Конспект лекцій з курсу «Історія мистецтв, архітектури й містобудування»



Сторінка7/9
Дата конвертації16.04.2016
Розмір1.36 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

2. Творчість Доменіко Трезині (1670- 1734)
Д. Трезині (швейцарець за походженням) – перший іноземний зодчий, який прибув у місто на Неві 1706 року. Саме він виявився добрим виконавцем архітектурних ідей Петра І. Смаки та ідеальні уявлення коронованого замовника поєдналися з професійним досвідом архітектора, що виступив виконавцем монар- шої «художньої волі».

Головний елемент собору Петропавловської фортеці, автором якого є Трезині, – дзвіниця, що виростає з західного фасаду. Вона має спільні риси з баштами храмів, ратуш та замків прибалтійських міст, з їх легкістю та верти- кальним устремлінням, що протиставлені пласкому прибережному ландшафтові. Безпосереднім її прообразом послугував храм-башта московської садиби Мен- шикова (1701-1707, архітектор І. П. Зарудний, – не випадково саме цей автор був запрошений до роботи над іконостасом Петропавловського собору в Петер- бурзі). Схожість позначається в ярусній побудові об’єму, – з характерним прийо- мом розташування пілястр, що залишають вільними кути, – та завершенням, де шатро перейшло у шпиль Трезині, а також – в архітектурних деталях.

Проте петербурзька будівля зовсім не була повторенням прообразу, – її відзначає більший динамізм і чіткість загальних обрисів (з квадратним пере- тином плану башти замість восьмикутного). Ключовим для архітектури петров- ського Петербурга виявилося поєднання національних традицій з іноземними, що сприймалося як новація. Головним відступом від традиції став «латинський» інтер’єр собору з трьома нефами, перекритими склепіннями однакової висоти та прямокутна барочна прибудова замість напівкруглих апсид.

У 1714 р. Петро І доручає Д. Трезині виконати для північної столиці серію проектів «зразкових будинків». Кожний проект призначався мешканцям, які посідали певний ступінь у соціальній ієрархії: для так званих «підлих» (ремісників, дрібних торговців) призначалася ділянка у 8 сажнів 1 аршин по фронту, одноповерховий будинок з трьома вікнами та найпростішим планом; для «заможних» – фронт ділянки у 25 сажнів, симетричний план «о 14 вікон» з сінями посередині та мезоніном над входом, – площину стіни організують тільки вікна з простими наличниками. Лише будинок «для іменитих», – двоповерховий «на погрібах» та з мансардою, – має ритмований цілісний фасад з пласкими лопатками та філенками, з рустом на кутах.

Скромний також і декор «Літнього палацу» Петра І (1710-14, – архітектори Д. Трезині, А. Лютер, Н. Микетті, М. Г. Земцов), збудованого за подобою зразкового будинку «для іменитих», – лише вхід виділено плямою розкішного картуша.

На рівних лініях Васильєвського острова вибудовані за зразковими про- ектами будинки чергувалися з ошатними ворітьми й складалися у довгі метричні ряди. Напрямок набережних не співпадав з напрямами вуличної сітки, тому будинки тут ставилися рядами з уступами, – впритул один до одного. В цій регулярній та регламентованій забудові вбачали нову красу, – у чіткій повто- рюваності та простій організації перспектив.

Саме ця естетика отримала свій вираз в структурі та образі найбільшої громадської споруди Петербурга петровського часу, – будинку Дванадцяти колегій (1721-42). Ідея цієї будівлі цілком належить Петру І. Треба було спорудити будинок для Сенату та Синоду й десяти колегій («міністерств» петровського уряду) – з таким розрахунком, щоб кожна з колегій була само- стійною, але всі разом вони створювали єдиний урядовий орган. Петро І наказує робити колегії «усі рівні ззовні довжиною». Трезині будує величезну, довжиною біля 400 м муровану будівлю на Васильєвському острові. Її видовжений фронт поділяється на дванадцять рівних частин, – 15 сажнів довжиною кожна, – з крутою ламаною покрівлею. На східному фасаді його частини виділено висту- паючими посередині ризалітами, з фігурними фронтонами та балконами. Метрич- ний ряд колегій схожий на ряд будинків, вибудованих за зразковими проектами. Фасад цей звернений до просторого майдану, що проектувався Д. Трезині.

Контрольні запитання до лекції 10
1. Визначити головні етапи початкового містобудівного розвитку Санкт-Петербургу. Які принципові композиційні риси визначають розвиток столиці як цілісного містобудівного організму?

2. Порівняти погляди на планувальний розвиток Петербургу архітекторів Леблона й Трезині.

3. Які підсумки для розвитку Санкт-Петербургу мала діяльність Комісії, очолюваної архітектором Єропкіним?

4. Порівняти суттєві риси творчості архітекторів Трезині й Зарудного на прикладі архітектурного вирішення Меншикової башти в Москві та Петропавловського собору в Санкт-Петербурзі.

5. Яке значення для розвитку російського регулярного містобудування мало впровадження «зразкових» проектів?

Рекомендована література: [1, 2, 5, 6, 21, 23, 24, 33, 36, 38].

Лекція 11

Архітектура Москви XVIIІ ст.

1. Особливості містобудівного розвитку Москви

першої половини XVIIІ ст.
Москва являла собою повну протилежність Петербургу, – величезне старе місто, що займало, разом зі своїми передмістями та околицями, – з мона- стирями-фортецями, – більшу територію, ніж сучасні їй Париж або Лондон. Її основні оточені фортечними мурами частини, – Кремль, Китай-місто, Біле та Земляне міста – вже не вміщували зростаючого населення. Бурхливо росли прилеглі до міста слободи й села, зокрема, Хамовники, Преображенське й Покровське.

Місто мало яскраво виразне радіально-кільцеве планування з фортецею в центрі; концентричну систему підсилювали додаткові земляні бастіони укріплень 1707-08 рр. Саме побіля Кремля та в Китай-місті розміщувалися головні ринки, основними життєвими артеріями були радіальні вулиці-шляхи, які вели в різні частини країни. Міжмагістральні внутрішні зв’язки забезпечувалися сіткою про-вулків, – більшістю паралельних стінам укріплень. Міське планування було своєрідним, – або хаотично-скупченим, або надзвичайно просторим. Стрімко розвивається мануфактурне виробництво: за перші 25 років століття кількість мануфактур в Москві збільшилась з п’яти до 12 казенних та 23 приватних. Населення росте всупереч примусовому вивозу мешканців до Петербургу. Зро- стаюче місто необхідно було упорядкувати.

Для цього існувало дві можливості: реконструкція старих частин Москви й – створення нових районів на пустих місцях за межами міських стін, – за регулярними планами та з кам’яною регламентованою забудовою. Спершу було зроблено спробу забезпечити благоустрій запустілих просторів, що утворилися в місті. 1701 року видається указ «будувати на погорілих місцях тільки муровані будівлі». У 1704 р. ця вимога поширилася на все нове будівництво в центрі, – в Кремлі та Китай-місті (щоб його пришвидшити, 1705 року воно забороняється в усіх інших частинах міста).

Звертання до регламентованої забудови настає в Москві від 1712 р., коли було оголошено обов’язковим ставити нові будівлі за лінією вулиці. Від цього часу регламентація збільшується й поширюється на «пропорції» вулиць, типи воріт, висоту огорож тощо. Незважаючи на спротив приватних забудовників, зміни планувальної структури відбувалися неухильно.

В місті було збудовано низку монументальних громадських будівель. В Кремлі – величезний Арсенал, біля Нікольських воріт – будівля першого театру. Складений численною кількістю вертикалей силует Москви збагатився новою домінантою – Меншиковою баштою, яка опинилася суперницею дзвіниці Івана Великого. Баштами розпочали увінчувати також і цивільні споруди. Було пере- будовано Сухарєву вежу, де розмістилася Навігаційна школа та обсерваторія. В Москві спорудили декілька тріумфальних воріт, – вони позначили вулиці, що слугували шляхами урочистих процесій та маршів, – зокрема, присвяченого Полтавській вікторії (1709).

Найбільш інтенсивно змінювалася забудова берегів р. Яузи, – тут було розміщено регулярні «лінійні» воєнні поселення, – слободи Преображенського, Семенівського та Лефортова полків. Тут під їх захистом були збудовані палаци Петра І та наближених до нього осіб. В Німецькій слободі (Лефортовім) було збудовано великий палац Лефорта, що зберігся до наших днів. Тут було зведено Головинський палац з великим парком (від 1722 р. – царська резиденція). В цій слободі будувалися також адміністративні споруди, великий шпиталь, мануфак- тури. Таким чином склався новий міський район, де найбільш активно велося муроване будівництво. До Лефортова було тимчасово перенесено парадну частину Москви.

У Кремлі, разом зі збудованим за повелінням Петра І великим монумен- тальним Арсеналом, молодим Растреллі у 1730-31 рр. зводиться новий палац (так званий Кремлівський анненгоф). У Лефортовому тим же майстром було створено грандіозний садово-парковий комплекс, що за своєю площею майже не поступався Кремлю. З часом Лефортове перетворилося в місце прогулянок та святкових веселощів. Район біля Яузи так і не став урядовим центром міста, а залишився однією з околиць, – щоправда, з благоустроєм.

Для містобудівного розвитку Москви мав велике значення її план 1739 р., відомий під назвою плану Мічурина. Робота з його складання була великою подією в історії міста. Безперервний процес упорядкування структури вуличної мережі міста продовжувався з 1690 по 1770 роки. Указ «Про зроблення плану Москви» було опубліковано у 1731 р. Роботу зі створення плану в основному було виконано під керівництвом І. Ф. Мічурина (1703-1763).

План відзначався двома особливостями. Це, передусім, був перший точний план міста, що в єдиному масштабі фіксував дійсну містобудівну ситуацію Москви. План експонував нові межі міста за так званим Камер-Колезьким валом (новим митним кордоном міста), що мав чотирикутний начерк, видовжений на північний схід та південний захід. Територія Москви зросла на 30%. Детально було зобра- жено Земляний вал та Замоскворіччя, регулярні слободи та Лефортовський ан- самбль.

Втім, план Мічурина був не лише фіксаційний, але й проектний: було зображено не тільки дійсні абриси забудови, але й лінії їх «регулювання». Він створив основи упорядкування забудови. 1742 року було видано указ «Про будування Москви за планом», – зокрема, вулицям належало бути завширшки 8 сажнів (16,8 м), а провулкам – 4 сажні (8,4 м). Вперше було запроваджено посаду «архітектора при московській поліції», – фактично головного міського архітектора. Його обов’язками було слідкувати за упорядкуванням усіх вулиць («слідкувати на рівною їх шириною по всій лінії»), затверджувати планування садиб, – з цією метою учні архітектурної команди виготовили план кожного подвір’я. Концепція перебудови Москви за допомогою регулювання вулиць і садиб мала свої відмінності від Петербургу: якщо в північній столиці «різно- маніття» забудови створювалося за допомоги типових («зразкових») проектів, у містобудуванні Москви затвердилося різноманіття садибних комплексів (за умов дотримання гігієнічних та протипожежних вимог). У підсумку було розвинуто живописні ансамблі вулиць з різноманітною взаємодією архітектурних домінант. На доповнення до традиційних садибних планувальних схем (з внутрішніми подвір’ями та будинками й службовими спорудами, вільно розміщеними в глибині ділянки, за високою огорожею) деякі садиби вже відповідали новим вимогам створення фасаду вулиці: будинки або виходили на червону лінію, відділяючи простір подвір’я від магістралі, – або створювали пишний курдонер, утворюючи просторову «кишеню»-кулісу; отримали розповсюдження осьові побудови, – розвинуті й чіткі глибинні композиції. Усі типи планувань були рівноправні, а живописність міста ще підсилювалася будівництвом світських та церковних будівель. Зводяться численні багатоярусні дзвіниці. Ці споруди, разом з тріумфальними ворітьми, вносили урочистість в образ міста.

Москва у 1730-1760-х роках зберегла власну планувальну структуру, яку було обережно впорядковано. Деякі вулиці стали відігравати особливу роль: Твер- ська виводила на Петербурзький тракт, Сретенкою виїздили до Троїцької Сергієвської лаври, Покровка поєднала центр з Лефортовим.

В епоху бароко зодчі синтезували досягнення минулого з новою забу- довою без руйнації традиції, святковість Москви збільшилась. Проте, – незва- жаючи на покращення благоустрою древньої столиці, збільшення кількості кам’яних будівель і брукованих вулиць, – залишалося багато проблем, перш за все, – в реконструкції центру та створенні нових громадських міських просторів.



2. Творчість провідних майстрів
Художнє зближення архітектури кам’яних будівель Москви з західно- європейським зодчеством почалося вже наприкінці XVIIІ ст. Цьому пізніше сприяло проникнення в російське архітектурне середовище теоретичних трактатів Заходу. Між іншим, 1709 року було видано російською трактат італійця Д. Б. Ві- ньйоли «Правило п’яти ордерів архітектури», – з коментарями М. Д. Фонтана. Про виключно декоративне використання класичного ордера свідчить художнє вирішення головного в’їзду на подвір’я Арсеналу (1702-1736) в Кремлі.

Визначною за архітектурою та художнім значенням спорудою в москов- ському зодчестві є церква Архангела Гавриїла, – так звана Меншикова башта (1701-07), – її вибудував за власним проектом український архітектор Іван Петрович Зарудний (1670-1727). Цей видатний зодчий і художник від 1701 року перебував на царській службі. Меншикова башта – найзначніший його монумен- тальний твір з яскраво виразними рисами бароко, широким використанням прийомів та форм західноєвропейської архітектури: декоративних волют, криво- лінійних вигнутих карнизів, скульптури. Разом із тим Меншикова башта являє глибоко національний тип церкви.

Багатоярусна башта зі змінними за формою та розмірами перетинами ярусів спочатку була завершена високим шпилем. Все оздоблення надає церкві світського характеру. І. П. Зарудний несучу частину об’ємів обробив за допомогою великого ордеру, з яким поєднано елегантні композиції вхідних портиків коринфського ордера. Ордер в будівлі позначає тектоніку композиції.

І. П. Зарудний є також автором тріумфальних воріт на честь Полтавської звитяги (1709) та укладання Ніштадського миру (1723), а також – проекту різьбле- ного іконостасу Петропавлівського собору (1722-29) в Петербурзі, – виразного твору бароко.

До найзначніших архітекторів 1740-1750-х рр. належать вихованці архітек- турної команди І. К. Коробова – С. І. Чевакінський та Д. В. Ухтомський.

Дмитро Васильович Ухтомський (1719-1774) навчався в Москві – у школі математичних та навігацьких наук. До архітектури прилучився під керівництвом І. Ф. Мічурина; звання архітектора було йому присвоєно у 1745 р. Період розквіту його творчості припадає на середину 1750-х років. Велику роль відіграв Д. В. Ух- томський як міський архітектор Москви, – він не тільки регулював планування частин міста, але й садибну забудову, надаючи їй композиційної організова- ності. Д. В. Ухтомський відомий також як видатний педагог, – засновник першої в Росії архітектурної школи, де зокрема вчився М. Ф. Квасов.

Д. В. Ухтомський є автором великих проектів, що в більшості або не дійшли до наших часів (наприклад, – Кам’яний міст через р. Неглінну в Москві, – 1754-57), або не були реалізовані (ансамбль Госпітального та Інвалідного будинків в Москві, – 1759). До наших днів дійшов лише один твір Д. В. Ухтом- ського, – п’ятиярусна дзвіниця у Троїцько-Сергієвій лаврі в м. Сергієвому Посаді. Зведення дзвіниці було розпочато 1740 р. за проектом І. Л. Шумахера І. Ф. Мічу- риним. Перерване пожежею будівництво було доручено завершити Д. В. Ухтом- ському, проте майже завершену до літа 1753 р. дзвіницю було перероблено у відповідності до задуму зодчого. Схвалений імператрицею Єлизаветою новий проект більш високої, п’ятиярусної й надзвичайно ошатної дзвіниці передбачав завершення у вигляді корони з хрестом. Струнку, ледь уступчасту композицію збагачено коринфськими колонами, згрупованими на кутах кожного ярусу та декоративними вазами на аттиках (що замінили пропоновані архітектором фігуративні скульптури). Дзвіницю висотою 84 м, завершено у 1777 р., – вона є головною вертикальною домінантою монастирського ансамблю й одним з кращих творів російського бароко середини XVIIІ ст.

Середину XVIII ст. ознаменовано становленням професійної архітектурної освіти в Росії. Неоціненним досягненням Д. В. Ухтомського є заснування 1744 р. у Москві першої постійної й регулярної школи, що увібрала до себе кращих учнів архітектурних команд Н. К. Коробова та інших видатних архітекторів. В школі під керівництвом Д. В. Ухтомського було реально втілено положення «Посади архітектурної експедиції» Єропкіна – Нємцова – Коробова; навчання в ній спиралося на поєднання будівельної практики з вивченням теорії зодчества. Школа стала центром архітектурної освіти в Росії. Десятки учнів проходили в ній усі послідовні стадії теоретичної та практичної підготовки. Теоретичною основою архітектурного навчання були античний трактат Вітрувія та книги архітекторів епохи Відродження, – Палладіо, Блонделя та інших. З цієї школи вийшли два видатних російських архітектора: О. Ф. Кокоринов, що пізніше став професором і першим ректором заснованої в Петербурзі «Академії трьох знатніших художеств» (1717) та М. Ф. Казаков – блискучий представник росій- ського класицизму.

Контрольні запитання до лекції 11
1. Визначити особливості містобудівного розвитку Москви протягом середини й другої половини 18 ст. В чому полягала відмінність містобудівного розвитку Москви порівняно з Петербургом?

2. Які головні риси й завдання мав план Москви, розроблений під керівниц- твом І. Ф. Мічуріна?

3. Які відмінні риси мала регульована «зразкова» житлова забудова у Москві порівняно з Петербургом?

4. Визначити спільні риси у творчості І. П. Зарудного та Д. В. Ухтомського.



Рекомендована література: [1, 2, 5, 6, 21, 33, 34, 41, 42].

Лекція 12.

Архітектура Заходу та Сходу України

1. Містобудування Заходу та Сходу України XVIIІ ст.
Початок активного втручання російського імперського уряду до містобудівних процесів в Україні починається від 20-х рр. XVIIІ ст. Провідну роль в містобуду- ванні відіграє оборонний чинник. Укріплюються фортеці Києва, Чернігова, Пере- яслава. У 1738-41 рр. на південному сході Полтавщини проведено будівництво так званої південної української лінії загальною довжиною близько 400 км.

У просторовій побудові міст найзначніші зміни пов’язані з будівництвом висотних дзвіниць соборних храмів та монастирів. Особливий вплив це справило на силует Києва: місто дістало кілька активних домінант, – велику Лаврську дзвіницю, підтриману висотними об’ємами Михайлівської та Софійської дзвіниць.

У Гетьманщині й Слобожанщині на цьому етапі завершується процес формування «річкових фасадів», що відтоді починають відігравати провідну роль у створенні індивідуальних образів міст. Це, крім Києва стосується, зокрема, Ніжина, Новгорода-Сіверського, Ромен, Сум, Харкова, Чернігова. Дерев’яні міські домінанти наполегливо заміняються на муровані, зі збереженням їх ієрархії. Міські центри визначають багатобаневі, з високими фронтонами головні домі- нанти, розташовані на мисах, плато та вододілах, з окремо розташованими висотними дзвіницями. Формується контрастна ієрархічна просторова структура міст з домінантами й фортечними валами та позначенням в’їздів та центрів слобод або передмість.

Для містобудівного розвитку правобережжя і західних українських земель у другій половині XVIIІ ст. характерне збереження й модернізація укріплень попередніх часів та еволюційний розвиток міст на основі парцеляції й просто- рових модулів, що вже склалися (наприклад, Львів). Лише до 15% міст мали статус королівських, тобто мали самоврядування на основі магдебурзького права та населення понад 5 тис. мешканців. Ростуть лише міста на торговельних шляхах. Унікальне муроване будівництво на Поділлі, у Галичині та в інших західних землях проводиться архітекторами з європейською архітектурною освітою (наприклад, Святоюрський ансамбль у Львові), – у пізньобарокових формах.

Наприкінці XVIIІ ст. докорінно змінився територіальний устрій на землях України: після другого й третього поділів Речі Посполитої (1793-95) до Російської імперії відійшли, на додаток до Слобожанщини, Лівобережжя та Києва на Право- бережжі, ще й Волинь та Поділля, – з примусовою заміною традиційного полкового устрою намісництвами та губерніями. До складу Австрійської імперії увійшли Західна Україна та Буковина.

У Слобожанщині та на Лівобережжі регулярне містобудування як втілення указу Катерини ІІ 1763 р. («Про виконання всім містам, їх будівлям і вулицям спеціальних планів по кожній губернії особо») почалося лише 1786 року, коли було затверджено плани міст Харківського намісництва, складені за участю архітектора П. Ярославського у 1782-1786 рр.

Харків отримав компактний з геометрично чіткими кварталами план, – у його ядрі зберегла своє головуюче положення розташована на високому пагорбі фортеця, яку перетинала пряма вулиця. Було прокладено радіальні Московську, Рибну та Ковальську вулиці. Схожі радіальні схеми застосовано також у Золочеві, Лебедині, Недригайлові та Охтирці Променеву схему планування вулиць, на- приклад, була застосовано у плануванні Сум, – зумовлену розташуванням міста при заплавах річок Псел, Суми й Сумки. Схожа містобудівна ситуація склалася в Миропіллі. Регулярно-геометричним став п’ятикутної форми план Богодухова. В інших містах Слобожанщини застосовано варіації компактного прямокутно-сітчастого планування, зі зміщенням центрів до річок (Білопілля, Валки, Вов- чанськ), лінійних форм набули плани Краснокутська та Ізюма. План Змійова являв комбінацію кількох сіток, а для Куп’янська стала характерною розосереджена структура. Планувальні схеми міст Слобожанщини містять усі основні прийоми регулярного та напіврегулярного містобудування України, що набувають поши- рення у XVIIІ ст.

У Західній Україні широкими містобудівними заходами виділявся лише Львів. Зі втратою колишнього значення фортифікації на місці так званих Геть- манських валів було влаштовано широкий бульвар, що став початком формування кільця парадної забудови навколо ядра міста. Нове міське ядро почало форму- ватися у 1780-і рр. і в Чернівцях.

Суттєвого значення набуває раціональне функціоналне упорядкування міст, – чітко визначаються межі громадських центрів та їх взаємозв’язки з житловими територіями. Зодчі класицизму використовують різноманітні регулярні планувальні системи, – діагональну, променеву, прямокутно-сітчасту, радіально-кільцеву та їх комбінації. Важливою основою класицистичного планування стають майдани або їх комплекси, які не лише складають парадну частину міста, але й упорядковують його силует. Починається озеленення міст (наприклад, перший парк у Львові створено у 1789 р., великі приватні сади насаджено у Костянограді та Павлограді. В інших українських містах. Завдяки регулярному класицистичному плануванню та забудові українські міста набувають чіткості ордерних членувань та цілісності. Починається формування регулярних громадських центрів.

2. Архітектура Заходу та Сходу України XVIIІ ст.
Для містобудування й архітектури протягом століття характерними стають невпинне збільшення кількості фахових майстрів-архітекторів з відповідним під- вищенням рівня проектних вирішень. Сприяв підвищенню проектного рівня, – особливо з другої половини століття, – вплив ідеології «освіченого абсолютизму». На Заході України створюються великомасштабні монастирські та палацеві комплекси – резиденції світських та церковних магнатів. Головними архітектурними центрами України стають, окрім Заходу, Гетьманщина й Київ, де архітектори дістали небаченої доти творчої свободи, – архітектура дістає статуса «знатнійшого з художеств».

Уподобання зодчих різноманітні. Якщо на Заході України архітектори зазнають впливів центральноєвропейських митців рококо, у Гетьманщині й Слобожанщині помітний вплив московських та петербурзьких майстрів класицизму.

Визначальною рисою архітектури України, що поєднує стильові особливості різних її регіонів, з 70-х р. р. XVIIІ ст. стає класицистична ансамблевість.

У 50-70-і роки відбувається реконструкція найважливіших сакральних ком- плексів Західної України, – Святоюрської резиденції українських греко-като- лицьких митрополитів у Львові та Василіанського монастирі у Почаєві.

Собор Св. Юра (1744-1764, архітектор Бернард Мердерер на прізвисько Меретин), розташований на верхній терасі найвищого пагорбу, домінує над західною частиною Львова. Перед його головним фасадом зведено двоповерховий митрополичий палац (1762-72, архітектор К. Фессінгер) та корпус консисторії з дзвіницею. Збудовані під прямим кутом до площини головного в’їзду, палац та собор сприймаються в дуже вигідних ракурсах. До основи структури храму Св. Юра покладено хрещатий дев’ятидільний план з видовженими раменами за поздовжньою віссю. Завдяки вжитку попружних арок подвійної кривини баня собору має значно більші, ніж звичайно на такому плані, розміри, монумен- тальність та пропорційність. Архітектурне вирішення у стилістиці рококо синтезує місцеві культурні традиції з центральноєвропейськими, а генетично пов’язане з італійськими ренесансними храмами. Ордер виконано за канонічними взірцями Дж. Віньйоли.

Підчас реконструкції Почаївського монастиря замість двох зруйнованих церков на його території постала тринавова з трансептом купольна базиліка з двома багатоярусними вежами, які фланкують головний фасад, розгорнуті під кутом у 45о до площини головного входу. Підхід з парадними сходами на терасу влаштовано аналогічно Святогорському ансамблеві.

У Слобожанщині до 90-х рр. XVIIІ ст. зводилися муровані храми з пов- торенням та сполученням різних їх типів, а водночас – і розвиток їх типології. Зокрема, розвитком слобожанського типу чотиристовпного храму став Покровський собор в Охтирці (1753, архітектори Д. Ухтомський, С. Дудинський), де поєднано центричність восьмигранного центрального об’єму з тринавовою та трибаневою схемами.

У 50-70-і рр. XVIIІ ст. у західних землях створюються, – разом з тради- ційними для Галичини та Волині парафіяльними костелами з витонченим баро- ковим декором (костели в Бучачі, Годовиці, Лопатині), – такі шедеври як Почаївський та Святогорський собори, Домініканський костел у Львові, церква-ротонда в с. Залісоче під Оликою (Волинської обл.). Найвиразнішою пам’яткою є Домініканський костел у Львові (1749-64, арх. Я. Де Вітте, М. Урбанік), де використано вирішення віденського костелу Св. Карла (1716-37, арх. Я. Фішер фон Ерлах). Центричність увінчаного масивною ренесансною банею головного еліптичного навового простору підкреслюють високі каплиці обабіч нави, а також відсутність традиційної вежі на головному фасаді.

Загалом в унікальній мурованій архітектурі Західної України яскравіше виявлено європейські стильові ознаки, а водночас у Східній – місцеві. У Західній Україні, яка перебувала під владою Польщі, у мурованому будівництві, пов’я- заному з католицьким культурним оточенням, на закінчення барокового етапу стилістичного розвитку першість зберігалася за архітекторами-іноземцями (фран- цузами, італійцями, німцями). У православній Слобожанщині на формування регіональної специфіки визначальною мірою впливала народна монументальна архітектура.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка