Матеріали VІІІ міжнародної науково-практичної конференціїз питань патріотичного виховання молоді



Сторінка23/34
Дата конвертації11.04.2016
Розмір6.99 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   34

Література

Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – М.: Танаис ДИ-ДИК, 1994. – 638с.




Розвиток патріотизму українського суспільства.
Македонська С.І.

Здобувач кафедри соціальної філософії та управління Запорізького національного університету
Аналіз наукової літератури свідчить про зацікавленість до феномена патріотизму з боку науковців: філософів (В. Воловік, І.Бех, В. Андрушенко) політологів (В.Бебік), соціологів (Н.Шматко Ю. Качанов), педагогів (В.Сухомлинський), психологів (О.Зотова, М. Бобнєва.)

Більшістю авторів патріотизм визначається як одне з найглибших громадських почуттів, змістом якого є любов до Батьківщини, відданість своєму народові, гордість за надбання національної культури [4].

Треба зазначити, що однією з головних особистостей патріотизму є те, що почуття любові до своєї Батьківщини, рідної землі, до її національної культури, її традицій не передається генетично, це чітко усвідомлюючий акт, який формується у процесі життя людини.

Феномен патріотизму відносять до соціально-політичних цінностей, критеріями ціннісного значення якого є соціальне благо, політична воля тощо. Але буде не достатнім звести патріотизм в аксиологічну площину, аналізуючи лише його ціннісні характеристики. Треба більш глибоко з’ясувати у чому полягає сутність цього феномену, на якому етапі життя людини відбувається усвідомлення тих його ознак, про які йшлося вище. Тому треба з’ясувати джерело його виникнення.

На думку В. Воловика, джерело патріотизму народу нашої країни має дві тенденції: по-перше - це часи Київської Русі, часи козацтва, а по-друге - достатньо довгий період існування УРСР [3,398].

За часів Київської Русі землі України знаходилися під впливом польської шляхти, козацький рух виникає як опір зневазі всього українського, відмічається дуже високий дух патріотизму українського народу.

Як що ми асоціюємо козацтво як вільний дух українського народу, справжніх патріотів, то часи існування УРСР у складі СССР піддаються жорсткої критиці. Українці, у ті часи, були часткою могутньої держави СССР, тобто українці ідентифікували себе часткою саме цієї держави. Навчання у школах велось здебільш російською мовою, виховання патріотизму впроваджувалося завдяки потужної ідеології комуністичної партії. За часи УРСР, основу економічного розвитку становлять трудові колективи. У той час, відбуваються урочистості трудових колективів, шанується праця, дуже популярним був лозунг «Служба в вооруженных силах – почетный долг каждого гражданина СССР».

Зараз багато критиці існує стосовно часів СССР, принципів, ідеології, але необхідно констатувати той факт, що цей період розвитку держави характеризує не тільки її високий економічний зріст, а й високі почуття патріотизму таки, як любов до своєї рідної землі, а також до існуючого державного устрою.

Але, враховуючи реалії сьогодення, необхідно додати ще третій період розвитку патріотизму, це період існування незалежної України. Ідеологія виховання національного патріотизму повертається до своїх історичних джерел, але запозичені історичні персонажі, культурна спадщина набирає нових обрисів.

Україна майже несподівано здобула незалежність. Це збентежило не тільки її неприхильників і супротивників, а й громадян України, спонукало українську націю й українську культуру стверджувати свою сутність. Але цю сутність ще тільки необхідно буде відкрити та усвідомити. Першим проявом самовизначення культури й нації був намір зафіксувати свою дійсність, свою присутність, воління довести її будь-яким чином. Зазвичай, це відбувалося через спроби закріпити якомога далі в минулому історичний термін існування української культури та України. Інколи це здійснювалося навіть кумедними спробами, коли явищам давнини легковажно надавалося українське підґрунтя і тоді навіть Ісус Христос ставав українцем. Таким чином деякі українці намагалися досягти самоствердження і знайти свою ідентичність [1, с. 54].

Природне бажання сучасної української культури відшукати свої коріння, поставити себе на грунт традиції, що, зрештою, збігається із зверненням до джерел, як засобу досягнення справжності, є цілком зрозумілим.

Тоді їй залишається один вихід, тобто відтворити форму, а не зміст справжності, задовольнившись копією замість оригіналу. Саме через втрату автентичності та несправжність теперішнього буття нашої культури повернення до справжності часто перетворюється на легковажне зовнішнє уподібнення традиції минулого [2, с. 64].

Одним з прикладів такого впливу є модернізація української пісенної культури завдяки створенню синтетичних музичних творів, де традиційні українські гармоніки та лади перекладаються на сучасні музичні стилі.

Другий приклад повернення знищених традицій - юнак з козацьким оселедцем на сходах вищого навчального закладу. Він не видає себе за козака, про це не йдеться. Його оселедець не означає й того, що цей хлопець «звертається до джерел», відроджує певну національну традицію козацьких ідеалів, цінностей, норм. Це радше знак-відсилка до певної спільноти, що обрала нині собі за взірець деякі ознаки минулого.

Парадокс такої ситуації полягає у тому, що одній несправжності протиставляється інша, відмінність якої полягає лише у зовнішньому використанні традиційних форм. У таких випадках уже не йдеться про справжнє повернення знищених традицій, що, як уже зазначалося, само по собі непросто. Певна зовнішня оболонка традиції «стереотипи давнини» залучається до сьогодення. Втративши свою природну символічну сутність, пов’язану з утіленням конкретного змісту, вона починає існувати, як порожній знак-вказівка на причетність того, хто має якесь відношення до цього знаку, до зазначеної таким чином сфери існування.

Тобто люди оточують себе речами, які вже втратили свою справжню сутність і застосовуються елементи національного одягу здебільш як елемент моди. Служба у лавах Збройних Сил стає дуже непопулярною, українці не відчувають загрози, тому й почуття захисту батьківщини не набуває ціннісних орієнтацій.

Але, за часи нашої незалежності, ми виховали молоде патріотичне налаштоване покоління молодих людей, які вважають себе українцями.

І сьогодні, ми є свідками високих патріотичних настроїв в Україні, будемо вважати це четвертим етапом розвитку цього феномену. Протягом нетривалого періоду, коли Україна пережила часи революції гідності, анексію Криму, відбуваються бойові дії на сході країни, прослідковуются високі тенденції його розвитку. З метою підкреслити свою приналежність до вільного українського народу українці вбралися в національний одяг. Дуже багато українців добровільно вступили до батальйонів національної гвардії.

Дуже зворушлива історія облетіла засоби ЗМІ, коли маленька дитина, збираючи кошти на покупку планшета, перерахувала їх для покупки бронежилета.

Таким чином у історичному значенні, патріотизм є відповідь на суспільні потреби розвитку України, на задоволення особистих потреб українського народу. Шлях розвитку патріотизму в України має чотири основних етапи, на кожному з яких змінювався суб’єкт діяльності, пов'язаний з вихованням патріотизму.

Література

Матеріали V міжнародної науково-практичної конференції з питань патріотичного виховання молоді. Запоріжжя 2011. – 544с.

Політологія энциклопедический словарь/ Общ. Ред. И сост.: Ю.И. Аверьянов. – М: Изд-во Московского коммерческого университета.1993. -431с.

Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура. – К.: ЦНЛ, 2005. – 584 с.

Лазарев Ф.В. Вселенная культуры: стратегемы и ценности. – Симф.: Соната, 2005. – 190 с.


Мрія про краще майбутнє як основа патріотизму
Масюк О.П.

Кандидат філософських наук, доцент кафедри соціальної філософії та управління Запорізького національного університету
Наявність конструктивних проекцій майбутнього виступає основою для розвитку та розповсюдження патріотичних настроїв в суспільстві. Об’єднуючі моделі перспективного існування виносять досягнення ідеального образу суспільства за межи наявних проблем і негараздів. Мрія інтенсифікую досягнення бажаного майбутнього за рахунок об’єднання особистих проекцій в єдину картину необхідних перетворень.

Синтезування спільної конструктивної картини співіснування відбувається у вигляді трансцендентного образу мрії та впливає на кореляцію організуючої активності в межах суспільного утворення. Відтак, дослідження мрії про краще майбутнє є актуальною темою наукової роботи для подолання руйнівних процесів в українському суспільстві.

Дослідників мрії умовно можна поділити на шукачів семантики цього слова та аналізаторів впливу образів бажаного майбутнього на систему управління соціальними процесами. З одного боку, до визначення змістовних ознак мрії звертаються В. Даль [3], Є. Ільїн [4]. З іншого боку, вплив перспективних конструктів особистісного характеру на колективну взаємодію описують Р. Гандапас [1] та Л. Гумільов [2]. Метою цієї статті є осмислення мрії як засобу об’єднання учасників колективної взаємодії та стимулювання патріотизму в суспільних відносинах.

Активне впровадження українського слова «мрія» приписують М. Старицькому [5]. Семантика цього слова ґрунтується на виникненні в уяві дороговказного образу бажаного та недосяжного майбутнього. Воно народилось від дієслова «мріти», яке передбачало суперечливе бачення привабливого об’єкта на значній відстані.

В. Даль визначає мрію як: «Картину уяви та гру думки, пусту, нереалістичну вигадку, примару» [3, 330]. Критика в розумінні мрії є відповіддю на страх помилкового вибору оптимальної перспективи. Помилка у виборі перспективи може викликати як душевну кризу, так і погіршення фізичного стану об’єкта суспільної взаємодії. На суспільному рівні подібний процес може відбуватись у вигляді розчарування в політичних лідерах країні.

Є. Ільїн робить акцент на мотиваційних характеристиках. Він стверджує, що: «Мрія – це мотиваційний феномен, який відображає відкладене на певний час бажання людини» [4, 95]. Синтез конструктивних ознак дає можливість виділити процес формування установки за рахунок екстраполяції уявного образу бажаного майбутнього на невизначену перспективу.

Спираючись на наведену інформацію, мрія представляється як конкретизація образу бажаного майбутнього, який виноситься за межи чітких часових горизонтів та стимулює досягнення суб’єктивного еталону існування. Мрія про краще майбутнє поєднує в собі гносеологічний, аксіологічний та педагогічний аспекти, що робить її фундаментальною основою для патріотичного конструювання майбутнього країни. Патріотизм виступає показником ступеню ідентифікації учасника суспільних відносин з прийнятим зразком омріяного співіснування.

Антиподом мрії являється проекція небажаної перспективи, яка виникає на основі страхів перед неконтрольованим майбутнім. Унікальність ситуації полягає в тому, що мрія однієї людини може бути анти-мрією для інших людей. Крім того, анти-мрія може виступати стимулом для досягнення встановленого образу майбутнього для всіх тих, хто не бажає оперувати наявними горизонтами існування.

Для аналізу впливу мрії на патріотичне бачення життя в країні важливо орієнтуватись на активність та націленість як основоположні ознаки даного конструкту. В цьому випадку, потрібно розділяти патріотизм збереження, примноження та перетворення, які по різному впливають на стабільність перспективного функціонування соціального організму.

Відношення до мрії залежить від сприйняття часу в ході суспільно-історичного розвитку. Л. Гумільов виділяє три базові хронометричні орієнтири: пассеізм, актуалізм і футуризм. Домінування одного з орієнтирів веде до суспільного лідерства героїв, стяжателів або мрійників [2]. Цю думку стоїть доповнити тем, що мрія отримує свою об’єктну спрямованість і рівень конструктивності в залежності від пріоритетних темпоральних модальностей.

Л. Гумільов ототожнює час мрійників з кардинальними трансформаціями та потрясіннями в житті етнічних і національних груп. Час мрійників – це відрізок суспільно-історичного розвитку, в якому превалюють ідеалісти з бажанням перетворити та облаштувати громадське життя у відповідності зі своїми ідеалами. Відсутність кордонів робить час мрійників відправним пунктом нової людської взаємодії з руйнацією існуючого соціального устрою.

Керуючим суб’єктом процесу соціального мріяння є непересічна особа – харизматичний лідер. Р. Гандапас зазначає: «Успіх для лідера – це нове майбутнє для тих, за кого він відповідає. Його місія найчастіше полягає у руйнації усталеного порядку. В революції. Харизматичний лідер однією рукою створює дещо нове, а іншою руйнує стабільність» [1, 53-54]. Лідер активізує механізм часового співставлення, який конституює образ бажаного майбутнього та спрямовує процес патріотичної ідентифікації на нього.

Таким чином, мрія про краще майбутнє виступає фундаментом патріотичної ідентифікації та узгодженим напрямком суспільного розвитку. Харизматичний лідер узагальнює омріяні проекції перспективного існування та задає напрямок тотожності на основі патріотизму. Мрія про краще майбутнє є дороговказом, який консолідує спільні зусилля щодо досягнення суб’єктивно ідеального стану суспільства, прийнятого на основі патріотизму.

Література

Гандапас Р. Харизма лидера. – М.: ООО «Манн, Иванов и Фербер», 2013. – 138 с.

Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – М.: Гольф, 2002. - 640 с.

Даль В.  Толковый словарь живого великорусского языка. Современное написание. В 4 томах. Том 2. (И-О). – М.: АСТ, 2007. – 810 с.

Ильин Е.П. Психология творчества, креативности, одарённости. СПб.: Питер, 2009. – 434 с.

Старицький М.П. По-модньому. – К.: Відкрита книга, 2012. – 54 с.




Патріотизм як потужний потенціал соціальної енергії в стратегії розвитку України в умовах глобалізації.
Мофа С.О.

Кандидат філософських наук, старший викладач кафедри соціології Запорізького національного університету
Національна самосвідомість, національна ідентичність є практично єдиними факторами, що дозволяють народу певної країни зберегти свою цілісність і культуру в рамках держави, коли в період загальної глобалізації фізичні, офіційні кордони держав все більше втрачають принципове значення. Тільки ідентифікація з певною нацією, народом може бути тим критерієм, який сприяє збереженню автентичних культурних, естетичних, моральних та інших цінностей і норм, а це є однією з складових такого складного і надзвичайно важливого феномену як патріотизм.

Сучасний глобалізаційний процес має досить суперечливий характер. З одногобоку, очевидні тенденції, що в процесі глобалізації етноси, нації часто не збагачують один одного, а нівелюються, країни не коеволюціонують, а уніфікуються. Своєрідність народів відходить у минуле, в традицію, в фольклор і часто сприймається як певний пережиток минулого, «соціальний атавізм». Це пов’язано з тим, що глобалізація часто трактується як нав’язування єдиної економічної культурної, політичної, інформаційної, ціннісної моделі всім без виключення етносам і націям. Такий підхід і таке бачення глобалізації, на нашу думку, значно збіднює потенціал суспільного розвитку, стимулюючи антиглобалістський супротив. Становлення єдиної монокультури у світі означає звуження базису розвитку людства в цілому. З іншого боку, коли глобалізаційні процеси пов’язані з глобальним обміном досвідом, з інтенсивним діалогом різних суб’єктів, взаємодопомогою, а не нав’язуванням уніфікованих стандартів, тоді, безперечно, може йти мова про свободу різних народів і націй у виборі історичного шляху і культурного розвитку.

Процеси глобалізації практично неможливо зупинити, створити на перешкоду їм «залізну завісу» чи просто закривати очі на очевидні речі. Їх потрібно враховувати в стратегії та тактиці держаного розвитку України. В цьому сенсі особливої ваги має питання патріотичного виховання. Адже нівелювання патріотичних цінностей під егідою космополітичного мислення призведе до актуалізації питання про те, що відрізняє наш народ від інших, що є основою його самоідентифікації і без чого ми перестанемо існувати як український народ.

Останні трагічні події в житті нашої держави дали чітко зрозуміти, що патріотизм – це потужний потенціал мобілізації нації, потужний потенціал для розвитку України.

Основними функціями патріотизму громадянина України, в сучасних умовах, що повинні бути вбудовані в процес його виховання, є:


  • збереження української державності;

  • відтворення патріотично виражених соціальних відносин;

  • ідентифікація особистості в соціокультурному середовищі України;

  • забезпечення комфортності життєдіяльності людини в національному соціокультурному середовищі без обмеження доступу до світового культурного досвіду;

  • мобілізація ресурсів особистості, конкретного колективу, суспільствадержави в забезпеченні соціального, політичного та економічного розвитку України в умовах інтеграції до європейського та світового співтовариства;

  • громадянське та патріотичне сенсоутворення в життєвій позиції та стратегії особистості з урахування загальноєвропейських цінностей;

  • толерантність в процесі консолідації українського суспільства.

Патріотизм – це внутрішнє світосприйняття і позиція індивідів, в якій пріоритет спільного, національного виступає не обмеженням, а стимулом індивідуальної свободи та умовою становлення та розвитку громадянського суспільства.

Патріотизм в сучасній Україні припускає відповідну активну соціокультурну та іншу участь людини в справах громади, діяльність людини в колективі, активізацію ролі суспільства, громадянського суспільства в процесах державотворення та соціального, політичного та економічного розвитку України. Він виступає як особиста позиція чи відношення до суспільства, він стає змістом свободи людини, силою його життєвої активності та є внутрішнім мірилом життєздатності колективу, громадянського суспільства і держави, мірилом їх успішності.

Патріотизм, як фундаментальне, соціальне, культурне, суб’єктивне співвіднесення інтересів особистості, колективу, суспільства та держави з умовами власної життєдіяльності припускає надзвичайно високу взаємовідповідальність за стабільність та безпеку. Це величезний ресурс для відродження самоврядування, для формування стратегії регіонального розвитку місцевих громад. Саме розвиток патріотичної мотивації населення на основі його територіальної організації й обумовлює генезис інституціональної організації місцевої громади. Зазвичай структурування громади розуміється з опорою на формальний адміністративно-територіальний поділ. Однак, таке розуміння не розкриває найголовнішого – джерел тієї соціальної енергії, яка обумовлює потяг населення до суспільної організації, спільної діяльності, а також становлення механізмів колективної солідарності, які є основою територіального та соціокультурного простору громади та Вітчизни як спільного будинку. Також слід наголосити, що проблема соціальної енергії цієї солідарності тісно перекликається з мотивами та стимулами реалізації свободи особистості в умовах демократичного розвитку суспільства.

В сучасних умовах, як ніколи, потрібен процес мобілізації ресурсів патріотизму та громадянської відповідальності на основі реалізації їх основної функції – захисту цілісності суспільства на фоні процесів глобалізації, кризової соціально-економічної ситуації, локальних військових конфліктів. Ми бачимо, що в умовах практично воєнного положення, відбулася стихійна мобілізація патріотичних почуттів, відносин, настанов. Аленеобхідне також впровадження різних соціальних технологій стимулювання патріотизму, що здатний значно підвищити рівень захисних та продуктивних сил країни й інтегрувати її в цілісний суб’єкт історичного розвитку.

Одне з головних стратегічних завдань – змінити структуру української системи освіти, на всіх її рівнях. Слід переглянути концептуальні підходи, залишаючи сучасні знання, методики, технології, але значно розширюючи соціальну базу і національно-патріотичний зміст самого навчально-виховного процесу. Освітні інститути, поряд з іншими державними інституціями та громадськими організаціями повинні відновити свою значущість як впливового агента соціалізації молоді, плекання і виховання у особистості соціально значимих та бажаних характеристик: чесності , почуття обов’язку, відповідальності перед суспільством, засвоєння основних принципів національного співжиття, сприйняття свої батьківщини-України як «спільноїоселі», у якійспів мешкають, провадять спільне діяльність на суспільне благо представники різних конфесій, етносів з власною мовою та культурою тощо.

Література

Гавриленко І. Ідеологічна ситуація в Україні. Ресурси соціальної взаємодії // Віче. – 1997. - №4. – С. 3-12.

Євшан М. Національне виховання // Україна. – 1991. – № 9.

Лановенко О. Будь-яке суспільне відродження починається з формування нової ідеології // www.niss.gov.ua/analit/Seminar/02.htm

Національна Доктрина розвитку освіти Україні // Освіта. – 2002. – № 26 (24 квітня – 1 травня). – С. 2 – 4.

Чижевський Б.Г. Актуальні проблеми побудови національної системи виховання в умовах державотворчого процесу в Україні / Цінності освіти і виховання: Наук.-метод. зб. /За заг. ред. О.В. Сухомлинської, ред. П.Р. Ігнатенка, Р.П. Сеульського, упор. О.М. Павліченка. – К., 1997. – С. 79-83.




Передумови та фактори формування МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМУ
Налапша О.В.
Культурна взаємодія народів і релігій з середини ХХ ст. перетворилася на глобальний інтеграційний процес, де відбувається змішування різних культур і етносів. Цей процес увінчався формуванням феномена мультикультуралізму.

Мета статті – визначити передумови та фактори формування мультикультуралізму.

Першою передумовоюпояви мультикультуралізму є сама соціальна роль культури, яка полягає у виявленні і формуванні сутнісних сил людини, що розкриваються у ставленні її до природи, до іншої людини, до самої себе. М. Мамардашвілі вважав, що «культура не є сукупність високих понять або високих цінностей». Цінність, за його визначенням, є щось кінцеве, а основний сенс культури – «нескінченність цінності, те, що ніколи, ні в який даний момент часу не має ніякої конкретної розмірної цінності. Вона є розривом, зрушенням, рухом вперед. Реальна культура, до того ж, знаходиться не тільки в музеях і не зводиться до їх відвідування. Сенс культури полягає у відчутті буття або небуття, яке відчуває індивід в процесі духовного переживання»[4].Культура постає визначальним фактором формування внутрішнього світу людини та її відношення до зовнішнього світу.

Другою передумовою виникненнямультикультуралізму є необхідність збереження і безпеки суб’єктів різних культур у процесі їхньої взаємодії. Фахівці розглядають традиції як фактор збереження соціальних організмів. В.І. Воловик, розкриває діалектику традицій і новаторства в розвитку культури. Традиції – це форми діяльності, які зберігаються довгий час, отримують логічне обґрунтування необхідності їх буття і, набувають характеру усталених, повторюваних, таких, що визнаються в певній соціальній спільноті правильними і потрібними. Однак, сформувавшись, традиції теж не залишаються незмінними. Розвивається як сама форма (спосіб, прийом, метод) діяльності, яка потім склалася в традицію, так і зміст. Новаторство – це поняття, що позначає діяльність, що спрямована на створення, розвиток, підтримку передових, прогресивних традицій і усунення старих, віджилих, що сприяє становленню і зміцненню нового якісного стану конкретної соціальної системи, виходячи з потреб її подальшого вдосконалення і розвитку[2, с. 142-143].

Третьою умовою виникнення мультикультуралізму постає пошук шляхів безконфліктної взаємодії культур. Фахівці помітили, що привнесення чогось нового в культурну традицію завжди супроводжувалося реакцією, посиленням консервативних настроїв. І розвиток відкритості був єдиним засобом проти цього. Розвиток відкритості – це здатність формувати нововведення, визнавати їх цінність, перетворювати в зміст своєї особистісної культури, класти в основу своїх рішень, запобігати перетворення інновацій в потік дезорганізації, але стимулювати їх перетворення на джерело енергії, необхідне для підвищення життєздатності, для забезпечення виживання. Під відкритістю розуміється здатність шукати нові шляхи, виходити за рамки сформованого досвіду, відносин, форм держави, типів суспільства, цивілізацій, за рамки своїх минулих рішень, смислів. Чим складніші проблеми, які підлягають вирішенню, тим інтенсивніше люди шукають потік позитивних явищ, що не несуть дезорганізацію інновацій. Накопичене культурне багатство традиційна культура розглядає як сакральний гарант порятунків від лих, а відхід від нього – як справедливе покарання. Тому гарантувати розвиток культури шляхом стимулювання розвитку особистості як суб'єкта творчих інновацій може тільки відкрите суспільство[1, с. 28-29]. Відкритість суспільства є гарантом таких загальнолюдських цінностей, як життя і свобода. Лише відкритість суспільства може забезпечити мирне співіснуванням, яке завжди є благом [6, с. 16].

Четвертою передумовою появи мультикультуралізму стала реакція країн Заходу на зміну етнічного складу населення, спричинену потоками зовнішньої міграції. Поява теорії мультикультуралізму стала наслідком серйозних змін у соціальному житті ХХ століття, коли життя вимагало переглянути концепцію взаємовідносин різних етнічних і культурних спільнот. В середині минулого століття світ зіткнувся з масовими міграційними потоками. За наслідками двох світових війн біженці та вимушені переселенці ринули з Європи на Захід та Схід, а процеси деколонізації викликали приплив мігрантів з колишніх колоній в Європу і США. Вплинуло на цей процес і подальше збільшення розриву між багатством і бідністю. Західні держави не були готові до такого напливу мігрантів. Тому життя вимагало переглянути концепцію взаємовідносин різних етнічних і культурних спільнот.Якщо особливості національних культур суперечать цінностям приймаючої сторони, участь таких культур у суспільному житті слід стримувати, а їх інтеграцію – заохочувати або рекомендувати. Природними є також вимоги до іммігрантів поважати звичаї та традиції приймаючої країни.

П’ятою важливою передумовою формування ідей мультикультуралізму стало переосмислення статусу національних меншин, що представляють корінних жителів ряду держав.Культурна політика Франції характеризується режимом «м'якого» асиміляціонізму. Тут розроблена система стимулів, яка спрямована на добровільну інтеграцію в культуру приймаючого суспільства. На відміну від «жорсткої» (форсованої) асиміляції вона переслідує асиміляцію культури меншин не через вимагання виконувати, а через пропонування в якості можливих. У США сформувалась політика взаємного пристосування різних культур одна до одної та їх взаємозбагачення за типом «плавильного котла» з метою створення нової культури. Вона поєднує ознаки культуралізму і асиміляціонізму, але не тотожна їм. Для позначення етнокультурного, расового, релігійного стану суспільства в кінці 1960-х рр. в Канаді з’явилося поняття «мультикультуралізм». Термін офіційно був визнаний у 1971р. і став вживатися для позначення особливого ставлення держави до меншин. В ньому заперечувалася ієрархія культур, культурний поділ на центр і периферію, переваги горизонтальних зв'язків над вертикальними [5, с.17-18]. «Канадський мультикультуралізм дозволив сприймати Канаду як культурномозаїчную країну, а не як «плавильний котел» США»[3].

Перелічені передумови виникнення та формування мультикультуралізму тією чи іншою мірою вплинули на формування основних теоретичнихмоделей мультикультуралізму. Політика мультикультуралізму стала привертати все більшу увагу дослідників і громадськості з посиленням глобальних процесів. Різноманітні визначення мультикультуралізму можна розділити на кілька груп в залежності від того, яку основу мультикультуралізму висувають дослідники – політичну, ідеологічну чи соціокультурну.

Більшість авторів використовують поняття «мультикультуралізм» як одну з рис характеристики сучасного суспільства (В.Малахов, Г.Дмитрієв нимпозначаютьсуспільство, в якому немає «панівної культури»; В.Федотованазиває культурне різноманіття в сучасному світі природним і неминучим; М.Тлостановапов’язує з ним «обґрунтування плюралістичної культурної піраміди»; Н. Глєйзер і Н. Покровська вважають його стратегією вироблення правил і норм співіснування різних культур і їх носіїв в єдиному правовому, соціальному, економічному полі суспільстваі комплексом процесів розвитку, в ході яких, на противагу єдиній національній культурі, розкривається багато культур).Деякі автори розглядають мультикультуралізм як важливий фактор управління суспільством. Досить часто мультикультуралізм трактується як ідеологія сучасного лібералізму або радикалізму(А.Шлезінгер-молодший, С.Жижек, А.Блум,С.Хантінгтон). Група інших авторів прагне обґрунтувати мультикультуралізм як теорію і практику управління культурними процесами (Н.Кірабаєва розглядає політичний мультикультуралізм як теорію і практику неконфліктного співіснування в одному просторі різнорідних культурних груп;М. Уолцер розглядає його як програму боротьби за збільшення соціальної та економічної рівності). Вітчизняні вчені визначають мультикультуралізм як особливу форму інтегративної ідеології, за допомогою якої на принципах рівноправного співіснування різних форм культурного життя реалізуються стратегії соціальної злагоди і стабільності. В одному з підходів цей феномен характеризується як фактор формування соціокультурних протиріч певного суспільства в умовах глобалізації. А ще мультикультуралізм розглядається як чинник розвитку громадянського суспільства.

Аналіз передумов і факторівформування мультикультуралізму, дає підстави для висновку про те, що виникнення цього феномена зумовлено розвитком сучасного суспільства, ускладненням відносин між етносами та культурами і пошуком нових моделей міжкультурної взаємодії.


1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   34


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка