Матеріали VІІІ міжнародної науково-практичної конференціїз питань патріотичного виховання молоді



Сторінка22/34
Дата конвертації11.04.2016
Розмір6.99 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   34

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УМОВАХ НЕСТАБІЛЬНОСТІ
Кальцева С.І.

Кандидат політичних наук., доцент кафедри політології Запорізького національного університету
Проблема розуміння та розвитку громадянського суспільства є важливою й актуальною для країн, що знаходяться в процесі формування демократичних цінностей. Суспільство як сукупність відносин трансформується в громадянське тільки на певному етапі свого розвитку та за належних умов. Громадянське суспільство – співтовариство громадян з їх невід’ємними правами і свободами, це сукупність інститутів та відносин, що формуються в процесі діяльності громадян та ставлять за мету реалізацію їх інтересів й потреб, це політичний союз, який має вплив на формування органів державної влади, на визначення політики держави, на контроль за виконанням нею своїх функцій.

Сучасний досвід розвитку громадянського суспільства свідчить, що цей процес є досить складним й тривалим. Англійський політолог Р. Дарендорф стверджував: «Громадянські суспільства виникають не в одну ніч, не за той термін, на протязі якого можливо створити демократичну конституцію або навіть закласти основи ринкової економіки».[1, с. 64].

Ряд сучасних науковців (Л. Даймонд, А. Смолар) дійшли висновку, що формування громадянського суспільства в країнах, що модернізуються, досить часто обумовлює виникнення протиріч та напруження. В структурах громадянського суспільства проявляються тенденції, які створюють умови не для консолідації громадян, а для посилення фрагментованості суспільства, для появлення конфронтаційної політики, які не поглиблюють соціальні перетворення, а сприяють пристосуванню до нових форм життя.

Л. Уайтхед, Дж. Пірс загострюють увагу на такій «загрозі» громадянському суспільству, як «не громадянські елементи», дії яких не відповідають демократичним критеріям. В якості таких елементів вони розглядають кримінальні групи, націоналістичні та шовіністичні асоціації, радикальні екстремістські організації, релігійних фанатиків.

Такі дослідники, як Гж. Екіерт, О. Енкарнас’он, зауважують на необхідності розуміння взаємодії держави та громадянського суспільства. Вони акцентують увагу на тому, що громадянське суспільство не повинно базуватися на егоїстичних потребах окремих груп. Його призначенням є забезпечення балансу між інтересами суспільства, в цілому, та інтересами секторів громадянського суспільства, зокрема. Громадянське суспільство не зможе без сильної держави забезпечити реалізацію цих інтересів, а держава повинна визнавати роль громадянського суспільства в розбудові демократії.

Громадянське суспільство для ефективного функціонування потребує активних громадян, з високим рівнем індивідуальної автономії щодо соціуму та до держави, здатних до конструктивної взаємодії в пошуках можливостей реалізації загальних цілей та потреб, компетентних, толерантних. Становлення громадянського суспільства пов’язане з формуванням демократичних традицій і культури. громадянське суспільство не може бути просто запозичене, воно має формуватися на основі традиційної культури з урахуванням економічного, політичного розвитку країни, самосвідомості народу.

Процес становлення громадянського суспільства в Україні є досить складним та суперечливим. М. Рябчук визначає три головних завади щодо формування громадянського суспільства в Україні: державний патерналізм, громадянська пасивність та відчуження; можно-культурні відносини, які заважають створенню загальнонаціональних інститутів громадянського суспільства; відсутність економічних реформ, що обумовили б утвердження сильного та незалежного від держави громадянина. [2, с. 33].

Українські політологи оцінюють сучасний етап становлення громадянського суспільства з урахуванням доробок та помилок в різних сферах суспільного життя – державно-правовій, економічний, соціальній – вважаючи на особливості типу політичної культури, психології громадян України.

Серед шляхів розбудови громадянського суспільства в Україні на сучасному етапі можна визначити: розширення масової бази влади, підвищення політичної культури населення, формування інститутів громадянського суспільства, розвиток різних форм громадянського самоврядування, удосконалення механізмів контролю з боку суспільства, формування поваги до права і до закону, забезпечення свободи інформації, подолання явищ суспільної пасивності, удосконалення політичної системи відповідно зі зміною конкретно-історичних умов.

Література

Дарендорф Р. Современный социальный конфликт. Очерк политики свободы / Пер. с нем. М., 2002. – 289 с.

Рябчук М. Дилеммы Украинского Фауста: гражданское общество и «развитие государства». – М., 2000. – 272 с.


ТЕНДЕНЦИИ В РАЗВИТИИ УКРАИНСКОГО ПАТРИОТИЗМА ПО РЕЗУЛЬТАТАМ ПАРЛАМЕНТСКИХ ВЫБОРОВ 2014 ГОДА.
Каприцын И.И.

Кандидат философских наук, доцент кафедры социальной философии и управления Запорожского национального университета
Тема конференции: «Формирование патриотизма в условиях сотрудничества и конфронтации в сфере трансграничных взаимоотношений стран» представляется чрезвычайно важной, перспективной и перекликающейся с направленностью предстоящей международной конференцией посвященной прогнозированию, проектированию современных социальных процессов.

Осознанный уход от шовинизма в развитии украинского патриотизма требует некоей эмоциональной паузы, позволяющей видеть события такими какими они есть. Шовинизма в разных его формах от «массовых предрассудков, вплоть до идеологии крайне правых политических течений. Шовинизм особенно опасен, если он становится де-факто или де-юре идеологией какой-либо правящей партии или государственной политикой» [2]. Результаты подсчета голосов на последних украинских парламентских выборах продемонстрировали достаточно высокий рейтинг политически крайне правых сил в форме партии «Свобода».

Как известно, российская интервенция вызванная нежеланием выпускать Украину из сферы своего непосредственного влияния, продемонстрировала, судя по разворачивающимся событиям, не прогнозированное поведение украинцев. Сценарий распада Украины на основе русского этноса не оправдался. С другой стороны, открытая интервенция, сопровождающее её насилие, вызвало мощное протестное настроение питающее не теоретический, а действенный, практический украинский патриотизм, не зависящий от этнической, и, тем более, политической принадлежности его носителей.

Опасности правой патриот-идеологии хорошо выражаются перефразированной, применительно к украинской действительности, цитатой из «Ортодоксии» Г.К.Честертона: «Человек, который борется с агрессором в интересах свободы и гуманности, в конце концов, утрачивает и свободу, и гуманность, ради борьбы с агрессором». Т.е. важным представляется избегание великодержавного шовинизма титульной нации, как формы превращенного национального сознания, способной разрушить действительный патриотизм всех этнических субъектов украинской государственности.

Справедливым видится замечание словенского философа С.Жижека [1] о том, что настоящая борьба за независимость Украины только начинается – борьба за то, какой будет новая Украина. И эта борьба будет намного тяжелей, чем борьба против внешней интервенции. По сути это борьба за будущее не только Украины, но и Европы, и России, в конечном итоге.

Литература

Жижек С. Чему Европа может научиться у Украины? /April 8, 2014/ [Электронный ресурс] – Режим доступа: http://inthesetimes.com/article/ 16526/what_europe_can_learn_from_ukraine

Патриотизм. Новая философская энциклопедия. В 4 т. Т. 3. Н — С / Научно-ред. совет: В.С. Стёпин (предс.) [и др.]. — М.:Мысль, 2010. — 692 с.




ВИДИ ПАТРІОТИЗМУ ТА ЇХ ОСОБЛИВОСТІ
Кіндратець О.М.

Доктор політичних наук, професор кафедри політології Запорізького національного університету
Усвідомлення любові до Батьківщини у кожної людини відбувається під впливом різних факторів. Під час війни ставлення до Батьківщини визначає поведінку людини (вона або бореться з ворогом, підтримує свою армію, або зраджує свою державу і свій народ). Нині поширеною демонстрацією патріотизму стали вивішування державних прапорів на будинках, прикрашання машин українською символікою, спів державного гімну і т.д. Як у будь-якій державі, в Україні існують державні символи, але під час війни вони набувають особливого значення. Росія розпочала «гібридну» війну під гаслами захисту не тільки росіян, а і «російськомовних» громадян України. Українська символіка в російськомовних містах, яким є і місто Запоріжжя, є проявом любові до своєї держави, свого народу, своєї землі. Українська символіка сьогодні виконує не тільки інтегруючу функцію, а ще і функцію оберегу. Використання цієї символіки людьми, які не є українцями за етнічним походження, а є, наприклад, росіянами, говорить про те, що вони відчувають себе представниками єдиного народу. Це свідчить про формування політичної нації в Україні.

Політична нація – це політична спільнота, яка об'єднує громадян держави незалежно від їхніх етнічного, соціального походження, культурно-мовних особливостей і т.д. Сьогодні об’єднує людей, сприяє швидкому формуванню політичної нації спільна біда та намагання вистояти, перемогти ворога.

Дослідники виділяють три види патріотизму: імперський патріотизм, етнічний патріотизм (націоналізм), державний патріотизм. Імперський патріотизм проявляється в почутті лояльності та любові до імперії та її уряду. Такий патріотизм сьогодні характерний російському народу. Стрімке зростання рейтингу Президента Росії та масова підтримка його зовнішньої політики після окупації Криму та навіть після початку військових дій на Сході України є свідченням того, що більшість росіян так і не позбулася імперської свідомості та імперських прагнень. Прагнення жити у «великій» державі, «великій Росії» позбавляє людей здорового глузду, розуміння тих ризиків, небезпек та наслідків, до яких така зовнішня політика їх держави може привести. Пропаганда, інформаційна кампанія є основною причиною зміни ставлення значної частини громадян Росії до українського народу, який довго вважався «братнім» народом.

Етнічний патріотизм в своїй основі має почуття любові до свого народу. Етнічний патріотизм небезпечний в тому випадку, коли він поєднується із етнофобією. Етнофобія є різновидом ксенофобії та проявляється у вигляді нетолерантного ставлення до представників інших соціальних груп, «інших» за расовою або етнічною ознакою. Нетолерантне ставлення завжди емоційно забарвлене, часом це не тільки «нелюбов», а і ненависть до представників інших народів. У багатонаціональних державах етнофобія загрожує соціальному спокою, суспільній злагоді, політичній стабільності. Тому так важливо виховувати толерантність до іншої культури, іншої нації. Повага, толерантне ставлення до представників іншого етносу аж ніяк не заважає любові до свого народу, етнопатріотизму. Крім того толерантність є одним із важливих факторів формування політичної нації.

В основі державного патріотизму лежать почуття любові до держави. Це почуття сьогодні приводить до зростання солідарності, жертовності, а також до зростання кількості героїв-патріотів. Під «героїчним патріотизмом» розуміють готовність людини принести своє життя в жертву, якщо цього вимагають інтереси Батьківщини. У мирний час є і «попит» на героїчний патріотизм і «пропозиція». Однак, значно більше людей стає справжніми героями під час війни.


Антропний принцип як підґрунтя визначення духовних обріїв розвитку людини та суспільства
Корнієнко Г.М.

старший викладач кафедри соціології Запорізького національного університету
Навряд чи хто сьогодні сумнівається в тому, що суспільство, у якому ми живемо переживає певну ситуацію кризи, що охоплює всі його основні сфери : політичну, де спостерігається інертність управління на всіх рівнях і у всіх ланках функціонування держави, певні політичні конфлікти; економічну, де відбувається знецінювання доходів населення, спостерігається величезний і скороплинний державний борг - внутрішній і зовнішній; структурно-виробничу, де оголився дефіцит природних і трудових ресурсів; властиво соціальну, де відбулася стрімка дезінтеграція соціальних груп і інститутів, втрата ідентифікації особистості з колишніми структурами, цінностями, нормами. Все це означає загальну кризу соціальних відносин. Але соціальна криза лише частина кризи нашого суспільства. Інша, не менш значима його складова, це кризові явища в культурній сфері, криза самих способів діяльності людини, типів відтворювальної життєдіяльності суспільства, що охоплює такі сфери громадського життя як, духовно-моральну, де оголилося розкладання суспільних вдач в умовах існуючого дефіциту товарів і послуг, певної безперспективності розв’язання людьми все більшого числа життєвих проблем; трудову, де мотиви змістовної праці поступалися провідним місцем мотиву низької інтенсивності праці, трудова пасивність стає принциповою позицією більшості, а інноваційна діяльність на виробництві дедалі більш втрачає престиж та підтримку; екологічну, де погроза знищення біологічних умов життя нависла над великим простором, що збільшується.

Соціальні й культурні кризові явища спостерігаються в одному суспільстві й виявляються в ньому одночасно. Точніше взаємодіють, але досить специфічно, втілюючи своєрідність нашого суспільства як соціокультурної реальності.

В самому загальному вигляді, криза є порушенням рівноваги і в той же час зазначає перехід до деякої нової рівноваги. Необхідно розрізняти стабільні та кризові стани суспільства. Стабільний стан визначається як соціальний порядок, який характеризується сталим відтворенням. Кризовий стан визначає порушення стабільності, слугує гострою формою проявлення соціального конфлікту, способом руху соціальної системи від колишнього її стану, через дезінтеграцію та конфлікт, до нового стану. Будь-яке суспільство в ході своєї еволюції неодноразово проходить динамічний цикл «стабільність – криза – нова стабільність». Кризі притаманний певний закономірний характер.

Основне питання, що постає перед нами, коріниться в тому, які обрії та напрямки подальшого розвитку суспільства, яким чином осмислюється останнє. Але для того, щоб розв’язати поставлене запитання, є певні необхідні підстави визначити ступінь розриву з минулим, де насамперед необхідно говорити про світоглядні орієнтири. Безумовно, зараз вони уражені кризою, причому мова не йде про який-небудь один лише орієнтир. Розрив з минулим відбувається набагато глибше, зачіпаючи передумови всіх світоглядних підвалин та підґрунтя, на яких вони виникають.

Вибір світогляду має інтенціональну спрямованість, він залежить від тих переконань, на яких ми ґрунтуємося, але в той же час ніхто не вільний настільки, щоб у будь-який момент стати прихильником чого завгодно. Щодо цього наша воля обмежена, обмежена колективним досвідом людства. Але разом з тим, знання, якими ми володіємо та користуємося, не пояснюють у багатьох випадках моменти, з якими зіштовхується людина, тому що ці знання є "приземленими".

У духовних пошуках суттєва роль надається стимулу діяльності, готовністю до дій, що характеризує здатність виразно уявляти всі логічні наслідки з проблемних ситуацій, що виникають. Означена готовність до дій передбачає не тільки орієнтацію на істину, але й суб’єктивну впевненість в її достовірності, гідної віри, що визначається через думку, знання або віру. Потреба в істині, яка здатна втілюватися в людських долях, істині як альтернативі ілюзій в її єдності з думкою, знанням та вірою складає суттєву рису духовного укладу людини та її культури. Істина розкривається людині в межах між відносним її удостовіренням в різноманітних варіантах особистісної концептуалізації інформації, як коду можливої поведінкової моделі, думках та абсолютною впевненістю в її достовірності, вірі, що згодом в цілому стає переконанням.

У цьому зв'язку досить гостро постає проблема оптимізації взаємозв'язку віри й знання в процесі духовного осягнення світу, пізнання, соціального пізнання, результатом розв’язання якої є створення певного підґрунтя та умов, що визначають особливості формування переконань, ступеню переконаності. Щоб уникнути певної плутанини та зберегти системність дослідження, оптимізацію взаємозв’язку віри та знання в процесі соціального пізнання слід розглядати, й виходячи з цього визначати детермінанти та напрямки, в площині полів онтології, гносеології та праксеології. Тому детермінанти та напрямки зазначеної оптимізації визначаються у теоретико-методологічному та практичному вимірах.

В площині поля теоретико-методологічного виміру оптимізація взаємозв'язку віри й знання в процесі пізнання, перш за все, полягає в удосконалюванні знань про навколишній світ, приведення їх у відповідність із новими реаліями, переосмисленні становища й розвитку людини у світі.

Для ілюстрації, розглянемо, наприклад, питання про місце людини в космосі, з погляду антропоцентризму, що переважає в колишніх поглядах. Астрономія показала, що Земля не є центром сонячної системи, що вона не охоплює всієї реальності, а є лише її незначним фрагментом. Земля навіть не є центром Чумацького шляху, за межами якого існує безліч подібних галактик, поділюваних мільйонами парсек і часом у мільярди років. Досягнення біології й психології спростували міф про унікальні якості людини, про його природну перевагу. (Було показано, що людина, подібно іншою твариною, - лише один з варіантів життя, можливої на Землі).

У цьому зв’язку вважається за необхідне звернути увагу на актуалізацію принципу антропності («антропний принцип»), не зважати на який неможливо у наукових пошуках, але, важливо, використання якого та базуючись на якому, надає можливість уникнути або подолати певні труднощі в процесі пізнання, соціального пізнання, визначаючи обрії духовного розвитку суспільства і людини.

Антропний принцип відомий у літературі в різних формулюваннях, і розбіжності й суперечки довкола нього багато в чому впираються у двозначність уживаних понять. Важливо й необхідно зауважити, що наступні викладення за використанням певних прикладів та ілюстрацій мають скоріше метафоричний, а не лише конкретний специфічний характер, що надає можливості розкрити та визначити сутність даного принципу.

Для зручності пошлемося на дослідження Дж. Барроу, Ф.Типлера, М. Рьюза. Дослідники розрізняють слабкий та сильний антропний принципи. Перший визначається в такий спосіб: «спостережуване значення всіх фізичних і космологічних величин не випадково, але продиктовано вимогою забезпечити існування областей, де могло б виникнути життя на вуглецевій основі, а також вимогою, щоб вік Всесвіту був досить великий, тобто щоб ця подія вже відбулася».

Так, як надане це положення, воно представляє собою твердження науки або, принаймні, претендує на засноване на науковому знанні.

Легко помітити, що лінія аргументації містить тут натяк на релігійний зміст усієї тези, але дане положення не є специфічно релігійним. Зокрема вона будується на неявній передумові, що Всесвіт не є всього лише випадкове зібрання співіснуючих у часі речей, але, скоріше, щось таке, що містить у собі безліч досить специфічних потенцій і властивостей, які призводять до появи життя в тієї або іншій формі. Передбачається, що ці потенції й властивості не можуть з'явиться як проста випадковість, але що повинне існувати причинне підґрунтя, що здійснює їхній цільовий вибір із всієї нескінченності сукупності можливостей; поняття про таку причину повертає нас до визнання якоїсь вищої сили. Але дане положення протиставляє себе науковій картині світу.

Друге формулювання антропного принципу, що припускають вищезгадані дослідники, звучить у такий спосіб: «Всесвіт повинний мати такі властивості, які на певному етапі його історії дозволяють життю розвиватися».

Тут, як ми бачимо, явно підсилюються значеннєві, смислові конотації, що прямо і безпосередньо відносяться до релігійної віри: якщо Всесвіт такий, що він зобов'язаний дати місце життю, до того ж такому життю, що здатне задаватися питанням про своє походження, то говорити про просту випадковість або навіть необов'язковості виникнення цього життя було б некоректним, тобто передбачається наявність якогось Розуму за «покривом» буття Всесвіту і його організацією.

Передумовою, що лежить у підвалинах даної версії антропного принципу є переконання її прихильників у тому, що дія законів природи (як ми їх знаємо) істотно пов'язана зі знанням констант, - будь вони в різноманітному відношенні якимись іншими, хоча б навіть, у незначному ступені. Всесвіт у цілому й всі об'єкти в ньому просто не могли б з'явитися й існувати в сьогоденні їхньому вигляді.

Але слабким місцем такої лінії аргументації нам представляється те, що вона просто ігнорує ряд важливих міркувань: цілком можливо, що Всесвіт, який ми його знаємо й справді необхідно повинний бути такий, яким він є, і в ньому не можна нічого не додати, не надати, ні якось ще змінити (без того, щоб усе не зруйнувати). Але все це зовсім не означає, що та конкретна форма, та тілесно обмежена конфігурація, що властива нам як людям, є єдино можливою в нашому всесвіті. (Але задамося питанням: чи єдиний наш Всесвіт взагалі? Хоча нізвідки не витікає, що наш фізичний Всесвіт єдиний і унікальний, не виключено, що ніяких інших Всесвітів не існує.)

Труднощі тут у тому, що в нас взагалі немає ніяких критеріїв і даних, посилаючись на які, ми могли б оцінити відповідні ймовірності. Усе, що нам відомо й доступно – це наш власний Всесвіт. Адже насправді цілком може виявитися, що ми, люди, просто не здатні помислити і уявити собі який-небудь інший можливий Всесвіт.

Третя, ще більш сильна версія антропного принципу, звучить так: «Розумний інформаційний процес неминуче повинен виникнути у Всесвіті й, один раз виникнувши, уже не може зникнути». Якщо ця версія антропного принципу справедлива, то в основі всього розвитку стає носій Розуму, - людина. Але чи не так це?

Те, що ми знаємо сьогодні про долі біологічних видів, говорить про їхню підсумкову приреченість на вимирання, і тому мало приводів думати, що людський рід становить якесь виключення. Можна, здається, припустити, що час від часу у Всесвіті виникають вогнища життя, включаючи й розумні форми, і що, отже, воно ніколи повністю й остаточно не зникне. Але це твердження далеко не збігається з тим, що затверджує про світ остаточне формулювання антропного принципу. Так чи інакше, навряд чи можна вважати останню істиною.

Проте, його не можна й скидати з рахунків, - ті наслідки, які можна витягти з останнього дають певне коректування, у дослідженні взаємозв'язку віри й знання, науки й релігії. Незалежно від того, вірить або не вірить дослідник у матеріальну субстанцію як останню основу світу, простим і незаперечним фактом залишається те, що ми пізнаємо світ винятково за допомогою й крізь призму нашого сенсорно-розумового апарата, що, у свою чергу, є у величезному ступені добутком еволюційного процесу. У цей час, насамперед, в області біології, органіки, ми усе глибше усвідомлюємо наскільки унікальним і винятковим по своїй складності є наш сенсорно-розумовий пізнавальний апарат; але разом з тим людина замислюється про граничність нашої здатності пізнання світу.




Пасіонарність у формуванні патріотизму народу
Лепська Н.В.

Кандидат політичних наук, доцент кафедри політології Запорізького національного університету
У сучасному українському науково-публіцистичному дискурсі усе активніше лунають гасла «пасіонарність», «пасіонарій», «пасіонарна нація», «пасіонарна особистість». Вочевидь, актуалізація цих дефініцій обумовлена карколомними зрушеннями у суспільній свідомості, що відбуваються на тлі цілої низки доленосних, передусім для України, подій, починаючи з листопада 2013 р. Останній рік в історії нашої країни акумулював в собі, мабуть, усі відомі кризові і конфліктні ситуації, які прописані в теорії політичної науки. Безперечно, це жахливе випробування, яке доводиться перетерпіти, пережити і перебороти нашому народу, стає своєрідною скріпою, що консолідує українське суспільство в небачену до сьогодні потужну силу державо- і націєтворення – пасіонарну силу.

Сучасна рефлексія феномену пасіонарності набуває усе більш виразного соціального змісту. Пасіонарність є соціально-історичним явищем, для якого характерною є поява в певному ареалі великої кількості людей (пасіонаріїв) з унікальною активністю і здатністю до надзусиль. У загальному розумінні пасіонарій – це людина, котра з неймовірним ентузіазмом і надзвичайним патріотизмом відноситься до своєї нації, її минулого, сьогочасного і майбутнього. Міра пасіонарності – питома вага пасионаріїв у соціумі. Наразі пасіонарність співвідносять і з якісними атрибутивними рисами нації, підкреслюючи тим самим її унікальну місію у формуванні достеменної суб’єктності народу у його поступальному розвитку як у локальному (в межах конкретної країни), так і глобальному (в контурах світової архітектури) масштабі.

Теорія пасіонарності увійшла в арсенал соціальних теорій завдячуючи науковим зусиллям відомого російського вченого Л.М.Гумильова. Спадщина цього неординарного діяча досі є предметом жвавих дискусій у сучасній академічній царині. Теорію пасіонарності як тільки не називають її критики: і «науковою фікцією», і «науково-фантастичними розмірковуваннями», і біологізаторством тощо. Одним з фундаментальних аргументів «проти», на якому наполягають опоненти Л.Гумильова, є відсутність емпіричної доказовості його теорії, тому науковою її в цілковитому розумінні вважати не можна, вона є радше псевдонауковою, а може й взагалі просто гіпотезою. Так, певний сенс погодитися з цим твердженням є. Позаяк, життєстійкість концепту «пасіонарій» та суміжних з ним, на наш погляд, навпаки доводять необхідність більш відповідального осмислення доробку Л.Гумильова, відмови від догматичного використання його задля обґрунтування радикальних націоналістичних доктрин. Так, вважаємо перспективним дослідження кореляції пасіонарності та патріотизму народу.

За Л.Гумильовим [1] пасіонарії здійснюють (адже не можуть не здійснювати) вчинки, що спричиняють зміни у довкіллі; вони власне й змінюють світ. Оскільки наявність у них пасіонарної енергії є їх генетичною (біологічною) ознакою (якість організму), то вони здатні концентрувати цю енергію і спрямовувати її практично несвідомо на досягнення певної мети. Втім пасіонарність може бути як негативною, коли, наприклад, мета деструктивна (жага збагачення, монополізації влади тощо), так і позитивною, якщо спрямована на благотворення (діяльність видатних діячів культури, винахідників, вчинки героїв на війні та в мирний час і т.інш.) Як зауважує Л.Гумильов, наявність пасіонаріїв в суспільстві робить його пластичним і здатним протистояти зовнішнім викликам, оскільки пасіонарії можуть знайти вихід з будь-якої надскладної ситуації. У кожну історичну епоху кількість пасіонаріїв у складі етносу досить різна, крім того, вони можуть і не визнаватися своїми сучасниками, навіть можуть бути приреченими ними на статус «антигероїв». Тим не менш, наявність великої кількості пасіонаріїв є беззаперечною ознакою величі нації і етносу. Якщо ж їх немає, або вони не затребувані суспільством, або їх просто «використовують», тоді цей етнос не має майбутнього. Етнос є величним не тільки завдяки своїм національним героям, але й «простим пасіонаріям» з народу, захоплених певними ідеями, здатними йти «до кінця» й вести інших за собою. За логікою етногенезу Л.Гумильова, якщо між найважливішими типами членів етносу – гармонійними особами (у яких пасіонарність та інстинкт урівноважені) та власне пасіонаріями (у яких пасіонарність сильніша за інстинкт) встановлюється певне оптимальне співвідношення – система майже нездоланна.

Не ставлячи за мету детальний огляд фаз пасіонарної напруги етнічної системи, які досліджувалися Л.Гумильовим, окреслимо їх стисло: пасіонарний поштовх (або підйом); так звана акматична фаза (період найбільшого підйому пасіонарності); надлом (зниження пасіонарного напруження після попередньої фази, що супроводжується розколом етнічного поля; це за висловом Л.Гумильова «вікова хвороба етносу», яку необхідно подолати, щоб здобути імунітет); інерційна стадія (пасіонарність знижується, виникають центробіжні тенденції); регенерація (етнічна єдність перестає існувати, виникають нові етноси). Остаточна загибель етносу, на думку Л.Гумильова, наступає тоді (і в тому рахунку), коли столиця і провінції перестають думати, відчувати, а значить діяти узгоджено.

Тож, щоб вижити, етносу потрібна пасіонарність, що ставить ідеал вище ближніх безпосередніх інтересів. Потрібен ідеал, національна ідея, що сприймається усіма інстинктивно як справедлива, загальнозначуща справа; це як проект відтворення нації і цивілізаційного потенціалу народу.

Можна вважати, що останні події в Україні стали саме тим поштовхом, що спричинив пасіонарність українського народу, надав йому нової мобілізаційної організованості, могутньої концентрації моральної енергії. Наше суспільство неначе «знайшло себе», здобуло нове цивілізаційне обличчя, через руйнівні потрясіння дійшло до усвідомлення свого потенціалу суб’єктної потужності у відпрацюванні і впровадженні нових стратегій розвитку. В цьому контексті як вкрай важливу складову характеристику сили і єдності народу необхідно розглядати патріотизм його громадян. Патріотизм є індикатором стану і можливостей народу у вибудовуванні власних фундаментальних засад успішної, соціально-орієнтованої, конкурентоздатної держави, яка є гідним членом світового альянсу. Патріотизм – це згуртування усього народу задля досягнення його мети. Причому нагально необхідним є не тільки об’єднання самого по собі народу, але й єднання держави зі своїм народом, адже між ними існує органічний зв’язок. Наразі патріотизм є саме тією чеснотою, що може масштабно зміцнити духовно-емоційну єдність України через взаємодію держави і суспільства. В сучасних українських реаліях це одне з перших завдань на порядку денному. Зважаючи на те, що сьогодні міра пасіонарності українського суспільства досить висока, дуже важливо, щоб державні інституції її підтримали, а не змарнували. Адже наслідки в іншому разі можуть набути непередбачувано руйнівного характеру.

1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   34


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка