Лекція № Філософія Нового часу План



Скачати 212.33 Kb.
Дата конвертації16.04.2016
Розмір212.33 Kb.

Лекція № 6. Філософія Нового часу

План



1. Панорама соціокультурних та духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії.

2. Методологічні пошуки Ф. Бекона та Р. Декарта.

3. Теорія пізнання Т.Гоббса та Дж. Локка. Скептицизм П. Бей-ля та Д. Юма, сенсуалістські максими Дж. Берклі.

4. Б. Спіноза та Г.Лейбніц — тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію.

1. Панорама соціокультурних та духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії

Вступаючи у Європу Нового часу ми можемо сприймати її як добре знайому і майже сучасну нам, бо й справді у цю епоху сфор­мувались деякі такі засади та елементи європейського цивілізова­ного життя, які діють і до сьогодні, а деякі з них - майже без змін, Йдеться перш за все про формування основ індустріального су­спільства.

За часом ця епоха охоплює період із XVII ст. до кінця XIX ст,; після цього починається період так званої "новітньої історії", що триває і по наш час. Проте філософія цього періоду завершується першою третиною XIX ст., що є прикладом випереджаючого роз­витку духовних процесів порівняно із політичними та соціально­го економічними.

На що ж спирається тепер індивід у своїй здатності наодинці вибудовувати власне життя? Перш за все, на свою діяльну актив­ність; гаслом епохи стає теза "За будь-яких обставин завжди краще діяти, аніж нічого не робити". По-друге, індивід спира­ється тепер на мислення "здорового глузду ", яке включає у свій зміст два непорушні моменти: опору на факти ("Краще одного разу побачити, ніж сто разів почути") та ясну, чітку і зрозумілу логі­ку.

Нарешті, все це знайшло своє виявлення у новому світогляді.

– світ тепер розглядається людиною як об'єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина—як суб'єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності;

– світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого був, механічний годинник;

– людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його (гасло; "Знання є сила " стає показовим у цьому плані);

– природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутності;

– нарешті, вважається, що людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його опти­мальним.



Відбуваються відчутні зміни і у розвитку філософії:

– філософія починає розвиватися у діалозі із різними науками, які активно формуються та розвиваються в цю епоху. У зв'язку з цим чільне місце у філософських пошуках посідає розроблення правильного методу осягнен­ня істини;

– філософія Нового часу зазнає суттєвих внутрішніх диференціацій (розподілів): виникають національні та регіональні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами; формуються деякі нові філософські дисципліни, такі як гносеологія, антропологів історія філософії, методологія та ін.;

– розгалуження філософського знання логічно вимагає нового рівня його систематизації – утворюються так звані "філософські системи", досить типові для даної епохи.


2. Методологічні пошуки Ф.Бекона та Р.Декарта

Першим філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф.Бекон (1561—1626). У своїх творах із симпто­матичними назвами "Новий Органон" та "Нова Атлантида" він проникливе передбачав надзвичайно важливу роль науки в подаль­шому розвитку суспільства. У зв'язку з цим основним завданням філософії Ф.Бекон вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень.

Ф.Бекон розрізняв «плодоносне» та «світлоносне» знання. Плодоносне — це таке знання, яке приносить користь, а світло­носне — це те, що збільшує можливості пізнання. До цього часу, на думку Ф.Бекона, знання були переважно просвітляючими лю­дину, але вони також повинні і працювати на людину. Проте шлях до істини — процес суперечливий.

Ф. Бекон зауважує, що формуванню істинного знання заважа­ють так звані «ідоли». Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, давши шлях новому знанню. Перші два «ідоли» пов'язані з самою людиною, два останні— із соціальною діяль­ністю людини.



В процесі пізнання людині перешкоджають “ідоли”:

– "ідоли роду" - це загальні помилки, яких людина допускається в пізна­вальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю і недосконалістю людсь­ких органів відчуття

– "ідоли печери" - це помилки, які ми робимо виходячи з нашого рівня осві­ти, виховання, оточення

– "ідоли ринку" - це омани, пов'язані з людським спілкуванням, неправиль­ним використанням мови, некритичним ставленням до інформації (наприк­лад, неправильно називаються речі, явища)

– "ідоли театру" - це орієнтація на авторитети, хибні вчення, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в оману. Цей вид оман, на думку Ф.Бекона, - це найзгубніший для людей шлях тому, що він блокує їхню ініціативу, самостійність, змушує критично ставитись до будь-яких суджень, вірити хибним теоріям, а то й химерам, освяченим традиціям (звучить дуже своєчасно!)

Ф.Бекон, аналізуючи і критикуючи стан речей у пізнанні, про­понує свій новий метод продукування знань. Використовуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в нау­ці — це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці — це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше.



Так само треба діяти і в науці:

не зупинятись на самих лише фактах; їх треба узагальнювати;

не зосереджуватись тільки на одному виді діяльності;

не користуватися тільки тим, що наявне.

Ф.Бекон критикує тих, хто з абсолютною довірою ставиться у до знання, хто йде за авторитетами, хто віддає перевагу одному з видів наукової діяльності — емпіричній (збір фактів) чи раціональній (продукування теорії з теорії).

Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним Із заснов­ників індуктивного методу пізнання.

Це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них.

'Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф.Бекон підкреслював, що «розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним» і спря­мовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, мето­дологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.


Методологічні позиції:





Ф. Бекона

Р. Декарта

Вихідна основа пізнання
Факти

Діяльність розуму

Метод пізнання

Індукція

Дедукція

Вихідне гасло

Знання є сила


Мислю, отже існую

Ця ж проблема хвилює і Р.Декарта (1596—1650), який у пи­танні про метод науки займав іншу, в чомусь - прямо протилежну позицію. Раціоналісти, до яких належав Р.Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомо­гою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р.Декарт стверджував, що «пізнан­ня речей залежить від інтелекту, а не навпаки».

Він сформулював чотири правила методу, що сприяють правильній роботі інтелекту.

Правило перше — наголошує, що за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне.

Правило друге — вимагає ділити складне питання на складові елементи, ; доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечно. Цей шлях повинен привести до двох висновків: • перший –унаслідок розкладання (аналізу) складного явища на складові отримують об'єкти пізнання, доступні емпіричному сприйняттю; • другий — дослідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання.

Правило трете — скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли «з найпростіших, і найдоступніших, речей повинні виводитися... сокровенні істини».

Правило четверте — передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це зна­чить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно.

Декарт був переконаний у тому, що розуми усіх людей за своєю природою є однаковими, а тому існує перспектива створення єдиного для всіх людей виправ­даного методу достовірного пізнання. Прийнявши цей метод, будь-яка людина зможе ним скористатися і отримати надійні результати. Але, якщо пізнання за­лежить від дій розуму, останній повинен містити в собі початкові ідеї.

вроджених – ідеї Бога, буття, числа, про­тилежності, тілесності і структурності тіл, свободи волі, свідомості, існування самих понять

=> сюди входять аксіоми логічного судження:

* "не можна одночасно бути і не бути "

* "з нічого не буває нічого " :;

* "ціле більше від своєї частини. "

* "будь-яка протяжність є подільною"

* "лінія складається з точок "

* "у будь-якої речі є причина "

* "сумнів є актом мислення "

тих, що виникають з чуттєвого досвіду

тих, що формує сама людина

Але ці ідеї людина знаходить інтелекті не відразу і не просто: спочатку вона майже стихійно набуває певних знань у потоці життя, і може такими знан­нями задовольнятися усе життя. Проте критичний підхід до знань скоріше засвідчує те, що абсолютна більшість стихійно набутих знань є ненадійними (тут Р.Декарт у чомусь нагадує Сократа). Наукові знання повинні бути надійними, а тому вони не можуть виникнути стихійно. Отже, за Р.Декартом, необхідно перейти від стихійного здобування знань до їх свідомого продукування. Французький філософ був впевнений у тому, що людина, яка наполегливо шукає; надійних знань, неодмінно стане науковцем. А свідоме пізнання потребує виправданого методу, який можна знайти знову-таки лише в самому людському розумі (бо від нього залежить пізнання). Причому цей метод, за Р.Декартом, повинен спиратися на дедукцію - виведення часткових ідей із вихідних ідей розуму, але для цього треба мати певні незаперечні вихідні ідеї. Їх Декарт зміг вивести шляхом застосування так званого методичного сумніву, тобто сумніву, спрямованого не на заперечення пізнання, а на його покращення.

За Р.Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до де­чого безсумнівного. Р.Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумнівають, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа - "Мислю, отже існую".

Виголосивши цю тезу, Декарт почав наголошувати на тому, що після неї наступною очевидною істиною може бути лише істина про те, що Бог існує і що Він нас не обманює. Декарт вва­жав, що здатність нашої свідомості сприймати себе, робити вис­новок про своє існування, породжена не людським індивідом, а більш високим розумом (і це, напевне, правильно у тому сенсі, що не сама людина і не за довільним своїм бажанням створює цю здатність).



Суть онтології Р.Декарта:

– єдине, що може бути надійним джерелом "природного світла" є Бог;

– Бог - основа світобудови і пізнання

– світ складається з двох окремих субстанцій: матеріальної і духовної

– першоосновою матеріальної субстанції є протяжність

– протяжність необмежена, необмежений і Всесвіт

– матеріальна субстанція єдина і всюди одна й та сама, нескінченоподільна

– духовна субстанція непротяжна й неподільна

– головним атрибутом духовної субстанції є мислення

– взаємодія між субстанціями в Світі зумовлена посередництвом Бога

Оскільки методологічну позицію Р.Декарта визначають як ра­ціоналізм, то він поділяв думки Г.Галілея щодо того, що лише математичні характеристики предметів можуть бути надійною ос­новою істинного пізнання хоча б вже внаслідок того, що вони є; простими та очевидними побудовами розуму.

Говорячи про речі лише остільки, оскільки вони сприймають­ся розумом, ми називаємо простими ті, пізнання яких є ясним і ви­разним; такими є фігура, протяжність, рух та всі інші речі, скла­дені з цих простих. Лише з них можуть бути утворені ідеї усіх речей.

Цими міркуваннями Декарт вводить у контекст філософії Но­вого часу поділ якостей речей на «первинні» і «вторинні».

Цікавими та симптоматичними були й міркування Декарта про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв'язку, і лише мислення виводить людину за межі суто природного ходу подій. При цьому розум веде люди­ну шляхами істини та належної поведінки, але воля (у той час вона ототожнювалась із бажанням), яка ширша від розуму та не підпо­рядкована йому, спричиняє відхилення людини як від істини, тай і від правильного життя.


3. Теорія пізнання Т.Г. Гоббса та Дж. Локка. Скептицизм П. Бейля та Д. Юма, сенсуалістські максими Дж. Берклі

Ф.Бекон і Р.Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціона­лізму і в дечому абсолютизували індуктивний і дедуктивний шля­хи пізнання. Синтез цих двох шляхів пізнання до певної міри здійс­нинив англійський філософ Т.Гоббс (1588— 1679). Як і Ф.Бекон, Т.Гоббс вбачає у знанні силу. Теоретичні знання повинні стати зна­ряддям для розвитку практики, але вони по­винні базуватися на досвіді. Тому будь-яке знання починається із відчуття і ніколи не Виходить за межі доступних чуттю реалій. Проте існують знання всезагальні та необ­хідні (наприклад, математичні); на думку Т.Гоббса, і такі знання пов'язані із чуттям тим, що вони постають особливим - точним і фіксованим використанням знаків мови.

Т.Гоббс поєднує індукцію і дедукцію, бо вважає, що спочатку треба йти шляхом пізнання простіших, елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція). Пізнання через аналіз виявляє головні акциденції (властивості ре­чей): *протяжність, *місце, *рух, *якість.

Будучи номіналістом, Т.Гоббс вважав, що у світі існують тільки конкретні речі, не існує вроджених ідей, а «знаки» (слова) є універсаліями (термінами) для позначення подібності різних речей. На­приклад, таке поняття, як «матерія» лише тільки знак уявлення про колір, тепло, звук. Універсали дають нам можливість у процесі ана­лізу підводити елементарне під визначення загального.

Особливу увагу Т.Гоббс приділяє дослідженню людини. На про­тивагу Арістотелеві, для якого людина є суспільною істотою, Т.Гоббс стверджує, що людина за своєю природою егоїстична. Заради своєї вигоди люди можуть заперечувати навіть геомет­ричні теореми. Усі люди хочуть собі добра, тому прагнуть до самозбереження та уникання зла. Оскільки воля кожної людини детермінована досягненням якоїсь мети, то свободи волі немає, є лише свобода як відсутність перешкод для досягнення мети. Свобода досягається усуненням зовнішніх перешкод або погод­женням із зовнішніми чинниками. В цьому сенсі морально лише те, що стосується користі окремого індивіда. Врешті, егоїзм пород­жує хаос, людьми опановує страх, і вони укладають суспільну угоду для своєї ж користі. Ця суспільна угода передбачає ство­рення єдиного централізованого органу управління суспільними процесами, який і кладе край хаосу та ворожнечі.

Концепція суспільної угоди Т.Гоббса передбачала, що свою особисту свободу люди передають державі і, поступаючись свободою, вводять своє життя у впорядковане русло.

Цей спільний людський витвір - державу - Т.Гоббс вважав най­складнішим та найпотрібнішим для людей; він уподібнював державу біблійній істоті Левіафану та наполягав на тому, що в державі люди по­збавляються розбрату і стають ніби єдиною істотою. Моральним тепер є те, що корисно державі. Функції держави полягають у тому, щоб до­тримуватися «природних законів»: > сприяти самозбереженню суспіль­ства; > оберігати приватну власність; > забезпечувати всім рівні права; > сприяти збагаченню членів держави. Проте кращою державою все ж повинна бути монархія тому, що вона на вершину державної влади зно­сить людину, єдину волю, а не абстрактний загал, що веде до розбрату.

Водночас Т.Гоббс вважав, що вихідна причина виникнення держа­ви - краще забезпечення природних прав конкретних людей - не повинна втрачатись ніколи. Тому він проголосив принцип прав громадян та прин­цип "дозволено все, що не заборонено". Філософ також стверджував право громадян постати проти монарха в тому разі, якщо він перестане дбати про їх права та інтереси. В цілому для філософських міркувань Т.Гоббса характерна орієнтація на тілесне, а тому і світ, і людину, і дер­жаву він змальовує механістичне; через це у пізнанні панує чуттєвість, а у державному правлінні - сила.

Англійський філософ Дж.Локк (1632— 1704) постав засновником більш-менш розви­неної теорії пізнання у філософії Нового часу. Значну увагу він приділив запереченню існу­вання «вроджених ідей», посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостере­ження над примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою, за Локком, "Табула раса" - чисту дошку, тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мис­лення. У такий спосіб Дж.Локк намагався дістатися до самих підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання готовим. До певної міри тут був присутній і намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями. Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань:

Джерела знань за Дж.Локком:

– відчуття, які дають нам прості ідеї (біле. овальне, солодке і т.ін.);

– рефлексія — діяльність розуму, спрямована на зіставлення й узагальнення простих ідей та утворення на їх основі «складних ідей»

Найпершою, елементарною операцією рефлексії (мислення) філософ вважав розрізняння та ототожнення. Найвищою складною ідеєю для Локка постає ідея субстанції, яка постає найбільш ши­роким поняттям, що орієнтує людську діяльність та науку. Шлях утворення складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із дос­відом людської діяльності. Як і Т.Гоббс, Дж. Локк вважає, що загаль­не знання фіксується у мові, а не існує у вигляді позачуттєвої «мис­лячої субстанції» (остання не має дослідного підтвердження).

Критикуючи раціоналізм, Дж.Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей:

– «первинні» — протяжність, фігура, об'єм, рух і спокій

– «вторинні» — пов'язані з індивідуальними особливостями суб'єкту пізнання, виникають та існують лише в ньому.

Дж.Локк відомий в Англії як теоретик відомої англійської системи виховай^ ня, що передбачала поєднання фізичного, інтелектуального та морального виховання. Для останнього, на думку філософа, зберігають свою чинність п6-ложення християнської релігії.

В цілому філософію Дж.Локка відносять до емпіризму, проте його знаме­нита теза "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях" дає підстави вважати, що це емпіризм сенсуалістського плану, який отримав подальший розвиток в англійській філософії.

Критикуючи філософську позицію Дж. Локка, Дж. Берклі (1685 —1753) стверджував, що не лише «вторинні», а й «первинні» якості речей мають суб'єк­тивний статус. У цьому аспекті всі якості речей «вторинні» тому, що їх сприймає людина. В дусі радикального сенсуалізму (від лат. "сенсус" – відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття) Дж.Берклі вирішував найперші питання філософії: він стверджував, що лише чуття можуть незаперечне засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза "Бути-значить бути сприйнятим ". Він визнавав існування світу у трьох випадках:

– коли цей світ сприймає «я»;

– коли його сприймає «хтось»;

– коли він існує у розумі Бога як сукупність “ідей”, що становлять єдино можливу основу людських відчуттів.

Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму.

Проведений послідовно сенсуалізм приводить не тільки до со­ліпсизму, а й до скептицизму, який у добу Нового часу репрезенту­вали французький просвітник П.Бейль (1647—1706) і англійський філософ Д.Юм (1711 —1776).

Скептицизм, наполягаючи на недосконалості наших відчуттів, відмовляв у праві на істину також і розуму.

П.Бейль, аналізуючи результати людського пізнання, стверджу­вав, що з однаковою можливістю можна довести як існування, так і неіснування *порожнечі, * протяжності, *руху, * субстанції, * матерії тощо. І тому люди повинні утримуватися від визначень. П.Бейл, зокрема, вважав, що:

• істина має бути вільна від протиріч

• наявність двох протилежних суджень у визначенні одного і того самого дискредитує людське пізнання, висвітлює слабкість людського розуму, тому він має характер не руйнівної, а творчої сили.

Д.Юм спрямовував свої міркування також на підвалини людські кого знання і вважав, що вони існують у двох формах:

• у формі чіткого та виразного знання;

• у формі непевного, туманного знання.

Юм вважав, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень. "Нам нічого не відомо про світ, що нас оточує," - підкреслював філософ. Ми всього лише з'єдну­ємо або не роз'єднуємо наші враження і тим самим ніби-то конструюємо з них світ. Діяльність розуму не виходить за межі оманли­вої видимості речей. І в силу цього світ для людини залишається непізнаним.

Основні постулати Д.Юма стосовно знання та ідей:

– Виразні знаннями отримуємо у прямому спостереженні дійсності,

– Непевні знання ми отримуємо у...міркуваннях з приводу сприйнятого

– Між наданим у чуттях та ідеями нашого розуму не існує причинного зв'язку

– Певне відчуття може породжувати у різних людей відмінні, а може й протилежні ідеї

– Доведення розуму постають завжди вирогідними

– Доводяться лише факти математики - усе інше випливає з досвіду

– Практична користь стає своєрідним критерієм істинності вражень, як і мірилом моральності.

Гносеологічні розвідки розглянутих філософів мали ваго­ме значення для науки та для усвідомлення пізнавальних і діяльних можливостей людини. Так, не підлягало сумніву те, що пізнання складається із рефлексивних дій розуму та із '\'' чуттєво наданого матеріалу, що воно передбачає певну інтелектуальну активність, що пов'язане із досвідом та діяльністю; певною мірою були окреслені пізнавальні мож­ливості цих елементів пізнання і зроблений важливий висно­вок про неможливість зведення мислення до опрацювання чуттєвого матеріалу. Разом із тим ці розвідки багато в чому лишались непевними та неповними. Результатом цього ста­ло те, що у філософії сформувалась своєрідна парадигма англійського типу філософствування, яка надавала вирі­шального значення чуттєво фіксованим фактам досвіду, а логічні міркування ставила в залежність від них.
4. Б. Спіноза та Г. Лейбніц - тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію

Філософи Нового часу намагалися вирішувати не лише проб­леми пізнання та суспільного життя, а й подати свої міркування у систематизованій формі, звівши їх на надійному фундаменті. Таким фундаментом систематичної філософії голландський філософ Б.Спіноза (1632 - 1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто - про субстанцію (від лат. "стояти під...", "бути в основі"). Спіноза був палким прихильником і послідовником Р.Декарта, проте вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої струн­кості та переконливості, як би була поєднана із необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б.Спі­ноза вбачав у так званому “геометричному методі" доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши свою власну філософську концеп­цію. В своєму основному трактаті під назвою "Етика" Спіноза розгортає свої міркування шляхом формулювання деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю, аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Сказане дозволяє побачити Б.Спінозу як прихильника раціоналізму, але, окрім того, засвідчує високий рівень та повноту досягнутого на той час теоретичного знання.

Отже, за Спінозою, геометричний метод дозволяє ствер­джувати, що субстанція може бути тільки єдина, оскіль­ки за визначенням субстанція - це причина себе самої, тоб­то вона не може мати ще якоїсь причини, бо тоді перестане бути основою для всього.

Філософська концепція Б.Спіноза:

– субстанція єдина і всеохоплююча, включає, в свій зміст всі можливі явища дійсності

– мислення і протяжність постають не окреми­ми субстанціями, а атрибутами (найпершими невід'ємними якостями) єдиної субстанції

– у світобудові Бог і природа є те ж саме, тобто субстанція водночас є абсолютне Мислення і уся реальність

– в світі порядок ідей та порядок речей принципово збігаються

– всі речі та явища - лише різні міри поєднання модусами - мислення і протяжності

– людина найбільш яскраве та виразне поєднання модусу-тіла та модусу-душі

Голландський філософ зазначав, що ніщо в природі не відбувається без причини. "Не існує, - писав він, - жодної речі, з природи якої не витікала б якась дія". Всі почуття, думки і дії людини виникають в результаті впливу зовнішніх причин. Пізнання світу проходить у своєму розвитку три ступеня. Перший -це чуттєве сприймання зовнішнього світу, уявлення про нього. Другим ступе­нем є судження розуму і отримання думок. І третім - істинне (інтуїтивне) і ана­літичне знання, яке здобувається безпосередньо розумом, і незалежне від чут­тєвого досвіду.

Здавалося б людина приречена на те, щоб перебувати в істин­ному відношенні до дійсності (порядок ідей відповідає порядку речей), проте її активна властивість - воля - перевершує розум, а тому пристрасті та бажання збивають людину із шляху істини, вводять її у рабство пристрастей.

, Оскільки повна свобода постає характеристикою лише самої субстанції, то, на думку Б.Спінози, людина, якщо бажає свободи, повинна здолати силу бажань і пристрастей, а для цього вона му­сить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання -інтелектуальної інтуїції, яка дозволяє бачити все "під кутом зору вічності", тобто у відповідності із субстанціальною природою мисленням.



Тотожне й відмінне в онтологічних поглядах:

Субстанція Б.Спінози

Субстанція Г.Лейбниця

|єдина (Бог тотожний природі)

множинна (частинки - монади)

має атрибути: протяжність і мислення

кожна монада є єдністю духовного і тілесного

у своїй суті незмінна

динамічна, змінна: ніщо у світі не повторюється

Німецький філософ Г.Лейбніц (1646—1716) захоплювався фі­лософією Б.Спінози, але вважав, що таким чином осмислена суб­станція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та бага­томанітним. На відміну від Б.Спінози, Лейбніц підкреслював, що" багатогранність, рухливість і неповторність слід вважати характеристиками самої субстанції. Перший принцип його філософії –принцип «усезагальних відмінностей»: у світі немає жодної речі, яка була б тотожна іншій (ні на рівні клітини, ні на рівні атомів, ні на рівні найдрібніших тіл). Порушує подібність уже навіть те, що одна річ за нумерацією є першою, а інша — другою. Отже, речі тотожні самі з собою (відмінні від інших) і займають лише їм при­таманне місце у світі (так само, як крапки на лінії).

Лейбніц постулює положення, згідно з якими між полярними явищами існує дуже багато перехідних моментів. На «лінії точок» немає пропусків, кожна річ «прилягає» до сусідньої речі. Згідно з принципом неперервності, ніяка річ не може бути нулем, тому що завжди знайдеться менша і простіша за неї. Завдяки принципу неперервності річ прямує до нуля, а згідно з першим принципом (тотожності), — ніколи його не досягає. Тому точка — це граничний випадок мінімальних відтинків, а лінія — границя кривих. Фізичної порожнечі не існує, не існує й абсолютного спокою (спокій — це дуже «повільний рух»), а в пізнанні омана постає як дуже «мала» істина. На часи Г.Лейбніца цей принцип мав ев­ристичне значення, і сьогоднішнє наукове знання знімає межі між різного виду рухами, (наприклад, вказує на тісний зв'язок живого і неживого).

Недосяжність нуля кладе певну межу змінам речей, завдяки чому вони є Монадами як єдність тотожності й відмінності. Отже, якщо між монадами не­має порожнечі, і вони пов'язані між собою переходами, то світ загалом утри­мує у собі всю повноту можливих рухів, світ сам по собі самодосконалий. Характеристику світу охоплює принцип повноти і всезагальної досконалості.

ГЛейбніц постулює також принцип усезагального зв'язку, коли взаємозв'я­зок постає як «наперед встановлена гармонія» і випливає з принципу неперер­вності. Ілюстрацією цього в пізнанні є аналогія (можливість у думках поєдну­вати речі різного роду) і теоретичні закони (останні відображають зв'язок явищ;

Під закони можна підвести будь-які факти). Виходячи з поняття нескінченності і принципу повноти, кожне явище можна вважати як досконалим, так і ні, тому кожне явище чимось породжується і в щось перетворюється чи породжує інше явище. Монади Г.Лейбніца прості, неподільні, а тому вічні (смерті підлягає лише те, що розкладається, втрачає свою структуру, а монадам нема чого «втрачати»). Вони не фізичні точки (останні подільні), V не математичні (вони 'абстрактні, не реальні), а V особливі — «метафізичні», тобто надфізичні, вод­ночас і «тілесні, і «духовні. Монади дуже активні. Вони породжують • духов­ний рух, • матеріальний рух і • фізичні процеси.

Існують три класи монад: • перший становить неорганічний світ, • дру­гий — світ тварин і • третій клас — це люди, причому кожному подальшому Класу притаманні риси попередніх.

За Г.Лейбніцем, не існує межі ні в одному з напрямів розвитку монад —-'ні в бік найменш розвинутих, ні в бік найбільш-розвинутих. І тому його монадологія вступала у: протиріччя з релігійним трактуванням Бога як єдино самодосконалого.

У філософії Г.Лейбніца будь-яке судження людини є або істинним, або хибним. Істинним є те, що не містить у собі протиріччя. Виходячи з «наперед встановленої гармонії», Г.Лейбніцу було дуже важко пояснити існування у світі зла і свободи волі. Він вважав, що без існування зла людина не змогла б зрозуміти добра. Ідеї Г.Лейбніца випереджували погляди на світ як субатомний, а також значною мірою впли­нули на формування філософських поглядів І.Канта то.Г.Геґеля.

Питання для обговорення на семінарському занятті


1. Особливості духовних процесів та розвитку філософії в епоху Нового часу.

2. Нове бачення пізнання в епоху Нового часу: розвиток методології та гносеології. Провідні філософські позиції в тлумаченні пізнання.

3. Онтологія Нового часу про світобудову та місце людини в ній.

4. Антропологічні та соціальні ідеї у філософії Нового часу.



Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт


1. Сутність та причини утвердження механістичного світогляду в Європі

Нового часу.

2. Мислення "здорового глузду " та його філософська оцінка.

3. Особливості методологічних позицій Ф.Бекона та Р.Декарта; їх роль у розробці ідейних засад науки.

4. Тлумачення пізнання в філософії Нового часу.

5. Філософія Нового часу про світобудову.

6. Філософські ідеї європейського Просвітництва та їх сучасне значення.
ДЕЇЗМ—розповсюджена в Новий час позиція, згідно з якою Бог створив світ, надав йому влас­них законів і далі вже не втручається у його функціонування: творчі ідеї Бога в бутті світу набувають характеру необхідності, пізнання якої стає завданням людини.

ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД - панівний в Європі тип мислення за умов утвердження індивідуалізму та буржуазних суспільних стосунків: він ґрунтувався на "трьох китах ": а) на виключній довірі фактам ("краще один раз побачити, ніж сто разів почути "); б) на чіткій, ясній та зрозумілій логіці; в) на культивуванні активності (за будь-яких обставин краще діяти, аніж могу робити).

ОБ'ЄКТ І. СУБ'ЄКТ— провідні категорії світоосмислення епохи Нового часу: об'єктом по­значали частину (фрагмент) природи, на яку спрямовувалась активність людини, суб'єктом - людину як вихідний пункт проявів активності розумового та матеріального планів.

ЗАКОН - форма прояву необхідності у природі, об'єктивний, сталий, повторюваний тип зв'язку між процесами та явищами дійсності або всередині них; в попередні епохи закон роз­глядався переважно як юридичний закон або владна норма,



СУБСТАНЦІЯ - одне із центральних понять новоєвропейського світоосмислення, що позна­чало таку основу світу, яка охоплювала та пронизувала собою усі форми та явища дійсності, була самовладною та не потребувала для свого буття ніяких інших джерел або причин.

РЕЛІГІЯ І МОРАЛЬНІСТЬ - унаслідок розповсюдження у духовному житті Європи Нового часу деїзму та ідей Просвітництва з 'явилась тенденція, пов'язувати релігію лише із мо­ральністю, звільняючи від її впливу всі інші сфери життя та діяльності. Тим самим запере­чувався теїзм - позиція розуміння Бога як єдиного Творця, упорядника світу та джерела уся­кого буття.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка