Лекція з навчальної дисципліни "Етика та естетика" тема діловий (службовий) етикет. Для здобувачів вищої освіти навчально-наукових інститутів та факультетів навс



Сторінка1/3
Дата конвертації15.04.2016
Розмір0.62 Mb.
  1   2   3


МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра філософії права та юридичної логіки

ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни “Етика та естетика”
ТЕМА 4. Діловий (службовий) етикет.

Для здобувачів вищої освіти

навчально-наукових інститутів та факультетів НАВС

Київ – 2015

Вид лекції: інформаційна (тематична)

Дидактичні цілі:



  1. Навчальні: ознайомити здобувачів вищої освіти з основами службового етикету та правилами поведінки працівника органів внутрішніх справ в громадських місцях, на офіційних заходах з іноземцями

  2. Розвиваючі: сприяти формуванню вміння правильного поводження працівників органів внутрішніх справ у громадських місцях та на офіційних заходах, а також засвоєнню правил спілкування з іноземними громадянами.

  3. Виховні: формування адекватної поведінки та адекватної реакції у взаєминах з населенням; обґрунтувати світоглядні та ціннісні підходи для дотримання норм службового етикету.


Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни: логіка (юридична логіка), юридична деонтологія, історія української культури, філософія.
Забезпечувані дисципліни: релігієзнавство, кримінологія, соціальна психологія, соціологія, конфліктологія, політологія, міжнародне право, сімейне право, філософія права.
Навчально-методичне забезпечення лекції: програма навчальної дисципліни “Етика та естетика”, робоча програма навчальної дисципліни “Етика та естетика”, навчально-методичний комплекс з навчальної дисципліни “Етика та естетика”.

Наочність: малюнки та схеми

Технічні засоби навчання: мультимедійні засоби

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

  1. Етикет службової діяльності.

  2. Правила поведінки працівників органів внутрішніх справ у громадських місцях та на офіційних заходах.

  3. Правила поведінки та спілкування працівників органів внутрішніх справ з іноземцями.

Рекомендована література:


  1. Етика ділового спілкування: Навч. посібник для внз / Воронкова, В. Г., Беліченко А. Г., Мельник В. В., Ажажа М. А. - Львів: Магнолія 2006, 2009. - 310 c.: iл. - (Вища освіта в Україні).

  2. Етичний кодекс працівника органів внутрішніх справ України (схвалений колегією ВС України 5 жовтня 2000 року № 7 км/8).

  3. Закон України “Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України” від 22 лютого 2006 р. № 3460-ІV.

  4. Малахов В. Етика спілкування: курс лекцій. – К.: Либідь, 2010.

  5. Основи професійної етики та естетичної культури: до проведення масових заходів та спортивних змагань: Навч. пос./ За заг. ред. Петрової Г.М., Кумеди Т.А. – К.: КНТ, 2012. – 192 с.

  6. Парасюк В. М. Професійна етика слідчого органів внутрішніх справ: Навч. посібник / Львівський ін-т внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України. - Л., 2004.

  7. Петрова Г., Шевченко В. Універсальна «мова» публічної поведінки// Іменем Закону. - № 32 (5938) від 7 серпня 2014.- С.20-21; Іменем Закону. - № 33 (5939) від 14 серпня 2014.- С.22-23; Моменти: Додаток до газети МВС України «Іменем Закону» № 35 (5941). - № 8 серпень 2014.- С.18-19; Іменем Закону. - № 36 (5942) від 4 вересня 2014.- С.22-23.

  8. Повна енциклопедія етикету / О.Кривошей (авт.-уклад.). – Донецьк: Глорія Трейд, 2010. – 384 с.

  9. Правила поведінки та професійної етики осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ України, затвердженого Наказом МВС України 22.02.2012  № 155.

  10. Профессиональная этика сотрудников правоохранительных органов: Учебное пособие /Под ред. А.В. Опалева и Г.В. Дубова. – М., 2003.

  11. Радченко, С.Г. Етика бізнесу . Практикум [Текст] : навч.посібник/ С. Г. Радченко. -К.: КНТЕУ, 2009. -192 с.

  12. Савельєв В.П. Етика: Короткий навч. словник: терміни, поняття, персоналії. – Львів, 2009.

  13. Тюріна Т.Г. Феномен духовності особистості: монографія: для педагогів, психологів, філософів. – Л.: Сполом, 2009. – 232 с.


ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

Вступ. Прискорені темпи розвитку сучасної цивілізації стверджують актуальність унормованих (сталих) форм поведінки у спілкуванні людей між собою. Унормовані форми поведінки існують для: а) полегшення взаємодії між соціальними суб’єктами; б) позбавлення людських стосунків надлишкової емоційної напруги; в) ствердження наявності між суб’єктами соціальної комунікації єдиного морального і смислового простору, що забезпечує реалізацію самого процесу соціальної взаємодії; тощо.

Перехід від неусвідомлених форм поведінки до більш складних, комплексних, таких, що формуються при безпосередній участі свідомості, відбувається у розвитку людини від рівня індивіда як номінального представника людського роду до рівня особистості як значимої соціальної одиниці. Даний перехід передбачає наявність відповідного бачення і розуміння світу – неподільної системи понять і уявлень, що утримує образ світу і взірці діяльності, які забезпечують пристосування людини до середовища, а також є необхідними для організації поведінки. Процес переходу від невмотивованої поведінки до усвідомлення необхідності дотримуватися у ній встановлених правил можна назвати переходом від природи до культури, від ненормованих форм міжособистісного спілкування до сталих, цивілізованих форм комунікаційної взаємодії співгромадян.

Етикет виступає зовнішньою формою вираження норм і принципів моралі будь-якої історичної спільноти, підкреслюючи при цьому визнання людиною моралі як необхідної й особливої форми духовного єднання, що виступає безумовною основою співжиття як способу власне людського існування. У даному контексті норми моралі виступають конкретними правилами поведінки, що визначають, як людина має вести себе по відношенню до суспільства, колективу, інших людей; дотримання норм забезпечується силою суспільної думки й механізмом самооцінки самої людини. Принципи моралі ж є найбільш загальними вимогами до поведінки людини в її ставленні до середовища і до себе, що визначають основну лінію її діяльності. Правила поведінки – це найбільш елементарні, конкретні вимоги до поведінки людини в конкретних умовах, що є похідними від норм і принципів моралі, і саме вони складають основу етикету.

Таким чином, етикет виступає засобом збереження культурного (цивілізованого) рівня розвитку суспільства і забезпечує повноцінну міжособистісну взаємодію співгромадян даного суспільства.


Питання 1. Етикет службової діяльності.

Етикет (з фр. – ярлик, етикетка) – це сукупність формальних правил, що регулюють зовнішній прояв людських стосунків, а саме: поводження з людьми, формули звертання, вітання, вибачення, подяки, поведінка у місцях загального користування, манери, одяг тощо. Етикет – це не лише форма самовираження та самореалізації, але й, в першу чергу, форма стримування, самоконтролю, опанування емоцій і вчинків. Розрізняють наступні види етикету: діловий (службовий), військовий та повсякденний (звичаєвий).

Історія виникнення і становлення етикету. Поняття «етикет» вперше вжив французький король Людовік XIV у XVII ст. На одному з прийомів у цього монарха гостям вручили картки, де перераховувалися правила поведінки, яких вони мали дотримуватися. Від назви цих карток (етикеток) і з'явилося поняття етикет.

Греки розвинули дипломатичний етикет, створивши урочистий посольський церемоніал. Їхні посли носили так звані жезли Гермеса, бо саме бог Гермес був покровителем послів у Давній Греції. Верхню частину жезлів обвивав лавр, як доказ слави грецького посланця. До жезла прикріплювалися крила, що символізували вміння політика маневрувати. Два переплетені вузли свідчили про його хитрість. Послу вручали інструкцію, як вести переговори. Вона була написана на двох картках або табличках, складених навпіл. Їх називали дипломами. Звідси і з'явилося слово "дипломатія".

У середньовіччі етикетні правила поширювалися на різні верстви населення. Навіть мандрівні студенти й музиканти мали свої етикетні кодекси. Але особливо суворо дотримувалися правил етикету при дворах високих правителів.

Чітко дотримувалися етикетних правил при дво­рах французьких, англійських та особливо іспанських королів. Історія пам'ятає трагічний випадок, що стався з іспанським королем Філіпом III. Якось він сидів біля каміна, в якому сильно розгорілося полум'я. Король нікому з придворних не дозволив поставити заслінку, бо це мав зробити відповідальний за церемоніал вогню, а він саме кудись відійшов. Однак Філіп III згідно з етикетом гасити вогонь не мав права і не рушив з місця, виявляючи стійкість своєї монаршої честі. Така впертість призвела до того, що монарх отримав сильні опіки і за кілька днів помер.

Траплялися й веселі курйози. Так, французький король Людовік XIII приїхав до кардинала Ришельє вирішувати невідкладне важливе питання, а той був хворий і лежав у ліжку. Але ж король не міг розмовляти з підданим, стоячи або сидячи, коли той лежить. Зрештою, король знайшов оригінальний вихід — ліг поряд із кардиналом і так спілкувався з ним.

На основі дипломатичного етикету був сформований цивільний етикет. Почала з'являтися відповідна література. 1204 р. іспанський священик Педро Альфонсо написав книгу "Disciplina Clerikalis" ("Дисципліна клерікаліс"). Це перша книга з етикету. Вона написана для священиків та ченців, але користувалась успіхом і в цивільного населення. На основі цієї книги з'явилися посібники з етикету в Англії, Голландії, Франції.

За часів Київської Русі вихованню надавали великого значення, звертаючи увагу і на культуру поведінки. Так, 1117 р. великий князь київський Володимир Мономах написав "Повчання", яке було адресоване і дітям, і дорослим. Мономах вважав, що виховання залежить не від окремих настанов, а від сукупності виховних засобів, серед яких виокремлював етикет і хороші манери. Він стверджував, що чемність і ввічливість залежать не від людської суті, а від навичок і вмінь, набутих завдяки тренувальним вправам.

У Росії в XVII ст. було видано "Домострой", який регламентував поведінку городян. У цій книзі розповідалося, як виховувати дітей, вести господарство, готувати їжу, приймати гостей. Давалися рекомендації щодо навчання дітей ремесел і торгівлі, а якщо вони були неслухняними, то можна було і "ребра трощити". Жінка ж мала господарювати й виховува­ти дітей, а за помилки та недогляд карали її "грізно". Етикет домашнього життя зводився до повної покори "главі дому". Така необмежена влада чоловіка відповідала духу феодальних стосунків.

У другій половині XVIII ст. починають активно виходити посібники з етикету, які перекладалися з французької або німецької мов. Наприкінці століття з'являються книги й російських авторів.

Існували правила поведінки і для бідних. Так, у XIX ст. була видана брошура "Прості поради простим людям". Від них вимагалося не юрмитися, не смітити, з повагою ставитися до своїх господарів. Цим і обмежувалися етикетні норми для представників нижчих верств суспільства.

Значна кількість літератури з етикету з'явилася в Україні та Росії наприкінці XX ст.

На особливу увагу заслуговує фундаментальна праця американки Е.Пост "Етикет" (М., 1996). 1946 р. у США вона заснувала Інститут етикету, аби, зберігаючи усталені традиції, розвивати нові форми поведінки та поширювати їх у суспільстві.

Етикет у США формувався на загальновідомих принципах етикету різних країн. Кожний народ привносив у розвиток етикету свою специфіку, свій національний колорит. Однак, як зазначав англійський письменник О.Гольдсміт у книзі  "Громадянин світу, або Листи китайського філософа", хоча в кожній країні існують свої церемонії, справжня ввічливість усюди однакова й породжується вона здоровим глуздом і доброчинністю.

Досягнення гармонійної єдності високих моральних надбань: доброти, чесності в особистому і суспільному житті і краси зовнішнього; прояву цих якостей є одним із зовнішніх завдань естетичного розвитку особи. Отже, в етикеті поєднуються етичне з естетичним.

Однак виховання культури спілкування не зводиться до засвоєння норм “красивої поведінки”, тому що глибино ці норми поведінки пов’язані з моральними принципами, моральними цінностями. Зовнішня культура поведінки є відображенням прояву і вираження культури внутрішньої, всього духовного світу і складу особистості. Зупинимося детальніше на морально-психологічних аспектах культури поведінки людини.

Так, великою мірою масова поведінка людей складається зі звичок. У повсякденній індивідуальній поведінці звички займають вагоме місце. Багато наших звичок за своїм емоційним наповненням мають моральний або аморальний зміст. До аморальних звичок мають пряме відношення: брехня, бездіяльність, пліткарство, внесення смути до нормальних людських відносин, пошук негативних підтекстів усіх людських дій. Сюди ж відносяться звички не довіряти людям, бачити в них лише погане, звичка думати лише про себе й не турбуватися про інших; звичка не повертати борги; нав’язувати людям свою думку й не терпіти зауважень щодо неї; звичка без дозволу брати чужі речі. Робити себе центром уваги оточуючих, нікого не любити, хвалитися, жалітися, не поважати близьких, не помічати реакції людей на власну поведінку, не помічати чужих труднощів, не вітатися, не прощатися – всі ці звички витікають від як від недоліку виховання, так і від дефіциту моральності. Негативне значення таких звичок очевидне – шкода від них надзвичайно відчутна оточуючими.

У людях поруч із негативними виробляються різноманітні морально-позитивні звички, що високо цінуються оточенням і є, безумовно, предметом виховання. Протягом часу у високоморальних (“культурних”) людей виробляється звичка піклуватися про інших; звичка працювати, в тому числі – працювати над собою. Звичним стає для людини не завдавати іншим зайвого клопоту, сприймати людей через позитивну налаштованість, думати про людей хороше, вірити їм. Виховання цих звичок є необхідним у житті кожного, оскільки у ввічливості без звички обійтися майже неможливо. Насправді ввічливою може бути лише звично - ввічлива поведінка.

Формування хороших звичок відбувається в результаті систематичного повторення дій, спочатку цілеспрямовано осмислених і лише з часом сприйнятих як “звичні”. У культурі поведінки звички, які формуються внаслідок засвоєння готових форм моральної поведінки, можуть виявляти зворотній вплив на моральну свідомість в тому сенсі, що відхід від них збуджує моральні емоції, змушує замислитися над своїми вчинками, морально оцінити їх, засудити чи схвалити. Щоправда, культура поведінки включає в себе і множину позаморальних аспектів людського самовиявлення таких, як: охайність, дисциплінованість, обов’язковість, елементарна, етикетна ввічливість; а також діяльність, спрямовану на задоволення естетичних, гігієнічних потреб, в заняттях фізкультурою, в художній та іншій творчості тощо.

Набути навики культурної поведінки – не означає “завчити” відповідні правила, а потім механічно застосовувати їх у спілкуванні, подібне “прилучення” до культури мало що дасть і мало чого варте. Необхідно інше - зрозуміти, перейнятися усвідомленням великого людського сенсу, закладеного у ці зовнішні форми. Тоді правила хорошої поведінки, краса спілкування стануть вашим переконанням, “другою натурою” і дотримання їх буде приносити людині почуття задоволення і радості.

Моральний аспект культури поведінки включає в себе здатність людини у відповідних формах висловлювати свої моральні почуття. Які б емоції не відчувала людина по відношенню до іншої або до інших, вона виявляє їх у відповідних діях, вчинках, поведінці. Поведінка людини не завжди адекватна її емоційному настрою, і кожен індивід проявляє свої почуття по-різному. Це залежить від темпераменту, характеру, волі, але чималу роль у поведінковому висловлюванні почуттів відіграє виховання людини. Нестриманість у вираженні тих чи інших переживань або афектів завжди вважалося у цивілізованому суспільстві ознакою невихованості.

В особистісних характеристиках культурної людини часто використовуються поняття: “стиль поведінки”, “манери”, “делікатність”, “тактовність”, “порядність” та ін. Ці поняття виражають гармонійну єдність внутрішнього світу людини та її зовнішніх виявів. При негативному відношенні до тієї чи іншої особи вони використовуються у негативному значенні, як “моветон” (“дурний тон/ стиль”), погані манери, неделікатність, нетактовність, непорядність. У щоденному використанні не замислюються про змістовні нюанси даних понять і швидше інтуїтивно, ніж продумано й раціонально, визначають індивідуальну манеру самовиявлення людини і її ставлення до людей. Однак сам факт їхнього застосування дає підставу замислитися над тим, що вони означають.

Такі характеристики особистості, як ввічливість, делікатність, порядність, тактовність, не вкладаються в певні нормативи і характеризують не лише “вміння вести себе у суспільстві”. У них фіксуються здатності людей рахуватися з інтересами й потребами інших, зі смаком, способом життя, звичками оточуючих; вони, безумовно, передбачають відповідальність людини за наслідки своєї діяльності, прискіпливе ставлення до самого себе, доброзичливість у стосунках з ближніми, дисциплінованість, обов’язковість, точність у виконанні своїх обіцянок, стриманість у прояві емоцій. Цими поняттями характеризують стиль поведінки й морально-психологічний тип особистості. Їх зміст пов’язаний із загальною моральною орієнтацією особистості, з її морально-емоційною чутливістю до оточення, почуттям міри. У конкретній поведінці людини можуть по-різному проявлятися як найкращі (позитивні) її моральні якості, так і негативні.

Єдність внутрішнього і зовнішнього, форми і змісту у поведінці може бути позначене поняттям “стиль”, що означає спосіб, образ, манеру здійснення вчинків. Поняття стилю може застосовуватися до всіх конкретних видів діяльності й поведінки: стилю життя, стилю роботи, стилю керівництва, стилю одягу, мовлення, спілкування тощо.

Стиль можна визначити як образ поведінки, що відображає типове, найхарактерніше для даної особистості або групи, відношення до загальних (суспільних) інтересів, виражене в послідовності дій або вчинків.

Уявлення про загальний стиль поведінки групи чи людини дає можливість передбачити варіанти поведінки в тій чи іншій ситуації спілкування або соціального процесу. За стилем поведінки можна судити про моральну надійність або ненадійність людини чи групи людей, довіряти їм чи виказувати недовіру.

Особовим проявом стилю поведінки в моралізаторській літературі часто називають делікатність. Це поняття також виражає єдність внутрішнього й зовнішнього у поведінці. Етимологічно, у перекладі з французької – це чутливість, ввічливість, м’якість у звертанні тощо.

Делікатність – це здатність, властивість або якість людини поводитися з людьми уважно, не завдаючи шкоди їхньому самолюбству.

Поняттям “делікатність” позначається творча здатність моральної свідомості знаходити вірні підходи до співпричетності у долі іншої людини таким чином, щоб не пробудити в ньому почуття обов’язку, потреби відплачувати, не напрошуючись на вдячність і не потребуючи її навіть у думках. Делікатність – це необтяжуваність для інших і ненав’язливість, це якраз те, що називають природним проявом моральності не за велінням обов’язку або зобов’язання, а за власною потребою бути потрібним і корисним людям, потрібним не для себе, а для інших. В делікатній людині моральний закон діє на рівні інтуїції. Делікатна людина не чекає, коли її покличуть, а приходить на допомогу тоді, коли вона необхідна і коли вона може її надати. Тут немає ні лицемірства, ані себелюбства. Вважається, що такі люди рідкісні, їх просто рідше помічають, оскільки вони не вміють афішувати себе і не прагнуть привертати увагу до себе заради марнославства або престижу.

Поведінка людини характеризується також як тактовна й нетактовна. Проблема такту надзвичайно гостро стоїть там, де мова йде про виховання, лікування, навчання, в міжособистісних контактах і зв’язках людей.

Такт – це своєрідна міра, яку якщо порушиш, то прекрасне перетворюється на потворне, а добро – на зло.

Людям властиво чутливо реагувати на допущену по відношенню до них нетактовність, але зрозуміти й відчути власну по відношенню до іншого значно важче.

Тактовність багато в чому передбачена правилами етикету. Легше перерахувати випадки нетактовної поведінки, ніж вказати людині, як саме вона має виявляти такт. Потрібно мати достатню чутливість до внутрішнього стану іншої людини, щоб самому для себе встановити міру дозволеного у своїх словах і вчинках. Такт потребує інколи замовчування недоліків, які немає можливості ліквідувати, він також потребує уважного ставлення до інтимних сторін людського життя, вміння не торкатися тих питань, що є небажаними для іншого, він радить щось не помітити, а про щось ненав’язливо попередити. Такт інколи використовує доброзичливу іронію, незлий жарт. Тактовність – своєрідний прояв культурності.

У етикеті потрібно розрізняти дві сторони: морально-етичну (норму поведінки) та естетичну - зовнішні форми прояву цих норм, граціозність і красу манер. Неважко побачити, що ці дві сторони мають відносну самостійність. Можна бути, наприклад, доброю людиною, але проявляти свої щиросердні якості некрасиво, не витончено тощо. І навпаки, буває, що зла по натурі людина поводить себе зовнішньо красиво, витончено. В той же час етична і естетична оцінка поведінки людини тісно переплітаються, складаючи певну єдність. Ще у стародавніх греків суспільним ідеалом була гармонія доброго і прекрасного, морального і красивого, внутрішніх якостей людини та їх зовнішніх виявів.

Досягнення гармонійної єдності високих моральних надбань: доброти, чесності в особистому і суспільному житті і краси зовнішнього; прояву цих якостей є одним із зовнішніх завдань естетичного розвитку особи. Отже, в етикеті з'єднуються етика з естетикою.

Однак виховання культури спілкування не зводиться до засвоєння норм «красивої поведінки», тому що ці норми поведінки пов'язані з моральними принципами, моральними цінностями. Зовнішня культура поведінки є відображенням прояву і вираження культури внутрішньої, всього духовного світу і складу особистості. Таким чином, набути навики культурної поведінки - не означає «завчити» відповідні правила, а потім механічно застосовувати їх у спілкуванні, подібне «залучення» до культури мало що дасть і мало чого варте. Необхідно інше - зрозуміти, перейнятися усвідомленням великого людського сенсу, закладеного у ці зовнішні форми. Тоді правила хорошої поведінки, краса спілкування стануть вашим переконанням, «другою натурою» і дотримання їх буде приносити людині почуття задоволення і радості.

Етикет, таким чином, виступає засобом збереження культурного (цивілізованого) рівня розвитку суспільства і забезпечує повноцінну міжособистісну взаємодію співгромадян даного суспільства.

Попри універсальний характер етикету, є певні особливості його прояву в сім’ї, у громадських місцях, на роботі.

В офіційній сфері діє міжнародний принцип, за яким ставлення до особи визначається її статусом чи посадою, яку вона займає. У цій сфері кожна особа є представником організації, держави, тому етикетні правила вимагають ставитися до неї з повагою, незалежно від віку чи статі.

Є певні особливості етикету в організаціях, де працюють люди. Тут різновидом етикету є службовий. Службовий етикет – це сукупність найдоцільніших правил поведінки людей там, де відбувається їхня професійна діяльність – на виробництві, в будь-якій організації (фірмі, заводі, установі, інституті, концерні, фабриці тощо). Дотримання правил і вимог етикету є обов’язковим для всіх, адже це сприяє створенню сприятливого клімату для людей, зайнятих у загальному виробничому процесі. Доведено, що добрий настрій позитивно впливає як на здоров’я людини, так і на продуктивність її праці. Не випадково великі фірми та корпорації створюють власні Кодекси честі чи Правила поведінки, в яких передбачено етичні норми взаємовідносин та правила службового етикету.

На роботі людина проводить більшу частину свого життя, а відтак, їй приємніше працювати там, де панує взаємоповага й усі працівники дотримуються етичних норм та правил етикету. У службових стосунках доречною формою спілкування є звертання до всіх на «Ви». Всім відомо, що на «Ви» слід звертатися до людей старшого віку. На «Ти» звертаються до дітей і близьких знайомих. Але в діловій сфері навіть близьким людям у присутності інших бажано звертатися одне до одного на «Ви». Неприпустимим є звернення керівника до підлеглих на «Ти».

Військові вітання є одним із виявів службового етикету співробітників ОВС, оскільки виступають зовнішньою формою вияву взаємоповаги та згуртованості військовослужбовців. Існує правило: першим повинен привітатися молодший зі старшим, підлеглий з начальником, чоловік із жінкою.

Відносини між працівниками повинні ґрунтуватися на взаємоповазі, і в питаннях служби вони звертаються один до одного на «Ви» (положення Про військову ввічливість і поведінку військовослужбовців Статуту внутрішньої служби збройних сил України).

Службовий етикет передбачає звертання до старших за посадою людей, називаючи їх на ім’я та по батькові. Серед молодих співпрацівників прийнято називати одне одного тільки по імені. Але в присутності інших, до них також звертаються у повній формі. Якщо ви не запам’ятали прізвища чи імені та по батькові вашого співрозмовника, краще вибачитися й перепитати ще раз, ніж користуватися займенником «Ви» та безособовими конструкціями.

Вихований співробітник завжди пропустить жінку поперед себе, притримає перед нею двері. Якщо вони в однакових умовах, то чоловік не буде сідати, якщо жінка стоїть. У гардеробі чоловік допоможе жінці одягтися, хоч у службових умовах він цього може й не робити. Жінка на роботі також має дотримуватися певних правил (зокрема, на її столі мають бути лише речі, потрібні для роботи). Чепуритися краще в спеціально встановленому місці, а не в кабінеті, де знаходяться колеги.

Інтелігентна людина, помітивши помилку, якої припустився інший працівник, вкаже на неї тактовно та доброзичливо, до того ж наодинці. Краще, коли людина ставитиметься нетерпляче не до чужих, а до власних помилок – у цьому разі буде менше підстав для неприязні співробітників, для виникнення конфліктів.

Дотримання подібних правил є необхідним інструментом для підтримання нормальних службових відносин і трудової дисципліни в організації.

Етикет службових взаємин, підсумовуючи і розвиваючи духовну культуру людства, є логічним вираженням кращих норм і правил поведінки. Він набуває сенсу обов'язковості повсякденного поважного відношення до людей, безвідносно до чи їхньої посади, чи до суспільного статусу. Чемне поводження з жінкою, шанобливе ставлення до старших, дотримання форм вітання, правила ведення розмови, поводження за столом, виконання вимог, пропонованих до одягу - усі ці правила пристойності увібрали в себе загальні уявлення про саму людину, про норми взаємин між людьми в службовій сфері.

Етикет службових взаємин - це сукупність найбільш доцільних правил поведінки людей у трудових колективах, обумовлених найважливішими принципами загальнолюдської моралі і моральності.

На початку XX ст. була широко відома «Пам'ятка правил поведінки співробітників установи», у якій, зокрема, зазначалося: «ми проводимо на роботі кращу частину свого життя. Потрібно ж навчитися працювати так, щоб робота була легка і щоб вона була постійною життєвою школою».

Виконуючи свої службові обов'язки, усі ми стаємо об'єктом уваги інших: як ми входимо, як вітаємося, як сідаємо, їмо, як розмовляємо і як слухаємо, як питаємо і як відповідаємо, усе це викликає обговорення й осуд, вказує на придатність чи непридатність на роботі.

Для успіху будь-якої діяльності на роботі необхідно бути ввічливим у спілкуванні з людьми будь-якого рангу; у робочому (службовому) приміщенні говорити мало і не голосно. По телефону розмовляти напівголосно і коротко, стежити за культурою мови, ніколи не дозволяти собі сваритися, бути акуратним в усьому. Час - матеріальна цінність і економія свого і чужого робочого часу є ефективне джерело виробничих успіхів усього колективу. Необхідно бути уважним до чужої думки, навіть якщо вона виявиться невірною, а спростовуючи її, бути терплячим, тактичним і ніколи не дратуватися. Безтактність ранить того, кому вона адресована і принижує того, від кого виходить. Етикет службових взаємин стосується усіх - і підлеглих і керівників. Його правила і вимоги обов'язкові, тому що сприяють створенню здорового морально-психологічного клімату і гарного настрою. Добре, якщо людина має почуття гумору і цінує його в інших. Ученими доведено, що гарний настрій позитивно впливає на здоров’я людини і підвищує продуктивність його праці. Керівнику завжди необхідно пам'ятати, що зауваження підлеглому варто робити віч-на-віч. Треба уміти визнати свою помилку, якщо ваше розпорядження виявилося помилковим; уміти заохочувати, уміти карати; бути коректним, не дозволяти собі сперечатися по несуттєвих питаннях. Треба бути доброзичливим у відносинах з товаришами по службі і підлеглими; вести розмову в делікатній формі.

Співробітник будь-якої установи повинен мати загальну культуру, інтелект, порядність. Однак завжди особливого значення набуває моральний потенціал.

Основною моральною умовою службових взаємин між керівниками і підлеглими є збереження гідності інших, так само як і своєї власної, тому що справді інтелігентна людина не опускається до неправди, чванства, лицемірства, зазнайства й інших недоліків, що принижують і ображають навколишніх його людей, а отже, і самого себе.

Ввічливість - головне правило етикету службових взаємин.

Правила службового етикету рекомендують залишати за межами установи, підприємства свої проблеми і неприємності.

У службовому етикеті важливу роль відіграють і такі моральні якості працівника, як сумлінність, добропорядність, чуйність, повага, коректність, тактовність, точність, делікатність, чуйність, скромність і простота, жаль і милосердя.


  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка