на Сході за наш мир і спокій. Цікавими були б відкриті лекції, які б давали захисники вітчизни у вищих і середньо-спеціальних навчальних закладах. Проводити зустрічі і конференції, на які слід запрошувати молодь і воїнів патріотів.

Якщо народ і нація готові віддати за свою свободу і незалежність кращих своїх синів, то це свідчить про те, що для такого народу ще не все втрачено, що у такого народу є майбутнє, є ради чого жити, розвиватися як народ і нація та рухатися у перед. Свого часу Томас Джефферсон у листі до У. С. Смита від 13 листопада 1787 р. написав: «Дерево свободи час від часу має зрошуватися кров’ю патріотів і тиранів. Це для нього природнє вдобриво» [11]

Можливо комусь ці слова здадуться цинічними і жорстокими, але Томас Джефферсон – 3-й президент США у 1801–1809, один з авторів Декларації незалежності США (1776), один з батьків-засновників цієї великої і демократичної країни мав рацію. Усе у нашому світі має свою ціну. Свою ціну має і свобода – свобода вибору, свобода громадян, свобода держави і народу самостійно вирішувати свою долю. І ціна свободи – вона найдорожча – це кров найкращих синів країни.

У 1991 р. Україна стала незалежною державою. Так сталося, що для завоювання нашої незалежності не довелося пролити крові патріотів. Незалежність дісталася нам без жодного пострілу, без краплі пролитої крові. Мов стигле яблуко, вона впала до наших ніг. А більшість з нас навіть не знали – що нам робить із цією незалежністю? І тільки частина справжніх патріотів дійсно розуміла, що означає ця подія для нашого народу. Незалежність, за яку покоління українців проливали кров – кров свою і кров ворогів, незалежність, за яку тисячі українців було розстріляно, закатовано, кинуто до таборів, загинуло на полях боїв.

Україна, ставши незалежною, не знала збройних конфліктів, не знала прикладів міжетнічної чи релігійної ворожнечі. Можливо саме тепер, у 2014 році, наш народ спокутує свою провину за недалекоглядність, сплачує високу ціну за свою безпечність, за злочину політику «властьпридержащих» протягом усіх 23 років дуже ілюзорної і ефемерної незалежності. І тільки зараз ми починаємо усвідомлювати, що означає свобода, що означають слова великого Кобзаря: «В своїй хаті своя правда і сила, і воля!»

Ми починаємо розуміти, що означає слово «громадянин», «громадянське суспільство». Хочеться вірить, що саме події на Майдані і події на Сході допомогли нам зрозуміти, що ми українці, що ми прагнемо жити у своїм державі, і хочемо бути господарями власної долі. Що у нас дійсно відбулася «Революція гідності» і з’явилися зародки справжнього громадянського суспільства.

На останок хочу висловити слова вдячності нашим воїнам-патріотам, нашим захисникам, і тим, хто загину, і тим зараз воює на Сході за нашу з вами свободу і незалежність, хто готовий віддати своє життя, заради того, щоб інші жили у своїй державі і самі вирішували свою долю!

Література

Путін веде в Україні гібридну війну – генерал Каппен // http://www.radiosvoboda.org/content/article/25363591.html



Софія Корнієнко. Путін веде в Україні гібридну війну – генерал Каппен//Радіо Свобода, 27.04.2014.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка