Лекція Сутність соціальної політики Соціальна політика: об’єкти, суб’єкти, зміст, мета і функції



Скачати 218.52 Kb.
Дата конвертації10.09.2017
Розмір218.52 Kb.
Лекція 1. Сутність соціальної політики


    1. Соціальна політика: об’єкти, суб’єкти, зміст, мета і функції.

1.2. Напрями, завдання та принципи соціальної політики

1.3. Правова та інституційна база соціальної політики.

1.4. Моделі соціальної політики.


    1. Соціальна політика: об’єкти, суб’єкти, зміст, мета і функції.

Необхідність соціальної політики у суспільстві обумовлюється існуванням соціальної нерівності та обмеженим обсягом ресурсів.

Соціальна політика у вузькому розумінні це система заходів, спрямованих на забезпечення добробуту громадян, вирішення завдань так званої „великої п’ятірки”: соціального забезпечення, житлових програм, охорони здоров’я, освіти та служб соціальної допомоги і ресоціалізації.

Примітка

Ресоціалізація — свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві. Необхідною умовою ресоціалізації є виправлення засудженого. (Кримінально-виконавчий кодекс, Стаття 6. Виправлення і ресоціалізація засуджених та їх основні засоби)
Соціальна політика у широкому розумінні – це регулювання соціальної сфери, соціальних відносин з метою налагодження оптимального функціонування суспільної системи в цілому.

Соціальна політика – це система програм, служб та заходів, спрямованих на досягнення соціальних цілей. Соціальна політика охоплює всі сфери життєдіяльності людини – виробничу, соціальну, політичну, духовну та регулює стосунки між суспільством, колективом, громадою, особою у кожній з цих сфер та зонах їх взаємодії.

Соціальна політика – це важлива складова внутрішньої політики держави, яка втілюється в життя через соціальні програми і на практиці реалізує відносини в суспільстві в інтересах і через інтереси основних соціальних груп населення.

Згідно Конституції України «Завдання соціальної політики — це діяльність державних та громадських інститутів, суспільних груп та окремих осіб (суб’єктів соціальної політики), спрямована на реалізацію соціальних потреб людини, що забезпечують її життєдіяльність та розвиток як соціальної істоти на основі відносин принципу соціальної справедливості при беззастережному дотриманні її громадянських прав та свобод».

Виявлення та реалізація соціального буття і є предметом соціальної політики. Соціальну політику можна вважати одним із видів регулювання держави, яку називають державою загального добробуту.

Примітка

Держава загального добробуту — це термін, яким узагальнено характеризують політику держави, що має на меті забезпечення надання низки таких основних послуг, як охорона здоров'я, належний рівень освіти (зазвичай безкоштовної) завдяки державному фінансуванню. Це одна з багатьох концепцій правової держави. (Вікіпедія)
У такому випадку держава бере на себе обов’язок забезпечувати певний рівень добробуту свого населення і вирішує широке коло соціальних питань:

• соціальний захист знедолених;

• боротьба з бідністю;

• регуляція ринку праці;

• охорона здоров’я;

• освіта;

• культура;

• етнонаціональні питання тощо.


Примітка

Етнонаціональні відносини — відносини між суб'єктами національноетнічного розвитку — націями, народностями, національними групами та їх державними утвореннями. Головними проблемами в етнонаціональних відносинах є:

- проблеми рівноправності й підлеглості;

- нерівності економічного й культурного розвитку;

- міжнаціональної ворожнечі;

- розбрату, недовіри й підозри на національному ґрунті.
Мета соціальної політики – створення умов для розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розвитку творчого потенціалу людини, її сутнісних сил, досягнення в суспільстві соціальної злагоди і стабільності. У будь-якій державі існує найголовніша мета соціальної політики – надання особливого захисту та допомоги недієздатним та нужденним.

Завдання соціальної політики:

• зменшення бідності та нерівності в суспільстві;

• уникнення економічної та соціальної маргіналізації недієздатних членів спільноти;

• зростання економічної та соціальної безпеки працездатних груп населення на основі їх власної ініціативи, самореалізації та самодостатності;

• поступове обмеження впливу чинників, які гальмують соціальний прогрес;

• посилення факторів соціального поступу, зростання соціальної та економічної безпеки особи;

• забезпечення здорових умов життя.

Особливостями сучасної соціальної політики є активність та дієвість.



- Активна соціальна політика слугує основою для утвердження економічної незалежності людини. Активність забезпечується всебічною державною підтримкою потенційно активних членів суспільства.

  • Пасивна соціальна політика, спирається лише на державну благодійність. Призводить до зростання інфляційних процесів, утвердження в суспільстві настроїв утриманства, зниження ділової активності населення.

Зміст соціальної політики, її мета та завдання визначають функції соціальної політики, а саме:

• вираження, захист, узгодження інтересів певних соціальних груп і шарів суспільства, а також окремих його членів;

• оптимальне розв’язання суспільних суперечностей;

• широка інтеграція різних шарів населення, гармонізація їхніх інтересів, створення умов для суспільної злагоди;

• соціальний захист населення;

• управління соціальними процесами та інші.



Об’єкти соціальної політики – окремі особи, групи або спільноти, які потребують певної соціальної підтримки чи захисту. Наприклад, недієздатні, інваліди, діти і молодь, пенсіонери, самотні батьки, діти-сироти, ветерани, біженці, ув’язнені.

Субєктами соціальної політики є реалізатори програм і заходів, спрямованих у соціально-трудову сферу. До головних суб’єктів соціальної політики належать: людина, держава, суспільство, політичні партії, громадські організації. А також підприємці, роботодавці, фонди, соціальні спільноти та інститути.

Суб’єктами соціального захисту є: державний сектор; комерційний сектор; громадський (волонтерський сектор); неформальний сектор.

Головним суб’єктом соціальної політики є соціальна держава, яка:

• відмовляється від уніфікованості, шаблування та оперативного втручання у виконання соціальних програм;

• використовує диференційовані підходи, враховує унікальність, неповторність шляхів розв’язання проблем, ситуацій і суперечок у соціальній сфері;

• випереджує прояви деструктивного та неефективного перебігу певних соціальних процесів та явищ;

• створює умови, необхідні для розвитку та реалізації особистісного потенціалу людини.

Суспільство на протязі своєї історії створило та апробувало 6 різних типів соціальних механізмів для задоволення людських потреб та вирішення проблем: взаємна допомога; благодійна, філантропічна діяльність; публічний (громадський) добробут; соціальне страхування; соціальні служби; соціальне забезпечення.



Таблиця 1. Соціальні механізми вирішення соціальних проблем (задоволення потреб)

Взаємна допомога

Вираз взаємної відповідальності один за одного, що має місце поза межами формальних громадських структур. Той, хто допомагає, і той, кому допомагають, є рівними, такими, що змінюють ролі залежно від ситуації.

Благодійна, філантропічна діяльність

Перерозподіл багатства поза межами державного механізму через добровільне надання допомоги. Як правило, той, хто надає таку допомогу, має вищий статус, ніж той, хто її отримує. Користь від цього може бути матеріальною та нематеріальною.

Соціальна допомога

Забезпечення матеріальної підтримки ( їжа, одяг, охорона здоров’я, житло) тим, хто не може забезпечити себе всім необхідним сам, за допомогою державних механізмів ( податки і т.п.)

Соціальне страхування

Регулярні внески до фондів, що використовують грошові надходження від індивідів, які беруть участь у програмі (або її клієнтів), та відповідають критеріям за якими програма призначена ( напр. для тих, кому виповнилося 65 років; неповносправних; сиріт, вдів). Програми як правило, адмініструються урядом (державою).

Соціальні служби

Нематеріальні послуги, що забезпечуються агенціями та інститутами (державними і недержавними), які упереджують проблеми у соціальному функціонуванні.

Соціальне забезпечення

Фінансова підтримка або послуга державних установ, що доступна кожному в межах специфічних категорій, без спеціальних внесків та інших обмежень.

Очевидно, що ці механізми набувають різних форм та масштабів на різних етапах розвитку суспільства. Якщо взаємодопомога та філантропія, благодійництво існували з найдавніших часів і були відокремлені від держави, то інші механізми вирішення соціальних проблем вже більш залежні від держави, патронуються і управляються нею.

Поняття соціального захисту може вживатися у широкому і вузькому сенсі.



Під соціальним захистом у вузькому сенсі (social security) розуміють сукупність дій, спрямованих на надання допомоги під час життєвих криз. У цьому значенні також вживають термін соціальне забезпечення. Соціальне забезпечення переважно визначають як систему допомоги, що має на меті підтримку рівня доходів.

Соціальний захист у широкому сенсі (welfare system) - це певні види колективного забезпечення, що мають на меті підтримку добробуту людей і включають у себе, окрім безпосередньо допомоги у складних ситуаціях, також запровадження превентивних механізмів, спрямованих на те, щоб запобігти виникненню таких ситуацій. Таким чином, соціальний захист у широкому сенсі включає в себе:

  • соціальну допомогу;

  • соціальне страхування;

  • роботу соціальних служб;

  • власне соціальне забезпечення.

Існує дві основні стратегії соціального захисту, спрямовані на поліпшення добробуту:

  1. Зростання. Мається на увазі прискорення економічного розвитку, що є основним завданням економічної політики, але безпосередньо стосується соціального захисту, оскільки зв’язок між ними є досить тісний. Країни, які відзначаються найактивнішим зростанням національного продукту, витрачають найбільші кошти на соціальний захист; країни, здатні підтримувати високий рівень оподаткування, імовірніше надаватимуть ширші соціальні пільги; багаті країни значно ближче підходять до рівності своїх громадян, ніж бідні.

  2. Перерозподіл. Ця стратегія включає в себе всі види перерозподілу ресурсів: вертикальний (коли ресурси передаються від багатих до бідних чи навпаки); горизонтальний (від однієї групи - іншій: від сімей, які не мають дітей - батькам, від чоловіків - жінкам, від здорових - інвалідам; перерозподіл від однієї фази життєвого циклу індивіда до іншої. Ця стратегія передбачає як перерозподіл, що здійснюється шляхом соціального страхування, так і перерозподіл через загальну податкову систему.

1.2. Напрями, завдання та принципи соціальної політики

Основними напрямами соціальної політики є наступні:

  • політика в сфері доходів населення, яка передбачає встановлення соціальних стандартів життя, параметрів життєвого рівня, забезпечення зростання заробітної плати;

  • політика зайнятості та охорони праці, яка передбачає законодавче встановлення засобів охорони праці, видів і форм соціального страхування, забезпечення повної продуктивної зайнятості населення, запобігання безробіттю;

  • соціальний захист, що передбачає визначення та встановлення параметрів пенсійного забезпечення та інших видів соціального страхування, соціальної допомоги, соціального обслуговування, а також соціальних пільг і гарантій;

  • демографічна політика, яка передбачає стимулювання репродуктивного зростання населення, державну допомогу сім’ї, регулювання міграційних процесів;

  • політика розвитку соціальної сфери: культурна, мовна, релігійна, молодіжна, рекреаційна політика, охорона здоров’я, в сфері освіти, науки, тощо. Такі напрями можна також віднести до гуманітарної політики.

До завдань соціальної політики належать наступні:

  • гарантування конституційних прав громадян на працю, соціальний захист, освіту, охорону здоров’я, культуру, житло;

  • досягнення гідного рівня матеріального добробуту і умов життя людей;

  • забезпечення повної продуктивної зайнятості населення, підвищення якості і конкурентоспроможності робочої сили;

  • орієнтація державної політики на сім’ю, забезпечення прав і соціальних гарантій сім’ям;

  • забезпечення підтримки соціально найуразливіших верств населення;

  • вплив на демографічну ситуацію в напрямі підвищення народжуваності та зниження смертності населення, збільшення тривалості життя;

  • розвиток соціальної інфраструктури;

  • забезпечення стабільності суспільної системи.

В основу здійснення соціальної політики у соціальних демократичних державах покладаються такі принципи, як соціальна справедливість, соціальна солідарність, індивідуальна соціальна відповідальність, соціальне партнерство.



Принцип соціальної справедливості є загальновизнаною цінністю демократичної держави. Соціальна справедливість – одна з фундаментальних цінностей суспільно-політичного життя, що виходить із принципу врівноваженості в соціальних відносинах прав і обов’язків людей, інтересів суспільства і особи, це певна відповідність між практичною роллю різних індивідів (верств) у житті суспільства та їхнім соціальним становищем, між працею і винагородою, заслугами та їх визнанням. Поняття соціальної справедливості використовується в двох аспектах: зрівняльному та розподільчому.

Завдання зрівняльної справедливості полягає у наданні всім громадянам однакових можливостей, що є виправданим в ситуації соціального старту, а також у тому випадку, коли «слабкість» одних індивідів у порівнянні з іншими, є об’єктивною. Однак, задовольняючи основні потреби особистостей на однаковому рівні, вона знижує мотивацію індивідів до продуктивної діяльності, обумовлену незадоволеними потребами, а також послаблює спонукальні мотиви до праці, творчості й успіху.

Механізмом реалізації соціальної політики є розподіл і перерозподіл валового внутрішнього продукту. Джерелами перерозподілу є кошти найманих працівників і працедавців. Через регулювання процесів розподілу, де провідна роль належить державі, реалізується принцип розподільчої справедливості. Розподільча справедливість означає, що індивіди винагороджуються за успіх, що стимулює докладати ще більше зусиль. Разом з тим ставляться в обмежене положення ті члени суспільства, які не здатні з будь-яких, в тому числі й об’єктивних, причин до продуктивної діяльності.

Принцип соціальної справедливості в цілому повинен містити в собі обидва елементи: як зрівняльний, так і розподільчий. Розбудова соціальної держави передбачає визнання рівності соціальних прав усіх громадян, незалежно від їх індивідуальних або соціальних особливостей. Таким чином всім громадянам гарантується певний соціальний мінімум, який виражається в мінімальній оплаті праці, мінімальній пенсії, адресній соціальній допомозі тощо. В той же час активні і працездатні індивіди повинні мати можливість отримувати на законних підставах більший обсяг матеріальних благ і послуг за свою працю.

Невід’ємною властивістю, принципом соціальної політики є здатність забезпечувати солідарність суспільства.  Принцип соціальної солідарності випливає з почуття взаємної відповідальності, яка поєднує громадян як членів суспільства, сполучає усі покоління – минуле, теперішнє і майбутнє. Соціальну солідарність можна визначити як згуртованість суспільства, що характеризується готовністю громадян реалізовувати спільні інтереси, розв’язувати суспільні проблеми.

Принцип індивідуальної соціальної відповідальності означає, що кожен громадянин повинен передусім самостійно дбати про власний добробут, не перекладаючи цих обов’язків на державу. В реальності завжди існує небезпека, що в надії на допомогу з боку держави люди будуть прикладати менше зусиль для досягнення успіху в житті. Як показує міжнародний досвід, занадте збільшення різноманітних соціальних допомог призводить до появи утриманських настроїв, орієнтації на споживання та інших настанов, що підривають ринкові принципи вільної конкуренції, опори індивіда на власні сили, орієнтації на успіх та наполегливу працю.

Також, згідно з цим принципом, держава шляхом надання соціальної допомоги має втручатися лише у надзвичайних та кризових ситуаціях, що виникають у громадян і які вони не можуть розв’язати самостійно.



Соціальне партнерствоє невід’ємним інститутом сучасного демократичного суспільства, що полягає у функціонуванні розвинених взаємозв’язків між працівниками, роботодавцями, а також державою на засадах співробітництва, компромісів, узгоджених рішень з питань соціально-трудових відносин. Таким чином, на практиці принцип соціального партнерства існує у формі трипартизму, який передбачає участь у переговорному процесі трьох сторін: держави, працівників і роботодавців.

Предметом соціального партнерства є узгодження заходів сторін з таких питань: законодавче забезпечення, гарантування розвинених і гуманних соціально-трудових відносин (оплата, умови праці, режим роботи, тривалість робочого часу і відпочинку, порядок надання і тривалість відпустки), охорона та безпека праці, продуктивна зайнятість і соціальний захист тощо.

Завданнями соціального партнерства є створення ефективного механізму регулювання соціально-трудових відносин; проведення колективних переговорів, взаємних консультацій, укладення колективних договорів та угод; запобігання колективним трудовим спорам і сприяння вирішенню соціально-трудових конфліктів; вдосконалення чинного законодавства в сфері соціально-трудових і пов’язаних з ними економічних відносин.


    1. Правова та інституційна база соціальної політики.

Державна політика обов’язково має бути зафіксована в письмовій формі та ратифікована однією з владних структур – законодавчою, виконавчою, судовою. Документальна база є важливою для реалізації будь-якої політики, у тому числі і соціальної. Усі документи (нормативно-правові акти) можна класифікувати за такими критеріями:



За юридичною силою:

  • закони (ухвалюються органами законодавчої влади);

  • підзаконні акти (ухвалюються відповідальними органами державної влади, місцевим самоврядуванням).

За суб’єктом ухвалення (на прикладі України):

  • акти глави держави (укази, розпорядження);

  • акти законодавчого органу (закони, постанови);

  • акти уряду (постанови, розпорядження);

  • акти інших органів виконавчої влади (накази, інструкції, постанови, вказівки);

  • акти органів місцевого самоврядування (постанови, рішення).

За сферою дії:

  • загальнообов’язкові;

  • спеціальні;

  • локальні.

За рівнем загальності правових норм:

  • загальні;

  • конкретизаційні.

За часом дії:

  • визначено-строкові;

  • невизначено-строкові.

Аналізуючи правову базу соціальної політики, слід звернути увагу, по-перше, на систему правових актів, які регулюють соціальні відносини та, по-друге, на їх дієвість, тобто на те наскільки основні суб’єкти дотримуються сформульованих у них норм.

Аналізуючи правову вітчизняну базу можемо зробити наступні висновки:



  1. структура правової бази соціальної політики української держави в цілому відповідає сучасним вимогам міжнародного співтовариства і може служити основою для вироблення та реалізації моделі соціальної політики, характерної для демократичних режимів;

  2. ряд правових норм є суперечливими, мають декларативний характер, розраховані на перспективу, а отже не забезпечуються існуючими ресурсами;

  3. наявність великої кількості та часта зміна підзаконних актів може послужити базою для “вихолощення” духу правових норм, занадто великого впливу чиновників на процеси правового регулювання соціальної політики, персоналізації, а отже дисфункціонування цієї важливої інституції;

  4. суперечності у структурі правової бази соціальної політики а також у її практичному застосуванні з боку держави в цілому та окремими чиновниками, можуть служити підставою для недовір’я до неї з боку громадян;

  5. такий стан правової бази соціальної політики відповідає умовам нестабільного суспільства, яке стоїть перед завданням вибору шляхів подальшого розвитку, що характерно для сучасної України.

У світі існує ціла мережа соціальних інституцій, мета яких полягає у створенні умов і механізмів для задоволення потреб різних соціальних груп та вирішення соціальних проблем.



За масштабом діяльності соціальні інституції поділяються на: міжнародні (ВООЗ, МОП, Дитячий фонд ООН); місцеві ті, вплив котрих поширюється на невеликий район міста (територіальні центри соціальної допомоги, районні відділи центру зайнятості населення).

Можна виділити декілька рівні функціонування соціальних інституцій:

1.Рівень визначення політики та планування (Верховна Рада, місцеві ради депутатів, Кабінет Міністрів);

2. Рівень забезпечення реалізації політики у певній галузі, сфері або при виконанні особливих повноважень (Міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом);

3. Рівень реалізації політики щодо певної проблеми або групи населення (Державна служба зайнятості, Державний цент соціальних служб для молоді);

4. Рівень, на якому знаходяться служби, в яких працюють безпосередньо з клієнтами (лікарні, територіальні центри обслуговування пенсіонерів та ін.);

5. Рівень, на якому знаходяться служби, що мають справу з проблемою як індивідуальною вимогою (інформаційні, конституційні служби).

Оскільки соціальна політика спрямована на вирішення багатьох проблем соціального життя, це обумовлює широку інституційну базу соціальної політики в Україні. Сюди входять: Міністерство праці та соціальної політики в Україні, Пенсійний фонд, Міністерство охорони здоров’я в Україні, Міністерство освіти і науки в Україні, Вища атестаційна комісія в Україні, Державний комітет України у справах сім’ї та молоді, Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, міністерство внутрішніх справ України, Державний департамент України з питань виконання покарань; місцеві держадміністрації.


    1. Моделі соціальної політики

Конструювання моделей є одним з головних підходів до опису та порівняльного аналізу соціальної політики. Політичні стратегії та заходи мають спільні риси, провідні принципи, за якими їх можна диференціювати та виокремити відповідні моделі – «ідеальні типи», єдине ціле з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин, зразки, з якими можна порівнювати реальні процеси і факти. Моделювання – це і є сам процес виокремлення, конструювання моделей.

З'ясування відмінностей між різними стратегіями соціальної політики та виокремлення відповідних моделей має значення як для розуміння її сутності, так і закономірностей розвитку, оцінювання змін, прогнозування майбутніх процесів у цій сфері.

Одна з найбільш відомих класифікацій соціальної політики – це класифікація за ідеологічним критерієм. Соціальна політика займає одне з центральних місць в ідеологічних концепціях усіх політичних сил, адже є таким могутнім інструментом та засобом впливу, реалізація якого просто не може відбуватися в ізоляції від політичного контексту.

Класикою сучасного моделювання та основою для подальших розробок стала типологія Г. Еспінг-Андерсена, в основі якої - ідеологічні критерії та розміри соціальних виплат. Відповідно до цього критерію, виокремлюються консервативна, ліберальна, соціал-демократична модель соціальної політики.

В широкому розумінні консерватизм- це політична ідеологія, що орієнтується на захист та підтримку існуючих традиційних форм суспільного життя, морально-правових основ, заперечує революційні зміни тощо.


Примітка

У сучасному світі неоконсерватизм є могутньою політичною та інтелектуальною силою. Сьогодні його прихильники – це торі у Великобританії, голісти у Франції, республіканці у США, християнські демократи у багатьох європейських країнах. Найбільші з консервативних партій: Консервативна партія Великобританії (виникла у 1867 році), Консервативна народна партія Данії (створена у 1916 р.). Консервативна модель соціальної політики характерна для таких європейських держав, як Німеччина, Австрія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург.

Вважається, що найбільш повне втілення консервативної моделі соціальної політики належить прем’єр-міністру Великобританії Маргарет Тетчер(1979-1990 рр.), і президенту США Рональду Рейгану(1981-1989 рр.), а також християнським демократам модель під час перебування при владі у ФРН.
За консервативними поглядами, перерозподіл ресурсів, притаманний соціальній політиці, є несумісним із соціальною справедливістю, а нерівність – навпаки, відповідає цілям суспільного розвитку. Суспільство, яке прагне забезпечити швидке економічне зростання з допомогою ринкових механізмів, повинно надати відповідне винагородження тим, хто примножує національне багатство, а це значить, що воно заохочує нерівність.

Консерватори виступають за скорочення соціальних витрат на користь нагромадження капіталу та відновлення дії законів ринкової економіки «в чистому вигляді». Вони впевнені, що у таких принципах були б зацікавлені як багаті, так і бідні, оскільки швидкі темпи зростання економіки, характерні для ринкових відносин, сприяли б зростанню загального добробуту, а державі необхідні б були лише незначні засоби для мінімального забезпечення порівняно невеликої кількості людей.

За таким світоглядом, лише ринкова економіка, позбавлена надмірного державного втручання, надає всім громадянам рівні можливості. Консерватори звинувачують опонентів у недооцінюванні ролі ринку як регулятора в забезпеченні добробуту громадян. Такі проблеми людства, як жебрацтво, безробіття, є невід'ємними складовими існування суспільства, і запобігти їм неможливо в принципі, закони ринкової економіки незмінні, а створення «режимів соціального захисту», вступає у протиріччя із природним порядком.

Інший світоглядний спосіб реалізації соціальної політики - це втілення в рамках ліберальної ідеології, що має за вихідні такі класичні принципи, як необмежена свобода підприємництва і торгівлі, парламентський державний устрій, плюралістична демократія, широкі свободи для індивідів у політичній, економічній та інших сферах життя суспільства.

Така політика спрямована на створення системи, яка б, з одного боку, деякою мірою пом'якшувала соціальну нерівність, а з другого, робила це таким чином, щоб це не заважало трудовій мотивації населення. Розмір допомог нужденним не повинен перевищувати певної межі з тим, щоб сприяти бажанню працювати як з боку отримувачів цих допомог, так і взагалі всього населення.

Визнаючи правомірність існування розвиненої системи соціального захисту, ліберали, як і консерватори, занепокоєні тим, що сама ідея соціального захисту неодмінно пов'язана з ідеєю перерозподілу. З цієї точки зору, більшість соціалістів та соціал-демократів прагнуть реалізувати по суті механістичний підхід, беручи гроші у одних груп і даючи їх іншим; такий підхід, на думку лібералів, або не враховує реального положення речей, або заважає свободі громадянина.



Соціал-демократичну модель соціальної політики нерідко називають патерналістською, а соціал-демократію часто ототожнюють з розвиненою соціальною політикою, сильною системою соціального захисту. Із перебуванням соціал-демократичних партій при владі в Західній Європі пов'язано створення дієвого державного сектора економіки, збільшення частки національного доходу у соціальних витратах, та формування соціальної державності в цілому.

Чільне місце в соціал-демократичній ідеології займають проблеми  соціальної справедливості, солідарності, рівності, та свободи. Рівність означає рівну цінність всіх людей і є неодмінною умовою вільного розвитку як окремої особистості, так і всього суспільства; свобода виявляється в тому, що кожен має право бути вільним від політичного примусу, діяти у відповідності зі своїми цілями та індивідуальними можливостями, дотримуючись при цьому солідарності. Солідарність як загальний принцип спільності людства є дуже вагомим у соціал-демократичній ідеології, поряд зі справедливістю.

Отже, згідно з соціал-демократичними поглядами, соціальна політика повинна гарантувати надійну безпеку індивіда від негараздів, неминуче пов'язаних із ринковою економікою, - злиднів, безробіття, бідності з незалежних від людини причин. Саме через таку систему можна втілити уявлення про соціальну справедливість, рівність та солідарність. Соціальний захист - це відповідальність усього суспільства за кожну окрему людину, і його рівень свідчить про свідомість, зрілість соціуму, здатність суспільства взяти на себе обов'язки по утриманню тих, хто цього потребує, таким чином суспільство виявляє свою цивілізованість.

Класикою моделювання соціальної політики є погляди британського соціолога Ричарда Титмуса, який виділяв маргінальну, інституціонально-розподільчу і проміжну моделі соціальної політики.



Згідно з маргінальною моделлю (США), соціальний захист надається лише тоді, коли для задоволення потреб індивіда недостатньо не тільки його власних зусиль, але й ринку та родини як «природних механізмів задоволення соціальних потреб». Соціальний захист має допоміжний характер і діє вибірково щодо найбідніших груп населення. Характерною рисою цієї моделі також є те, що будь-які соціальні витрати розглядаються з точки зору їх позитивного або негативного впливу на ринкову економіку.

Інституціонально-розподільча модель (Швеція та інші скандинавські країни) має два основних елементи. Один елемент, «розподільчий», передбачає вирівнювання ресурсів між людьми, а інший, «інституціональний», базується на прийнятті державою соціальної відповідальності за добробут своїх громадян й за пом'якшення негативних наслідків ринкового функціонування. Показник соціальних витрат в цій моделі складає більше третини від валового національного продукту, а частка приватного сектора в національній системі соціального захисту мінімальна.

Проміжна модель (Німеччина, Великобританія) була запропонована Р. Титмусом як своєрідний компроміс. Вона мала поєднати найкращі риси як інституціонально-розподільчої, так і маргінальної моделей. На практиці більшість країн Заходу дотримуються тих чи інших модифікацій саме цього підходу, оскільки він є досить гнучким щодо можливості змінювати стратегію відповідно до внутрішньополітичних чинників.

Теми докладів та рефератів:

        1. Основні причини кризових явищ у соціальної сфері та здійсненні соціальної політики.

        2. Основні риси соціально-орієнтованої держави.

        3. Основні завдання державі як суб’єкта соціальної політики (теорія і практика).

        4. Місце і роль політичних партій у реалізації задінь соціальної політики.

        5. Особливості діяльності громадських організації як суб’єктів соціальної політики (теорія і практика).

        6. Основні напрямки діяльності профспілок як суб’єктів соціальної політики (теорія і практика).

        7. Особливості здійснення соціальної політики в Україні.





База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка