Козлова Альбіна Кременчуцький національний університет ім. М. Остроградського



Скачати 205.81 Kb.
Дата конвертації13.04.2016
Розмір205.81 Kb.
Козлова Альбіна

Кременчуцький національний університет ім. М.Остроградського

Факультет :Права, гуманітарних та соціальних наук

1 курс
ЖІНОЧІ ПОСТАТІ ОУН
Стаття присвячена героїчним вчинкам і нелегкому життю жінок-учасниць повстанського руху ОУН, оскільки ця тема нерозкрита і досить актуальна і в наш час. Більш детально розглянемо долю окремої жінки, учасниці ОУН – Оксани Попович, яка провела найкращий період свого життя в засланні : це майже 24 роки.
Ключові слова: ОУН, Мордовія, Оксана Попович
Albina Kozlova
Women of OUN
Current article highlights the hard lives of women, who took part in OUN, and separately the destiny of Oksana Popovich, the woman, who spent the twenty four years in exile.

Героїчні сторінки історії нашої Батьківщини ХХ століття написані кров’ю наших громадян, деякі з них ще досі невідомі, а деякі померли в самоті та забутті. На будь-якій війні, у будь-яких репресіях поруч з чоловіками завжди були й жінки: матері, медсестри, санітарки, кур’єрки, зв'язкові, розвідниці, пропагандистки, завідувачі підпільних медпунктів.

Тема боротьби жінок – патріоток є актуальною, оскільки зараз в умовах інформаційної війни українців намагаються виставити в негативному світлі : слабкими, бездіяльними, бездуховними, ні на що не здатними, що й говорити про жінок… Але одного разу я прочитала таку цитату: «Бійтеся причинити українцям зло, скривдити їх, бо тоді вони знищать вас. Вони не такі слабкі, як ви думаєте, вони сильні і ворогів не помилують…» - це слова мусульманина, не занадто гуманної людини, до речі. Наскільки це мене вразило, як і те що членами УПА були жінки… Адже не кожен зможе боротися, коли набагато безпечніше просто мовчки сидіти вдома.

Метою дослідження є змалювання героїчного життя жінок – учасниць Українського Підпілля, а також пробудження наукового інтересу до недосліджених сторінок історії, формування національної свідомості та гідності.

До цієї теми звертались такі науковці, як Василь Овсієнко, відомий журналіст в «Міжнародному біографічному словнику дисидентів Центральної та Східної Європи СРСР», що укладений за його редакцією , Петро Содоль в книзі «Організаційна структура УПА», Іван Крайній в статті «Жіночі обличчя ОУН-УПА», Тарас Батенко в своїй книзі «Вічна революціонерка», Минзак Наталя в своїй книзі «За тебе, свята Україно. Південне Надзбруччя у визвольних змаганнях ОУН-УПА.», Гривул Тарас в науково-популярному виданні: «Процес 59-ти»: покоління борців та героїв», Петро Мірчук в книзі: «Нарис історії ОУН 1920–1939 роки», Оксана Романів та інші дослідники.

В наведених вище джерелах не приділяється достатньо уваги подіям з життя жінок та умовам їх перебування в засланнях.

Один із феноменів національно-визвольної боротьби середини минулого століття в Західній Україні — масова участь у русі опору жiнок-українок, в основному молодих. В історії інших народів теж не бракувало відважних воїнів у спідницях, починаючи від легендарних амазонок та Жанни Д’Арк. Проте юні українки, котрі виконували завдання ОУН, на п'єдесталі світового воєнізованого жіноцтва посідають особливе місце.

Жінки так само як і чоловіки вивчали військовий вишкіл, складали не лише іспити, а й присягу:


« Пpиpечення (присяга) :
Пpиpікаю і зобов'язуюся перед Богом, перед українським народом – перед власним сумлінням як член Революційної ОУH – все і всюди працювати й боротися за Українську Самостійну Соборну Державу, за здійснення ідей і Пpогpам ОУH, для добра й величі України, українського народу, людини, а через це – для добра всього людства.
Пpиpікаю в тій праці й боротьбі віддати свої сили для всього, що вона вимагає в кожну хвилину, і, як треба, своє життя. Зобов'язуюся точно і совісно сповняти всі обов'язки члена ОУH та виконувати всі її накази й доручення. Так мені, Боже, допоможи.» 1
Жили за тими ж правилами:

44 правила українського націоналіста (уривки)

(Написані кров'ю на стіні польської в'язниці)

Автор : Зенон Коссак




  • Будь вірний ідеї Нації на життя і смерть і не здайся, хоч би проти Тебе був увесь світ.

  • Пам'ятай, що найбільшим злочином є шкодити своїй Нації.

  • Твоїми ворогами є вороги Твоєї Нації.

  • Знай, що найкращою ознакою українця є мужній характер і вояцька честь, а охороною України - меч.

  • Будь сильний і незламний навіть перед лицем смерті і всяких терпінь

  • Пов'язуй тісно своє життя з життям Нації. Віддай Україні свою працю, майно, кров. 2

Входили до територіальних формувань ОУH на території України , що охоплювали сукупність "рідних земель" - країв, таких як Західні Українські землі (ЗУЗ), Північно-Західні Українські землі (ПЗУЗ), Північно- чи осередньо-східні Українські землі( ПСУЗ/ОСУЗ),Південно-східні Українські землі ( ПівдСУЗ), а ті в свою чергу поділялися на Області (10) і Округи. Поза Україною ОУН структурно поділялася на Терени і Держави (відповідно до державних кордонів).
Округи ділилися на повіти, що збігалися з адміністративним поділом, повіти – на райони і підрайони, що включали 3 – 5 сіл. Були членами і найнижчих організаційних клітин "п'ятірок" і "трійок", ( 3 – 5 членів ОУH) завжди добре конспірувалися, що, коли в якомусь селі було дві "п'ятірки", то вони зовсім на знали одна одну. Якщо в якійсь місцевості не було належної кількості активістів руху, то там призначався станичний. В Організації панувала військова дисципліна і їй всі підкорялися. Для конспірації кожен член ОУH мусив мати псевдо, ніхто не вживав справжніх імен і прізвищ. Всі села і міста в системі інформації і зв'язку ОУH були закодовані. Коди й псевдоніми часто мінялись.

Структурами ОУH в краю, в який входили Галичина і Волинь (у 30-і роки волинські землі виділилися в окремий Північно-Західний Край, а пізніше діяльність ОУН поширилася на всі українські етнографічні землі), керував Крайовий Провід, очолюваний Крайовим Провідником. Виконанням рішень Проводу займалася Крайова Екзекутива (від лат. слова – "виконувати") ОУН на західноукраїнських землях (КЕ ОУH на ЗУЗ), яка ділилася на ряд референтуp (військову, ідеологічну, пропаганди тощо).

Членство ОУH мало три вікові рівні: Доріст (8–15 років), Юнацтво (15–21 рік) і повні члени (після 21 року)

Більшість із жінок, на противагу тупому фанатизму , були добрими, ніжними, щирими мрійницями. І водночас непохитними в усьому, що стосувалося державницької ідеї і національної гідності, пам'ятаючи про це і в безвиході оточеної енкаведистами криївки, і в безкінечності сталінських таборів.

Умови життя в’язнів у радянських концтаборах були надзвичайно жахливі, люди були кинуті напризволяще, у полон повільної смерті. Нижче наведені деякі факти:

Загальний розпорядок концтаборового дня приблизно такий:

Підйом 4-а або 4,5 година ранку.

Сніданок: чай і хліб до 5-ї години.

Рання перевірка і призначення до праці 5-6 год.,

Перехід до праці і праця 6-13 год.,

Обід і відпочинок 13-14 год..

Праця і повернення до табору 14-20 год.

Вечеря 20 до 21 год. , Вечірня перевірка 21 година.

Кінець таборового дня і відпочинок 22 година,

Денна норма харчів на одного в’язня:

1. Хліб ячмінний або пшоняний 600 гр.

2. М'ясо 3 рази на тиждень 20 гр.

3. Товщі 15 гр.

4. Ярина суха, різна 150 гр.

5. Крупи або вироби з муки 120 гр.

6. Риба солена чотири рази на тиждень (оселедці, тріска, тюлька) 60 гр.

7. Цукор - «пісок» 20 гр.

8. Сіль і вода без норми.
Для порівняння норми харчів для в’язня з нормами харчів для сторожових собак :

Кожного дня собаці видавалось: м'яса волового або свинячого 500 гр., крупи 400 гр., борошна 100 гр., картоплі 250 гр., капусти 250 гр., товщів 50 гр., хліба 400 гр. Роками живили в'язні в жахливих і важких умовинах, в непридатних до мешкання бараках, обірвані і голодні, спали на нарах з сухим мохом або гнилою соломою; вкривалися старими мішками або рваними таборовими бушлатами; нишпорили завжди на смітниках, серед кухонних відпадків, щоб знайти там гнилу картоплину, трухляву кістку або головку від оселедця. Влітку варили різні коріння, навіть листя чи будь-яку траву, щоб заспокоїти голод, а взимку обморожували тіло і вмирали від перестуди.


Ю. Б. Марголін, громадянин ізраїльської держави, який відбув в радянських концтаборах 5 років ув'язнення, з своїй книжці «Подорож в країну зе-ка» пише: «... Нас привезли в дивний ліс. Кого лише тут не було? Узбеки, поляки, китайці, українці, грузини, татари, німці... Люди мишачо-сірого кольору. На них було все мишачо-сірим: якісь кацавейки, довгополі лахміття, безформні опорки на босих ногах, або лапті, на головах мишачо-сірі шапки-ушанки, обличчя теж мишачо-сірі землянистого відтинку з диким виразом... Люди, перед якими за роки ув'язнення нещастя переходять величезними водоспадами, незчисленна кількість таборової недолі, перестають нарешті реагувати на оточуючу ненормальність з гостротою нормальних людей ...

Помирають покірно, спокійно і тихо, помирають від різноманітних хвороб, а в більшості від цинги та водянки. Елементарна дистрофія майже завжди закінчується водянкою. На початках жахливо розпухають ноги, потім роздувається, немов у вагітної жінки живіт, тіло наливається водою, очі підпливають, а коли вода підступає до серця, в'язень помирає ...»

В цих жахливих умовах виживали далеко не всі, адже вижити там протягом багатьох років заслання – треба мати міцне здоров’я і силу духу, без якої це неможливо.

За спогадами провідниці жiнок-повстанцiв Станіславщини, тоді 20-річної Марії Скрентович-Лаврів (псевдо Звенислава), через рік перебування засуджених українок у заполярному воркутинському таборі його начальник, якого каторжанки прозвали «Чорним ужасом», привселюдно заявив, що бандерівки — найчесніші і найпорядніші з-поміж усіх бранок. «На це, — пригадує пані Марія, — звертали увагу і численні комісії, які проводили перевірки у бараках. Ми відзначалися чистотою, акуратністю, дружністю і моральністю поведінки».3


Серед учасниць національно-визвольної боротьби на теренах сучасної Івано-Франківщини було чимало жінок-лідерів, яскравих особистостей, про яких уже розповідалося у вітчизняних ЗМІ (зокрема, «Україна молода» публікувала матеріали про Оксану Попович, сестер Ліду, Зоню і Марійку Німих). Проте ідею незалежної України в ті роки відстоювали тисячі скромних і самовідданих галичанок, котрі не претендували і не претендують на окремий рядок в історії, але без яких ОУН ніяк би не змогла упродовж десятиліття протистояти найбільшій армії світу.

Якими були і залишаються ці дотепер не визнані нашим парламентом патріотки України, вочевидь найкраще знає старший науковий співробітник Музею визвольних змагань Прикарпатського краю Оксана Романів, яка вивчає «жіночі сторінки» тієї жертовної боротьби.

За її словами жінки рідше перебували під кулями, однак вони несли не менший тягар. І невідомо, хто більше ризикував: той, хто стояв проти ворога віч-на-віч, чи той, хто збирав по селах продовольство та одяг, медикаменти, готував їжу і носив у ліс, наражаючи на небезпеку свою сім'ю. Ці жінки за силою духу вони нічим не поступалися чоловікам, проте більшість - безіменні герої, які добували розвіддані, варили їсти, лікували. Вони підтримували, надихали, допомагали і через це їх позбавляли волі на 10-15-25 років, тобто ув'язнювали на більші строки, ніж кримінальних рецидивістів.

Були жінки, які постійно перебували в бункерах зі своїми шлюбними чоловіками, як, приміром, Антоніна Король — дружина відомого командира УПА, інтелектуальної і вольової людини Ярослава Мельника (псевдо Роберт). Надзвичайно романтична історія їхнього кохання і вельми трагічний фінал. Він якось зайшов на її подвір'я у селі Войнилів і попросив напитися води. Вона винесла горня. Цієї миті було досить, аби зародилося почуття великої любові. Антоніна тоді не знала, що Ярослав перебуває в ОУН і посідає там чільне місце.

Вона закінчувала Львівський медінститут і збиралася із села їхати на випускний вечір. На залізничній станції до неї підійшло кілька незнайомців і попросили надати допомогу важкопораненому. Так замість випускного Антоніна потрапила у ліс і з підпілля більше не виходила, бо в тій партизанській групі, як з'ясувалося, командиром був її коханий Ярослав. Жити доводилося в тяжких умовах, здебільшого — в підземних бункерах. Там же в них народилися близнята — хлопчик і дівчинка. Малята були ослаблені, як і їхня мама. Розуміючи, що рано чи пізно вона з чоловіком загине, Антоніна, переодягнувшись у селянський одяг, спершу спробувала передати сина своїм родичам, однак хлопчик по дорозі помер від виснаження. Більше пощастило з донькою, яку вдалося переправити в село. Вона виросла і ніколи більше не бачила батька і матір: обоє загинули в бункері.

Схожа трагедія сталася з іншим провідником ОУН — полковником Громом (псевдо Миколи Твердохліба), котрий разом з дружиною Ольгою Герасимович застрелився в оточеному бункері. Їм ще раніше гарантували життя і зустріч з маленьким сином Яремою в обмін на припинення опору. Однак здаватися на милість ворога вони вважали кроком, неможливим за будь-яких обставин.

Основу ОУН становила переважно молодь. Проте всі вони добре розуміли, що справа, якою займаються, — дуже серйозна, підпілля супроводжувалося суцільною небезпекою, тому особисте життя відходило на другий план, бо на першому завжди стояла праця для України. В історії, мабуть, важко знайти приклади такої масової жіночої жертовності. Любов, створення сім'ї, народження дітей дівчата відкладали на потім. Життя, звісно, інколи коригувало ці установки. У підпіллі також утворювалися сім'ї, з'являлися на світ повстанські діти, однак коли поставала дилема — особисте щастя чи інтереси нації — майже завжди вибір відбувався на користь України. Це ідеал, яким не можна було маніпулювати: сім'я, дитина не ставали аргументами зради національної ідеї, задля торжества якої вступали в ОУН. Отож, діти, чиї батьки загинули в підпіллі, ставши дорослими, зрозуміли вчинки своїх тат та мам і гордилися ними. Завдяки мужній поведінці передусім жінок і збереглися здорові клітини української нації. Між іншим, я не знаю жодного прикладу, аби доросла дитина виправдала співпрацю матері з НКВС лише тому, що це гарантувало сімейне благополуччя в тих надзвичайно складних історичних умовах. Без материнської ласки залишалися й діти, батьки яких на довгі роки потрапили за грати чи колючий дріт. Інша активістка Оксана Манюха була учасницею перших похідних груп ОУН на Схід України, а потім повернулася на терени нашого краю і перейшла у підпілля, де лікувала поранених повстанців. Там познайомилася з Володимиром — чудовим хірургом — і вийшла за нього заміж. Обоє згодом потрапили в ув'язнення.

Яскравою постаттю та справжньою патріоткою є Слава Стецько, дружина Ярослава Стецька, який був членом Проводу українських націоналістів (ПУН). Справжнє ім’я - Ганна Музика, народилася 14 травня 1920 року в селі Романівка на Тернопільщині. Мала вищу освіту, бо закінчила Львівську Політехніку, школу політичних наук (Мюнхен). За фахом перекладач з англійської, французької та німецької мов. Володіла польською, англійською, німецькою, французькою, іспанською, італійською, словацькою, білоруською мовами. За спеціальністю соціолог, психолог, політолог. Мала рівень магістра.

Член ОУН з 1938 року. Співорганізатор Червоного Хреста УПА, жіночої мережі і юнацтва ОУН. 1943 року ув'язнена німцями у м. Львові. Шеф пресового бюро АВН, редактор квартальника "Ukrainian Review", співорганізатор Європейської Ради за свободу (ЄРС). Президент Антибільшовицького блоку народів. Після вимушеної еміграції повернулася в Україну. Почесний громадянин Львова (1993). В 2000 р. була нагороджена Орденом княгині Ольги III ступеня. До 2001 року голова проводу ОУН(б). З 1944 по 1991 роки перебувала за кордоном, де разом із чоловіком Ярославом Стецьком вела пiдпiльну діяльність, спрямовану на звільнення України з-під радянської окупації. Після отримання Україною незалежності повернулася на Батьківщину.

Очолювaлa Конгрес Українських Нацiоналiстiв з 1992 року, а також стала депутатом Верховної Ради України від 89 виборчого округу Iвано-Франкiвської області.

Ярослава Йосипівна Стецько померла 12 березня 2003 р. у мiстi Мюнхен, де перебувала на лiкуваннi. 4

Ще одна героїчна постать Параски Процак, селянка з Камінного Надвірнянського району. В молодості Параску так побили енкаведисти, що вона назавжди втратила слух. За участь в ОУН її засудили на 10 років ув'язнення, чоловіка Михайла — на 15 років. У Воркуті, вже на поселенні, в них народилося троє дітей. Коли повернулися додому, то їхню сім'ю відразу взяли під пильну опіку спец органи. Параска сама запропонувала чоловіку виїхати із села і знайти собі «благополучнішу» дружину. Жили, зустрічаючись ночами, потайки від людей. Параска Процак: «Усе моє нелегке життя мене не покидала віра і переконаність у тому, що не марні наші жертви, що наша боротьба — то фундамент, який міцно триматиме нашу державу і не дасть їй загубитися серед решти світу».


Повернемося до нашої головної героїні Оксани Зенонівни Попович.

Народилася 2 лютого 1926 року у с. Жуків Обертинського району Станіславської області (нині Тлумацького району Івано-Франківської області) в родин — Зенона-Мар'яна Поповича та вчительки — Олени Новодворської (походила з родини письменника Леся Мартовича). Батько Зенон-Мар’ян Попович – працівник пошти, просвітянин, вояк Української Галицької Армії (УГА), учасник Листопадового зриву у Львові 1918 р., був на півроку заарештований поляками. Помер 1949 р. Мама Олена Новодворська утекла 1945 р. з етапу і до хрущовської “відлиги” жила в с. Гринівці Тлумацького р-ну під чужим прізвищем. Померла на 101 році життя.


Оксана Зенонівна закінчила початкову школу, навчалася в українській гімназії міста Городенка. Була членом Юнацтва Організації Українських Націоналістів, де здобула військовий та санітарний вишкіл.

З початку 1944 року стала повним членом ОУН, районна провідниця. На початку 1945 року заарештована в с. Іспас Коломийського району, при собі мала повстанську літературу. В липні 1945 року під вигаданим ім'ям Петрушак Варвара Петрівна була засуджена Військовим трибуналом НКВС на 10 років позбавлення волі у таборах Воркути (12-й табір ч. 223-Р «Предшахтна») та Комі АРСР («Мукерка», «Адат») на тяжких роботах, з конфіскацією майна. При етапуванні була поранена в груди і праву ногу при спробі втекти з колони, дістала вивих ноги.5

Ось що розповідає сама Оксана Попович : «Ще як перший раз прийшли більшовики, то були страшні арешти. В Городенці, де ми жили з 1939 року, заарештували майже всіх студентів. Тоді ми, молодші, зібралися і вирішили стати на їхнє місце. Нас було п'ятеро – пішли вступати в Юнацтво ОУН. Нас не хотіли приймати, бо ми ще були малі. Але таки прийняли. Юнацтво було до 18 років. Вивчали правила конспірації, історію України, українську літературу, проходили ідеологічний вишкіл, військовий вишкіл. Складали іспит першого і другого ступенів. Була така книжка, що називалася “Пашні буряки”. Там були всі правила конспірації. Кожен мусив знати Декалог, Дванадцять прикмет націоналіста, Сорок чотири правила, за якими треба було жити. Їх усі вивчають, а вже активу складають екзамени і працюють. А вже потім складали присягу і вступали в Організацію Українських Націоналістів.
В Юнацтві ми майже весь час вчилися. Я їздила по селах і того, що ми проходили, вчила інших. А коли вже була в активі, стала районовою провідницею, то мала постійну роботу і відповідала за неї. Хто був кур'єром, хто відповідав за ідеологічний вишкіл, хто за історію України, хто за військовий вишкіл, а я займалася сіткою Юнацтва і всім командувала, бо я була районова. Коли люди почали падати, то вже стало тяжче...

Була в нас кур’єркою з Городенщини в Коломийщину старша жінка. Прізвище її Кислиця, а псевдонім “Няня”. Кожен день ходила в ту дорогу. Вдень радянська влада – вночі бандерівці працюють, а вони сплять. Мене відправили в Коломийщину. А кур’єрку я не застала. То я пішла аж у Космач, де була самостійна Україна. Вела інша кур'єрка, кому куди треба було. І по дорозі я попалася... Знаєте, облава за облавою. Було так, що прийшли, сказали: "Вже облава поїхала". І ми пішли. Підходимо до хати – а совіти звідти! У мене була тільки сумка, а в тій сумці всякі реферати, зокрема, про санітарний вишкіл.. А ще мені та кур'єрка дала “штафети”, то я поклала їх у кишеню. Це естафети, тобто записки, підпільна пошта. А тут вони підходять. Я скоренько “штафети” в сніг кинула, але торбу вже не могла кинути, бо вона велика. То вже, думаю, все...

Привели нас до хати і роблять обшук. Кажуть, що я “бандеровка”. Кажу: "Я – бандерівка. Але оті дві дівчини, що зі мною – вони до церкви йдуть. Я їх просила, щоб почекали мене. Вони почекали, але я їх не знаю. А то були районова санітарка і кур'єрка. То й вони вже те саме говорили.

Трапилося це на початку 1945 року, 12 січня, в селі Іспас Коломийського району. Затримала нас армія, що допомагала НКВС( Національна комісія внутрішніх справ). Допровадили нас до Коломиї. Я все те саме там сказала. Дівчат ще викликали, а потім відпустили. Я від них відмовилася, а вони від мене. То вони пішли. Згодом я з однією з тих дівчат зустрілася в тюрмі. Вона і там якось викрутилася, її ще раз відпустили. А мене затримали, бо в сумці були всякі реферати, література, газети... Я вже не мала виходу. Я їм сказала, що з Березова Вишнього Яблунівського району, то вони мене послали в Яблунівський район. А там слідчий був непоганий. А в Коломиї страшно поганий був слідчий. Страшний... Хто туди попав, то вже бідний був: повикручували їм руки-ноги. Ну, а як у мене свідків нема, то мені так нічого... Мене засудили тільки за те, що було в торбі. Те, що я сказала, те й записали. А то була суцільна брехня: що я з Березова Вишнього, що йшла до церкви, а хто ті дівчата – не знаю. Мене питали, чи є бандерівці в Березові Вишнім, то кажу, що є, багато. Нас вчили так казати – щоб вони туди не йшли. "А гармати є?" – "Є", – кажу. Фантазувала навмисно, щоб вони не йшли туди. Вони те записали – і все. Прізвище я записала інше. І за тим прізвищем мене судили, з ним відбула я строк і з ним я сюди повернулася. Прийшла на міліцію. Кажуть: "О! Ви обманювали совєцьку власть?" Кажу: "А совєцька власть погано працювала, що мене не розкрила".

Чекала етапу, щоб їхати на Сибір. Але мене все мучить: скільки можливо, буду старатися якось утекти. Коли везли з Яблунева до Коломиї, я так оглядалася туди-сюди... А конвой – на фірі попереду сиділи два солдати. І позаду ще солдат: як побачить, що втікають, то стрілятиме. Але я все одно думаю, що треба ризикнути. Бачу: там будинок, а там якийсь ставок. То я шугнула – і пішла, а той солдат вистрелив. Вони за мною бігли-бігли і піймали мене. Такі злі... Поранили мене спочатку в груди, а потім у праву ногу. Поклали мене на землю, поставили коло мене солдатів. Етап іде, а я й кажу: "А чому ж ви не втікали, не скористалися з того, що вони зі мною возяться?" Ідуть, ідуть, як неживі...

Там мене вже й били, і все було... І думаєте що? Нічого. Відправили мене назад у Яблунів.

Трохи одужала – і взяли мене на етап. Везли нас у закритих телячих вагонах. Їхали-їхали, їхали-їхали – щось три тижні – аж приїхали на Воркуту. А там – вічна мерзлота, олені. Зовсім інший світ. Дали нам валянки, ватні штани, перевдягнули – і на роботу. Ще осінь була, а на Воркуті вже зима.
На Воркуті там така Предшахтна була... Дали нам там дві такі консервні баночки – в одну баночку дали того супу, майже вода, з такого турнепсу суп і ложка каші. І так ми жили, були такі доходяги... Казали: зачепилася за соломинку і впала. Не могли ноги піднімати. І шлунком хворіли, і пелагрою хворіли, і цингою. І помирали.
1955 року повезли мене етапом на заслання в Красноярськ. Не в січні повезли, а так трохи пізніше. Пам'ятаю, що йшла в валянках, але вже було тепло. За Хрущова заслання скасували. Я відбула більше року заслання, а коли його скасували, то поїхала додому.»6

Після звільнення з заслання приїздить до с. Манява Богородчанського району Івано-Франківської області, де мешкала її сестра. У 1960 році закінчила вечірню середню школу в смт Солотвин. Переходить на своє справжнє ім'я. Була обстежена лікарями і визнана інвалідом другої групи. У пошуках роботи разом з мамою переїжджає до с. Крихівці за 5 км від Івано-Франківська в найману хату, працює обліковцем в Івано-Франківському відділенні «Енергозбуту».


З 1959 року веде патріотичну й просвітницьку роботу — допомагає у поширенні самвидаву, збирає кошти на підтримку політв'язнів, організовує вечори, лекції. Серед літератури самвидаву були праці Валентина Мороза, Бориса Антоненко-Давидовича, Івана Дзюба "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Знайомиться з Іваном Дзюбою та Оксаною Мешко , Борисом Антоненко-Давидовичем. У грудні 1969 р. разом з В’ячеславом Чорноволом, Валентином Морозом підписала заяву 16-х колишніх політв'язнів «Знову камерні справи?» на ім'я Голови Президії Верховної ради УРСР, яка спрямовувалась проти практики засудження в ув'язненні. Заява публікувалась в «Українському віснику» № 1 за 1970 рік, транслювалась радіо «Свобода».
В кінці 1974 року отримала квартиру в Івано-Франківську, а вже через місяць була вдруге заарештована за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації та пропаганди. Під час арешту пересувалася на милицях — нещодавно була зроблена друга операція на стегновій кістці, пошкодженій кулею при спробі втекти з етапної колони під час першого арешту. У зв’язку з хворобою справа Попович № 93 ще 17.07.74 була виділена в окреме провадження зі справи № 92 за звинуваченням Миколи Гамули, Миколи Гуцула та Романа Гайдука.. Протестуючи проти затримання, голодувала 48 діб. На початку 1975 року засуджена Івано-Франківським обласним судом на 8 років таборів суворого режиму та 5 років заслання, вирок винесли 14 січня 1975 року за ст. 62 ч. 2 КК УРСР(Кримінального кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки), визнана особливо небезпечною рецидивісткою за ст. 26 КК УРСР. Ув'язнення відбувала разом з Іриною Калинець, Іриною Сеник, Стефанією Шабатурою, Надією Світличною, Дарією Гусяк, Марією Пальчак, Нійоле Садунайте в одному з таборів «Дублагу» (ЖХ-385/3 в с. Барашево Теньгушовського району, Мордовія). Як інвалід відмовилась працювати, але неодноразово брала участь в акціях протесту та голодуваннях разом з іншими ув'язненими. Будучи в таборі, у 1979 році стала членом Української Гельсінкської спілки(УГС). В бюлетені УГС за № 8 від 20 лютого 1980 року Оксана Попович значиться серед тих, хто найбільше потребує негайного звільнення з таборів. У травні 1981 П. повезли в Івано-Франківськ на "профілактику". Мала побачення з сестрою й матір’ю. 07.08.81 її повернули в табір. У жовтні 1982 етапована на заслання в село Молчаново Томської обл. Як інвалід не працювала, але й не мала від держави ніякого утримання – допомагали родина та друзі з України.

Звільнена 2.10.87, відбувши на засланні загалом 24,5 роки. Повернулася в Івано-Франківськ до мами. У липні 1988 року була членом-засновником Івано-Франківської обласної філії Української Гельсінської Спілки, обрана скарбником спілки. При перетворенні на Установчому з'їзді 29-30 квітня 1990 року УГС на Українську Республіканську партію була серед тих, хто відмовився бути членом новоствореної політичної партії. Повністю реабілітована.

Останніми роками Оксана Попович тяжко хворіла. Жила самотньо на мізерну пенсію. Доглядали її сестра Марія Скрипник та племінниця Наталя. Відійшла в інший світ 22 травня 2004 року. Похована 24 травня на Алеї Героїв у Івано-Франківську. Отримала державну нагороду - Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006) за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (посмертно)7

Висновки.

Героїчні життя проживали прості українки і зараз ми маємо висвітлити їхні долі, записати їхні імена на сторінки історії, внести до списків вічних

героїв – патріотів нашої держави. Неймовірні страждання та поневіряння припали на їхню долю, але вони вистояли і не зламались. Оксана Попович: «для мене Україна – це було щось святе.»

У 1946р. московське керівництво намагалось винищити українських повстанців. Всього у 1921 - 1953 роках (роки правління І.В.Сталіна) у СРСР, за підрахунками державного російського історика В. Земськова, було засуджено 3,77 млн. осіб, з них до вищої міри покарання - 643 тисячі осіб, на заслання - 765 тисяч осіб (дані з довідки на ім'я Н.С.Хрущова). В книзі з промовистою назвою "Велика брехня XX століття" Земськовим вказується, що найбільша кількість засуджених (загалом, не лише за "політичними" статтями) знаходилась у ГУЛАГу у 1950 році - 2,56 млн. осіб.

Наприклад, багаторічний радянський політв'язень O. Солженіцин на підставі власних спостерігань і досліджень, в книзі «Архіпелаг ГУЛАГ» вказує більш реалістичну кількість жертв сталінського режиму в розмірі 66 мільйонів чоловік, а оцінки західних істориків називає між 45 млн. та 80 млн. жертв репресій.

Нижче подано лише частину інформації про обсяги катувань .

В Добромишлі в ямі-шибі, глибиною 36 метрів знайдено 77 трупів – жертв московського терору, а в інших – 51 труп - в двох на в’язничному дворі.

В Дубні, на Волині, вночі з 24 по 25 червня 1941 р. НКВС у в’язниці вистріляло і по-звірськи закатувало 547 чоловіків і жінок та позаколювало кілька немовлят, яких народили у в’язниці жінки-в’язні. В Заліщиках 60 вантажних вагонів з в’язнями було облито горючою рідиною і запалено. В золочівській тюрмі знайдено тіла по-звірськи вбитих 649 осіб, в іншій ямі 432 особи, облитих бензином. В ямі на подвір’ї відкопано 217 осіб, яких визнали похованими живцем.

В бережанській тюрмі перед втечею більшовиків було 1500 в’язнів. Після акту проголошення відновлення Української держави 30 червня 1941 року з них віднайшли приблизно сотню, а всіх інших перед втечею відступаючі частини більшовиків вимордували. Навіть в невеличкому містечку Бузьку недалеко від Львова в тюрмі НКВС залишилось 40 трупів свідомих українських діячів. Крім цих трупів у в’язниці знайдено ще 50 тіл закатованих, переважно дівчат, в каплиці в парку.8

Задля винищення учасників підпілля радянська влада вдавалася до найрізноманітніших заходів: масштабні облави за участю артилерії, танків, літаків, заклики до капітуляції з обіцянками амністії (всього сім разів станом на 1949 р.), створення розгалуженої агентурної мережі, блокада (під час т.зв. "великої блокади" (з 1 грудня 1945 р. по 10 лютого 1946 р.) Москва стягла до регіону, за підрахунками підпілля, 585 тис. війська, переважно НКВС, що на кілька порядків перевищувало сили повстанців. Силами цього контингенту було проведено в цей період 15 562 операцій проти ОУН), терор "істрєбітєльних батальйонів" (вже на 1 квітня 1946 р. їх діяло 3 593 із загальною кількістю їх особового складу 63 000 осіб, а з часом число ще зросло), депортація населення (при депортаціях було встановлено кримінальну відповідальність за повернення до рідних осель, а місцем народження при заміні паспортів вказувався пункт депортації), середньовічні публічні катування, застосування принципу колективної відповідальності... - такими були традиційні більшовицькі методи боротьби, і вже не тільки з повстанцями, а з усім народом. Доходили до маскараду з перевдяганням у "бандерівців" (метод, оцінений і успішно засвоєний також і поляками), випалювання лісів, часом разом з прилеглими селами (саме тоді було знищено усі соснові ліси на Ковельщині), затруєнням озер і криниць і поширенням на чорному ринку отруйних протитифозних уколів, необхідних повстанцям. Не кажучи вже про застосування заборонених розривних куль, розстріли полонених і профанацію могил загиблих. Вже в 1945 р. на території Західної України діяло 156 фальшивих "загонів ОУН" у складі 1783 осіб. Всі ці заходи призвели до значного скорочення складу ОУН і змусили командування частково вивести війська з України.

Відкритий і організований збройний опір припиняється наприкінці 40-х років, а після загибелі у 1950 р. у сутичці з частинами НКВС головнокомандувача генерала Шухевича припиняє існування як єдина військова формація. Попри все, окремі загони ОУН продовжують боротьбу до травня 1954 р.(1955 р.), коли було захоплено у полон нового головнокомандувача полковника Василя Кука-Коваля. Та й після цього деякі боївки зберігали боєздатність аж до кінця 50-х років, а останній партизан Ілько Оберишин погодився вийти з лісу тільки у 1991 р., після проголошення незалежності України.



На мою думку дослідження цієї теми має бути продовжене з метою висвітлення всіх постатей українських героїв, публікації їхніх життєвих шляхів, формування патріотизму молодого покоління, національної ідеології.


1 Після виголошення Пpиpечення кандидат ставав повноправним членом ОУH і його призначали до організаційної клітини

2 Володимир В'ятрович. Рейди УПА теренами Чехословаччини. — Бібліотека "Літопису УПА", Том 2, 2001.



3 Іван Крайній. ЖІНОЧІ ОБЛИЧЧЯ ОУН-УПА//"Україна Молода", № 105 за 09.06.2005

4 Тарас Батенко: Вічна революціонерка.



5 «Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Том 1. Україна. Частина 2». — Харків: Харківська правозахисна група «Права людини», 2006. — 1020 с.


6 Інтерв'ю з Оксаною Попович. Записав Василь Овсієнко 6 лютого 2000 року

7 Указ Президента України № 937/2006 від 8 листопада 2006 року «Про відзначення державними нагородами України засновників та активістів Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод»


8 Бібліотека Українського Націоналіста. ч.2 Хмель С.В. «Українська партизанка».// «Шлях Перемоги» 1994. 128с.



База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка