Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські реалії) монографія



Сторінка9/19
Дата конвертації10.09.2017
Розмір4.45 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19

3.2 Національно-патріотична легітимність влади
Національно-патріотична свідомість це злиття традицій та інновацій, які приносить кожне покоління в розбудову своєї держави. У ній фіксується вся сукупність специфічних властивостей, які притаманні етноспільноті й відрізняють її від інших. "Це своєрідний корінь творчості нації, з якого виростає культура народу, її владні структури, законодавча система" [45:90]. Разом з тим владні структури для формування демократичного світогляду повинні не тільки базуватися на національній свідомості, а й живитися здобутками цивілізаційної культури. Цієї якості бракує владним відносинам в Україні.

Сьогодні українське суспільство перебуває у стані духовної ентропії. Радянська ідеологія втратила видимий вплив, але залишається отруйною для будь-яких здорових ідей, етнополітичних зокрема. Небезпека полягає в тому, що в масово-політичній свідомості категорія української національної державності після тривалої її відсутності не актуалізувалася, значна частина населення не ідентифікує себе громадянами держави чи української політичної нації, не відчуває причетності до її історії і не прагне нести відповідальність перед її майбутнім. Чому? Відповідь лежить на поверхні. Незалежність прийшла до нас без революційних потрясінь і наше суспільство ще не очистилося від імперської ідеології та її носіїв, в особі деякої частини політичної еліти зокрема. Сучасна ситуація відзначається небувалою концентрацією внутрішніх і зовнішніх загроз країні. Головна з них – параліч усіх гілок влади, який загрожує перерости в дискредитацію самої ідеї української державності.

Проведені в кінці 2008 року соціологічні дослідження фондом "Демократичні ініціативи" засвідчили, що Україна рухається хибним шляхом – 84%, а у його правильності – лише 4;% . Ніколи ще українці не визначали нинішню ситуацію як критичну та вибухову, зазначала керівник цього дослідження І. Бекешина. Ще ніколи українці не оцінювали діяльність Верховної Ради настільки негативно – 83,5%, а позитивно тільки 7%, а президентові В. Ющенку повністю довіряють лише 2% . Розчарування людей у діяльності влади свідчить про банкрутство її політики. У цьому відношенні питання національно-патріотичної легітимності влади – це, перш за все, проблема її авторитету в суспільстві, задоволення нею потреб більшості людей, соціальних груп і етноспільнот. Навіть Й. Сталін, узурпувавши владу, необмежено нею користуючись, протягом десятиліть, послуговувався нею, як реальною силою, але так і не зміг перетворити її у форму вираження інтересу більшості народу, а отже, і спосіб досягнення мети, що лежить в основі побудови соціалізму як нового суспільного ладу.

Незважаючи на ніби демократичні засади організації системи влади, спостерігається нестабільність українського суспільства, тому важливо з'ясувати й указати на етнополітичні причини цього явища. По-перше, це відсутність довготривалої традиції функціонування національної державності. Якщо поглянути в минуле, то різні частини сучасної території були складовою інших держав і фактично були залежні від владних центрів цих країн. Цей чинник реально вплинув на діяльність носіїв влади політичних лідерів та політичної еліти, більшість яких орієнтувалися не на вирішення внутрішніх проблем України. Це відбивається й на діяльності публічних та політичних підсистем влади уже в роки нашої незалежності, а значна частка доленосних рішень і дія копіюється з Росії.

По-друге, важливим чинником наших негараздів є регіоналізація етнокультурного середовища. Сутність її полягає у виокремленні трьох етнополітичних і культурних центрів: Східний, який історично тяжів до Росії; Крим, де переважна частина населення росіяни, значна кількість яких теж тяжіє до Росії; Захід, етнополітична культура якого формувалася під європейським впливом і тяжіє до Європи. Історично ці складові сучасної України представляли собою маргінальні центри різних політичних культур, іноді протиставляючися одна одній. У етнополітиці маргінальний стан України виявився у наявності різних інтересів, прагнень та ідеологій у структурах влади, які сьогодні роздмухуються до розмірів ворожості певними українофобськими й антиукраїнськими угрупованнями.

По-третє, неабияким чинником виступає довготривале минуле часів радянського тоталітаризму, основною ідеологією якого було домінування компартії в державі. Саме тоді шляхом репресій та Голодомору 30-х років була знищена національно свідома частина етнопатріотичної еліти та ії основна підвалина – приватновласницьке українське селянство. З того часу остаточно був перерваний родовід української національно-патріотичної еліти. На її місце прийшла манкуртизована, навіть яничарська компартійна номенклатура, яка вірно виконувала роль ретранслятора політики ЦК КПРС, не змінила вона своїх поглядів і дій і сьогодні.

Четвертим важливим чинником є "м'який" перехід від тоталітарного минулого до розбудови демократичного суспільства, в основі якого є компроміс старої управлінсько-партійної еліти з національно-демократичною опозицією при збереженні головних важелів за першою. Як наслідок перенесення у більшість структур діяльності публічної влади тоталітарних методів управління і адміністрування. Потрібен тривалий час дуже делікатної й копіткої національно-патріотичної виховної роботи із загалом, щоб із нього поступово склалося єдине суспільно-етнополітичне ціле. І в товщі цього неодмінно висуватимуться національно-патріотичні особистості та політичні лідери, легітимність яких буде ставити на перший план загальнонаціональні інтереси і цілі.

Легітимність розповсюджується на всі спектри політики і влади, її цілі, мету, засоби, форми й дії, рішення, документи.Тому суб'єкти влади в демократичному суспільстві приділяють їй виключну увагу не лише як пошанування, а й як необхідність керувати суспільством згідно з волевиявленням народу.


Легітимність утверджує законність політики й влади, з'ясовує і виправдовує політичні рішення, обумовлює створення юридично виправданих політичних структур, їх зміни чи оновлення. Вона покликана забезпечити законність підкорення, згоду на це народу і його політичну участь без примусу, а якщо це не здійснюється, то використання сили та інших засобів, якими наділена влада і має бути обґрунтовано виправданим [214:153]. Легітимацією зневажати може лише занадто самовпевнена у собі влада, здебільшого деспотична, тиранічна, авторитарного чи тоталітарного типу, і, як правило, непопулярна серед свого народу.

Отже, легітимність (лат. iti законний) це суспільне визнання і виправдовування якої-небудь дії, особистості, події або факту. Вона означає визнання основною частиною суспільства та світовим співтовариством її правомірності, права встановлювати загальнообов'язко-ві правила поведінки, закони та видавати розпорядження. Вона повинна забезпечити обгрунтовану і виправдану законність своєї діяльності при підтримці народу – джерела влади. Легітимність політичної діяльності влади не можна ототожнювати з легалізацією.

Легальна влада (lеgis- закон) законна влада, наділена юридичними функціями і діє відповідно закону. Утвердження легітимності є нічим іншим як визнання чи не визнання у суспільстві діяльності й авторитету влади. Причому захоплення влади у незаконний спосіб визнається нелегітимним актом (Придністровська республіка, Південна Осетія, Абхазія). Тривалий час жовтневий заколот і утворення СРСР вважалися нелегітимними, США, наприклад, визнали його тільки в 1934 році. Тому легітимність влади має одержати підтримку не лише з боку більшості народу держави, але й міжнародне визнання. Волевиявлення українського народу було виражено Актом Верховної Ради України про Незалежність України, затвердженим Всеукраїнським референдумом Першого грудня 1991-го року. Влада одержала підримку біля 92 відсотків – найвищий рівень переконання громадян у її правомірності і національно-патріотичної легітмності.

Легітимність політичної влади передбачає виокремлення і з'ясування особливостей різних її типів. За М. Вебером [36:646-647] легітимацію поділяють на три типи:

1) традиційну, засновану на неписаних законах, які грунтуються на авторитеті традицій, звичаях. Прикладом легітмності цього типу є влада спадкоємця. В українських реаліях були спроби застосувати спадкоїмну владу за часів Б.Хмельницького, коли гетьман заповів передати владу своєму синові Юрію, та проголошеня гетьмном України П. Скоропадського у 1918 році (фактично відновлення гетьманської влади) . Але цей тип влади не знайшов свого розвитку;

2) харизматичну (грец. сharisma - благодать, дар божий) - віра в особливі незвичайні якості і винятковість лідера. Нерідко цей тип виникає в кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного діяча для виходу із кризи( Б.Хмельницький). Сьогодні Україна конче потребує такого лідера. Але українська ментальність, сфокусована в формулі "де два українці, там три гетьмани", досі не сприяє суспільству визначитися зі своїми лідерами як минулого, так і тепер. Свідоме і широке культивування "величі" лідерів викликає лише розчарування. Помаранчева революція висунула двох впливових харизматичних лідерів В. Ющенка та Ю. Тимошенко, але, на жаль, їхня суперечка за першу скрипку у владі привела їх до самознищення і величезну делегімитацію лідерства в Україні, та іміджу її незалежності;

3) раціонально-легальну, засновану на встановлених у державі порядках, нормах і законах, внаслідок чого до влади приходять через демократичні процедури і відповідальні перед виборцями представники народу, які не здатні на протиправні дії чи вчинки, уоособлюючи національно-державницькі інтереси. Усі три типи легітимності пов"зані між собою визначальним - народом як джерелом влади. Оскільки народ тотожний за змістом з політичною нацією (нація-держава), то, за Е. Гельнером, підвалиною політичної влади є також і національна легетимність.

Серед різовидів за типом легітимності політичної влади виокремлюють ідеологічний, який утверджує і виправдовує владу за допомогою ідеології (ліберальної,комуністичної, соціал-демократичної тощо). Одним із таких різновидів є етнічна легітимність влади, яка проявляється у формуванні владних структур, політичної еліти за національною ознакою. Сучасні уявлення про владу в Україні, окрім вищезазначених, неможливі поза таким специфічним типом легітимності, як національно - патріотичний. Цей тип легітимностї, на думку М. Сазонова, "досягається шляхом задоволення владою своєрідної потреби етноса в самоствердженні і досягається через ідентифікацію індивіда з нацією, відчуття себе нерозривною частиною даної держави, своєї причетності до досягнень нації - держави» [245:220]. Така легітимність досить вагома. Як зазначається в «Малій енциклопедії етнодержавознавст-ва», роки незалежності дали уже відповідь: основою легітимності державної влади є наша етнонаціональна єдність, бажання громадян усіх національностей утвердитися як певна етнокультурна форма співжиття [175:756]. Національно-патріотична легітимність влади найбілш успішно реалізується при самовизначенні етноспільноти, виборенні нею незалежності та проголошенні нею державних інституцій. Націєдержавотворчий процес розвивається за високої активності корінної, домінуючої нації, реалізації нею національної ідеї і побудови національної держави під гаслами нацоіналістично налаштованої етнічної еліти" [282:193]. Тобто ідеологія націоналізму відіграє при становленні національної держави визначальну роль (Е.Гельнер).

Легітимність влади буде ефективною лише тоді, коли вона прагне еволюціонувати від націократичного політичного режиму (влада титульної нації) до демократії (влада народу). У першому випадку ігноруються національно- специфічні інтереси нетитульних етноспільнот та значної частини поліетнічного соціуму і цим самим зневажається сама легітимність влади, непопулярність і тимчасовість якої очевидна. У другому демократія, враховуючи потреби етноспільнот, надає простір для розвитку громадянського суспільства, в якому відбувається формування політичної нації, набувають вільного розвитку добровільні об'єднання громадян, партій, національно-культурних товариств. У всіх національних державах ураховується провідна роль державної (титульної) нації.

Причому, будь-якій демократії неминуче властиві етнократичні риси, оскільки, по-перше, вибір державної мови, домінуючої культури ставить у привілейоване становище тих громадян, для яких ці цінності є рідними, традиційними; по-друге, у привілейованої етнокультури шанси на збереження в національній державі значно вищі, ніж у інших етноспільнот. Тривале пребування у складі Російської держави при домінуванні російської культури,- заявляє академік РФ В.Тишков, привело до асиміляції багатьох народів, які у спілкуванні перейшли на російську мову як свою рідну, але поки що не втратили «своєї ідентичності, тобто відчуття культурної самобутності» [265:11]. Етнократичний характер демократичної держави може бути істотно пом'якшений, якщо вона не лише визнає факт поліетнічності і, можливо, мультинаціональності свого населення [311:118]. Розвиток демократії в етнополітичній сфері відіграє ключову роль при подоланні конфліктів на етнічному ґрунті [314: 26]. В умовах відкритого суспільства й демократії функціонування етномультикультура-лізму не загрожує усталеним традиціям панування та раціонально встановленим правилам (М.Вебер).

Дослідники цього питання вказують на складні проблеми у легітимності влади, пов'язані єтнонаціональним фактором. По-перше, коли існують етноспільности, які вимагають права на національне самовизначення; по-друге, коли титульні (пануючі) нації заперечують багатонаціональність або етномультикультурність суспільства, відкидають будь-який компроміс з етногрупами; по-третє, коли деяка частина громадян прагне (іредентизм) приєднатися до іншої держави [65:642] (західноукраїнські землі, східні німці у 1989 році та ін). Такий стан зумовлює труднощі для демократії, а інколи навіть для миру.

Питання ефективності національно-патріотичної легітимності влади в Україні постає безпосереднім завданням. Воно має декілька складових у демократизації етнополітики. По-перше, титульна нація ще не виконує свою провідну роль у суспільстві, частина представників якої вражена національною меншовартістю, комформізмом щодо державотворчих процесів. По-друге, не всі предстаники політичної еліти визнають політичні цінності України у своїх переконаннях. Так, під час обговорення проекту Конституції України (1996 р.) на пропозицію народного депутата із Донецька замінити слова преамбули Основного Закону «український народ» на «руський народ» відгукнулося аж 168 депутатів Верховної Ради України, серед них і тодішні депутати від Харківщини Л. Гармаш, В. Іванов, Б. Райковський, В. Алексеєв і Д. Дідик. 5 лютого 2009 року Верховна Рада України відхилила проект закону про козацькі об'єднання в Україні. Тобто, символ уособлення боротьби за волю і незалежність України наша влада не визнає. І це не випадково. Аналізуючи причини поразок УНР 1917-1920 років, ідеологи українського визвольного руху вважали, що панівні кола в Україні за духом і переконанями були не українцями, не цінували свободи й самостійності, підпорядковували інтереси України інтересам тих держав, на які геополітично орієнтувалися; вони усвоїй переважній більшості прагнули лише до здобуття влади й власної популярності (політична і особиста продажність навіть злодійкуватість). Ці негативні риси непатріотичної влади наявні і сьогодні.

Трансформація України від тоталітаризму до демократії, не пройшовши етапу авторитаризму, не зміцнила національно-патріотичну легітимність влади. Чи здатен авторитаризм виражати національно-патріотичну владу? Фактично історія націодержавотворення – це жорстока боротьба за утвердження національної держави шляхом застосування авторитарних політико-управлінських методів, спрямованих на подолання сепаратизму, регіоналізму і зміцнення централізованої держави. Чого не сталося в Україні. Запозичені зразки західної сучасної демократії без урахування того, що вона удосконалювалась віками через подолання расизму, наприклад, в США, кривавого законодавства в Англії, жирондизму у Франції, які створили простір для демократичних свобод, не дали для України позитивних наслідків. Україноцентризм тут не сформувався, а спроби його втілення наштовхуються на сепаратизм, регіоналізм і перешкоди сусідніх країн. У належному розв'язанні надійного захисту і побудови соборної незалежної держави українська національна демократія виявилася безпомічною, а то і просто зрадливою. Наша демократія це лише, на жаль, засіб забезпечення прав і свобод олігархічного капіталу за рахунок безправ'я і несвободи всіх інших громадян.

Якщо придивитися пильніше, не важко помітити, що скоріше більшою, ніж меншою мірою риси авторитаризму були властиві тодішньому режимові Л. Кучми в Україні. Режим В. Януковича, який змінив попередній, теж спирався на попередню політичну еліту, щоправда, були й певні особливості. Передусім ті, що глибинна сутність авторитаризму була захована під зовнішніми атрибутами та декларацією демократії. І, звісно ж, зрощенням влади з криміналітетом та визнаний і засуджений світом високий рівень корупції. Влада не виражала інтереси титульної нації, спрямовувала зусилля не на україноцентризм, а на побудову державина принципах федералізму, згортання української культури, заперечення єдиної державної мови, тобто за змістом не була національно-патріотичною і діяла під протекторатом іншої держави. І ще одна деталь: авторитаризм характерний для більшості колишніх радянських республік Азербайджану, Туркменістану, Казахстану, Білорусі, тієї ж Росії. В останній фактично діє керована демократія і правління єдиної Путінської партії влади. Але влада тут діє в інтересах держави як національно-патріотична і жорстко етноцентрична.

Національно-патріотична легітимність влади визначається також і тим, чи є існуючий лад таким, що відповідає національним інтересам народу й країни, її територіальної цілісності, безпеці держави, вимогам справедливості, чи забезпечує вона фундаментальні права і свободи людини й нації. Але такий висновок залишається ще лише побажанням. Винятком хіба що є країни Прибалтики, де відбувається справжній бум соціально-економічного й духовного та національного відродження під проводом демократії та національно-патріотичної влади. Легітимність останньої надзвичайно висока.

Трагедія нинішньої України в тому, що багато посадовців, особливо на рівні місцевих органів влади, нехтують національно-патріотичними чинниками, які обумовлюють її легітимність, зокрема державною мовою, зневажають українську культуру, сама згадка про самостійну Україну викликає у них іронію. Спроби Президента України В. Ющенка відродити національно-патріотичні традиції українського народу (історичну пам'ять, традиції, правду про події національно-визвольної боротьби, голодомори тощо) наштовхнулися на жорсткий опір політичного бомонду антиукраїнського спрямування. Причому, вони нарекли себе «демократами» і навіть користуються патріотичною риторикою. Але що може бути кращим від агітації проти самої ідеї незалежності, ніж чиновник, який прикривається українським Тризубом. Отже, кожен народ має тих правителів, на яких заслуговує, звичайно українці не виняток.

Життєва мета політиків, які сплелися з олігахами, на практиці не виходить за межі особистих ін­тересів: свій палац, охоронці, солідні рахунки в банках, право владарювати хоча б над часткою народу, порушуючи його права задля своєї приватної вигоди. Можна констатувати, що правляча еліта утворила нову «номенклатуру», яка досить стійко відтворюється. У її середовищі складалися традиції сталих відносин, у тому числі й між поколіннями, коли діти вищих чиновників, політиків, менеджерів і бізнесменів автоматично стають студентами привілейованих вітчизняних і закордонних вузів, а далі стартують відразу до високих, престижних керівних посад. Потім, подібно до номенклатури радянського часу, вони можуть переміщатися з державного апарату керування в офіси комерційних чи банківських структур і навпаки.

Більше того, влада, здається, і досі служить не простому люду, а саме тим, хто розбагатів завдяки цій владі. Тому так багато у нас олігархів, бізнесменів у політиці, що ніяк не узгоджують власні чи групові інтереси із загальнонаціональними та державними, які здебільшого є антонімічними. Це, власне, жорстокі й безпринципні люди, що зуміли злетіти на владний Олімп лише з однією метою – володарювати й безмірно наживатись, безжально обкрадаючи свій народ, який їх же і обрав. Заради власної наживи і щоб утриматись при владі, вони готові на будь-який злочин проти будь-кого, хто стане на їхньому шляху. Особливістю владних відносин в Україні є те, що ці "слуги народу йдуть до влади і діточок своїх ведуть". Суспільство вже звикло, що навіть до парламенту "обираються куми, близкі і далекі родичі". На високі державні посади так само призначаються "фахівці, що починають вивчати" професію, лише сівши в міністерське крісло. Такі люди просто влаштовуються на добре оплачувану роботу, а не шукають можливостей реалізувати в урядуванні загальнонаціональний інтерес.

Нині свобода "від" пригнічення, залежності (І. Берлін) це необмежене народом всевладдя олігарїі, їх безконтрольне панування. Типовим прикладом є дії мера Києва міліардера Л. Черновецького, який призначив (2008) свого сина Степана координатором діяльності підприємств і організацій комунальної власності. Син, за словами батька " мільйонер… добрий і порядний хлопець… з колосальним досвідом господарської діяльності". Тепер С. Черновецький курірує роботу Головного управління з внутрішнього контролю й аудита КМДА. Тобто, стежить і контролює витрати бюджетних коштів під час державних закупівель комунальними підриємствами Києва [217]. Це тривожний непоодинокий чинник. Він відіграє дуже негативну роль у нашому суспільстві, зокрема на самій легітимності влади.

Національно-патріотична легітимність це також довіра, сприйняття й визнання багатонаціональним населенням країни права державної влади на управління поліетнічним суспільством, згода на політичну участь представників громадян усіх національностей держави. Одним із найяскравіших виявів непатріотичності є ставлення державців до української мови. Послухайте розмови політичної еліти чи не кожен третій депутат послуговується російською. Чи знайдете аналог у світовій практиці (крім пострадянських республік на кшталт Білорусії), щоб у національному парламенті чимало депутатів виступали мовою інших держав? Чи можете уявити, щоб міністр Франції не володів французькою або лорд Великої Британії офіційно послуговувався німецькою мовою? Запитання риторичні, оскільки такий абсурд властивий хіба що Україні, де навіть посадовці не можуть сформулювати думку державною мовою.

Найбільш негативним у діяльності влади є порушення або безпосереднє невиконання нею мовного законодавства й Конституції України, що знижує її національно-патріотичну легітимність до нуля, а саме:



  • не прийняття законодавчих актів, які мають реалізувати відповідні статті Конституцї України щодо державної мови, мов національних меншин;

  • порушення обласними та міськими радами сходу і півдня законодавства України, які своїми рішеннями на своїх територіях ввели російску мову як другу державну поряд з українською. Стаття 92 Конституції України передбачає, що "Виключно законами України визначаються …порядок застосування мов";

  • деякі органи міцевого самоврядування обмежують або забороняють збільшувати кількість шкіл, класів і груп у дитячих садочках з навчання й виховання українською (рішення Донецької міськради від 20 травня 2008 року, а обласний центр оголошено "територією без української мови");

  • деякими місцевими органами влади й самоврядування не виконуються накази Міністерства освіти і науки України про поліпшення вивчення української мови у загально-освітніх навчальних закладах з навчанням мовами національних меншин, скасовують рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення щодо трансляції російських телеканалів, виступають проти дублювання фільмів українською мовою, відмовляються виконувати Указ Президента України стосовно перейменування вулиць з назвами іменами тих, хто безпосередньо причетний до організації Голодомору чи до репресій в Україні та ін. [154:97-100].

Складається враження, що українська влада ніби без руля й вітрил, веде країну у різних напрямах, прихиляючись то на Захід, то на Схід. Вона не відбиває інтереси українського народу, титульної нації зокрема. Хоч гасло «Наша політика є виразом інтересів українського народу" або «Інтерес України понад усе» звучить із промов посадовців при кожному політичному дійстві. Бо, як небезпідставно вважають науковці, якщо українство не об'єднається, не сформує власну національно-патріотичну владу, спроможну до кардинальних перетворень та вимог глобалізаційних процесів, то наша державність або загине, або буде відкинута в стан залежної від метрополій території. Без стабільного суспільства, міцної й авторитетної національно-патріотичної влади, легітимність якої одержить підтримку мас, не буде ні свободи політичного життя, ні добробуту, ні високої культури й авторитету України в світі. Натомість матимемо модифіковану меншовартість, духовну ницість та прислужництво політичної еліти перед чужинцями.

Нерідко наша українська влада в особі її очильників та найвищих державних органів не виконує своїх обовязків, пов'язаних з безпекою держави. Під час захоплення рсійськими військовиками українських маяків з українським навігаційним обладнянням на території України (2007-2008) на захист Вітчизни, територіальної цілісності України виступили не відповідальні особи держави, а прості громадяни члени "Студенського братства". Так само й у випадку плюндрування російськими скінхедами українських державних символів на горі Говерла (2008), державні установи та їх представники не дуже переймалися. 91-у річницю (2009) подвигу молодих студентів під Крутами влада урочисто відмітила на державному рівні. Але через надмірні, навіть ворожі стосунки Президента В. Ющенка і Прем'єра Ю. Тимошенко квіти до загиблих одночасно не було покладено вищими особами держави. В інших регіонах ініціатива патріотичних осередків молоді вшанувати пам'ять загиблих наштовхнулася на розгул антиукраїнських молодиків при підтримці або байдужості органів місцевої влади. У Донецьку організація "Донбаська Русь" осередок прогресивних соціалістів-вітренківців агресивно перешкоджала проведенню такої акції. Лише втручання органів міліції не допустило безпорядків. У ці дні Харківщина вкотре підтвердила репутацію регіону, де вільно почуваються ідеологічні вандали. Вони знищили поблизу міста Лозова Хрест, встановлений на честь загиблих вояків УНР (Харківські Крути), які прагнули зупинити просування червоних на південь (національно-патріотична організація Харківщини на зібрані пожертви відновила цей пам’ятний знак). Зростання антиукраїнських акцій, вандалізму щодо увічнення пам'яті борців за утвердження української незалежності завдяки непатріотичній владі та ос­лабленму потенціалу націоналізму набуває обертів.

І це все робиться в державі, яка називає себе демократичною. Насправді правителі неухильно, крок за кроком насаджують кланово-олігархічний за формою і антинародний по суті режим. Багато хто знає, що нами правлять люди, які мають кримінальне минуле і вже відсиділи у в'язниці (дехто навіть двічі), та ті, по кому, як багато хто переконаний, в'язниця вже давно плаче. Влада активно зрощується з криміналітетом. Її представники відчайдушно ганблять національне та націоналізм цю життєдайну ідеологію виживання і розвитку національної держави. На кінець 2008 року громадськість, серед багатьох корупційних справ щодо посадовців, була шокована так званою справою голови Львівського апеляційного адміністратвіного суду І. Зварича. Його звинуватили в отриманні хабара на суму 100 тисяч доларів, в кабінеті голови та вдома зайшли ще мільйон доларів та два мільйони гривень, до того ж правоохоронці зафіксували на відео сексуальні оргії Заврича з клієнтками, які мали ухилитися у такий спосіб від судових справ. І це не поодинокі випадки. Генпрокуратура робить висновок: "Окремі судді не тільки не чинять правосуддя, вони ще хабарничають і живуть активним статевим життям із підлеглими, прмушуючи до інтиму силою"[262] Як і завжди, спіймані на корупції і антигромадських вчинках посадовці залишаються безкарними.. Це не стільки сенсаційне явище, а скільки закономірний результат морального розкладу правлячої еліти, і метастази корупції, запущені у судову систему влади, відзеркалюючи загальну ситуацію деградації непатріотичної влади.

Сьогодні влада закладає підвалини руйнації глибинності титульної нації. Так, у державних актах первинної реєс­трації — свідоцтвах про народження — місцеві органи влади фік­сували національність батька й матері. Але з 2004 року з цих документів вилучено відповідну графу. За часів прем'єрства А. Кінаха в Україні введено в дію досі чинну антиконституційну Постанову Кабінету Міністрів України від 12.09.2002 року № 1367, яка затвердила но­ві зразки первинних документів реєстрації і актових записів (свідоцтва про народження, смерть, шлюб і розлучення) без графи національність батька й матері. Замість них введена графа "Громадянин України". Отже, це прихована форма етно­циду етнічного українства. Усі народжені в Україні після 2004 року — в же не українці за етнічністю. З 2007 року керівництво України відмови­лося за кількома ознаками розглядати стан міграції за національністю, що посилить ксенофобські настрої серед українців, бо держа­ва веде політику виродження корінного насе­лення [184]. А нехтування владою Основного закону рівнозначне руйнації буття корінної нації. Стаття 11 Конституції України декларує, що дер­жава сприяє консолідації української нації, насправді ж органи державної статистики проведенням обліку природного руху населення за графою національність батька, матері лік­відували, хай і ненавмисне, облік етнічного українства в Ук­раїні. Авторитет і успіх України у світі без само­ідентифікації титульної нації неможливий.

Підступно неукраїнські владоможці зав­дали удару зсередини. З перших днів життя українця неукраїнська влада дає йому зро­зуміти, що він дитина другого ґатунку. Так переривається зв'язок поколінь, традицій. Вкотре нас намагаються виставити перед світом диким племенем без Батьків­щини й гідності. Така дитина не перейметься повагою до себе, до українського народу, бо держава аморально відібрала у неї право мати Віт­чизну, місце, де вона має самоідентифікуватися. Росіяни, євреї, грузини чи вірмени ма­ють можливість етнічно самоідентифікуватися на своїх батьківщинах. А ми, українці? Аби приховати тих, хто керує Українською державою, з паспортів вилучили графу "національність". Зневага до корінної нації — лакмусовий папі­рець ставлення найвищого керівництва краї­ни до джерела влади українського народу. Не дивно, що в Україні зайди працюють на інтереси своїх батьківщин, де бути патріотом-націоналістом престижно і модно. А Україна свою так звану гуманітарну політику досі спрямо­вує на зведення титульної нації до безправного етносу. Влада викреслює українство зі світової ци­вілізації як націю.

Манкуртизм людей в українській владі – чи не найголовніша причина всіх наших бід і негараздів, з яких багата і щедра Україна не може вибратися. Серед головних вад сучасної української влади доцільно назвати наступні. По-перше, вона не є політично персоніфікованою; по - друге, вона перестала бути публічною. За роки незалежності суспільство не знає, яка ж політична сила несе відповідальність за ті «здобутки», які тепер маємо, бо влада не уособлена у правлячій політичній силі (партії чи блоки партій), що мала б національно-патріотичну більшість у владних структурах. Влада, що століттями була синонімом чужого примусу, не може в українця асоціюватися з чимось самодоцільним, бажаним і в умовах власної держави самозрозумілим, продовжує викликати враження насильства, тому до неї пересічний громадянин ставиться виразно негативно.

Система влади у державі не є національно-демократичною і відповідальною, а значить, і менш легітимною. Спостерігається вперте гальмування реформ владними структурами, представники яких залишаються незайманими ще з минулої тоталітарної системи та нечуване пограбування національного багатства мафіозними структурами, що сплелися з номенклатурою. Висновок науковців про те, що в Україні «приватизована» не лише влада, а й держава, підтверджується катастрофічним станом всіх сфер життя. Зовнішні й внутрішні антиукраїнські сили за допомогою такої влади всіляко блокують і саботують процеси перетворення України в сильну, багату, соціально справедливу й авторитетну державу. Влада робить все, щоб знову позбавити українців найголовнішого Батьківщини; обернути їх на безрідних люмпенів (понад сім мільйонів громадян України в пошуках кращої долі знаходяться за межами своєї Батьківщини), яким стало байдуже, хто їх нагодує, хто розпоряджатиметься їхнім же визначальним національним багатством людським потенціалом. А можливо це і вигідно сучасній владі, покидають країну найбільш енергійні й працьовиті громадяни, які не хочуть миритися з хаосом у державі, а здатні до активних дій щодо непатріотичної влади, яка у такий спосіб позбавляється з цим протестним потенціалом. Тоталітарне минуле відбивається і на діяльності ЗМІ, які фактично не виконують функцію громадського контролю над владою. У правовій демократичній державі, наприклад, негативна публікація про політичного діяча, факти якої підтверджуються, може призвести до його відставки. В Україні, незважаючи на безліч таких публікацій, поки що таких прецедентів немає.

Хіба можна вважати національно-патріотичною легітимність влади, якою верховодять олігархи й зденаціоналізовані можновладці, оскільки шкода нашій національній державі робиться ними послідовно, приховано від суспільства, щоб не дати українському народові стати господарем на своїй землі. Штучно, навмисне з допомогою неукраїнської влади створюються «борги» України сусідам на мільярди доларів; на невигідних умовах, але для збагачення олігархів експортується за кордон найцінніша продукція; за безцінь розпродаються російському капіталові, іншим чужинцям прибуткові, потужні підприємства й галузі, які є основою нашої економіки (літакобудування, електроенергетика, торгівельний флот, алюмінієва та хімічна промисловість, металургія, машинобудування, військово-промисловий комплекс, нафто- і газопроводи, нафтопереробні заводи і газосховища тощо); укладаються нерівноправні, приховані від народу угоди з Росією в економічній та військовій сферах; не виводяться іноземні війська з України; занепадають наукові центри, паралізується фінансово-кредитна система, руйнується високотехнологічний потенціал, зростає безробіття і залишається низьким життєвий рівень населення. Це не стихійні лиха, не безконтрольні процеси, не брак компетентних управлінців. Україну розвалюють уміло та професійно ті, хто нею сьогодні керує і хто спрямовує їх дії з іншої держави. Політичне лукавство таких «керівників» полягає в тому, як слушно наголошує М.Горєлов, що, приховуючи свої нелегальні дії, вони паразитують на аполітичності байдужого пересічного українця. І це тому, що йому важко позбутися комплексу меншовартості, рятуватися від якої наші співвітчизники звикли у шкарлупі особистого життя. Якщо додати роки радянського вишколу, під час якого було знищено мільйони активних членів суспільства, а решті до генетичного коду вживлено вірус сліпого слухнянства будь-якій владі, буде зрозуміло, що народними обранцями в Україні стають переважно представники старої номенклатури або байдужі до національних інтересів люди. Вони ж звикли обслуговувати імперії і просто нездатні проводити самостійну політику, не мають достатнього уявлення про національно-державницький патріотизм. Недарма ж досі Україна лише незграбно копіює ті заходи щодо реформ, які здійснює Росія [167:24].

Просто абсурдними виглядають розмови про невпинне економічне зростання, ріст ВВП. Не треба бути економістом чи фінансистом, щоб зрозуміти, звідки беруться ці відсотки: очевидно, що не від зростання виробництва, а від тотального розпродажу природної сировини й національних багатств. Натомість не потрібно жодних показників та цифр, аби зрозуміти: сьогодні населення в Україні зменшується такими темпами, що можна замість показників ВВП підрахувати, коли помре останній українець на цій землі. От що страшно. Зараз всерйоз потрібно набратися сміливості й замість казок про українське Ельдорадо поставити питання про державну програму збереження української нації. Та для початку подбати про гарантоване житло та працевлаштування для молодих сімей. Інакше українське Ельдорадо швидко стане Ельдорадо імігрантським.

Усе справді ніби у викривленому дзеркалі — порівняно з тим, про що колись так мріялося. Але усе це вона, наша незалежна Україна. Незалежна Україна — це вимираючі села, скуплені в одні руки за безцінь землі, спекуляція на святих лозунгах і святих іменах. Це — безвідповідальні обіцянки політиків, вибори за закритими списками, а як наслідок — цілі роди й клани, свати, куми, секретарки, масажисти й водії у парламенті. Незалежна Україна — це фінансовані олігархами псевдо майдани, профанація національної ідеї, контроль центральних засобів масової інформації. Парадокс, який навіть пояснити важко. Важко усвідомити глибину катастрофи, в яку потрапила Україна: катастрофи не тільки і не стільки політичної, як духовної, суспільної, зрештою, моральної. А усвідомити її необхідно, і якомога швидше, бо час, який, як вірилося колись, наближатиме нас до світлого майбутнього, вперто працює проти нас. І кожен новий день обростає, ніби цвіллю, новими помилками, на які не має права молода держава, яка хоче вижити.

В черговий раз перед політиками і бізнесменами стоїть питання: бути чи не бути? А перед Україною – як подолати розлад у суспільстві?

Оскільки багато великих власників відчувають небезпеку втрати «свого кровного» або виникнення нових проблем з ним у разі програшу на виборах, вони битимуться не на життя, а на смерть,— і які вже там чесні вибори! Спершу слід би домовитися про припинення переділів майна, вже приватизованого громадянами України. Це – програма-мінімум.

І головне – потрібно домовитися про закінчення етапу «дикого» придбання і перерозподілу власності та пов’язаних з цим правового хаосу і моральної деградації суспільства. Корупція – це улюблене дітище влади і грошей. Пригадаймо, одним із перших одностайних рішень Верховної Ради після проголошення незалежності було скасування так званого Народного контролю. Пізніше стало ясно, чому такі одностайні й раді були депутати.

Останню можливість великого перерозподілу власності «помаранчеві» упустили, розсварившись між собою після президентських виборів. Тепер масштабний перерозподіл можливий лише після великих політичних потрясінь.

Неодмінною частиною угоди еліт повинен стати пункт про патріотичність їх поведінки та економічний націоналізм. При здійсненні міжнародної дипломатії і макроекономічної політики повинні враховуватися насамперед не інтереси окремих осіб, не економічні або політичні вигоди цієї хвилини, а загальнонаціональні інтереси і гарантія збереження єдиної, сильної і незалежної України. Ми всі захоплюємося високорозвиненою Японією і «південнокорейським дивом». Френсіс Фукуяма, що став у нас особливо популярним після свого візиту в Україну (2008), в книзі «Довіра» констатував той факт, що в японській економіці працює особливий чинник націоналізму: «Коли японський менеджер йде на службу, він старається не тільки для себе, своєї сім’ї і фірми — він трудиться на славу великого японського народу». А про Південну Корею автор пише: «Очевидно, що націоналізм займав не останнє місце у свідомості південнокорейських лідерів країни. Як і у випадку з японцями, для корейців економічний успіх став питанням національної гордості; патріотизм був ще одним мотивом, окрім економічних причин»[283:310-313].

Чи не пора нашим політикам, мільярдерам і мільйонерам частіше світитися не тільки в піарних добродійних акціях, але й у відстоюванні проукраїнської лінії в політиці та економіці? Взявши в українського народу так багато, вони просто зобов’язані піклуватися про його добробут і бути патріотами нашої країни — тоді їх імена не будуть викликати неприязнь простих громадян. Це стало б хорошим сигналом до об’єднання нації, якби великі підприємці, незалежно від етнічної приналежності але українці за покликанням і громадянством, почали спонсорувати україномовну культуру — стрижень нашої національної духовності. Без патріотизму великих власників, політиків і менеджерів держава приречена на постійні потрясіння і подальше ослаблення.

Надактуальна проблема — це велика власність, що залишилася в руках держави. Лише наївні не розуміють, що, крім побоювання втратити вже придбане, більшість українських політиків і власників дратує можливість бути обійденим при подальшій приватизації; саме це і робить їх непримиренними і відважними борцями «за народне щастя». Як тільки все буде поділено, а можливість переділу і нечесної наживи за допомогою влади стане малоймовірною, тоді вибори втратять свою нинішню гостроту. У таких умовах довіра населення до влади, державних інститутів постійно падає. Це загальновизнане явище. Відсутність взаємодовіри
пояснюється й етнонаціональною свідомістю. В. Липинський підкреслював, що наша емоційність, наш політично-руйнівний, занадто чутливий темперамент можуть стати творчою силою, коли ми його шкідливі наслідки надолужимо організованим і сталим вихованням у наших людей розуму та волі. Політична еліта всіх ґатунків відбиває український характер як "суперечливий, загадковий, мінливий, ненадійний, двоїстий, непередбачуваний, ліричний, байдужий.

Вибір моделі націєбудівництва, полі- чи моноетнічної структури організації влади і суспільнх відносин становить наріжний камінь стратегії елітних верств. Важливою метою еліт має стати принцип: під час приватизації великих підприємств насамперед враховувати загальнонаціональні інтереси. Заклики відділити при цьому економіку від політики абсолютно нездійсненні й неприйнятні. До речі, у Франції та в інших розвинених країнах державний сектор функціонує не гірше приватного, так що не обов’язково все пускати з молотка. Слід лише навести там лад. Дозволяючи, наприклад, російським підприємцям скуповувати власність на півдні і сході України — в районах і без того складних з точки зору етнічного складу і культурних пріоритетів — нинішня українська влада створює великі проблеми у майбутньому. Росія при потуранні, а в деяких випадках і при прямому пособництві наших урядових і місцевих чиновників, поступово підпорядковує собі весь український південний схід. Чим раніше почнуть домовлятися про все це наші еліти, тим краще для всіх. Інакше кризи в Україні будуть йти одна за одною — хоч як би часто проводилися вибори. А приклад, гідний наслідування, — країни Східної Європи і Прибалтики, які зробили європейський вибір [173:1-2].

У роки системної кризи українського суспільсва з'явилась нова форма приниження національно-патріотичної легітимності влади, яка виявился, наприклад, у війні пам'ятників. В Одесі ставлять пам'ятник цариці Катерині ІІ, в Харкові - царському губернаторові Щербиніну, який втілював плани імператриці по закріпаченню слобожан. А влада мовчить, а її представники (одеський голова, член політради партії "Наша Україна" Е. Гурвіц та харківський губернатор Є. Кушнарьов. Останній загинув на полюванні при загадкових обставинах) реалізували це увічнення. На регіональному рівні владні структури за своїм статусом мали б бути більш патріотичними, оскільки безпосереднньо пов'язані з місцевими подіями.Але, навпаки, діють українофобськи, ігноруючи центральні органи влади. Під час відзначення 75-х роковин Великого Голодомору (2008) на рівні місцевих органів влади й самоврядування вони відверто саботували урядову постанову і вимоги громадськості щодо виділення коштів на увічнення пам'яті невинно загиблих, спорудження пам'ятників чи пам'ятних знаків під приводом того, що ніби немає коштів на соціально-економічні витрати. Деякі органи влади пішли на відверту ураїнофобську дискримінацю цього процесу. Донецька міська рада у своєму рішенні погодилась на вимогу громадськості встановити памятник В. Стусу біля місцевого університету, у якому він навчався, лише в обмін на перейменування двох вулиць у Львові (йдеться про вулиці Джохара Дудаєва та Романа Шухевича) на повернення тут колишніх назв М. Лермонтова й О. Пушкіна (Кущ П. Беріть Стуса. Лиш приберіть УПА // У.М.2008.24.ХП) Харківська міська рада, якій більшість належить Партії регіонів, винесла рішення (2008) демонтувати пам'ятник УПА, як такий, що ніби немає ніякого відношення до Слобожанщини й передати його до Івано-Франківська. Це національна ганьба! Такі дії впливають не лише на формування свідомості окремих груп, але і на ксенофобські вчинки.

Невідкладним завданням влади – зміцнення територіальної цілісності країни, зокрема посилення боротьби з сепаратизмом. Це не лише окремі заяви політичних угруповань чи певних осіб в Криму, на Сході, але й безпосередні кроки, наприклад, русинського руху в Закарпатті. Цей рух стимульовано політичною нестабільністю та окремими посадовцями у державі. Русини – одна із гілок українського етносу, так само як бойки, лемки чи гуцули. За переписом населення 2001 року вони налічують біля десяти тисяч людей, мова яких надзвичайно близька до української. За оцінками фахівцв у словнику русинської мови з 44-х тисяч слів десь 95 відсотків українські, ще три відсотки – запозичені зі словацької. Решта – звичайні діалекти, яких у кожному регіоні України безліч [6] При підтримці ззовні частина русинських інтелектуалів вдалася до ультимативних вимог, спрямованих на утворення територіальної автономії чи власної держави. Закарпатська обласна рада у своєму атиконституційному рішенні визнала русинів окремим народом, надала йому статус майже територіальної автономії. Діяльність політичних формувань "Сейм підкарпатських русинів", "Народної ради підкарпатських русинів", спрямовна на посилення сепаратизму (ультиматум про вихід зі складу України, збитки ніби нанесені українською окупацією до 20 млн. доларів та ін..) верховодам сепаратистів щедро надають трибуну в Росії, підтримують їх в сусідніх Словаччині та Угорщині (остання мріє про відтворення Великої Мадярщини, до якої колись належало Закарпаття, влада цієї країни заохочує угорців скуповувати тут землі, над сільськими радами, органами української влади, поряд з українськими прапорами тут піднімають угорські, тощо). Витоки підтримки сепаратистів ідуть не лише від Закарпатської обласної ради, яку депутати Верховної Ради від фракції "НУ-НС" вимагають розпустити, але й у Києві [181: 52]. Отже, багатьом державам потрібна Україна ослаблена, розірвана сепаратизмом, а наша непатріотична влада поки що лише фіксує факт здачі нашого суверенітету [222:59-6о].

Національно-патріотична легітимність влади має бути завжди спрямована на захист національної гідності, суверенної незалежності й єдності у своїх діях, та відданості своїй державі, чого не можна сказати про нинішню владу, її очільники ніби змагаються, щоб висловитись за кордоном певним державним установам про ті чи інші негаразди своєї Батьківщини. Стало ніби правилом перед призначенням, скажімо, нового прем'єра уряду чи високопосадовців обов'язково відряджати його на "оглядини" до Москви, яких шанобливо зустрічають у Білокаменній. Це за часів Л. Кучми було правилом. Чого не спостерігається після Помаранчевої революції. Ще гірше, коли політики, не одержавши підтримки в Києві, шукають правди за кордоном, апелюючи до міжурядових організацій. Прикро, коли делегація України, наприклад, у Раді Європи висловлюється по тих чи іншіих питаннях протилежно офіційній державній думці тощо. В. Литвин з цього приводу говорив: "Винні ми самі. Ми хочемо, щоб нас полюбили, щоб нам без кінця співчували за складну і трагічну долю. Невіру у власні сили компенсуємо постійним плачем, історично повторюваними і такими ж історично провалюваними спробами прихилити голову до когось, заручитися підтримкою десь, а не власного народу. Внутрішні проблеми обов'язково виносимо за межі країни, обливаючи при цьому брудом одне одного. За президентства В. Ющенка внутрішні чвари з-за "булави" з Прем'єром Ю. Тимошенко переросли у відкриту "війну" на самознищення. З цього приводу народний депутат В. Яворівський зазначає, що через наше невміння порозумітися у своїй власній хаті, у своїй національній родині, ми постійно становимось посміховиськом перед світом. Наш президент виїздить за кордон, щоб зробити черговий міжнародний донос на свого ж таки прем'єра" (ЛУ.1.01.08). Ці запеклі політичні чвари є "культом хуторянського самоїдства".

Таку владу не поважають не лише в середині країни. Ще гірше, коли дипломати інших держав наносять образу нашим керманича, і ми не маємо одностайності у захисті нашої гідності. Так, посол РФ в Україні В. Чорномирдін неодноразово висловлював образливі слова на адресу українських керівників нащої держави. За образливе висловлювання у лютому 2009 року на адресу Президента України, МЗС нашої держави висловило дипломату протест з приводу недружніх і вкрай недипломатиних оцінок, коментарів і висловлювань на адресу України та її керівництва. Однак у Верховній Раді України частина депутатів виступила на захист поведінки російського посла, а Партія регіонів оцінила дії МЗС як недружній акт щодо Росії, поставила під сумнів перебування на посаді міністра закордонних справ в уряді Ю. Тимошенко. КПУ у ці дні проводила акцію під гаслом "Ющенко. Валіза – літак, і до США!". Скоординованість антиукраїнської акції очевидна.

Особливо великої шкоди українству надають представники владних структур, коли вони володіють певними матеріальними ресурсами і впливають на стан справ. Йдеться по олігархічний капітал, його внесок у справи відродження національної української культури, мови зокрема. Генерал О. Деркач займав посаду керівника СБ України (Л. Кучма тоді став хрещеним батьком його сина Андрія). Тепер батько і син відомі олігархи. А.Деркач, замість допомоги у мовних питаннях і культурі українськой нації відроджує російськомовні газети, які за царських часів видавав у Києві імпершовініст Шульгін «Киевлянин» і «Киевский телеграф». Він активний прихильник двомовності в Україні, очолює асоціацію захисту російськомовної преси, добре знаючи, що загальний наклад україномовних газет в Україні значно менший в порівнянні з російськомовними. Може в цього олігарха відсутнє уявлення про національний патріотизм? Цього не скажеш. Людина відносно молодого віку стає одним із найбагатших людей нашої країни, представником політичної еліти вищого ґатунку і засновником цілої низки медійних видань. Подібні дії олігархів-політиків не поодинокі.

Влада здебільшого при зверненні до народу користується терміном «співвітчизники», який не є уособленням терміну «українці». У пресі справедливо наголошують, що «вітчизна» є прямим перекладом російського «отечество». Для українців більш прийнятим є термін «Батьківщина», бо «вітчизна» означає інше: не рідна, не батьківська, а вітчимова земля. Адже «вітчим» не рідний батько. Нас, українців, влада привчає, щоб Україну називали вітчизною, а не Батьківщиною, щоб у нас все було вітчизняне: армія, студенти, зрештою економіка.Та й уряд наш вітчизняний… Українцями слід називати тих, хто любить свою Батьківщину, шанує рідну мову, культуру і робить добро для України, її народу, виховує своїх нащадків так, щоб вони були віддані Батьківщині. Тому звернення до народу – «Шановні українці!» має лунати з вуст провідників, керівника держави особливо, урочисто і з гордістю.

Наша українська меншовартісь, що виявляється в різних варіаціях національної свідомості, особливо небезпечна, коли нею хворіють владні структури. Наслідки тут можуть бути разючі. Приймаючи певні рішення, наші можновладці завжди мають ставити національні інтереси на перший план. Але так відбувається не завжди. Під час візиту в грудні 2001 р. в Україну канцлера ФРГ Герхарда Шредера була підписана між Мінагропромом нашої держави, з одного боку, і Федеральним міністерством з питань захисту споживачів, продовольства і сільського господарства Німеччини, з іншого, угода, у якій висловлюється готовність української сторони переглянути ставки ввізного мита на сортове елітне насіння з метою його відміни або суттєвого зниження. Все це відбулося під виглядом демонстрації українською стороною "бажання сприяти розвитку торговельної співпраці з Німеччиною". На практиці таке рішення, на думку наших фахівців, міцно вдарить по українських виробниках, позбавить їх захисту держави і надасть зелене світло німецьким компаніям до експансії на український аграрний ринок. Також з дуже хистким правовим обґрунтуванням було передано велику частку архівів композитора Баха, що знаходилися в Україні. Все це, ніщо інше, як улесливість та меншовартість української влади, яка ганьбить національні інтереси. До речі, аби не допустити зайвого розголосу, документи архіву завантажували у німецькі машини вночі, а єдиний з народних депутатів, хто намагався з групою патріотів перешкодити незаконним діям, О.Тягнибок, вимушений був зупинитись. Йому "зателефонували", що в його квартирі спалахнула пожежа [Час,№2, 25-31 січня 2002].

Згідно зі статтею 107 Статуту ООН, усім державам, які постраждали від фашистської агресії, заборонено повертати Німеччині колишню власність. І все-таки архів Баха вивезено. Проігноровано також і те, що згідно із Законом "Про міжнародні договори України" всі угоди про історичне та культурне надбання її народу підлягають ратифікації Верховною Радою.

Національно-демократична свідомість провідників державної влади зобов'язує їх керуватись інтересами держави. З вини урядовців високого рангу трапляються жахливі катастрофи, які принижують престиж держави, наносять їй великих втрат. 20 квітня 2000 року ракета, випущена під час навчань, помилково влучила у житловий будинок у Броварах під Києвом, заподіявши смерть трьом особам. 4 жовтня 2001 року під час учбових ракетних стрільб у Криму одна із них знищила над Чорним морем російський пасажирський літак ТУ-154, який здійснював рейс Тель-Авів – Новосибірськ. Загинули усі пасажири і члени екіпажу. Виявився факт неправдивості наших можновладців, що не сприяє авторитету влади. Тодішній Міністр оборони О. Кузьмук, який безпосередньо керував учбовими ракетними стрільбами, заявив, що « ми не причетні до знищення літака з пасажирами», а коли факти збиття літака були доведені, він заявив, що "ми з самого початку знали, що ми влучили". Під тиском громадськості за неправдивість Кузьмук був звільнений з посади, але на чергових виборах до Верховної Ради України (2002 р.) обраний депутатом по одномандатному округу. Можна уявити, що був на виборах адміністративний тиск, адже кожна людина залишається в кабіні один на один із собою і голосує за Кузьмука. Отже, брехня і свавілля посадовців не визнаються не лише неприйнятними у нашій ментальності, але й величезного шкодою для держави, підривом до неї. Україна виплатила на користь родичів загиблих по 200 тисяч доларів, загальна сума виплати на користь Росії становила 7 мільйонів 809 тисяч доларів [Голос України.21.У.04].

Національно-патріотична сутність влади випробовується і такими аспектами минулого, як увічнення пам'яті загиблих. Тривалий час у польсько-українських відносинах стоїть проблема "цвинтаря Орлят" – польських поховань на Личаківському цвинтарі у м. Львів. Згідно домовленостей між президентами України Л. Кучмою та Польщі О. Квасневським було намічено урочисте відкриття пам'ятника загиблим польським воякам. Однак, патріотична громадськість Галичини рішуче виступила проти напису на монументі, який запропонували поляки. Рішенням Львівської міської ради було затверджено наше "Невідомим польським солдатам, загиблим за Польщу в 1918-1920 роках" без слова "героїчно", на якому наполягала польська сторона. Це рішення фактично скасувало візит в Україну Олександра Квасневського, і, як наслідок, питання напису на пам'ятнику залишається відкритим, урочистості відкладено, ускладнилися польсько-українські відносини. Президенту Л. Кучмі довелося вибачитись перед своїм польським колегою.

Якщо задати собі питання, чи зрозуміли необхідність народного вшанування лицарів визвольних змагань ті, хто керує нині "розбудовою держави"? Хто затишно почувається під синьо-жовтим прапором і тризубом в єврокабінеті? Напевно, ні. Вони глухі до голосів померлих і живих героїв національно-визвольних змагань. Бо в них "неоднозначне ставлення" до селянських повстань часів громадянської війни, репресованих і загиблих від Голодоморів у радянські часи, не кажучи вже до лицарів УПА, чи тих, хто сміливо йшов під жовто-блакитним прапором 1991-го. Деякі посадовці й досі тихцем сповідують брехливу пропаганду більшовицько-комуністичної ідеології про "бандитсько-бандерівську діяльність буржуазних націоналістів". Державні мужі чи то районного, чи то обласного масштабу, не кажучи вже про можновладців центру, не завжди сприяють тим, хто прагне увічнити пам'ять чи донести правду українцям. Зате не забувають відзначати нагородами тих, хто оспівує чи заподатливо виправдовує діяльність такої влади.

Влада продовжує бути байдужою, якщо не ворожою до національно-патріотичного виховання (цей розділ у шкільних планах замінено на "гуманітарне виховання") на прикладах борців за волю, за Україну, ні від кого не залежну. Вона ще далека від цих загальних питань... Ось приклад: усім відомий Холодний Яр на Черкащині своїми героїчними національно-визвольними традиціями з часів Київськоі Русі, Запорізької Січі, гайдамаччини до УНР і громадянської війни. Тут збиралися під гаслами незалежності борці за волю... Чотири роки патріоти захищали Холодноярську Республіку - останній бастіон УНР - на чолі з отаманом В. Чучупаком від більшовицьких військ. Всі вони героїчно загинули. Історики відзначають, що холодноярців майже зовсім не було помічено в еміграції, бо вони загинули або в боях, або льохах Чека, чи в таборах Сибіру, не зганьбивши свого прапора, на якому вони написали: "Воля України - або смерть!" 28 жовтня 1995 року на місці останнього бою й загибелі отамана Холодноярської республіки Василя Чучупака за ініціативою всеукраїнського патріотичного молодіжного об'єднання встановлено пам'ятний хрест. Щорічно тут відбуваються урочисті зібрання під гаслами "Слава Україні!", "Героям слава!". Як же влада на ці події реагує?

Ось як висвітила цю подію парламентська газета "Голос України" за 18.ІХ.02: «Вони й досі тихцем сповідують брехливу пропаганду ГПУ і ГКВД "о бандитських формированиях в Холодном Яре". Жоден з державних посадовців районного й обласного масштабу не тільки не посприяв тернопільським і київським творцям холодноярського меморіалу, а навіть не відгукнувся на запрошення історичного клубу "Холодний Яр" взяти участь у його відкритті. Лідія Титаренко, авторка статті, у цій газеті про нинішніх холодноярців пише: "Запозичимо у гайдамаків XX століття духу й віри. Повчимося у них любити Україну. І ще раз повторимо намов молитву, як повторювали вони Тарасове:

"Дуріть себе, чужих людей

Та не дуріть Бога,

Бо в день радості над вами,

Розпадеться кара.

І повіє огонь новий

З Холодного Яру."

(Холодний Яр)

У сяйвах юнацьких палких очей я бачила відблиски того вогню. Вогню національної гідності і гордості". 18 березня 2008 року в Києві відбулися урочисті заходи з нагоди видання книги Р. Коваля про холодноярські події з участю національно-патріотичної громадськості. Але владних мужів щось не було помітно.

"Українська модель" вшанування борців історичного масштабу не може бути різновекторною. Вектор має бути лише один сильна цілеспрямована політика згуртування нації як в політико-психологічному, так і в національно-історичному розумінні. І для цього необхідно, щоб ритуали символізували чітку підтримку державою постатей високого патріотичного рівня. А поки що у політичному лексиконі-"націоналістка" Я. Стецько або колоніальний адміністратор комуніст В.Щербицький.

У репортажі з приводу похорон Я. Стецько " лідера КУНа, що боролась за незалежну Україну і віддала своє життя на алтар Вітчизни журналіст В. Рибаченко писав, що жодного елемента ритуалу, ні високих посадовців та політичних діячів, ні представників громадськості, ні юрби громадян у скорботі не було, коли чартерним рейсом літака прибула труна з покійною (померла Я. Стецько в Мюнхені, 2003). Коли ж за політичними фігурами йдуть колони людей різних політичних уподобань, то виникає питання, а за чиєю труною підуть усі громадяни України. Яка позиція тут у влади? Борис Олійник, посилаючись на М. Грушевського, про нашу українську владу сказав так: "Біда України в тому, що нею правлять ті, кому вона не потрібна" [День 21.ХП.02].

Влада переважно підтримує пострадянське бачення України, або стримано ігнорує. Визнати ОУН-УПА таким, що воювали у Другій світовій війні за незалежність України це викликати обурення мільйонів ще живих ветеранів, яких ніби націоналісти називають не інакше, як окупантами. З іншого боку, ветерани на дух не переносять бандерівців, стверджуючи, що "вони стріляли нам у спину". Кричуща історична несправедливість полягає в тому, що у незалежній Україні саме ті, хто боролися за цю незалежність, ризикували свободою, своїм життям, опинилися відтиснутими на периферію політичну, державну, історичну. Назвати майдан, скажімо, Дзержинського, майданом Свободи в Харкові, затвердити головним святом держави День незалежності, канонізувати тих, хто уже помер (В. Стус, В. Чорновіл, С. Стецько...) це одне. Адже мертвий патріот зручніший, ніж живий. Живий же у чомусь не погоджується, має свою думку, звинувачує владу... За життя В. Чорноволу не віддали і сотої долі тієї поваги, яка щедро полилася після його загибелі.

Влада, віддаючи шану патріотам, що пішли з життя, організовує похорони так, як і здійснює свою зовнішню політику: трішки з НАТО, трохи більше з Росією, взагалі багатовекторність. Можновладці і досі бояться стати на бік навіть мертвих лицарів України: Мазепи, Петлюри, Міхновського, Грушевського, Хвильового, Бандери, Чорновола... Тож варто запозичити у них відданості слугувати нашій Батьківщині. Перестати хизуватися такими посадовцями у владних структурах, які нахапали внаслідок "прихватизації" капітали, чи наукових звань і посад незаконним шляхом. З такими провідниками Україні не повернути її гордості. А хто привів до влади злодіїв, хто ходив до них на службу, хто боїться рота розкрити й назвати речі своїми іменам? Це ті, що стояли у витоків РУХу. Доки ми ховатимемо своє особисте і своє все державне самоприниження по куточках і кухнях, а всілякі віце-прем'єрчики від нашого імені, пригинаючись і топлячи в багні честь держави, вручатимуть від її імені ключі від квартир, які вони не будували, одержуватимуть звання і ступені, за які не пролили й краплини поту, не натрудили жодної звилини, доти мучителі В. Стуса правитимуть бал у владі.

90-річчя бою під Кругами влада Дніпропетровщини «не помітила». Газета "День" 17.03.2008 повідомляла, що в той же день сесія Дніпропетровської облради переважною більшістю за ініціативою КПУ прийняла заяву із назвою «Зу­пинімо фальсифікацію історії», у якій висловлюється протест проти «знищення па­м'ятників історії радянського періоду, перейменування вулиць і населених пунктів на честь фашистських підсобників». Звер­таючись до Міністерства освіти України, депутати Дніпропет­ровської облради зажадали перегляду навчальних програм і вилучення підручників, де «фальсифікується історія Великої Віт­чизняної війни, героїзується ОУН-УПА та її формування».

Кричу­щі факти руйнування культури в Украї­ні спостерігаються повсюдно. Достатньо одного і єдиного — перебування пана Д. Табачника на посаді гуманітарного віце-прем'єра, нині вже екс-віце-прем'єра. "Цей пан, який в одному з інтерв'ю заявив, що українська мова — це такий собі ареал для старої, розумово відсталої інтелігенції, яка й досі "плекає надії на національне відродження." Після цього він мав би наступного дня попроситися у відставку. Важко уявити таке в іншій країні. Зокрема польського гуманітарного віце-прем'єра чи чеського, не кажучи про британського чи американського, якщо у них такі "посади" використовуються для пропаганди антинаціональної політики.

Ідея нації як поліетнічної спільноти, об'єднаної спільністю історичної долі і політико-правовими цінностями держави для легітимно-патріотичної влади має виступати стрижнем формування національної свідомості на основі захисту інтересів людини, нації і держави.

Здійснений аналіз легітимності української національно-патріотичної влади дає змогу, посилаючись на думки науковців, зробити ряд висновків.

По-перше, нинішній політичний колапс суспільства зумовлений діалек­тичною єдністю двох протилежних, але взаємозалежних тенденцій у національній свідомості. З одного боку, посилюються позиції тієї сфери, в якій вирує національний дух: відродження традицій та історичної пам'яті, мови і символіки, національного (наро­дознавчого) виховання і мистецтва, міфології та національної само­свідомості (на індивідуальному й національному рівнях). З іншого боку, трансформація політичної еліти України з партійно-номенклатурної в «прихватизаційно-зрадницьку» (що, по суті, одне й те саме, бо радянська номенклатура привласнювала неофіційно ще більші цінності та ресурси), бюрократизація суспільства під гаслами розбудови дер­жави — правової і демократичної, а не національної (що за відсут­ності демократичних традицій оберталося ще більшою зарегламенто­ваністю, руйнуванням національного виробництва через абсурдну фіскальну політику і лобіювання імпорту, приниженням людини шля­хом невиплати заробленого і невиправданим скороченням робочих місць) призвели до посилення раціоналізованих (з точністю до про­тилежного!) і зденаціоналізованих компонентів свідомості.

На масовому рівні це виявилося у зміщенні акценту на елементар­не виживання (національні інтереси і цінності на масовому рівні не асоціюються з матеріальним добробутом, що є виявом інерції посттоталітарного мислення); на теоретичному в спробах ідеологізації суспільства всупереч конституційним положенням, ототожненні на­ціональної ідеї з ідеологією; на державно-політичному — в нехту­ванні й відвертій зраді національних інтересів, згортанні національ­них програм (в освіті, вихованні, книговидавничій справі національною мовою), русифікації інформаційно-офіційного поля тощо. За умов нерозвинутості структур громадянського суспільства, відсутності справжніх демократичних традицій (які замінюють сурогати посттоталітарного номенклатурного стилю політичного керівництва), слаб­кості національно-патріотичних сил, реанімація радянських механізмів функціонування суспільного організму супроводжується психічною інфляцією нації; розгубленістю мас; неспроможністю політичної елі­ти виробити конструктивну (раціональну з урахуванням дії ірраціо­нального) стратегію націотворення і націоствердження, системною кризою українського посттоталітарного суспільства.

По-друге, взаємодія цих двох тенденцій характеризується віднос­ною рівновагою. І це дає певний шанс скористатися таким станом, щоб не допустити масових психозів, диктатури та реваншу тоталіта­ризму. Утвердження національної державності та громадянського сус­пільства убезпечило б націю від деградації та остаточної руйнації. Врахування цієї нагальної потреби і відповідна послідовна рішуча позиція політичної еліти може стимулювати розумний баланс раціо­нального-ірраціонального в психології та свідомості нації і стати на перепоні національної катастрофи.

По-третє, зруйнування вказаної рівноваги неминуче, оскільки рано чи пізно: 1) або раціональне витіснить ірраціональне, і тоді мож­ливі зрушення в бік націотворення як всебічного процесу уконституювання нації на засадах її фундаментальних цінностей та самосвідо­мості; 2) або масовий невроз і наступний психоз змете всі надто ще хиткі громадянські свободи та національні цінності й при­зведе до авторитаризму в його можливих гірших варіантах. Тобто «добрими» намірами неокомуністів може бути і вибудована дорога у нове пекло, типу новітньої Російської «ліберальної» імперії.

Неприпустимо, щоб в Україні було так багато манкуртів, у яких слово "національне" викликає відразу або істерію. На жаль, це не лише п'ята колона в особі "Русского блока", "Кримських козаків", а й доморощені малороси в особі "вождів" партій антиукраїнського спрямування та їх послідовників, які проводять фактично антидержавну розкольницьку політику, що підпадає під статті Кримінального кодексу України. Це яскраво проявилося під час російсько-грузинської війни 2008, та газової "війни" між Україною та Росією 2009 років, коли у Верховній Раді чимало депутатів виступили проти політики Президента і уряду України у цих питаннях, підтримавши домагання північного сусіда.В усіх конфліктах (особливо газових) між Росією та Україною, винна, на їх переконання, лише Україна.ТРАДИЦІЇ ХОЛЙСТВА Й УГОДОВСТВА української еліти сягають до часів Катерини II.

Коли політичний діяч завойовує не лише розум своїх прихильників, але й свідомість, він стає мотиваційним фактором для послідовників. Але поки що спостерігається навпаки. Головна прична низької національно-патріотичної легітимності нашої влади сварки, взаємна недовіра і відсутність єдності у середовищі вищого рівня посадовців, їх неприхований егоїзм і зрадництво, гіпертрофовано хворобливе "гетьманське" мислення і, як наслідок, міжусобиці, які ведуь до чергової Руїни, яка обумовила руйнацію Київськї Русі, Козацько-Гетьманську державу, УНР. Відмови від взаємопожирання та нищення заради високої мети, якої вони не мають, поки що не спостерігається.

Отже, історія України XX століття це непізнана до кінця трагедія, де непоодиноко брат йшов на брата, а син проти батька. Для тих, хто був інтегрований у радянську Україну, і тих, хто боровся проти "советов", єдиної історичної долі не може бути. У кожного з цих угруповань українців "своя" Україна, і тому не виникає у них духовно-кровна спорідненість. Для модерних етноспільнот психологічною основою єдності нації є готовність сприйняти спільні для суспільства цілі, символи, традиції як свої власні, як це зроблено в Іспанії, Польщі та ін.. Цього бракує українцям

Україна знаходиться в очікуванні справжніх народних виступів, які можуть розчистити дорогу для нової еліти, котра, нарешті, наведе порядок в країні, усвідомивши необхідність діяльності демократичної національно-патріотичної влади

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка