Марія Комісарик, Інна Тютюнник



Скачати 169.15 Kb.
Дата конвертації26.04.2016
Розмір169.15 Kb.
#18202
УДК 37.034:39 Марія Комісарик, Інна Тютюнник

ББК 74.100.53:63.5м.Чернівці
РОЛЬ ЕТНОПЕДАГОГІКИ У ВИХОВАННІ ШАНОБЛИВОГО СТАВЛЕННЯ ДІТЕЙ ДО ДОРОСЛИХ
Становлення української державності, інтеграція її до європейської та світової співдружності можлива лише за умови корінних концептуальних змін в галузі освіти, які передбачають її орієнтацію на людину, націю, духовну культуру, загальнолюдські цінності. Зростання ролі духовності в розбудові нового суспільства висуває й нові вимоги до виховання наймолодших громадян України, яке ґрунтується на вихованні національного «Я», національної свідомості, національної культури, на чому і наголошується у Державній національній програмі Освіта (Україна XXI століття), Державній національній програмі «Діти України».

Концептуальне осмислення основних проблем національної освіти переконує в тому, що демократизація, гуманізація неможливі без відродження вітчизняних культурно-історичних, виховних традицій.

Роль і місце народних традицій у вихованні дітей відображено в працях багатьох українських та зарубіжних вчених, педагогів, письменників (О.Духновича, І.Котляревського, Г.Сковороди, О.Потебні, С.Русової, К.Ушинського, Ю.Федьковича, І.Франка, О.Ізмайлова, В.Афанасьєва, Г.Виноградова, Г.Волкова й ін.). Методичний та педагогічний аспекти народознавчої роботи висвітлено у працях сучасних українських вчених (Л.В.Артемова, А.М.Богуш, Н.В.Лисенко, Т.І.Науменко, М.Т.Стельмахович, ін.).

Кожний народ, створюючи свою виховну систему, звертається до певних ідеалів, заглиблюючись у сивину минулого та ідеал майбутнього. Усі народи світу вносять у вселюдську скарбницю виховання свою частку. А. Горохович [3, с.42] зазначає, що служба вселюському можлива тільки через національне виховання, яке відображене в етнопедагогіці.

Дитина є продуктом минулого і пророкуванням майбутнього, зазначає С.Холл, є продуктом раси, на тілі якої формується та чи інша особистість [1, с.8]. Виховання такої особистості, наближення її до національного ідеалу – питання, яке турбувало в усі віки всі народи. На наш погляд, національний ідеал – це збірний образ ідеальної людини, в якому відбито національні особливості характеру та поведінки, що ґрунтуються на традиціях, звичаях, історії народу; це взірець, на який повинна орієнтуватися національна педагогічна система у вихованні молоді, орієнтир для поведінки в побутовому та громадському житті.

Українська педагогічна система має свій виховний ідеал, свою мету та засоби її досягнення, які визначаються громадським життям народу, відповідають його характерові і уявленням про те, якою повинна бути людина в певний період свого розвитку. Говорячи про це, М.Стельмахович так визначає виховний ідеал української етнопедагогіки – це високо свідомий українець, сформований у дусі чеснот народної моралі, який з повагою ставиться до народу, роду, до рідної природи, до оточуючого світу [6, с.3], тобто це ідеал людини, що зрісся з душею народу, увійшов у плоть й кров його і став керівним в особистому й громадському житті народу. Видатний український філософ Г.Сковорода провідною метою виховання визнавав «виховання людини», для чого треба виховувати і серце, і розум [2, с.67]. Цю думку розвиває далі А.М.Щербань, наголошуючи, що виховати людину – це значить «вчити дітей добра і поваги до старших; відданості своїй землі та схилянні перед матір'ю і жінкою; терпимості до чужої думки і милосердя» [9, с.47].

У найцінніших стародавніх пам'ятках виховання, в тому числі й у такій, як «Повчання дітям» Володимира Мономаха, звучить ідея морального виховання: «... старих шануйте, як батька, ... при старих годиться мовчати, премудрих слухати, старшим підкорятися ... бесіду вести без лукавства, а щонайбільше розумом вбирати ... очі тримати до низу, а душу вгору ... не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте...». При цьому він наголошував: «Старих шануйте, як батька, а молодих, як братів» [2, с.80].

Виховний ідеал українського народу відображено в звичаях й у народній творчості, в творах письменників. Він твориться віками і за традицією переходить від старших поколінь до молодших, що його доповнюють і удосконалюють.

Дитина, народжуючись на світ, одразу потрапляє під виховний вплив своєї родини, виховний ідеал якої вже сформовано під впливом старших поколінь і відкореговано суспільством, тобто важко визначити, коли саме, з якого віку починається виховання дитини відповідно до національного ідеалу. Саме тому С.Русова важливого значення надавала вихованню у дитини «соціального інстинкту», під яким розуміла прилучення дитини до норм спілкування з дорослими та однолітками, «розвиток самокритики, бажання почути думку сторонніх щодо своїх вчинків» [5, с.8].

Отже, немає однотипної методики щодо виховання шанобливого ставлення дітей до дорослих, та і не логічно було б висувати однакові вимоги до різних дітей, використовувати одинакові прийоми впливу у вихованні дітей. А найближчим середовищем для дитини є її сім'я, родина, а вже потім – вихователь і суспільство. С.Козлова визначає чотири ступені наближення дорослого до дітей: дитина – батьки; дитина – вихователь, помічник вихователя, няня; дитина – дорослі, яких дитина спостерігає епізодично; дитина – дорослі, яких характеризує художня література. Природно, що з кожною із цих категорій у дитини складаються різні стосунки. Для першого і другого ступеня характерні емоційна близькість, частота контактів, можливість спостерігати за поведінкою і діяльністю. Їм властиві позитивні результати у вихованні дітей, які копіюють поведінку дорослих, переробляючи її у свою власну. С.Козлова зауважує, що цих дорослих діти не сприймають в їх суспільній ролі. Для третього ступеня характерні ситуативні контакти, слабка емоційна близькість і можливість спостерігати моральні прояви, а з другого боку, – значно вищий рівень сприймання цих дорослих як особистостей суспільних, оскільки на цю рису дорослих дитина більше всього звертає увагу. Дуже близький за вищевказаною характеристикою і четвертий ступінь. Діти емоційно сприймають героїв художньої літератури. Цьому сприяє й те, що позитивний персонаж подається в них ізольовано від відволікаючих і другорядних деталей, тому моральна і суспільна характеристика героя через особливу увагу стає зрозумілішою і емоційно ближчою. Про це зазначає Л.Каплан: «Одним з ефективних засобів виховання мовленнєвої культури є розповідання дитині казок, читання доступних її розумінню творів художньої літератури, під час бесіди виділення особливостей мовленнєвого етикету, поведінки персонажів» [4, с.90-94]. Педагог торкається проблем культури мовленнєвої поведінки дітей в сім'ї, наголошує, що такого матеріалу з виховання дуже мало в педагогічній та методичній літературі.

О.Кононко пропонує батькам укладати своєрідний сімейний кодекс, тобто сформулювати систему правил, принципів, яких треба дотримуватися, турбуючись про те, щоб кожна дитина змогла реалізувати і розвинути свої можливості, здібності, прилучитись до моральних цінностей, культури, зростати і відбуватися як особистість [6, с.31]. С.Рахматова говорить про те, що все, що складає фундамент дитини їй дають батьки, бабусі й дідусі, і від того, як вони її виховали, що запало їй в душу і розум, залежить якою людиною вона виросте, адже свою модель поведінки дитина частіше вибирає і будує за зразком і типом батьківської [8, с.2-3].

Незаперечною є істина, що творення виховного ідеалу українського народу починається з народжування дитини у сім'ї з того, якою особистістю зросте дитина у сім'ї, які навколишні фактори впливатимуть на її душу, якої культури дотримуватиметься суспільство, якого злету духовності потребуватиме дитина, як ставитиметься до навколишнього світу і оточуючих; якщо шануватиме усе це, то і виховання шанобливого ставлення до дорослих стане для дитини природним процесом завдяки сім'ї, вихователю, впливу художньої літератури.

Ставлення до роду, сім'ї, до батька і матері, побутові стосунки закріплювалися, перетворювалися на загальноприйняті настанови, в громадську мораль. Народна мораль завжди найбільш послідовно і безкомпромісно обстоює позитивні риси людини. Практика народного виховання передбачає формування у кожної людини моральних оцінок з позицій добра, справедливості, що випливає з народного поняття моралі: моральний той, хто шляхетний, добрий, чесний, праведний. Сюди належать і такі поняття: людська гідність, честь, людяність. Основними критеріями оцінки моральної гідності є праця і повага до батька, матері, старшої людини. Той, хто без належної поваги ставиться до літньої людини – завжди потрапляє в халепу, той, хто забуває про рідних батька і матір, – негідник, моральна потвора. Яскравим прикладом цього є українські народні казки «Котигорошко», «Мудра дівчина», «Дідова дочка й бабина дочка», «Батько та син», «Названий батько», ін. та приказки, прислів'я: «Україна, Бог, родина – то святі слова, дитино», «Яка сім'я, такий і я», «Батько і мати – два сонця у хаті», «Добре насіння і на камені зійде».

За традицією народної педагогіки, діти в сім'ї від батьків, дідусів, бабусь, старших братів і сестер запам'ятовують, що не гарно не слухати батька чи мати, обманювати їх, глумитись з немічних, лицемірити, бути байдужим до чужих бід, тому в українських сім'ях здавна панує традиція привчати дітей до піклування про старших та хворих. Це є однією з ознак морального здоров'я народу. За народними твердженнями засвоєння моральної істини проходить через почуття, переживання та розум людини і повинно втілюватись в її шляхетності в житті.

Успіх виховного процесу значною мірою зумовлюється застосуванням чотирьох груп методів: змагання, сугестії (навіювання), заохочення, покарання. Головне завдання цієї групи методів – забезпечення педагогічної профілактики, запобігання злу, надання простору для добра помислів і вчинків.

Етнопедагогічні засоби – той вид діяльності, явище чи предмет, які можуть впливати на особистість у певному напрямку. До природних засобів належать: слово, фольклор, авторитет батьків, праця, навчання, навколишня природа, домашній побут, національні звичаї й традиції, громадська думка, духовно – моральний мікроклімат сім'ї, суспільний досвід, преса, радіо, телебачення, режим дня, література та мистецтво, книга, кіно, театр, музей, виставки, ігри та іграшки, свята, обряди, символи, атрибути, реліквії. До надприродних – релігія [7, с.168].

У своєму дослідженні ми намагаємося використати усе багатство методів і засобів етнопедагогіки, але найбільшу увагу приділяли фольклору, оскільки він найглибше розкриває доступними для дітей засобами досвід і правила шанування батьків, дорослих.

Проаналізувавши, наскільки відроджена і збагачена виховними цінностями шанування дорослих цілісна система навчання і виховання, представлена у програмах «Дитина», «Малятко», «Українське довкілля», ми провели детальний якісний аналіз окремих розділів даних програм, виявивши, що у названих програмах вихователю пропонується вивчати і поширювати серед батьків традиції та правила сімейного виховання, культуру сім'ї. Зазначається, що родинні традиції є могутнім джерелом формування морально-етичних норм особистості дитини. Місія педагогічних колективів – допомога сім'ї у відродженні, підтримці, збереженні традицій етнопедагогіки, навчанні дітей поважати людей старшого віку, правил мовного етикету, вихованні поваги до рідних, любові, ніжності, ввічливості, тактовності, бажання допомогти старшим. Зауважується на активізації вживання слів ввічливості в мовленні дітей, та ролі прикладу батьківського етикету. Отже, у даних програмах завдання виховання у дітей шанобливого ставлення до старших тісно пов'язане з традиціями сімейного виховання, проте, на нашу думку, варто не тільки виховувати повагу до старших, чи батьків, а й до дорослих взагалі, знайомлячи дітей з традиціями мовленнєвого та життєвого етикету української етнопедагогіки. Основним у програмах є думка про те, що добробут родини залежить від того, як її члени ставляться до своїх обов'язків: батьки виховують дітей, працюють, щоб забезпечити сім'ю з дідусем і бабусею всі радяться, бо вони найстарші, наймудріші. Проте проблема шанування дорослих обмежується тільки одним реченням, що поважати старших і піклуватися про молодших потрібно без нагадування, необхідно самостійно знаходити привід і спосіб вияву турботи.

Вивчаючи проблему виховання шанобливого ставлення дітей до дорослих, відповідно до мети даної статті, ми проаналізували досвід роботи дитячого дошкільного закладу № 20 м.Чернівці, та приватного сімейного дитячого садка «Надія» м.Чернівці, використовуючи такі методи дослідження: спостереження занять, свят в дитячих садках; бесіди з адміністрацією дитячих садків, вихователями, батьками, дітьми; аналіз документації (планів навчально-виховної роботи); ознайомлення з конспектами занять; дослідження думки громадськості щодо збереження традиції шанування батьків і звертання до них на «Ви».

У дошкільному закладі № 20 систематично і послідовно проводиться робота щодо морального виховання дітей, та зазначимо, що сам процес виховання шанобливого ставлення дітей до дорослих не знаходиться на високому рівні. Вихователі намагалися використовувати і прислів'я, і приказки, як під час бесід, так і на заняттях, у повсякденному житті, проте не зверталася увага на те, що саме ці засоби містять відомості про традиції українців щодо шанування батьків і дорослих. Зовсім не проводилися дидактичні ігри чи вправи з метою ознайомлення дітей з нормами народної моралі. Та позитивним є те, що на заняттях з мовленнєвого спілкування наголошується на нормах етичної поведінки дітей, правилах спілкування з ровесниками, батьками, дорослими. Важливо, що вихователі в індивідуальній роботі з дітьми проводили бесіди про повагу до батьків, дорослих, про дружбу між дітьми у колективі. У садку проводиться багато свят, та, на жаль, вони мали тільки характер розваг, а не духовного збагачення. Дуже мало організовується виставок, до яких залучали б батьків, де знайомили б їх з духовною спадщиною народу, а саме: реліквіями, оберегами. При опитуванні батьків про традиції, реліквії, обереги їх дітей, мало хто з батьків міг назвати, що таке реліквія чи оберіг взагалі.

Спілкуючись з вихователями, ми зрозуміли, що вони прищеплюють дітям певні моральні норми поведінки, виготовили для дітей родовідне дерево, проводили батьківські збори, усне опитування, дітей. Проте, під час анкетування вихователів не можна було встановити, якої ж думки дотримуються самі вихователі щодо засобів вивчення традицій сімейного виховання кожної дитини. Не усі вихователі спостерігали за тим, як саме діти групи звертаються до своїх батьків, на «Ви» чи на «ти». Тільки одна вихователька підкреслила, що знайомлячи дітей з традиціями звертання батьків та їх шанування, треба звертатися до казок, в яких це яскраво відображено. Аналізуючи конспекти занять з мовленнєвого спілкування вихователів, ми виявили, що діти вживають прислів'я і приказки, аналізують ситуації морального характеру.

Вихователь використовує усну народну творчість, плануючи заняття з розділу «Художня література». Саме тут для дітей читаються казки, оповідання, вірші, а також проводяться бесіди і виробляються правила моралі. Аналіз результатів опитування вихователів та дітей, засвідчив, що вихователі розуміють, наскільки важливі прислів'я та приказки, казки, дидактичні ігри і вправи, вивчення досвіду сімейного виховання і підтримання його у вихованні дітей. Та проаналізувавши протоколи педрад дошкільного закладу, зазначимо, що питання вивчення досвіду родинного виховання, ознайомлення з працями етнографів, узагальнення і вивчення досвіду роботи вихователів з питань морального виховання, розглядалися майже два роки тому. Зауважимо, що етнопедагогізація педагогічних кадрів не здійснюється взагалі.

Працюючи над даною проблемою в установі «Надія», ми спрямовували роботу саме на вивчення «життєпису» (за С.Русовою) дітей, тобто того, з якою спадковою та біологічною спадщиною прийшла дитина до дитячого садка. Не секрет, що діти, які виховуються в дошкільних закладах такого типу, добре прилучені до матеріальної культури, а духовною культурою займається дослідник, на мою думку, це і є ще одна потреба (крім дошкільної освіти) батьків нового складу, які маючи усе, крім вільного часу для навчання і виховання дітей, компенсують цей брак саме вихованням дитини втакому садку.

Розмовляючи з батьками – засновниками дитячого садка, ми з'ясували, що поняття оберіг, реліквія, традиція дуже для них далекі, тому вихователь-власник садочка спрямував свою роботу саме в русло етнопедагогізації цих батьків у вигляді батьківських порад, лекцій з етнопедагогіки, педагогічних досліджень, вивчення джерел родоводу сімей, створення власної методики складання родовідного дерева дітьми, проведення занять, бесід на морально-етичну тематику, створення педагогічних ситуацій з метою моделювання поведінки дитини.

Усі свята, які проводяться в цьому садку, мають родинний характер, попри те, що в суспільному д/с значно вужче коло запрошених родичів. Якщо в «Новації» під час організації виставки оберегів і реліквій родини було 19 експонатів, то тут переваги є в суспільному садку, тому що їх тут було дуже багато, і дуже різного складу, цілий музей. Серед переваг приватного садочка є ще й такі, що усі свята за участю родини були зафіксовані ще в одному родоводі, за яким, беремося стверджувати, майбутнє – відеозаписі, адже відеозапис – це і зображення, і звучання, і благословення, і спостереження за ростом і розвитком дитини, яке з часом переросте також і в реліквію для прийдешніх поколінь.

Процес виховання шанобливого ставлення дітей до дорослих дуже складний і багатогранний. Здійснюючи його в приватному сімейному дитячому садку «Надія» ми опиралися на поради науковців, керуючись якими було розроблено систему заходів впливу на дітей задля виховання у них шанобливого ставлення до батьків і дорослих, яка органічно поєдналася в цілісний процес виховання і навчання в дошкільному закладі. У своїй роботі ми опиралися передусім, на принцип наступності та спадковості поколінь, який полягає в збереженні і відтворенні у нащадків основних ознак та властивостей батьків.

Зазначена система заходів і виховних впливів включала роботу з батьками, проведення родинного свята, нетрадиційних занять з розвитку мови «Слово чемне, кожному приємне», «Слухай дідусів, слухай бабусь, завжди підкажуть мудрість», роботу із соціально-побутовими казками, дидактичні вправи для закріплення засвоєних моральних норм.

Існує безліч методик складання схем родовідного дерева, ми ж розробили свою і залучили до цієї роботи і батьків і дітей, тому провели її в 2 етапи: 1) складання схеми родоводу батьками; 2) складання з дітьми в схематичному порядку фотографій, які розміщуються на малюнку родинного дерева.

Внаслідок проведеної роботи у дітей сформувалися уявлення про рід: у кожної дитини є батьки, у них свої батьки (для дитини – це дідусь і бабуся), батьки дідуся і бабусі – прадід і прабабця; а всі вони разом – рід; рід має свою історію, яку своїм життям продовжує кожна людина; від того, як гідно живе людина, залежить честь її роду. Усвідомивши поняття родоводу, діти почали цікавитись власним життям і тим, як живуть її рідні; прагнули якомога більше довідатися про своїх родичів; де і як жили, чим займалися, що доброго зробили для людей; тобто діти виявили готовність до продовження родинних традицій. Ця робота була надзвичайно цікавою для батьків і для дітей, до того ж, вона допомогла залучити батьків до участі в навчальне виховному процесі д/з, ознайомила їх із системою нетрадиційних педагогічних впливів на дітей.

Проведені заходи згуртували батьків, які протягом навчального року вивчали засоби етнопедагогіки і звичаї свого народу, тому провести велике родинне свято з допомогою батьків було значно легше. Присутність батьків, їх активна участь у висвітленні морально-етичних проблем через незвичайні життєві ситуації і вчинки близьких родичів, спогади, цікаві історії, тести залишаються у пам'яті дітей назавжди, спонукають їх бути гідними продовжувачами роду, дають змогу замислитись над власною життєвою позицією.

Важливою особливістю української соціально-побутової казки є від ображення в ній мовленнєвого і жестового етикету українського народу, що спонукало нас розробити методику ознайомлення з ним через казку. У роботі використовували такі соціально-побутові казки: «Кирило Кожум'яка», «Котигорошко», «Івасик Телесик», «Батьківська порада», «Названий батько», «Батько та син», «Мудра дівчина», «Розумниця». На наш погляд, в цих казках яскраво відображено життєвий етикет, який через цікаву форму казки може краще сприйняти і засвоїти дитина.

Закріплення мовленнєвого та жестового етикету проводили за допомогою дидактичних вправ та ігор, складовою частиною яких були запитання. Дидактичні вправи та ігри входили до складу занять і проводились у повсякденному житті. Вони сприяли закріпленню норм етикету у дітей та допомагали вихователю ілюструвати мовленнєвий та жестовий етикет дітям, збагатити їх життєвий досвід. Нетрадиційні заняття з розвитку мови «Слово чемне, кожному приємне», «Слухай дідунів, слухай бабусь, завжди підкажуть мудрість якусь», мали мету вивести моральну позицію дітей щодо шанування батьків прабатьків, дорослих. Вчити дітей добирати пестливі форми до слів тато, мама, баба, дідо, заучувати вірші, будувати описові розповіді з власного досвіду.

Зазначимо, що запропонована система заходів і виховних впливів є дієвою і мала вплив на виховання шанобливого ставлення дітей до батьків, збагатила навчально-виховний процес комплексом заходів для ознайомлення з мовленнєвим і життєвим етикетом.

Відповідно до загальної мети дослідження, ми провели анкетування священнослужителів, учителів, батьків, вихователів з метою виявлення рівня збереження традиції шанування батьків і дорослих.

За результатами анкетування виявлено:


  • духовні особи знайомі з традицією шанування батьків як виховним потенціалом української етнопедагогіки, 100 % вихователів та вчителів і більша частина батьків (63 %) ДНЗ № 20, та 100 % батьків д/с «Надія»;

  • серед опитаних на «Ви» до батьків звертається лише 25 % дітей; тоді як серед їх батьків таких 45 %, отже ця традиція втрачена саме в цьому поколінні. Серед причин, які були названі, - радянські часи (9 %), дозвіл вирішувати це самим дітям – 12 %, або батькам дітей – 20 %;

  • з думкою, що діти повинні звертатися до батьків на «Ви» згідні 37 % респондентів, а на «ти» – 32 % респондентів; що це не залежить від традицій сімейного виховання – 7 % респондентів; що це залежить від думки батьків – 14 % опитаних; від життєвої позиції дитини – 10 % респондентів;

  • проблемою виховання у дітей шанобливого звертання на «Ви» вважають тільки 23 % батьків;

  • 35 % вихованців д/у звертаються до батьків на «Ви», отже традиція має місце у сімейному вихованні дітей; а всі діти «Надії» звертаються до батьків на «ти», хоча 33 % їх батьків, хотіли б, щоб діти продовжили традицію звертання, яка «невідомо чому втратилась». Отже, традиція звертання дітей до батьків в сучасному реальному житті є дуже занедбаною та дискусійною;

  • шанування дорослих батьки тлумачать як повагу, пам'ять про батьків, подяку, не залишати їх в біді, в старості, дбати, допомагати; діти ж розуміють це як: любити маму і тата, дідуся і бабусю – 5 %; подавати їм їжу, одяг – 14 %; вітатися при зустрічі – 15 %; бути слухняним, чемним – 23 %; «Молитися до Бозі», любити бабусю – 7 % (у дитини любов до бабусі пов'язана з молитвою, бо саме бабуні їй навчають); цілувати маму з татом і бажати «Доброї ночі» – 12 %.

За аналізом дитячих відповідей видно, що кожна дитина по-своєму трактує цей вислів, не маючи ґрунтовних знань про саме шанування, та й батьки не мають уявлення про поняття шанування дорослих.

Формування у дітей традиції шанування дорослих значною мірою визначається виховним впливом батьків, вихователів, оточуючих, а також засобами етнопедагогіки - прислів'ями і приказкою, казкою.

Отже, процес формування морально-етичних норм у дітей старшого дошкільного віку, зокрема шанобливого ставлення дітей до батьків, дорослих, буде більш ефективним, якщо залучити до сучасного виховного потенціалу суспільного дошкільного виховання традиційні засоби виховного впливу українського народу, такі як прислів'я, приказки, соціально-побутові казки; закріпити набуті знання черезспеціально розроблену систему дидактичних ігор і вправ.

Як результат проведеної роботи пропонуємо такі методичні поради:

1) виховання дітей необхідно здійснювати наоснові традиційного виховання в тісній співпраці педагога з батьками і їх дітьми, для цього використовувати психодіагностики, тестування, анкетування, індивідуальні бесіди;

2) під час ознайомлення дітей з усною народною творчістю варто ознайомлювати їх з життєвим етикетом, відображеним в казках, як складовою частиною народного етикету, морального виховання, та виховного ідеалу українця;

3) закріплювати ці знання необхідно в повсякденному житті за допомогою прислів'їв і приказок, дидактичних вправ та ігор, побудованих на правилах народного етикету;

4) через дидактичні вправи та ігри морального змісту потрібно збагачувати словник дитини ввічливими словами, та пестливими формами слів, що є складовою духовно багатої особистості;

5) варто проводити родинні свята як підсумок виховування дитини в дитячому садку, підсумок кількарічної співпраці вихователя з дітьми і батьками; необхідно залучати до виховання дітей громадськість.
Літератури:


  1. Богуш А.М., Лисенко Н.В. Українське народознавство в дошкільному закладі: Навчальний посібник. – Київ.: Вища школа, 1994. – 398 с.

  2. Горохович А. Плекаймо в дитині і розум і душу. – Дрогобич: Бескид, 1992. – 108 с.

  3. Грушевський М. Про українську мову і українську школу. – Київ, 1991. – С.45.

  4. Поніманська Т.І. Моральне виховання дошкільників: Навчальний посібник. – Київ, 1993. – 240 с.

  5. Русова С. Теорія і практика дошкільного виховання. – Львів-Краків-Париж: Просвіта, 1993. – 127 с.

  6. Стельмахович М.Г. Українська родинна педагогіка. – Київ , 1996. – 86 с.

  7. Сухомлинська О.В. Материнська любов як основа виховання // Початкова школа. – 1993. – № 10. – С.26.

  8. Фріднан І. Чи бачимо ми дитину? // Наша дитина. – 1993. – № 3-4. – С.12.

  9. Щербань П.М. Педагогіка почуттів: Навчальний посібник. – Київ, 1992. – 47 с.


Анотація

М. Комісарик, І. Тютюнник



Роль етнопедагогіки у вихованні шанобливого ставлення дітей до дорослих

У статті розкрито роль і місце народних традицій у вихованні дітей шанобливого ставлення до дорослих. Охарактеризовані особливості використання надбань етнопедагогіки в організації навчально-виховного процесу з дітьми в дошкільних навчальних закладах різних типів.

Ключові слова: етнопедагогіка, оберіг, реліквія, традиція етнопедагогізація.

Summary

M. Komisaryk, I. Tyutyunnyk



Etnopedahohiky role in educating children respectful attitudes to adult
The article disclosed the role and place of folk traditions in child rearing attitude of respect for adults. Described features of etnopedahohiky gains in the educational process with children in preschool educational institutions of various types.

Key words: etnopedahohika, charm, a relic, a tradition etnopedahohizatsiya.
Каталог: jspui -> bitstream -> 123456789 -> 385
123456789 -> О. А. Поцулко психологія управління навчально-методичний комплекс для студентів заочної форми навчання спеціальності «Менеджмент організації»
123456789 -> Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни державний вищий навчальний заклад донецький національний технічний університет
123456789 -> Євген Бойко, Володимир Шпортій
123456789 -> Навчальний посібник Укладачі: Н. Г. Матейчук, О. П. Степаненко чну 2014 ббк 88. 8

Скачати 169.15 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка