«Літературна дискусія 1925-1928рр.»



Скачати 431.73 Kb.
Сторінка1/5
Дата конвертації26.04.2016
Розмір431.73 Kb.
  1   2   3   4   5


Міністерство xxxxxxxxxxxxxx

xxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxx

на тему: «Літературна дискусія 1925-1928рр. ».
Підготував

студент

ххххххххх 2008


Зміст

Вступ 3

Глава 1. Причини виникнення літературної дискусії 1925-1928 р. 6

Глава 2. Проблематика літературної дискусії 14

2.1. Позиція М.Хвильового 14

2.2. Позиція М. Зерова 17

2.3. Позиція С. Пилипенка 20

2.4. Підсумки літературної дискусії 24

Глава 3. Шляхи подальшого розвитку Української літератури. 30

Висновок 42

Література 45




Вступ


Актуальність теми дослідження. Література, як і мистецтво в цілому, є складовою частиною культури, в якій відображаються всі суспільно-політичні й духовні процеси, що притаманні суспільству на тому чи іншому етапі існування. Кожна історична епоха породжує своє мистецтво, з своїми видами, формами й стилями, які вбирають у себе всю складність періоду. Також література є наслідком політичної діяльності держави та прилеглих країн, тому не можна говорити про літературу як про окрему існуючу одиницю. Література прямолінійно відтворює процеси, які відбуваються насамперед у мові, а це значить, що мовні злети та падіння вона відображає на собі.

Дана робота відображає основні напрями підкорення владою літературного життя України в 1920-х роках. Містить аналіз українізації та проблем національно-культурного розвитку держави, вплив на літературу із різних політичних напрямків у державі, тобто аналіз існуючих політичних організацій та внесок відомих українських письменників М. Хвильового, М. Зерова, С Пилипенка, зокрема, та інших в літературне життя України.

По-перше, порівняльний аналіз суспільно-політичних процесів та культурного життя України в зазначений період дає можливість повніше реконструювати процес встановлення тоталітарного режиму в Україні в 1920-х роках. По-друге, вивчення літературного життя в добу сталінізму, як складової частини тоталітарної культури, дає можливість детальніше пізнати це явище, яке в українській історичній науці не досліджувалося. По-третє, комплексне вивчення літературного життя в контексті суспільно-політичного процесу, їх взаємовпливи, відносини та суперечності відкриває широкі можливості перед історичною наукою для більш повного та об`єктивного пізнання.

Об`єктом дослідження є літературні організації в Україні 1925 -1928 рр., їх діяльність, устрій, культурні та ідеологічні засади, а також їхнє місце й роль у суспільно-політичному житті країни та подальший розвиток літератури в Україні.

Предметом дослідження є конкретні заходи партійного й радянського керівництва по підпорядкуванню своєму впливові всіх сторін життя літературних організацій України в 1925-1928 рр., методи і засоби їх реалізації та реакція на них українських видатних письменників.

Мета дослідження полягає в комплексному аналізі, на основі узагальнення і критичного осмислення всіх доступних джерел та наукових публікацій, літературного життя в Україні в суспільно-політичному контексті.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити основні завдання:

- розкрити основні протиріччя у суспільно-політичному житті України першої половини 1920-х років;

- дослідити процес встановлення більшовицького контролю над літературним життям в цей період;

- всебічно висвітлити діяльність літературних організацій у першій половині 1920-х років;

- здійснити систематичний і детальний аналіз боротьби суспільно-політичних ідей у ході літературної дискусії 1925-1928 рр.;

- реконструювати процес перетворення літературної дискусії на політичну кампанію;

- дослідити силові методи органів влади на завершальному етапі літературної боротьби;

- визначити основні етапи підпорядкування владою структури й діяльності літературних об`єднань на початку 1930-х років та далі

В курсовій роботі аналізуються дискусії, присвячені політиці українізації та проблемам національно-культурного розвитку. Серед цих дискусій, що продовжувались протягом першої і другої третин 20-х років й наклали свій відбиток на культуротворчий процес тієї доби, найгострішою була дискусія навколо так званої “теорії боротьби двох культур”. У ній брало участь багато провідних партійних діячів. Багаточисленними були також дискусії стосовно змісту і методів здійснення “українізації”, ролі інтелігенції в культурному будівництві. До важливих політичних суперечок, що мали значний вплив на подальший національно-культурний розвиток, слід віднести і правописну дискусію, яка була оголошена Державною комісією для розробки правил правопису. Вона розпочалась у серпні 1926 р. після опублікування проекту нового українського правопису.

Згадується й загальна літературна дискусія 1925-1928 рр., під час якої було порушено ряд проблем культурного розвитку УСРР, зокрема таких, як “українізація”, шляхи розвитку національної культури та роль інтелігенції у цьому процесі, зв’язки української культури з російською та культурами інших народів. Однією з центральних фігур зазначеної дискусії був український письменник М. Хвильовий.

Аналогічні дискусії мали місце і в інших сферах культури, зокрема в мистецтві.

Дискусії були відображенням тодішнього суспільно-політичного і культурного життя. Їх наявність свідчить про те, що радянській Україні у 20-і роки були притаманні окремі ознаки демократії. Однак згортання “українізації” і посилення тоталітарного режиму припинили ці процеси.

Глава 1. Причини виникнення літературної дискусії 1925-1928 р.


Літературна дискусія 1925—1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії». [12]

Активну участь у дискусії взяли літературні організації «Гарт», «Плуг», «Ланка»-МАРС, пізніше ВАПЛІТЕ і ВУСПП, письменники і громадські діячі Микола Хвильовий, Микола Зеров, А.Хвиля, Сергій Пилипенко, О.Дорошкевич, С.Щупак, М.Скрипник та ін. У ході дискусії було опубліковано понад 1000 статей. Найбільш резонансними були памфлети Миколи Хвильового «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія», «Думки проти течії», Миколи Зерова «До джерел». Величезні аудиторії зібрали диспути у Всенародній бібліотеці України в Києві 24 травня 1926 р. та в Будинку ім. Василя Еллана-Блакитного в Харкові 21 лютого 1928 р.

Дискусія мала також політичний аспект, літературна критика використовувалась для звинувачення опонентів в ідеологічних ухилах. Дискусія засвідчила нову розстановку мистецьких сил. Після «зречення» Миколи Хвильового і «саморозпуску» ВАПЛІТЕ провідні ролі в літературному процесі відігравали ставленики партійного апарату.

Політика українізації, розпочата КП(б)У в 1923 р., розглядається як тимчасовий тактичний маневр політичного керівництва з метою прихилити на свій бік українську інтелігенцію. Політика українізації носила поверховий характер. Вона відображала слабкість позицій більшовиків в Україні й сильні традиції українського національного відродження, особливо в культурі.

Все це відбилося в дискусії на початку 1924 р., де позитивна оцінка М. Зеровим ідейно-естетичного плюралізму як свідчення «літературного оживлення» була рішуче засуджена Д. Загулом, котрий фактично обстоював необхідність уніфікації, суворої регламентації як вибору ідей, так і художніх засобів. 1924 р. виходить у світ вимріяна «Камена». Дивно, але слава про М. Зерова - поета випереджала його публікації - часто оперта на чутки та упередженість. Сам же М. Зеров скептично ставився до своїх віршів, називаючи їх «сухарями» на розкішному бенкеті поетичної фантазії. Але вже багато хто з його сучасників відчув могутню силу цього карбованого поетичного слова і дух класичної простоти, по-парнаськи піднесене почуття, глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікаторська майстерність. Правда, багато хто вважав, що це поет несучасний, байдужий до проблем актуальних. До докорів, що їх рясно діставав за своє життя М. Зеров, на початку 1925 р. додаються й такі, що, мовляв, він майже не виступає як літературний критик. Проте саме цей рік можна вважати вершиною літературно-критичної діяльності М. Зерова. [10]

1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала до 1928 р. Початком її вважають статтю Г. Яковенка "Про критиків і критику в літературі" та відповідь на неї М. Хвильового. Зеров - критик стає на бік М. Хвильового. Програма М. Зерова вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український грунт кращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, в свою чергу, піднесе "планку художності" і, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон'юнктурного протегування. "Ми повинні, - наголошував М. Зеров, - повсякчас заявляти про потребу уважного відношення до всякої культурної цінності. Ми повинні заявити, що ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми - повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, - а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм "человека из организации", а художня вибагливість автора перш за все до самого себе. [9]

Проте навряд чи буде помилкою визнати, що літературна дискусія не розгорілася б так швидко й яскраво без потужного імпульсу, яким став диспут «Шляхи розвитку української літератури», що відбувся 24 травня 1925 р. у приміщенні бібліотеки ВУАН, а також ціла низка інших, організованих М. Зеровим, літературно-наукових заходів. Так, величезного розголосу набув вечір оригінальної й перекладної поезії «п'ятьох із Парнасу» - М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, О. Бургардта і М. Зерова, що відбувся 17 березня 1925 р. У ньому взяли участь представники всіх літературних організацій Києва, а також письменники, що перебували поза літературними угрупованнями. Вступну доповідь прочитав Ю. Меженко. «Ми повинні,- наголошував М. Зеров, - повсякчас заявляти про потребу уважного відношення до всякої культурної цінності. Ми повинні заявити, що ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми - повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону,- а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».

Така позиція викликала на диспуті, та й згодом у пресі, зливу заперечень. Особливо дратувала опонентів М. Зерова його вимога замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію. Вульгарно утилітаризований ідеологізм вже утверджувався в літературному процесі. Коли незабаром у М. Зерова виникла нехіть до розмов про сучасну літературу, то причини насамперед слід шукати в подібного роду інсинуаціях та в неможливості їх відмести й спростувати. Все це для поета ставало малоцікавим. Починаючи з 1926 р., він лише принагідне виступає як літературний критик, основні зусилля зосередивши на перекладах та історико-літературних студіях. У листах цього періоду він ділиться з друзями планами негайного завершення другого випуску «Нового українського письменства», багато працює як упорядник «Збірника з теорії та історії письменства», перший випуск якого побачив світ 1928 р. під назвою «Література».

З метою поширення ідеологічного впливу на широкі народні маси більшовики повинні були встановити ідеологічний та адміністративний контроль над літературою, оскільки вона відігравала значну роль у духовному житті суспільства.

Вплив на літературне життя України більшовики здійснювали за двома напрямами. Перший - адміністративний - полягав у поширенні цензури, забороні цілого ряду літературних творів, вилученні й знищенні книжок та фільтрації надходжень літератури з-за кордону, монополізації видавничої справи. На початку 1920-х років цензорські функції здійснювали місцеві партійні органи. В 1922 р. за розпорядженням Агітпропу при ЦК КП(б)У було створено Центральне управління у справах друку (ЦУСД), що перебрало на себе усі функції по боротьбі з небажаною для режиму літературою. Другий напрям здійснювали безпосередньо органи ЦК КП(б)У - відділ преси та Агітпроп, котрі поширювали більшовицьку ідеологію. Їхня діяльність була спрямована на підтримку лояльних письменників. Іноді партійні чиновники прямо вказували літераторам, які теми потрібно висвітлювати у творах - продрозверстка, боротьба на селі, бандитизм, роль комуністів у соціалістичних перетвореннях тощо. Одночасно вони визначали ступінь “шкідливості” того чи іншого видання.

Партійне керівництво намагалося обмежити свободу митців, нав`язуючи їм ідеологічні та політичні мотиви творчості. Ці кроки були спрямовані на уніфікацію жанрового, стильового та змістовного розмаїття в літературі. Така політика вела до примітивізації мистецтва, зниження його естетичної вартості.

Однак, незважаючи на ці послідовні кроки влади, літературне життя в Україні на початку 1920-х років значно активізувалося. Це пояснюється значним впливом подій 1917-1920 рр. на українську інтелігенцію та літераторів зокрема. Інша причина полягала у слабкості та невизначеності режиму стосовно подальшого розвитку культури в Україні. Крім того, група націонал-комуністів у середині партії сприяла розвитку національних письменницьких сил.

На початку 1920-х років в Україні з`явилося багато нових літературних організацій. Вони репрезентували всю палітру мистецького життя України. Нерідко навколо таких спілок гуртувалися художники, режисери, актори. Письменники старшого покоління та ті, що перебували під впливом європейської культури, об`єднувалися навколо “неокласиків”. До них належали М.Зеров, М.Бургард, М.Драй-Хмара, М.Рильський та інші. Представники молодшого покоління, що увійшли у літературу в роки громадянської війни, мали свої організації. Футуристи - Комункульт, пізніше Аспанфут. Існували також спілка селянських письменників - Плуг, та пролетарських - Гарт.

Все це досить позитивно позначилося на літературному процесі. В Україні поширюються модерні мистецькі форми, з`являються нові імена, отримують поштовх до розвитку різноманітні стильові напрями. Одночасно в середовищі молодих українських письменників поширюється усвідомлення приналежності їх до української культури. Вони відчувають себе її творцями, що починають нову сторінку в історії України. Звідси оптимізм, віра в “загірні комуни”, усвідомлення себе як частинки всесвітньої культури.

Однак вже з 1925 р. помітно іншу тенденцію, абсолютно протилежну. Багато молодих прокомуністично налаштованих письменників помічають велику різницю між ідеалами та реальністю. Вони розуміють, що більшість проголошених лозунгів насправді виявилася фікцією. Поширюється апатія, зневір`я, байдужість. Про це наочно свідчать тогочасні твори, які відбивали душевні настрої авторів. Аналізуючи творчість М.Семенка, М.Хвильового, Є.Григорука, В.Підмогильного можна сказати, що в цей період вони переживали значну внутрішню психологічну кризу.

Середина 1920-х років характеризувався існуванням двох абсолютно протилежних напрямів у суспільстві. Перший - це формування тоталітарної системи, що відзначалася уніфікаторськими тенденціями в культурі. Другий - активний сплеск національного мистецтва, який призвів до пожвавлення різноманітних стилів та напрямів у літературі. Цей прихований конфлікт став одним з атрибутів суспільного й культурного життя початку 1920-х років і призвів у подальшому до гострої боротьби. [11]

Літературна дискусія розпочалася як виключно мистецька полеміка. Іноді вона навіть більше нагадувала зведення особистих рахунків. Однак дискусія одразу стала подією номер один в культурному житті України, оскільки М.Хвильовий уперше висловився проти засилля утилітарного методу в літературі, що давно хвилювало багатьох письменників. Перший етап засвідчив також розгубленість та неспроможність партійного керівництва чітко сформулювати свою позицію стосовно шляхів розвитку української культури. Червнева постанова КП(б)У наочно продемонструвала, що в той час більшовики ще не виробили основні засади політики в галузі літератури. І якщо вони могли боротися з своїми ідеологічними противниками карально-репресивними засобами, то з членами партії їм доводилося рахуватися. Крім того, участь у дискусії одного з представників націонал-комуністичної групи в КП(б)У - В.Блакитного - начебто надавала їй офіційного статусу.

Дискусія зумовила також розмежування серед літераторів. Влітку 1925 р. Гарт перестав існувати як всеукраїнська організація. Більшість письменників, котрі вийшли з Гарту, створили нову організацію з претензійною назвою Вільна академія пролетарської літератури. Ваплітяни відкрито проголосили примат мистецького хисту над ідеологічними догмами. В цей же період сформувалися два табори: один очолював М. Хвильовий, другий - лідер “масовістів” С.Пилипенко. Обговорення в Україні такого, на наш погляд, простого питання, як елітарність та масовість у літературі в той час обов`язково мала привести до питання -Європа чи Просвіта. Характерною ознакою другого етапу дискусії було те, що в уявленнях М.Хвильового Просвіта асоціюється з Москвою. Оскільки письменник говорив про психологічну Европу як основний мистецький орієнтир, то рано чи пізно він мусив більш чітко сформулювати антитезу європейській “фаустівській душі”. Памфлети з циклів “Думки проти течії” та “Апологети писаризму” (1926 р.) показують трансформацію поглядів письменника. Він відкрито виступає проти культурного епігонства як одного з найганебніших явищ у літературі. М.Хвильовий виступив також проти культурного домінування Росії в межах України.

На цьому етапі до літературної дискусії залучаються партійні органи. Переломним моментом став лист Й.Сталіна до Л.Кагановича(квітень 1926 р.), в якому “вождь народів” цілком відверто заявив, що українізація призвела до появи буржуазно-націоналістичних ухилів. Це стало сигналом для згортання політики українізації. Відтоді головними опонентами М.Хвильового стають “чиновники від літератури”. Архівні документи та публікації того часу свідчать про участь в дискусії головного організатора кампанії переслідування опозиціонерів - А. Хвилі, який тоді займав посаду голови Агітпропу при ЦК КП(б)У. Цей факт ще раз підкреслює головну роль більшовицької партії в переслідуваннях письменників. Велика увага в дисертації приділяється методам політичного цькування, що були вироблені КП(б)У в 1926р. Вони багато в чому були використані в політичних актах, спрямованих проти опозиції. Характерною ознакою цього періоду стало використання більшовиками репресивних органів у дискусії.

Тиск здійснювався і на літературні організації, зокрема на ВАПЛІТЕ та на неокласиків. Політика постійного політичного залякування членів спілки давала свої результати. Для того, щоб зберегти організацію, М.Хвильового, М.Куліша та М.Ялового було виведено зі складу керівництва.

Літературна дискусія 1925-1926 рр. мала важливі політичні наслідки. По-перше, вона послужила поштовхом до згортання українізації. По-друге, саме в цей період були вироблені основні методи боротьби партії більшовиків з опозицією. Відбувся розкол у письменницькому середовищі за лояльністю до режиму. Крім того, матеріали дискусії пізніше активно використовувалася каральними органами для фальсифікації політичних справ. [16, c. 145-150]

  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка