Конспект лекцій з дисципліни «Педагогічна майстерність»



Сторінка3/5
Дата конвертації11.04.2016
Розмір1.05 Mb.
1   2   3   4   5
Тема 2.1 Ораторська майстерність педагога

Риторичні навички та вміння викладача. Особливості підготовки до публічного виступу. Види підготовки. Встановлення контакту з аудиторією. Засоби підвищення ефективності взаємодії зі слухачами. Монолог як прихований діалог.

Значення зворотного зв’язку у спілкуванні. Використання мовних засобів у налагодженні зворотного зв’язку. Особливості візуального сканування. Поняття про активне слухання: прийоми та правила активного слухання.

Проблеми взаємодії викладача та аудиторії

Взаємодія з аудиторією – це спільність психологічного стану викладача і його слухачів, що викликані спільними роздумами та співпереживаннями в процесі їх сумісної інтелектуальної роботи. Ця спільність визначається обопільною зацікавленістю й довірою одне до одного. Засвоєння будь-якої інформації неможливе без участі емоційно-чуттєвого апарата.



Ознаки аудиторії, їх урахування в організації взаємодії викладача та аудиторії Існує три групи характеристик аудиторії. Перша з них – формально-ситуативна, яку становлять такі ознаки, як місце проведення лекційного, семінарського, практичного або лабораторного заняття (велика чи прохідна аудиторія, польові умови, майстерня та ін.), розмір аудиторії (як за кількістю слухачів, так і за площею приміщення), умови спілкування, час виступу і багато інших формально-ситуативних показників, від яких часто залежать особливості та результат промови.

Другу групу складають соціально-демографічні характеристики слухачів: соціальний статус, рівень освіти і культури, професійна характеристика, матеріальне становище, соціальне походження, стать, вік тощо. Ці дані допоможуть зорієнтуватися в потребах та інтересах аудиторії, у настрої студентів, підготувати їх до сприйняття інформації.

Третю групу становлять суто психологічні характеристики студентів. Щоб орієнтуватися в них, викладачу необхідна сукупність знань про психічні процеси (пізнавальні, вольові, емоційні); психічні стани (бадьорість чи пригніченість, працездатність чи втома, зосередженість чи розсіяність); психічні властивості особистості (спрямованість, темперамент, характер, здібності); психічні утворення, надбання (знання, навички, уміння, звички).

Важливим також є врахування психологічних якостей аудиторії: уваги, сприйняття, пам’яті (запам’ятовування під час заняття).



Об’єктивні перешкоди контакту викладача й аудиторії та їх урахування в організації аудиторії. Організація аудиторії за допомогою збудження в неї певного емоційного стану, як правило, ускладнюється перешкодами при встановленні інформаційного (передавального і сприймаючого) контакту між реципієнтом і комунікатором, тобто викладачем і студентською аудиторією. Перешкод існує багато – і суб’єктивних, і об’єктивних.

Суб’єктивні перешкоди це такі, виникнення яких залежить від рівня підготовки викладача, знання ним предмета виступу, уміння визначати характеристику аудиторії тощо. Тобто ці перешкоди ніби задаються самим лектором, і для того, щоб їх здолати, треба краще готуватися до виступу.

Об’єктивні перешкоди – це такі, які змінити викладач не може, адже вони походять із наших психологічних властивостей, їх змінити неможливо, можна лише враховувати і знаходити єдино можливі способи організації студентської аудиторії.

Першою з об’єктивних психологічних перешкод є інерція включеності. Це такий стан людини, аудиторії, коли вони ще знаходяться у своїх думках, проблемах і не можуть одразу активно слухати, сприймати лектора.

Друга перешкода – висока швидкість розумової діяльності. Людина думає у 4 рази швидше, ніж викладає свої думки і знання. Коли викладач говорить, інтелект студентів велику частину часу вільний і може відключатися від промови лектора.

Третьою перешкодою є нестійкість уваги. Увагу може відвернути і зовнішність педагога, його голос, манера говорити, оформлення приміщення, звук дверей, що відчиняються, шепотіння тощо.

Четверта перешкода – антипатія до чужих думок. Студенти часто звикають до своїх точок зору, їм зручніше і легше додержуватися логіки свого міркування, тому у них утворюється стійке несприйняття точки зору викладача, іноді це породжує репліки, вигуки й ін. Реакцію незгоди з боку студентів.

Зовнішнім проявом наявності або відсутності контакту між лекторм і слухачами є їх поведінка під час виступу. Так, увага студентів, погляди і жести схвалення, робоча, регульована самим лектором тиша в аудиторії, напружене мовчання студентів під час пауз лектора й інших показників свідчать, що слухачі включені в загальну з викладачем активну розумову діяльність. Якщо викладачу вдається установити контакт із студентською аудиторією, він говорить природно, у звичній для себе манері. У цьому випадку в мові почувається впевненість, бажання вести довірчу бесіду. Він часто користується прямими звертаннями до студентів, питаннями-звертаннями (Чи зрозуміло?), риторичними питаннями. Його вільна манера триматися, міміка, жести, прагнення зменшити дистанцію, ніби наблизитися до слухачів, свідчить, що він сам одержує задоволення від спілкування з аудиторією.

Важливо при цьому знати, як розподіляється увага аудиторії впродовж виступу лектора.

Фази стану уваги аудиторії впродовж виступу лектора:



  1. Фаза адаптації – до 5 хв.

  2. Фаза оптимальної активності – до 45 хв.

  3. Фаза втомлення – до 15 хв.

  4. Фаза дуже вираженого стомлення – решта часу.

Культура мови педагога. Термін «культура мовлення» має широке і вузьке смислове значення. У першому випадку означає вміння використовувати всі способи впливу на слухачів, які пов’язані з мовою і збігаються з поняттям «мовленнєва майстерність». У другому – це правильність, грамотність мовлення, тобто знання лектором загальноприйнятих норм (правил) літературної мови. Отже, культура мовлення означає наявність у промові вдало застосованих художніх форм і ораторських засобів, щоб зробити мову, за висловлюванням В. Костомарова, «не лише правильною ..., але й виразною, чіткою, оригінальною і цікавою2.

Загальні ознаки мовленнєвої культури педагога.



Ясність. Ясність – головна позитивна якість мови. Ясність слова педагога означає, що воно має бути сприйняте абсолютно так, як його розуміє він сам.

Умовою ясності є точність. Педагог завжди має добирати такі слова, за допомогою яких можна було б найточніше висловити думки і почуття. Л. Толстой вважав, що мистецтво говорити – уміння щоразу поставити виключно необхідне слово лише на потрібне місце.

Педагог повинен навчитися висловлюватися чітко. У дружній розмові вибору виразів можна, певна річ, приділити не таку вже пильну увагу, однак під час відповідального спілкування точність висловлювань відіграє вельми важливу роль.

Як навчитися точності висловлювання? Для оволодіння точністю висловлювання, треба застосовувати вправи з письмовими текстами та формулюваннями. Бажано заздалегідь підготуватися до дискусії чи бесіди. Така попередня підготовка полягає, насамперед, у знаходженні найдосконаліших варіантів формулювань, які ви могли б запропонувати, а також у пошуку Й формулюванні аргументів на вашу користь. Якщо ви робите таку підготовку подумки, то зробіть письмові нотатки хоча б до тих рядків, де точність висловлювання набуває особливого значення.

Однак, у деяких випадках педагог є зацікавленим у тому, щоб його висловлювання були неоднозначними. До цього часто змушують обставини, що склалися. Тоді він вдається до абстрактного мислення, оскільки загальні висловлювання сприймаються слухачами по-різному, тобто неоднозначно, нерідко вводять їх в оману. Тому, добираючи слова, треба дбати про те, щоб вжите слово не несло в собі такого смислового навантаження.

Однією з ознак мовної культури педагога є правильність мови. Вона визначається її відповідністю до загальноприйнятих норм мови. Саме тому будь-яке порушення негайно викликає опір аудиторії, принижуючи престиж лектора і його виступу. У мові педагога вагомого значення набуває дотримання мовленнєвої норми у трьох напрямах: граматиці, слововживанні, вимові.

Граматичні норми належать як до синтаксису (тобто побудови речень і словосполучень) так і до морфології – правил зміни слів.

Правильність вимови під час взаємодії зі студентами не менш важлива, ніж дотримання граматичних норм, або правил слововживання.

Правильна постановка словесного наголосу – необхідна ознака грамотної мови.

Образність мови. Не можна розмовляти зі студентською аудиторією тільки мовою абстрактних понять, узагальнень, законів, висновків, мовою цифр. Викладач має зацікавити, захопити студентів ідеями, які він розкриває. І тут образність викладу необхідна. М. Горький зазначав, що мова повинна бути не тільки ясною, простою, правильною, чистою, а й яскравою. Зобразити яскраву, образну картину перед слухачами – залишити вражаючий відбиток у їх свідомості, схвилювати їх. Образність головним чином досягається за допомогою тропів і стилістичних фігур.

Троп (від грец. зворот) – вживання слова або вислову у переносному, образному значенні. В основі тропа — зіставлення двох явищ, предметів, які близькі один одному за будь-якими ознаками. Народна мудрість говорить: «Без солодкого не відчуєш гіркого, без потворного не будеш мати уявлення про прекрасне».

Існують такі види тропів: порівняння, епітет, метафора, алегорія, іронія, гіпербола, уособлення тощо.



Порівняння. Це – зіставлення одного предмета з іншим із метою більш яскравої й наочної характеристики одного з них. Наприклад, говорячи про необхідність удосконалення всієї системи освіти і про те, як важливо молодих людей навчити творчо мислити, підготувати їх до життя, можна навести образне висловлювання, яке використовує порівняння: «Ще пращури говорили, що учень – це не посудина, яку необхідно наповнити, а факел, який потрібно запалити». Порівняння відіграють дуже важливу роль при описах, вони допомагають уявити об’єкт розмови.

Епітет – (від грец. додаток) образно визначає річ, людину чи дію, підкреслюючи найбільш характерну чи вражаючу якість. Наприклад: мудрий викладач.

Метафора – (від грец. перенесення) заміна прямого найменування предмета образним. Метафора є тим самим порівнянням, однак у порівнянні схожість указується прямо, а у метафори домислюється.Наприклад: чаша терпіння; у чужу душу не влізеш;

Алегорія (іносказання) – зображення абстрактного поняття чи явища через конкретний образ. Наприклад: хитрість інакомовно показують у вигляді лисиці; мир – у вигляді голуба. Відома всім алегорія кохання – серце і т. п.

Уособлення – надання неживим речам, або природним явищам людських рис. Наприклад: «Реве та стогне Дніпр широкий ...» (Т.Шевченко).

Гіпербола (від грец. перебільшення) – навмисне художнє перебільшування сили, значення, розміру явища, що зображуються. Наприклад: «Не кожен птах долетить до середини Дніпра» (М.Гоголь).

Літота (під грец. простота) – образний вислів, який полягає, у зменшенні величини, значення явища, яке зображується. Наприклад: Від Ніжина до Києва рукою подати. Літота – протилежний до гіперболи троп.

Виразність і дієвість мови лектора багато в чому залежить від побудови фрази, її конструктивних особливостей. Стилістично значущі типи цих побудов (побудови фрази) називаються фігурами (від лат. образ, вид). До стилістичних фігур належать: інверсія, антитеза, градація, анафора та інші спеціальні синтаксичні прийоми.



Інверсія (від лат. перестановка) – незвичний, нехарактерний для даної національної мови порядок розташування слів. Використовується з метою привернути увагу слухача. Наприклад: «Пити за перемогу не годиться завчасно, то прикмета погана» (Н. Рибак).

Анафора (від грец. винесення вгору) – лексико-синтаксичне повторення слів і словосполучень на початку прозаїчних речень (у віршах відповідно – рядків). Наприклад: «Що досліджено..., що доведено..., що вивчено...».

Антитеза (від грец. протиставлення) – зворот промови, в якому для посилення виразності протиставлені поняття, думки, образи, стани, риси характеру діючих осіб. Наприклад: Ні Богові свічка, ні чортові кочерга. Перемелеться лихо – добро буде. Антитеза не тільки збагачує зміст речення, але й робить його винятково милозвучним та принадним.

Градація (від лат. поступовість) – стилістичний прийом, який дає змогу відтворити вчинки, думки, почуття, або події у розвитку. Наприклад: «У місті народжується розкіш, з розкоші неминуче виростає жадібність, з жадібності проривається зухвалість, потім виникають всі злочини і лиходійства» (Цицерон).

Усі подані вище тропи і фігури в основному базуються на прагненні лектора чітко і ясно передати думку та емоцію. Тропи і стилістичні фігури є лише частиною засобів, які використовуються для досягнення художності та виразності мовлення.

Будь-який виступ лектора, розрахований на переконання аудиторії, має містити в собі оригінальну ідею, достатню арґументацію, яскравий стиль, оптимальне емоційне забарвлення та досконалу техніку мовлення. Під технікою мовлення розуміється вміння володіти голосом, інтонувати виступ та управляти аудиторією.

Техніка мовлення – невід’ємна частина мистецтва звучної мови. І коли йдеться про неї, зважають не тільки на «техніцизм», «віртуозність», а й на технічні навички. У понятті «техніка мовлення» відбиваються три відносно самостійні проблеми: володіння голосом, інтонування, управління аудиторією. Що стосується останньої, то основними прийомами управління аудиторією є: дидактичні (композиційні), стилістичні (мовні), психологічні. Коли мова йде про управління аудиторією, то це досягається викладачем через уміння подати лекційний матеріал. Існує три категорії лекторів: «“Одних можна слухати, інших неможливо слухати, третіх не можна не слухати». У певній мірі це залежить від техніки мов­лення, від нашого голосу, адже голос – це ми і наші думки

Техніка мовлення у вузькому сенсі складається з трьох аспектів: дикції, дихання, голосу (практично вони неподільні).

Дикція у перекладі означає «вимова» (лат. dісеге – вимовляти; dictio – вимова), а під бездоганною дикцією вважається правильна, чітка вимова кожного голосного і приголосного звуків окремо, а також слів та речень в цілому. Виразна вимова для викладача є обов’язковою, бо її недосконалість заважає сприйняттю та розумінню сутності «озвученого» навчального матеріалу.

Робота над диханням складається з того, щоб правильним способом знайти найбільш прийнятний, здоровий тип дихання, який сприяє подоланню технічних мовних вад, що трапляються у педагогів.

Найскладнішою є робота над голосом, так звана постановка голосу, під якою розуміється найповніший і всебічний розвиток голосових даних, таких, як: збільшення обсягу діапазону голосу, розвиток сили, звучності, гнучкості голосу. Спеціальні вправи допоможуть позбутися очевидних голосових вад (гугнявість, горловий звук тощо). Голос має деякі ознаки: силу звуку, висоту тону і тембр. Всі ці якості голосу неважко відшукати у будь-якій промові, їх наявність пояснюється самою природою, будовою і функцією мовного апарату людини.

Є певні вимоги до голосу педагога, вони зводяться до конкретних основних голосових якостей. Цими якостями є:

а) сила голосу – рівень гучності й волі звучання;

б) діапазон – зміна висотного звучання від найнижчих до найвищих звуків, тонів; у поняття “діапазон” входять: об’єм, сукупність всіх звуків різної висоти, доступних людському голосу. Складовою частиною цього поняття є – «регістр» – частина звукоряду, ряд сусідніх звуків, об’єднаних тембром. Існує три регістри: високий, середній, нижній. Яскравою є мова, коли лектор володіє широким діапазоном – у трьох регістрах.

в) рухомість, гнучкість – швидка зміна за силою, тембром і темпом;

г) польотність – здатність голосу заповнювати весь простір того приміщення, в якому він звучить, що дає можливість почути лектора у будь-якій точці приміщення;

д) благозвучність – приємність.

Сила, об’ємність, звучність голосу залежить не тільки і не стільки від ступеня напруги м’язів гортані й голосових зв’язок, скільки від правильного, активного мовного дихання, від вміння користуватися резонаторами.



Інтонація. Інтонаційно-виразні засоби мовлення.Під інтонацією слід розуміти ритміко-мелодійну побудову викладу, яка передає його сенс і почуття за допомогою висоти тону, сили звуку, темпу мови і тембру голосу. За допомогою тонального забарвлення слів складаються протилежні за змістом речення: чи то піднесено-урочисті, чи то доброзичливі, чи то наказові, чи то грубі, чи то зневажливі і т. ін. Поза інтонацією немає ані побутового, ані художнього, ані наукового слова.

Темп мовлення – це швидкість, з якою лектор вимовляє слова, речення, весь текст у цілому. Він залежить від індивідуальних особливостей промовця, його темпераменту, від теми та змісту викладу, а також від умов, за яких він здійснюється та особливостей аудиторії.

Граматичні паузи – це засіб граматичного упорядкування тексту. Логічні паузи пов’язані зі змістом, логікою промови. За їх допомогою лектор здійснює роздрібнювання потоку слів на змістовні частини.

Логіко-інтонаційний аналіз здійснюється за допомогою мовних нот. Мовні ноти – це графічне зображення голосової, інтонаційної мелодії промови. Існують наступні мовні ноти:

а) v – пауза;

б) vvv (vv) – велика пауза;

в) f - (від fоrtе) – гучно (голосно);

г) fff (ff) - дуже гучно (дуже голосно);

д) р (від ppianо) – тихо;

е) ррр () – дуже тихо;

ж) r (rіt) від ritеrdаndо – уповільнення темпу;

з) а (асc) від ассеlеrаndo - прискорення темпу;

і) _– головна думка, ударне слово;

к) X– розповідальна інтонація;

л) ! – оклична інтонація;

м) ? – питальна інтонація.

Всі ці мовні ноти поділяються на три групи: а) рядкові; б) надрядкові; в) підрядкові. Це необхідно знати, щоб ефективніше користуватися ними при логіко-інтонаційному аналізі тексту промови. Рядкові ноти (пауза, гучність, темп, v, f, r, p, а, E, !, ?) розташовуються на рядку, перед словами або групою слів, яким необхідно задати саме таку інтонацію (окличний і питальний в кінці речення); надрядкові – над тим словом, або окремим складом слова, яке потребує зміни діапазону; підпорядкованою є лише одна нота (—), коли необхідно підкреслити в реченні головну думку або окреме слово.

Поняття про активне слухання. Всього в науці виділяють наступні види слухання: пасивне слухання, активне слухання, емпатичне слухання. Вид слухання, в якому на перший план виступає відображення інформації, називають активним слуханням. Найбільш загальноприйнятими прийомами, які характеризують активне слухання, є постійні уточнення правильності розуміння інформації, яку хоче донести співрозмовник, шляхом заздалегідь уточнюючих питань типу: «Правильно я вас зрозумів, що? .. », парафраз:«Таким чином, ти хочеш сказати ... » або «Іншими словами, ти мав на увазі..». Н.І. Шевандрин вказує, що в якості допоміжних засобів центрированної на партнері комунікації виступають переказ і вербалізація.

Переказ це повторення раціонального змісту висловлювання своїми словами. Це одна з найпростіших форм зворотного зв'язку, що дозволяє повністю розуміти вислів в тому сенсі, який у нього вкладає мовець.

Вербалізація це повторення емоційного змісту висловлювання мовця своїми словами. Якщо ми чуємо в розмові, що нашого партнера переповнюють почуття, і не допоможемо йому надалі виражати їх відкрито, то він перейде на звичайний і загальноприйнятий стиль спілкування – «раціонально-професійні рейки».

Принципи зворотного зв'язку.
1. Своєчасність.

2. Утримуватися від перефразування оригінального висловлювання.

3. Включати уточнюючі запитання.

4. Не давати оцінок оригінальному висловлюванню.

Застосування таких простих прийомів спілкування дозволяє досягти відразу дві мети: забезпечується адекватний зворотній зв'язок (у співрозмовника з'являється впевненість, що передана ним інформація правильно прийнята) і акцентується відповідальність співрозмовників за кожне своє слово.

Активне слухання завжди вимагає переживання особливого ставлення до мовця, прийняття того змісту, який він намагається осягнути, усвідомити. Слухач підтримує мовця в його прагненні з усіх боків розглянути, проаналізувати ситуацію і прийняти рішення, але сам при цьому не поспішає з порадами та пропозиціями. Мета такого слухання – знаходитися у світі почуттів іншої людини, а не залучати його в свій власний світ. Іншими словами, це такий спосіб перебування з іншою людиною, який приносить користь останній. Користь полягає в тому, що почуття і думки мовця в процесі слухання можуть змінюватися таким чином, що він зможе вирішити свої проблеми, пережити інсайт, зняти внутрішнє напруження, знайти відповіді на свої питання і подолати власну суперечливість. Застосування навичок активного слухання дуже допоможе, якщо вам властива позиція «жертви», так як це застосування не тільки збиває зі звичної позиції авторитарного співрозмовника, але і піднімає вас до рівня рівного розмови, дає можливість зосередитися на суттєвих моментах розмови, а не на власних переживаннях і побоюваннях.

Схема активного слухання за Н.І. Шевандриним:


1. Правильна установка (співрозмовник найважливіший для мене»)
2. Правильна поведінка:
а) внутрішньоособистісні – повна увага, відсутність доповнення, обережна інтерпретація
б) міжособистісні – переказ, вербалізація.

Переваги вербалізації:


- партнеру надається можливість думати про власні проблеми довше;
- відбувається усвідомлення емоцій, далі емоції обговорюються відкрито;
- співрозмовник має шанс розкритися.

Серед недоліків вербалізації виділяють наступні:


- партнер може бути внутрішньо дезінтегрований;
- емоції можуть бути неправильно інтерпретовані;
- вимагає багато часу.

Серед типових помилок слухання і мовної поведінки:

1. Помилки слухання співрозмовника.

2. Помилки мовної поведінки.

3. Відсутність уваги, сприйняття натяків як конкретні висловлювання і доповнення їх домислами.

4. Правильне сприйняття, але помилкова інтерпретація

5. Помилкове сприйняття раціонального змісту інформації

6. Помилкове сприйняття емоційного змісту інформації

7. Неясні за змістом і формою висловлювання

Комунікація протікає найбільш успішно, якщо партнери знаходяться в схожих психологічних станах, у своєрідному психологічному резонансі. Такий стан легко діагностувати по простих поведінкових проявах: Вам прийшла в голову яка-небудь думка, а Ваш партнер говорить Вам про це ж, або навпаки.


80% успіху у спілкуванні забезпечує добре розвинута психологічна спостережливість. Для ефективного спілкування необхідно добре орієнтуватися в ролях, станах, властивостях особистості і наміри співрозмовника. Джерелом інформації про них служать зовнішність партнера по спілкуванню, його мова, вчинки і, особливо, невербальна поведінка.

Активне слухання вимагає дотримання наступних правил:

1. Розуміння внутрішніх зв'язків – прийняття співрозмовника і його системи цінностей, намагання визначити і зрозуміти проблему людини;

2. Відкритість – надання можливості співрозмовнику відкрито висловлювати свої почуття, прийняття його;

3. Критична перевірки сприйняття – необхідність уточнення сприйнятої інформації шляхом повторення і перефразирования;

4. Повнота уваги – означає, що під час бесіди Ви повністю зосереджені на співрозмовникові і не відволікатися на сторонні подразники;

5. Відсутність домислів – слід перепитувати співрозмовника про те, що він мав на увазі замість того, щоб підключати свою уяву;

6. Об'єктивність – зберігати незалежність від проблеми людини, надмірно не ототожнюваться з ним, не маніпулювати його поведінкою;

7. Обережна інтерпретація – необхідно остерігатися поспішних висновків у ході бесіди;

8. Завершення – віра у вирішення проблемної ситуації.



Принципи активного слухання за Шекшнею С.В.:
1. Не перебивати, не починати говорити, коли говорить інший;

2. Створити дружню атмосферу;

3. Нейтралізувати відволікаючі фактори, уникати сторонніх втручань;

4. Продемонструвати симпатію і зацікавленість співрозмовником;

5. Бути терплячим, уникати суперечок на етапі отримання інформації;

6. Ставити уточнюючі запитання.


1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка