Майстерність психологічного спілкування вчителя Заговори, щоб я тебе побачив Сенека Професійна компетенція



Скачати 140.84 Kb.
Дата конвертації07.09.2017
Розмір140.84 Kb.
Майстерність психологічного спілкування вчителя
Заговори, щоб я тебе побачив

Сенека
Професійна компетенція – здатність успішно діяти на основі практичного досвіду, умінь і знань під час виконання поставлених професійних завдань.

Комунікативна компетентність вчителя, майстерність психологічного спілкування є необхідним інструментом гуманізації освіти. Високих результатів в своїй діяльності може досягти лише той вчитель, який вміє налагодити стосунки з учнями, батьками, колегами, якому притаманне вміння спрямувати процес спілкування на досягнення педагогічних завдань.

Професійні знання для педагога – це далеко не все. Вміти встановлювати як ділові, так і емоційні контакти з класом, з кожним учнем окремо, вміти здійснювати педагогічне спілкування – важливе вміння сучасного педагога. Саме спілкування виявляється складовою педагогічної діяльності, а комунікативна компетентність – складовою професійної компетентності.

Комунікативна компетентність – це сукупність знань, вмінь і навичок, які проявляються в комунікативних діях і забезпечують ефективність процесу спілкування, це є здатність ефективно взаємодіяти з оточуючими завдяки розумінню себе і інших. Комунікативна компетентність охоплює знання необхідних мов, способів взаємодії з оточенням за певних обставин, навички роботи в групі, відігрівання різних соціальних ролей.

Досконале спілкування вчителя ґрунтується на доброму знанні людей, з якими він спілкується та знанні своїх психологічних і фізіологічних особливостей, які допомагають педагогу долати бар'єри у спілкування, зберігати своє здоров'я, підтримувати робочий настрій. Так, наприклад, серйозні труднощі в роботі відчувають люди з емотивним типом акцентуації характеру, яким притаманні загострене співчуття, сором’язливість, скованість у спілкуванні. Навпаки, гіпертимна акцентуація характеризується енергійністю, прагненням до дії, ініціативністю.

Педагогічне спілкування як професійно-етичний феномен вимагає від учителя спеціальної підготовки не лише щодо технології взаємодії, а й морального досвіду, педагогічної мудрості в організації взаємин з учнями, батьками, колегами у різних сферах навчально-виховного процесу. За своїм змістом і сферою функціонування воно може бути професійним і непрофесійним. Професійне педагогічне спілкування є комунікативною взаємодією педагога з учнями, батьками, колегами, спрямованою на встановлення сприятливого психологічного клімату, психологічну оптимізацію діяльності, стосунків. Воно забезпечує передання через учителя учням людської культури, допомагає у засвоєнні знань, сприяє формуванню ціннісних орієнтацій під час обміну думками. На противагу йому непрофесійне педагогічне спілкування породжує страх, невпевненість, спричинює зниження працездатності, порушення динаміки мовлення, небажання думати і діяти самостійно, відчуженість, стійке негативне ставлення до вчителя, навчання. Почуття пригніченості від вивчення певного предмета (а нерідко від спілкування з учителем) у деяких учнів триває впродовж багатьох років.

Тож, майстерність психологічного спілкування передбачає високу його культуру, яка засвідчує вміння педагога реалізовувати свої можливості у спілкуванні з іншими людьми, здатність сприймати, розуміти, засвоювати, передавати зміст думок, почуттів, прагнень у процесі навчання і виховання.

При формуванні в себе комунікативних умінь педагогу варто ознайомитися з складовими успішного спілкування вчителя:

По – перше, для ефективного спілкування варто знати про всі засоби спілкування, якими має володіти вчитель, а саме: вербальні і невербальні засоби спілкування.

Вербальні засоби спілкування: усне мовлення (монолог та діалог), писемне. При вербальному спілкуванні інформація підсилюється інтонацією, логічним наголосом, паузами, гучністю голосу, швидкістю мовлення.

Невербальні засоби спілкування: зовнішність людини, міміка, жести, сміх, сльози, обмін поглядами, тілесний контакт, обмін предметами, картинками, фотографіями.

По – друге, потрібно вміти користуватися стилями спілкування, уміло поєднуючи їх в своїй роботі.

Стиль спілкування — це усталена система способів та прийомів, які використовує вчитель під час взаємодії. Залежить він від особистісних якостей педагога і комунікативної ситуації. До особистісних якостей належать ставлення вчителя до дітей (активно-позитивне, пасивно-позитивне, ситуативно-негативне, стійке негативне) та володіння організаторською технікою.

За активно-позитивного ставлення педагог виявляє ділову реакцію на діяльність учнів, допомагає їм, відчуває потребу у неформальному спілкуванні. Вимогливість, поєднана із зацікавленістю в учнях, викликає взаємодовіру, розкутість, комунікабельність.

Пасивно позитивне ставлення фокусує увагу вчителя на вимогливості та суто ділових стосунках. Таке спілкування характеризується сухим, офіційним тоном, браком емоційності, що збіднює спілкування і гальмує творчий розвиток вихованців. Негативне ставлення, що залежить від перепаду настрою вчителя, породжує в дітей недовіру, замкненість, нерідко лицемірство, брутальність тощо. Викликаючи негативне ставлення до себе, такий учитель працює і проти предмета, який викладає, і проти школи, і суспільства загалом.

Ставлення до дитини детермінує організаторську діяльність вчителя, визначає загальний стиль його спілкування, який може бути авторитарним, демократичним і ліберальним.



Авторитарному стилеві властивий диктат, який перетворює одного з учасників комунікативної взаємодії на пасивного виконавця, пригнічуючи його самостійність та ініціативу. Авторитарний учитель самочинно визначає спрямованість діяльності групи. Це гальмує ініціативу, пригнічує учнів. Головні форми взаємодії за такого стилю спілкування — наказ, вказівка, інструкція, догана. Навіть подяка за таких обставин звучить як докір: «Ти добре сьогодні відповідав. Не чекав від тебе такого». А реакцією на помилки учня часто бувають висміювання, різкі слова. Вчитель нетерпимий до заперечень. Усе це породжує несприятливий психологічний клімат, пригнічує ініціативу й відповідальність, гальмує формування колективістських якостей, розвиває у дітей невпевненість.

Демократичний стиль ґрунтується на глибокій повазі, довірі й орієнтації на самоорганізацію, самоуправління особистості та колективу.

Базується він на думці колективу, покликаний донести мету діяльності до свідомості кожного учня і залучити всіх до активної участі в спільній діяльності. Основними способами взаємодії є заохочення, порада, інформування, координація, що розвиває в учнів упевненість у собі, ініціативність. З усвідомленням відповідальності, підвищенням зацікавленості, розвивається здатність свідомо, самостійно і творчо працювати, що забезпечує стабільний результат діяльності й закладає надійний фундамент розвитку особистості.



За ліберального стилю в учителя немає стійкої педагогічної позиції. Вона виявляється у невтручанні, низькому рівні вимог до виховання. Ліберальний учитель прагне не втручатися в життя колективу, легко підкоряючись суперечливим впливам. Форми його роботи зовні начебто демократичні, але через пасивність і незацікавленість, нечіткість програми і брак відповідальності виховний процес стає некерованим.

По – третє, відомо, що на характер і результат спілкування впливають особистісні якості суб’єктів. Серед них виділяють соціальні установки, емпатію, товариськість, атракцію, рефлексію.

Під соціальною установкою розуміють динамічний стан суб’єкта, його готовність до виявлення активності по відношенню до соціальних об’єктів.

Емпатію можна визначати як певну емоцію, змістом якої є співпереживання, співчуття. Емпатія допомагає долати перешкоди на шляху до взаєморозуміння.

Рефлексією можна визначити як осмислення суб’єктом того, якими засобами він діє на партнера по спілкуванню (здатність бачити себе очима інших).

Атракція – це особливий вид соціальної установки однієї людини на іншу, це процес взаємної симпатії людей.

Завоюванню симпатії сприяють: використання прийому «власного імені» (звук його підсвідомо викликає приємні емоції, свідчить про повагу до особистості); привітна, щира усмішка (підбадьорення, заохочення, розуміння) виступає сигналом для партнера по спілкуванню (я твій друг); приховування негативних емоцій, обурення (навіть цілком справедливого, зрозумілого); використання механізмів навіювання (переконання) з метою формування віри в свої сили, наявність позитивних рис (прийом компліменту); терпляче, з розумінням і співчуттям, вислуховування співрозмовника, що дає змогу задовольнити потребу у самовираженні, формує позитивне ставлення до вчителя.



Товариськість – стійке прагнення особистості до контактів з оточуючими. Для вчителя товариськість виступає як професійна якість, що включає в себе:

  • наявність стійкої потреби в спілкування;

  • наявність здатності до спілкування;

  • наявність комунікативних вмінь і навичок;

  • прояв емоційного позитивного стану на всіх етапах спілкування.

Слід пам’ятати, що у різних людей рівень розвитку комунікативних якостей різний і залежить від життєвого досвіду, умов виховання тощо.

По – четверте, комунікативна компетентність передбачає широке коло вмінь:

  • вміння сприймати та розуміти внутрішній стан партнера по спілкуванню та вміння пристосувати у спілкуванні

  • вміння «подати себе» у спілкуванні з оточуючими, керувати своєю поведінкою в спілкуванні.

  • вміння втримати і перехопити ініціативу в спілкуванні;

  • вміння спрямувати процес спілкування на розв’язання педагогічних завдань;

  • вміння говорити і слухати.

По – п’яте, спілкування вчителя може різного роду: функціонально-рольовим або особистісно-орієнтованим.

Функціонально-рольове спілкування є суто діловим, стандартизованим, обмеженим вимогами рольових позицій. Особисті мотиви, ставлення педагога й учня не враховуються й не виявляються. Головна мета його полягає у забезпеченні виконання певних дій.

Особистісно-орієнтоване спілкування є складною психологічною взаємодією, яка передбачає виконання певних нормативних функцій з виявом особистого ставлення, почуттів. Головна його мета спрямована не так на виконання завдань, як на розвиток особистості учнів. Вимагає такого рівня внутрішньо детермінованої активності особистості, за якого вони не йдуть за обставинами, що складаються в педагогічному процесі, а здатні самі створювати ці обставини, виробляти свою стратегію, свідомо і планомірно удосконалювати себе. Психологічний портрет учителя, налаштованого на особистісно-орієнтоване спілкування: відкритість, доступність, створення для дітей можливостей висловлювати свої думки і почуття; справедливість, довіра до дітей, визнання їх неповторності, гідності; зацікавленість життям учнів, увага до їхніх проблем; емпатійне розуміння (здатність бачити поведінку учня його ж очима, відчувати його внутрішній світ); готовність завжди допомогти учням.

Ще одна складова спілкування – це діалог. Педагогічний діалог — дія у педагогічному процесі, яка дає можливість кожному партнерові самовиразитись у спілкуванні.

Діалог повинен відповідати таким критеріям:

1. Визнання рівності особистісних позицій, відкритість і довіра між партнерами. За таких обставин учитель та учень діють як партнери, спільно організовуючи пошук, діяльність, аналізуючи та виправляючи помилки. Педагог не зводить своїх дій до оцінювання поведінки учня і вказівок на необхідність і способи її поліпшення. Він надає учневі інформацію про нього, а той повинен сам учитися оцінювати свої дії. Це забезпечує співробітництво, рівність та активність обох сторін.

2. Зосередженість педагога на співрозмовникові та взаємовплив поглядів. Особистісна рівність у діалогічному спілкуванні передбачає різні позиції його учасників. За такого спілкування у центрі педагога опиняється особа співрозмовника, його мета, мотиви, точка зору, рівень підготовки до діяльності. Зосередженість на співрозмовникові передбачає готовність змінювати свої наміри, думки відповідно до зустрічних реакцій. Уважний до реакції дитини вчитель вибудовує взаємодію в площині інтересів співрозмовника, пропонує шляхи вирішення проблем залежно від його потреб.

3. Персоніфікована манера висловлювання («Я вважаю», «Я гадаю», «Я хочу порадитися з вами»). Вона є важливим критерієм діалогічного спілкування, який передбачає виклад інформації від першої особи, звертання педагога та учнів до особистого досвіду, висловлення не лише предметної думки, а й свого ставлення до неї, що разом з іншими чинниками зумовлює взаємодію.

4. Поліфонія взаємодії. Передбачає можливість для кожного учасника комунікації викласти свою позицію, пошук рішень у процесі взаємодії з урахуванням думок кожного учасника. Вона є антиподом до монологічного спілкування, яке репрезентує лише думку вчителя

5. Двоплановість позиції педагога у спілкуванні. У процесі спілкування педагог веде діалог не лише з партнером, а й із собою. Беручи участь у взаємодії, він одночасно аналізує ефективність втілення власного задуму. Це сприяє збереженню його ініціативи під час спілкування. Ігнорування зазначених критеріїв руйнує сприятливу атмосферу спілкування, породжує комунікативні бар'єри.

Не менш важливою складовою ефективного спілкування є вміння вчителя долати бар'єри спілкування.

Бар'єри спілкування — перешкоди, що спричиняють опір партнера.

Вони виникають непомітно, і спершу вчитель може не усвідомлювати їх. Серед чинників, що впливають на особливості взаємодії між учителем і учнем, велике значення мають соціальний, психологічний, фізичний і смисловий (когнітивний). Відповідно до цього розрізняють бар'єри у спілкуванні.

Соціальний бар'єр зумовлений переважанням рольової позиції вчителя в системі педагогічної взаємодії. Учитель навмисно демонструє свою перевагу над учнем і свій соціальний статус. Нейтралізують його прагнення не протиставляти себе учням, а підносити їх до свого рівня, не нав'язувати свої позиції, а радити.

Фізичний бар'єр пов'язаний з організацією фізичного простору під час взаємодії. Неправильно організований простір призводить до ізольованості вчителя, який неначе віддаляє себе від учнів, намагаючись сховатися за стіл, стілець тощо. Усувають такий бар'єр, скорочуючи дистанцію, відкритістю у спілкуванні.

Смисловий бар'єр пов'язаний з неадаптованим до рівня сприйняття школярів мовленням учителя, яке занадто насичене незрозумілими словами, науковими термінами, які він використовує без коментарів. Це є причиною зниження їх інтересу до матеріалу, утворює дистанцію у взаємодії. Він стає непомітним за уважного ставлення до свого мовлення, ретельної підготовки до уроку.

Естетичний бар'єр зумовлений несприйняттям співрозмовником зовнішнього вигляду, особливостей міміки. Усувають шляхом самоконтролю поведінки.

Емоційний бар'єр з'являється за невідповідності настрою, негативних емоцій, що деформують сприймання. Долають його за допомогою усмішки, чуйного ставлення до співрозмовника.

Психологічний бар'єр виявляється як негативна установка, сформована на підставі попереднього досвіду, неспівпадіння інтересів партнерів комунікації тощо. Усувають шляхом переорієнтації уваги з особистості на роботу, оптимістичним прогнозуванням подальшої діяльності. Найтиповішими серед психологічних бар'єрів є: розбіжність настанов (учитель приходить на урок захоплений своїм задумом, а учні байдужі, незібрані, неуважні, внаслідок чого він дратується, нервує); боязнь класу (властивий учителям-початківцям, які часто непогано володіють матеріалом уроку, але побоюються безпосереднього контакту з дітьми); поганий контакт (вчитель заходить до класу і замість організації взаємодії з учнями поводиться «автономно», наприклад, пише пояснення на дошці); звуження функцій спілкування (переважає інформаційна, залишаються поза увагою соціально-перцептивні, комунікативні функції); негативна установка на клас (упереджене негативне ставлення вчителя до класу, невстигаючих учнів, порушників поведінки); боязнь педагогічних помилок (запізнитися на урок, неправильно оцінити відповідь дитини тощо); наслідування (молодий учитель наслідує манери спілкування іншого педагога, не враховуючи власної педагогічної індивідуальності).

Невміння подолати бар'єри, як правило, призводить до малоефективних моделей спілкування. Сукупність їх складає кілька типів:

1. «Монблан». Педагог підноситься над класом, як гірська вершина. Він відірваний від учнів, мало цікавиться їх інтересами та взаєминами з ними. Спілкування зводиться лише до інформування учнів, що зумовлює їх пасивність.

2. «Китайська стіна». Спілкування, за якого учитель постійно наголошує на своїй перевазі над учнями, виявляє до нього зневажливе ставлення.

3. «Локатор». За цієї моделі переважає вибірковість учителя в організації взаємовідносин з учнями. Він зосереджує свою увагу на групі або слабких, або сильних учнів, що руйнує цілісну й безперервну систему спілкування.

4. «Робот». Характеризує поведінку педагога, який цілеспрямовано й послідовно діє на підставі певної програми, незважаючи на обставини, що вимагають змін у спілкуванні.

5. «Я сам». Сутність її в тому, що вчитель постає в ролі головної дійової особи, нерідко гальмуючи ініціативу учнів.

6. «Гамлет». Діям такого вчителя властиві постійні сумніви: чи правильно його зрозуміють, чи адекватно відреагують на його зауваження тощо.

7. «Друг». Може спричинити для вчителя втрату ділового контакту в спілкуванні.

8. «Тетерук». Характеризує педагога, який під час взаємодії з учнями чує лише себе, не реагує на учня, не усвідомлює його переживань та потреб.



Педагогові важливо володіти технікою швидкого входження у взаємодію, прийомами динамічного впливу.

До найефективніших механізмів впливу належать:



  1. Зараження (підсвідомий емоційний відгук у взаємодії з іншими людьми на підставі співпереживання з ними. Має невербальний характер);

  2. Навіювання (цільове свідоме «зараження» однією людиною інших мотиваціями певних дій, змістом чи емоціями в основному за допомогою мовленнєвого впливу на основі некритичного сприйняття інформації);

  3. Переконання (усвідомлений аргументований і вмотивований вплив на систему поглядів індивіда);

  4. Наслідування (засвоєння форм поведінки іншої людини на основі підсвідомої і свідомої ідентифікації себе з нею).

Вчителеві з метою розвитку комунікативної компетенції варто знати про види спілкування з учнями та обрати для себе найоптимальніший:

  • спілкування на підставі захоплення спільною творчою діяльністю. Головним для нього є активно-позитивне ставлення до учнів, любов до справи, співроздуми та співпереживання щодо сумісної діяльності.

  • спілкування, що ґрунтується на дружньому ставленні. Воно базується на особистому позитивному сприйнятті учнями вчителя, який виявляє приязнь, повагу до дітей. Але інколи педагоги неправильно інтерпретують дружбу з учнем і перетворюють дружні стосунки на панібратські, що негативно впливає на весь навчально-виховний процес.

  • спілкування-дистанція. Дистанційне спілкування обмежується формальними взаєминами. Навіть позитивне ставлення педагога до дітей не дає йому змоги уникнути авторитарності, що знижує загальний творчий рівень спільної з учнями роботи. Певна дистанція між учителем та учнем необхідна, але вона не може бути головним критерієм у стосунках.

  • спілкування-залякування. Поєднує в собі негативне ставлення до учнів і авторитарність в організації діяльності. Вдаються до нього педагоги, нездатні організувати спільну діяльність. Ситуативно таке спілкування проявляється у репліках: «Спробуйте тільки..., попереду іспит...».

  • спілкування-загравання. Поєднує в собі позитивне ставлення до дітей з лібералізмом. Педагог прагне завоювати авторитет, хоче подобатися дітям, але не намагається відшукати доцільних способів організації взаємодії, не гребує дешевими прийомами.

Запорукою продуктивного стилю педагога є його спрямованість на дитину, захопленість своєю справою, професійне володіння організаторською технікою, делікатність у стосунках.

Про наявність у вчителя комунікативних вмінь можна говорити про рівень його комунікативної компетентності:



  • вихідний;

  • середній;

  • високий;

  • майстерність.

Для того, щоб розвивати в себе комунікативну компетентність та підвищувати її рівень, бажано дотримувати певних правил:

  1. Не уникайте спілкування. Вмійте показати співрозмовнику, що ви слухаєте його і розумієте.

  2. Навчіться зосереджуватися на змісті мовлення партнера, а не на його якостях, прагніть зрозуміти не лише слова співрозмовника, а й його емоції, почуття.

  3. Вмійте бути спостережливими, слідкуйте за невербальними сигналами партнера, також підтримуйте візуальний контакт.

  4. Прислухайтесь до самого себе. Знаючи себе, можна краще оцінювати й інших. Слід виробляти в собі вміння оцінювати себе об’єктивно, спів ставляючи свою оцінку з оцінками товаришів.

  5. Будьте ввічлими та дотримуйтеся психологічно – просторової дистанції в контакті.

  6. Відстоюйте свою точку зору тільки силою аргументації.

  7. Уникайте моментів, які заважають у спілкуванні:

  • надання порад;

  • нещирі висновки;

  • моралізування, повчання;

  • оцінка вчинків;

  • нещире заспокоювання, підбадьорювання;

  • перебивання;

  • розповіді про себе.

Література:



  1. Арват Ф.С. Культура спілкування. – К.,1997.

  2. Грехнев В.С. Культура педагогического общения. – М.,1990.

  3. Коміссарова С.М. Комунікативна компетентність вчителя. //Психологічна газета. - №22(70). - 2006.

Дубовик С.В. – практичний психолог Литвинівської ЗОШ I – III ст.

Луганська обл.

Біловодський р – н

с.Литвинівка

вул. Шевченка,18

92815


тел. (067) 35 87 416, (095) 57 76 014


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка