Лекція на тему „Основи Конституційного права України



Скачати 280.56 Kb.
Дата конвертації17.04.2016
Розмір280.56 Kb.
#11133
ТипЛекція
Лекція

на тему „Основи Конституційного права України”


1. Конституційне право –провідна галузь національного права України

Конституційне право України як галузь права і законодавства являє собою систему правових норм і нормативно-правових актів та інших джерел, що регулюють відносини, пов’язані з основами конституційного ладу, правового статусу особи, народовладдям, територіальним устроєм суспільства і держави.

Предметом конституційного права України є коло суспільних відносин, що виникають у процесі організації та здійснення публічної влади. Ці відносини характеризуються певною специфікою, а саме: стосуються всіх найважливіших сфер життєдіяльності суспільства; виступають як базові в політичній, економічній, духовній, соціальній та інших сферах життя суспільства.

Під принципами конституційно-правового регулювання розуміють найзагальніші нормативно-регулятивні правила поведінки, в яких відображаються сутність і соціальне призначення конституційного регулювання суспільних відносин.

До них відносять принципи:


  1. верховенства права;

  2. верховенства і прямої дії конституції та законів у системі нормативно-правових актів;

  3. загальної демократії;

  4. політичного, економічного та ідеологічного плюралізму;

  5. поділ влади;

  6. гуманізму;

  7. пріоритетності норм і принципів міжнародного права порівняно з вітчизняним законодавством;

  8. державного та іншого гарантування прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, народовладдя, захисту суверенітету й територіальної цілісності України .

Конституційно-правова норма – це загальнообов’язкове правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою з метою регулювання та охорони певних суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права. Їхніми специфічними ознаками є те, що вони:

  1. регулюють особливе коло суспільних відносин, що безпосередньо стосується здійснення народовладдя;

  2. встановлюють порядок створення інших правових норм, який є обов’язковим для інших галузей права;

  3. мають вищу юридичну силу щодо інших правових норм;

  4. відрізняються особливою структурою, для них не є характерною тричленна структура (гіпотеза, диспозиція та санкція), мають лише диспозицію.

Метод конституційно-правового регулювання – це сукупність способів і засобів, за допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет конституційного права. Він характеризується:

  1. найбільшою загальністю;

  2. максимально високим юридичним рівнем;

  3. імперативністю;

  4. універсальністю;

  5. доцільністю;

  6. поєднанням прямого й опосередкованого регулювання.

Джерелами сучасного конституційного права України, під якими розуміють чинні нормативно-правові акти , слід відзначити:

  1. Конституцію України – основне джерело права;

  2. Конституційні закони – закони, що вносять зміни й доповнення до Конституції;

  3. звичайні закони – закони, що містять конституційно-правові принципи та норми;

  4. інші акти Верховної Ради України та акти Всеукраїнського референдуму;

  5. певні нормативні акти Президента України;

  6. деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України;

  7. окремі акти представницьких органів місцевого самоврядування, їхні регламенти.

Під терміном конституційний лад звичайно розуміють такий порядок, при якому дотримуються права і свободи людини й громадянина, держава підпорядкована праву (є конституційною), сприяє утвердженню справедливих, гуманних і правових взаємозв’язків між людиною, громадянським суспільством і державою.

Конституційна держава характеризується такими рисами:



  1. обмеженістю (підпорядкованістю) державної влади правом і народним суверенітетом;

  2. забезпеченням такої обмеженості відповідними гарантіями.

Не можна ототожнювати поняття „конституційний лад” і „державний лад”. Останнє є більш ширшим, ніж перше.

Державний лад - це система основних політико-правових, економічних, соціальних відносин, які закріплюються державно-правовими (конституційно-правовими) нормами.

Засади конституційного ладу – це система основних принципів організації державної влади в конституційній державі, взаємовідносини держави з людиною, громадянським суспільством.

Основні принципи конституційного ладу України:



  1. суверенітет;

  2. демократизм;

  3. гуманізм;

  4. соціальність;

  5. верховенство права;

  6. унітаризм;

  7. розподіл влади;

  8. плюралізм;

  9. республіканізм;

  10. рівність усіх суб’єктів права власності перед законом.


2. Державні символи України

Державні символи – це закріплені в конституційному праві України офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, які в лаконічній формі виражають одну або декілька ідей політичного та історичного характеру і символізують суверенітет держави.

Основними функціями державних символів України ( залежно від виконуваної ними ролі) є:


  1. політична;

  2. дипломатична;

  3. ідеологічна;

  4. соціальна.

Державний прапор – це офіційний відмінний знак (емблема) держави, символ її суверенітету. За Конституцією, Державний прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг: верхньої – синього кольору, нижньої – жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3.

Державний прапор України був затверджений Постановою Верховної Ради України „Про Державний прапор України” від 28 січня 1999 року.

Державний герб – це відмінний знак, що є офіційною емблемою держави, він зображується на прапорах, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ. Конституцією України (ч.3 ст.20) передбачено наявність великого Державного герба і малого Державного герба України. Малий Державний герб України – золотий тризуб (знак Княжої держави Володимира Великого) на синьому щиті – затверджений Постановою верховної Ради України „Про Державний герб України” від 19 лютого 1992 року. Великий Державний герб України містить як головний елемент – малий Державний герб України, так і зображення герба Війська Запорізького – козака з мушкетом.

Державний гімн – музикально-поетичний твір, який разом з державним гербом і державним прапором є офіційним символом держави. Результатом бурхливих парламентських дебатів стало прийняття Закону України „Про Державний Гімн України” від 6 березня 2003 року. Відповідно до цього Закону Державним Гімном України є національний гімн на музику М.Вербицького із словами першого куплету твору П.Чубинського в такій редакції:

„Ще не вмерла України і слава, і воля,

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші вороненькі, як роса на сонці.

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.”
3. Загальна характеристика Конституції України та її юридичні властивості

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті.

Оцінюючи структуру Конституції України, відзначимо, що вона являє собою системно-структурну цінність, що складається з інститутів, які займають логічно обумовлене місце в її системі залежно від їх функціонального навантаження.

За своєю суттю Конституція України характеризується як основний Закон, який виходить із загальнолюдських, загальнонародних інтересів і потреб. Це акт, котрий на найвищому рівні узаконює баланс інтересів усіх соціальних верств суспільства, наявних в ньому націй, етнічних груп.

Конституція України виходить із основних принципів класичного конституціоналізму. І це цілком зрозуміло: виявляючи повагу до загальновизнаних принципів міжнародного права, ми створюємо правові основи входження України у світове співтовариство.

Зовнішньополітична діяльність України, зазначається в Конституції, спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки.

Юридичні властивості виражають правову природу конституції і визначають її місце в правовій системі держави, в системі національного законодавства:


  1. Конституція України є Основним Законом України;

  2. Конституція України виступає юридичною базою поточної нормотворчості;

  3. Конституція України характеризується пріоритетним становищем в системі національного права, тобто , юридичним верховенством;

  4. норми Конституції України мають найбільш високу стабільність у порівнянні з іншими нормами права;

  5. Конституція України характеризується прямою дією її норм;

  6. Конституція України має особливий правовий захист з боку держави.

У першу чергу, Конституція України є Основним Законом держави. Сама назва „Основний закон” вказує про його особливе місце в системі законів, які схвалюються в державі, і його особливе значення в порівнянні з іншими правовими актами.

Конституція України виступає юридичною базою поточної нормотворчості. Конституція , по суті, є правовим організатором нормотворчої діяльності держави. Прийняття нової Конституції стає величезним стимулом для подальшого вдосконалення законодавства і розвитку нормотворчої роботи.

Наступною юридичною властивістю Конституції є її верховенство. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституція України і повинні відповідати їй.

До властивостей конституційних норм, а, отже, Конституції в цілому слід віднести найбільш високу стабільність їх у порівнянні з іншими нормами права. Це випливає з того, що конституційні норми закріплюють найбільш характерні риси порядків, властивих даному етапові розвитку держави. Вони діють доти, поки зберігаються ці характерні риси, тоді як інші нормативні акти регулюють більш детальні, мобільні відносини.

Говорячи про стабільність Конституції , слід відзначити і особливий порядок внесення до неї можливих змін і доповнень.

Поняття „пряма дія”, як стверджується в літературі, стосується динамічного аспекту дії Конституції. Це поняття стосується змістовної характеристики прямої дії і в цьому випадку згадується поряд з такою юридичною властивістю, як найвища юридична сила. Застосування „прямої дії” конституційно-правових норм є обов’язковим для всіх суб’єктів конституційно-правових відносин.

Підвищений ступінь охорони Конституції забезпечується нормами, зазначеними в приписах самої Конституції, охороняється приписами всіх галузей права, всіма органами держави.
4. Громадянство України як один з інститутів конституційного права

Громадянство є загальновизнаним правовим терміном. Сучасна конституційно-правова доктрина розглядає громадянство у трьох аспектах:



  1. як сталий конституційно-правовий зв’язок особи з державою;

  2. як суб’єктивне право, яким наділяється кожна особа з моменту народження;

  3. як один з інститутів конституційного права.

Закон України від 18 січня 2001 року „Про громадянство України” розглядає громадянство виключно як правовий зв’язок особи з державою, що зумовлює взаємні права та обов’язки. Подібне бачення закріплюється і в положеннях „Європейської Конвенції про громадянство” (м. Страсбург, 7 листопада 1997 року). Пункт „а” ст.2 згаданої конвенції вказує, що „громадянство означає правовий зв’язок між окремою особою та державою без врахування етнічного положення цієї особи”. У розвиток цього положення звучить Преамбула Конституції України, де згадується саме той факт, що український народ – громадяни України всіх національностей.

Громадянин – це особа, що належить до постійного населення будь-якої держави, користується правами і виконує обов’язки , встановлені законами цієї держави.

Правовий статус громадянина – це система його суб’єктивних юридичних прав та обов’язків. Всі громадяни України мають рівний правовий статус.

Іноземці та особи без громадянства (особи, які не мають громадянства даної держави і не можуть довести належності до громадянства іншої держави) у порівнянні з громадянами обмежені у правах та обов’язках (наприклад, вони позбавлені виборчих прав, на них не покладається військовий обов’язок).

Відповідно до Закону України „Про громадянство України” громадянами України є:


  1. усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

  2. особи незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України „Про громадянство України” (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

  3. особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено запис „громадянин України”, а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну , якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

  4. особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Під громадянством розуміють правову приналежність чи правовий зв’язок людини з даною державою, через що на неї поширюється суверенітет цієї держави і вона користується з її боку захистом своїх прав і законних інтересів як всередині країни, так і за її межами. Проте таку приналежність слід розглядати в поєднанні із конституційно-правовим виразом соціального зв’язку, який виникає на рівні „організоване суспільство – держава - громадянин”.

Принципи, на яких ґрунтується законодавство України про громадянство:



  1. єдиного громадянства;

  2. запобігання виникненню випадків без громадянства;

  3. неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;

  4. визнання права громадянина України на зміну громадянства;

  5. збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України;

  6. рівність перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

  7. неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя.

Документами, що підтверджують громадянство України, є:

  1. паспорт громадянина України;

  2. свідоцтво про належність до громадянства України;

  3. паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

  4. тимчасове посвідчення громадянина України;

  5. проїзний документ дитини;

  6. дипломатичний паспорт;

  7. службовий паспорт;

  8. посвідчення особи моряка;

  9. посвідчення члена екіпажу;

  10. посвідчення особи на повернення в Україну.

Законом України „Про громадянство” від 18 січня 2001 року встановлені правові підстави (юридичні факти) набуття українського громадянства.

Підстави для набуття громадянства України:



  1. за народженнями;

  2. за територіальним походженням;

  3. внаслідок прийняття до громадянства;

  4. внаслідок поновлення у громадянстві;

  5. внаслідок усиновлення;

  6. внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

  7. внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

  8. у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

  9. внаслідок встановлення батьківства;

  10. за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Не приймаються до громадянства України:

  1. особи , які скоїли злочин проти людства або вчинили геноцид;

  2. особи, засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

  3. особи, які вчинили на території іншої держави діяння, яке визнано українським законодавством тяжким злочином.

Рішення про надання громадянства України іноземцю або особі без громадянства приймає Президент України. Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених ст.9 Закону України „Про громадянство України”, є дата видання відповідного Указу Президента України.

Поновлення у громадянстві України. У такий спосіб можуть набути громадянства колишні громадяни України.

Закон України „Про громадянство України” від 18 січня 2001 року встановлює певний порядок припинення громадянства України:


  1. вихід з громадянства України;

  2. втрата громадянства України;

  3. підстави, передбачені міжнародними договорами України.


5. Загальна характеристика основних прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, гарантії їх дотримання

Конституція України 1996 року юридично закріпила широкий спектр прав і свобод людини і громадянина.

Їх перелік і зміст у повному обсязі відповідають сучасним міжнародно-правовим стандартам прав людини, що містяться в таких міжнародних документах:


  1. Загальна декларація прав людини (1948 року);

  2. Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (1966 рік);

  3. Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права (1966 рік);

  4. Європейська конвенція про захист прав й основних свобод людини (1950 рік);

  5. Заключна Нарада з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 рік);

  6. Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасників наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 рік);

  7. Конвенція про права дитини (1989 рік).

Конституція України, згідно з цими документами , чітко визначає єдиний і однаковий для всіх конституційний статус людини і громадянина та його принципи:

    1. свобода людини;

    2. рівність людей у своїй гідності та правах;

    3. невідчужуваність та непорушність прав і свобод людини;

    4. гарантованості прав і свобод людини і громадянина;

    5. невичерпність конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина;

    6. рівність конституційних прав і свобод громадян України та рівність їх перед законом;

    7. єдність прав людини та її обов’язки перед суспільством.

Права людини – це права, пов’язані з самою людською істотою, її існуванням і розвитком.

Найвищою гарантією прав і свобод людини і громадянина є конституційний лад України, заснований на неухильному дотриманні Конституції України і законів України, приписах природного права і загальновизначених принципах і нормах міжнародного права.

Основні права й свободи людини і громадянина - це закріплені в Конституції України невід’ємні права і свободи людини і громадянина, що належать їм від народження чи в силу наявності в них громадянства України, гарантуються державою і становлять ядро конституційно-правового статусу особи в Україні.

Особисті (громадські) права і свободи є природними і пов’язані з належністю людини до громадянства України.

Політичні права і свободи відображають міру можливої участі в суспільно-політичному житті, державної влади та органів місцевого управління. Вони залежать від правового статусу особи. В основному політичними правами користуються тільки громадяни України.

Соціальні права – це права на одержання певних позитивних послуг від держави.

Економічні права – це права людини і громадянина, пов’язані з економічними, насамперед майновими відносинами.

Екологічні права – це права на безпечні для життя і здоров’я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Культурні права. У широкому розумінні – це права, які сприяють духовному розвитку людини, доступу до скарбів світової культури. Серед цих прав – право на освіту (повна загальна середня освіта є обов’язковою), право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурентній основі (ст.53), гарантується свобода літературної, художньої, науково-технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Конституція України встановила правові й конституційні гарантії прав і свобод людини і громадянина.

До правових гарантій належать:


  1. право на оскарження в суді рішень дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст.55);

  2. право на відшкодування (ст.56);

  3. право знати свої права і обов’язки (ст.57);

  4. право на правову допомогу тощо.

До конституційних гарантій належать:

  1. суди;

  2. Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України та місцеві державні адміністрації;

  3. Уповноважений Верховної Ради з прав людини;

  4. прокуратура, адвокатура та інші органи.

Гарантом прав і свобод людини і громадянина є Президент України (ст.102 Конституції України).

Обов’язок – це об’єктивно обумовлена вимога держави до людини і громадянина діяти відповідно до чинного законодавства, а не за особистим бажанням.

Конституція фіксує такі обов’язки громадян України:


  1. захист Вітчизни (ст.65);

  2. не нанесення шкоди природі (ст.66);

  3. сплачування податків і зборів (ст.67);

  4. неухильне додержання Конституції України і законів України (ст.68).

Незнання законів не звільняє нікого від юридичної відповідальності. Як і основні права людини і громадянина, такі конституційні обов’язки конкретизуються і розвиваються в поточному законодавстві.
6. Верховна Рада України

Важливою ознакою будь-якої держави є наявність системи органів державної влади, через діяльність яких здійснюється захист її інтересів.

Орган державної влади – це юридично оформлена, організаційно і господарчо відокремлена частина єдиного державного апарату України.

Ознаки органу державної влади:



  1. наявність державно-владних повноважень;

  2. його заснування обумовлено необхідністю здійснення завдань і функцій держави;

  3. завжди має статутно-правовий характер;

  4. являє собою колектив людей - громадян України, які мають спеціальний статус державних службовців.

Конститування Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади не означає, що закони України можуть прийматися лише цим органом. Законодавча влада може здійснюватися Народом України не тільки через своїх представників у Верховній Раді, а й безпосередньо – шляхом всеукраїнського референдуму.

Органами виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України, міністерства і відомства, місцеві державні адміністрації в областях, районах, містах Києві й Севастополі.

Судові органи виконавчої влади – суди загальної юрисдикції (ст.25 Конституції України) й Конституційний Суд України (ст.147 Конституції України).

Особливе місце в системі органів державної влади України посідає Президент України, який здійснює функції глави держави, бере участь у формуванні інших гілок влади і взаємодіє з ними.

Ці повноваження Президента України є необхідними елементами „системи стримування та противаг”, яка забезпечує необхідний баланс влад і передбачає відповідні контрольні повноваження і по відношенню до Президента України з боку Верховної Ради України.

В особливу групу органів державної влади, які безпосередньо не входять (як і Президент України) до законодавчої, виконавчої чи судової гілок влади, виділяють Прокуратуру України, головним завданням якої є нагляд за дотриманням законів.

Верховна Рада України – загальнонаціональний постійно діючий однопалатний (монокамерний) парламент.

Ознаки Верховної Ради України:



  1. є єдиним органом законодавчої влади;

  2. діє в системі колективного прийняття рішень;

  3. здійснює свою діяльність згідно з належними їй правилами, а не в силу яких-небудь розпоряджень, наданих їй ким-небудь іншим;

  4. формується на виборних засадах – шляхом вільних виборів;

  5. це орган загальної компетенції, він бере участь в реалізації практично всіх функцій держави.

Верховна Рада України складається з 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 4 роки.

Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає на території України протягом останніх п’яти років.

Народний депутат України – повноважний представник українського народу у Верховній Раді України, обраний відповідно до закону, здійснює свої повноваження на постійній основі.

Відповідно до Конституції України, Верховна Рада може здійснювати свої повноваження лише тоді, коли до неї обрано не менше двох третин від її конституційного складу (тобто , не менше 300 народних депутатів).

Верховна Рада України виконує низку функцій і наділена для цього відповідними повноваженнями. Основні функції Верховної Ради України:


  1. представницька (політична);

  2. законодавча;

  3. установча;

  4. контрольна.

Основними повноваженнями Верховної Ради України є:

  1. внесення змін і порядку, передбачених розділом ХІІІ Конституції;

  2. призначення всеукраїнського референдуму;

  3. прийняття законів;

  4. затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього;

  5. визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

  6. затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

  7. призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією України;

  8. заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України.

Структура Верховної Ради передбачає:

  1. керівництво Верховною Радою (голова Верховної Ради, його перший заступник і заступник);

  2. комітети – ведуть законопроектну роботу і здійснюють попередній розгляд та підготовку питань, які належать до повноважень Верховної Ради;

  3. тимчасові спеціальні комісії – готують і попередньо розглядають питання, що входять до повноважень Верховної Ради, але мають тимчасовий характер, або не є предметом розгляду в уже існуючих комітетах;

  4. тимчасові слідчі комісії – створюються для проведення розслідувань з питань, що становлять суспільний інтерес. Їх значення не є обов’язковими для судових та правоохоронних органів;

  5. депутатські фракції і групи – формуються на підставі партійної належності депутатів у складі 14 депутатів.

Рахункова Палата Верховної Ради України складається з Голови, першого заступника, головних контролерів і секретаря. Голова і члени Рахункової Палати призначаються Верховною Радою на 7 років. Основні завдання Рахункової Палати – організація і здійснення контролю від імені Верховної Ради за використанням коштів Державного бюджету України (ст.98).

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина України.

Апарат Верховної Ради України забезпечує організаційне, правове, технічне, інформаційне, методичне та інше обслуговування діяльності українського парламенту та його органів, народних депутатів України.

Порядок роботи Верховної Ради України, її посадових осіб, органів і апарату визначається Конституцією України, Регламентом Верховної Ради, Законами „Про комітети Верховної Ради” від 4 квітня 1995 року і „Про статус народного депутата” від 17 листопада 1992 року в редакції Закону від 22 березня 2001 року.

Етапи законодавчого процесу:


  1. виявлення законодавчої ініціативи;

  2. обговорення законопроектів;

  3. прийняття законів;

  4. опублікування законів.

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді належить:

  1. Президенту України;

  2. Кабінету Міністрів України;

  3. Національному банку України (ст.93).

Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, і офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду.
7. Президент України: конституційний статус і повноваження

Президент України є главою держави. Глава держави – це особа, яка формально займає найвищу сходинку в державній ієрархії і здійснює верховне представництво держави у внутрішньо- та зовнішньополітичних відносинах.

Конституційний статус Президента країни визначається ст. 101-112 розділу V Конституції України. Як глава держави він виступає гарантом:


  1. державного суверенітету;

  2. територіальної цілісності України;

  3. додержання Конституції України;

  4. прав і свобод людини і громадянина.

Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого прав шляхом таємного голосування строком на п’ять років.

Основними внутрішньодержавними повноваженнями Президента України є:



  1. призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

  2. призначає позачергові вибори Верховної Ради України у строки , встановлені Конституцією;

  3. припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарне засідання не можуть розпочатися;

  4. призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України; припиняє повноваження Прем’єр-міністра України та приймає рішення до його відставки;

  5. призначає за поданням Прем’єр-міністра членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій і припиняє їхні повноваження на цих посадах;

  6. призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України та звільняє його з посади;

  7. призначає половину складу Ради Національного банку України;

  8. призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

  9. призначає на посади і звільняє з посад за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету інформаційної політики телебачення і радіомовлення України;

  10. є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, призначає на посади і звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань, здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

  11. очолює Раду Національної безпеки та оборони;

  12. вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України;

  13. призначає третину складу Конституційного Суду України;

  14. нагороджує державними нагородами, встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними;

  15. приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні;

  16. здійснює помилування;

  17. підписує закони, прийняті Верховною Радою України.

Основні зовнішньополітичні повноваження Президента:

    1. представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;

    2. приймає рішення про визнання іноземних держав;

    3. призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представництв іноземних держав.

Згідно з ч. 2 ст. 106 Конституції України Президент видає акти у формі указів і розпоряджень, які є обов’язковими до виконання на території України:

  1. указ –це правовий акт глави держави , який видається з найбільш важливих питань, віднесених до його компетенції. Указами оформляються акти, які розраховані на постійну або багаторазову дію, рішення Президента України щодо призначення та звільнення з посад керівників відповідних державних органів, установ, організацій, скасування актів Кабінету Міністрів України тощо;

  2. розпорядження – ненормативний акт глави держави, який носить індивідуальний організаційний характер.

Для здійснення повноважень глави держави Президент утворює консультативні, дорадчі чи інші органи й служби, які називаються Секретаріатом Президента.

Координаційним органом з питань національної безпеки та оборони при Президентові України є Рада Національної безпеки і оборони України(РНБО). Діяльність Ради регулюється Конституцією України і Законом „Про Раду національної безпеки та оборони” від 28 червня 1996 року.

Головою РНБО є Президент України. Він формує персональний склад. Членами РНБО можуть бути керівники інших центральних органів виконавчої влади. У засіданнях РНБО може брати участь Голова Верховної Ради України.

Повноваження Президента України можуть припинитися достроково у таких випадках:



  1. якщо задоволена ним особисто заява про відставку на засіданні Верховної Ради України (ст. 109 Конституції України);

  2. при неможливості виконання своїх повноважень за станом здоров’я (таке рішення приймає конституційна більшість Верховної Ради на підставі письмового подання Верховного Суду і на основі медичного висновку).

Імпічмент – це особлива процедура обвинувачення вищих посадових осіб держави у вчиненні злочинів та службових порушень.

Підставою для порушення питання про імпічмент Президента і для його усунення з посади є вчинення ним державної зради або іншого злочину.




8. Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи влади

Вищим органом у системі органів виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України. Він очолює систему органів виконавчої влади і здійснює виконавчу владу, спрямовує, координує діяльність цих органів, усуває виявлені порушення.

Функції уряду:


  1. виконавча функція полягає в тому, що уряд через свою систему виконавчих органів безпосередньо виконує нормативні приписи та інші акти законодавчої влади;

  2. розпорядча функція характеризується тим, що для виконання актів законодавчої влади уряд від свого імені видає постанови, дає відповідні розпорядження.

За Конституцією України до повноважень Кабінету Міністрів належать:

  1. забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції України, законів та інших нормативних актів;

  2. вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

  3. забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах: праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

  4. розробка і здійснення загальнодержавної програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку країни;

  5. забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності;

  6. здійснення управління об’єктами державної власності відповідно до закону;

  7. розробка проекту закону про Державний бюджет України і забезпечення виконання цього закону та подача Верховній Раді звіту про його виконання;

  8. здійснення заходів щодо забезпечення оборонної здатності та національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

  9. організація зовнішньої діяльності та митної справи;

  10. спрямування і координація роботи міністрів, інших органів виконавчої влади.

Згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1999 року до системи центральних органів виконавчої влади України входять:

  1. міністерства;

  2. державні комітети (державні служби);

  3. центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Керівництво міністерством здійснює міністр. Він керує діяльністю інших органів виконавчої влади з питань, віднесених до його відання.

Діяльність державного комітету спрямовує і координує Прем’єр-міністр України або один з віце-прем’єрів чи міністрів.

До центральних органів влади України зі спеціальним статусом належать:


  1. Антимонопольний комітет України;

  2. Державна податкова адміністрація України;

  3. Державна митна служба України;

  4. Державний комітет України з питань регулювання політики та підприємництва;

  5. Національна комісія з регулювання електроенергетики України;

  6. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

  7. Державний департамент України з питань виконання покарань;

  8. Фонд державного майна України;

  9. Служба безпеки України;

  10. Управління державної охорони України;

  11. Головне управління державної служби України.

Наступною ланкою виконавчої вертикалі є місцеві органи виконавчої влади (ст.118 Конституції України). Відповідно до Конституції України та Закону України „Про місцеві державні адміністрації” від 9 квітня 1999 року виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві й Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Особливості виконавчої влади у містах Києві й Севастополі визначаються окремими законами України.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:



  1. виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

  2. законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян;

  3. виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в містах компактного проживання корінних народів і національних меншин – також програм їх національно-культурного розвитку;

  4. підготовку й виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

  5. звіт про виконання відповідних бюджетів і програм;

  6. взаємодію з органами місцевого самоврядування;

  7. реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.


9. Територіальний устрій України

Під територіальним устроєм держави розуміють її територіальну організацію, систему відносин між центральними органами влади і територіальними складовими, місцевими органами влади і населенням. Територіальний устрій України обумовлений її державним устроєм.

Територія України включає в собі сушу, надра, води (внутрішні й територіальне моря), повітряний простір над нею. На всю цю територію поширюється верховенство державної влади, суверенітет України. Держава розпоряджається всією територією України, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою (ст. 2 Конституції України).

Україна – централізована держава, територія якої хоч і поділяється на адміністративно-територіальні одиниці з метою здійснення належного управління на місцях, але ці одиниці не мають ознак суверенітету.

Згідно із ст. 132 Конституції України, територіальний устрій України ґрунтується на засадах:


  1. єдності й цілісності державної території;

  2. поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади;

  3. збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

У ст. 133 Конституції проголошено, що систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.

За даними Секретаріату Верховної Ради України, станом на 1 січня 2003 року в Україні було 24 області, 490 районів, 448 міст (Київ і Севастополь – міста із спеціальним статусом, 167 міст республіканського значення Автономної Республіки Крим, обласного значення; 279 міст районного значення), 122 райони в містах, 901 селище міського типу і 28801 сільських населених пунктів.

Конституційний статус Автономної Республіки Крим (АРК) визначено у ст. 134-139 Конституції України. До складу України АРК входить на правах територіальної автономії.

Територіальна автономія – це форма децентралізації державної влади в унітарній державі, що передбачає наявність власних органів влади і самостійної системи нормативного регулювання в межах, визначених Конституцією держави.



Статус територіальної автономії Криму обумовлює деякі особливості цієї складової частини України в порівнянні з іншими адміністративно-територіальними одиницями держави. Вони зводяться до наступного:

  1. Крим є державним утворенням – республікою;

  2. як регіональна діє система державних органів АРК на чолі з Верховною Радою і Радою Міністрів;

  3. Верховна Рада і Рада Міністрів та інші державні органи АРК видають у межах своїх повноважень відповідні правові акти, що складають регіональну систему правових актів АРК.

Каталог: lib
lib -> Методичні рекомендації щодо вивчення курсу. Завдання для практичної роботи
lib -> Дипломної освіти Навчально-методичний комплекс з вивчення курсу "Конфліктологія "
lib -> Програма з дисципліни «педагогічна психологія» для студентів за спеціальністю
lib -> Пояснювальна записка до навчальної програми курсу „Педагогічна психологія
lib -> Програма для студентів спеціальності 040101 "Психологія" київ 2012 Вступ
lib -> Лекція 13. Організація процесу навчання іноземних мов у середніх навчальних закладах
lib -> Методичні рекомендації до вивчення курсу «Психологія управління»
lib -> Методичні вказівки до вивчення курсів 2954 «Основи психології»

Скачати 280.56 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал