Ліфарева Н. В. Психологія особистості: Навчальний посібник. — Київ: Центр навчальної літератури, 2003. 240 с



Сторінка4/16
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.58 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Варіант 4

У чому полягає травматичність стресору при використанні психікою такого способу реагування, як психологічний захист? Які, на Ваш погляд, позитивні і негативні наслідки використання психікою непоміркованого психологічного захисту? Наведіть приклади механізмів психологічного захисту.

Варіант 5

Чому важко досліджувати використання психікою психологічного захисту? Навіщо рекомендується аналізувати власну і чужу поведінку з погляду частоти і помірності використання захисного стилю реагування? Наведіть приклади механізмів психологічного захисту.

Варіант 6

Чого, на Ваш погляд, досягає психіка в результаті актуалізації захисного реагування? Які позитивні і негативні наслідки зафіксованих у поведінці психологічних захистів? Наведіть приклади механізмів психологічного захисту.

Варіант 7

Що Ви розумієте під терміном “психологічний захист”? Чому прийнято умовно поділяти механізми психологічного захисту на конструктивні і неконструктивні? Що є критерієм цього поділу? Наведіть приклади механізмів психологічного захисту.

Варіант 8

Чому деякі механізми психологічного захисту гальмують розвиток особистості? Які негативні наслідки актуалізації захисного стилю реагування Ви знаєте? Наведіть приклади механізмів психологічного захисту.

Варіант 9

Що Ви розумієте під терміном “психологічний захист”? Що впливає на “запуск” використання механізмів психологічного захисту? Як це виявляється на поведінковому рівні? Наведіть приклади.

Розділ З. ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ. СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ. ПСИХОСОЦІАЛЬНА КОНЦЕПЦІЯ РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ Е. ЕРІКСОНА

Мета цього розділу полягає в ознайомленні з роллю соціальних чинників у розвитку особистості, основними теоріями і напрямками розвитку особистості в дитинстві, у розумінні процесу соціалізації особистості і розгляді періодизації її розвитку (з погляду психосоціальної концепції розвитку особистості), а також в усвідомленні типів неправильного виховання. Особлива увага приділяється психології юнацького віку й висвітленню процесу формування самосвідомості з огляду на, що юнацький період справляє величезний вплив на все подальше життя людини.

3.1. Роль дитинства в становленні особистості

Якщо стосовно розвитку пізнавальних процесів можна сказати, що дитячий вік є вирішальним у їх формуванні, то це тим більше вірно у зв'язку з розвитком особистості. Майже всі основні властивості і особистісні якості людини формуються в дитинстві, за винятком тих, що набуваються з накопиченням життєвого досвіду і не можуть з'явитися раніше того часу, коли людина досягне певного віку.

У дитинстві формуються основні мотиваційні, інструментальні і стильові риси особистості. Перші належать до інтересів людини, до тих цілей і завдань, що вона ставить перед собою, до її основних потреб і мотивів поведінки. Інструментальні риси включають переважні для людини засоби досягнення відповідних цілей, задоволення актуальних потреб, а стильові - стосуються темпераменту, характеру, способу поведінки, манер. До закінчення школи особистість в основному оформлюється, і ті індивідуальні особливості персонального характеру, що дитина одержує в шкільні роки, звичайно зберігаються тією або іншою мірою протягом усього наступного життя.

Спираючись на дані досліджень, можна висловити припущення про те, що в межах дитинства існує декілька періодів, сензитивних (найбільш чутливих) до розвитку окремих груп особистих властивостей дитини. Розглянемо ці періоди.

Сензитивним періодом формування первинних мотивів людини і рис її характеру є дошкільне дитинство, від народження до вступу в школу. У цей час утворюються також основні стильові і частково інструментальні особистісні риси, що спочатку (у ранньому дитинстві) формуються в результаті взаємодії генотипу і середовища, а потім (до старшого дошкільного віку) починають розвиватися вже на основі соціально-психологічних законів. У дошкільному віці оформлюються задатки, проте сензитивний період розвитку здібностей на їх основі продовжується аж до закінчення школи. Молодший шкільний і початок підліткового віку - роки прискореного розвитку здібностей, а старший шкільний вік - час, найбільш сприятливий для розвитку моральних і світоглядних установок, системи поглядів особистості на світ.

Особистісний розвиток дитини починається з народження і завершується після закінчення школи набуттям соціально-психологічної самостійності і незалежності, а також почуття внутрішньої свободи, характерного для високорозвиненої особистості.

У міру зростання дитини, слідом за тим, як рвуться її первинні фізіологічні і соціально-психологічні зв'язки з матір'ю, з іншими людьми, які замінюють і доповнюють її в дитинстві, у дитини розвивається прагнення до особистісної незалежності і персональної свободи. Послідовні кроки реалізації цього життєво важливого прагнення: фізична незалежність (відділення дитини від організму матері): фізіологічна незалежність (поява здатності самостійно задовольняти свої органічні потреби); психологічна незалежність - свобода, що розуміється як спроможність людини думати і поводитися цілком самостійно, відповідно до внутрішньо прийнятих принципів власної автономної моралі.

Разом з індивідуалізацією особистості, її емансипацією і набуттям незалежності в сучасному суспільстві, де є місце не тільки людським, але і “нелюдським” відносинам, може зростати почуття самітності. “У міру того, як дитина відокремлюється, - пише Е. Фромм, - вона починає усвідомлювати свою самітність”. Ця самітність породжує в неї відчуття беззахисності і тривоги. Одна з перших серйозних небезпек, що може виникнути на шляху особистого розвитку дитини в суспільстві, заснованому на конкурентних відносинах між людьми, які не відзначаються високою мораллю і культурою, полягає в тому, що зростаюча людина не одержує належної моральної підтримки з боку оточуючих і змушена захищати себе від них, боротися за своє існування.

Індивідуалізація, що посилюється у цих умовах, призводить або до підкорення іншим, або до пригнічення інших, або до ізоляції від них. У першому випадку для того, щоб зняти тривогу і страх, дитина прагне злитися з оточуючими, беззаперечно підкоряється їм і чинним у суспільстві законам, вищій владі. За це, проте, треба платити повною або частковою відмовою від власного “Я”, від того, щоб бути індивідуальністю - особистістю.

У другому випадку зв'язки з людьми набувають нерівноправного характеру, але наче з протилежним знаком: людина починає розвиватися як особистість за рахунок інших людей і, зрештою, зупиняється у своєму індивідуальному розвитку. Так народжуються два основних типи особистості, характерних для недемократичної, тоталітарної державної системи: конформна, яка не має власного “Я”, і владна, деспотична.

Третій тип психологічно ізольованої особистості виникає тоді, коли між формально вільними людьми встановлюються винятково ринкові відносини типу “ти - мені, я - тобі”. У цих умовах дійсно моральна людина здатна існувати і нормально розвиватися, тільки ізолювавши себе від товариства подібних людей, позбавлених глибинної моральної основи. У результаті народжується тип особистості самітника, мандрівника в пустелі нелюдських людських відносин.

І тільки четвертий шлях відкриває простір для повноцінного особистісного розвитку людини. Це - шлях пріоритетного морального самовдосконалення людини, а не посилення її політичного або економічного потенціалу.

Однією з серйозних небезпек, що можуть виникнути на шляху особистісного розвитку дитини в сучасному, багатому на людські конфлікти суспільстві, є формування і зміцнення такої риси, як агресивність. її можна визначити як навмисна поведінка, що завдає шкоди іншій людині або предмету. Це може бути фізичний напад однієї дитини на іншу або на дорослого (вдарити, укусити), вербальна агресія (крикнути, обізвати, образити), порушення невід'ємних прав іншої людини (позбавлення волі, силовий вплив, примус), відповідні дії щодо предметів матеріальної і духовної культури, природи або тварин.

При спробах справити виховний вплив на агресивну поведінку дітей нерідко виникає своєрідне порочне педагогічне коло: високоагресивна дитина викликає відповідне вороже ставлення до себе з боку інших людей. У результаті її власні агресивні дії не гальмуються, а зміцнюються, тому що вони одержують підтримку з боку агресивних дій інших людей.

Причиною агресивної поведінки дітей нерідко є батьки, що самі демонструють зразки подібної поведінки, причому ворожість реакцій одних членів сім'ї стосовно інших викликає звичайно аналогічні дії з їхнього боку. У результаті своєрідне порочне коло на шляху попередження агресивної поведінки в дітей може утворитися всередині сім'ї. Воно буде провокувати агресивну поведінку і передачу її дітям з боку батьків та інших членів сім'ї.

Помічено, що хлопчики більш схильні до проявів агресивності, ніж дівчинки, і це, зокрема, пояснюється тим, що деякі близькі до агресії форми поведінки заохочуються в хлопчиків, а в дівчинок - забороняються. Образ чоловіка як захисника і воїна входить у чоловічий соціально-особистісний стереотип. Дівчинкам з наймолодшого віку забороняється поводитися агресивно, тому що до жіночого соціально-психологічного стереотипу входять протилежні агресивності якості: доброта, м'якість, співпереживання, співчуття, жіночність.

3.2. Роль соціальних чинників у розвитку особистості

Розвиток особистості в дитинстві відбувається під впливом різноманітних соціальних інститутів: сім'ї, школи, позашкільних закладів, засобів масової інформації (преса, радіо, телебачення) і живого, безпосереднього спілкування дитини з оточуючими людьми. У різні вікові періоди особистісного розвитку кількість соціальних інститутів, причетних до формування дитини як особистості, та їхнє виховне значення різні. У процесі розвитку особистості дитини від народження до трьох років велику роль відіграє сім'я, набуття нових основних особистісних якостей пов'язане в першу чергу з нею. У дошкільному дитинстві до впливу сім'ї додається вплив спілкування з ровесниками, дорослими людьми, звернення до доступних засобів масової інформації. З вступом до школи відкривається новий потужний канал виховного впливу на особистість дитини через ровесників, учителів, шкільні навчальні предмети і заняття. Розширюється сфера контактів із засобами масової інформації, різко зростає потік інформації виховного плану, що досягає дитини і теж справляє на неї вплив.

Починаючи з підліткового віку, велику роль у розвитку особистості відіграє спілкування з ровесниками, друзями, серед яких дитина проводить значну частину часу. Це дозволяє їй зробити істотний крок від залежності до незалежності і перейти на автономний, самостійний шлях подальшого особистісного розвитку. Усе більшого значення з цього вікового періоду набувають самовиховання і самовдосконалення особистості, що в юності стають головними засобами її розвитку. Розглянемо кожен з позначених соціальних впливів у його динаміці і специфічних особливостях залежно від віку дитини.

У міру дорослішання роль сім'ї в розвитку дитини поступово зменшується. У дитинстві переважно впливає на дитину мати або людина, яка безпосередньо доглядає її і постійно спілкується з нею. У ранні роки сімейна виховна дія в основному зводиться до різноманітних впливів на емоційну сферу дитини, а також на її зовнішню поведінку: підпорядкування елементарним дисциплінарно-гігієнічним нормам і правилам. У дошкільному віці до описаних сімейних впливів додаються ті, що спрямовані на виховання в дитини допитливості, наполегливості, адекватної самооцінки, прагнення до успіхів, чуйності, товариськості, доброти, а також моральних якостей особистості, які насамперед виявляються у ставленні до себе подібних.

Відсутність єдиного погляду спонукає дітей до формування власної думки: їм мимоволі доводиться вибирати. У результаті в дітей поступово виробляються самостійність і незалежність мислення. Негативний бік цієї ситуації полягає в тому, що аргументи різних людей найчастіше здаються настільки переконливими, що буває важко вибрати між ними те, що потрібно. У цьому випадку власна позиція дитини не формується, виникають важко вирішувані протиріччя, і дитина замість того, щоб ставати інтелектуально самостійною, навпаки, може стати інтелектуально конформною, тобто випадково переходити від однієї точки зору до іншої, яка в даний момент часу їй здається більш правильною.

Процес власне особистісного розвитку дитини під впливом взаємовідносин, що складаються з оточуючими людьми, можна уявити так. У доступних для дитини (з урахуванням її віку) видах діяльності виникають відповідні форми спілкування, в яких дитиною засвоюються правила і норми людських відносин, розвиваються потреби, формуються інтереси і мотиви, що, ставши спонукальною основою особистості, ведуть до подальшого розширення сфери спілкування і, отже, до появи нових можливостей для розвитку особистості. Вихід дитини в нову систему діяльності і спілкування, включення її в орбіту міжособистісних контактів з новими людьми, звернення до нових джерел інформації фактично означають перехід до наступного, більш високого щабля розвитку.

О.М. Леонтьев вважає, що розвиток особистості дитини знаходить вираження в зміні ієрархії мотивів діяльності. Старі мотиви втрачають свою спонукальну силу, народжуються нові, що призводять до переосмислювання людських відносин і власної поведінки. Ті види діяльності і форми спілкування, що колись відігравали головну роль, тепер відходять на другий план, змінюються інтереси і устремління. Настає нова стадія особистісного розвитку дитини. Перетворення спілкування, ускладнення і збагачення його форм відкривають перед дитиною нові можливості для особистісного зростання. Спочатку ці можливості складаються усередині головних видів діяльності, а для дітей дошкільного віку - у різних іграх. У більш старшому віці до гри додаються навчання і праця.

Відносини між людьми не завжди складаються гладко, мають чимало протиріч, зовнішніх і внутрішніх конфліктів, розв'язуючи які особистість просувається вперед у розвитку. Засвоєння і реалізація адекватних форм рольової поведінки, що відбуваються в грі, праці і колективних видах навчальної діяльності, сприяють подоланню протиріч у системі міжособистісних відносин. Самі протиріччя у людських відносинах автоматично не стають рушієм особистісного розвитку; тільки породивши проблеми внутрішнього характеру, що змушують дитину змінювати своє ставлення і погляди, зовнішні протиріччя перетворюються у внутрішнє джерело активності, спрямоване на формування нових корисних особистісних якостей.

Якщо дозволеними залишаються тільки зовнішні протиріччя, а не внутрішні, то життя особистості роздвоюється на видимість зовнішньо створюваного добробуту і внутрішньо конфліктну. Така дитина, зберігаючи нормальні зовнішні людські відносини, залишившись одна, замикається на внутрішніх проблемах. У неї виникають розбіжності між тим, якою вона видається оточуючим людям (зовнішньо благополучною), і тим, якою вона є насправді (внутрішньо конфліктною). У результаті може настати затримка в особистісному розвитку.

3.3. Основні теорії та напрямки розвитку особистості в дитинстві

Уявлення про розвиток особистості дитини складалися в науці під впливом набагато більшої кількості різноманітних теорій, ніж це характерно для пізнавальних процесів і дитячого мислення, причому в поглядах представників різних теоретичних систем було набагато більше розбіжностей і протиріч, ніж у позиціях тих, хто дотримувався різних поглядів на природу пізнавальних процесів. Це не могло не позначитися на стані теоретичних досліджень особистості дитини, тому що у своїй основі вони спираються на відповідні теорії особистості дорослої людини (див. розділ 2). Своєрідні уявлення про те, як з'являється, розвивається і змінюється особистість дитини, склалися в руслі психодинамічного (психоаналіз і теорія рис), соціодинамічного (теорія ролей і теорія соціального навчання), інтеракціоністського (теорія соціальної взаємодії) і гуманістичного (теорія самоактуалізації і теорія пошуку сенсу життя) напрямків.

У психоаналізі початок формування особистості дитини пов'язується або з включенням у дію основних життєвих біологічних потреб дитини, виникненням конфлікту між прагненням до їх задоволення і соціально-культурними цінностями (традиційний фрейдизм), або з виникненням перших життєвих невдач у задоволенні важливих потреб, що спричинюють появу комплексів (неофрейдизм). І в першому, і другому випадках початок розвитку особистості драматично пов'язується з глибокою психологічною травмою і сильним емоційним переживанням - афектом, сліди якого зберігаються і залишаються в дитини протягом усього її життя. Подальший розвиток дитини як особистості визначається тим, наскільки їй вдасться пережити відповідну травму і позбутися комплексів. Весь процес особистісного перетворення в рамках цього підходу подається як боротьба несвідомих потягів, породжуваних або органічними потребами (статева потреба, страх, агресивність), або комплексами. Особистісні новоутворення тут розглядаються саме як результат відповідної боротьби. Роль соціально-виховних впливів зводиться до формування захисних механізмів особистості.

Розуміння розвитку особистості в психоаналітичній традиції виходить з того, що здебільшого ми не знаємо точно або не в змозі визначити, чому люди діють так, а не інакше. Початки поведінки вбачаються у “Воно” - несвідомому. Соціальним регулятором поведінки є “Над-Я”. У процесі індивідуального розвитку дитини ці три рівні функціонування особистості - “Воно”, “Я” і “Над-Я” - не виникають одночасно. Онтогенетично першим з'являється “Воно”, що стає присутнім уже з моменту народження. “Я” розвивається в процесі зростання зусиль дитини, спрямованих на задоволення її основних потреб через взаємодію з оточуючими людьми. Через декілька років з'являється “Над-Я” як своєрідне внутрішнє уявлення соціальних цінностей і норм. Практичні шляхи перетворення “Воно”, “Я” і “Над-Я” складним чином переплітаються зі стадіями дитячого психосексуального розвитку.

Теорія рис особистості акцентує увагу на формуванні і зміні цих рис у дитини. Особлива роль у ній відводиться ранньому дошкільному дитинству, коли організм дитини, її мозок ще досить пластичні і перебувають у стадії дозрівання. Риси особистості в цей час формуються й закріплюються дуже швидко. І життєва усталеність як психофізіологічна система визначається тим, що риси особистості формуються в умовах багатосторонніх впливів навколишнього середовища на мозок дитини, який знаходиться у процесі дозрівання. Особливий інтерес для дослідників, що дотримуються цього погляду, становлять періоди формування в дитини основних базисних рис особистості: екстраверсії, інтроверсії, тривожності, невротичності та ін. Вважається, що риси особистості починають формуватися досить рано, з дитинства, і до закінчення школи в основному закріплюються.

Основні, або базові, риси особистості - головні в кожній з груп особистісних рис, складаються в дитини в дошкільному віці і визначають подальший напрямок розвитку відповідної сукупності. Приблизно до початку навчання в школі виникає система базисних рис, що становлять індивідуальну своєрідність дитини. Ця індивідуальність закріплюється в підлітковому та юнацькому віці, зберігається протягом усього подальшого життя, що дозволяє шкільним товаришам і друзям упізнавати один одного як особистостей навіть через багато років після закінчення школи.

Відповідно до теорії ролей розвиток особистості дитини починається тоді, коли вона стає здатною до рольової імітації. Кожна нова роль робить свій внесок у розвиток особистості дитини, і результат розвитку в кінцевому підсумку залежить від того, скільки і яких різноманітних соціальних ролей дитині в житті довелося зіграти. Оскільки різноманітність ролей задається умовами життя, розвиток особистості залежить від соціальних впливів і внутрішньо обмежений лише можливістю зміни поведінки, що зменшується з віком, і гнучкого пристосування до зовнішніх умов.

Теорія соціального навчання розглядає особистісний розвиток як набуття людиною певних звичок, умінь і навичок спілкування з людьми. Джерелом особистісного розвитку тут слугує ззовні організована система підкріплення: заохочень і покарань. Завдяки їй можна формувати і змінювати особистість дитини протягом усього дитинства. Дана теорія велику роль у розвитку відводить правильно організованому психолого-педагогічному вихованню і підтверджує, що особистість більше залежить від виховання, ніж від дозрівання, глибинних потягів або комплексів.

Гуманістична теорія особистості узагальнена в поняттях самоактуалізації, мети і сенсу життя, виокреслює процес особистісного розвитку дитини як знаходження людиною визначеного свідомого й високого сенсу існування, а також властивості бути і ставати особистістю. Початок особистісного розвитку тут припадає приблизно на вік у три роки, а час завершення процесу оформлення особистості - до закінчення школи. В аналізі структури особистості акцент ставиться на мотиваційно-потребнісну сферу дитини, виникнення і функціонування в неї системи стійких ціннісних орієнтацій і моральних установок, а також подальше перетворення цієї системи під впливом умов життя. Головне питання, що тут ставиться і вирішується, полягає в тому, щоб з'ясувати, як відбувається засвоєння дітьми тих або інших моральних цінностей на різних етапах індивідуального розвитку залежно від соціальних умов, що складаються.

Вітчизняна психологія особистості за своїми теоретичними позиціями найбільше підходить до цього напрямку, а його суть виражена, наприклад, у понятті “спрямованість особистості”. Розглядаючи далі уявлення про загальні теоретичні питання в розумінні процесу розвитку особистості дитини, ми в основному будемо спиратися на гуманістичну теорію.

Витоками розвитку особистості дитини є успадковані нею форми соціальної активності, що виявляються у взаємодії людей, їхній культурі, звичаях і традиціях, а також система виховання, ідеологія і мораль. Вони містять потенціал майбутнього особистісного розвитку дитини, що сам по собі, без належних умов не може бути реалізований у її персональній індивідуальності.

Умовами особистісного розвитку є: своєчасне включення дитини в систему соціальних людських взаємовідносин; присутність поруч розвинутих і різних особистостей, психологію яких вона може опанувати і поведінці яких вона у змозі наслідувати; наявність ефективних методів виховання, розрахованих на те, щоб передати дитині, яка росте, необхідну для її особистісного розвитку інформацію.

Як рушійні сили особистісного розвитку дитини виступають, з одного боку, ті внутрішні протиріччя, з якими вона стикається в процесі дорослішання, а з іншого боку, - зовнішні стимули, що спонукають її як особистість змінюватися.

Перший етап розвитку особистості дитини можна назвати етапом формування характеру і мотивації досягнення успіхів. Він належить до віку від народження до трьох років. Під впливом спілкування і поводження дорослих з дитиною в цей час закладаються основи майбутнього характеру і прагнення до успіхів. Другий етап являє собою період розвитку самосвідомості і початок відкритого прояву характеру (від трьох до шести років). У цей час формуються самооцінка і рівень домагань дитини, складаються особистісні якості, що виявляються згодом у роботі, у діловому й власному спілкуванні з людьми. Третій етап - етап прихованого формування світогляду й моралі. Він припадає на молодші шкільні роки (вік - від 6 до 12 років). У цьому віці головною є навчально-пізнавальна діяльність, а в пов'язаному з нею спілкуванні дитини з дорослими і ровесниками закладаються основи моральної позиції індивіда. Четвертий етап - первинний у відкритих проявах світогляду і моралі. Він пов'язаний з навчанням дітей у середніх і старших класах школи (віковий період - від 12 до 16 років).

Особистість розвивається в процесі міжособистісного спілкування і, отже, для дитини даний тип соціальної активності є головним в розвитку особистості. Первинна форма спілкування, яка виявляється ще в дитинстві, - емоційно-безпосереднє спілкування, природним чином включене в процес задоволення органічних потреб. Потім, у ранньому віці, настає пізнавальне спілкування. До нього після трьох років приєднуються ігрове спілкування, з вступом до школи - навчальне, при досягненні підліткового віку і далі, аж до закінчення школи, - ділове й інтимне. Ці шість видів спілкування: емоційно безпосереднє, пізнавальне, ігрове, навчальне, ділове та інтимно-особистісне послідовно виступають як головні в розвитку особистості дитини з народження до досягнення нею соціально-психологічної зрілості. Зазначена послідовність виникнення різних видів спілкування не означає їхньої зміни або заміни одного іншим; вона означає поступове додавання з віком до вже набутих видів спілкування нових, у результаті чого відбувається збільшення кількості і різноманітності видів спілкування, у які включається дитина.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка