Лекція Тема. Методика вивчення частин мови



Скачати 220.86 Kb.
Дата конвертації24.04.2016
Розмір220.86 Kb.
Лекція

Тема. Методика вивчення частин мови.
План

1. Підходи до вивчення морфології

2. Принципи і прийоми вивчення частин мови

3. Особливості вивчення частин мови

4. Морфологічний розбір
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Методика навчання української мови в середніх навчальних закладах / За ред. М. Пентилюк. – К. : Ленвіт, 2005. – 400 с.

Пентилюк М. І., Окуневич Т. Г. Методика навчання української мови у таблицях і схемах : навчальний посібник. – К. : Ленвіт, 2006. – 134 с.

Пентилюк М. І., Окуневич Т. Г. Сучасний урок української мови – Х. : Вид. група “Основа”, 2007. – 176 с.

Остапенко Н. М. Технологія сучасного уроку рідної мови : навч. посібник / Н. М. Остапенко, Т. В. Симоненко, В. М. Руденко. – К. : ВЦ “Академія”, 2012. – 248 с.

Горошкіна О. М. Теорія і практика навчання української мови в старших классах. – Х. : Основа, 2012. – 171 с.

Олійник І. С., Іваненко В. К., Рожило Л. П., Скорик О. С. Методика викладання української мови в середній школі. – К. : Вища школа, 1989.
1. Підходи до вивчення морфології

Вивчення частин мови спрямовано на поглиблення знань учнів про граматичне і лексичне значення слова, про особливості словозміни й словотворення в українській мові, про синтаксичну функцію слів у мовленні. Усвідомлюючи особливості словозміни і словотворення, учні під час вивчення частин мови більш глибоко оволодівають нормами української літературної мови, зокрема нормами вимови, утворення форм слів, побудови словосполучень і речень, ознайомлюються з морфологічними й деякими синтаксичними синонімами.



Вивчення морфології має практичну спрямованість, адже відкриває можливості для розвитку мовлення учнів на основі засвоєння граматичних норм і правил, сприяє збагаченню словникового запасу учнів, засвоєнню правил слововживання. Оволодіння частинами мови шляхом виділення граматичних ознак слів, що належать до різних граматичних класів, розмежування видових і родових понять, класифікації морфологічних явищ спрямоване на удосконалення логічного мислення школярів. Без знання способів словозміни, що є предметом вивчення морфології, неможливе в подальшому ефективне засвоєння синтаксису, орфографії, пунктуації. Уміння змінювати слова відповідно до морфологічних правил лежить в основі побудови стилістично диференційованих текстів як засобу ефективної комунікації.

Програмами визначено державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів. Зокрема внаслідок навчання морфології учні повинні оволодіти такими уміннями й навичками:



- розпізнавати частини мови, визначати їх постійні й непостійні ознаки, синтаксичну роль;

- правильно утворювати частини мови відповідно до відомих способів словотвору;

- використовувати в мовленні окремі граматичні форми частин мови з урахуванням їхнього функціонального призначення.

Залежно від своєрідності навчання в школах різних типів, визначаються особливості вивчення морфології. В усіх типах шкіл питома вага надається комунікативно-діяльнісному, функціонально-стилістичному, когнітивному, соціокультурному підходам.

У школах та класах з поглибленим вивченням предмета надається перевага лінгвістичному аспекту, що зумовлено метою та принципами навчання в цих типах шкіл. Поряд з базовими учні засвоюють такі поняття, як граматичне значення, граматична форма, граматична категорія, перехідність-неперехідність, стан та інші. Сприяють удосконаленню усного та писемного мовлення методично адаптовані історичні відомості про мовні явища, етимологічні коментарі тощо. Заглиблення у лінгвістичну теорію стає основою навчально-дослідної роботи.

Практичний підхід до питань морфології переважає в профільних негуманітарних класах. Навчання морфології комунікативно спрямоване, окремі теоретичні положення є основою переважно для розвитку усного мовлення. Приділяється особлива увага культурі ділового мовлення, що зумовлене профільним спрямуванням навчання.

Володіння засобами морфології формує мовну особистість, розвиває інтелектуальні, духовні, естетичні якості.



Теоретичні засади навчання морфології розроблені такими вченими, як О. Біляєв, В. Горяний, Н. Грипас, В. Мельничайко, М. Плющ, М. Шкільник та ін. Накопичується досвід методистів і вчителів щодо особливостей використання традиційних методів і прийомів, розробляються нестандартні підходи до вивчення морфології в школах нового типу (О. Горошкіна, В. Горяний, С. Караман). Учитель-практик повинен бути вільним у виборі засобів, форм навчання, підпорядковувати їх тим завданням, що виходять зі своєрідності навчальних закладів.

Характеризуючи частини мови не лише за лексичними і морфологічними ознаками, за особливостями словозміни й словотворення, а й за синтаксичною функцією, учні запобігають помилкам у розрізненні частин мови і членів речення, уникають помилок під час визначення частин мови у випадках переходу прикметників у іменники, прислівників у прийменники.

Ознайомлення учнів із синтаксичною функцією частин мови і їх форм є необхідною передумовою для розширення знань про синтаксичну будову мови, зокрема про засоби зв’язку слів у словосполученні й реченні, способи вираження головних і другорядних членів, відокремлених членів, будову спонукальних, питальних, безособових і складних речень.

Провідним напрямом в опрацюванні частин мови має бути не ізольоване ознайомлення з лексико-граматичними групами слів, а вивчення системи частин мови та їх форм шляхом усвідомлення їх синтаксичної ролі в будові словосполучень і речень.

Шкільний курс морфології традиційно перебуває в руслі того напряму в лінгвістиці, представники якого вважають, що в центрі морфології стоїть слово як носій морфологічних категорій і систем форм. Слово, що розглядається під цим кутом зору, входить до граматичних класів, названих частинами мови.



Робота над словом як структурним елементом морфологічного рівня мовної системи може виявитись дієвим чинником поглиблення знань і мовного розвитку школярів тільки в тому випадку, коли вона органічно поєднуватиметься з матеріалом інших розділів, тобто здійснюватиметься з урахуванням дидактичних принципів наступності й перспективності для розв’язання конкретних завдань, засвоєння змістового компонента.

Методика вивчення морфології (частин мови) (За К. Плиско)

Зміст

Морфологія. Частини мови, критерії поділу слів на частини мови та їх групи. Самостійні (змінювані і незмінювані) частини мови, їх загальне граматичне значення, найважливіші морфологічні ознаки, основна синтаксична роль. Словотворчі засоби частин мови. Службові частини мови: граматичне значення, будова, синтаксичне використання. Вигук як особлива частина мови. Звуконаслідувальні слова.

Завдання

Забезпечити засвоєння учнями істотних ознак частин мови, вироблення вмінь та навичок:

- розпізнавати частини мови;

- визначати морфологічні ознаки форми слова;

- правильно (відповідно до норм української літературної мови) і стилістично доцільно вживати слова різних частин мови, створюючи текст певного стилю й типу мовлення (в усному й писемному мовленні).











Значення

Засвоєння відомостей з морфології сприяє глибокому оволодінню нормами української літературної мови, а також розвитку логічного мислення учнів та зв’язного мовлення.



Вивчення морфології починається із з’ясування питання про поділ слів на частини мови. Розподіл слів за частинами мови здійснюється за сукупністю ознак семантичних, морфологічних, синтаксичних. Учням найлегше дається сприйняття семантики слова, тим більше, що саме за цією ознакою здійснюється й поділ частин мови на самостійні (означають назви понять), службові (виражають відношення між поняттями) і вигуки (служать для вияву емоцій).
Частини мови (За К. Плиско)

Самостійні

Змінні

Незмінні

іменник прикметник числівник займенник дієслово

прислівник

















Службові

Особлива частина мови

Незмінні

прийменник сполучник частка

вигук
Традиційно для класифікації частин мови враховують спільні лексичні ознаки, граматичні категорії, синтаксичні функції та засоби словотвору. У сучасному мовознавстві існують різні погляди щодо кількості частин мови. Це пояснюється тим, що слова не можна чітко розподілити на певні класи, враховуючи всі названі вище ознаки.
2. Принципи і прийоми вивчення частин мови

Методика вивчення частин мови ґрунтується на специфічних принципах, що усталилися в сучасній лінгводидактиці. Для опрацювання теоретичних відомостей про частини мови, формування в учнів практичних умінь і навичок, крім відомих методів, доцільно застосовувати специфічні прийоми й принципи.



Специфічні принципи і прийоми (За К.Плиско)

Принципи (специфічні):

вивчення частин мови у зв’язку з фонетикою, лексикою та іншими розділами;

вивчення частин мови на синтаксичній основі;

вивчення системи відмінювання частин мови і словотвору у зв’язку з орфографією;

вивчення частин мови в поєднанні з розвитком зв’язного мовлення учнів.


Прийоми (специфічні):

морфологічний розбір слова як частини мови;

постановка слова в потрібній формі;

розмежування аналогічних слів, що належать до різних частин мови;

зіставлення граматичних форм;

заміна одних форм іншими;

складання словосполучень і речень з певними формами слів;

спостереження над функціонуванням паралельних морфологічних форм;

складання таблиць і заповнення готових таблиць прикладами; програмування, алгоритмізація та ін.


Важливим у вивченні частин мови є усвідомлення їх визначень. Кожна частина мови характеризується сукупністю семантичних, категоріальних, морфологічних і синтаксичних ознак.

Однією з умов успішного вивчення морфологічного матеріалу є формування уявлення учнів про морфологічну систему мови, про частини мови як структурно-семантичні розряди слів. Як зазначає О. Біляєв, значну трудність для учнів становить те, що однозвучні слова можуть належати до різних частин мови. Слово мило може виявитись іменником, дієсловом минулого часу, прислівником; край – іменником, прийменником, навколо – прислівником і прийменником, як – прислівником, сполучником і часткою, що – займенником і сполучником і т.п. Така омонімічність може бути випадковою, а може й виникати внаслідок перехідних процесів у системі частин мови. В усіх цих випадках потрібне послідовне застосування критеріїв виділення частин мови й визначень кожної з них.

Оскільки в початковій школі учні ознайомилися з системою частин мови, їхніми основними ознаками й категоріями, у них сформовані навички вживання частин мови. Таким чином, наявний ґрунт для введення в 6-7-х класах нового аспекту – вивчення частин мови з погляду їх функцій у різних умовах спілкування, а також формування умінь і навичок комунікативно виправдано використовувати мовні засоби в мовленні.

Учням корисно дізнатися, що різні частини мови можуть надавати текстові різного стилістичного забарвлення. Це залежить від значення кожної частини мови, особливостей її форм та емоційно-експресивних відтінків. Головна функція частин мови в тексті – комунікативна, однак вони можуть виконувати й додаткову, стилістичну функцію, бо служать виражальними засобами мови. Учні повинні знати морфологічні синоніми, що розрізняються засобами граматичного вираження й стилістичним уживанням, стилістичну функцію самостійних і службових частин мови.


3. Особливості вивчення частин мови

Класифікація частин мови здійснюється з урахуванням спільних лексичних знак, граматичних категорій, синтаксичних функцій та засобів словотвору. Існують різні погляди щодо кількості частин мови. Це пояснюється тим, що слова не можна чітко розподілити на певні класи, ураховуючи всі названі вище ознаки. Так, значення кольору передається прикметниками, іменниками, дієсловами (голубий, голубінь, голубіти), займенник не виражає власного лексичного значення, лише узагальнено вказує на предмети, ознаки, ознаки ознак. Щоб визначити, до якого лексико-граматичного класу належить слово, треба спиратися на типові ознаки, всебічно визначати роль слова в реченні (тексті).

Важливим є засвоєння учнями загальних відомостей про морфологію та вироблення умінь і навичок розрізняти частини мови. Вивчаючи тему “Загальна характеристика частин мови”, доречно використати узагальнюючі таблиці, схеми-конспекти, завдання пошукового характеру на текстовому матеріалі з опорою на таблиці, схеми. Наприклад, у 6-му класі вчитель спирається на знання дітей, набуті у початковій школі: частина мови визначається за загальним значенням та відповідно до поставленого до неї запитання. Застосування методу бесіди та аналізу мовних явищ допоможе колективно скласти таблицю на зразок:

Іменник (особа, предмет, явище, подія тощо)

родина, мати, будинок, школа, сніг, дощ, радість, урок, свято

Прикметник (колір, якість, розмір, риса характеру, належність особі або предмету тощо)

дружний, чуйний, лагідний, великий, білий, глибокий, веселий, материн

Числівник (кількість, порядок під час лічби)

П’ятий, п’ять, п’ятдесят

Займенник (здатність заміщати іменник, прикметник, числівник)

я, ти, він, вона, мій, свій, себе

Дієслово (дія або стан предмета)

учитися, відпочивати, читати, радіти

Прислівник (час, місце, причина, спосіб дії тощо)

сьогодні, влітку, вгорі, гарно, ввечері, разом

Для формування поняття про ту чи іншу частину мови необхідне чітке, виразне визначення, яке охопило б найбільш характерні її ознаки.

Над визначенням будь-якої частини мови треба працювати так, щоб учні усвідомили його логічну структуру. В учнів повинно скластися цілісне уявлення про найважливіші ознаки частин мови, тому у визначеннях за допомогою узагальнюючої таблиці спершу дається вказівка на більш загальне, родове поняття, складовою частиною, видом якого є те, що підлягає визначенню, потім наводяться часткові, але істотні ознаки, що обмежують обсяг поняття і тим самим уточнюють, конкретизують його.



Істотні ознаки самостійних частин мови

Частини мови


Загальні поняття

Родові поняття

Питання


Іменник

Самостійні частини мови (змінні)

означає предмет

хто? що?

Прикметник

називає ознаку предмета

який? яка? яке? чий? чия? чиє?

Числівник

означає кількість предметів або їх порядок при лічбі

скільки? котрий?

Займенник

вказує на предмет, але не називає його

хто? що? (особові) який? яка? яке? чий? чия? чиє? та ін.

Дієслово

означає дію предмета або стан

що робити? що зробити? що робить? що робив/зробив? що буде робити? що зробить?

Прислівник

Самостійна частина мови (незмінна)

виражає ознаку дії або пояснює, де, коли відбувається дія

як? де? куди? звідки? коли? та ін.

Учителеві необхідно наголосити, що розрізнення частин мови за допомогою граматичних питань не є головним. Адже на одні й ті ж питання відповідають різні щодо семантичної суті слова: на питання хто? або що? – іменники й займенники на питання який? – прикметники, порядкові числівники, займенники, на питання чий? – прикметники, займенники, а в контексті й форми іменників. З іншого боку, слова, що належать до однієї частини мови – прикметники, числівники, займенники, прислівники, – відповідають на різні питання. У багатьох випадках граматичні питання, що можуть бути поставлені до слова, не збігаються з смисловими питаннями, що визначають його зв’язок з іншими словами у тексті (кого? батька – чия хата? хата батькова; куди поїхали? – до батька, де зустрілися? – у батька), тому орієнтуватися тільки на граматичне питання, не враховуючи сукупності ознак слова, не можна, оскільки між фактами дійсності й фактами мови зв’язок не механічний, а діалектичний.

Зміст і форма не завжди повністю відповідають один одному. Наприклад, значення ознаки мають слова зелень, юність, значення дії – читання, просьба, значення кількості – одиниця, сотня. Але всі вони належать до іменників. Певну спільність значення мають споріднені слова – зелень, зеленіти, зелений, зелено (наявність зеленого кольору), але їх відносять до різних частин мови на тій підставі, що одне й те ж явище осмислюється по-різному – то як поняття, що існує саме по собі, то як дія, то як ознака предмета або дії. Виявляється це в сукупності граматичних ознак кожного із слів, насамперед у тих граматичних значеннях, що супроводить їх головне лексичне значення.



Структурно-семантичний підхід до вивчення морфології вимагає протиставлення у межах кожної частини мови групи слів, що, крім спільних для певних частин мови диференційних ознак, відзначаються специфікою значення, формальних показників, способу вживання.

Навчаючи школярів морфології, вчитель повинен зважати на такі основні труднощі, пов’язані із засвоєнням частин мови, зокрема сплутування понять частина мови і член речення; визначення частиномовної належності слова у зв’язку з переходом однієї частини мови в іншу; помилки в розрізненні зовні схожих форм в межах однієї частини мови (гарний переказ, писати переказ).

Процес засвоєння учнями іменника як частини мови здійснюється в трьох аспектах: значення та функція іменника; словозміна; особливості словотворення. Урахування цих аспектів забезпечує орфографічну грамотність, що є важливою складовою комунікативної компетентності учнів. У результаті опанування лінгвістичних відомостей учні мають змогу засвоїти такі найважливіші правописні норми: написання відмінкових закінчень іменників, уживання великої літери у власних назвах, написання прізвищ та чоловічих і жіночих імен по батькові, написання складних іменників тощо.

Функціонально-стилістичний підхід передбачає засвоєння учнями виражальних можливостей усіх частин мови, зокрема засобу олюднення, що широко використовується в художній літературі та в усній народній творчості, – зображення неживих істот як живих. Шестикласникам відомо, що у казках і літературних творах можуть говорити не тільки вовк, лисиця, а й дерева, ріки тощо. Так, з метою засвоєння виражальних можливостей іменника варто запропонувати спостереження над уривками з текстів, що вивчаються на уроках української літератури:

Ліс ще дрімає в передранішній тиші (М. Коцюбинський). Літо збігло, як день, і з невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень (М. Стельмах).

Значну роль у формуванні мовленнєвої компетентності відіграє уміння визначати й правильно використовувати категорію роду. Учні мають засвоїти, що рід – постійна ознака іменника. Для назв істот рід визначається відповідно до чоловічої або жіночої статі. Назви неістот мають граматичний рід. Рід невідмінюваних іменників визначається з урахуванням статі (для істот – лондонський денді – чоловічий рід, вишукана леді – жіночий рід). Засвоєння відмінків іменників ґрунтується на уміннях сполучати слова з іншими залежно від просторових, часових, міжособистісних зв’язків. Відповідно до цього використовуються відмінкові форми. Особливої ваги словесника потребує засвоєння стилістичної ролі відмінків, насамперед кличного.

Під час вивчення відмін іменників традиційно складними для учнів є питання про розподіл іменників І та II відміни на групи, зокрема іменників II відміни чоловічого роду з кінцевим основи, а також визначення відміни іменників середнього роду, що мають закінчення -а (-я). Засвоїти ці відомості допоможе алгоритм:

1. Чи іменник має суфікс або кінцеве сполучення -яр?

Так ні

2. Чи іменник означає назву людини за професією?



Так ні;

3. Чи іменник має суфікси -ар, -ир?

Так ні

мішана група тверда група



4. Чи іменник має два й більше склади?

Так ні


мішана група тверда група

Характеристика прикметника як частини мови здійснюється з поступовим ускладненням лінгвістичної інформації та поетапними виробленням відповідних мовних та мовленнєвих умінь.

Вивчення прикметника починається з вироблення умінь виділяти в запропонованому тексті цю частину мови, бачити її функції, обґрунтовувати власну думку.

Вивчення числівника передбачає формування умінь розпізнавати числівники, розрізняти числівники та інші частини мови, які виражають числове значення, правильно утворювати відмінкові форми числівників, правильно використовувати у мовленні числівники (кількісні – в ролі головних членів речення, порядкові – в ролі означення); правильно вживати числівники на позначення дат, часу, виражати орієнтовну кількість за допомогою поєднання кількісного числівника й іменника (років п’ять, метрів вісім); знаходити вивчені орфограми, пояснювати їх за допомогою правил.

Учителеві слід пам’ятати про те, що існує тенденція до порушення нормативності наголошування й написання числівників та складних слів, компонентом яких є числівник. Це стосується насамперед таких слів, як одинадцять, чотирнадцять, п'ятдесятиріччя, шістдесятники тощо. У зв’язку з цим провідним стає принцип систематичності й комунікативної спрямованості навчання, відповідно до якого здійснюється включення числівників у тексти для аудіювання, читання, переказів, диктантів тощо. Оскільки числівник відрізняється відносною лексичною автономністю та невисокою частотністю використання, у доборі дидактичного матеріалу варто звертати увагу на нормативність числівникових форм під час вивчення інших тем мовної та мовленнєвої змістових ліній програми.

Займенник. Учні повинні засвоїти, що займенник має тільки вказівне значення. Проте в тексті це значення стає конкретним, співвідноситься з окремою особою чи предметом, ознакою, кількістю. Таким чином, у тексті займенник виступає замість іменника, прикметника, числівника, урізноманітнюючи мовлення й виступаючи засобом зв’язку.

Реалізація функціонально-стилістичного підходу передбачає виконання завдань, що яскраво ілюструють функціональні можливості займенника.

З початкової школи діти мають загальне уявлення про дієслово як частину мови. Тому основна увага приділяється функціональному аспекту вивчення цієї: частини мови, що передбачає уміння розпізнавати дієслова, визначати їх граматичні ознаки, відрізняти неозначену форму дієслова від інших форм, зокрема III особи; розрізняти дієслова доконаного й недоконаного виду, часи і способи дієслів, опанувати основні правила написання дієслів. Засвоєння функціонального потенціалу дієслова виявляється в уміннях уживати одні дієслівні форми замість інших (теперішній і майбутній час замість минулого, неозначену форму замість інших способів, одні способи замість інших); для увиразнення думки уникнення невиправданих повторів використовувати в мовленні дієслова-синоніми.

Довести учням основну функцію дієслів передавати дію, рух, швидку зміну подій, стан допоможуть тексти, у яких ця функція виражена найбільш виразно (тексти-розповіді; тексти-роздуми; прислів’я, загадки тощо).

Усвідомлене поняття про дієприкметник та дієприслівник ґрунтується на розумінні того, що ці особливі форми дієслова поєднують у собі ознаки двох самостійних частин мови. З цього випливає своєрідність їх лексичного значення: дієприкметник означає ознаку за дією, дієприслівник указує на дію, що супроводжує іншу, основну дію в реченні.

Вивчення цих дієслівних форм супроводжується подоланням таких основних труднощів, як-от: сплутування прикметника і дієприкметника, прислівника і дієприслівника; сплутування закінчень множини дієприкметника та суфіксів дієприслівника (читаючі учні, читаючи вдома); використання неіснуючих штучно створених учнями дієприкметникових і дієприслівникових форм унаслідок недостатнього рівня мовленнєвої практики.

З метою подолання цих труднощів необхідно виробити в учнів стійкі мовні вміння розрізняти частини мови та особливі форми дієслова на основі лексичного значення слів. Для цього варто використовувати спостереження над мовним матеріалом, вправи на редагування й переклад, орфографічний практикум тощо. Ефективним є застосування інтерактивних методів, що дають змогу створювати імітаційне моделювання ситуацій значною мірою варіюючи завдання для різних категорій учнів.

Особливість прислівника полягає в багатоаспектності його лексичного значення: час, місце, спосіб дії тощо. Тому для засвоєння учнями цієї частини мови важливим є усвідомлення основної граматичної ознаки – незмінюваності, синтаксичної ролі обставини в реченні та предикативності для слів категорії стану, що в школі відносять до класу прислівників.

Учні повинні розпізнавати прислівники, визначати їх морфологічні ознаки, синтаксичну роль, утворювати прислівники за допомогою відомих способів словотвору, правильно утворювати ступені порівняння прислівників, добирати до прислівників синоніми та антоніми, визначати стилістичну роль прислівників, використовувати прислівники як засіб зв’язку речень у тексті, а також для увиразнення мовлення, вираження оцінки, дотримуватися правил написання прислівників (букви н та нн у прислівниках, не і ні з прислівниками, и та і в кінці прислівників, написання прислівників разом, окремо, через дефіс).

Ефективним засобом засвоєння функцій прислівника є аналіз тексту, що передбачає такі етапи: 1) виразне читання тексту; 2) виділення прислівників, визначення морфологічних ознак та синтаксичної ролі; 3) з’ясування стилістичної ролі в тексті; 4) пояснення написання прислівників; 5) творче завдання, що передбачає складання тексту з прислівниками.

Особливої уваги потребує правопис прислівника. На це повинні бути спрямовані вправи з орфографії, які мають використовуватися систематично й послідовно, насамперед різні види диктантів, ігрові форми (аукціони, кросворди, змагання тощо).

Під час вивчення службових частин мови необхідно з’ясувати, що окремі з них виражають зв’язки між однорідними членами або між частинами складного речення (сполучники); різні модальні відтінки в реченні або додаткові словотвірні чи граматичні значення в слові (частки); залежність іменника, займенника, числівника від інших слів у словосполученні і реченні (прийменники). Щодо синтаксичної ролі службових частин мови необхідно відзначити закономірності: прийменники оформлюють відмінкове значення іменника як члена речення (з називним відмінком не вживається); сурядні сполучники виступають засобом зв’язку однорідних членів або частин складносурядних однорідних речень, підрядні сполучники приєднують підрядне речення до головного в складнопідрядному реченні; частки підсилюють або виділяють якесь слово, служать засобом вираження питання, заперечення, ствердження, спонукання.



Вигуки служать засобом вираження оклику, спонукання. Відділяються від членів речення комою або знаком оклику. Можуть змінювати речення із значенням здивування, захоплення, заклику. Вигуки – це незмінювані слова, які виражають почуття й волю.

Граматичні, лексичні й морфологічні ознаки кожної з частин мови з’ясовують в основному практичним шляхом – під час виконання системи вправ.

Визначення частин мови є синтезом відомостей, що подаються учням шляхом попередньої аналітичної роботи, шляхом роз’яснення кожної ознаки поняття на спеціальних прикладах. Ось чому в чинних підручниках для шкіл з українською мовою навчання перевага надається індуктивному методу вивчення граматичних визначень частин мови.

З метою забезпечення свідомого засвоєння визначень частин мови треба домагатися того, щоб учні могли кожне визначення розчленувати на його складові частини і навести до них власні приклади.

Для закріплення знань і вироблення граматичних умінь і навичок використовують систему тренувальних вправ: розбір слів як частин мови, утворення різних форм змінюваних слів, утворення нових слів за допомогою словотвірних морфем, заміна одних форм іншими, складання словосполучень і речень, спостереження над уживанням паралельних морфологічних форм тощо.

Розбір слова як частини мови в повному обсязі – це аналіз слова, під час якого називають усі ті ознаки, що властиві слову як частині мови.

Подаємо зразок морфологічного розбору іменника.


4. Морфологічний розбір

Морфологічний розбір передбачає виділення постійних і змінних ознак частини мови, визначення її синтаксичної ролі, з’ясування орфограм та функції слова в тексті.

Система постійних і змінних ознак (граматичних категорій) і становить своєрідність кожної частини мови.

Іменник


Послідовність розбору:

1) іменник, загальне значення, на яке питання відповідає;

2) початкова форма іменника (називний відмінок однини);

3) назва власна чи загальна;

4) назва істоти чи неістоти;

5) рід;


6) відміна (чи незмінний), група, якщо є;

7) відмінок;

8) число (має форму однини і множини чи одну із них);

9) синтаксична роль.

Зразок розбору: Як не любити зими сніжно-синьої на Україні моїй, саду старого в пухнастім інеї, сивих, веселих завій? (М. Рильський).

Саду – іменник, означає предмет, відповідає на питання чого?, початкова форма – сад, загальна назва, назва неістоти, чоловічого роду, другої відміни, твердої групи, родовий відмінок, у реченні додаток.

За способом виконання розбір слова як частини мови може бути письмовим або усним, за використанням прийомів – розбором-міркуванням або розбором-судженням.

Розбір-міркування вимагає того, щоб учень, називаючи ознаки, характерні для слова, що аналізується, посилався на граматичну теорію.

Одним із виявів міжрівневих зв’язків у мовній системі є органічний взаємозв’язок двох розділів граматики – морфології і синтаксису: морфологія виступає як база синтаксису. Без морфології неможливо будувати синтаксис словосполучень, а без останнього – синтаксис речень. Урахування цього зв’язку сучасна методика визначає одним із принципів опрацювання граматичного матеріалу. Особливе значення він має для роботи над частинами мови.

У зв’язку з тим, що граматичні властивості слів і їх форм всебічно виявляються лише в контексті, виникає необхідність вивчення морфології на синтаксичній основі, функція слова й окремих його форм визначається своєрідністю частин мови, до якої воно належить, виступає невід’ємною ознакою частин мови. І тому морфологічні властивості слова виявляються невідривними від його синтаксичних властивостей. У курсі морфології необхідна послідовна характеристика властивостей слів у межах кожної частини мови із застосуванням синтаксичних понять і термінів, що відображають їх зв’язки з іншими словами (член речення, підмет, присудок, додаток, означення, обставина, узгодження, керування, прилягання). Це дозволить, спираючись на синтаксичну сполучуваність слів, ознайомити учнів з різними видами словосполучень, а також з основними способами вираження членів речення.

Опрацювання морфології на синтаксичній основі здійснюється:

1) з метою диференціації певних морфологічних одиниць – спільнокореневих слів, що належать до різних частин мови (читати, читання, рік, щороку), або різних граматичних форм (списати, списано), однозвучність слів та сполучень слів (сонце, сон це, по-новому, по новому) тощо;

2) для встановлення граматичних ознак незмінюваних слів (склад журі, ввести у журі, підійти до таксі, вийти з таксі, нове шосе);

3) для запобігання помилок (гарний тюль, нестерпний біль, злий собака);

4) для формування уявлення про певний розряд слів, наприклад, про відносні займенники, що служать для зв’язку частин складного речення, чи прийменники, які служать структурному оформленню словосполучень;

5) для пропедевтичного ознайомлення з синтаксичними конструкціями, обов’язковими компонентами яких є морфологічні форми в своїй типовій функції (безособові дієслова та форми на -но, -то в ролі присудка безособового речення, форми наказового способу в ролі присудка спонукального речення, клична форма іменника в ролі звертання, питальні частки як засіб оформлення питальних речень);

6) для ознайомлення з такими новими для учнів поняттями, як дієприкметниковий та дієприслівниковий звороти і їх пунктуаційне оформлення.



Завдяки синтаксично організованому мовному матеріалу можна ознайомлювати учнів із стилістичним використанням засобів морфології. Тому врахування синтаксичних зв’язків слів та їх форм створює умови для проведення різноманітних вправ, спрямованих не тільки на закріплення теоретичних відомостей, але й на вдосконалення навичок зв’язного мовлення й підвищення рівня мовної культури учнів.





База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка