Матеріали VІІІ міжнародної науково-практичної конференціїз питань патріотичного виховання молоді



Сторінка24/34
Дата конвертації11.04.2016
Розмір6.99 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   34

Література

Ахиезер А.С. Нравственность в России и противостояние катастрофам // А.С. Ахиезер // Общественные науки и современность. – 1997.– №6. – с.28.

Воловик В.И. Философия политического сознания. Монография. – Запорожье: Просвіта, 2006. – 204.

Куропятник А.И. Проблема идентичности в мультикультуральных и полиэтническихобществах / А.И. Куропятник // Портал Сибирь и сибирскаяидентичность. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://sibident.narod.ru/text/kuropyatnik2.doc

Мамардашвили М.К. Мысль в культуре / М. К. Мамардащвили // БиблиотекаRin.ru – золотой фонд мировойлитературы. –[Электронный ресурс].– Режим доступа: http://lib.rin.rU/doc/i/194695p.html

Погорельская С.В. Прощание с мультикультурализмомилиноваягерманскаяиммиграционнаяполитика / С.В. Погорельская // АктуальныепроблемыЕвропы. Иммигранты в Европе: Проблемысоциальной и культурнойадаптации: сб. науч. тр. / РАН ИНИОН. Центр науч.-информ. исслед. глоб. и регион, пробл. Отд. Зап. Европы и Америки.; редкол.: Т.С. Кондратьева, И.С. Новоженова (ред.-сост.) и др. – М.: РАН ИНИОН, 2006. – С. 90-116.

Уолцер М. О терпимости. Перевод с англ. яз. И. Мюрнберг. – М.: Идея-Пресс, Доминтеллектуальной книги, 2000. – 160 с.


ТЕНДЕНЦІЯ ДО ВІЗУАЛЬНОЇ ДЕКЛАРАЦІЇ ПАТРІОТИЗМУ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ
Ратушна Т. О.

Кандидат соціологічних наук, доцент кафедри соціології Запорізького національного університету
Сьогодні в українському суспільстві дуже популярним стало використання національних символів та кольорів у повсякденному житті. Так, наприклад, з’явились жовто-блакитні прапорці в автомобілях, стрічки у волоссі, прив’язані до одягу, велосипедів та, навіть, дитячих візочків. В жовто-блакитний фарбується майже все: від під’їздів у будинках, до мостів. Модними стали вишиванки (їх не тільки одягають, але і малюють на авто), або кольори національного прапору в одязі, футболки з гербом чи патріотичними написами. Зачіски теж стали патріотичними – популярні вінки у дівчат та «оселедці» у хлопців.

Використовується національна символіка в соціальній та політичній рекламі. В комерційній рекламі сьогодні також імпліцитно, а іноді і експліцитно присутня національна символіка. До того ж, така технологія застосовується як великими корпораціями, так і більш скромними представниками бізнесу (наприклад, реклама «патріотичного насіння», різноманітні магазини та кіоски пофарбовані в національні кольори).

Якщо спостерігати відсторонено, то візуально, в Україні відбувається небувалий сплеск патріотизму, але чи є цей сплеск внутрішньою настановою, чи він є тільки зовнішньою декларацією? Не провівши глибокого аналізу, не можна однозначно стверджувати, що тенденція до візуальної декларації патріотизму – це вираження національної самосвідомості та формування позиції «за Україну», а не вираз протесту проти дій іншої держави.

За період незалежності української держави склалось так, що патріотизм як цінність і як риса, що мала б об’єднувати громадян України, перебувала на периферії суспільної свідомості. Але в сучасних суспільно-політичних умовах, в Україні актуалізується потреба в створенні такої системи патріотичного виховання, яка б змогла як на державному, так і на регіональному рівнях координувати зусилля всіх інститутів суспільства, для забезпечення єдності та пріоритету загальнодержавних і національних інтересів.

На сьогоднішній день від стану самої національної спільноти: рівня її консолідованості, відданості національній ідеї, готовності її захистити, патріотизму залежить, в тому числі і питання національної безпеки. Національна безпека – один з найбільших викликів кожній молодій державі, яка, природно, намагається підвищити свій статус на міжнародній арені, зміцнити обороноздатність та сформувати стійке коло союзників. Всередині країни турбота про безпеку означає уникнення та залагодження конфліктів, протидію всьому, що порушує стабільність і створює перешкоди на обраному шляху демократичного та правового розвитку [2].

Можна сказати, що життя і становище нації значною мірою залежить від патріотизму її представників, що формується з раннього дитинства, шляхом засвоєння національних цінностей. Звісно, даний процес спочатку є стихійним і тільки потім переростає у свідому любов до Батьківщини, але над цим потрібно працювати, бо патріотизм як інтегруюча основа відродження духовних цінностейсуспільства є стабілізуючим чинником національної та громадянськоїзлагоди у державі.

Пошук консолідуючих чинників нації дозволить подолати серйозне розшарування українськогосуспільства щодо вирішення національних та суспільних питань [1].

Як висновок можна сказати наступне: патріот не обмежується пасивною любов'ю до рідного краю, не просто декларує свій патріотизм, він активно працює для свого народу, його добробуту, розбудови культури і держави. В той же час, українська держава повинна скористатись таким сплеском патріотизму. Перш за все, необхідно спрямувати цей потенціал для консолідації суспільства, подолання розбіжностей в середині країни та розвитку національної ідеї. Це можливо, в тому числі і через впровадження державних та регіональних програм з патріотичного виховання молоді.



Література

Гула Р.В. Патріотизм в Україні: уроки минулого, сучасний стан, погляд у майбутнє [Електронний ресурс] / Р. В. Гула // Архіви України . - 2013. - № 6. - С. 38-45. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/ay_2013_6_4.pdf

Колодій А. Національна єдність і патріотизм як чинники національної безпеки / А. Колодій // В кн.: Національна безпека України. Конференція українських випускників програм наукового стажування у США. 16-19 вересня, 2004 р. – Київ: Стилос, 2004. – С. 39-61


ТРАДИЦІЇ ЖИТТЄУСТРОЮ ЯК ФАКТОР ЗБЕРЕЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Скворець В.О.

Доктор філософських наук, доцент, доцент кафедри соціальної філософії та управління Запорізького національного університету
Протягом останнього року перед українським народом постала проблема збереження територіальної цілісності України. Дослідження загроз цілісності України вимагає врахування не лише зовнішнього фактору, режиму В. Путіна, але й дії внутрішнього фактору, тобто зміни в соціальному організмі України.

На жаль, в соціальному організмі України протягом періоду незалежності відбувалися процеси, які не сприяли зміцненню його єдності та цілісності. Ці процеси вивчали В.Глазунов (Олигархические трансформации: монография, 2011), Ю.Збітнєв і М.Сенченко (Біла книга України або Вашингтонський консенсус в дії. Наслідки економічних реформ 1991-2001 рр.), М.Сенченко (Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації? 2003), М.Павловський (Стратегія розвитку суспільства: Україна і світ, 2001), М.Шульга (Дрейф на узбіччя. Двадцять років суспільних змін в Україні, 2011).

Для вивчення суспільства запропоновано концепцію життєустрою народу як методологію вивчення відтворювальних процесів в соціальному організмі. Життєустрій народу – це поняття, що позначає історично утворений порядок взаємозв’язку людини, природи і суспільства, що забезпечує інтеграцію суб’єктів життєдіяльності в певний соціальний організм країни і відтворення останнього як органічної цілісності, яка ґрунтується на процесах відтворення людини, економічної системи, соціальної структури, політичної системи, техносфери, соціокультурної сфери та способу життя соціальних суб’єктів.

Аналіз основних відтворювальних процесів засвідчує, що в період з 1991 р. в Україні переважали деградаційні процеси у відтворенні життєустрою народу. З 1 січня 1993 р., коли населення України досягло максимуму і становило 52,2 млн. осіб, воно знизилося на середину 2013 р. до менш як 45,5 млн. осіб, тобто майже на 13 %. Відтворення виробництва характеризується рівнем валового внутрішнього продукту. Ю.В. Макогон зазначає, що в 2008 році ВВП України становив тільки 74,1 %, а у 2009-му – 62,9 % від показників 1990 р. Відбулася зміна типу відтворення соціальної структури: якщо Україні від УРСР дісталася соціальна структура, що мала в основі людей середнього достатку, тобто тих, хто на Заході позначається як «середній клас», то з 1988 р. по 2001 р. питома вага нижчих прошарків зросла з 5,7% до 88,2 %, середніх скоротилася з 75,0% до 9,8%, а вищих з 19,3 % до 2%. Політична система України відтворюється за моделлю, в якій влада є товаром, що призвело до повного відчуження трудящих верств від влади. Криза техносфери постає не лише в екологічних проблемах, але й у низьких темпах модернізації промисловості, сільського господарства, транспорту, житлового фонду, соціальної інфраструктури тощо. Зміна стану металофонду України, який постійно спадає (якщо в 1992 р. кожен українець умовно спожив 646 кг сталі, то в 2013 р. – 166 кг) засвідчує деіндустріалізацію та деградацію нашої країни (Т. Іванова). Відтворення соціокультурної сфери та способу життя громадян України відбувалося під впливом названих процесів, що зумовили рух від консолідованого до розколотого суспільства.

Правлячі кола України не в міру захопилися реформуванням українського суспільства, а для збереження України як соціального організму необхідно прислухатися до висновків фахівців про роль традицій у збереженні народу.

С.Г. Кара-Мурза обґрунтував провідну роль традицій у збереженні народу. «Значення традиції як незмінної умови збереження народу доводили антропологи самих різних шкіл і напрямів. Можна сказати, що вони вивели «загальний закон» етнології. Він проголошує: «Традиція є формою колективної адаптації народу до середовища проживання. Знищить традицію, і ви позбавите соціальний організм його захисного покриття та приречете його на повільний, невідворотній процес вмирання». Звідси, до речі, виводиться загальне правило знищення народів: хочеш стерти з лиця землі народ – знайди спосіб підриву його традицій. Таким чином, масове вторгнення нововведень, що руйнують традицію, створює загрозу для існування народу. Інерція культури, збереження традицій, яке часто видається ознакою відсталості, є вироблений історичним досвідом спосіб зберегти життєздатність народу. Спосіб цей зазвичай неусвідомлений, і його легко висміяти і опорочити. Збереження традицій та недопущення тотальних перебудов – запорука збереження народу. Зміна усталених порядків – завжди хворобливий процес, але коли панівні політичні сили починають ламати всю систему життєустрою, це створює обстановку «загибелі богів» і завдає народу настільки тяжкої травми, що його збереження ставиться під питання» [1, с. 93].

Традиції життєустрою народупостають як ретрансльовані від покоління до покоління стійкі, повторювані, загальноприйнятні соціальні форми і способи життєдіяльності людей, що історично утворилися як наслідок життєдіяльності соціального організму країни, пройшли випробування і відбір суспільно-історичною практикою, отримали логічне обґрунтування і є необхідними для самовідтворення цього організму. Серед традицій життєустрою українського народу виділяються: уявлення про державу як захисника від зовнішніх загроз; традиції патерналізму у відношенні держави до громадян; традиції організації життя суспільства на засадах колективізму; традиції планомірного розвитку суспільних відносин в радянський період; традиції єднання державної влади і народу у вирішенні загальнонаціональних проблем.

Традиція уявлень про державу як захисника населення від зовнішніх загроз зародилася в період Київської Русі, зміцніла в Запорозькій Січі та Гетьманщині, була поступово відроджена в радянський час. В період незалежного розвитку України вона руйнувалася курсом правлячих кіл на інтеграцію національної економіки в світову економіку, самої України – в «європейський дім». В умовах глобалізації відбувався процес входження представників української еліти у світову на умовах останньої, шляхом проведення неоліберальних ринкових реформ, які, за оцінкою вітчизняних вчених, забезпечили тодішньому владному співтовариству України «можливості надзвичайно швидкого збагачення навіть ціною добре прогнозованої та скерованої соціальної катастрофи» [4, с. 655]. Обраний курс повністю ігнорував національні інтереси українського народу, який втратив захист від сил ринкової стихії та глобальних центрів, які в союзі з верхівкою України вмонтували нашу економіку на периферію світової.

Традиція патерналістського відношення держави до громадян формувалася під впливом православної церкви, отримала обґрунтування в теорії «офіційної народності», набула масового поширення в радянський час. Саме тоді держава, з одного боку, стала майже монопольним власником на засоби виробництва, а, з другого, навіть за умов порівняно невисоких особистих прибутків громадян забезпечувала гарантований і в цілому рівний доступ усіх громадян до таких благ як праця, освіта, охорона здоров’я, культура, наука, відпочинок, житло та якісне харчування, що забезпечувалося за рахунок сильних фондів суспільного споживання. Ринкові перетворення і становлення класу національної буржуазії призвели до ліквідації розподільчої економіки і масового відчуження громадян від влади, власності і соціальних благ, які раніше були доступними для них.

Традиції організації життя суспільства на засадах колективізму з’явилися ще в період самоврядування сільських громад, далі були втілені в демократичні здобутки козацького періоду, знайшли масове поширення в період радянської модернізації України, зокрема в процесі створення колективів промислових підприємств, навчальних закладів, колгоспів та радгоспів. В процесі ринкових реформ більша частина підприємств, колгоспів та радгоспів була ліквідована, чимало підприємств і ферм було перетворено на руїни, а їхні працівники, втративши роботу, пройшли випробування процесом маргіналізації.

В радянський період традиції планомірного розвитку суспільних відносин склалися в процесі планування та будівництва об’єктів народногосподарського комплексу, коли державою виділялися кошти не лише на їх реалізацію, але й на створення поряд із ними необхідної соціальної та побутової інфраструктури. Так будо збудовано м. Енергодар разом з АЕС та ТЕС. В незалежній Україні реформи проводилися за моделлю Вашінгтонського консенсусу, створювалася ліберальна держава, яка не повинна втручатися в економіку, а всі проблеми має вирішувати ринок. Внаслідок цих реформ Україна не має ресурсів не лише на модернізацію економіки і суспільства, а навіть на те, щоб пережити найближчу зиму без іноземних кредитів та імпорту енергоносіїв з Росії. І це при тому, що в дослідженні The Price of Offshore Revisited зазначається, що протягом 21 року незалежності з України було вивезено $167 млрд. Кожного року з української економіки виводилося по $8 млрд. [3]. Протягом 9 місяців 2014 р. з України вже вивезено в офшори більше $9 млрд. Така ситуація засвідчує повне ігнорування правлячими колами національних інтересів українського народу.

В радянський період культивування пріоритету суспільного та державного інтересу над індивідуальним сприяло формуванню традиції єднання державної влади і народу у вирішенні загальнонаціональних проблем. Ця тенденція чітко проявилася в період індустріалізації та Великої Вітчизняної війни, її прагнули зберегти в наступні періоди радянської епохи. В управлінні суспільством тієї епохи використовувалися й методи маніпуляції (щодо побудови комунізму), але домінуючим фактором управління було наукове обґрунтування практичних дій. В сучасній Україні колективізм змінився культом індивідуалізму, індивідуальні або корпоративні інтереси домінують над загальносуспільними. Такий підхід знімає з держави відповідальність за стан соціального організму України, а в управлінні наукові методи змінює на методи маніпуляції свідомістю.

Отже, руйнування традицій життєустрою народу стало тим фактором, який значно ослабив соціальний організм України, позбавив його певних механізмів відтворення. М. Михальченко дійшов висновку: «Будь-яке суспільство повинне володіти притаманними саме йому механізмами відтворення і збереження, щоб протистояти зовнішнім і внутрішнім загрозам, викликам історії» [2, с. 21].

Перспективою дослідження проблеми постає виявлення шляхів оптимізації взаємозв’язку традицій і новаторства в процесі модернізації України.



Література:

Кара-Мурза С.Г. Россия под ударом. Угрозы русской цивилизации / Сергей Кара-Мурза. – М.: Яуза-пресс, 2010. – 384 с.

Михальченко М. Українська регіональна цивілізація / М. Михальченко // Політичний менеджмент. – 2003. – № 1. – С. 19-28.

Панченко Ю. Сила оттока: Украина стала одним из лидеров по выводу капитала / Юрий Панченко // Коммерсант. Украина. – 24 июля 2012 года. – [електронний ресурс]. – режим доступу: http://www.kommersant.ru/doc/1986838

Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави: національна доповідь / за заг. ред. В.М. Гейця. – К. : НВЦ НБУВ, 2009. – 687 с.


ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ЯК ОСНОВА СИСТЕМИ ДЕРЖАВОБУДУВАННЯ
Стариковська О.О.

Завідуюча програмно-методичного сектору КЗ «Обласний центр патріотичного виховання молоді »ЗОР
Військова агресія, розв’язана проти України виявила комплекс загроз, які мають тривалий характер.Особливий переломний стан, нестабільність, розбалансованість діяльності політичних інститутів, зниженням рівня керованості соціально-економічними процесами створили умови для настання кризи державності в Україні. Імперські амбіції Росії та зростання критичної активності мас у південно-східному регіоні призвели до загострення політичного конфлікту, який набув рис гібридної війни.

Виклики та загрози сучасності сформували необхідність у впроваджені змін до системи державотворення, що включає привернення уваги до патріотичного виховання, як його необхідної складової.

Будь-яка соціальна система має тенденції свого існування: функціонування і розвиток (підтримка життєдіяльності, збереження функцій та придбання нової якості, що зміцнює життєдіяльність в умовах середовища, яке змінюється) [3]. Вони взаємопов’язані між собою, адже недостатньо тільки підтримувати систему, її успіх можливий за умови постійного розвитку. На сьогоднішній день державобудування знаходиться на новому молодому рівні. Його подальший розвиток та функціонування залежить від забезпечення зв’язку між тактикою і стратегією - рушійними діями, реформуваннями і новаціями та способами їх застосування в подальшому.

Україна має звертатися до європейського досвіду, однак застосувати його виключно після адаптації до умов нашої країни.



Однією з передумов успішного державобудування є самоусвідомлення певної групи людей як цілісності.Саме громада є проміжною ланкою між суспільством і державою. Зафіксована у системі «держава – громадянське суспільно» вона є ефективною умовою упорядкування соціальних відносин. Співучасть та міцний зв'язок між громадами підтримують активність та громадянськість, сформованість якої дає змогу людині відчувати себе юридично, соціально, морально та політично дієздатною, а отже породжує громадянське суспільство [2]. Тому необхідно постійно зміцнювати зв'язок між громадами для налагодження комунікації та знаходження загальних національних інтересів, забезпечення внутрішнього розвитку держави.

Боротьба та не примирення з агресією стала консолідуючим фактором, який сприяв розвитку національної свідомості та підвищенню рівня патріотичних почуттів в країні. Трансграничний конфлікт змінив соціальні, політичні, моральні, філософські, погляди українців, сформував нове відношення до Батьківщини.

Хоча поняття «Батьківщина» набуло позитивної спрямованості, система патріотичного виховання молоді потребує оптимізації. Любов до рідного краю, родини, Батьківщини змалечку закладається в людини несвідомо, однак її можна і потрібно розвивати протягом життя. Адже за відсутності правильного вектору розвитку вона залишиться на рівні інстинктивності, чи обернеться «сліпим аффектом», здатним знівелювати совість та справедливість. За таких умов людина переживає не творче піднесення, а зневагу до інших народів. 

Поняття «патріотизм» немає спільного розуміння його дефініції, хоча в окремих складових структури цього явища думки вчених значною мірою збігаються. Згідно з ними, патріотизм – це громадянське почуття, яке включає любов до своєї Батьківщини, відповідно до цього патріотичне виховання – це формування цього почуття у людини і громадянина [1; 249].

Результатом же патріотичного виховання повинно стати набуття певних рис особистості, патріотичних переконань, високого морального духу,державно-патріотичних, моральних та духовно-патріотичних, історико-патріотичних цінностей. Крім того, враховуючи сучасні умови, які зробити Запорізьку область прифронтовою зоною, результатом патріотичного виховання повинно стати й набуття конкретних знань, умінь і навичок військово-фізичної підготовки, правил поведінки в екстрених випадках та ситуаціях, необхідних для захисту себе, рідного краю, народу та Вітчизни. Таким чином необхідно сформувати готовність молоді до протистояння новим викликам сьогодення та відповідальності за долю своєї Батьківщини та свого місця в ній.

Патріотичне виховання молоді – це комплекс заходів органів державної влади, органів місцевого самоврядування і неурядових організацій, їх об’єднань і громадян, що включає історико-культурний та діяльнісний аспект.У першому випадку молодь отримує знання про сучасних українців та події, які стали переломними в історії країни. Таким чином, патріотичне виховання несе конкретно історичний характер. Актуальним стає посилення ролі героїко-патріотичного виховання молоді.Діяльнісний аспект включає заходи, які підвищують знання, вміння та навички, а отже готовність молоді до впевнених і рішучих дій у разі екстреної ситуації.

Підводячи підсумки можна сказати, що на сьогоднішній день важливо виробити оптимальні організаційно-управлінські механізми для реалізації комплексу основних цільових установок і завдань, серед яких обґрунтування загальносуспільної стратегії розвитку і вектору поступу, де патріотичне виховання відіграватиме важливу роль. Воно повинно включати два аспекти (діяльнісний та історико-культурний), які забезпечать духовно-моральну та військово-фізичну готовність молоді до захисту себе, рідного краю, народу та України.

Література

Гончаренко С. Український педагогічний словник / Семен Гончаренко. – К. : Либідь, 1997. – 376 с.

Колодій А. «Історична еволюція громадянського суспільства та уявлень про нього» // Незалежний культурологічний часопис «Ї» Громадянське суспільство, 2001 - №21.- Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n21texts/kolodij.htm

Філософія політики: Підручник / Авт.-упоряд.: В.П. Андрущенко (кер.) та ін. — К.: Знання України, 2003. - 400 с. 




ПАТРІОТИЧНІ ЗАХОДИ ЯК ФОРМА ПРОВЕДЕННЯ ВІЛЬНОГО ЧАСУ В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ
Черкун Я.С

Магістр соціальної роботи Запорізького національного університету
На сьогоднішній день тема патріотизму є досить актуальною, бо вона стосується кожного громадянина і багато в чому пов'язана з політичною ситуацією в нашій країні. Ще зовсім недавно, патріотизм мав непріоритетне значення в системі цінностей громадян. Але в наслідок останніх подій, які відбуваються в Україні, патріотизм, як політичний принцип, соціальне почуття, змістом якого є любов до батьківщини, відданість їй, гордість за її минуле та теперішнє, прагнення захистити її інтереси [1, 89], став дуже розповсюдженою формою проведення вільного часу та формою самовираження. Він проявляється в різноманітних формах: застосуванні національної символіки, участі в «маршах миру», мітингах, зборі коштів на потреби армії, участі в бойових діях, спрямованих на збереження незалежності і цілісності України та інше.

Дослідження, яке було проведено в усіх регіонах України соціологічною групою «Рейтинг», підтверджує факт розповсюдження почуття патріотизму серед громадян. Адже кількість людей, які вважають себе патріотами збільшилася до 86% (порівняно з 2010 роком – 74%), та вдвічі зменшилася кількість людей, які патріотами себе не вважають – 6% (в 2010 році – 15%) [2].

Збереження незалежності та єдності країни, встановлення миру на її території виступають спільною ідеєю, яка охоплює більшість громадян та спонукає їх до дій. Патріотизм в сучасній Україні – це основа національної єдності, передумова для реформування суспільства. Отже, патріотичні заходи стають в сучасному українському суспільстві не тільки розповсюдженою формою проведення вільного часу, але і необхідною умовою для розвитку суспільства, для його консолідації.

Окрім того, участь людини в патріотичних заходах – це успішне використання вільного часу, передумова її самореалізації, саморозвитку. Різноманітні патріотичні заходи сприяють високій соціальній активності, громадянській відповідальності, високій свідомості кожного громадянина.

Патріотичні заходи є інтегруючою основою відродження духовних цінностей суспільства, стабілізуючим чинником національної та громадянської злагоди у незалежній українській державі. Пошук консолідуючих чинників нації дозволить подолати серйозне розшарування українського суспільства щодо вирішення національних та суспільних питань.

Таким чином, негативна ситуація, яка склалася в Україні, сприяє створенню спільної ідеї, яка, в свою чергу, сприяє консолідації суспільства і всіх громадян. Все це призводить до готовності громадськості до реформування суспільства та сприяє підвищенню соціальної активності громадян, самореалізації та кращого усвідомлення власної значимості кожного члена суспільства.


1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   34


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка