Курс лекцій з навчальної дисципліни " психологія управління " для студентів денної форми навчання



Сторінка4/12
Дата конвертації12.04.2016
Розмір1.78 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Після вивчення даної теми студенти повинні вміти:


  • сформулювати сутність та значення функції прийняття управлінського рішення;

  • визначити основні форми прийняття управлінського рішення;

  • проаналізувати переваги та недоліки групового прийняття управлінського рішення;

  • розкрити етапи розроблення та прийняття управлінського рішення;

  • пояснити вимоги до рішень, принципи групових ефективних рішень;

  • охарактеризувати типи рішень.

Ключові поняття: управлінське рішення, групове (колегіальне) рішення, індивідуальне рішення, організація, мотивація, контроль,

3.1. СУТНІСТЬ І ОСОБЛИВОСТІ ПРИЙНЯТТЯ

УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ


Прийняття рішень є психологічно найскладнішою процедурою, найго­ловнішим оцінювальним критерієм здібностей, умінь і навичок керівника. Незалежно від схеми управлінської діяльності, ступеня її деталізації, домінування кон­кретних стадій управління центральною ланкою є прийняття рішень. Від їх зумовленості значною мірою залежать результати діяльності організації.

Прийняття управлінського рішення вольовий акт формування послідовності дій, результатом яких є досягнення конкретної цілі на основі перетворення вихідної інформації.

Участь співробітників у плануванні та прийнятті рі­шення є надзвичайно важливим мотивуючим чинни­ком. Мотивація здійснення конкретних управлінських рішень тим сильніша, чим активніші безпосередні учасники їх виконання задіяні в процесі прийняття.



Прийняття управлінського рішення здійснюється в умовах двох видів відносин:

  1. керівництво — підлеглість (керівник приймає рі­шення одноосібне);

  2. партнерство (рішення приймають колегіальне, творчою групою спеціалістів, експертів тощо).

Це зумовлює дві форми прийняття управлінських рішень: індивідуальну (одноосібну) та групову (колегі­альну), кожна з яких має свої переваги й недоліки. Ви­бір їх залежить від особливостей управлінської ситуа­ції. Під час вирішення, наприклад, процедурних проблем, безпосередньо пов'язаних із процесом виробництва, ціл­ком достатньо індивідуальних рішень. Складні управ­лінські проблеми, ситуації з багатьма невідомими, які характеризуються соціальними, психологічними, соціально-психологіч­ними, моральними аспектами, а також у яких задіяний людський фактор, вимагають комплексного розгляду.

Групове прийняття управлінського рішення має та­кі переваги над індивідуальним:

  • у групі легше долати стереотипи мислення;

  • комплексний пошук рішення дає змогу розглянути більше альтернатив;

  • під час прийняття групового рішення задіяний більший обсяг знань та інформації, що підвищує вірогідність знаходження оптимального або наближеного до нього способу виконання управлінського завдання;

  • групове рішення адекватніше відображає суть наявної проблеми;

  • єдність думок, яка є наслідком прийняття управ­лінського рішення, позитивно мотивує ефективну трудову діяльність кожного працівника та групи загалом. Тобто спрацьовує соціально-психологічний феномен „групова нормалізація”, що виникає внаслідок групо­вої дискусії, коли протилежні погляди і навіть екстре­мальні позиції перетворюються на єдину думку;

  • групове рішення психологічно легше сприймається, що впливає на його поширення та виконання.

До недоліків групового прийняття управлінського рішення належать такі:

  • блокування рішення. Виникає, коли погляди не збігаються, а віддаляються. У такому разі проявляється соціально-психологічний феномен – „групова поляризація”;

  • розроблення й ухвалення групового управлінського рішення на відміну від індивідуального може забирати значно більше часу;

  • у процесі групового ухвалення рішень можливі примус, тиск однієї сторони на іншу з метою нав'язати власну думку;

  • можливість прийняття неоптимального з погляду результату рішення, за яке виступали найактивніші, але не найкомпетентніші учасники групи;

  • можливість передчасного ухвалення управлінського рішення, нечіткого визначення відповідальності;

  • висока ймовірність незадоволеності і напруження між учасниками дискусії, кожен із яких прагне, щоб була прийнята його позиція. Це є наслідком різних моти­вацій (установок, інтересів, бажань тощо).

Будь-яке управлінське рішення зводиться до вибору конкретного варіанта з можливих, що є складним психологічним процесом.

У процесі розроблення та прийняття управлінського рішення діяльність керівника охоплює такі етапи:



1.З'ясування, усвідомлення, формування проблеми. З'ясувати проблему — значить наполовину її виріши­ти. Для цього необхідно зібрати, систематизувати, про­аналізувати значну кількість інформації. Існує висока ймовірність застосування необ'єктивної, свідомо пе­рекрученої інформації, що може бути зумовлене пси­хологічними чинниками (особистісними рисами, моти­ваційними утвореннями тощо).

2.Вибір лінії поведінки, формулювання обмежень та критеріїв для прийняття рішення. Вибір лінії пове­дінки пов'язаний :

  • із визначенням особистих можливостей у ході вирішення проблеми;

  • вольовим актом, спрямованим на вияв активності;

  • пошуковою діяльністю в задоволенні потреби прийняття рішення.

До обмежень у процесі прийняття рішень належать неадек­ватність засобів, нестача кадрового потенціалу, відста­лість технології, відсутність сировини, закони тощо.

3.Всебічний розгляд альтернатив. Етап виявлення, порівняння та відбору альтернативних рішень є особли­во складним. Передусім дуже важко визначити цінність кожної альтернативи. Різноманітність їх викликає в учасників дискусії неясність. Як свідчать дослідження, керівник, який орієнтується на ґрунтовний аналіз проблеми, розглядає далеко не всі з можливих альтернатив. Здебільшого він надає перевагу альтернативі, яка відповідає певному стандарту (системі критеріїв).

4.Остаточний вибір варіанта, адекватного цілям ді­яльності організації. Прийняття рішення пов'язане з вибором однієї з можливих альтернатив. Під час підготовки до нього кількість можливих рішень зменшуєть­ся аж до останнього варіанта, який і стає рішенням. Уп­равлінська теорія і практика пропонують кілька варіантів вибору:

  • впевнений вибір, який, як правило, не ускладнюється невизначеністю, дефіцитом інформації, цілком залежить від особистості, яка приймає рішення;

  • невпевнений вибір. У цьому разі все залежить як від рішен­ня, так і від чинників, про які відомо лише частково;

  • визначена ситуація вибору, свідченням якої є зазда­легідь підготовлений перелік альтернативних дій і мож­ливих результатів унаслідок кожної дії (наприклад, службові інструкції на випадок стихійних нещасних
    випадків;

  • невизначена ситуація вибору. Виникає в разі відсут­ності переліку альтернативних дій і їх можливих наслід­ків, що ставить суб'єкта рішення в складне становище;

  • статистична ситуація вибору. Під час прийняття рішення беруть до уваги, що в певних часових межах стан системи майже не змінюється;

  • динамічна ситуація вибору. За таких умов для прийняття рішення необхідна додаткова інформація про стан системи.

У ситуаціях невпевненого, невизначеного вибору, а також у динамічній ситуації важливу роль відіграють досвід, управлінські знання керівника, особливості са­мих ситуацій. У невизначеній і динамічній ситуаціях вибору неабияке значення має і схильність керівника до ризику.

5.Прийняття рішення та організація його виконан­ня. Вагомою складовою частиною процесу прийняття управлін­ського рішення є зворотний зв'язок, який проявляється після того, як рішення почало діяти. Часто він є оцінкою можливих наслідків прийнятого рішення. Основ­ним критерієм ефективності в такому разі є два пара­метри: якість рішення та сприйняття (реакція) рішення його виконавцями.

6.Формулювання, аналіз, апробація робочого варі­анта рішення. Підготовка рішення може бути тривалою і не лише тому, що обсяг робіт у цей період надзвичайно великий, а й у зв'язку з пошу­ком компромісів, врахуванням різних інтересів, ство­ренням системи стимулів. Проект рішення підлягає ут­вердженню, якому передує групове обговорення, що дає змогу усунути неточності й суперечності, остаточно з'ясувати позиції та інтереси, чіткіше сформулювати ви­моги, аргументувати вибір остаточного варіанта рішення.

Приймаючи рішення, керівники повинні враховува­ти вимоги до нього та роль у життєдіяльності організації:



  1. Наукова обґрунтованість - врахування об'єктивних економічних та інших законів, орієнтація на нормативні матеріали.

  2. Директивність. Управлінське рішення передбачає обов'язковість виконання та єдиноначальність.

  3. Своєчасність. Актуальність рішення різко знижу­ється, якщо проблема у зв'язку зі зволіканням уже не піддається вирішенню.

  4. Адресність. Кожне рішення повинне мати чітко визначеного одного чи кількох виконавців.

  5. Конкретність. Встановлення чітких, конкретних термінів виконання.

  6. Необхідна повнота. Управлінське рішення повин­не вказувати на певну мету, передбачати основні шляхи й засоби її досягнення, порядок взаємодії, контроль за ви­конанням.

В управлінській практиці розрізняють програмовані та непрограмовані рішення. Програмовані базу­ються на заведеному порядку, послідовних кроках, ухва­люються за типових обставин. Можливість альтернатив при цьому обмежена, а саме рішення має узгоджуватися з напрямом розвитку організації. Не- програмовані рішен­ня здебільшого приймають у невизначених, неструктурованих ситуаціях у випадку нестачі інформації, несформульованості цілей або завдань. Тому вибір засобів подолання проблем, на які спрямоване рішення, може бути великим і неоднозначним.

Прийняття управлінського рішення — це складний психологічний процес, під час якого не завжди спрацьо­вує логіка або інтуїція. У ньому переплітаються соці­альні установки, особистісні характеристики, інтуїція, емоції тощо. Тому за особливістю інтелектуальних про­цедур, які визначають цей процес, виділяють інтуїтив­ні та раціональні рішення. Інтуїтивні рішення базу­ються на виборі, зробленому тільки на підставі відчуттів. Психологи стверджують, що більшість управлінських рішень керівники приймають саме інтуїтивно. Раціо­нальні рішення ґрунтуються на судженнях, знаннях, по­передньому досвіді, коли керівник обирає рішення, що раніше зарекомендувало себе як вдале. Однак у ситуаці­ях, у яких задіяний людський фактор, орієнтуватися лише на судження недостатньо, оскільки можна не по­мітити нової альтернативи.



Стиль керівництва зумовлює стиль взаємодії з поса­довими особами, причетними до прийняття рішення, і може мати такі прояви:

  1. Абсолютна перевага керівника над учасниками прийняття рішення, результатом якої є його одно­осібний вибір, з яким погоджуються інші.

  2. Сильна перевага керівника. Він вислуховує думки інших посадових осіб, оцінює їх і пристосовує до своєї позиції.

  3. Оптимальна активність керівника в процесі взаємодії з неформальним лідером. Керівник на певний час дає змогу учасникам обговорення проблеми аргументувати свій погляд, що сприяє уникненню конфліктів.

  4. Конфліктна взаємодія керівника з неформальним лідером. За таких обставин підлеглі намагаються втру­титися в обговорення проблеми, а виразником думки групи стає неформальний лідер, який прагне нав'язати
    свою позицію з приводу рішення. Така ситуація мож­лива, якщо керівництву характерний ліберальний стиль.

Прийняття ефективних управлін­ських рішень в умовах групи в психологічному аспекті передбачає дот­римання певних принципів:

  1. Принципу одноголосності.

  2. Принципу більшості.

  3. Принципу мінімізації розбіжностей.

  4. Принципу погодження.

У випадку індивідуального прийняття управлінських рішень керівник, який дбає про їх ефективність, обов'язково зважатиме на такі рекомендації:

  • перш ніж вникати в деталі проблеми, потрібно її уявити в цілому;

  • перед прийняттям рішення необхідно розглянути всі можливі варіанти;

  • навіть у разі мінімальних шансів на успіх слід нама­гатися розглянути проблему з різних позицій;

  • глибшому усвідомленню суті проблеми сприяє моделювання ситуації, а також вивчення ситуації-аналога;

  • не варто задовольнятися першим прийнятим рішенням;

  • перед прийняттям остаточного рішення доцільно обговорити проблему з компетентними, досвідченими людьми;

  • не слід нехтувати своїми почуттями, переживан­нями, емоціями, інтуїцією;

  • важливо мати на увазі, що кожна людина має власну позицію щодо життя та різноманітних його проблем.

Чим складніша та відповідальніша ситуація, в межах якої відбувається прийняття управлінського рішення, тим яскравіше проявляється особистість керівника. Особливо яскрава вона в екстремальних ситуаціях.

Прийняття та ефективність рішень залежить від емоційних чинників. Емоції певною мірою компенсу­ють невизначеність ситуації, посилюють установку на вибір стійкої стратегії. Проте надлишок емоцій спричи­нює імпульсивність у прийнятті рішення.


3.2. ОРГАНІЗАЦІЯ ЯК ПСИХОЛОГІЧНА ФУНКЦІЯ

Психологія відіграє важливу роль в ефективному виконанні функцій управління. Саме тому помітна акту­алізація управлінських процесів, які базуються насампе­ред на знанні психологічних особливостей управління. Передусім ідеться про види діяльності керівників, пов'я­зані з регулюванням, мотивуванням праці, продукуван­ням знань, розвитком здатності до пізнання своїх підо­пічних, партнерів, конкурентів та ситуації загалом.

Організація як управлінська функція передбачає:


  • підбір кадрів та їх розподіл;

  • виділення рівнів управ­ління (наприклад, „заступники директора”, „керівники лабораторій” та ін.);

  • розподіл доручень між співробіт­никами;

  • визначення завдань і повноважень виконавців, встановлення взаємозв'язків повноважень, які забезпе­чують обмін інформацією, спілкування та процес прий­няття управлінських рішень;

  • організацію дисципліни, відповідальності за доручену справу, впорядкування ро­боти керівника та його підлеглих;

  • прийняття рішень щодо розвитку організації;

  • створення спеціальних служб та підрозділів тощо.

Цей етап управління для керівника надзвичайно відповідальний, оскільки йому доводиться діяти в складній структурі, елементами якої є індивіду­альні, психофізіологічні особливості працівників та їх груп, формальні й неформальні взаємозв'язки, психоло­гічні механізми взаємовпливу. Керівник при цьому пови­нен правильно і завчасно оцінити не лише свої можливос­ті впливу на підлеглих, а і їх психологічні особливості, вміло спілкуватися зі співробітниками, вести ділові пере­говори. Важливими є чіткий розподіл між працівниками керівних повноважень, обов'язків і відповідальності за їх виконання (делегування повноважень), управління людськими ресурсами.
Способи координації та регуляції керівником діяльності підлеглих:

  • пряме керівництво (керівник безпосередньо керує роботою підлеглих, що має забезпечити їх спільну, уз­годжену з політикою установи діяльність);

  • ієрархія (якщо відділи нездатні прийняти остаточ­не рішення, то викладають свої аргументи вищому ке­рівнику, якому належить прийняти спільне рішення);

  • правила й процедури (забезпечення необхідної погодженості дій учасників організації нормативними засобами);

  • стандартизація навичок (однаковий рівень підго­товки працівників має гарантувати виконання однаково­го завдання переважно на одному й тому ж рівні);

  • безпосередній особистий контакт (цей механізм координації ефективний як у простих, так і в складних управлінських ситуаціях, особливо коли задіяний людський фактор).

Отже, організація діяльності як функція управління є такою формою цілеспрямованого впливу на групу лю­дей, яка передбачає створення нових та впорядкування функціонуючих організаційних структур управління як елементів процесу реалізації планів і цілей установи.
3.3. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ МОТИВАЦІЇ ЯК ВАЖЛИВОЇ ФУНКЦІЇ УПРАВЛІННЯ

Мотивація - одна з провідних функцій управлін­ня, оскільки досягнення основної мети залежить від злагодженості роботи людей. Кожен ефективний керів­ник намагається переконати співробітників працювати краще, спонукати їх до активної трудової діяльності, підтримувати зацікавленість до роботи, ініціювати переживання задоволення від одержаних результатів. Важливо також, щоб працівники прагнули досягнення цілей організації добровільно і творчо.

Знаючи мотивацію працівників, можна достовірно спрогнозувати їх реакцію на дії керівництва. Моти­вація дає також змогу з'ясувати, чому так, а не інакше чинить людина. Це стосується і конкретного керівника: чим зумовлений його вибір тактики поведінки в ході виконання управлінського завдання, стилю управлін­ня, манери ділового спілкування тощо. Саме тому моти­ваційна функція найважливіша в управлінні й вик­ликає особливий інтерес у керівників.

Мотивація є динамічним процесом, який стимулює і підтримує на певному рівні поведінкову активність ін­дивіда. Вона охоплює систему спонукальних чинників (потреб, мотивів, цілей, намірів тощо), здатних впливати на поведінку людини, сукупність причин психологіч­них факторів, що стимулюють, підтримують на певно­му рівні, а також пояснюють поведінку та активність людини, з іншого боку, вона є процесом спонукання себе та інших до активності, досягнення цілей.

Існують різні теорії мотивації індивідів в організації з метою спонукання і підготовки їх до дії. Такі стиму­лювання передбачають також підвищення ефективнос­ті управління.

Теорії потреб. Їх представники намагаються іден­тифікувати різні чинники мотивації, зокрема людські потреби, які на їх думку зумовлюють поведінку лю­дей. Теорії виникли наприкінці 20-х рр. XX ст. у західній психології. Німецько-американський психо­лог Курт Левін вважав мотивами різні сфери „життєвого простору”, в яких індивід має потребу або квазіпотребу — намір. Об'єкти навколишнього середо­вища набувають мотиваційної сили і втрачають її, коли потреба або квазіпотреба задоволена.

Американський дослідник Генрі Мюрей нарівні з органіч­ними (первинними) виділив вторинні (психогенні) потреби, які вважав результатом навчання і виховання: потреба досягнення успіху, афіліації, агресії, незалежності й протидії, по­ваги й захисту, домінування та привернення уваги, уник­нення невдач, допомоги й взаєморозуміння, пізнання та по­яснення тощо.

У соціопсихічній теорії мотивації Е.Мейо відведене значення нематеріальним стимулам і мотивам, особливо тим, що передбачають сприйняття індивіда гру­пою, заохочення його дій іншими людьми.

Американський психолог А.Маслоу розглядав проб­леми мотивації крізь призму ієрархії потреб людини, зазначаючи серед них:



  • фізіологічні (потреби, задоволення яких необхідне для фізичного виживання людини);

  • потреба в безпеці (передбачає пошук стабільності, надійності, захисту, звільнення від страху, хаосу тощо);

  • потреби в любові й належності (людина відчуває самотність, бажає ніжних стосунків);

  • потреби в повазі, визнанні та оцінюванні (реалізу­ються через самоповагу та повагу інших);

  • потреба в самоактуалізації (потреба реалізації свого потенціалу, здібностей).

К.Алдерфер у своїй класифікації виділяє ін­ші групи потреб:

- існування (задоволення матеріальних та фізіологічних потреб);

- взаємозв'язків (взаємини людини з іншими індивідами й групами);

- росту (спонукають до творчості, реалізації, набут­тя нових здібностей і навичок).

На відміну від А. Маслоу К. Алдерфер стверджував відсутність ієрархічної структури потреб, але визнавав, що задоволення їх нижчого рівня впливає на бажання вищого рівня і навпаки. Цінність концепцій мотивації А. Маслоу та К. Алдерфера, як свідчать розглянуті теорії, полягає у висуненні припущення про можливість задоволення кількох класів потреб.

Двофакторна теорія мотивації була обґрунтована на підставі соціологічних опитувань. На думку її автора Фредеріка Герцберга, існують два чинники мотивації:


  1. гігієнічний (загальна політика компанії, інспекція і контроль, заробітна плата, міжособистісні стосунки, умови праці);

  2. мотиватор (можливість досягнення успіхів на роботі, просування по службі, визнання людини як особистості, зміст трудової діяльності, відповідальність за доручену справу).

Незадоволення роботою респонденти пояснюють несправедливим ставленням до них керівництва, а задоволення — станом психологічного піднесення і самоактуалізації. На цій підставі Ф. Герцберг зробив висновок, що «гігієнічне» зовнішнє середовище й заснована на принципах справедливості політика компанії можуть запобігати незадоволенню, але не здатні сприяти психологічному піднесенню і задоволенню, оскільки їх формують особливості виробничих завдань і можливос­ті для росту людини.

Представники біхевіористської теорії мотивації пояснюють пове­дінку людини за допомогою схеми „стимул – реакція” і вважа­ють подразник активним джерелом реакції організму. Динамічною умовою поведінки людини є, на їх погляд, реактивність - здатність організму відповідати на под­разники. Біхевіористи заперечували свідомість як предмет наукового дослідження, а всі психічні явища зводили до реакцій організму. Засади біхевіоризму втілені в ідеях Б.-Ф. Скіннера про регулювання (управління) поведін­ки людини засобами підсилення, згідно з якою психоло­гія повинна обмежитися описом зовнішніх закономір­них зв'язків між стимулами, реакціями і підсиленням цих реакцій. Адекватна взаємодія організму із середо­вищем повинна характеризуватися трьома чинниками:

1) подією, з приводу якої відбувається реакція;

2) самою реакцією;



  1. підсилювальними наслідками.

Ця теорія відкрила простір для практичних методів вирішення проблем, пов'язаних із прогулами, запіз­неннями, заохоченням співробітників. Якщо конкрет­ні дії заохочують, людина намагається повторно здійснювати їх; відчувши неприємність від певної дії, уникатиме її. Методи регулювання поведінки спрямо­вані на її конкретні прояви в житті індивіда, а не на відно­сини й почуття. Тому важливо, на думку прихильників цього методу, дотримуватися принципів регулювання поведінки:

  • винагороджувати слід лише за наявності бажаної поведінки;

  • винагороджувати потрібно якомога частіше, відразу після виконання бажаних дій, щоб зв'язок між ви­нагородою і поведінкою був очевидним;

  • стимулювання ефективніше, ніж покарання, яке ли­ше частково стримує негативну поведінку;

  • стимулювання, що повторюється, може забезпечити постійну зміну поведінки на кращу;

  • щоб бажана поведінка була постійною, винагорода керівництвом також має бути постійною.

Отже, політика керівника згідно з цим методом, мо­же підкріплювати небажану поведінку, не підсилювати або підсилювати її.

У другій половині XX ст. оформилися когнітивні теорії мотивації, засновані на ствердженні провідної ролі свідомості та знань у детермінації поведінки людини. Сформульована американським психологом Леоном Фестінгером теорія когнітивного дисонан­су є наслідком спостережень про те, що дії людини можуть викликати як емоції, так і знання, а система знань лю­дини про світ і про себе прагне узгодженості. Коли виникає дисбаланс між ними, людина намагається ней­тралізувати чи зменшити його, і це може стати сильним мотивом її поведінки.

Суб'єктивно він відчутний як дискомфорт, від якого потрібно позбутися. Послабити дисонанс можна за до­помогою одного з трьох способів:


  1. змінити один із елементів системи знань, щоб він не суперечив іншому;

  2. додати нові елементи в суперечливу структуру знань, зробивши її менш суперечливою і більш узго­дженою;

  3. зменшити значущість для індивіда неузгоджених знань.

Найсильніше мотиваційно впливає на людину когнітивний дисонанс у випадку прийняття життєво важливих рі­шень, подолання конфліктів, які при цьому виникають; у разі змушеного здійснення неприємних вчинків; вибору інформації; а також погодження думки з позицією значущої для неї групи; одержання раптових ре­зультатів. Після прийняття рішення дисонанс послаблюється внаслідок надання більшої ваги прийнятому, а не відхиленому рішенню. За таких обставин діє психо­логічний механізм виправдання людиною зробленого вибору. За спостереженням Л. Фестінгера, стан когнітивного дисонансу виникає лише тоді, коли суб'єкт сприймає се­бе як найвірогіднішу причину неузгодженості.

Діяльність, спрямована на досягнення успіху, пов'язана з мотивом досягнення успіху й мотивом уникнення невдачі (теорія мотивації досягнення успіхів у різних видах діяльності). Засновниками цієї теорії вважають американських учених Д.МакКлелланда, Д.Аткінсона і німецького вченого X.Хекхаузена. Вона зосереджує увагу на тому, що поведінка людей, мотивованих на досягнення успіху та уникнення невдачі, відрізняється. Керівник має знати, що мотивовані на успіх особи ставлять перед собою позитивну мету, досяг­нення якої розцінюють як успіх. Будучи впевненими у своїх можливостях, вони настроєні на очікування успіху, мобілізацію всіх ресурсів, активну діяльність задля досягнення мети. Інакше поводять себе особи, мо­тивовані на уникнення невдачі: всі їх думки і дії спрямовані на уникнення невдачі, вони невпевнені, не вірять у можливість досягти успіху, не відчувають задо­волення від діяльності, бояться відповідальності, поми­лок і покарання. Людина, яка прагне успіху, зазнавши невдачі, активізує свою діяльність і досягає нерідко ви­щих результатів, ніж очікувала, а орієнтована на невда­чу — за таких обставин часто займає пасивну позицію. Тому управ­ління має бути гнучким під час вибору засобів, орієнтованих на забезпечення успіху.



3.4. МІСЦЕ ТА ЗНАЧЕННЯ КОНТРОЛЬНОЇ ФУНКЦІЇ

В УПРАВЛІННІ

Контроль передбачає спостереження за процесом уп­равління, оцінювання результатів, співвіднесення їх із визначеною ціллю. У психологічному аспекті - це особ­ливий вид діяльності, пов'язаний із наданням своє­часної допомоги співробітникам, вжиття в разі необхіднос­ті відповідних заходів з метою досягнення управлін­ської мети керівником і всіма підлеглими (схвалення, заохочення тощо).

Нерідко керівники дуже спрощено розуміють пси­хологічні особливості контролю, зводячи свою діяль­ність до того, щоб переконати підлеглих у неправиль­ності їх дій і відповідно покарати. Але негативна мо­тивація не сприяє продуктивній праці: підлеглі або намагаються уникнути неуспіху, покарання, що породжує в них негативні емоції, або звикають до пока­рання, що суттєво знижує його дію і загальний рівень роботи підлеглих.

Для того щоб контроль керівника за діями співробіт­ників сприяв підвищенню ефективності діяльності ор­ганізації, він повинен відповідати таким вимогам:



  • об'єктивність оцінювання діяльності співробітників (характеризуючи діяльність персоналу, керівник повинен послуговуватись конкретними показниками, а не сво­їми симпатіями та антипатіями);

  • гнучкість у ставленні до працівників (врахування їх індивідуальних та психологічних особливостей);

  • дотримання законності (суб'єкт управління пови­нен діяти в межах наданих йому прав і повноважень);

  • доступність і зрозумілість для об'єктів, яких кон­тролюють (вимоги керівника мають бути зрозумілими та обґрунтованими);

  • гласність (забезпечення тих, кого перевіряють, вичерпною інформацією);

  • дієвість (передбачає не лише з'ясування стану об'єкта контролю, а й своєчасну допомогу підлеглим);

  • орієнтація на остаточні підсумки, на досягнення поставленої мети (контроль не повинен зосереджува­тись на дрібницях, які відволікають увагу співробітників від головного);

  • забезпечення зворотного зв'язку (передбачає надходження інформації від виконавців);

  • гуманне ставлення до співробітників (контроль повинен враховувати їх потреби, позитивні стимули);

  • безперервність і регулярність контролю (працівники, знаючи, що результати їх роботи підлягають неу­хильному контролю, намагаються діяти злагоджено, системно);

  • зосередження уваги не на минулому, а на майбутньому (доцільність контролювати не те, що сталося, а те, що може статися). Краще знати про ймовірну по­милку і запобігти їй, аніж виявити її тоді, коли вона сталася;

  • забезпечення самоконтролю (уміння керівника контролювати власні дії, емоції, оцінювати підлеглих за їх поведінкою абстраговано від емоційного ставлення.

Завдяки контролю керівник має змогу вчасно вияви­ти недоліки й проблеми в роботі підлеглих, передбачити і здійснити заходи щодо їх усунення. Звичайно, спо­діватися на всеохопність запобігання майбутнім помил­кам, особливо якщо йдеться про людський фактор, не­можливо. Але, знаючи особистісні риси працівників, можна передбачити ступінь і особливості їх помилок. У зв'язку з цим важливими є запобіжні дії, спрямовані на недопущення помилок.

Контроль супроводжує кожну управлінську опера­цію, потребує висококваліфікованих працівників. Зав­дання керівника полягає в умілій організації діяль­ності цієї групи, чіткій взаємодії з нею, що є запорукою її ефективної діяльності.



Якість контролю залежить від поінформованості ке­рівника. Він ефективно виконує контрольну функцію, якщо володіє чіткою, значущою, необхідною і своєчасною інформацією. Без цього неможливо контро­лювати загальний стан справ в організації, забезпечувати стійкий взаємозв'язок керівника зі співробітниками, зв'язки фірми з постачальниками і споживачами. Ви­черпна інформація про потреби споживачів є передумо­вою ефективної стратегії, конкурентоздатності товарів на ринку. Керівники, які вміють добре управляти ін­формаційними системами, багато проблем вирішують одночасно. А головне — враховують потреби і запити людей (підлеглих, постачальників, споживачів тощо). Велике значення з погляду психології управління має соціальна інформація і вміння керівників її застосувати під час оцінювання діяльності підлеглих. Вона охоп­лює дані про кадровий склад організації, загальнокуль­турну і професійну підготовку персоналу, лідер­ський потенціал виробничих підрозділів і служб, зони „соціального напруження”, стан і причини плинності кадрів тощо. Найефективнішим способом для одержання такої інформації є безпосереднє спілкування керів­ника зі співробітниками. Часто застосовують при цьому спостереження, вивчення ділової документації, індивідуальні бесіди тощо. Це є фактором контролю за роботою підлеглих. Контроль забезпе­чує зворотний зв'язок керівника з працівниками, роз­ширює і поглиблює його знання про їх індивідуальні, особистісні особливості та професійні можливості, жи­вить інформацією про те, як робота підлеглого впливає на досягнення спільної мети, створює можливості для вирішення конкретних психологічних і соціально-психологічних проблем, допомагає підлеглим виправи­ти недоліки, скоригувати дії. Певне значення має кон­троль і для підлеглих, оскільки дає змогу порівняти фактичні результати з бажаними, поспілкуватися з ке­рівником, поділитися з ним своїми думками, краще піз­нати свої потенційні можливості, формує чіткі орієнти­ри поліпшення роботи.

Контрольні запитання та завдання

  1. Розгляньте основні психологічні механізми організації ді­яльності.

  2. Прийняття управлінського рішення – як функція управлінської діяльності.

  3. Які основні форми прийняття управлінських рішень? Охарактеризуйте їх.

  4. Які переваги групового прийняття управлінського рішення над індивідуальним?

  5. Охарактеризуйте недоліки групового прийняття управлінського рішення.

  6. Опишіть етапи діяльності керівника в процесі розроблення та прийняття управлінського рішення.

  7. Сформулюйте вимоги до управлінських рішень.

  8. Сформулюйте принципи прийняття ефективних управлін­ських рішень в умовах групи.

  9. У чому проявляється специфіка мотивації як функції управління?

  10. Проаналізуйте теорії потреб.

  11. Опишіть біхевіористські теорії мотивації.

  12. Проаналізуйте когнітивні теорії мотивації.

  13. Розкрийте сутність та наведіть приклади інтровертної та екстравертної мотивації.

  14. Розкрийте сутність та значення такого мотиву – самореалізація працівника.

  15. Контроль як функція управління. Вимоги до контролю.


Список рекомендованої літератури

Вудкок, М. Раскрепощенный менеджер [Текст] / М.Вудкок, Д.Френсис. – М.: Дело, 1991.- 320 с.

Вилюнас, В.К. Психологические механизмы мотивации человека [Текст] / В.К.Вилюнас. – М.: МГУ, 1990.- 210 с.

Ковалев, В.И. Мотивы поведения и деятельности [Текст] / В.И.Ковалев. – М.: Наука, 1988.– 192 с.

Кунц, Г.Управление . Системный и ситуационный анализ управленческих функций [Текст] /Г.Кунц, С.О'Доннел. – М.: Прогресс, 1981. – 339 с.

Лозниця, В.С. Психологія менеджменту [Текст] / В.С.Лозниця. − К.: ТОВ”УВПК ЕксОб”, 2001.- 512 с.

Мельник, Л.П. Психологія управління [Текст] / Л.П.Мельник. − К.:МАУП, 1999.- 176 с.

Мескон, М. Основы менеджмента [Текст] / М.Мескон, М.Альберт, Ф.Хедоури. − М.:Прогресс, 2000.- 702 с.

Орбан-Лембрик, Л.Е. Психологія управління [Текст] / Л.Е.Орбан-Лембрик.− К.: Академвидав, 2003.- 568 с.

Психология менеджмента [Текст] / под ред.Г.С. Никифорова. − С.Пб.: Питер, 2004.- 639 с.

Урбанович, А.А. Психология управления [Текст] / А.А.Урбанович. − Мн.: Харвест, 2006.- 640 с.


Тема 4. УПРАВЛІНСЬКЕ СПІЛКУВАННЯ

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка