Матеріали VІІІ міжнародної науково-практичної конференціїз питань патріотичного виховання молоді



Сторінка10/34
Дата конвертації11.04.2016
Розмір6.99 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   34

Література


Пропозиції до концепції історичної освіти в Україні: Матеріали ІІ круглого столу Робочої наради з моніторинґу шкільних підручників історії України (Київ, 18 жовтня 2008 року) / Зведення та упорядкування пропозицій Наталя Яковенко. Розшифровка стенограми і систематизація відгуків Людмила Ведмідь. – К., 2009. – 28 с.

Шкільна історія очима істориків-науковців.Матеріали Робочої наради з моніторинґу шкільних підручників історії України. Упорядкування та редакція Наталі Яковенко. – Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2008. – 122 с.

Грицак Я. Життя, смерть та інші неприємності: статті та есеї. – К.: Грані-Т, 2010. – 232 с.

Schools must teach realities of First World War // The Telegraph. – 2014. – 13 Mart.


Jonathan Lisher, Iannis Roder, Fritz Schäffer, Anna Dzierzgowska, Roberto Sandrucci Teaching the First World War: what Europe's pupils learn about the conflict // The Guardian. – 2014. – 16 January.


Рева І.: Оксана Забужко: «Мораторій на слово „еліта“ в Україні // Експедиція ХХІ. – 2013. – №11(137).


ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ ОБГРУНТУВАННЯ ПАТРІОТИЗМУ
Жадько В.А.
Актуальність теми. Філософія в житті людства виконала і продовжу. Виконувати, хоча не всі це розуміють, головну функцію. А саме: за понад два тисячоліття її видатними представниками вироблена методологія пізнавального мислення. Маючи понятійний апарат, людство, починаючи з Нового часу, активно стало на шлях наукового пізнання. І за декілька століть успіхи в усіх сферах практичної життєдіяльності стали настільки значними, що постала небезпека для існування природи як всезагального предмета праці. Людство поспішає використати вироблений філософією пізнавальний потенціал в напрямку перетворення природи, а не самовдосконалення своєї власної природи. Для України, яка тільки-но стала на шлях державного будівництва, вкрай важливо використати методологічний потенціал філософії в тому покликанні, яке вона мала з самого початку виникнення. Тобто, спрямувати його на самопізнання себе як політичної, громадської істоти. Такий підхід неодмінно приведе до усвідомлення патріотизму в його політико-правовому сенсі. Саме його так не вистачає значній кількості наших співвітчизників.

Мета статті. Посилаючись на авторитетні думки класиків світової філософської думки, обгрунтувати методологічний вимір поняття „патріотизм” і практику патріотичної діяльності суспільства.

Виклад основного змісту. Визнаний як філософ №1 Аристотель виходив з того, що в пізнавальній діяльності „одне і те ж є розум і те, що ним мислиться, адже розум має здатність приймати в себе предмет своєї мислі і сутність” [1; с. 421]. І висновок: „Отже розум мислить сам себе, оскільки в ньому ми маємо найкраще, і думка його є мислення про мислення” [1, с.423]. Через понад два тисячоліття інший видатний класик світової філософії Гегель стверджував: „Завдання філософії - осягнути те, щоє, адже те, що є, є розум. ...і філософія є також час, осягнутий в мисленні” [2; с.54-55].

Якою ж є думка філософів про сутність людини як носія патріотичного знання і почуття?

Слід виходити з визначення Аристотелем людини як політичної істоти. Звідси той, „хто живе в силу своєї природи, а не внаслідок випадкових обставин, поза державою, той або недорозвинена в моральному відношенні істота, або надлюдина; його і Гомер засуджує, говорячи „без роду, без племені, поза законами, без домашнього вогнища”; така людина за своєю природою тільки й жадає війни” [1; с.378-379]. І висновок з таких міркувань, особливо важливий для сучасної ситуації в Україні, яка потерпає від агресії з боку Росії: „У всіх людей природа вселила устремління до державної спільноти і перший, хто цю спільноту організував, подарував людству найбільше благо. Людина, що знайшла своє завершення, – найдосконаліша зі всіх живих істот, і, навпаки, людина, що живе поза правом і законом, – найгірша зі всіх, бо несправедливість, що володіє зброєю, найтяжча; ...Поняття справедливості пов’язане з уявою про державу, тому що право, яке служить мірилом справедливості, є регулюючою нормою політичної спільноти” [1; с.379-380].

Побічно зауважу, що в попередній період існування українська спільнота виховувалась на хибній концепції відмирання держави. Звідси, можливо, той рівень корупції, який супроводжує коротку історію нашої державної незалежності. Між тим Стагірит чітко визначив ті якості, якими „повинні володіти ті, хто має намір обіймати найвищі посади: по-перше, співчувати існуючому державному устрою; потім, мати значні здібності до виконання обов’язків, пов’язаних із посадою; по-третє, відзначатись доброчесністю і справедливістю згідно кожного виду державного устрою” [1; с.548-549].

На жаль, людство майже два тисячоліття йшло до усвідомлення політико-правової державної сутності людини. Тому концептуальні положення Аристотеля активно втілювались в суспільну практику Європи лише з Нового часу та Нової історії. Вагомий внесок в її осмислене й цілеспрямоване формування маємо у творчості І.Канта та Г.Гегеля. Перший розрізняв деспотичний та патріотичний уряди. Урядування згідно наявного законодавства є, як не дивно для нас нинішніх, є деспотичним. Патріотичним є такий спосіб управління, за якого має бути не „батьківське управління – найбільш деспотичне зі всіх урядів (до громадян відносяться як до дітей), а вітчизняне, за якого сама держава хоч і поводиться зі своїми підданими як з членами однієї родини, але водночас відноситься до них як громадян держави, тобто за законами їх власної самостійності, кожен із них сам собі господар і не залежить від абсолютної волі другої особи – рівної йому або такої, що стоїть над ним” [3; с.238].

Це не означає, нібито патріотизм має суто егоїстичне визначення. Якщо основні гілки влади – законодавчу, виконавчу, судову – будувати на принципі суверенної волі кожного громадянина, у державі утвердиться вітчизняне врядування. Адже держава, яка, ще від вчення Аристотеля, створюється заради блага громадян, творить в такому разі такий його рівень, коли досягається „найвищий ступінь узгодженості державного правління з правовими принципами, прагнути до якої зобов’язує нас розум через якийсь категоричний імператив” [3; с.240]. Думаю, що він відомий філософській громадськості. Але чи відомий громадянам і, особливо, державним службовцям? Саме їм потрібно у всіх своїх діях думати про те, чи відповідають вони потребам кожного громадянина держави і чи можуть претендувати на статус загального закону.

Перш, ніж перейти до позиції Гегеля, слід зауважити наступне. Філософія, закликаючи людину до шляху самопізнання, не формує практику індивідуалізму чи егоцентризму. Навпаки, вона виходить з того, що соціум, загальне, спільне як суспільне, мають враховувати особливості кожної людини. Загальне має міститись в особливому, а не бути йому нав’язаним державою. Право не може бути одержавленим, воно має забезпечувати рівну для всіх нерівність, визначену специфічними особливостями людини. Тобто, слід будувати правову державу, а не систему одержавленого права, накинутого зверху верхами.

Саме такий підхід маємо у філософії Гегеля. Громадянське суспільство будується на священному праві власності, яку має кожна людина і яке має захищати правова держава. Найперше, це право на власну совість, власну думку, які принесуть людині і майнову власність. „В цьому полягає тайна патріотизму громадян – вони знають державу як свою субстанцію (ми не знаємо, бо виростали на колективній власності і повному засудженні приватної власності – звідси багато сучасних проблем – авт.), бо вона зберігає їх особливі сфери, їх правомочність і авторитет, а також їх благополуччя. Постільки в корпоративному духові утримується безпосереднє вкорінення особливого в загальному, він є джерелом тієї глибини й сили, які держава здобуває в умонастрої” [2; с.330].

Слід відзначити важливу роль, яку у філософії Гегеля відіграє поняття умонастрій. Воно, на жаль, чомусь мало популяризувалось в радянську добу, а нині й поготів. Річ у тім, що без просвітленості свідомості об’єктивними знаннями настрій суб’єктивний, свавільний, афективний, непідвладний розуму. Тобто, це не визначений понятійно умонастрій. Ось чому патріотизм як просто жертовний настрій не можна вважати достатнім для того, аби на його основі будувати державний політичний організм. „але оскільки люди часто бажають бути великодушними, ніж правомірними, вони легко переконують себе в тому, що володіють цим видатним патріотизмом, щоб позбутись від необхідності відчувати той істинний умонастрій або вибачити його відсутність. Якщо, далі, цей умонастрій розглядається як те, що може для себе служити початком і випливати з суб’єктивних уявлень і думок, то її (готовність до жертовності як основу патріотизму – авт.) плутають з думкою/гадкою, адже за такого погляду вона позбавляється своєї істинної основи, об’єктивної реальності” [2; с.292].

Таким чином, об’єктивною основою формування патріотизму є та обставина, що людина визначає себе як суб’єктно, а не лише суб’єктивно, спроможну істоту як політична істота – носій державницького умонастрою. Звідси наступне визначення: „Політичний умонастрій, взагалі патріотизм як покладена в істині переконаність (чисто суб’єктивна переконаність не виходить з істини і є лише думка/гадка) і воління, що стало звичкою, є лише результат існуючих в державі установ, в якій розумність дійсно наявна, а також набуває свою діяльність засобом відповідного цим установам діяння. Цей умонастрій є взагалі довіра (яка може перейти в більш чи менш розвинуте розуміння) – свідомість, що мій субстанціональний і особливий інтерес збережений і міститься в інтересі і цілі іншого (тут – держави) як такого, що перебуває у відношенні до мене як одиничного, внаслідок чого цей інший безпосередньо не є для мене іншим, тому я в цій свідомості вільний” [2; с.292].

Маючи таке солідне філософське підгрунтя, можна стверджувати, що визначення поняття патріотизм, сформоване історією суспільної думки наступне. Патріотизм – сформований умонастрій людини, який спрямовує її на свідому діяльність по утвердженню себе як істоти, переконаної в тому, що всі інші люди вступають у соціальні зв’язки з нею як рівноправним суб’єктом спільного для всіх політичного організму, яким є держава.

Головне тут в тому, щоб розуміти наведене визначення справді як квінтесенцію об’єктивного духу історії пізнання і тисячолітньої практики, яка, врешті-решт, вивела, як виражався К.Маркс, „крота історії” на світло демократично-правової держави як політичного інструмента в руках громадянського суспільства, всі члени якого об’єднані розумінням священного права приватної власності. А саме: власності на свободу думки, свободу мислення, свободу совісті, свободу вибору світогляду. Це та власність, яка не може бути відчуженою у людини кимось іншим, крім неї самої в тому разі, коли вона не йде шляхом самопізнання і визнання свободомислення найвищою цінністю.

Звичайно, таке розуміння патріотизму складне для того, щоб на його основі формувати почуття патріотизму у широких верств населення будь-якої країни. Західноєвропейські народи, перш ніж побудувати в себе той тип державного устрою, який би викликав почуття гордості за країну, за державу, пройшли епохи Відродження, Гуманізму, Реформації, Просвітництва. Це дозволило їх народам орієнтуватись на провідну силу, якою була визнана освічена частина соціуму як носій істинного патріотизму, або ж патріотизму як істини, що визначає зміст державницького умонастрою, зміст державного будівництва з республіканським, а не монархічним, устроєм.

Вкрай важливо, щоб учасники наукової конференції спрямовували свої зусилля на обгрунтування понятійного інструментарію, який би своїм впливом на масову свідомість виправляв категорії свідомості, сформовані на суб’єктивних думках і гадках, на емоційних настроях. Для цього нам слід відмовитись від стереотипів радянської ідеології про те, що істина належить масовій свідомості, носіями якої є робітничий клас і трудове селянство. Істина – це категорія теорії пізнання, а не безпосередньої діяльності людей, підпорядкованої головним чином логіці емпіричного життєвого досвіду, а не логіці цілеспрямованих дослідів. Тому носіями істинних знань мають бути ті категорії людей, для яких пізнавальний спосіб життєдіяльності є визначальним.

Гегель у зв’язку з цим відзначав: „Неосвічені люди знаходять задоволення в резонерстві та осуді, адже знайти гідне осуду легко, важко пізнати хороше і його внутрішню необхідність. Освіченість, що тільки-но започатковує себе, завжди починає з осуду, завершена освіченість бачить у всьому позитивне” [2; с.292]. Тобто, завдання науковців у тому, щоб не йти слідом за думкою В.Леніна, який вбачав у державі лише орган примусу, паразитичне утворення ніби-то на здоровому тілі буденної свідомості людей, думка яких про державу така, що вона начебто виключно „тримається на силі”, хоча „насправді основою для цього є тільки почуття необхідності порядку, яким володіють всі” [2; с.293].

Отже, говорячи про усвідомлення сутності патріотизму, ми з необхідністю ведемо мову про державу як інститут управління всією сукупністю інтересів її громадян. Тут не слід плутати мотивацію поведінки державних чиновників, які не завжди чинять відповідно до зазначеної істини держави, тому не є патріотами, а хабарниками. Причина того, чому вони так чинять, в тому, що їх свідомість не просякнута істиною знання про людину та знанням істини, яку несе в собі ідея держави. Істина про людину така – вона потенційно розумна. Завдання в тому, щоб потенційне стало актуальним. Як цього досягти? Пошлюсь на К.Маркса, який не ідеалізував пролетаріат як безпосередню даність. Навпаки, він може виконати певну історичну місію, якщо знайде у філософії „свою духовну зброю, і як тільки блискавка мислі грунтовно вдарить в цей неторкнутий народний грунт, здійсниться емансипація німця в людину” [4; с.428]. Звичайно, що не лише німця, але й будь-якої людини. Можна констатувати, що емансипація німців у людей вже відбулась, тому справа за українцями.

З іншого боку, Гегель, як і Аристотель, як і всі видатні мислителі, не принижують народні маси тим, що вони апріорі нерозумні. Навпаки, вони як аксіому беруть властиві кожній людині два головних інтереси – бажання справедливості та порядку, який буде сприйнятий ними як справедливий. Справа лише в тому, щоб засобами просвітницької діяльності досягти такого рівня свідомості мас, коли б вони, „внутрішньо бажаючи суті справи”, не „тримались за частковості” та не „знаходили задоволення в хибній уяві, що їх розуміння краще” [2; с.293]. Ось для чого їх свідомість має бути прострілена блискавкою історико-філософської думки. Адже на думки сучасників вона не схильна зважати – дуже „плідно” в цьому напрямку попрацювала радянська компартійна пропаганда. Особливо ідеєю відмирання держави, а разом із нею й самого радянського патріотизму.

У чому ж суть ідеї держави та, відповідно, ідеї патріотизму? Знову нам допоможе філософія Гегеля. Зазначу, що вона явила собою синтез історії пізнання, тому має право на об’єктивність. Йдеться про державу в єдності трьох гілок влади, кожна з яких, виконуючи свої специфічні особливі функції, просякнута ідеєю всезагальності, єдності різноманітного як її модусів. „Цей організм є політичний устрій: він вічно виходить із держави, як і держава в свою чергу зберігається завдяки йому; якщо обидва вони розходяться, якщо розрізнені сторони стають вільними, то єдність, яка їх породжує, більше вже не покладена” [2; с.293].

Звернувшись до наших вітчизняних реалій, можемо побачити напрямки діяльності. Перше, що впадає у вічі, це те, що в діяльності державних органів, а це діяльність конкретних емпіричних індивідів, не проглядається дія загального. Навпаки, домінує приватний інтерес, який, врешті, дискримінує саму ідею держави та її необхідність. Яким чином можна досягти стану, коли державні чиновники будуть чинити згідно вимог загального та об’єктивного як визначальних атрибутів закону? Ясна річ, що не ознайомленням зі змістом законів, а тільки тим, що вони свідомо стануть на шлях самодіяльного розумно-вольового пізнання, яке одне тільки й здатне подолати частковість суб’єктивності та практику суб’єктивізму. „Теорія здатна оволодіти масами, коли вона доводить ad hominem, а доводить вона ad hominem, коли стає радикальною. Бути радикальним – означає зрозуміти предмет в його корені. Але коренем для людини є сама людина” [4; с.422].

Це вкрай важливе застереження. На жаль, хибною виявилась його концепція відносно того, що сутність людини виключно соціальна, похідна від сукупності всіх суспільних відносин, безпосередньо залежних від типу виробничих відносин як визначальних для її формування. Тобто, ігнорувалась природно-біологічна складова її сутності як базисна, вкорінена настільки потужно, що засобами соціально-духовного виховного впливу відтіснити її на другий план навряд чи можливо. Нобелівська премія К.Лоренцу за відкриття феномена імпринтінгу підтверджує первинність генетичного перед соціальним для переважної більшості людей.

Державні чиновники якраз і мають бути віднесені до меншості, здатної управляти згідно вимог об’єктивно загального й необхідного, а не суб’єктивно випадкового часткового. Не тому, звичайно, що їм не властиві природно-біологічно та психофізіологічно вмотивовані спонукання до дії, а тому, що, по-перше, первинні потреби задоволені достатньою мірою, по-друге, вони свідомо обрали розумно-вольовий спосіб життєдіяльності. „Насправді, знищ розумну волю – і людини не буде” [5, с.93] – стверджував засновник реалізму Еріугена, наголошуючи, що тільки людину Бог наділив розумною волею, без якої людина веде тваринний – егоцентричний – спосіб життя. Що й зафіксовано у Старому Заповіті.

Висновки. 1. Констатуючи факт неналежного рівня патріотичних почуттів у значної кількості державних службовців, потрібно на ці посади обирати людей за критеріями, виробленими видатними мислителями в галузі політичної філософії. Головні з них, як мені здається, наведені в даному тексті. Проблема в тому, щоб виявляти таку категорію людей науковими методами, а не просто за бажанням будь-кого мати освіту політичного менеджера. Нині існує багато методик відбору за здібностями. Нагадаю, що істинне розуміння давнього принципу „від кожного за здібностями – кожному за потребами” в тому, що слід здійснювати відбір і розподіл так, щоб „кожному – його здібності”, тому що найпершою потребою людини як потенційно розумної соціально-духовної істоти є потреба в розвитку органічно властивих йому здібностей, а не кожному за його потребами „м’яса, молока і масла”.

2. Безумовно, що нагальною проблемою для українського суспільства є просвітницька діяльність в напрямку формування політико-правової свідомості, яка б відповідала потребі кожної людини в любові до тієї форми суспільно-державного устрою, за якого вона відчуває себе задоволеною рівнем та якістю життя. А форма устрою – це не щось визначене територіально у просторі й часі, а визначене поняттям, свідомістю, тобто власними пізнавальними зусиллями. Отже, практичне завдання полягає в тому, яким чином спонукати суспільство до самопізнання себе в якості улюбленого політичного організму, що теж саме – патріотичного. Вони тим більш складне для вирішення, що масова людина схильна ототожнювати державу як політичний інститут з людьми, які реалізують її функції. Тут, як стверджував К.Маркс, „недостатньо, щоб мисль прагнула до втілення в дійсність, сама дійсність повинна прагнути до мислі” [4; с.423]. Якщо ми сформуємо свідомих державних службовців, їх дійсна діяльність буде являти собою ідею держави в тому вигляді, який максимально наближений до теорії державного патріотизму в формі, яку виробила логіка історії, логіка руху „крота історії”.

3. Для вирішення поставлених завдань потрібно, нарешті, виробити програму розбудови державності, яка б не змінювалась попри зміну політичних партійних еліт. Тут в нагоді має стати приклад європейських країн. Зокрема, приклад звитяжної просвітницької діяльності у першій половині 16 ст. М.Лютера, який, по-перше, у своїй програмній праці звертався не до німецького народу, а до голів міст німецьких, оскільки лише вони мали можливість читати латиною; по-друге, він все своє життя присвятив перекладу на німецьку мову книг Святого Письма і Святих Переказів, які за менше ніж чверть століття були видані 430 (!!..!!) раз. І справа відродження патріотичного духу в німців була зроблена. Як зазначав у звіті папський посланець, здавалось, що все живе й неживе в Німеччині з благоговінням промовляє ім’я Лютера. Нам би таку патріотичну акцію, враховуючи сучасні можливості впливу на свідомість народу.

Іноді посилаються на вислів одного з класиків російської літератури про те, що апеляція до патріотизму є останнім пристанищем для негідників. Це вірно в тому випадку, коли державні чиновники чинять не справедливе правове управління, а практикують корупційні схеми. Це справді не гідні суті ідеї держави діяння. Подібна практика буде доти, доки для людей, зайнятих у сфері державного управління, держава буде асоціюватись із можливістю власного збагачення. Ось чому, з одного боку, ця категорія людей має бути високооплачувана, з другого, знання теорії державного управління в їх свідомості повинно функціонувати на рівні ідеї як життєдайної сили, як власне переконання, сформоване логікою загально-необхідного для загалу, а не випадкового в конкретному індивідові. І така категорія молодих людей в сучасній Україні наявна в достатній кількості, щоб показати приклад ефективного управління та любові народу до інституту держави.



Література

Аристотель. Политика / Сочинения. В 4-х т. – М., «Мысль», 1983. – Т.4. – С.375-644.

Гегель Г.В.Ф. Философия права / Г.В.Ф. Гегель. – М., «Мысль», 1990. – 524 с.

Кант И. Учения о праве часть вторая. Публичное право / И.Кант. – Сочинения. В 6-ти т. – М., «Мысль», 1965. – Т.4. – Ч.2. – С. .

Маркс К. К критике гегелевской философии права / К.Маркс, Ф.Энгельс. Сочинения. В 50-ти т. – М., Госполитиздат, 1955. – Т.1. – С.414-429.

Хрестоматия по философии: Учебное пособие по философии. – Р.-Д., «Феникс», 1997. – 544 с.




ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ СТУДЕНТСТВА В КОНТЕКСТІ ЗАКОНУ УКРАЇНИ „ПРО ВИЩУ ОСВІТУ
Жадько В.А., Бідзіля П.О.
Актуальність проблеми. Український народлише понад два десятиліттяздобув свою державну незалежність.Проте суттєвий вплив на свідомість молодого покоління здійснює інерція традиції, яку на нього чинить старше покоління, свідомість якого формувалась під жорстким тиском цілеспрямованої радянської комуністичної пропаганди, згідно якої не може бути місця народному патріотизму. Його прояви в попередній період і досить потужно і в наш час видаються досить впливовими політичними силами і в Україні, і в Росії за прояви націоналізму та, о, Боже! – навіть фашизму. Ось чому формування патріотичних національних почуттів, особливо в середовищі студентської молоді, є нагальною проблемою сьогодення.

Закон України „Про вищу освіту” передбачає глибоке ознайомлення ними його можливостей в світлі того, що в ньому йдеться про, по-перше, автономію вищих навчальних закладів (ВНЗ), по-друге, суттєву роль студентського самоврядування в навчально-освітньому процесі. Все це, взяте разом, має сприяти подоланню патерналістської психології, згідно якої все залежить від „керівної та спрямовуючої” сили, якою у вишах все ще залишаються деканати та професорсько-викладацький склад. А відносно його народно-національної, а не радянської чи суто російської патріотичності у певної частини їх представників є сумніви. З такою психологією нам не побудувати громадянське суспільство та правову державу як його інструмент. Відтак входження в Європейський Союз не дасть ефекту і знову, за звичкою, будемо шукати винних, а не відчувати свою власну провину.



Мета статті. Розкрити виховний потенціал Закону України „Про вищу освіту” в тій частині його змісту, яка безпосередньо торкається студентства. У зв’язку з цим студентству загалом, його керівним самодіяльним органам в першу чергу слід звернути на наступні положення Закону.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   34


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка