Лекція з навчальної дисципліни " філософія права" тема № Правова гносеологія: парадигма, доктрина, істина в праві



Скачати 351.88 Kb.
Дата конвертації15.04.2016
Розмір351.88 Kb.


МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Кафедра філософії права та юридичної логіки

ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни

ФІЛОСОФІЯ ПРАВА”



ТЕМА № 4. Правова гносеологія: парадигма, доктрина, істина в праві
Для здобувачів вищої освіти навчально-наукових інститутів та факультетів НАВС

Київ – 2015



Вид лекції: інформаційна (тематична).

Дидактичні цілі:

1. Навчальні: розширити та поглибити пізнавально-орієнтаційиі знання слухачів, юристів-правоохоронців у галузі гносеології права.

2. Розвиваючі: формувати творчо-юридичне мислення у пізнанні філософсько-правових аспектів феномену права та виявлення світоглядно-методологічних засад сучасного праворозуміння.

3. Виховні: усвідомити значення гносеології права для системи наук про право.



Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни: філософія, політологія, логіка, етика та естетика, педагогіка вищої школи, психологія вищої школи.

Забезпечувані дисципліни: конституційна реформа в Україні, адміністративна реформа в Україні, реформування кримінальної юстиції, робота з кадрами, актуальні проблеми кримінального права.

Навчально-методичне забезпечення лекції: програма навчальної дисципліни “Філософія права”, робоча програма навчальної дисципліни “Філософія права”, навчально-методичний комплекс з навчальної дисципліни “Філософія права”.

Наочність: малюнки та схеми, мультимедійні презентації.

Технічні засоби навчання: мультимедійний проектор, ПК.
ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

1. Загальна характеристика правової гносеології. Категорія істини як центральна категорія правової гносеології.

2. Основні етапи, рівні та методи пізнання у праві. Пізнавальні процеси у правотворчості.

3. Правова практика як критерій правової істини.



Рекомендована література:

1. Формування та розвиток ідеї гуманізму в праві: філософсько-правовий вимір [Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.12 / Гелеш Андрій Ігорович ; Львів. держ. ун-т внутр. справ. - Л., 2012. - 17 с.

2. Бандура О.О. Правознавство у системі наукового знання: Аксіологічно-гносеологічний підхід: Монографія. – К.: Київ. нац. ун-т внутр.. справ, 2010. – 272 с.

3. Бандура О.О. Істина як загальнолюдська та правова цінність // Право України. – 2010. – № 2. – С. 88-94

4. Бачинин В.А. Морально-правовая философия. – Харьков: Консул, 2000. – 206 с.

5. Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – 295 с.

6. Костицький М.В. Філософські та психологічні проблеми юриспруденції: Вибрані наукові праці. – Чернівці: Рута, 2008. – 560 с.

7. Костицький М.В. Соціальні проблеми сучасного етапу творення української держави і права як проблеми людинознавчі // Філософські, методологічні та психологічні проблеми права. – К.: КНУВС, 2009. – С. 6-9.

8. Ціннісні і функціональні аспекти застосування системного підходу у соціальному пізнанні (філософська концептуалізація) [Текст] : автореф. дис. ... д-ра філос. наук : 09.00.03 / Бойченко Михайло Іванович ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2012. - 32 с.

9. Платон. Твори в 3-х томах. – М.: Мысль, 1968. – Т. 1.

10. Рабінович П. Верховенство права як соціально-природний феномен (контури ідеалу) // Право України. – 2010.   № 3. – С. 19-23.

11. Радбрух Г. Философия права. – М.: Международные отношения, 2004. – 240 с.

12. Селіванов В. Державна влада як елемент державно упорядженого суспільства в Україні // Право України. – 2006. – №9. – С. 10-17.

13. Тимошенко В. Свобода і необхідність в історії політико-правової думки // Право України. – 2006. – № 10. – С. 24-28.

14. Філософія права: Навч. посіб. / О.О.Бандура, С.А.Бублик, М.Л.Заінчковський та ін.; за заг. ред. М.В.Костицького та Б.Ф.Чміля. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 336 с.

15. Філософія права: Навч. посіб. / О.Г.Данільян, Л.Д.Байрачна, С.І.Максимов та ін.; за заг. ред. О.Г.Данільяна. – Х.: Прапор, 2006. – 272 с.

16. Філософія права: Навч.-метод. посіб. / О.О.Бандура, В.М.Вовк, М.В.Костицький, Ю.С.Симон та ін.; За ред. акад. М.В.Костицького. – К.: КНУВС, 2007. – 160 с.

17. Філософські, методологічні й психологічні проблеми права: тези доп. ІІІ Всеукр. наук.-теорет. конф. (Київ, 23 квіт. 2010 р.) / ред. кол.: В.В. Коваленко, М.В. Костицький, О.М. Джужа та ін. – К.: Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2010. – 260 с.

18. Філософія права: Словник. / Бачинін В.А., Журавський В.С., Панов М.І – К.: Концерн «Видавничий дім» «Ін Юре», 2009. – 408 с.

19. Философия права: конспект лекций. 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Эксмо, 2009. – 112 с.

20. Шкода В.В. Вступ до правової філософії. – Харків: Фоліо, 1997. – 223 с.

21. Юркевич П. Історія філософії права; Філософія права; Філософський щоденник. – К.: «Український світ», 2000. – 756 с.


ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

Вступ. Вихідна позиція та провідна ідея правової гносеології (епістемології) є пізнавальне відношення до права, насамперед до чинного, спроба теоретичного осмислення його об'єктивної природи, з'ясування його ролі та призначення, осягнення його істини. Цей шлях пізнання, як переконливо свідчить історія й теорія правових вчень, приводить до розрізнення природного і позитивного права як необхідної передумови та вихідної пізнавальної схеми в сфері теоретичного вивчення права.

Розрізнення природного і позитивного права виступає в історії філософсько-правової думки як гносеологічно необхідна форма теоретичної рефлексії про фактично дане позитивне право та адекватний спосіб фіксації такої рефлексії. Адже всяке теоретичне пізнання закону (позитивного права), не зупиняючись на його офіційній даності та емпіричному змісті, у пошуках його об'єктивного підґрунтя, його правового сенсу, його правової природи з необхідністю абстрагується від пізнаваного об'єкту (закону) і мислено конструює його розумно-смислову модель (у формі природного права, ідеї права, права) як наслідок і результат його теоретичного осягнення.


Питання 1. Загальна характеристика правової гносеології.

Категорія істини як центральна категорія правової гносеології

Правова гносеологія (епістемологія) – складова філософії права, яка вивчає пізнавальні процеси у функціонуванні права як засобу самоуправління суспільства, регламентації його саморозвитку. Вона досліджує процес вивчення правового аспекту буття суспільства як системи, що самоорганізується, та людини в їхній єдності, себто правову реальність, і відображення результатів її вивчення в юридичних положеннях.

Розглядувана складова філософії права має свою систему категорій. Центральне місце в ній посідає категорія істини. Щоб глибше її зрозуміти, слід звернутися до її генезису в історії філософії.

Проблема істини була предметом ретельного дослідження ще у Стародавній Греції. Платону належить така характеристика істини: «...той, хто говорить про речі відповідно до того, якими вони є, говорить істину, той же, хто говорить про них інакше – помиляється...» [8, с. 417]. Слід підкреслити, що тут істина розглядається як характеристика говоріння (речення), а не висловлювання. За часів Платона поняття про істину привертало увагу радше під кутом зору юридичної і політичної практики, під кутом зору мистецтва дискутувати, сперечатися, ораторської практики.

Цю позицію прийняв і Арістотель, щоправда, дещо змістивши акцент. У трактаті «Топіка» він аналізував методику побудови софізмів, за допомогою яких можна перемогти опонента в дискусії, а також способи, що дозволяють надати максимальної вірогідності тій чи іншій тезі, виведеній із загального досвіду. Арістотель показував, що софісти використовують тут звернення до думок народу, а також до думок учених. Він радив у процесі суперечки зіставляти різні думки, виводити з них наслідки та аналізувати ці останні. Одначе всі ці операції, на його думку, не в змозі зробити тези достовірними. Через це він дійшов висновку, що досвід не може служити останньою інстанцією для виправдання вищих засновків науки – істина встановлюється лише через безпосереднє споглядання її розумом.

Одночасно Арістотель схилявся до думки, що умоглядно спостережені загальні принципи знання потенційно знаходяться в розумі як можливість бути виявленими. Для реалізації цієї можливості необхідно зібрати факти, спрямувати на них мислення і в такий спосіб викликати процес розумового споглядання вищих істин, або засновків науки. Головною формою вираження результатів такого дослідження Арістотель уважав судження існування. Саме до них належить його положення про істину: «Казати про суще, що його нема, а про не-суще, що воно є, – означає казати хибне; а казати, що суще є і несуще не є, – означає казати істинне».

Уявлення про істину змінювалися відповідно до зміни історичних форм ставлення людини до світу. Серед історичних форм – незаслужено забуте нині вчення про подвійну істину, що привертало найпильнішу увагу під час поширення філософії Арістотеля у християнській та арабській науці, в епоху Відродження. Ми маємо на увазі вчення про поділ філософських і богословських істин, згідно з яким істинне у філософії може бути хибним у теології й навпаки. У цілому концепція подвійної істини відіграла роль істотного чинника у розвитку раціоналізму. Цікаво, що в цій концепції виразно проявляється зв'язок істини як логічної характеристики знання з істинністю як характеристикою духовного світу людини.

Вчення про істину протягом подальшого розвитку філософії аж до німецької класичної філософії мало переважно споглядальний характер. Це розсудкове осмислення істини зазнавало дедалі більшої формалізації в межах традиційної логіки. Кант виявляв розумові підстави формально-логічного розуміння істини. Зіткнувшись з антиномічністю розуму, він, кінець кінцем прийшов до агностицизму.

Принципово нове визначення істини дає Г.В.Ф. Гегель. Він зумів подолати обмеженість метафізичного підходу і піднятися до розуміння істини як процесу. Крім того, істина у нього виступала також як система чистих визначень мислення. А втім, гегелівська істина – це характеристика діяльності спекулятивного розуму, і в цьому аспекті вона не позбавлена певної містифікації. В його концепції не істина існує для історії, а історія для істини, людина для цієї останньої - лише засіб її реалізації.

Синтезуючою історичною формою відношення людини до світу є творчо-перетворювальне відношення. Воно є визначальним у діалектико-матеріалістичній концепції істини, згідно з якою істина є системно здійснюваний процес осягнення світу у формах наукового знання в процесі практичної діяльності.

Діалектичний матеріалізм виходив з тієї ролі, яку відіграє істина в діяльності людини. І тут складається така картина. Навіть якщо ми розглядаємо істину в суто гносеологічному плані, з позиції пізнавального процесу, то необхідно врахувати те, що істина – це ідеал, на досягнення якого спрямована ця діяльність. Істина є сутнісним мотивом наукового пошуку, його призначення полягає саме у сходженні до істини від багатоманітності видимості, розрізнених явищ, у переході від випадкового до фундаментального, від безпосередніх чуттєвих даних до усвідомлення та обґрунтованих концептуальних утворень. Основне завдання науки - виявити закони, відповідно до яких змінюються та розвиваються об'єкти.

Коли дослідникові таланить побачити в тій чи іншій формі природну закономірність, ця ідея стає діючою метою. Саме прагнення до істини наповнюється конкретним змістом, бо дослідник має тепер на увазі не істину взагалі, а цілком певну істину, яка чекає на своє розгортання і доведення. Крім того,, ця ідея дозволяє організувати науковий пошук, визначити його напрямок, пов'язати між собою ще розрізнені відомості.

Підбиваючи підсумки викладеного вище, можна вирізнити такі основні логічні етапи історичного розвитку розуміння істинності знання. У Платона визначення істини органічно пов'язане з риторичною формою (говоріння, речення, а не висловлювання). Арістотель вперше пов'язував істину з чистою, власне логічною формою її виразу (судженням існування). Наступний етап розуміння істини полягав у її конкретизації у вигляді подвійної істини, вчення про яку піднесло поняття істини до рівня філософської категорії. У межах класичної німецької філософії істина набула найбільш зрілої форми свого виразу - форми ідеї як сутнісного компонента об'єктивно-ідеалістичної філософської системи. Діалектико-матеріалістична філософія поєднала ідею з чуттєво-предметною діяльністю і вбачає істинність у цілепокладанні, конкретних світоглядних настановах, переконаннях.

Розгляньмо тепер питання про те, якою мірою і в яких формах можна застосувати категорію істини до процесу реалізації права.

Найважливішим різновидом застосування права, який найповніше виражає його сутність, є, мабуть, розслідування злочинів. Слідчий, прокурор, суддя, інші представники держави, які провадять розслідування кримінальної справи, не переслідують наукових цілей. Вони встановлюють об'єктивні й суб'єктивні ознаки злочину, а також інші обставини, які в сукупності визначають підстави і форму рішення, що його належить винести у справі. Іншими словами, вони вирішують практичні задачі, пов'язані зі здійсненням правосуддя. Але сказане не означає, що в діяльності цих посадових осіб відсутні пізнавальні елементи. Гносеологічна природа цих задач очевидна. Під час розслідування особи, що його провадять, здобувають певні знання про вчинений злочин, винну особу і на цій підставі роблять висновки, виносяться відповідні рішення. Юристи вважають, що істина, виражена в судовому вироку, має ті самі риси, що й будь-яке інше істинне знання, відрізняючись від останнього лише конкретним змістом, що пізнання фактів об'єктивної дійсності пронизує весь кримінальний процес.

У кримінальному процесі вживається поняття матеріальної істини, тісно пов'язане з поняттям істини в його філософському трактуванні. «Абсолютно неприпустимо і ненауково міркувати так, що теорія пізнання – це одне, а теорія доказів у кримінальному процесі – зовсім інше, що зв'язку між ними нема, що гносеологічна проблема – галузь філософії, а вчення про матеріальну істину в кримінальному процесі - питання юриспруденції, судової практики, через що останнє питання і повинне вирішуватися поза всякою залежністю від загальнофілософських положень», – пише М.С. Строгович. Матеріальна істина у кримінальному процесі – це істина у кримінальній справі, яка отримала фактичне (матеріальне) підтвердження.

Перед розслідуванням стоїть вимога точного пізнання обставин кримінальної справи, адекватної реконструкції самої події злочину, обставин, за яких вона протікала, та осіб, винних у його вчиненні. Проблему цілком певного, достовірного пізнання обставин кримінальної справи, незважаючи на суто практичний характер цього виду дослідження, не можна розглядати у вузькому, емпіричному аспекті.

Під час аналізу кримінального процесу постають такі важливі питання, як питання про можливість пізнання досліджуваних явищ, характер істини, яка встановлюється з його допомогою, ступені пізнання тощо. Ясна річ, що ці проблеми не можна висвітлити поза зв'язком із загальними проблемами теорії пізнання. Проблема істини в теорії та історії кримінального процесу завжди була й залишається тим вузловим пунктом, де найтісніше сходяться юриспруденція і гносеологія.

При цьому слід мати на увазі, що в процесі розкриття злочину пізнаються не всі його обставини, а лише ті, які мають юридичне значення, тобто передбачені кримінальним законом. Істина в розслідуванні злочину, дотично до змісту обставин, що встановлюються в цьому процесі, не є всеосяжною та безмежною, а має точно визначені, окреслені законом рамки.

Істотна особливість розслідування злочину з погляду гносеології полягає в тому, що ця ситуація має конфліктний характер, який значною мірою ускладнює встановлення істини. З одного боку, як правило, особи та організації, не зацікавлені в об'єктивному розслідуванні правопорушення, намагаються перешкодити йому. З іншого боку, виникає небезпека необ'єктивних суджень і дій з боку осіб, переконаних у винності підозрюваного. «Розслідування конкретних кримінальних, цивільних, адміністративних справ, – пише М.В. Костицький, – поєднане з великими труднощами, оскільки пізнання їх обставин здійснюється ретроспективно, часом за вельми інтенсивної протидії зацікавлених осіб з досить різноманітними інтересами, які інколи виключають один одного, свідомо викривляють істину»[7, с.239-240].

Розслідування злочину через свою специфіку повинне давати не просто знання, а обґрунтоване знання, істинність якого не міг би заперечити жоден учасник кримінального процесу. «У кримінальному процесі встановлення істини у справі, – пише А.О. Ейсман, – являє собою водночас і пізнання, і доказування і в цьому розумінні судове доказування є «доказовим пізнанням». Задача розслідування полягає в тому, щоб, наприклад, не лише сам слідчий володів знанням про злочин, але щоб таке знання внаслідок проведеної слідчим роботи могли одержати суд, усі учасники процесу. Важливу роль тут відіграють технічні засоби і методи виявлення, фіксації та дослідження речових доказів, які складають саму сутність процесів доказування»[7, с.70], зазначає В.С. Кузьмічов.

Встановлення істини у справі не зводиться лише до з'ясування фактичних обставин справи, воно охоплює також правильну кваліфікацію розслідуваного діяння. Ця обставина має важливе практичне значення. Для інтересів правосуддя неможливо обмежитися встановленням фізичних властивостей подій, ігноруючи їхню соціальну суть. І.Ю. Недбайло справедливо зауважує, що істина в юридичній галузі містить, зокрема, такі властивості вчинків людей, як правомірність або неправомірність. «Але без звернення до закону це не можна встановити». Тому, пише він, «без юридичної оцінки (кваліфікації) досліджуваних фактів, яка виходить із вимог закону, не можна здобути ту суму знань, яка складає об'єктивну істину в практиці застосування правових норм, оскільки без цього не можна розкрити зв'язок фактів із законом, їхню юридичну значимість і сутність».



Питання 2. Основні етапи, рівні та методи пізнання у праві.

Пізнавальні процеси у правотворчості
Розглянемо тепер етапи юридичного пізнання. Важливим його різновидом, як ми вже казали, є розслідування злочинів. Досліджувати цей процес доцільно у зіставленні з науковим пізнанням.

Розслідування в більшості випадків починається з установлення факту вчинення злочинного діяння, тобто певного порушення впорядкованості суспільного життя. Наукове дослідження починається з постановки проблеми. «Якщо взагалі можна говорити про якийсь початок науки або пізнання, - пише К. Поппер, - то пізнання починається не зі сприйнять чи спостережень, не зі збирання даних або фактів, воно починається з проблеми". Для наукової проблеми характерне усвідомлення суперечності між знанням і дійсністю, або суперечності в самому знанні.

Проблема повинна мати розв'язок на даному етапі наукового прогресу. Вчений зводить її до робочого, реального обсягу. Він береться лише до таких питань, які можуть бути вирішені за допомогою вже існуючих концептуальних та інструментальних засобів. Правильно сформульована наукова проблема виражає необхідність наступного кроку в пізнанні та водночас містить знання способів його здійснення.

Під кутом зору структури проблема є системою питань. Вона має асерторичний (констатуючий) аспект, містить відповідні знання про об'єкт, що на нього вона спрямована, і власне проблематичний аспект, тобто в ній виражено те, що необхідно з'ясувати відносно цього об'єкта. Питання, що складають проблему, групуються навколо головного, центрального питання, яке виражає її сутність. Ідеальною формою розв'язання фундаментальної проблеми є побудова нової теорії. Тому вже постановка такої проблеми повинна виступати як певний прообраз теорії, її зародок. Проблема може мати суто теоретичний характер, а може пов'язувати наукове знання з практичною діяльністю людей. У першому випадку вона має теоретичну цінність, у другому - практичну.

Факт учинення злочину є різновидом проблемної ситуації. Його встановлення можна розглядати як усвідомлення своєрідної суперечності між знанням і дійсністю. Тут потрібне знання, достатнє для відновлення нормального суспільного життя. Для цього воно повинне давати адекватну картину події, достатню інформацію про осіб, винних у порушенні закону, мотиви їхнього діяння, способи вчинення злочину, інші обставини справи.

У науці проблема зумовлює необхідність формування однієї або кількох гіпотез. Гіпотеза – обґрунтоване припущення відносно природи явища, яке становить об'єкт проблеми. Ядро гіпотези складає певна ідея. Як відомо, поняття ідеї в історії філософії набувало різних значень. Ідею звичайно розуміють як форму духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв'язків та відношень реального світу, спрямовану на його перетворення. Ідея, що становить ядро гіпотези, являє собою припущення відносно причин і властивостей досліджуваного явища і є відповіддю на центральне питання проблеми. Решта суджень, що входять до складу гіпотези, служать або обґрунтуванням цієї ідеї, або наслідками, які логічно випливають із неї. Гіпотезу бажано будувати у формі, максимально наближеній за структурою до теорії, щоб для перетворення її на цю останню потрібне було тільки відповідне обґрунтування.

У пізнанні постійно відбувається формування і перевірка гіпотез, що мають на меті дедалі більше наближення до істини. Бажано, щоб гіпотеза була простою, обходилася без зайвих припущень, які не випливають з необхідності розв'язання поставленої проблеми, проникнення у природу її об'єкта. Дослідник повинен прагнути до простоти, економності, логічної стрункості. Ця остання, як свідчить історія науки, притаманна гіпотезі то більшою мірою, що істиннішою вона є, і навпаки.

Гіпотеза – необхідний елемент процесу здобування нового знання у будь-якій галузі. «Ми постійно можемо бачити, – зауважує П.В. Копнін, – що в усіх науках (як про неживу і живу природу, так і про суспільство) розвиток знання здійснюється через побудову, обґрунтування і доведення гіпотез". Вочевидь, це стосується і правознавства.

Якщо ми візьмемо такий різновид юридичного пізнання, як розслідування злочину, то тут роль гіпотези відіграє версія. Під останньою розуміють обґрунтоване припущення відносно події злочину в цілому або якоїсь її обставини. Розслідування злочину можна розглядати як процес версування, тобто формування і перевірки версій. За своєю логічною природою версія та гіпотеза тотожні, версія виступає одним із видів часткової гіпотези.

Одночасно версія внаслідок відмінності галузі її застосування - розкриття злочинів - від наукових досліджень відрізняється від гіпотези в цілій низці відношень. Процес побудови і перевірки версій характеризується значною обмеженістю та ненадійністю фактологічної основи; при цьому слід підкреслити ту обставину, що дії учасників розслідування зі збирання інформації повинні залишатися в межах, окреслених законом. Важливе значення мають істотні часові обмеження. Версування перебігає в умовах більш сильної протидії зацікавлених осіб – сильнішої, ніж у процесі завоювання новою гіпотезою визнання у наукової спільноти. Висунути версію може лише правочинна особа - припущення підозрюваного, свідка чи потерпілого не можна називати версіями. Далі, якщо під час розв'язання наукової проблеми в низці випадків обмежуються однією гіпотезою, то в процесі розслідування злочину закон вимагає висувати і перевіряти всі версії, які можна висунути. Нарешті, кожна наукова проблема є унікальною, і тому не існує типових гіпотез; водночас у розслідуванні злочинів важливу роль відіграють типові версії, тобто припущення, до яких вдаються, коли обставини злочину мають типовий характер.

Так само, як і гіпотезу, версію висувають з метою досягнення істини. Версія є істинною тією мірою, якою вона відповідає справжньому станові речей; цей аспект з'ясовується в перебігу верифікації чи фальсифікації версії. Верифікацією називають установлення відповідності фактичному станові речей, фальсифікації – встановлення відсутності такої відповідності. Версія в разі позитивних наслідків перевірки стає доведеним знанням і виступає як підстава для кваліфікації злочину та визначення міри покарання винних. Її істинність і цінність виявляються злитими в одне ціле.

Продовжимо аналіз основних етапів розвитку знання. Він уже матиме значення не для розслідування злочинів, а для теоретичного юридичного пізнання. Коли наукова гіпотеза отримує дослідне підтвердження, вона перетворюється на теорію. Теорія – перевірена практикою система наукових знань про об'єкт, яка дає цілісне уявлення відносно його закономірностей і сутнісних характеристик.

Теорія постійно знаходиться в розвитку. Уявлення про завершеність теорії як свідоцтво зрілості наукового знання, яке безвідмовно діє для формально-логічних побудов, мабуть, треба переосмислити. Цю вимогу, власне, вже знято формулюванням, що випливає з послідовно діалектичного розуміння теоретичного й практичного і відповідно до якого теорія постає не просто логічною конструкцією, а й процесом.

Сказане вище повністю стосується і юридичних теорій. Наприклад, можна звернутися до загальної теорії держави і права, яка досліджує загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права, виробляє свою систему наукових понять, визначень і принципів, внаслідок чого є самостійною юридичною наукою в системі юридичних наук, що має для них загальнотеоретичне і методологічне значення.

Із перетворенням гіпотези на теорію внаслідок її підтвердження та ідея, що мала проблематичний характер і слугувала основою гіпотези, тепер виступає основою теорії. Це, звісна річ, не означає, що ідею можна розглядати як щось самостійне дотичне до системи знання, створеної на її основі. Ідея існує в самій теорії та розкривається в ній, вони нероздільні.

Відомо, що роль ідеї в розвитку суспільства найдокладніше дослідив Гегель. Його категорія абсолютної ідеї у своєму розвитку, матеріалізуючись у суспільних явищах, знаходить свій вищий прояв у державі. З матеріалістичних позицій це повторив К. Маркс, додавши, що й теорія стає матеріальною силою, тільки-но вона оволодіває масами.

П.В. Копнін називає ідею гносеологічним ідеалом. Для цього є істотні підстави. По-перше, в ідеї найвищою мірою на цьому рівні розвитку науки досягається об'єктивність знання. «В цьому розумінні під ідеями ми повинні розуміти такі результати пізнання, які визначають обличчя науки свого часу; в них у концентрованому вигляді виражено досягнення наукового пізнання", - пише він. По-друге, ідея поєднує знання з прагненням до його практичного використання. «Це тим більше робить її гносеологічним ідеалом, оскільки процес пізнання має на меті досягнення таких об'єктивних результатів, які можна втілити в реальність і таким чином перетворити саму дійсність", - завершує думку П.В. Копнін.

Розглянуті нами етапи правового пізнання можна трактувати як рух від емпіричного до теоретичного рівня дослідження. Емпіричне дослідження передбачає організацію спостережень та експериментів, опис (протоколювання) спостережуваних та експериментальних даних, їх класифікацію, первинне узагальнення. Теоретичне пізнання – це сутнісне пізнання на рівні абстракцій високих порядків. Обидва ці рівні взаємно пов'язані, передбачають один одного. Історично емпіричне (дослідне) пізнання передує теоретичному. З іншого боку, експерименти в науці ставляться саме для того, щоби підтвердити ту чи іншу теорію. Отже, пізнання у сфері права має два рівні – емпіричний і теоретичний, що тісно пов'язані між собою.

Встановлення істинної картини правової реальності вимагає застосування системи методів і підходів. Вони поділяються за рівнем загальності на кілька категорій. Найзагальнішим є філософсько-світоглядний підхід. Він необхідний правознавству з точки зору його самоусвідомлення, у тому числі розуміння його власної методології. Виражаючи світоглядну основу науки, він являє собою спосіб теоретичного опанування матеріалу, насамперед у розумінні найзагальнішого підходу до дослідження. Тут передовсім ідеться про те, що залежно від того чи іншого вирішення основного питання світогляду, того чи іншого розуміння дійсності, місця та ролі природи й соціуму, теоретико-пізнавальних ідеалів задаються вихідні параметри конкретної методології, норми дослідницької діяльності, теоретико-пізнавальний інструментарій та стиль мислення стосовно тієї чи іншої сфери спеціально-наукового аналізу. Категоріальний апарат філософії - це потужний інструмент пізнання і перетворення дійсності, насамперед соціальної. Зокрема, філософський аналіз потрібний для глибокого розуміння свободи, відповідальності та інших людських цінностей як цілей правового регулювання.

Юрист, формуючи методологію свого дослідження, повинен узяти з усього багатства філософської думки ті концепції, які є адекватними його об'єктові. Застосовуючи до вивчення правової дійсності метод філософського аналізу, треба з граничною ретельністю враховувати особливості права, його природи, функцій, предмета - специфіку цього своєрідного соціального інституціонального утворення. Вважаючи стрижнем методології правознавства філософський підхід, слід бачити в ній низку послідовно обумовлених ланок. Сюди за світоглядною основою науки входять загальнонаукові методи, методологічні положення інших наук та спеціальні методи цієї науки - правознавства.

У цілому загальнонаукові методи (абстрагування, ідеалізація, порівняння, логічні методи, моделювання, методи математики тощо) відомі давно. В ієрархії наукових методів ця група посідає місце між філософським методом і частковими методами окремих галузей науки і практики. Вони поєднують у собі як окремі положення філософського знання, так і теоретичні засоби спеціальних наук, і є своєрідним їх синтезом. Деякі методи загальнонаукового рангу вже давно використовуються у праві. Останніми десятиріччями всі загальнонаукові методи набули дальшого розвитку і коло їх розширилося: сюди увійшли системний, структурний, функціональний, кібернетичний та інші методи. Посилилася роль методів загальнонаукового характеру і в царині правознавства.

Можна твердити, що найзначнішу роль у вивченні правової реальності, а також у вирішенні інших проблем юридичної науки і практики відіграють логічні методи. Логіка – наука про форми та закони правильного мислення. Вона встановила низку законів, які регулюють зв'язки між структурними елементами правильного міркування. Ці закони, як і форми, мають об'єктивний характер. Вони суть не що інше, як своєрідне відображення форм і законів руху предметного світу, залученого до сукупного процесу праці, до сфери людської діяльності. Адже мислення є розвиненою здатністю оперувати з будь-яким предметом відповідно до його власної природи на основі образу, який адекватно відображає цей предмет.

Історія науки свідчить про те, що пізнання у своїх вирішальних поворотах, пов'язаних із фундаментальними відкриттями, завжди було змушене переходити межу того, що раніше вважалося подумки припустимим, створювати нові методи мислення. Логіка виникла і розвивалась як опис, систематизація та обґрунтування інтелектуальних операцій, способів міркування, структури і законів мислення, що пізнає світ. Логіка виявляє способи досягнення нового істинного вивідного знання, встановлює ті шляхи, які ведуть до правильних, обґрунтованих висновків.

Розвиток логіки як науки привів до розгалуження її на дві сфери. Одна з них за змістом збіглася з діалектикою. Вона є наукою про розвиток мислення і має назву діалектичної логіки. Інша сфера чолову свою увагу спрямовує на вивчення структури мислення з допомогою методу формалізації та отримала назву формальної логіки. Сутність цього методу полягає у виявленні логічної структури думки і вираженні її за допомогою формул. Цей метод виник у процесі пошуку граничної формальної визначеності висловлювань.

Логічні методи як загальнонаукові отримали широке застосування в багатьох галузях науки. Особливе значення логіки для права пояснюється, зокрема, тим, що будь-яка логічна помилка в роботі юриста є водночас і професійною помилкою. З іншого боку, специфіка юридичного мислення полягає в його акцентованій «раціоналістичності» й навмисній нестачі емоційності, його точності, значно більшій, ніж у повсякденного мислення тощо. Для юридичного мислення є характерною потреба в залученні арсеналу логічних методів.

Проблеми права у логіці на сучасному етапі їх розвитку переростають у проблему логічних основ права. В царині права логічне є визначальним щодо юридичного, існування останнього пояснюється у багатьох випадках виключно логічною основою.

Коректне юридичне мислення, незважаючи на певні його особливості, можливе лише в разі поєднання діалектичної та формальної логіки. Якщо вести мову про сферу правотворчості, то застосування категорій, процедур і правил абстрактного мислення та логічних операцій тут є абсолютною необхідністю, оскільки вони покликані забезпечити логічну єдність правових регламентацій та їхню істинність, відповідність суспільним відносинам. У творчій діяльності законодавець спирається на діалектичну логіку як на основний засіб дослідження суспільного життя, що підлягає правовій регламентації, як на метод раціонального розв'язання конфліктів, а також використовує процедури формальної логіки як методи законодавчої техніки.

Допоміжні та підготовчі операції правотворчості, законодавча техніка, створення інформаційної системи, творча систематизація законодавства передбачають використання досягнень формальної логіки. Зокрема, в побудові системи юридичних норм необхідно уникати суперечностей. На жаль, законодавство України не відповідає цій вимозі. Зараз чинні закони допускають винесення у тій самій справі декількох, навіть протилежних, рішень. Якщо суворо їх дотримуватись, то не завжди, на нашу думку, можна додержуватися принципів справедливості. Закон несуперечності твердить, що з двох протилежних положень принаймні одне є хибним. Це стосується й рішень, що їх ухвалюють повноважні особи та органи у процесі застосування права. Хибне рішення призводить до несправедливості.

У правозастосовчій діяльності перевага віддається методам формальної логіки. Ми вже згадували про їхнє значення для кваліфікації злочинів. Важливу роль відіграє логічне тлумачення норм права. Передусім, вона повинна задовольняти відповідні вимоги логіки, що ґрунтуються в кінцевому підсумку на основних логічних принципах (визначеності, послідовності, несуперечності та обґрунтованості) й законах (тотожності, несуперечності, виключеного третього та достатньої підстави).

Логічний спосіб тлумачення юридичних норм спирається на різноманітні прийоми: логічного аналізу понять, логічного перетворення, виводи за аналогією, виводи від протилежного, зведення до абсурду тощо. Аналізуючи поняття, визначають його зміст (притаманні йому ознаки) та обсяг (множину предметів думки, які мисляться у даному понятті). Певну допомогу при цьому може надати порівняння досліджуваного слова з близькими за значенням словами та виразами. У законі щодо неповаги до суду встановлюється покарання за «образу судді або народного засідателя". Для тлумачення поняття «образа» корисно зіставити його з поняттями «наклеп», «приниження» тощо. Часто виникають труднощі в тлумаченні багатозначних слів і виразів. Як відомо, тому самому слову може відповідати кілька різних понять. У такому разі, правозастосовник повинен обрати одне значення (те, яке мав на увазі законодавець), виходячи з контексту нормативно-правового припису і норми права.

Взагалі логічне тлумачення норми права передбачає логічність законодавчого тексту. Формулювання норми права на основі правових приписів можливе тільки в тому випадку, коли тексти правових приписів дозволяють будувати доказові умовиводи.

Крім того, якщо вести мову про використання методів формальної логіки у правозастосовній діяльності, то слід сказати, що робляться певні кроки у вивченні можливостей застосування формалізованої дедукції в слідчій практиці. Тут варто звернути увагу на працю О.І. Гвоздіка "Логічні числення: принципи побудови та застосування в юриспруденції». Рівночасно, вивчаючи, наприклад, обставини юридичної справи, необхідно враховувати й положення діалектичної логіки.

Дедалі ширше застосування у правових дослідженнях знаходять інші загальнонаукові методи, наприклад, системно-структурний. Зокрема, він виявився вельми продуктивним для вивчення функцій складної системи органів юстиції, для виявлення напрямку і характеру потоків інформації, які повинні циркулювати в цій системі та в системі зворотних зв'язків, без яких неможлива діяльність із регулювання суспільних відносин. Важливу роль відіграє системний аналіз у кримінології. У цьому контексті слід також згадати кібернетичні методи.

Досить часто у сфері права застосовуються методи психології, особливо в процесі розслідування злочинів. їх використання пов'язане з психологічним впливом на осіб, причетних до розслідування, і тому викликає заперечення з боку деяких правознавців. Одначе, підкреслює М.В. Костицький, «здійснення психологічного впливу не тільки не суперечить характеру діяльності юриста, але й є природним для нього". Він називає такі методи: передача інформації, навіювання, постановки та варіювання інтелектуальних задач, переконання, рефлексія, психологічні «пастки» тощо.

Загальнонаукові методи і методи інших наук слід застосовувати у праві з урахуванням його специфіки. Необхідно також, щоб вони відповідали дозрілим юридичним проблемам, щоб останні для свого вирішення потребували саме даних методів. Іншими словами, не повинно бути нав'язування органічно не властивих юридичній проблематиці пізнавальних інструментів, використання яких у кращому разі приводить до «словесного перевдягання» проблеми, загальновідомого її розв'язку, і не більше. Найчіткішим критерієм, який свідчить про органічність застосування того чи іншого методу у правознавстві, є досягнутий за його допомогою «приріст» наукових знань, заглиблення у правову дійсність, виявлення в ній нових закономірностей, формулювання практично значимих висновків. У праві розвинених країн для розв'язання пізнавальних задач, пошуку істини широко застосовуються міждисциплінарні підходи. У вітчизняному праві їх використання в дослідженні проблем державно-правового регулювання суспільних відносин є поки що спорадичним. При цьому в багатьох випадках фактично йдеться про механічне поєднання знань різних галузей або використання уявлень одних розділів науки поряд і нарівні з уявленнями інших, тоді як головною ознакою власне міждисциплінарного підходу є більш глибокий рівень пізнання на основі застосування під час здійсненні досліджень інтеграційної взаємодії різногалузевих наукових знань, коли сукупність останніх існує у вигляді єдиного комплексу. Завдяки саме цьому міждисциплінарний підхід відкриває можливість виконувати дослідження на глибших рівнях. Посилення ролі правового регулювання в усіх галузях суспільного життя потребує підвищення ролі загальнонаукових методів, методів інших наук у юридичній галузі, завдяки чому посилюються старі та встановлюються нові зв'язки права з іншими галузями. Якщо взяти, наприклад, проблему правової охорони народного здоров'я, то вона пов'язана з такими масштабними проблемами, як охорона навколишнього середовища, створення найсприятливіших для здоров'я людини умов праці тощо; також її не можна розглядати ізольовано від медичної науки та практики. Досить широкої популярності набула думка, згідно з якою правова наука в подібних ситуаціях начебто покликана лише «юридично санкціонувати» досягнення інших наук у процесі правотворчості й правозастосування. Ця позиція хибна і суперечить дійсному станові речей. Для сучасного стану юридичної науки характерним є не лише використання даних інших наук, а й спільне з ними проникнення в сутність суспільних відносин, які підлягають правовому регулюванню, виявлення їхньої істинної природи.

А втім, за всієї значущості загальнонаукових методів, методів інших наук, міждисциплінарних підходів першочергову роль у встановленні істинної картини правової реальності відіграють власні спеціальні методи юридичної науки та її власний понятійний апарат. Спеціальні методи правознавства - конкретні прийоми збирання, обробки і вивчення фактичного матеріалу, що виробляються й використовуються відповідно до профілю, функцій та предмета певної науки. Давнім, органічно притаманним правознавству спеціально-науковим методом є техніко-юридичний метод (хоча за своєю основою він виражає формально-логічні принципи та прийоми пізнання). Без даних, отриманих за допомогою цього методу, неможливе теоретично-прикладне опанування правової дійсності взагалі.

Для правознавства характерним є також порівняльно-правовий метод, пов'язаний з існуванням на нашій планеті й історично, і в кожний конкретний момент багатоманітних правових систем. Він органічно вплітається в юридичний аналіз на всіх його рівнях (і на техніко-юридичному, і на філософському, або загальносоціологічному). Водночас можна зауважити, що у своїй основі порівняльно-правовий метод наближається до загальнонаукових. У сфері розслідування злочинів вироблені й використовуються спеціальні, або специфічні, методи, прийоми виявлення невидимих і слабковидимих слідів, встановлення особи за рисами зовнішності, ототожнення цілого за частинами тощо.

Юриспруденція як наука вивчає правову реальність – діяльність людей, яка потребує правового регулювання, юридичну форму відносин у суспільстві. Юридичні проблеми трансформуються в пізнавальні, а потім здійснюється теоретичне опанування відповідних соціальних явищ. До сутнісної основи права долучається вся система просторово-часових характеристик правової дійсності, його соціальна та історична обумовленість, його реальні зв'язки, залежності, взаємодії всіх правових чинників не лише між собою, а й з тими економічними, політичними, культурними, моральними і психологічними факторами, котрі складають середовище життєдіяльності права.

Можливість застосування категорії істини до положень правової науки у більшості дослідників не викликає сумнівів. Взагалі, якщо брати процес юридичного пізнання абстрактно, поза безпосереднім зв'язком з юридичною практикою, то він мало чим відрізняється від аналогічного процесу в будь-якій іншій науці. Значно цікавішим є питання про те, чи можна (і якщо можна, то в якій формі) застосувати категорію істини в царині правотворчості та реалізації юридичних законів.

Правотворчість – діяльність по створенню юридичних норм, в яких і знаходить вираження право, оскільки воно має нормативний характер. Як можна оцінити норми права у ракурсі істинності й хибності? Це питання потребує ретельного дослідження. Питання про співвідношення істини та юридичної норми вже давно є предметом ґрунтовного обговорення у праві, а також у філософії та логіці. Деякі фахівці вважають, що між ними нема зв'язку. Основні їх аргументи зводяться до такого. Норма права як інструмент регулювання суспільних відносин є владним розпорядженням держави, це вольовий імператив, веління, команда. Саме владне розпорядження, за яким в остаточному підсумку стоїть можливість застосування державного примусу, надає нормі права юридичного характеру. Вона фіксує не суще, а належне, відображає не дійсність, а лише суб'єктивний стан законотворчого органу, виражає його ставлення до регульованої діяльності. Тому її можна оцінювати лише в термінах ефективності, корисності, але не істинності, можна розглядати лише як прескриптивне положення (наказ), а не як дескриптивне судження (опис). Справді, якщо визначати право тільки функціонально, виключно як засіб досягнення певної мети, то проблеми істинності правових норм не виникає зовсім.

Інші дослідники, навпаки, вважають, що юридична норма має об'єктивний зміст. Вони спираються на такі міркування. Завдання норм права полягає в організації діяльності суспільства відповідно до реальних умов, лише тоді можна досягти мети, тому норми права мають певний об'єктивний зміст. Вольовий імператив повинен мати відповідні об'єктивні підстави. Якщо вважати, що норма права нічого не твердить відносно дійсності, а тільки наказує діяти певним чином, то залишається незрозумілим, чому існує сама можливість наказувати. Неможливо відображати належне, не відображаючи суще - адже вони органічно пов'язані одне з одним. У діалектиці взаємних переходів належного і сущого – ядро виникнення і розвитку правових норм. Юридичні норми – результат пізнання законодавцем об'єктивної реальності. Вони мають не лише прескриптивний, а й дескриптивний зміст. Крім того, заперечення істиннісного підходу до змісту юридичних норм призводить до непереборного розриву між правотворчістю і застосуванням норм права, до дисфункції механізму правового регулювання.

Сенс правотворчості полягає не просто у виробленні певних норм, а в регламентації з їх допомогою суспільного життя. Варто підкреслити, що юристи проблему істини обговорюють найчастіше у зв'язку з процесом реалізації юридичних норм, і насамперед із правозастосовною діяльністю державних органів і посадових осіб.



Питання 3. Правова практика як критерій правової істини.
Ми розглянули питання про місце і роль категорії істини у праві. Тепер слід торкнутися практики як загального критерію істинності всякого знання. Оскільки істина має об'єктивний характер, треба порівняти її з об'єктом, що його вона відображає, аби встановити, що відображено свідомістю правильно, а що – ні. Цього можна досягти лише у процесі матеріальної дії на навколишній світ - на предмети природи і процеси суспільного життя.

Механізм дії практики як критерію істини має такий вигляд. Якщо зміни в об'єкті, зумовлені практичною дією на нього, виявляться тими, що їх ми передбачали, тобто ми досягнемо мети, то це означає, що вихідне розуміння було об'єктивно істинним. Якщо ми будемо виходити з неправильних уявлень про об'єкт, то не отримаємо на практиці тих результатів, на які розраховуємо, і наші погляди на об'єкт доведеться переглянути, визнавши, що вони частково або повністю були хибними.

При цьому, звісна річ, перевірку теорії за допомогою практики не можна розуміти як одиничний акт, що здійснюється безпосередньо після формування теоретичного положення. Поставлена свідомістю перед практикою ідеальна мета вимагає розглядати предмет під певним кутом зору і не здатна увібрати в себе повністю наявні уявлення про предмет. Отже, навіть повне здійснення поставленого завдання зовсім не означає такого ж повного доведення істинності вихідного положення. Крім того, слід пам'ятати: що загальнішою є теорія, то сильніше дається взнаки недостатність для її перевірки окремого акту практики. Перевірка теорії практикою здійснюється не лише у наступній, але й у попередній практиці. Перевірка попередньою практикою здійснюється у процесі створення теоретичних уявлень, коли практика виступає і як джерело знань, і як їх критерій. Перевірка теорії за допомогою практики являє собою процес, який значною мірою здійснюється вже під час створення нової теорії, коли кожний крок міркування перевіряється і підтверджується попередньою практикою.

Не можна обминути й питання про співвідношення практичної перевірки і перевірки логічної, яка здійснюється у процесі мислення. Якщо засновки, тобто наявні знання, є істинними, і якщо міркування не містить логічних помилок, є коректним, то висновки повинні відповідати дійсності, бути істинними. На цій підставі інколи твердять про існування двох критеріїв істини - логічного і практичного. Правильні міркування (і математичні дії, що використовуються в процесі дослідження) є, певна річ, необхідною умовою для того, щоб досягти істини, але цієї умови недостатньо, оскільки вона ще не гарантує істинності висновків. Якщо засновки (хоча б один із них) є неправильними, то, виходячи з них, можна розвинути цілу систему помилкових уявлень, яка у логічному аспекті буде стрункою і несуперечливою.

Закони логіки, її правила побудови міркувань складалися з часу становлення людини в її свідомості на основі та в процесі практики, неперервно проходячи в ній перевірку. Логічний критерій в остаточному підсумку витікає з практики, остання служить його підґрунтям. Тому можна сказати, що є лише один критерій істинності знання - практичний, оскільки тільки він дає остаточну відповідь на запитання про відповідність знання дійсному станові речей.

Розглядаючи практику як критерій правової істини, треба врахувати, що, на відміну від природознавства, соціальне пізнання взагалі більшою мірою визначається не взаємодією суб'єкта пізнання з природою, а практикою функціонування самого суспільства, підтримання нормальних соціальних відносин. Критерієм істини в царині права є юридична практика. Істинність конкретної правової норми визначається репрезентативною саме для цієї державної вказівки юридичною практикою, динамічним її системним фрагментом, для якого характерні внутрішня єдність і достатня багатоманітність зовнішніх зв'язків.

При цьому слід виходити з того, що критерієм істини служить не практика взагалі, а лише спеціально обрана суб'єктом і ним же інтерпретована практика. У критеріальній дотично до істинності правових положень, зокрема юридичних норм, діяльності суб'єкта, дуже істотним є відбір практичного матеріалу для подальшої інтерпретації. Ще більш відповідальною є роль суб'єкта в об'єктивній інтерпретації відібраного соціально-правового практичного матеріалу. Ясна річ, що в такому виді соціальної практики, як юридична, не може не бути присутнім зіставлення її засобів і результатів із цілями самого суб'єкта перевірки. Тому взаємодія юридичної практики і пізнання у критеріальній діяльності завжди буде пов'язана зі значною часткою відносності й недосконалості. Тільки об'єктивно-історичний погляд на критеріальну юридичну діяльність розкриває її природу, знімає проблематичність об'єктивного критерію істинності норми права. За такого погляду норми права співвідносяться з панівною в певний час тенденцією прогресивного розвитку людства і людини.

Прогресивна юридична практика – діяльність суспільства, внаслідок якої демократично змінюються і функціонують правові відносини та всебічно розвиваються суб'єкти права. Для розкриття і подальшого застосування прогресивної юридичної практики як критерію істинності норм права слід врахувати також її взаємодію з усією суспільно-історичною практикою. Прогресивна юридична практика акумулює в собі у перетвореному вигляді фактично всі види соціальної діяльності, виступаючи єдиним цілим як граничний критерій істинності норм права.

За справедливим зауваженням В.С. Нерсесянца, деформоване ставлення теоретиків до практичного життя, яке склалось і зміцніло в радянській державі, значною мірою зумовлене тим, що теорія, відірвавшись од державно-правової практики, протягом довгих років мала справу з певною заздалегідь заданою, ідеально-нормативною, належною «практикою». Внаслідок цього, з одного боку, реальна практика була позбавлена справжнього теоретичного осмислення й орієнтиру, з іншого – відбулося перетворення на критерій істини замість дійсної історичної практики її апріорно «правильного», ідеалізованого двійника, який позбавив теорію пізнавального потенціалу, а істину – її дійсного змісту.

Тому Л.С. Явич має підстави для такого твердження: «Істинність висновків юриспруденції не може встановлюватися на основі вузько прагматичного підходу, користі для даної хвилини і гаданої вигоди. Це особливо стосується фундаментальних положень загальної теорії права, які є результатом високого ступеня узагальнення і перевіряються у своїй істинності великими масштабами і достатньо довгими строками суспільно-історичної практики". Така особливість практики як критерію істини, певне, є наслідком діалектичного зв'язку її (практики) з теорією.

Конкретна перевірка істинності норми права неможлива без правозастосування як особливого і в певному розумінні універсального способу реалізації юридичних норм. Безконфліктне, швидке, високоефективне застосування норми права є важливим свідченням його істинності. Якщо ж процес використання норми пов'язаний з різними труднощами, перешкодами, зупинками, то її зміст або форма (або і те, і друге) неадекватно відображає предмет регуляції. Тут ідеться, насамперед, про перевірку істинності юридичних норм у розумінні забезпечення життєдіяльності суспільства.

Якщо ж вести мову про роль норм права у розвитку потенціалу людини, то в цій площині їхня істинність перевіряється не лише правозастосовною практикою, а й усім соціальним життям, практикою функціонування самого суспільства та розвитку соціальних відносин. «Суспільні відносини, – пише Н. Неновські, – розвиваються (а не просто змінюються) лише тоді, коли в них дедалі повніше розгортається і здійснюється людська сутність». Суспільний прогрес виражається в тому, якою мірою людина вирізняється як визначальна продуктивна сила, чимраз повніше розкриваючи свої саме людські - духовні, творчі - властивості, якою мірою вона опановує як господар процес виробництва, постає над ним, виступаючи вже не стільки засобом, скільки метою виробництва.

Далі, істина відіграє надзвичайно важливу роль не лише у правотворчості, а й у правозастосовній діяльності, зокрема в розслідуванні злочину. Можна сказати, що вона є метою цієї діяльності. Критерієм тут також виступає юридична практика. Правопорушення існують не ізольовано, не поза даною практикою, а в ній самій, зачіпаючи різні її прояви, різні сфери людської діяльності (промисловість, сільське господарство, торгівлю, транспорт, зв'язок, управління, охорону здоров'я, науку, саме правосуддя тощо). Звісно, для розв'язання пізнавальних задач і встановлення істини у кримінальній справі під час розслідування доводиться звертатися до конкретних форм суспільної практики. У вужчому розумінні критерієм істини в розслідуванні є практика кримінально-процесуальної діяльності, що становить елемент усієї суспільної практики, зокрема практика органів внутрішніх справ, прокуратури, служби безпеки, судів, громадських організацій у сфері боротьби проти злочинності.


Висновки. Правова гносеологія – складова філософії права, яка вивчає пізнавальні процеси у функціонуванні права як засобу самоуправління суспільства, регламентації його саморозвитку. Вона досліджує процес вивчення правового аспекту буття суспільства як системи, що самоорганізується, та людини в їхній єдності, себто правову реальність, і відображення результатів її вивчення в юридичних положеннях.

Пізнання починається з постановки проблеми. Для її розв'язання висувається гіпотеза чи версія. Коли наукова гіпотеза отримує практичне підтвердження, вона перетворюється на теорію. Слідча верся при підтвердженні стає доведеним знанням і є підставою для судового розгляду справи. Пізнання можна розуміти як таке, що має два рівні – емпіричний і теоретичний. У правовому пізнанні використовується система методів – філософських, загальнонаукових і частково наукових.



Критерієм правової істини виступає правова практика.




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка