Матеріали VІІІ міжнародної науково-практичної конференціїз питань патріотичного виховання молоді



Сторінка11/34
Дата конвертації11.04.2016
Розмір6.99 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   34

Виклад основного змісту. Ст.26, п.4 даного Закону як одне із завдань ВНЗ визначає необхідність „формування особистості шляхом патріотичного, правового, екологічного виховання, утвердження в учасників освітнього процесу моральних цінностей, соціальної активності, громадянської позиції та відповідальності, здорового способу життя. вміння вільно мислити та само-організовуватися в сучасних умовах”. П.6 наголошує на „створенні необхідних умов для реалізації учасниками освітнього процесу їхніх здібностей і талантів”, а п.8 веде мову про „поширення знань серед населення, підвищення освітнього і культурного рівня громадян”.

Спробуємо виділити основні практичні напрямки діяльності, визначені в наведених статтях.

1. Зміст свідомості як студентів, так і представників професорсько-викладацького складу (вони, як і студенти, також учасники освітнього процесу і, згідно всіх вимог, вироблених історією філософсько-педагогічної науки, зобов’язані бути виховані!) має визначатись змістом наведених у п.4 видів виховання. Особистість – це насамперед суб’єкт системи цінностей, перелічених у ньому.

2. Саме існування ВНЗ має підпорядковуватись не стільки й не тільки підготовці фахівців з певних галузей суспільної діяльності, скільки розвитку здібностей і талантів до рівня здатності їх реалізувати.

3. Як студентство, так і професорсько-викладацький склад мають стати суб’єктами просвітницької діяльності для населення. Особливо це стосується студентів, адже їх вплив на молодіжне середовище в тому, в чому вони можуть бути носіями знань, значно більш демократичний, отже, більш близький для сприйняття, ніж „метрів” науки, перед якими звичайні люди завжди ніяковіють. Звідси проблема „інтелігенція – народ”, про яку тут не місце говорити.

Спробуємо коротко визначити зміст кожного з видів виховання, яке, звісно, має здійснюватись у системній взаємодії, без чого не буде сформована цілісна особистість.



Патріотичне виховання. Це, насамперед, максимальне сприяння формуванню у студентів любові до України, представленої не стільки її державними керманичами чи навіть окремими видатними особистостями, скільки до українського народу як носія оригінальної культури, якою можна пишатись як самим українцям, так і представникам інших народів в тому разі, якщо зусилля спрямувати на її популяризацію. Це безпосередня вимога Ст.58, п.3, де чітко вказано на необхідність викладачів прищеплювати студентам „любов до України, виховувати їх в дусі українського патріотизму і поваги до Конституції України та державних символів України”.

Так, саме українського, а не радянського чи російського. В умовах сучасної фактичної агресії Росії проти України потрібно всіляко пропагувати подвиги наших солдат і добровольців, а не перейматись героїкою Великої Вітчизняної війни. Не тому, що тоді не було героїчного патріотизму, а тому, що в пропаганді він подавався як патріотизм суто політико-партійний, а не народний. Більше того, всі перемоги переважно приписувались представникам російського народу, що, можливо, дало підстави Президенту Росії В.Путіну заявити, що перемога могла відбутись і без участі українського народу. Досить дивна й обурлива заява. Особливо зважаючи на те, що вся Україна була окупована й постраждала від руйнувань і людських втрат найбільшою мірою.

Варто звернути увагу на необхідність формування „поваги до Конституції України та державних символів України”. Тут неприпустимою практикою останнього десятиліття є намагання політиків, вражених вузько-клановими інтересами, змінювати її. Тобто, повністю відсутнє розуміння того, що закон – це константа, незмінне, а не те, що потрібно постійно змінювати. Безумовно, що суспільство є динамічним організмом і потребує внесення певних коректив до законів. Але, по-перше, не щорічно, а через певний і досить тривалий час; по-друге, слід приймати закони виважено, розсудливо, на перспективу, а не на злобу дня; по-третє, конституційні закони не повинні бути дрібно регламентованими, тоді відпаде потреба у внесенні змін; по-четверте, прийнята 28 червня 1996 року Конституція України отримала повне схвалення Венеційської комісії, на чому досить активно наголошували її автори. Ніколи почуття святості та благоговіння у народу не викличе будь-який документ, якщо його постійно змінюють. Ми це бачимо на прикладах формування радянського патріотизму на основі Жовтневого перевороту, що пропагандою був перетворений на Велику Жовтневу соціалістичну революцію, та Великої вітчизняної війни. У висвітленні цих подій так багато неправди і фальсифікацій, але намагання істориків їх виправити наштовхується на досить потужний спротив і неприйняття значної кількості населення. Причина очевидна – будь-які зміни щодо одного разу обраних концепцій були неможливі. Якщо ж вони все-таки вносились самою партією, то після смерті вождів вони піддавались гострій критиці, а тирани відновлювали свій нібито святий і недоторканий статус.

Вкрай важливо також дотримуватись вимог Ст. 48, п.1, в якій говориться: „Мовою викладання у вищих навчальних закладах (виділено нами – авт.)є державна мова”. Так, у загальноосвітніх середніх навчальних закладах викладання може вестись мовами всіх народів, які проживають в Україні. Але у вишах має бути державна мова викладання, без знання якої людина позбавляється права на участь в органах державного управління. Не конституційно, а тим, що кожного разу, якщо вона не володіє вільно державною мовою, вона не може бути повною мірою лояльною до неї. Ми це спостерігаємо впродовж усього періоду незалежності, наслідком чого, серед інших причин, стали сьогоднішні події. Сумно, але кількість абітурієнтів, які закінчили школи з українською мовою викладання, перебуває в межах 70-80%. А відсоток викладання навчальних предметів у вишах нашої області нею просто мізерний. Як і володіння нею професорсько-викладацьким складом. І студенти перших курсів звертають на це увагу. Вірніше – на неповагу до державної мови й, відтак, державного патріотизму. Що фіксують і соціологічні дослідження: російськомовне населення, серед якого й високоосвічені представники, не зовсім лояльно відносяться до української державності та державності української мови.



Правове виховання. Найкоротше визначення права, наведене ще класиком світової філософії Аристотелем, таке: „Право – мірило справедливості”. При цьому потрібно брати до уваги те, що виховний процес не слід, за радянським зразком, зводити до моралізування з приводу нібито моральної недосконалості молоді загалом, студента зокрема. Як і власної конкретного вихователя також. „Мораль – це безсилля в дії” – таке визначення Ш.Фур’є схвалював К.Маркс. Тому треба, по-перше, виходити з визначення справедливості, по-друге, з того, що міра її розуміння у кожної людини, кожного студента своя – індивідуальна. Справедливість – це задоволення людини від вирішення будь-якої життєво важливої проблеми в тому випадку, коли воно залежить від іншої людини. Не слід забувати, що спроба побудувати матеріально-технічний базис комунізму та нову людину на засадах морального кодексу будівника комунізму провалилась.

Право в сучасному значенні – це обов’язок боротись за свої свободи. Те, що вони гарантовані Конституцією, не означає, що держава, особливо не правова, буде надавати їх громадянам. Слід пам’ятати, що держава втілена в діяльність людей, які, якщо не є носіями державницького умонастрою, а, навпаки, вражені хибними уявленнями про неї як виключно апарат примусу та користі від влади, будуть зловживати своїм становищем. Тому просто необхідно зробити все, щоб студенти не лише знали норму Закону, встановлену Ст.26, п.6, а вимагали „створення необхідних умов для реалізації їхніх здібностей і талантів”. Тим паче, що такі права їм надає Ст.40, в якій напрямки діяльності органів студентського самоврядування. Про неї дещо пізніше.

Виховний потенціал Закону „Про вищу освіту” буде реалізований, якщо студенти та самі викладачі засвоять право як зобов’язувальне до певних дій, а не подароване зверху верхами. Це вкрай важливо для подолання досить потужного впливу багатовікового перебування наших пращурів під впливом державного патерналізму. Ст.58, п.4 якраз і ставить перед науково-педагогічними, науковими і педагогічними працівниками завдання „розвивати в осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, самостійність, ініціативу, творчі здібності”. Його можна виконати, якщо дати студентам можливість їх проявляти, а не робити це за них. Є норма Конституції, яка стверджує, що незнання законів не позбавляє від відповідальності. Отже, потрібно не моралізувати, а всіляко нагадувати студентам про існування Закону і сприяти ознайомлення з ним. Принаймні, на заняттях з філософії та історії України викладачі постійно акцентують увагу студентів на суб’єкт-суб’єктному характері навчально-освітнього процесу. Можливо, що майбутні вчені-викладачі, які матимуть статус докторів філософії з різних наукових дисциплін теж будуть проводити такий освітньо-виховний вплив на студентство. Адже любов до себе як до суб’єкта власної розумно-вольової дії є нічим іншим, як проявом патріотизму. Без такого статусу це звичайний нарцисизм та егоцентризм.



Екологічне виховання. Екологія – вчення про взаємодію людини з природою. Навчально-освітній процес, надто ж у медичному університеті, має бути підпорядкований усвідомленню студентами того об’єктивного факту, що ця взаємодія відбувається в тілі кожної людини. Тому руйнування навколишнього природного середовища рівнозначне руйнуванню її здоров’я. На жаль, такого усвідомлення немає. А це недолік роботи викладачів на всіх заняттях. Так, далеко не всі студенти другого курсу на заняттях з філософії здатні дати визначення змісту понять „життя”, „здоров’я”, „емпатія”. Між тим наука, діалектичне мислення – це мистецтво оперування поняттями, уміння використовувати їх зміст для обрання методології пізнання та визначення способу життєдіяльності.

Всі інші вимоги п.п.4 і 6 Ст.26 похідні від зазначених напрямків освітньо-виховного впливу викладачів на студентів. Наша країна відстала від цивілізаційно-культурного розвитку країн Європи тим, що там гасло Нового часу та епохи Просвітництва „знання – сила” не звелось до насичення свідомості людини знаннями без того, щоб вони не виправляли асоціальні атавізми її психофізіологічної природи. Там, очевидно, взяли до уваги відомий вислів Геракліта (УІ-У ст. до н.е.) про те, що „багатознайство розуму не навчає”. Розум – це здатність змістом понятійних визначень гармонізувати свою взаємодію з природою і суспільством. Без цього людина діє „по понятиям”, наслідки чого український народ відчуває гостро в наш час.

Потрібно виходити з того, що „вміння вільно мислити та само-організовуватися в сучасних умовах” не можна сформувати, якщо намагатись мислити за студентів, за них створювати самодіяльні організації, за них вести властиву їм роботу та нести за це відповідальність. Людина – автономна самодіяльна істота. Їй можна і потрібно допомогти, але могти вона зобов’язана сама. Допомога викладача – це щоденний приклад реалізації своєю поведінкою, своїм способом життя тих цінностей, до яких закликає Закон „Про вищу освіту”. Можна мати знання вищого рівня, але якщо вони не втілені в спосіб життя, не стали його духовною субстанцією, підняття до вищого не буде. Один лише приклад. Тютюнопаління шкідливе для здоров’я, але ми щоденно спостерігаємо спільне викладачів та студентів дійство паління... за парканом, оскільки на території вишу це заборонено.

Людина перестає бути суб’єктивною істотою, стаючи суб’єктом самоорганізації. Бажано, щоб це було в органічному поєднанні окремої людини зі спорідненими за здібностями і талантом людьми. Сам факт сумісного перебування в одній організації не робить її та його членів активними суб’єктами. В нашому випадку суб’єктами пізнавальної діяльності. Ось чому вкрай важливо на керівні посади в органах студентського самоврядування (ОСС) обирати вже значною мірою сформованих суб’єктів, якими можуть бути студенти старших курсів, а також магістри й аспіранти. Можливо, що слід брати на ці самодіяльні посади професійно підготовлених менеджерів по роботі з громадськими організаціями, зі студентською молоддю, адже закон дозволяє визначати за власними потребами штатний розпис. Хоча дуже бажано, щоб ця посада не фінансувалась конкретним вишем, інакше буде неминучий тиск адміністрації. Їх діяльність чітко визначена положеннями Ст.40 п.5. Вони доволі різноманітні, тому звернемо увагу на п.5.1. В ньому йдеться про те, що ОСС „беруть участь в управлінні вищим навчальним закладом у порядку, встановленому цим Законом та статутом вищого навчального закладу”.

Звичайно, що норма „беруть участь” автоматично не призводить до того, що ОСС в особах його керівного управлінського складу реально впливають на хід навчально-освітнього і побутового процесу. Але надані можливості завжди перейдуть в дійсність, якщо обирати за потрібними для цього „здібностями і талантами”. Але участь представників ОСС у роботі вчених рад може дати позитивний приклад, якщо він буде наявний на їх засіданнях з боку професорсько-викладацького складу, а не лише йти від ректора чи членів ректорату.

Багато норм Закону „Про вищу освіту” вимагають від професорсько-викладацького складу прояву самодіяльних ініціатив. Доти, доки цього не буде, жодного впливу на студентство не відбудеться. Суб’єктами самоорганізації мають бути саме представники професорсько-викладацького складу. А цього немає особливо в тому, що стосується бажання бути кураторами. Очевидно через те, що відсутнє розуміння того, що навчально-освітній процес не зводиться до необхідності давати настанови студентам якогось морально-етичного характеру. Це насамперед, по-перше, усвідомлення суб’єкт-суб’єктного статусу цього процесу; звідси, по-друге, слід свій власний спосіб його самоорганізації продовжити на студентів як тих суб’єктів, що прийшли з пізнавальними цілями. Тому не слід зводити свій вплив на них тільки на час безпосередніх занять, а години, дані на самостійну роботу студентів (СРС), на які їм обраховуються кредити з дисципліни, давати завдання на самостійну організацію навчального процесу. Якщо людина, в даному випадку студент, не зайнята самовдосконаленням, вона не знає чим заповнити вільний час. Звідси й прояви асоціальної поведінки, які „вбивають” час. Дуже бажано давати не індивідуальні завдання, а для кількох студентів. Тоді вони самі будуть самоорганізовуватись в творчо-пошукові дослідницькі об’єднання.

Звичайно, перевірка СРС не входить в навантаження викладачів. Проте вони мають бути особисто зацікавлені в тому, щоб давати такі проблеми для вирішення, які б відповідали їх власним науковим уподобанням. Отже, заслуховування звітів буде відбуватись у вигляді своєрідних конференцій, цікавих для обох сторін. Ст.50 п.3 Закону зазначає, що „вищий навчальний заклад має право встановлювати інші форми освітнього процесу та види навчальних завдань”. Інші, крім звичних лекцій, семінарів і т.п.

Висновки. 1. Патріотичне та інші види виховання у вишах мають здійснюватись засобами такої організації навчально-освітнього процесу, за якого всі його учасники об’єднані спільним пізнавальним інтересом. Саме він, а не конкретна спеціальність, конкретний професійний фах мають бути покладені в основу діяльності будь-якого навчального закладу. В першу чергу вищого, в якому людина має можливість стати вище самої себе свавільної, афективної, суб’єктивної, ставши суб’єктом власної розумно-вольової дії і щасливої долі. Відомий старшому поколінню науковців класик слушно зауважував, що ідеї завжди осоромлювали себе, якщо відривались від інтересу. Первинним же інтересом новонародженої людини є допитливий інтерес. Якраз на ньому постала філософія зі своїм закликом до людини: „пізнай саму себе”. Освітні заклади стануть основою для формування любові до себе тоді, коли будуть сприяти розвитку саме цього таланту, а не вбивати його системою принизливих оцінок. Слід дати кожній людині, кожному студенту можливість розвинути властиву йому здібність, стати здатним до саморозвитку засобами спорідненого за нею таланту. Такий заклик міститься у Законі „Про вищу освіту” – тільки варто його побачити в ньому тим, хто має пізнавальні очі.

2. Чомусь a priori вважається, що викладачі природознавчих дисциплін можуть здійснювати виховний вплив на студентів, не маючи належної гуманітарної підготовки. Ознайомлення з творами навіть найвидатніших представників суспільно-гуманітарної думки не формує методологію освітньо-виховного впливу на аудиторію. Його формує об’єктивна логіка становлення гуманних відносин між людьми, яких в належному обсязі немає й у наш час. Ось чому вкрай важливо запровадити у ВНЗ та загальноосвітніх закладах навчальний процес для викладацького складу з циклу філософсько-правових, релігієзнавчих, але не в церковно-конфесійних висвітленнях, морально-етичних та педагогічно знань з їх якісною об’єктивною перевіркою. Підвищення кваліфікації має бути не лише фаховим, але й гуманітарним.




Роль козацьких організацій у патріотичному вихованні запорізького юнацтва
Зла Д.

учениця 11-А класу ЗСШ №100

Мальована Л.І.

вчитель української мови та літератури ЗСШ №100

Останнім часом все більше фахівців-педагогів звертають увагу на проблеми, пов'язані з недосконалістю системи патріотичного виховання в Україні. Адже з початку 90-х років ХХ-го сторіччя в республіках колишнього СРСР, зокрема в Україні, достатньо ефективна система виховної роботи серед молоді пережила декілька станів руйнації. Ці руйнівні процеси були зумовлені змінами у політичному, економічному та соціальному стані суспільства. Різко знизилась увага з боку держави щодо військово-патріотичного виховання. Все більше поширювалось бажання юнаків відхилитись від служби в армії. Створювались умови для поширення поглядів не сумісних з поняттями "патріотизм", "національна ідея", захист національних інтересів. Навпаки, зростали злочинність, наркоманія, дитячий алкоголізм.

Аналізуючи досвід видатних вчених світу про систему національного виховання, фахівці-педагоги дійшли висновку, що етнічна спільність повинна мати свій напрямок формулювання громадянина, пов'язаний з історією народу, його традиціями, ідеалами, звичаями політичними і релігійними переконаннями. Шукаючи шляхів чітко сформульованої, патріотично спрямованої навчально-виховної діяльності, кращі педагоги і вихователі України звернули увагу на здобутки козацької педагогіки, які в сучасному своєму стані поєднують як традиції далекого минулого, так і той досвід виховання, що в майбутньому може перетворитися в стійку традицію загальнонаціональної системи виховання.

Козацька доба в історії України визначила вищу мету буття та призначення козака-воїна - "Воля. Віра. Україна" як основу системи українського виховання. Козацтво мало свій демократичний устрій, який здатний був захистити свій народ і його інтереси від будь-яких ворожих посягань. А процес виховання молоді мав вигляд постійно-діючого вишкому. Це, наприклад, січові школи, які задовольняли освітні, культурні, духовні і військово-оборонні потреби козацтва. Разом оновами знань вони давали відомості про рідний край, здійснювали фізичне, моральне й естетичне виховання. А Козацький звичай концептував у собі дух і традиції, правила поведінки, норми суспільної моралі, які передавались від покоління до покоління у вигляді карбів - коротких речень, що мали форму прислів'я та були частиною великою піраміди козацької системи виховання. В народній пам'яті збереглися такі правила, які стали законами кодексу лицарської честі запорізького козака:



  • любов до батьків, рідної мови, вірність у дружбі, побратимстві;

  • поважливе, з підкресленою ввічливістю ставлення до жінки;

  • готовність захищати слабких, турбуватися про молодших, вболівати за дітей;

  • культ волелюбних заповідей батьків і дідів;

  • відстоювання повної свободи і незалежності особистості, народу. держави;

  • турбота про розвиток національних традицій, звичаїв, обрядів.

  • цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил,постійне самовдосконалення;

  • уміння скрізь і всюди поступати благородно, шляхетно, проявляти доброзичливість та інші чесноти.

Саме такий світогляд і такий козацький характер формують у своїх вихованців сучасні козацькі запорізькі організації: школа "Джур", "Молода Січ", школа "Спас", "Січовий колегіум", навчально-виховний центр "Запорізька Січ".

Проведення різноманітних спортивних, рукопашних ігор, розваг та змагань, які проводяться в школах та літніх козацьких таборах, гартують волю та характер молоді, розвивають духовність і інтелект, виховують витримку, наполегливість, вміння доводити справу до кінця. Спортивно-фізичні ігри прямо та опосередковано впливають на формування інтелектуального рівня юного українця, на розумовий та фізичний розвиток особистості, раннього віку на всіх ступенях козацької системи навчання та виховання козачат. Так, наприклад, програма навчання та виховання школи козацького бойового мистецтва "Спас" містить у собі:



    1. Звичай Спас. Історія козацького бойового Звичаю Спас.

    2. Оздоровчі системи Спасу.

    3. Традиції проведення народних свят.

    4. Психофізична система «Кремінь» та «Гойдка».

    5. Психоенергетичні системи козаків-характерників «Дніпровські пороги».

    6. Робота із стихіями.

    7. Тактика і техніка козацького бойового мистецтва «Спас».

    8. Бойове мистецтво «Спас», типові кидки та удари бойового мистецтва «Спас», робота з традиційною козацькою зброєю (ніж. палиця, нагайка, шабля, ціп, булава).

    9. Стрільба з арбалета, лука, пістолета, гвинтівки.

    10. Правила проведення бою «Лава на лаву», методика підготовки славних бійців.

    11. Тактика і техніка козацького бойового мистецтва «Спас».

    12. Кінна виїздка, володіння зброєю верхи на коні.

    13. Школа виживання в природних умовах.

Сьогодні «спасівці» регулярно беруть участь у різних культурно-мистецьких заходах, фестивалях, конкурсах. Це і програма дитячого мистецтва «Зоряний шлях», і фестиваль народного мистецтва «Хортиця», і фольклорний фестиваль «Сила України». Учні школи «Спас» брали участь і в театральних проектах. Зокрема у постановці театром ім. В.Г. Магара героїчної саги «Тарас Бульба» і «Дума про Тараса». «Спасівцями» створено театр козацького бою «Запорозький Спас» та фольклорний театр «Козацька Коляда». У школі «Спас» робиться все, аби вихованці могли взяти максимум від неповторної козацької культури з її традиціями хоробрості, стійкості, мужності.

Глибоко пізнавши шляхи формування в козаків моралі, сили волі і творчо застосувавши їх у сучасних умовах, козацькі школи, осередки, організації досягають значних успіхів у формуванні активних, енергійних інтелектуально розвинених і морально загартованих громадян незалежної України. Виховання морально цілісних і стійких, сильних духом юнаків і дівчат цілком можливе в наш історичний час і в майбутньому, бо «Козацькому роду нема переводу». А щоб запорозький козацький рід не перевівся, в Запоріжжі уже 16 років працює дитячо-юнацька спортивна школа козацького бойового мистецтва «Спас». Це перша в світі і поки ще єдина школа зі слов’янських єдиноборств. Навчаючись у школі «Спас», діти пишуть реферати з історії козацтва, традиційної козацької зброї, звичаїв запорожців. Для учнів проводяться круглі столи, конкурси з історії козацтва. Аби урізноманітнити дозвілля дітей, у школі «Спас» розроблені екскурсійні маршрути по Запоріжжю, острові Хортиця, по Запорозьких Січах. Вихованці школи беруть участь у піших, кінних та водних краєзнавчих походах по Україні.

Традиційно на Святій Хортиці Запорізька школа козацького бойового мистецтва «Спас» ВГО «Всеукраїнської організації «Спас» організовує вишкільні табори для дітей та молоді. Виховання в таборі базується на духовній спадщині наших славних предків – запорозьких козаків, вікових традиціях лицарів – захисників Матері-землі та оборонців Краю. Щорічний табір-рейд «Хортицька Січ» проводиться з 1 по 10 липня. Табір розташований в мальовничих плавнях Хортиці, між озерами та Дніпром. Пройти вишкіл за програмою козацького бойового мистецтва «Спас»з’їжджаються молодики з різних регіонів України, а також з інших країн. Діти з задоволенням опановують козацькі бойові мистецтва. З ранку до вечора таборяни навчаються прийомам козацького бойового мистецтва «Спас», здобувають навички володіння козацькою зброєю (шабля, кинджал, кий), а також стрільби з лука, арбалета, пневматичних пістолета та гвинтівки, пенбольного маркера, вправляються в метанні ножів та гранат. Вчаться пластунським вмінням маскуватися, різним видам пересування по суші та воді, розвідки, способам виживання в природних умовах. І що то за козак, що не вміє на коні «реп’яхом» сидіти! Козачата вчаться їздити верхом на конях під керівництвом досвідчених тренерів з кінного центру «Запорозький Спас». Коні постійно перебувають біля табору і «спасівці» не тільки навчаються козацькій їзді верхи, а також вчаться доглядати за кіньми. За сталою традицією останній день починається на Зоряній могилі, де «спасівці» зустрічають схід сонця.

У школі «Спас» діти мають можливість відпочивати з користю, вивчаючи історію краю і закладаючи основи свого світогляду на майбутнє. Саме тому школа «Спас» плідно співпрацює з Запорізьким обласним центром патріотичного виховання молоді, запорізьким обласним відділом Товариства сприяння обороні України, з ветеранськими організаціями Запоріжжя, із Запорізьким обласним інститутом післядипломної педагогічної освіти, із Запорізьким національним університетом. Підсумки цієї співпраці розглядалися на VII Міжнародній науково-практичній конференції з питань патріотичного виховання молоді в умовах інтеграційних процесів, яка відбулася 7-8 листопада 2013 року в Запоріжжі. А 9 листопада в місті Запоріжжі відбувся Кубок Запорізької області з українського рукопашу «Спас» пам’яті Нестора Махна серед юнаків 11-18 років та дорослих. Мета і завдання цього заходу:



  1. Розвиток та популяризація козацького бойового мистецтва «Спас».

  2. Виявлення найсильніших команд та бійців Запорізької області з рукопашу «Спас».

  3. Патріотичне виховання підростаючого покоління.

Тут перелічені деякі заходи, які проводять спасівці зі своїми вихователями, педагогами, наставниками уже 16 років.

Такими визнаними громадськістю міста Запоріжжя педагогами є керівники шкіл і організацій: В. Наріжний, (школа «Джур»), А. Шеремет («Молода Січ»),

К. Рижов (школа «Спас»), О. Притула – президент Всеукраїнської громадської організації «Спас», голова комітету з питань козацтва, культури, туризму і збереження національних традицій Громадянської ради при Запорізькій обласній державній адміністрації, викладач кафедри теорії і методики фізичного виховання і спорту факультету фізичного виховання ЗНУ.

Отже, Спас як традиція має дві складові: Спас - бойовий звичай козацьких родів, ефективна система ведення бою та виживання за будь-яких умов. Спас - це спосіб життя, традиція виховання козака-воїна-вірного захисника свого Роду, Землі, Матері, та Краю. Фізична підготовка юнаків здійснюється за рахунок козацьких методів гартування організму, що забезпечує пізнання традицій української національної фізичної культури. А оскільки сама така підготовка несе у собі позитивний результат, це сприяє вихованню в учнів поваги до національної культури, до свого народу, до України.

Патріотизм, вірність військовому обов’язку, відповідальність за долю держави були і будуть невід’ємними рисами захисника нашої Батьківщини. Перебіг історичних подій в житті українського народу, сучасне політичне і воєнне становище в Україні ще раз підкреслюють їх значення в справі захисту незалежності й територіальної цілісності України. За цих умов особистим завдання кожного українця є оволодіння духовними надбаннями наших славетних предків, поповнення їх новими прикладами самовідданого служіння своєму народові.

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   34


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка