Конспект проведення лекційного заняття з теми №4 «Соціалізація особистості»



Сторінка4/5
Дата конвертації11.04.2016
Розмір0.61 Mb.
1   2   3   4   5

Соціалізація особистості у зрілому віці. Зрілість припадає на період досягнення людиною найвищого розвитку її духовних, інтелектуальних і фізичних здібностей. Часто її ототожнюють з дорослістю та повноліттям, хоч бути дорослим ще не означає бути зрілим. Такою можна вважати людину, яка навчилася реалізовувати життєві задуми, перспективи, яка у своєму розвитку перейшла від самовизначення до самореалізації. Найвагомішими сферами самореалізації особистості є професійна сфера, сфера сімейно-побутових взаємин, сексуальних стосунків, спілкування, виховання дітей, саморозвитку і самовдосконалення.

Зрілість є найтривалішим періодом онтогенезу. На стадії ранньої зрілості людина залучається до всіх сфер діяльності, стабілізує якості особистості, у тому числі комунікативні здібності, встановлює близькі стосунки з іншою людиною, виявляє творчі здібності, вибудовує власний спосіб життя, долає першу психологічну кризу переоцінки життєвого шляху. Середня зрілість пов’язана з пошуком відповідей на основні питання про сенс життя, людина намагається здійснити свої мрії. На цей період припадають переоцінка цілей і домагань, аналіз навколишньої дійсності, оточення, прагнення вплинути на майбутнє, стати творчою особистістю, професіоналом. Супроводжують його і сумніви щодо продовження обраного шляху, страх зниження працездатності, пошук нових цінностей. Водночас відчутними для особистості стають розбіжності між дійсністю та прагненнями, вона почувається наче на роздоріжжі. Від її вибору залежатимуть життя та розвиток. Криза середини життя може мати своїм наслідком кілька варіантів поведінки:

1. Усвідомлення кризи без відповідної оцінки своїх планів і домагань. Відсутність такої оцінки, а також відповідних коректив життєвої стратегії (цілей, планів) спричинюють рутинність життя індивіда.

2. Усвідомлення кризи через сприйняття та оцінку реакцій життя, які породжують страх перед майбутнім, думки про неможливість активності та корекції життєвих планів.

3. Усвідомлення кризи через оцінку та корекцію планів, глибинне оновлення та бажання активно діяти за нових умов.

Для успішного подолання кризи середини життя важливо проаналізувати власні цілі (самоаналіз) і переоцінити власні ресурси, розширити кругозір, переглянути і “коригувати життєвий курс під новим кутом бачення цілей. Середина і друга половина життя повинні мати свою значущість, інакше вони мало чим відрізнятимуться від першої половини, навіть віддалено нагадуватимуть її. У цей період людині необхідно: досягти зрілої громадянської і соціальної відповідальності; забезпечити і підтримувати належний життєвий рівень; виробити оптимальні способи проведення дозвілля; допомагати дітям в усвідомленні відповідальності у житті; поглиблювати особистісний аспект подружніх взаємин; розсудливо сприйняти фізіологічні зміни, звикнути до них, пристосуватися до взаємодії з батьками, які “входять” у старість.



Період пізньої зрілості супроводжують занепокоєність (людина намагається продовжити плідно і творчо працювати, виявляти свої здібності та можливості) або відсутність занепокоєності (призводить до гальмування розвитку та становлення, сприяє виникненню почуття непотрібності, спустошення). Часто цей період супроводжується надмірною турботою про себе тощо.

Період зрілості характеризують такі параметри:

залежність. Вона виражена “Ти-парадигмою” (ти турбуєшся про мене). Залежним людям для досягнення мети потрібні інші;

незалежність. Побудована на “Я-парадигмі” (я можу це зробити). Незалежні люди досягають усього, завдяки власним зусиллям;

взаємозалежність. В її основі – “Ми-парадигма” (ми можемо це зробити). Взаємозалежні люди об’єднують свої здібності і можливості з можливостями інших для досягнення найвищого успіху.

Найсприятливішим для розвитку особистісної зрілості є рівень взаємозалежності. Він також оптимальний для вияву соціально-психологічної зрілості індивіда, основними показниками якої є його вміння казати правду, відстоювати свою позицію, поєднувати власні комунікативні можливості з вимогами, нормами і правилами поведінки соціального оточення, здатність долати комунікативні бар’єри та розв’язувати конфліктні ситуації тощо. Соціальна зрілість виявляється у громадській, політичній, моральній, естетичній сферах. її характеризують розвинуте почуття відповідальності, наявність соціального інтелекту (розвинена здатність до розуміння інших людей, передбачення розвитку різних соціальних ситуацій), потреба в турботі про інших людей, здатність до активної участі у житті суспільства, ефективне використання своїх знань і здібностей, конструктивне розв’язання численних життєвих проблем на шляху самореалізації.

На цьому етапі важливо використати всі можливості (в біологічному, психологічному, соціальному, соціально-психологічному аспектах) для продовження творчого, активного періоду життя завдяки правильній організації та використанню індивідуального часу (темп, ритм, частота тощо). Цими питаннями переймається акмеологія, яка зосереджується і на проблемах формування етичної, професійної культури, впливу соціокультурного та етнопсихологічного середовища на соціалізацію особи, створення умов для подолання суперечностей мікросередовища та особистості, що детермінують поведінку індивіда, розроблення науково обґрунтованого алгоритму продуктивного розв’язання завдань соціалізації зрілої особистості, самовдосконалення особистості, усвідомлення нею своїх реальних можливостей, ставлення до себе як до творця свого життя та ін. У пізньому зрілому і похилому віці важливо знайти застосування своїм здібностям і завдяки цьому продовжити період зрілості. Спеціалісти вважають найефективнішим методом боротьби зі старінням трудотерапію, оскільки праця наділена великою можливістю поновлювати людські сили, є основною потребою людини. За словами канадського біолога і лікаря Ганса Сельє (1907–1982), проблема не в тому, потрібно чи не потрібно працювати, а в тому, яка праця найбільше підходить людині на пізній стадії зрілості та у старості.

Для акмеології, яка спирається на досягнення генетики, медицини, психології, соціології, геронтології, педагогіки, важливими є всі стадії соціалізації особистості – старт (дитинство, шкільні, студентські роки), оптимум (зрілість, розквіт активності, професійних здібностей), фініш (пенсійний вік, старіння). На кожному з цих етапів соціалізації людина володіє широкими можливостями для вияву своїх здібностей і можливостей. Власний вибір обов’язково пов’язаний з відповідальністю за процес та результат діяльності. Процес вибору на різних стадіях соціалізації супроводжується пошуками, але саме він є найвпливовішим чинником формування особистості, розкриває простір для виявлення її індивідуальних рис, розкриття таланту, досягнення вершин творчості.

Розквіт можливостей особистості, досягнення нею вершин професійного, морального росту співвідносяться з поняттями “життєва перспектива”, “життєві плани”, “життєва мета”, “ідеал”.

Життєва перспектива спосіб усвідомленого, відносно структурованого засвоєння особистістю свого майбутнього.

Життєву перспективу співвідносять з потенційними можливостями особистості на конкретний час і в майбутньому. Наявність перспектив наповнює життя людини глибоким смислом і є свідченням про достатньо молодий її психологічний вік. Під час життєвих криз життєві перспективи особистості звужуються, внаслідок чого вона стає вразливою, її стан починає характеризуватися як депресивний.



Життєві плани спосіб усвідомлення свого ставлення до подій власного життя, підвищення своєї ролі у регулюванні індивідуальної життєдіяльності (під час прийняття життєво важливих рішень).

Життєві плани можуть стосуватися професійного, духовного, інтелектуального розвитку людини, сімейного благополуччя, матеріального достатку, майбутнього дітей тощо. Відсутність або уявлення про неможливість їх реалізації особистість сприймає як безвихідь.



Життєва мета форма самопрогнозування, ідеального уявлення бажаного майбутнього.

Вона є продуктом усвідомлення особистісних потреб, які відтворюють найважливіші прагнення, інтереси людини. Йдеться про напрям життєдіяльності, цілі якого планується досягти і який мобілізує різноманітні зусилля людини.

Як правило, людина прагне того, що вважає гідним. При цьому не варто братися за непосильні завдання, адже у кожного є своя вершина. Але в межах своїх потенційних даних людина повинна зробити все, на що здатна. Досягнення високої майстерності, гармонія в собі й у взаємодії із середовищем є ідеальною метою.

Ідеал (франц. ideal) узагальнене уявлення про максимально можливий рівень розвитку особистості, реалізації її потенціалу.

Ідеал має об’єктивний характер. У ньому втілені цінності як загальнолюдські, так і конкретного народу, на яких ґрунтується національний ідеал.

На етапі зрілості людина починає віддавати суспільству те, що отримала від нього протягом життя. Діалектична зумовленість цього процесу є запорукою розвитку суспільства й особистості.
Питання 3. Вікові кризи життя і процес соціалізації індивіда
Складові соціуму нерівноцінні і неоднаково впливають на індивіда в різні періоди його становлення. Найвідчутнішими щодо цього є кризові періоди в житті людини, а також економічні, політичні, релігійні, побутові, соціокультурні, соціально-психологічні умови, дія яких може бути як стабілізуючою, так і деструктивною.

У різні періоди життя людини відбуваються зміни в її психіці. Вони можуть розгортатися повільно і поступово (еволюційні зміни). У кризові періоди розвитку і становлення індивіда ці зміни раптово вибухають, розвиваються бурхливо і швидко, призводячи до глибоких наслідків. Цей психологічний феномен позначений поняттям “вікові кризи”.



Вікові кризи особливі, перехідні періоди розвитку людини, які характеризуються психологічними змінами і нею переживаються.

У сучасній психології ще не вироблено єдиного погляду на вікові кризи. Одні дослідники вважають їх ненормальним, болісним явищем, результатом неправильного виховання, інші – вбачають у кризах конструктивну функцію, вважаючи їх закономірним, неминучим явищем. Очевидно, більшу рацію мають ті, хто називає вікову кризу природним явищем, оскільки протягом життя її переживають усі люди. За своєю суттю вона є внутрішнім конфліктом з приводу життя, його сенсу, головних цілей і шляхів їх досягнення. Переживання людиною кризи тісно пов’язане з глибиною і гостротою усвідомлення кризового стану, з рівнем особистісної зрілості, із здатністю її до рефлексії. Вікова криза визріває всередині особистості, настання її спричинюється тим, наскільки людина засвоїла все, що необхідно було опанувати на певному віковому етапі.

Традиційно виокремлюють кризи дитинства, підліткового, юнацького, похилого віку, зрілості. Крім кризових періодів, психологія вивчає кризові стани. Щодо них теж побутують різні погляди. Наприклад, сучасний вітчизняний психолог Наталія Максимова виокремлює такі кризові стани у підлітковому віці: філософська інтоксикація (інтенсивна інтелектуальна діяльність, спрямована на самостійне розв’язання “вічних” проблем – сенсу життя, призначення людства тощо); криза втрати сенсу життя (супроводжують її висновки про безглуздість життя взагалі, що підвищує ризик підліткового суїциду); афективно-шокові реакції (виникають у відповідь на зовнішню психотравмуючу ситуацію – напад бандитів, смерть родичів тощо, тривають, як правило, недовго і можуть спричинити реактивну депресію, посттравматичний стрес).

Періодизація психічного розвитку враховує передусім психофізіологічні зміни в організмі людини, а періодизація соціального розвитку спирається на особливості взаємодії індивіда з соціумом на різних етапах його життя, тобто на міру його включення в суспільну діяльність та соціальні контакти, особливості засвоєння соціального досвіду і відтворення соціальних зв’язків. Тому вона має дещо інші вікові межі. Наприклад, згідно з періодизацією психічного розвитку, старший підлітковий вік і ранній юнацький вік належать до різних вікових періодів, а згідно з періодизацією соціального розвитку – до єдиного маргінального (перехідного) періоду соціалізації.

За твердженням Е. Еріксона, протягом життя людина переживає вісім психосоціальних криз (рис. 1), які є специфічними для кожного вікового періоду, а їх сприятливий або несприятливий перебіг зумовлює розвиток особистості в соціумі (нормальну чи аномальну лінію):

криза довіри – недовіри (перший рік життя);

автономія – сором та сумніви (два – три роки);

ініціативність – почуття провини (три – шість років);

працьовитість, старанність – комплекс неповноцінності (сім – дванадцять років);

особистісне самовизначення, ідентифікація – індивідуальна сірість, конформізм (дванадцять – вісімнадцять років);

інтимність, комунікабельність – ізольованість, замкненість на собі (близько двадцяти років);

турбота про виховання





Кризи

Рис. 4. Психосоціальні кризи людини (за Е. Еріксоном)

нового покоління – “занурення в себе” (тридцять – шістдесят років);

задоволення від прожитого життя – відчай (за шістдесят).

У контексті цієї концепції становлення особистості є зміною етапів, на кожному з яких відбувається якісне перетворення внутрішнього світу індивіда, змінюються його стосунки з навколишнім середовищем, а криза вікового розвитку – деяким узгодженням індивідуальних, біологічних чинників із соціальними. Саме в кризові моменти загострюється боротьба між позитивною та негативною ідентичністю, що може спричинити аномальну лінію розвитку.



Ідентичність (лат. identicus тотожний) збереження і підтримання особистістю власної цілісності, тотожності, неперервності історії свого життя.

Е. Еріксон розглядав ідентичність у двох аспектах:

1) єдність органічного та індивідуального компонентів (єдність фізичного зовнішнього образу, задатків, тотожності, автентичності і цілісності людського індивідуального буття);

2) соціальний компонент (групова ідентичність – входження особистості у різні спільноти; психосоціальна ідентичність – відчуття людиною значущості свого буття для суспільства). Кожен з названих аспектів ідентичності має позитивний (яким має бути індивід з точки зору соціального оточення) і негативний (те, яким він не повинен бути) полюси. У протиборстві цих полюсів і формується ідентичність. Кризовий момент загострює боротьбу, внаслідок якої гору може взяти негативна ідентичність. Для позитивного розвитку людини необхідне переважання позитивної ідентичності над негативною.

Погляд Е. Еріксона на ідентичність як на основний момент у розвитку та становленні особистості в суспільстві виводить на проблему загальнолюдського (усвідомлення людиною себе представником біологічного виду, людства, осмислення його глобальних проблем), групового (усвідомлення своєї належності до певних груп) та індивідуального (усвідомлення власної неповторності, намагання розвивати свої здібності) рівнів ідентичності. Серед учених немає єдиної думки про те, розвиток якого рівня ідентичності є найважливішим для успішної соціалізації особистості. Існує твердження, що актуалізація особистості, домінування певного рівня її ідентичності, успішне становлення індивіда у соціумі зумовлюються суспільним (історичний розвиток суспільства та його специфіка) та індивідуальним (життєвий цикл особистості) часом.

Сучасна вітчизняна психологія великого значення надає проблемі допомоги особистості у подоланні кризових станів, особливо на етапі набуття та закріплення професійного досвіду, що може збігатися в часі з так званою кризою середини життя людини як переходу від молодості до зрілості, нового етапу в осмисленні нею сенсу власного буття і призначення у суспільстві. У соціології, інших суспільних науках таким зрушенням людини відповідає поняття “соціальний перехід” індивіда з одного соціального стану в інший. Критичні періоди і соціальні переходи нерідко супроводжуються хворобливою психологічною перебудовою, підвищеною сенситивністю (лат. sensitivus – чутливий) до зовнішніх впливів, що порушує внутрішню рівновагу, спричинює появу нових потреб тощо.

У контексті процесу соціалізації поняття “кризові періоди життя особи” слід розглядати разом із категоріями “стабільність – нестабільність” розвитку суспільства, які стосуються сфер життя, пов’язаних із спілкуванням та взаємодією людей, з механізмами та способами соціально-психологічного відображення явищ дійсності. Адже соціально-психологічне відображення індивідом, соціальною групою соціуму визначає соціально-психологічну стабільність – нестабільність.

Соціально-психологічна стабільність стан відображення соціально-психологічних явищ, взаємозв’язку спільності й особистості, за якого жоден із них не може істотно змінити соціальні відносини в своїх інтересах.

Соціально-психологічна стабільність є одним із аспектів соціальної стабільності. Вона виражає стан відносної рівноваги, збалансованості дій соціальних груп та індивідів як суб’єктів соціальних і міжособистісних стосунків, якому властиві відчуття безпеки, спокою, комфорту, впевненість, тобто сукупність відносин, що забезпечують оптимальні умови нормального спілкування та взаємодії. Якщо соціальні групи, індивіди відносно безболісно пристосовуються до змін у внутрішньому та зовнішньому соціальному середовищі, то така стабільність є динамічною. Стабільність замкнутої системи (стосовно, наприклад, держави – авторитарно-тоталітарний режим, стосовно міжособистісних стосунків у групі – авторитарний стиль взаємин) зорієнтована на формування “соціально однорідних гвинтиків”. Досягається вона здебільшого за рахунок суб’єкт-об’єктних відносин, повчання, залякування тощо і призводить до стагнації (застою). Надто високий рівень соціально-психологічної стабільності може ослабити життєздатність соціальної спільності, спричинити її нездатність адаптуватися до змін у соціальному середовищі.

Соціально-психологічна стабільність, як і соціальна, політична, економічна та інші її форми, взаємопов’язана із суспільним прогресом – напрямом розвитку суспільства, що характеризується позитивними змінами окремих соціальних спільностей та індивідів, переходом від менш досконалого стану до більш досконалого тощо. Джерелом його є потреби та інтереси людей. Відсутність можливості для задоволення потреб, розвитку інтересів і цінностей породжує регрес, занепад, стагнацію.

Вивчення особливостей впливу кожного етапу життєвого циклу особистості на успішність її соціалізації із урахуванням факту стабільності – нестабільності розвитку суспільства навело психологів на думку про необхідність побудови двох моделей соціалізації особистості з подальшим узагальненням їх у єдиній моделі. Перша з них розрахована на відносно стабільне, друга – на швидкозмінюване соціальне середовище. При цьому слід мати на увазі, що життєвий шлях особи охоплює періоди творчості, активності, а також перехідні, критичні періоди. З урахуванням цього можна виокремити такі особливості соціалізації особистості:

– соціалізація особистості, яка перебуває на стадії активності, творчості, у стабільні періоди розвитку суспільства;

– соціалізація особистості, що перебуває на стадії кризи, у стабільні періоди розвитку суспільства;

– соціалізація особистості, котра перебуває на стадії активності, творчості, у нестабільні періоди розвитку суспільства;

– соціалізація особистості, яка перебуває на стадії кризи, у нестабільні періоди розвитку суспільства.

Стабільність – нестабільність розвитку суспільства та індивідуальні особливості розвитку людей утворюють різноманітні лінії соціальної поведінки та варіантів їх життєвого шляху.
Питання 4. Асоціальні прояви особистості
Процес соціалізації постійно супроводжується необхідністю вибору людиною однієї з альтернатив поведінки, різноманітними реакціями у взаємодії з окремими людьми та соціумом. І хоча для більшості індивідів соціальні вимоги є стимулом для вдосконалення, досягнення гармонії з оточенням, немало їх негативно реагує на вимоги суспільства, що спричинює відхилення у поведінці, асоціалізацію.

Асоціалізація (грец. а... префікс, що означає заперечення, відсутність, і лат. socialis суспільний) засвоєння особистістю норм, цінностей, негативних ролей, стереотипів поведінки, які спричинюють деформацію суспільних відносин, дисгармонію у взаємодії людини і суспільства.

Проблема асоціалізації пов’язана з десоціалізацією людини, що є негативним результатом її існування в соціумі.



Десоціалізація (лат. de... префікс, що означає віддалення, скасування) зворотний щодо соціалізації процес, який характеризується відчуженням особистості від основної маси людей, входженням її в асоціальні чи антисоціальні неформальні групи.

Процес десоціалізації сигналізує, що на певній стадії відбувається деформація соціалізації особистості (здебільшого під впливом негативного мікросередовища), результатом якої є руйнація попередніх позитивних норм та цінностей і засвоєння антигромадських взірців поведінки.

Проявом асоціалізації є девіантна поведінка.

Девіантна (лат. deviatio відхилення) поведінка система вчинків, що відрізняються від загальноприйнятих у суспільстві норм права, культури, моралі.

Соціально-психологічний механізм внутрішньої та зовнішньої детермінації девіантної, у тому числі й протиправної поведінки вимагає поєднання таких підходів при вивченні особистості:

– соціально-типологічного (аналіз соціальної позиції особистості, соціальних норм, що їй відповідають, їх сприймання та виконання);

– соціально-рольового (етико-правова оцінка конкретних ролей особистості та її індивідуальних характеристик);

– власне комунікативного (виявлення механізмів відтворення соціально-психологічної реальності, способів соціально-психологічного відображення, конкретних зв’язків і відносин).

У контексті девіантної поведінки проявляють себе так звані делінквентні та “маргінальні” особистості.



Делінквент (лат. delinquens правопорушник) субєкт, чия негативна поведінка у крайніх своїх проявах становить карний вчинок.

Такі індивіди характеризуються антисоціальною поведінкою, схильні до правопорушень, злочинної діяльності.

Маргінальна” (лат. marginalis той, що перебуває на краю) особистість індивід, який, опинившись на межі двох чи кількох культур, подолав межі спільності, в якій виховувався, однак не зміг увійти або не був прийнятий у нову групу.

Основними характеристиками “маргіналів” є внутрішня соціальна нестабільність, стан психологічного дискомфорту, почуття самотності, схильність до аморальної поведінки. Вони нездатні засвоїти культурні традиції та цінності, соціальні навички поведінки середовища, в яке потрапили (наприклад, житель сільської місцевості, змушений працювати у великому місті).

“Маргінальна” особистість відчуває високу соціальну напруженість, легко вступає у конфлікт із навколишнім середовищем. Нерідко внутрішньорольовий конфлікт переростає у злочин.

З точки зору соціальної психології, однією з основних причин відхилень у поведінці є порушення соціальних відносин особистості, яке має своїм наслідком афект неадекватності.



Афект (лат. affectus настрій, хвилювання, пристрасть) неадекватності (лат. adaequatus прирівняний) негативний стан, породжений невдачами в діяльності, зіткненням завищеної самооцінки особистості з її реальними можливостями.

Афект неадекватності є соціально-психологічним джерелом антигромадської поведінки, що виражається у напруженні людських взаємин, у розбіжності самооцінки та оцінки достоїнств людини оточенням. Він спотворює уявлення людини про ставлення інших до неї, чим знижує ефективність зусиль оточення, спрямованих на нормалізацію системи відносин індивіда, його поведінки.

Асоціалізація особистості відбувається одночасно з соціалізацією. Ефективність соціальної адаптації (зокрема, соціально-психологічної адаптації) як однієї з форм соціалізації значною мірою залежить від того, наскільки адекватно особистість сприймає реалії соціально-психологічного простору (взаємозв’язки, групові процеси, особливості взаємодії та ін.), виявляє рефлексивно-перцептивні можливості, здібності до зміни поведінки і спілкування тощо. Зворотним процесом до соціально-психологічної адаптації є соціально-психологічна дезадаптація особистості.

1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка